Культурно-виховна робота в старшій школі у Вінницькій області

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. Характеристика традиційних екскурсійних об'єктів у Вінницькій області для шкільної молоді

1.1 Музей садиба імені Миколи Івановича Пирогова

1.2 Ставка Гітлера «Вервольф»

РОЗДІЛ 2. Характеристика екскурсійних об'єктів, які потребують популяризації

2.1 Екскурсійні об'єкти Тростянецького району

2.2 Екскурсійні об'єкти Барського району

2.3 Екскурсійні об'єкти Жмеринського району

2.4 Екскурсійні об'єкти Калинівського району

РОЗДІЛ 3. Культурно-виховна робота при наданні екскурсійних послуг

3.1 Основні пріоритети культурного розвитку України

3.2 Роль традицій і звичаїв у національному вихованні

3.3 Загальна характеристика найголовніших Українських свят

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

На сьогоднішній день багато шкільних програм вже застаріли. Фахівці визначають декілька причин - швидкий розвиток технологій та недостатній рівень фінансування галузі освіти, скорочення факультативів, не достатньо врегульована законодавча база. Нині вся туристична діяльність в Україні регулюється єдиним законодавчим актом - «Закон України про туризм», який передбачає ряд пільг для дітей та підлітків в сфері туризму, який є складовою частиною культурно-виховної роботи з молоддю. Проте всі ці пільги залишаються лише на папері. Також великою проблемою є недостатня кількість кваліфікованих спеціалістів. Зважаючи на вище викладене стає зрозумілим актуальність даної курсової роботи.

Актуальність даної курсової роботи полягає в тому, що на сьогоднішній день культурно-виховна робота з шкільною молоддю десятих одинадцятих класів у школах місті Вінниці потребує перегляду організації проведення та пізнання об'єктів відповідно сучасності і нового бачення.

Спираючись на проведену роботу а саме спілкуванням з директором Навчально-виховного комплексу: школи-гімназії № 23 можна однозначно сказати, що програми екскурсійної роботи одноманітні і не відповідають культурно виховні запити учнів.

Предмет дослідження є культурно-виховний потенціал Вінницької області.

Об'єкт дослідження є культурно виховна робота в старшій школі при наданні екскурсійних послуг.

Метою дослідження є вивчення впливу народних традицій і звичаїв на культурно-виховний процес дітей старшої школи при наданні екскурсійних послуг у місті Вінниці.

Для досягнення мети дослідження були поставлені такі завдання:

- розглянути найбільш традиційні екскурсійні об'єкти серед шкільної молоді в місті Вінниці;

- дослідити екскурсійні об'єкти Вінницької області, які могли б проводитись для навчальних, виховальних та пізнавальних екскурсій;

- внести пропозицій нових екскурсійних об'єктів в плани виховної роботи в школі;

- запропонувати методичні поради для вчителів;

В роботі використовувались загальнонаукові методи дослідження, такі як:

- описово-географічний метод;

- картографічний метод;

- літературний метод, тобто збір і вивчення літературних джерел;

- аналіз і синтез - розгляд явища по складових і в цілому;

- хронологічний метод, розгляд явищ в часі;

- прогнозування та узагальнення.

Застосування у комплексі всіх вищезгаданих методів надасть можливість повніше проаналізувати культурно-виховну роботу при використанні екскурсійних послуг .

Структура даної роботи складається зі вступу, основної частини, висновку, списку використаних джерел та додатків. В першому розділі розглядаються нині існуючі екскурсійні маршрути, які використовуються в навчально-виховних програмах у школах. Другий розділ присвячений розробці та популяризації потенційних маршрутів для школярів десятих одинадцятих класів. В третьому розділі визначається важливість культурно-виховної роботи серед учнів старших класів.



РОЗДІЛ 1. Характеристика традиційних екскурсійних об'єктів у Вінницькій області

Під час спілкування з завучем по виховній роботі та директором Навчально-виховного комплексу: школи гімназії № 23 було з'ясовано, що основними екскурсійними об'єктами, які відвідують учні даного навчального закладу є меморіальний музей-садиба видатного хірурга Миколи Івановича Пирогова та ставка Гітлера «Вервольф». Однією з причин вибору даних екскурсійних об'єктів є відсутність пропозиції на ринку екскурсій для школярів міста Вінниці. В місті не приділяється достатня увага до створення нових екскурсійних маршрутів, що веде до зменшення попиту на даний продукт.

1.1 Музей садиба імені Миколи Івановича Пирогова

Національний музей-садиба Миколи Івановича Пирогова розташований в південно-західній частині міста Вінниці, у живописній садибі Вишня, де впродовж останніх двадцяти років (1861-1881) жив і працював видатний вчений, геніальний хірург, анатом, творець воєнно-польової хірургії, засновник Товариства Червоного Хреста, прекрасний педагог і громадський діяч Микола Іванович Пирогов. Метою діяльності даного музею є збереження особливого культурного середовища, яке було за життя вченого. Це і визначає сенс музею, представленого взаємозв'язаною системою об'єктів культурної спадщини і пам'яток садово-паркового мистецтва, до складу яких входять: будинок, в якому жив хірург де розміщена експозиція про його життя і діяльність;

- музей-аптека з інтер'єрами приймальні та операційної ;

- церква-некрополь, де покоїться набальзамоване тіло ученого;

- меморіальний парк, в якому збереглися дерева, посаджені Миколою Пироговим.

Музей відноситься до найважливіших об'єктів культурної спадщини України і займає особливе місце у внутрішньому і міжнародному туризмі.

Історія створення музею

Музей був відкритий 9 вересня 1947 року у колишній садибі Пирогова Вишня, яку він придбав у спадкоємців доктора медицини Гриколевського на торгах у Києві 1859 року, працюючи на посаді попечителя Київського учбового округу. Пирогов за порівняно короткий час упорядкував занедбане господарство. Однак його основним заняттям була лікарська справа. У садибі Вишня він відкрив лікарню, де робив складні на той час хірургічні операції, які мали гарні результати.

Звідси хірург тричі виїздив. В 1862-1866 роках. коли він керував підготовкою молодих вчених у професорському інституті в Німеччині. 1870 року Пирогов як представник Товариства Червоного Хреста виїздив на франко-прусську війну, а 1877 року - на російсько-турецьку.

Помер Микола Іванович 23 листопада (5 грудня за новим стилем) 1881 року. Забальзамоване петербурзьким лікарем Виводцевим тіло хірурга 24 січня 1882 року було перенесено до родинної усипальниці, над якою 1885 року за проектом академіка Сичугова була побудована церква і освячена на честь св. Миколи Чудотворця.

Експозиція і фонди

Експозиція, яка розгорнута у будинку Пирогова, складається з 12 розділів. Кожний розділ відображає певний період життя і діяльності вченого - дитинство, юність, навчання у Московському університеті, Дерптский і Петербурзький періоди, участь у війнах на Кавказі і в Криму, франко-прусській і російсько-турецькій, діяльність на посаді попечителя учбових округів, керівництво професорським інститутом за кордоном. Особлива увага приділяється висвітленню Вишенського періоду життя вченого.

Послідовно розкривається його лікарська, наукова, педагогічна і громадська діяльність. Особливо підкреслюється його внесок у розвиток вітчизняної і світової науки, показано пріоритет вітчизняної медицини в низці відкриттів і пропозицій вченого. Окремий розділ експозиції присвячений втіленню в життя ідей Пирогова.

До меморіального комплексу відноситься церква-некрополь, де зберігається доступне для огляду забальзамоване тіло Миколи Пирогова, музей-аптека, в якій розгорнута експозиція, що відтворює приймальну і операційну власника садиби. Створений інтер'єр сільської аптеки другої половини ХІХ ст., де представлене аптечне начиння та посуд. Фігури для музею-аптеки виготовив київський скульптор Британ.

Це єдиний в Україні і на теренах СНД музей, який має таку унікальну структуру. Фондова колекція музею складає 16,5 тисяч одиниць збереження.

У музеї створено і обладнано спеціальну лабораторію, де фахівці Московського Науково-дослідного центру біомедичних технологій разом з науковцями ВНМУ і працівниками музею виконують роботи з чергових ребальзамацій тіла М.І. Пирогова.

Відвідувачі

За період свого існування Пироговський меморіал у Вишні набув світової слави та популярності. Понад сім мільйонів екскурсантів з 175 країн світу ознайомилися з багатими музейними експозиціями. Також постійними відвідувачами є жителі міста Вінниці та школярі Вінницьких та районних шкіл.

Наукова діяльність

Матеріали музею є невичерпним джерелом для роботи вчених, лікарів, студентів. На їх підставі розроблено багато наукових праць. Документи музею використані в хронікальних, документальних і художніх фільмах. Значну кількість наукових робіт підготували також співробітники музею.

Музей є навчальною базою Вінницького національного медичного університету. Тут проводяться заняття з історії медицини, засідання студентських наукових гуртків тощо.

Разом з МОЗ України, Вінницьким національним медичним університетом, обласним управлінням охорони здоров'я музей був одним з організаторів проведення у Вінниці значних наукових форумів, присвячених пам'яті М.І. Пирогова, серед яких - виїзна сесія Академії медичних наук, з'їзди, наукові конференції, Пироговські читання.

Враховуючи великий внесок Миколи Івановича Пирогова у світову і вітчизняну науку, а також значну роль музею у вивченні та збереженні історії України, Указом Президента України музею-садибі М.І. Пирогова 10 червня 1997 р. надано статусу національного.

Час невблаганно віддаляє нас від того періоду, коли жив і творив Микола Іванович, проте його ідеї, принципи, праці не втрачають свого значення. Вони ще довго залишатимуться актуальними, а для практики хірургії, топографічної анатомії людини, воєнно-польової хірургії - неоціненними.

Справа Пирогова, його вчення витримали випробування часом. Вдячні нащадки з повагою і любов'ю зберігають пам'ять про великого гуманіста, лікаря, громадянина і людину. 1

1.2 Ставка Гітлера «Вервольф»

Ставка Гітлера «Вервольф», що в перекладі з німецької означає "озброєний вовк", розташована за 8 км на північ від Вінниці. За часів Великої Вітчизняної війни вона використовувалася для керування військовими діями на Східному фронті. Будівництво польової ставки спершу планувалося біля Лубен (Полтавської області). Але, по-перше, тоді там досить активно діяли партизани, які одразу зацікавилися б таємним об'єктом, а по-друге, “бліцкриг” не вдався, і війна затягувалася. Оскільки Вінниця була більш-менш віддаленим, затишним містом і, що найголовніше, була розташована на шляху, де в майбутньому мали збудувати транс'європейську магістраль Гамбург - Готенланд (нинішній Крим), то вибір для зведення «Верхольфу» пав саме на неї.

Історія ставки «Вервольф»

Iсторiя ставки Гiтлера «Вервольф» щiльно окутана таємницями та пiвстолiтнiм забуттям, скрiплена рiками людської кровi і грифом «Совершенно секретно». а також мiсцевими забобонами. Крiм того, оскiльки до «всесоюзної» популяризацiї цього питання у часи перебуди великих зусиль доклали екстрасенси разом з місцевими фантастами, над «Вервольфом» засяяв яскравий нiмб мiстики. Масовi вбивства в цьому регiонi розпочалися ще пiд час сталiнських репресiй 1937-38 років. Нiмцi блискавично скористалися цим, одразу ж пiсля окупацiї розкопавши братськi могили. Після чого окупанти могли почуватися на Вiнниччинi досить спокiйно й неквапом перейти до спорудження ставки Гiтлера.

В серпнi 1941 року фюрер наказав прискорити будiвництво ставки «Вервольф». Так, вона була побудована просто в рекорднi термiни -- з вересня 1941 року по квiтень (за iншими вiдомостями -- по червень) 1942 року. Кожен iз 13-ти секторiв оточений мiнними полями, 2-метровою огорожею з колючого дроту та лiнiєю високої напруги. Понад 80 житлових i службових примiщень тiльки частково розташувалися на поверхнi в тому числі -- особистий будиночок Гiтлера та мармуровий басейн. А пiд землею мiстилося 7 поверхiв, причому стiни герметичних примiщень були завтовшки 5 метрів, а перекриття -- 8 метрів, все це оснащене унiкальними дренажними, повiтро-фiльтраційними системами та автономним енергозабезпеченням. Тут були величезнi продуктосховища, воду видобували з артезiанських джерел.

Всiх вiйськовополонених, задiяних на будiвництвi, а це вiд 2 до 14 тисисяч, радянських військовополонених, було знищено. Мало того -- лiтак з провiдними фахiвцями фiрм «Тодт», «Краус-Гаар», «Галас», «Нойманн», якi керували всiма роботами, чомусь вибухнув у повiтрi. Ставку оточувала могутня система охоронних споруд, її охороняла служба безпеки, елiтна вiйськова частина СС «Велика Нiмеччина», а зенiтники мали право збивати будь-який лiтак, що з'явиться над «Вервольфом» -- навiть нiмецький. Мiсцевi партизани довгий час навiть не здогадувалися, що замiсть «елiтного офiцерського санаторію» в лiсi поблизу села Стрижавка будують «лiгво фюрера». Втiм, поступово кiлькiсть «актiв непокори» в районi «Вервольфу» сягнула 1860. Можливо, саме тому фюрер вiдвiдав ставку лише двiчi: 16.07-29.09.1942 року - прийняття «директиви №45» -- наступ на Сталiнград та Чорноморське узбережжя Кавказу i 19.02-8.03.1943 року - директива на проведення операцiї «Цитадель».

«Вервольф» фактично був зменшеною копією головної ставки Гітлера «Вольфшанце» у Східній Пруссії. Зовні ставка мала досить непоказний вигляд. Наземну частину складала 81 будівля. Майже всі будівлі були побудовані з дерева з дерев'яними дахами. З північного боку під лісом - електростанція. Поблизу - дві радіостанції, приміщення персоналу, охорони, водокачка, басейн, телефонний вузол, який забезпечував прямий зв'язок з Берліном, Києвом, Ростовом, Харковом, Дніпропетровськом, Житомиром. Поряд зі ставкою - посадочна смуга для літаків. Територія була замаскована, всі будівлі пофарбовані в темно-зелений колір. Над підземними спорудами посаджені дерева, кущі.

Нині ставка є досить унікальним і цікавим об'єктом. Дослідникам вдалося відновити точні розміри території ставки та її окремих зон. Крім того, було виявлено місцезнаходження центрального в'їзду, котельні, електростанції, водокачки, очисних споруд, плацу та КПП. Але багато таємниць залишилося. Навколо ставки і досі точиться чимало пересудів, висловлюються нові гіпотези, пов'язані з нею. До полеміки долучити зможете і ви, якщо завітаєте до Вінниці та відвідаєте наш «Вервольф». 2, 3

Отже, музей садиба знаходиться безпосередньо в місті в мальовничому районі Вишенька, вхід на його територію є безкоштовним тому багато місцевих жителів проводять свій вільний час там. Саме через це шкільні екскурсії на даний об'єкт не користується особливою популярністю серед школярів.

Якщо говорити про ставку «Вервольф», то вона знаходиться неподалік від міста у лісі, поруч з нею є багато галявин де міські жителі разом зі своїми сім'ями з задоволенням проводять свої вихідні на весні та влітку. Що в майбутньому призводить до зменшення цікавості екскурсантів з міста Вінниці до даних об'єктів.

Саме тому керівникам даного навчального закладу ватро задуматись над створенням нових екскурсійних програм, можливо навіть з залученням до розробки учнів старших класів.



РОЗДІЛ 2. Потенційні місця для відвідування екскурсантами в Вінницькій області

Вінницька область має стародавню історію, адже цьому місту понад 650 років. Завдяки своєму місцезнаходженню на її території завжди проживали люди починаючи від кочових племен, що тут зупинялись. Дана область має велику кількість екскурсійних об'єктів що викликають інтерес у жителів не лише України, а й всього світу. Серед багатьох визначних та пам'ятних міст та селищ Вінницької області особливу увагу привертають Тростянецький, Барський. Калинівський та Жмеринський райони. Ці райони мають зручну транспортну розв'язку що дозволить екскурсантам без перешкод дістатися до них, а також велику кількість пам'ятних об'єктів. Крім того керівництво цих районів зацікавлене в розвитку туристичної сфери на своїй території. Докладну інформацію щодо екскурсійних об'єктів можна знайти на офіційному сайті Вінницької обласної державної адміністрації в розділі туризм. Урізноманітнення програм дозволить розширити світогляд та проводити цікаві екскурсії, а також поглибити раніше отримані знання дітей про рідний край.

2.1 Екскурсійні об'єкти Тростянецького району

Історія створення Тростянецького району

У 1923 році на площі 860 квадратних метрів розмістився Тростянецький район з районним центром у селищі міського типу Тростянець. Район розташований на південному сході Вінницької області і межує з Гайсинським, Тульчинським, Чечельницьким, Піщанським, Крижопільським, Бершадським, Теплицький районами. Через Тростянецкій район протікає річка Південний Буг. У районі налічується 37 населених пунктів, у тому числі селище міського типу, 28 сіл і 8 селищ сільського типу.

Екскурсійні об'єкти Тростянецького району

Однією з неповторних історичних пам'яток є урочище «Миска». Яке знаходиться за три кілометри від села Ободівка. Це частина слов'янського городища Х - ХІ століття. Мис відгороджений трьохметровим валом та глибоким і широким ровом. Північна сторона городища круто обривається в долину річки. З заходу і сходу глибокі балки. Назва «Миска» походить від форми кургану, який має вигляд перевернутої миски. Старожили розповідають, що там був козацький піст, коли на горизонті з'являлись вороги, охоронник запалював смолоскип вогонь помічали на іншому посту, там теж запалювали смолоскип і так далі. Саме таким чином вороги ніколи не могли зненацька застати українських козаків.

Урочище «Паланка». На окраїні села Ободівка в урочищі Паланка в роки війни знаходилась партизанська землянка, збудована біля Теренової криниці. На сьогоднішній день залишилось місце і рештки від перекриття землянки. Щорічно працівники музею проводять туристичні походи з дітьми «Партизанськими стежками».

Наступним, що можна виділити є палац родини Собанських, який знаходиться в селі Верхівка. Це колишній поміщицький маєток панів Собанських, ще в ХVІІ столітті землі Поділля були загарбані польськими магнатами. Багато маєтків належало графу Феліксу Потоцькому саме він у ХVІІ столітті подарував Верхівські землі із селянами поміщику Собанському. Спочатку пан Собанський мав невеликий будиночок. Але збагатившись на викупі селін внаслідок реформ 1861 року та на торгівлі вовною, у він почав будівництво палацу.

Верхівський палац будувався з 1861 по 1894 рік. На той час кожен польський магнат намагався збудувати такий палац, якому не було подібних. Просторий, двоповерховий палац побудований в еклектичних формах (суміш романського і пізньоготичного стилів). Палац побудований за задумом архітектора Косаревського. На сьогоднішній день збереглась в'їздна брама з високими кам'яним муром стара панська стайня, садова альтанка та інші споруди. Одночасно з будівництвом палацу проводилась закладка парку на площі 21 гектар деревами, які привозились у дорослому віці з різних місцевостей України і Західної Європи. Сьогодні територія парку має 25 гектарів, 20 з яких залишилось по наш час. Парк є державним пам'ятником природи. Це парк ландшафтного типу, в якому налічується 86 видів декоративних дерев та кущів, понад 4000 видів трав'янистих рослин і багато квітів.

Флора парку багата рідкісними видами рослин серед яких: бук лісовий, дуб кошенільський, горобина звичайна, горіх сірий, береза звичайна, тамариск стрункий, дуб червоний, туя західна, модрина європейська, клен червоний. Також є багато вікових дерев: старі дуби. Ясени, клени, каштани, сосни, верби, липи, тополі. Не одне дерево зустріло тут свій столітній ювілей.

Храм Успіня Пресвятої Богородиці. У 1847році в селі Ободівці почали будувати храм на місці виділеному поміщиком Собанським. Храм був освячений в честь Успіння Пресвятої Богородиці. 1879 році в храмі був заснований іконостас, до місцевих Святинь належала Козельщанська ікона Божої матері. Яка розміщувалась над ларськими воротами і іменувалась в народі Вратарниця.

В зв'язку з подіями 17-20 років церква була розграбована. Приміщення використовувалося під склад, а 1988р. відбудована та відновлено богослужіння.

Цукровий завод. В 1884 році в селі Ободівка було збудовано цукровий завод за кошти родини Сабанських, його потужність була невелика, вироблялось 189814 пудів цукрового піску, на заводі працювало 269 робітників. Нажаль в 1917-20 роках завод було зруйновано, проте вже в 1923 році його відбудували.

Маруньків сад - знаходится в селі Цибулівка і займає площу 4,5 гектари. Це ділянка мальовничої місцевості з бухто подібною балкою де зростають грабово дубові насадження, а також липа, черешня, в підліску ліщина, кизил, в трав'янистому покриві цінні лікарські рослини. 5



2.2 Екскурсійні об'єкти Барського району

Історія Барського району

Територія міста Бара була заселена ще з прадавніх часів. На східній околиці міста археологи виявили трипільське поселення яке датується III тисячоліття до н. е., а на західній -- скіфське (середина І тис. до н. е.) і черняхівське (бл. IV ст. н. е.).

Документальна згадка про місто Бар (під назвою Ров) відноситься до 1401 року. Відомий український історик Михайло Сергійович Грушевський в праці «Барське староство» пише: «… що вже в 1405 р. м. Ров було населеним містом, так що заселення його слід віднести до попереднього часу…» Історики-краєзнавці вважають, що місто виникло і будувалось в середині XIV ст., а можливо раніше. Воно було розташоване на правому березі річки Рів, там, де тепер знаходиться село Чемериси-Барські. У другій половині XIV ст. місто переходить у власність литовських феодалів, а згодом з 1449 року Ров попадає під владу Польщі. Крім національного та релігійного гніту населення зазнавало величезних збитків від вторгнення татар і волохів.

Татари захопили місто в 1452 році, літописець Марцін Бельський описав ці трагічні події -- татарська орда, яка вторглась на Поділля, взяла приступом і розграбувала фортецю в Рові, що належала шляхтичу Стогніву Рею. Старосту Рея разом з родиною було забрано в полон, замок зруйновано. Деякі мешканці знайшли притулок в Зінькові, але потім повернулися назад в вже засноване місто Бар. 6

Екскурсійні об'єкти Барського району

Барський василіанський монастир засновано у 1781 році на місці колишнього єзуїтського кляштору та колегії, де було добудовано нову кам'яну церкву Покрови Пресвятої Богородиці та відкрито школу, в якій щорічно навчалося близько 700 учнів.

Діяльність василіанського монастиря тривала до 1837 року, коли він був зачинений наказом імператора Миколи Першого. У 1838 році його було передано у відання православного духовенства. У 1868 році тут відкрилося Барське міське двокласне училище. У роки радянської влади у приміщенні монастиря містилася школа, а згодом - краєзнавчий музей. У 1994 році будівля частково була знищена пожежею.

У 1996 році рішенням Барської міської ради приміщення передано греко-католицькій громаді під монастир і церкву. Коштами громади та спонсорів проведено відбудову та реконструкцію будівлі і відновлено богослужіння.

Сьогодні у церкві знаходяться ікони, які були передані з Кафедрального собору Св. Юрія у Львові. Центральним образом є різдво Пресвятої Богородиці, так як храм посвячений саме в цей день і приурочений цьому дню. Центральними іконами є Св. Володимир і Св. Ольга, а також ікони Святих мучеників Бориса і Гліба. Всі вони є українськими Святими. На задній стіні розміщена ікона пророка Мойсея, який дає 10 заповідей Божих при виході з церкви.

Гарне враження створюють образи Божої Матері з дитятком. На стінах встановлені образи хресної дороги.

Для захисту населення від зовнішніх ворогів за наказом королеви Бони у 1537 році на лівому березі р. Рів було побудовано замок, який спочатку був більше дерев'яний ніж мурований. Стіни і будинки цього замку було збудовано з дубових зрубів, які складались з подвійних барканів, між ними насипалась земля. Замок мав п'ять дерев'яних двоповерхових башт. У головній башті, що захищала переїзд через річку була велика брама над нею каплиця, а на самому верху дзвін. На башті була прибита мідна таблиця з написом про те, як дбає королева Бона за місто і замок.

В іншій башті була менша друга брама, що нею в'їздили до міста. Перед в'їздом до замку був бастіон, збудований з дубових брусів з двома баштами. Місто «Бар польський», оскільки тут також були «Бар руський» і «Бар Чемерисський» також було обведено парканами з двоповерховими баштами. Навкруги замку та міста був викопаний глибокий рів, куди напускалася вода з ставу. Замок і місто мали чимало зброї: за описом 1552 року в замку було7 мідних гармат, 4 більших і 3 менших, а всього було 21 мідна гармата, 2 залізних, 66 гаківниць, 8 напівгаківниць, 60 аркебузів, 68 рушниць і 11357 різних куль. Окрім того в замок мав запаси різного бойового приладдя.

Як було зазначено, у 1552 року у Барському замку стіни і башти були дерев'яні, але потім, у 17 ст. у цьому замку стіни і башти були муровані. З опису замку мандрівника Вердума замок був оточений великим муром з чотирма баштами та брамою, яка веде до міста. План замку мав загальний вигляд близький до квадрату, по краях якого були бастіони чи башти, які далеко виступали з лінію прямокутника і висовувалися до діагоналі.

Вся площа замку за підрахунками має 2,2 га., що свідчить про те, що Барський замок площею був більший від усіх подільських замків, окрім Кам'янець - Подільського. Тепер на місці колишнього замку знаходиться міський бульвар.

Кармелітський монастир - пам'ятка архітектури національного значення. Його почали будувати в 1616 році на руїнах монастиря, ім'я і конфесію якого історія не зберегла. Під час визвольної війни українського народу 1648 - 1654 рр. монастир було зруйновано. У 1701 році розпочалася від будівля монастиря, яка завершилася в 1787 році. Дзвіницю монастиря було збудовано в 1908 році. У 1991 році монастир повернуто католицький общині. Сьогодні тут знаходиться жіночий монастир сестер бенедиктином-місіонерок, де проводиться підготовка до чернецтва.

Костел Св. Анни - пам'ятка архітектури місцевого значення. Побудований у 1550 році. Будівля спочатку була дерев'яною і носила ім'я Св. Миколая, але під кінець 16 ст. приміщення зазнало пожежі і було зруйновано. У середині 19 ст. почалася відбудова костелу. На цей раз будівництво його велося з каменю. Після відбудови костел почав носити назву Св. Анни. 11 серпня 2007 р. в Барському районі в селі Верхівка проводилось урочисте відкриття та освячення каплиці Святого Миколая Чудотворця, побудованій на джерелі «Бровар». Каплиця розписана художником Анатолієм Островіцьким. Зовні, де витікає вода, художником представлена ікона Св. Миколая Чудотворця, а всередині - ікони Спасителя, Пресвятої Богородиці Почаївської, великомученика Св. Пантелеймона і Ангела - Хранителя душі людської. 7

виховний екскурсійний шкільний молодь

2.3 Екскурсійні об'єкти Жмеринського району

Жмеринський район

Район розташований у західній частині області і належить до правобережної лісостепової зони південно-західної частини України. Район розташований на перехресті залізничних колій Київського, Могилів-Подільського, Одеського і Львівського напрямків. До вузлової станції Жмеринка протягом року цілодобово йде великий потік поїздів. Із п'яти посадочних платформ станція приймає і відправляє пасажирів, а на вантажо-товарній станції, що знаходиться на Посту-Подільському, формуються вантажні перевезення. 8

Жмеринський район -- один із найбільших районів області. Площа району 1,2 тисяч квадратних кілометрів або 117 тис. га. На півночі він межує з Вінницьким і Літинським районом, на півдні -- з Шаргородським, на заході -- з Барським, на сході -- з Тиврівським районами області.

Районний центр -- Жмеринка. Адміністративна територія району поділяється на 68 сіл і селище міського типу -- Браїлів. Функціонують 28 місцевих рад; Брайлівська селищна (30 депутатів) та 27 сільських рад (420 депутатів).

Населення району станом на 01.01.2005 року становить 40,5 тис. чоловік, що становить 2,2 % від населення Вінницької області, в тому числі міське населення -- 14 %, сільське -- 86 % .

Екскурсійні об'єкти Жмеринського району. Браїлів - селище історичне. Одне з найдавніших на Поділлі. Свою назву воно запозичило від назви річок Брала і Рів, і в давнину містечко називалося Брагірів. Тут збереглися залишки старої фортеці. В 1768 році в Браїлові було завершено будівництво ансамблю Троїцького монастиря. 1787 року до Браїлова приїздив король польський. Напроти монастиря через річку Рів у старому парку біліє палац, тут перебував геніальний російський композитор Чайковський.

Станіславчик - історія цього села сягає у сиву давнину. Точна дата його заснування невідома. Однак, у виданій в 1650 році інженером Бопланом книзі «Опис України», поселення вже згадується під назвою Юшків. Два роки (1882-1884) сім'ям українського письменника Михайла Коцюбинського проживала в селі Станіславчик.

Носківці - в центрі села в невеличкому мальовничому парку привертає до себе увагу палац. Це колишній панський маєток, пам'ятка архітектури XVIII століття, пам'ятка історії. Тут у різні часи побували художник Антон Лянче, відомий російський поет Семен Надсон, поет-демократ Степан Руданський.

Чернятин славиться дендрологічним парком, заснованим наприкінці ХVIII століття невідомими майстрами.

2.4 Екскурсійні об'єкти Калинівського району

Історія Калинівського району

З давніх-давен на території нинішнього Калинівського району існували населення. Поблизу багатьох сіл виявлено поселення черняхівської, трипільської, ранньо-слов'янської культур, збереглись рештки стародавніх земельних укріплень.

Часом заснування Калинівки дослідники-краєзнавці вважають 17 століття. Відомо, що у 1635-1645 рр. князь Станіслав Варшицький заснував Варшицю тепер передмістя міста Калинівки. Перша письмова згадка про це поселення датується 1744 роком. В Калинівці тоді налічувалось 44 двори, в яких проживало 143 душі чоловічого та жіночого населення. Стосовно назви Калинівки існує дві версії. Одна з них говорить про те, що у давнину околиці та обійстя були рясно заквітчані кущами калини: інша пов'язує назву міста з ім'ям польського магната Калиновського. 9

У 18 столітті закріпачена Калинівка була невеликим селом і належала графові Холоневському. У 1836 р. шляхтич, адвокат графа Холоневського Ігнатій Собещанський придбав Калинівку у свою власність. Безземелля і поміщицький гніт були причинами виступів жителів Калинівки та навколишніх сіл проти поневолювачів. Антикріпосницька боротьба проти гнобителів на Поділлі очолювана Устимом Кармелюком точилась і на території нинішнього Калинівського району. Сам Устим Кармелюк бував у Калинівці, місцеве населення переховувало його від переслідувачів.

В 60-х роках 19 століття Калинівський маєток купив німецький підприємець Людвиг Вальков. В 1871 році завершилось будівництво залізниці Київ-Одеса, яка пролягла через Калинівку. За короткий час Калинівка розбудувалась і була віднесена до розряду містечок. У кінці 70-х років 19 століття тут з'являється ряд підприємств, у тому числі цукровий і винокурний заводи.

Зростала торгівля. Чотири рази в рік тут відбувалися ярмарки. Культура в пореформеній Калинівці була дуже низькою. Майже всі її мешканці були неписьменними.

Екскурсійні об'єкти Калинівського району

Музей українського поета класика Степана Руданського. В мальовничому куточку Калинівщини, в селі Хомутинцях знаходиться музей українського поета - класика Степана Васильовича Руданського.

Відкриття музею приурочено 125 річниці від дня народження поета. В 1969 році в селі встановлено пам'ятник поетові. Нині музей є справжнім осередком культури, сюди приїздять люди не лише з району чи області. Шанувальники творчості поета їдуть з усієї України і навіть з-за кордону. Музей продовжує жити своїм життям. Костьол Пресвятої Трійці. В 1774 році на Старому Пикові було збудовано римсько - католицький костьол на честь Пресвятої Трійці. Підземні ходи з'єднували костьол з замчищем: проходили під річкою Сниводою і виходили в Ново - Пиківському лісі.

Каплиця ( храм - усипальня) Яна Романського,1888 рік. В Пикові на польському сільському кладовищі поховано відомого цукрозаводчика, одного з піонерів цукрової промисловості на Поділлі Яна Романського, він був адміністратором фабрик Шепетівських і Уладівських. В окрузі, окрім Миколи Пирогова, більше нікого так не поховано. Труна з прахом Яна Романського знаходиться в спеціально збудованій каплиці. Це не лише історична, але й архітектурна пам'ятка.

Комплекс споруд монастиря Бернардинів. Це найцікавіші об'єкти на території району за своїм мистецьким рішенням та призначенням поєднують декілька стильових епох, функцій і являють собою неповторні релікварії архітектури замок ХVІ ст. садиби Холоневських та комплекс монастиря бернардинів ХVІІІ ст. в с. Іванові.

В 1780 році за Соломією Холоневською був збудований замок. Він відноситься до так званої системи палац - замку, і зрозуміло втратив всяке оборонне значення. Замість старого був збудований новий - триповерховий, на величезних трьохярусних підвалах корпус. По кутках споруди стояли чотири бастея, з принципом активного фланкуючого вогню.

Комплекс споруд залізничної станції «Холоневська» в селі Іванів. Торгово - економічне значення містечка зросло з прокладанням у 1900 році вузькоколійнийної залізниці від станції Бердичів до містечка Янів.

Одна із ділянок мала проходити через землі графа Холоневського. Він дозволив будувати залізницю при умові, якщо нова станція буде названа його іменем. Ця умова була виконана, до сьогодні станція в селі Іванів називається Холоневською. Рух на новій ділянці було відкрито 20 липня 1901 року.

«Чопова криниця», місце паломництва віруючих. За народним повір'ям до татарської навали на місці Гущинець було місто чи містечко під назвою Білий Камінь. Збереглася назва урочища «Замчисько» . В лісі поблизу нього є криниця, яка вшановується місцевими жителями за цілющу воду. Біля криниці є хрест з надписом: «Чопова криниця, вода в ній помічна». Ходять легенди про те, що іноді з криниці лунають церковні дзвони.

Свято- Іоанно- Богославський чоловічий монастир. В домонгольський період біля села Лемешівка, був заснований монастир. З історії краю, на жаль, невідомо, ким і в якому році він був заснований. Відомо тільки, що саме на території, де був монастир, збудовано панський будинок Спасовичів.

Місце паломництва віруючих «Калинівське чудо». В Калинівці є місце, що багато років служить людям, які чекають дива. За переказами на повороті з Калинівки до села Сальник стояв дерев'яний хрест висотою шість метрів з іконою «Розп'яття з предстоящими», а з іншого боку ікона «Пресвятої Трійці». 7 липня 1923 року п'яний солдат вистрілив в ікону «Розп'яття» і пробив кулею праве плече Спасителя, звідки потекла «кров» ( саме так назвали цілющу рідину, яка «кровоточила» з ікони).

Кожен рік люди з багатьох регіонів збираються віддати шану, зцілитися і знайти свій спокій та розраду біля чудодійного хреста. Віра в чудо зігріває і зцілює всіх присутніх.

Отже, це далеко не повний перелік екскурсійних об'єктів Вінницької області куди можна організовувати екскурсії для школярів. Всі вони знаходяться неподалік від обласного центру і мають добре розвинуту інфраструктуру. Також важливо сказати, що дані екскурсійні об'єкти вже діють протягом багатьох років і є цілком безпечними для екскурсантів. Керівникам школи № 23 варто розширити екскурсійні поїздки для учнів цього навчального закладу. Щоб обрати один з екскурсійних об'єктів у школі можна провести опитування, який об'єкт є для них найбільш цікавим. Також варто сприяти співпраці вчителів з менеджерами по туризму, які разом зможуть розробити програму, яка допоможе учням закріпити теоретичний матеріал отриманий на уроках історії. Розширення мандрівок учнів по області допоможе їм краще сформувати уявлення про свій рідний край та його історію в цілому.



РОЗДІЛ 3. Культурно-виховна робота при наданні екскурсійних послуг

«Культура» є одним із найскладніших понять, оскільки охоплює величезну кількість явищ. Аналізуючи дане поняття, варто зазначити, що в сучасній науковій літературі міститься значна кількість його визначень. Таке розмаїття тлумачень пояснюється тим, що в кожен історичний період різні наукові дисципліни застосовували даний термін для позначення надто складних понять.

Передувало появі цього поняття в європейських мовах (зокрема і в українській) латинське слово «cultura», яке утворилося від «colere». Останнє було багатозначним і означало: "населяти", "культивувати", "поклонятися", "шанувати" та інші. На рубежі ХVІІІ-ХІХ століть термін “культура” стає багатозначним. Сьогодні поняття "культура" вживається у широкому й вузькому значеннях. Культуру досліджують майже всі науки під різним кутом зору, відповідно кожна з цих наук дає своє тлумачення терміна, що й породило велику кількість визначень (близько 500). Зміст культури вкрай неоднорідний (адже вона містить і матеріальні, й духовні, і художні різновиди людської діяльності; її процеси, продукти, прояви у самій людині, в її «сутнісних силах», за Марксом) [10].

3.1 Основні пріоритети культурного розвитку України

Попри тисячолітню історію і кілька тисячолітню передісторію культурного розвитку на українських землях, процес консолідації українців як єдиного великого колективу у формі політичної нації розпочався порівняно недавно і ще триває. Для культурно-освітньої сфери суспільного життя це означає, що саме тепер мають визначитися основні пріоритети подальшого культурного розвитку народу України. Тому створення підручника з історії культури, який відповідав би вимогам сучасного і перспективного розвитку молодого українського суспільства, є справою надзвичайно важливою, актуальною і водночас складною з огляду на традиції тенденційного й дуже часто викривленого висвітлення історико-культурних явищ передусім у радянський час.

Поки що доводиться констатувати, що десятиліття українського суверенітету в культурній сфері ще не повною мірою виразилося у принциповому перегляді відверто застарілих стереотипів опису і подачі навчального матеріалу, які досі негативно позначаються на рівні багатьох навчальних видань. Це стосується висвітлення як світової культурної спадщини взагалі, так і вітчизняної зокрема. Разом з тим вдумливий і критично налаштований читач міг «продертися» крізь машкару ідеологічних штампів і кліше радянського культурознавства і скласти більш-менш адекватне уявлення про попередні культурні епохи. Тому огульно відкидати спадок радянського культурознавства не варто. Якщо говорити про українську культуру, у працях багатьох українських радянських культурологів, істориків, філологів і мистецтвознавців (академік О.Білецький, автори 6-томної «Історії українського мистецтва» та багато ін.) пробивало собі дорогу до читача відчуття живого дихання рідної культури, її світової ваги і неповторного колориту. Серед узагальнюючих праць періоду української незалежності своїм комплексним підходом відзначається «Нарис історії української культури» В.М.Поповича (1998) та праці низки дослідників окремих періодів. [11, 3].

У сучасних умовах суспільних змін відбувається переосмислення ролі культури, оновлення її форм і функцій. З одного боку, культура, як і раніше, відтворює традиційні відносини та зразки поведінки, що багато в чому визначають поведінку і мислення людей. З іншого боку, поширюються сучасні медіа-форми (телебачення, кіно, друк), реклама, що посилює формування ідеологічних і моральних стереотипів масової культури, "модного" стилю життя. За допомогою засобів масової інформації пропонуються різні смисли і нові ідентичності, трансформується мислення людей. Тому особливого значення набуває взаємодія культури і масових комунікацій як процесу, що формує "людський капітал" і моральний ресурс соціально-економічного розвитку держави [12, 3-6].

Культура завойовує місце інформаційного носія з утвореною системою, цінності якої розповсюджуються мас медійними засобами. А тому очевидним є і зворотній зв'язок, де вже культура та її види і форми набирають певних ознак комунікації. [13, 1].

3.2 Роль традицій і звичаїв у національному вихованні

Актуальність створення системи національного виховання в умовах України визначається потребами суспільства у всебічній активізації інтелектуального і духовно-творчого потенціалу національних та загальнолюдських цінностей, суперечливими процесами включення особистості в соціальне життя, необхідністю забезпечення єдності, наступності та послідовності виховуючи впливів різних соціальних інститутів, постійного коректування виховного процесу.

Шляхами та засобами реалізації національної системи виховання є рідна мова, рідна історія, природа рідного краю, фольклор, національне мистецтво, народний календар, національна символіка, родинна-побутова культура, національні традиції, звичаї й обряди.

Використання народних традицій у виховній роботі 14,44.

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група мають свої традиції, звичаї, обряди та свята, становлення яких відбуваються протягом багатьох століть.

Мета виховної роботи школи з використанням народних традицій полягає у ознайомлені учнів з народними традиціями, вихованні поваги та любові до народних традицій та звичаїв, формуванні почуття національної гідності та самосвідомості. Традиції, звичаї, обряди та свята - це ті неписані закони, якими користуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Святково-звичаєва спадщина, а також мова - це ті найміцніші елементи, що об'єднують і цементують окремих людей в один народ, в одну націю.

Із часу виникнення людського суспільства кожним новим поколінням все це засвоювалося, застосовувалось в житті, розвивалося та в подальшому передавалося наступному поколінню. В ході історії склалися й утвердилися форми, засоби та механізми збереження й передачі соціального досвіду, які в сукупності називаються традицією.

Традиція - це загальноприйняте, загальнообов'язкове явище, перевірене минулим досвідом, визнане необхідним для забезпечення подальшого існування й розвитку індивіда, колективу, держави, суспільства. Мета традиції полягає в тому, що закріплювати й відтворювати в нових поколіннях усталені способи життєдіяльності, типи мислення і поведінки.

Поняття традиції служать загальною назвою як для матеріальних, так і для духовних цінностей, котрі сприймаються людьми як спадщина, а також для процесу й форм соціального дослідження. Форми реалізації традиції різноманітні, але основними є звичай, свято й обряд.

Звичай - загальноприйнятий порядок, спосіб дій, загальноприйнята норма поведінки, те, що стало звичайним засвоєним, визнаним, що увійшло у вжиток.

Звичай є практичною дією, завдання якого - дати зразок для наслідування, показати, як потрібно жити, щоб успадкувати досвід, який є у праці, поведінці, способі життя та досягнути реального результату. Мета звичаю - відтворити й закріпити вже вироблені способи й форми праці, спілкування, сімейно-побутових відносин, суспільної дисципліни; регулювання взаємовідносин між людьми. Досягається ця мета наочним прикладом, закликом чинити так, як чинить той, хто виконує звичай.

Обряд - різновид звичаю, це особлива колективна символічна дія, яка призначена для того, щоб наочно-образними засобами оформити й відзначити важливі події суспільного й особистого життя.

Мета обряду - за допомогою символів і символічних дій висловити, передати, закріпити традиційні для якого-небудь суспільства, соціальної групи ідеї, ідеали, норми, цінності, зразки життєдіяльності, викликати у його учасників відповідні почуття, настрої, переживання, створити у процесі його проведення морально-психологічну атмосферу, яка сприяла б засвоєнню соціального досвіду, котрий передається за допомогою даного обряду.

Відмінною особливістю обряду є його символічність, умовність, образність.

Символ - це особливий різновид знака. Національна символіка кожного народу виконує історично важливі функції консолідації нації в єдину етнографічну, культурно-історичну спільність, єдину суверенну державу.

Завдяки етнічним символам (бережіння, обереги пам'яті, калина, верба тощо) у свідомості кожного українця виникають дорогі серцю образи дитинства, рідного краю, батьківської хати, родинного вогнища.

Для того, щоб обрядові символи дійшли не тільки розуму, але і до серця, були не тільки усвідомлені, але й пережиті учнями необхідно виразити їх у яскравій психологічній дії і формі. Обряд завжди символ тих чи інших ідей, норм, ідеалів, цінностей, відношень, повчань, символ певної події, символічне ставлення соціального досвіду. Характерним для обряду є художнє оформлення всього його комплексу.

У суспільстві, окремій соціальній групі обряд виконує декілька функцій:

- нормативну (формує ціннісні орієнтації і моральні якості);

- регламентуючу (надає певні стереотипи поведінки, звички);

- заохочуючу (заохочення до суспільного життя, соціальної групи);

- консервативну.

Обряд органічно пов'язаний із звичаєм, але звичай, на відміну від обряду, не несе в собі символічного змісту. Свято - більш широке явище. Воно включає і не обрядові дії, котрі часто навіть і переважають. Воно може значно видозмінюватися залежно від творчості його учасників, самодіяльність яких не регламентована.

Якщо в обряді головним є особлива символіка дій, то у святі знаходить відображення безпосередній вираз почуттів, настроїв, переживань у зв'язку з пам'ятними подіями в житті суспільства, колективу, сім'ї, особи.

Свято - день чи дні, в яких урочисто відзначають значні, видатні події, історичні або календарні дати. В минулому, як і зараз, свята з більшості випадків були днями, присвяченими для відпочинку. За ними, у зв'язку із цим, і закріпилася назва святкових, тобто вільних, незайманих неробочих, на відміну від буднів. Так виникло поняття свята.

Методика проведення тематичної екскурсії

Екскурсія - форма організації навчальної та виховної роботи, яка проводиться на природі, в музеї, на виробництві. Її мета - розширення й поглиблення знань з різних галузей, встановлення взаємозв'язків теорії із практикою, виховання поважного ставлення до праці, природи, формування естетичних почуттів, розвиток спостережливості, мислення й ін. 11,118

У виховній роботі застосовуються екологічні, краєзнавчі, екскурсії на виробництво, до музею, на виставку, на промислове підприємство тощо.

Кожна тематична екскурсія має великі виховні можливості. Але для цього вчителю слід подбати про її організацію, про дисципліну і порядок в колективі, про емоційність викладу матеріалу екскурсоводом і т.д. Для успішного проведення тематичної екскурсії важливу роль відіграє підготовчий етап під час якого уточнюється тема, мета та завдання, об'єкт екскурсії. 11,119

З учнями можна влаштувати близькі прогулянки в парк, сад, поле, на берег річки, а також далекі походи, розраховані на цілий день. В одноденні прогулянки на далеку відстань учні можуть вирушати цілим класом. Для старшокласників походи можуть тривати кілька днів. У виховній роботі використовуються й комплексні екскурсії: по місцях бойової слави, по місцях партизанської слави, цікавими куточками рідного краю, по природним зонам тощо.В процесі підготовки екскурсії вчителеві необхідно заздалегідь познайомитись з місцем її проведення, продумати хід екскурсії, визначити загальні і індивідуальні завдання учнів, поспілкуватися з екскурсоводом, провести інструктаж про техніку безпеки з учнями, забезпечити їх усім необхідним для виконання поставлених перед ними завдань. Наприклад, зафіксувати помічені ними особливості даної природної місцевості - птахів, дерев, квітів; замалювати краєвид, написати відзив про виставку. Завдання можуть носити й практичний, суспільно-корисний характер:

- відновити пам'ятник чи пам'ятний знак;

- розчистити парк;

- зробити економічні розрахунки;

- зібрати природний матеріал для поробок.

Після екскурсії весь зібраний матеріал систематизується.

3.3 Загальна характеристика найголовніших Українських свят

Різдво Христове.

7 січня особлива духовна радість обіймає кожного з нас, бо цей день - незвичайний. Ми прославляємо одну з найвеличніших подій Священної історії щирим і сповненим радості привітанням: „Христос рождається - славіте Його!”.

Різдво Христове належить до великих християнських, так званих дванадесятих свят, які церква відзначає особливо урочисто. За біблійними свідченнями цього дня народився Син Божий -- Ісус Христос, якому люди поклоняються вже два тисячоліття. 15

У процесі свого становлення християнська церква поступово витісняла давні свята. Спочатку 6 січня було потрійним святом народження, хрещення й богоявлення Христа.

У IV столітті 25 грудня стали відзначати народження, а 6 січня -- хрещення та богоявлення. І лише наступного століття Різдво. Христове міцно увійшло в життя християн. Розбіжність у святкуванні Різдва західними і східними церквами викликана тим, що вони користуються різними календарними системами. Православна церква святкує його 7 січня (25 грудня за старим стилем), а католицька церква -- 25 грудня за новим стилем.

Різдво Христове -- це свято любові. Любов, котру принесло на землю Різдво, зобов'язує нас до внутрішнього відродження, до оновлення усього сущого: людини, сім'ї, нації, держави, всесвіту. Різдво Христове закликає нас шанувати всі творіння Божі, зберігати природу - ріки, поля, ліси, тваринний світ, охороняти їх від винищення й забруднення. 16

У світлі Різдва Христового ми повинні прагнути очиститися від скверни, відродити наші душі й серця у покаянні, любові і всепрощенні. Різдво Христове -- як нове очищення, воно виводить нас з темряви до світла, зцілює духовно, об'єднуючи в єдину могутню християнську родину.

Старий Новий рік.

Звичай перед вечерею. Щедрування.

Звичай - «Водити Меланку». В ніч з 13 на 14 січня кожен може дозволити собі ще раз наголосити найулюбленіше свято - Новий рік. Кожна родина намагається по-своєму відзначити це свято, внести в нього свою родзинку, тим більше, що народні традиції сприяють щедрому святкування. 17

Вечір напередодні Старого Нового року - Щедрий вечір. За християнським календарем - це день преподобної Мелан. Міланка - Вода приходить на Щедрий вечір разом із Василем - Місяцем сповістити господарів про майбутніх урочистостях і погостювати, в народі так і називається - гостини Меланки. В українській народній традиції обидва свята об'єдналися в Щедрий вечір, або свято Меланки. Кутя була головним обрядовим блюдом в цей вечір. На Василя готували кутю щедру, жирну, заправлену смальцем або вершками. Ось звідси-то і повелося назва вечора - Щедрий. Новорічний стіл з 13 на 14 сильно відрізнявся від різдвяного пісного столу, тут вже було роздолля страв і різноманітність страв. На Меланку вже дозволялося їсти скоромне - сало, ковбаси, різні копченості. А які млинці, пироги та вареники готували господині, щоб віддячити щедрих і посіваю.