Інтерактивні методи навчання

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і навчання України

Вище професійне училище № 36

Інтерактивні методи навчання

Виконала: викладач

спец. дисциплін

Гай Н.М.

с.Балин

Теоретичні засади інтерактивного навчання

Навчальний процес - соціальне, лінгвістичне, психолого-педагогічне явище, що характеризує взаємодію трьох його компонентів: комунікації, інтеракції та перцепції.

Комунікація - акт спілкування, зв'язок між індивідами, обмін інформацією.

Інтеракція- інформація та дія, поведінковий аспект.

Перцепція - сприйняття та взаєморозуміння.

Інтерактивний - здатний до взаємодії з іншими (людьми, комп'ютером, іншими засобами спілкування).

Інтерактивне навчання - насамперед спілкування, педагогічний діалог. Таке навчання має класифікаційні ознаки, що характеризують його з різних сторін, а саме:

· З точки зору філософії - як діалектичне;

· За орієнтацією на особистісні структури - як загальноосвітнє;

· За механізмом засвоєння - як асоціативно-рефлеторне;

· За основним фактором розвитку - як соціогенне;

· За підходом до дитини - як антропоцентриське;

· За переважаючими методами - як проблемнно - діалогічне, пояснювально - ілюстративне;

· За кооперацією учасників - як групове, парне, фронтальне, індивідуальне;

· За організаційними формами - як альтернативне традиційному класно урочному - заняття в активній формі: проблемна лекція, семінар, брейнстормінг, психодрама, диспут, дискусія, дебати тощо (загалом у діловій та освітній сфері сьогодні використовується більше 2000 видів інтеракції).

Призначення інтеракції - стимуляція природної активності учнів: розумової (інтенсивність мислення / генерування ідей, висловлювання припущень, проектування, моделювання, конструювання, дослідження тощо /, творча уява, зосередженість /увага/, спостережливість /аналітико-синтетичні операції); емоційної (емоційна напруга, переживання); соціальної (імітація виконання соціальних ролей, обмін думками, ставлення, судження тощо);, фізичної (фізичне напруження, практична діяльність, рухливість).

При цьому активність, діяльнісна участь, діяльнісний стан.

Близьким за значенням (синонімічним) поняттю «інтеракції» є поняття «активний метод (форма)». Так вважає багато дослідників інтерактивного навчання. Деякі ж науковці визначають інтерактивне навчання як різновид активного. Так чи інакше, йдеться про технологію активізації, інтенсифікації пізнавальної діяльності учнів, розвитку їх емоційно - вольової сфери, психосоціального зростання та адаптації до змінних умов оточення, підготовки до вільного, розумового та безпечного діалогу з ним.

Суб'єктна активність учнів в інтерактивному навчанні спричинюється багатьма факторами:

- Зацікавленістю учнів самим процесом (формою, процедурою) інтеракції;

- Зацікавленістю учнів пізнавальною проблемою;

- Зміною ( на відмінну від традиційного уроку) основного джерела мотивації учіння - з зовнішньої на внутрішню;

- Освоєнням усіх рівнів пізнання (знання, розуміння, застосування, аналіз, синтез, оцінка);

- Можливістю засвоїти до 90% інформації ( на відмінну від 20% засвоєної інформації під час лекції);

- Можливістю зменшити на 30-50% часу на засвоєння інформації;

- Залученням до участі у дії всіх учасників;

- Випробуванням себе (учня) у різних ролях (генератора, резонатора, ведучого, опонента, рецензента, арбітра тощо);

- Можливістю демонстрації власних найкращих якостей;

- Сприятливими для взаємодії умовами (щирість, довіра, відвертість, розкутість, партнерскість, толерантність тощо).

Які ознаки об'єднують більшість інтеракції?

1. Це здебільшого імітаційний метод.

2. Це ігровий метод.

3. Це колективний метод.

4. Керована емоційна напруга.

Розглянемо особливості інтерактивного навчання у порівнянні з традиційним:

АСПЕКТИ	ТРАДИЦІЙНЕ	ІНТЕРАКТИВНЕ
Організаційний	1.Чіткість структури, впорядкованість діяльності 2. Моно логічність 3.Відсутність спілкування 4.Не потребує попереднього розподілу ролей 5.Тиша 6.Постійне робоче місце 7.Педагог керує діяльністю учнів	1.Структура змінюється в залежності від ситуації 2.Говорять всі 3.Спілкуються всі 4.Потребує попереднього розподілу ролей та інструктажу щодо їх виконання 5.робочий шум 6.Зміна місць 7.Самоврядування
Дидактичний	1.Навчає педагог 2.Однаковий темп, однаковий матеріал, однакові завдання 3.Мало самостійності 4.Співпраця відсутня	1.Навчпють учні 2.Різний темп, різний матеріал, різні завдання 3.Повна самостійність 4.Співпраця-основа навчання
Розвивальний	1.Учень- об'єкт 2.Усереднення здібностей учнів 3.Систематичний характер навчання 4.Розвиток логічного мислення 5.Відсутність само презентації, невміння виступати	1. Учень - суб'єкт 2.Здійснення індивідуального підходу 3.Спонтанний характер 4.Розвиток логічного, творчого, критичного мислення 5.Навчання виступати, аргументувати, обґрунтовувати, доводити власну точку зору
Виховний	1.Відповідальність за себе 2.Неуміння працювати в команді 3.Авторитарність	1.Відповідальність за групу 2.Уміння працювати в команді 3.Паритетність, партнерскість

Слід зазначити, що різні вчені по-різному підходять до класифікації інтерактивних методів. На основі аналізу літератури можна виділити такі підходи до класифікації інтеракції:

- до інтерактивних методів відносяться будь-які навчальні заняття або їх фрагменти, протягом яких відбувається діалог та взаємодія між вчителем та учнями, безпосередньо між учнями (коментування, бесіда, обговорення, опитування, взаємоперевірка, конкурс, диспут, мозковий штурм, інсценування та ін.);

- інтеракції визначаються як ділові (дидактичні) ігри;

- інтеракції ототожнюються з уроками (або етапом уроку) так званої нестандартної форми ( урок-суд, урок-соціодрама, урок-КВК, урок-мандрівка, інсценування тощо);

- до інтеракцій відносяться не тільки заняття, дидактична мета яких відповідає цілям програми викладання предмету, а й превентивні, тобто інструктивно-консультаьтивні, тренінгові;

- інтеракції класифікуються за ознакою «імітація»-«не імітація».

Враховуючи ці підходи, накреслимо узагальнюючу схему класифікації інтеракцій:

Інтерактивний урок

«Те, що я чую, я забуваю.

Те, що я бачу, я пам'ятаю.

Те, що я роблю, я розумію».

Класифікація уроків за дидактичною метою.

· Урок вивчення нового навчального матеріалу;

· Урок формування та вдосконалення вмінь та навичок;

· Уроки закріплення та застосування знань, умінь та навичок;

· Уроки узагальнення та систематизації знань;

· Уроки контролю й корекції знань, умінь та навичок;

· Комбіновані уроки.

Форми організації навчальної діяльності.

· Парна (взаємодія учня з учнем чи вчителем з учнем);

· Групова (вчитель одночасно навчає весь клас);

· Кооперативна (колективна) (всі учні активні і навчають один одного);

· Індивідуальна (самостійна) робота учня.

Структура інтерактивного уроку.

· Мотивація (5% навчального часу);

· Оголошення, представлення теми та очікуваних результатів (5% навчального часу);

· Надання необхідної інформації (10-15% навчального часу);

· Інтерактивна вправа - центральна частина заняття (50-60% навчального часу);

· Підбиття підсумків, оцінювання результатів уроку, рефлексія (до 20% навчального часу).



Рис. Схема класифікації інтерактивних методів

До кожної класифікаційної групи інтеракційні методи віднесені орієнтовно . Адже певні з них через зміну мети можуть відноситися до іншої групи. Наприклад, тренінг можна використати як превентивний метод, а і інших ситуаціях - як імітаційний та не імітаційний. Крім того, показані на рисунку методи не вичерпують цієї кількості відомих інтерактивних методів, отже, їх список можна доповнювати.

Якщо в основу класифікації активних методів( та їх складових - прийомів) навчання покласти спосіб інформаційного обміну, основний напрямок інформаційного потоку, то можна виділити такі три групи методів (інформаційних режимів).

Інтраактивні - всі інформаційні потоки замкнені "всередині" учнів або направлені від них назовні. Учні виступають суб'єктами учіння, виявляють самостійність;

Екстраактивні - всі інформаційні потоки циркулюють навколо об'єкта або направлені на нього. Учень - об'єкт навчання. Научіння імпліцирується активністю навчального середовища.

Інтерактивні - всі інформаційні потоки двосторонні (діалог). Учень виступає у постійному суб'єкт-об'єктному відношенні стосовно системи, що навчає. Періодично він стає її автономним елементом.

При всій зовнішній імпровізації, творчому сценарюванні та режисурі інтеракції, вона має відповідати комплексу вимог - загально педагогічних, дидактичних, психологічних, виховних технологічних, організаційно-технічних, гігієнічних. Визначимо їх:

Загальнопедагогічні вимоги:

- обов'язковість чіткого формулювання та реалізації комплексної мети: навчальної, розвивальної, виховної;

- дотримання педагогічних принципів;

- врахування закономірностей організації навчально-виховного процесу;

- врахування вікових особливостей учнів;

- чіткість уявлення про те, яким чином обраний для застосування інтерактивний метод буде сприяти соціалізації особистості учня та в якому її аспекті;

- особистісна орієнтованість навчально-виховної взаємодії.

Дидактичні вимоги:

- реалізація дидактичної мети; її відповідність цілям предметної програми та певному етапу пізнання (сприйняття, усвідомлення, запам'ятовування, застосування, закріплення, перевірка);

- доцільність вибору певного інтерактивного методу з огляду на рівень навченості учнів, ступінь їх адаптованості до участі у інтеракції;

- визначення місця та ролі інтеракції в системі інших занять за темою;

- оптимальність розробленої структури інтеракції та дотримання її;

- врахування суб'єктного до навчального досвіду учнів;

- здійснення індивідуального та диференційованого підходу до учнів в процесі підготовки до заняття та під час його проведення;

- оптимальність відбору методів, прийомів, способів, засобів навчання та контролю і оцінювання;

- логічна завершеність етапів інтеракції;

Психологічні вимоги:

- створення сприятливого мікроклімату;

- здійснення установки на пошуково-творчу діяльність;

- розвиток внутрішньої мотивації пізнання та діяльності;

- врахування індивідуальних психологічних особливостей та

властивостей учнів;

Технологія інтеракцій

Технологія проблемної лекції

Лекція (від лат. - читання) - один з розповсюджених академічних методів організації навчання. Розрізняють вступні, оглядові, узагальнюючі та "поточні". Класифікація лекцій обумовлюється їх дидактичною метою.

Лекція вважається активним методом організації навчання, по скільки слухачі під час її слухають, сприймають, усвідомлюють інформацію, виділяють у ній суттєве, складають конспект тощо. Однак використання пояснювально-ілюстративного методу навчання, викладу інформації у вигляді "готівки", монологічність педагога, який розповідає, пояснює, наводить приклади, демонструє наочність, робить висновки, - не дозволяє віднести лекцію до інтерактивних методів, а також - до проблемних.

У класичному вигляді академічна лекція використовується у системі вищої та післядипломної освіти. Проте її відсоток з-поміж навчальних занять у інших формах поступово зменшується (25 - 40 відсотків). Особливо це стосується вищих навчальних закладів у розвинутих країнах Європи та в Америці. Так, студенти університетів Великобританії схиляються до тих навчальних планів, у яких 70 - 75 % часу виділено для проведення тьюторських занять, співбесід, семінарів, практикумів, для самоосвітньої та дослідницької роботи. Шкільна лекція вирізняється від академічної тривалістю, підвищеним контролем та корекцією діяльності учнів з боку вчителя, організацією повторення основних положень тощо.

Академічна та шкільна лекція потребує осучаснення, удосконалення її достатньо "консервативної"" структури та методики. Відтак лекція має набути ознак проблемної, інтерактивної. Це стане можливим в разі включення до її структури проблемної дискусії, діалогу, евристичної бесіди, елементів мозкового штурму, постановки контрольних питань, обговорення проблем для самостійного дослідження, організації подальших семінарів, практикумів.

Орієнтовна структура лекції з елементами інтеракції:

1. Оголошення теми лекції як актуальної наукової проблеми.

2. Мета як намагання розкрити тему, здійснити пошук шляхів розв'язання проблеми.

3. План як послідовність кроків розв'язання проблеми. Проблемність та привабливість пунктів плану.

4. Список літератури - як джерел, у яких певним чином розглядається означена проблема. Короткий аналіз наукових підходів до розв'язання проблеми як діалог ідей.

5. Ознайомлення з тезаурусом.

6. Евристична бесіда.

7. Створення проблемної ситуації. Полеміка.

8. Виклад основних тез. їх фіксація. Виділення головного.

9. Обговорення. Інтерв'ювання.

10.Загальний висновок. Рефлексія.

Оцінка якості лекції

І. Зміст лекції:

- науковість;

- новизна та інформативність матеріалу;

- зв'язок з практикою;

- логічність;

- проблемність;

- діалогічність підходів до розв'язання проблеми;

- внутрішньо предметні та між предметні зв'язки.

II. Методика:

1. Відповідність структури навчальній, розвивальній та виховній меті.

2. Логічність побудови лекції. Оптимальність композиції з точки зору розкриття головної тези та конструктивних питань, що її реалізують.

3.Доцільне, правильне та вичерпне застосування перцептивних, логічних та проблемно-діалогічних методів навчання та адекватних їм форм взаємодії та спілкування.

4.Активізація мислення: проблемність, діалогічність наукових підходів до розв'язання проблеми, аналіз, порівняння, пошук аналогій, викликання асоціацій, екстраполяція, обмін думками, полеміка, бесіда тощо.

5. Доказовість, аргументованість висловлювань.

6. Виділення головних думок.

7 Використання прийомів закріплення (повторення, питання для перевірки, підведення підсумків після кожного етапу лекції та наприкінці).

8. Раціональне використання дошки, наочних посібників (таблиць, структурно-логічних схем, малюнків тощо), ТЗН.

III. Керівництво роботою учнів:

1.Темп лекцій для запису (змінення темпу, паузування, інтонаційне виділення головного).

2.Використання прийомів підтримки уваги (риторичні питання, гумор, екскурси у суміжні галузі, зауваження, ремарки тощо).

3.Оптимальний стиль спілкування (свобода спілкування, можливість задавати питання, дискутування, обговорення, висловлювання власних думок).

4.Активізація мислення: проблемність, діалогічність наукових підходів до розв'язання проблеми, аналіз, порівняння, пошук аналогій, викликання асоціацій, екстраполяція, обмін думками, полеміка, бесіда тощо).

IV. Лекторські дані педагога:

- компетентність (знання предмету);

- переконливість;

- емоційність;

- уміння встановлювати контакт з аудиторією;

- володіння методикою лекції та її інтерактивних фрагментів;

- тактовність;

- уміння перебудовуватись в процесі взаємодії;

- правильність та виразність мови.

V. Аспект культури мови:

- фонетично-інтонаційна виразність мови, чіткість вимови, не монотонність, уміння управляти голосом;

- нешаблонність мови;

- доцільне використання цитат, крилатих висловів, порівнянь,

метафор тощо;

- доступність викладу, прийнятний ступінь популяризації наукових

положень;

- узгодженість тону, тембру, темпу та стилю мовлення.

VI. Результати лекції:

- інформаційна цінність;

- реалізація дидактичних цілей;

- виховний вплив;

- активізація мисленевої діяльності, викликання емоцій;

- виховний вплив.

Технологія семінару

Семінар - від лат. Seminarium - "розсадник" знань.

Семінар передбачає обговорення складних питань у змісті матеріалу за темою, а також повідомлень, доповідей, рефератів, підготовлених учнями.

Завдання семінару:

-поглибити, розширити знання учнів, що засвоєні під час попередніх лекцій, самостійної роботи;

- розвинути пошуково-творчу активність та самостійність учнів;

- розкрити сутність протиріч та складних питань у змісті навчального

матеріалу.

До важливих показників якості семінару відносяться:

- розв'язання проблем;

- активізація мислення;

- сформованість в учнів умінь та навичок здійснювати логічні мисленеві операції;

- сформованість умінь та навичок готувати доповіді, повідомлення, реферати у усній та письмовій формі;

- сформованість умінь та навичок мовлення (логічність, послідовність, конкретність, лаконічність, аргументованість, доказовість, ілюстрованість тощо).

Класифікація семінарів:

- проблемний семінар - розв'язання проблем, подолання утруднень, протиріч у змісті навчального матеріалу;

- семінар - ґрунтовне відпрацювання вузлових питань;

- семінар - спецсемінар дослідницького характеру за окремими проблемами науки;

- семінар - розгорнута фронтальна евристична бесіда;

- семінар - дискусія;

- семінар - захист доповідей;

- семінар - узагальнення та систематизація знань.

Структура семінару залежить від дидактичної мети, з якою його організовують. Наведемо структури деяких семінарів.

Проблемний семінар:

1. Організаційна частина: установка, інструктаж, постановка проблемних питань, розподіл доручень, ролей.

2. Висування ідей, гіпотез, пропонування моделей. їх доведення, аргументація. Доповнення. Корекція. Вироблення висновків стосовно розв'язання кожної проблеми.

3. Оцінка результатів.

4. Підсумки. Творча рефлексія.

Семінар - захист доповідей, рефератів:

1. Організаційна частина: оголошення мети, плану; установка, розподіл ролей та доручень (доповідачі, співдоповідачі, опоненти, рецензенти), утворення груп.

2. Інструктаж учасників. Пред'явлення критеріїв оцінювання якості доповіді, реферату.

3. Заслуховування доповідей та співдоповідей або захист рефератів.

4. Організація дискусії. Опанування. Обговорення виступів. Коригування. Пропозиції, рекомендації учасників семінару виступаючим.

5. Оцінка результатів.

6. Підсумки. Творча рефлексія.

Семінар - евристична бесіда:

1. Організазаційна частина.

2. Усвідомлення проблеми.

3. Висування гіпотез, ідей, моделювання.

4. Колективний пошук шляхів доведення гіпотез. Аргументація.

5. Оцінка правильності доведення. Коригування.

6. Підсумки. Рефлексія.

Вимоги до проведення семінарів:

- визначення кола суттєвих проблемних питань з урахуванням ступеня проблемності та значимості певного питання для розуміння науки, способів використання наукових положень у практичній діяльності;

- попередня теоретична підготовленість учасників;

- своєчасність розподіл завдань, ролей та доручень (на основі диференціального підходу);

- чіткість та доцільність, адресність інструкцій та консультацій;

- оптимальність управління пошуково-пізнавальною діяльністю учнів;

- оптимальне використання комплексу методів, способів та засобів навчання (рецептивні, перцептивні, пошукові; опорні структурно-логічні схеми, таблиці, інструктивні матеріали; ТЗН тощо);

- аргументованість, доказовість всіх положень;

- оцінювання результатів за визначеними нормами та критеріями. Обов'язковість рецензування, оціночного судження;

- дотримання інструктивно-демократичного стилю спілкування педагога та учнів;

- постійне стимулювання та мотивування учнів щодо активної та інтенсивної пошукової діяльності;

- обов'язковість розв'язання проблем семінару;

- оптимальність техніки проведення семінару;

- результативність семінару: досягнення мети семінару через розв'язання проблем, поглиблення знань за темою, формування умінь та навичок пошукової діяльності, розвиток самостійності, оптимальне використання прийомів розумової праці, засвоєння етичних норм взаємодії та спілкування.

Під час підготовки до семінару потрібно орієнтуватися на показники його якості (див. вище). Крім того необхідно звернути увагу на такі важливі аспекти у його організації:

- цілеспрямованість - досягнення мети семінару, виділення важливих проблем у змісті навчального матеріалу, намагання пов'язати теоретичний матеріал з його практичним використанням;

- планування - виділення головних питань семінару та проектування етапів діяльності як процесу їх розв'язання;

- організація семінару - уміння викликати та підтримати дискусію, здійснити конструктивний аналіз всіх відповідей та виступів, вірно розподілити час;

- стиль проведення семінару - жвавий, проблемний, з постановкою гострих питань, що викликають дискусію;

- ставлення педагога до учнів - поважне, але вимогливе;

- ставлення учнів до викладача та товаришів - шанобливе, критичне;

- управління групами учнів - викладач швидко встановлює контакт з

учасниками семінару, консультує, коригує, упевнено, вільно тримається, розумно, справедливо взаємодіє з усіма учасниками;

- підсумки викладача - систематизовані, аргументовані, переконливі, коригуючі;

- творча рефлексія - усвідомлення всіма учасниками важливості проблем семінару, ступеня їх розв'язання, оцінка власних досягнень, групи, оцінка взаємодії, дольової участі, здійснення критичних зауважень тощо.

Технологія ділової гри

Ділова гра призначена для активізації пізнавальної діяльності учнів, діяльності (взаємодія та спілкування, виконання різноманітних ролей та доручень), яка своїм змістом, формою, технологією наближена до реальної практики. Відтак ділова гра -- у певному смислі імітація суспільної, виробничої діяльності людини, моделювання систем відносин, характерних для певного виду практики. Перші ділові ігри виникли у Європі у 17 ст. для навчання військових. Перша управлінська гра народилася у 1932 році в СРСР та надалі набула розвитку з 1957 року в США.

У діловій грі інтегруються дидактичні та виховні цілі. Мотивація, інтерес, активність та емоційність учасників обумовлюються широкими можливостями для ціле покладання, діалогічного спілкування та пошуку оптимального рішення на фоні проблемної ситуації.

Функції викладача під час проведення ділової гри - керівництво, консультування, корекція, контроль, підтримка ділової активності.

Ділова гра надає можливості, які вирізняють її з-поміж інших методів навчання як вигідну, продуктивну. А саме:

- спільна практична діяльність педагога та учнів, залучення всіх учасників;

- навчання через контактне спілкування, взаємодію (відомо, що 90 % матеріалу засвоюється через комунікативні канали);

- краще розуміння психологічних, соціальних, виробничих проблем; -розкриття, розвиток та реалізація потенційних можливостей учнів

(виявлення інтелектуальних та професійно-ділових якостей, здібностей);

- забезпечення принципу рольової перспективи (дія закону зміни ролей);

- знаходження конструктивних, раціональних рішень у стандартних та

нестандартних ситуаціях та доведення їх правильності;

- розвиток умінь усвідомлювати мету, проблему, аналізувати, синтезувати, порівнювати, моделювати, екстраполювати, абстрагувати конкретизувати, розвивати дивергентне та конвергентне мислення.

Як вже зазначалося вище, деякі дослідники відносять інтеракції у всій їх різноманітності до однієї групи - ділової гри. Ґрунтуючись на цьому підході до класифікації інтеракції, розглянемо різновиди інтеракцій як ділової гри.

Модифікації ділової гри:

1. Суто імітаційні ігри.

Імітується діяльність певної установи (її підрозділу) або події, ситуації, обставини, умови, їх специфіка, предмети, об'єкти тощо.

2. Операційні ігри.

Під час їх проведення відпрацьовуються специфічні операції, способи, технології, процедури у імітованих виробничих, педагогічних, соціальних ситуаціях.

3. Виконання ролей.

Під час таких ігор відпрацьовується тактика поведінки, виконуються функції та обов'язки конкретних "посадових" осіб.

4. Інсценування.

Це "діловий театр". Під час інсценування розігруються певні, заздалегідь визначені ролі із притаманним дійовим особам стилем поведінки, характером.

5. Психодрама та соціодрама.

Це теж театр, соціально-психологічний. Протягом його відпрацьовується уміння відчувати ситуацію та людину у її епіцентрі, оцінювати стан та поведінку людини, штучно конструктивно змінювати ситуацію та, можливо, саму людину, проектувати подальший позитивний розвиток подій.

Структура ділової гри:

1. Оголошення проблеми, опис конкретних ситуацій, іх аналіз.

2. Обґрунтування мети та завдань.

3. Визначення функцій учасників, розподіл доручень, вибір ролей. Інструктивні вказівки учасникам гри.

4. Представлення плану ділової гри: розкриття процесу гри як послідовності стадій, етапів, кроків; визначення взаємозв'язку функцій, що реалізуватимуться дійовими особами.

5. Підготовка та проведення гри.

6. Оцінювання результатів.

7. Підведення підсумків. Рефлексія.

Орієнтовний склад учасників гри:

- Ведучий (вчитель або учень)

- Головні дійові особи (ерудити), які мають працювати одноосібно або в парах ( групах)

- Опоненти

- Рецензенти ( експерти)

- Арбітри (оцінювачі)

- Секретарі (для ведення протоколів, відомостей, звітів, підрахунку

результатів)

Процедура ділової гри:

1. Етап підготовки аудиторії, учасників гри, експертів: визначається режим роботи, формулюється головна мета гри, обґрунтовуються постановка проблеми та вибір ситуації, роздаються пакети необхідних матеріалів.

2. Етап вивчення ситуації, усвідомлення проблеми, ознайомлення з інструкціями, правилами, матеріалами: збирається, аналізується, систематизується необхідна інформація. При необхідності учасники звертаються до викладача та експертів за додатковою інформацією, консультацією. Попередні контакти між учасниками гри.

3. Етап проведення гри: Розробка тактики розв'язання проблеми, обґрунтування гіпотез, захист моделей. Вислуховування опонентів. Хід гри та її правила не змінюються. Педагог коригує дії гравців, якщо вони порушують правила або відхиляються від головної мети.

4. Етап аналізу, обговорення, оцінки результатів: виступи експертів, арбітрів, педагога; обговорення, обмін думками.

Аналізу та оцінці піддаються такі аспекти гри:

- дотримання правил, регламенту;

- створення умов для реалізації можливостей учнів;

- гарантування успіху;

- педагогічна фасилітація;

- дотримання інструктивно-демократичного стилю спілкування;

- систематичне формування умінь здійснювати логічні мисленеві

операції та здійснення відповідної корекції;

- розвиток критичного мислення;

- розвиток емоцій;

- заохочування до розумової активності, ініціативи та творчості;

- чергування діяльності та відпочинку.

Виховні вимоги:

- етичність, тактовність учасників;

- толерантність до "чужої"" думки;

- виховання волі, розвиток контролю за емоціями;

- формування самостійності;

- розвиток самоврядування;

- виховання колективізму, уміння працювати в команді та відповідальності за спільну справу;

- стимуляція до самоосвіти та самовиховання.

Технологічні вимоги:

- обізнаність педагога та учнів з технологією підготовки та проведення інтеракції та дотримання її на кожному етапі заняття;

- дотримання кожним учасником інтеракції рольової функції;

- дотримання інструкцій та правил проведення інтеракції;

- вичерпне використання потенціалу внутрішніх методів, способів,

засобів, дій та операцій.

Організаційно-технічні вимоги:

- обов'язковість попередньої підготовки до інтеракції: планування, розподіл ролей та доручень, консультування, інструктування, виготовлення дидактико-засобового забезпечення заняття;

- підготовка приміщення із врахуванням своєрідності інтеракції (умови для групової роботи, диспуту, дебатів, психодрами тощо);

- розподіл часу на кожний етап заняття;

- логічна завершеність етапів;

- дотримання регламенту, темпу та ритму діяльності;

- дотримання композиції дійства (зав'язка, кульмінація, розв'язка);

- правильність, емоційність, акцентованість мовлення.

Гігієнічні вимоги:

- комфортність;

- профілактика перевтоми;

- чергування праці та відпочинку;

- чистота, порядок.

Технологія тренінгу

Тренінг є незамінним елементом сучасної системи навчання і розвитку дітей та дорослих. Адже тренінг - це, насамперед, навчання, що спирається на суб'єктний досвід. Тренінг також передбачає, що його учасники, крім одержання нової інформації, мають змогу відразу ж використати її практиці, набуваючи уміння та навички. Адже експериментальні психологічні дослідження підтверджують, що людина засвоює 10% з того, що чує, 50% - з того, що бачить, 70% - з того, проговорює, 90% - з того, що робить сама.

В основі тренінгу як методу навчання знаходиться партісіпаторний підхід - участі всіх присутніх у процесі навчання. Переваги тренінгу у тому, що під час його тривання:

- збагачується суб'єктний досвід кожного учасника та демонструється попередньо набутий;

- теорія поєднується з практичними діями;

- немає контролю та оцінювання знань у звичному смислі;

- під час тренінгу навчаються граючись;

- участь у акціях добровільна;

- обстановка комфортна, неофіційна, демократична, безпечна;

- умови навчання для всіх - рівні;

- стосунки між тренером та учасниками довірливі, шанобливі, рівноправні;

- інтер'єр аудиторії нестандартний (відсутні столи, стільці розміщені по колу), що не викликає небажаної асоціації з класом, традиційним навчанням, опитуванням тощо.

Основні психологічні принципи проведення тренінгу чинні для будь-якої інтеракції.

Наведемо їх:

1. Принцип не оцінювання дій та особистості учасників: ведучий (тренер) та учасники не мають висловлювати оціночні судження один про одного.

2. Принцип пріоритету процесу діяльності над її формальним результатом: важливі не "правильно - неправильно", "виконав - не виконав", а психологічні (не формальні) результати: кожний учасник пройшов свій шлях розвитку, пережив певні відчуття тощо.

3. Принцип активності учасників: залучення учнів як суб'єктів тренінгу до програвання ситуацій, виконання вправ, структурованого спостереження за поведінкою інших учасників.

4. Принцип дослідницької творчої позиції учасників: суб'єктивне відкриття учасниками психологічних закономірностей, а також власних особливостей, можливостей та творчих ресурсів. Тренінгове середовище - специфічне креативне освітнє середовище, де постійно виникають проблеми, що потребують нестандартного розв'язання кожним з учасників.

5. Принцип усвідомлення поведінки: передбачає переведення імпульсивних вчинків в поле усвідомлених, за допомогою механізму зворотного зв'язку, який отримує кожний з учасників від інших членів групи.

6. Принцип партнерського спілкування: рівність учасників, міжособистісне спілкування, під час якого враховуються інтереси, почуття, ставлення, переживання кожним учасником освітнього процесу.

Комплексна реалізація даних принципів створює особливі можливості для саморозвитку всіх суб'єктів освітнього процесу в тренінговому освітньому середовищі.

Структура тренінгу

Кожний тренінг, як правило, складається з трьох блоків: вступного, основного та заключного.

Вступний блок включає систему вправ:

"Вступ", "Правила", "Знайомство", "Очікування".

Вправа "Вступ" складається з таких кроків:

представлення тренерів ( в разі, якщо учасники з ними незнайомі); оголошення теми тренінгу;

- ознайомлення учасників з особливостями методики проведення заняття.

Вправа "Правила"- ефективний метод для досягнення атмосфери довіри та співробітництва. Правила приймаються під час кожного тренінгу. Тренер пропонує правила, а присутні можуть його доповнити, деякі зміни. Правила записують на великому аркуші паперу та помістити на видному місці.

Правила можуть бути такими:

1. Цінуйте час.

2. Говоріть по черзі, коротко та нечасто, по темі.

3. Говоріть тільки від свого імені.

4. Будьте позитивними по відношенню до себе та іншим.

5. Правило доповнення: думки, ідеї, пропозиції додаються до вже

висловлених, а не заперечують їх.

6. Правило поваги до своєї та протилежної статі (хлопці - дівчата, чоловіки - жінки).

7. Правило добровільної участі.

8. Правило конфіденційності (особистісна інформація не обговорюється та не розголошується).

Вправа "Знайомство" також передбачає створення обстановки довіри, розкутості, подолання сором'язливості учасників. Ця вправа, як і попередня, є неодмінним етапом тренінгу, навіть, тоді, коли всі учасники тренінгу знайомі один з одним. Під час кожного тренінгу для "знайомства" пропонуються рухливі ігри (типу «Броунівський рух»), нескладні, змагання, нетривалі парні та групові бесіди, інтерв'ю (теми «Яке значення має твоє ім'я", "Рекомендую прочитати, тому що ...", "Люблю відвідувати...", "У дитинстві я був..." тощо). Після цього кожний учасник тренінгу розповідає про те, що цікаве, корисне та приємне він дізнався про партнерів.

Така взаємодія налаштовує учасників тренінгу на доброзичливість та приязність у ставленні один до одного.

Вправа "Очікування" допомагає отримати інформацію про те, з якою установкою, метою учасники прийшли на заняття, які знання та уміння вони вже набули і які хотіли б засвоїти під час заняття, на які позитивні зміни у собі вони сподіваються (поглиблення знань, набуття практичних умінь, зміна ставлень, переконань, зміна у поведінці тощо).

Як правило, зміст своїх очікувань учасники коротко записують на папірцях та подають тренеру. Тренер цю інформацію використовує для того, щоб дізнатись про рівень компетентності присутніх, для організації особистісно орієнтованого навчання учасників, для своєчасної перебудови тренінгу в плані його змісту, структури, форм взаємодії, способів отримування зворотного зв'язку тощо.

Кожна вправа під час тренінгу (йдеться про вправи всіх трьох блоків) має відповідати таким умовам:

- наявність мети, цілеспрямування;

- визначення певного місця та ролі з-поміж інших;

- визначення певного часу для проведення.

Основний блок заняття повністю присвячується реалізації головної мети тренінгу. Мета досягається через виконання конкретних завдань, які є декомпозицією мети. Кожне завдання передбачає виконання вправи (комплексу вправ), при виконанні якої набуваються певні знання та уміння.

Тренер - не тільки організатор пізнавальної діяльності учасників, а викладач, консультант, коригувач. Він управляє пізнавальною діяльністю, слідкує за її цілеспрямованістю.

Під час основного блоку використовуються різноманітні методи навчання:

1) брейнстормінг;

2) робота в малих групах та парах;

3) вправи із зворотним зв'язком;

4) кероване обговорення;

5) "Навчаючи вчуся";

6) рольові ігри;

7) ресурсні вправи та рухливі ігри;

8) міні-лекції.

1. Брейнстормінг вже був розглянутий вище (див. "Технологія мозкової атаки").

2. Робота у малих групах передбачає виконання завдання (вправи) у невеликому колективі (2-5 осіб). Це дає можливість за короткий час всім присутнім висловити свою думку, обговорити проблему та шляхи її розв'язання у зручній обстановці (камерно), допомагає учасникам "розкритися", ближче поспілкуватися один з одним. У такій спосіб формується відчуття спільності, єдиної команди.

Досвід та напрацювання малих груп пізніше обговорюються у спільному колі (колективно).

3. Більшість вправ організується з використанням техніки зворотного зв'язку. Питання ставляться на початку вправи для того, щоб зорієнтуватись, наскільки присутні ознайомлені з темою, та для того, щоб "ввести" їх у тему.

Наприкінці питання призначаються для з'ясування ступеня засвоєння матеріалу. Це також допомагає з'ясувати причини можливого нерозуміння матеріалу або незадовільного сприйняття певних нових ідей та інформації.

7. Під час проведення тренінгових вправ потрібно стимулювати колективне обговорення проблем при умові повної свободи вираження присутніми власних поглядів на проблему та пропозицій стосовно її розв'язання. Кероване обговорення нової інформації або проблеми та її розв'язання здійснюється шляхом постановки коротких чітких питань, які потребують короткої чіткої відповіді. В кінці тренер аналізує відповіді та підводить загальний висновок.

Ефективність обговорення залежить від правильного використання техніки постановки запитань.

Техніка постановки запитань

1. Питання чітко продумуються та формулюються так, щоб підвести присутніх до розуміння проблеми.

2. Якщо хтось з учасників висловлює помилкове судження, то слід через ланцюжок питань підвести до правильної відповіді.

3. Слід бути толерантним, визнавати право особистості на власну думку, відмінну від думки інших. Потрібно також підкреслювати, що на одне питання може бути декілька відповідей.

4. Питання -- також засіб припинення розмови (для тих, хто багато говорить). Ставте їм закриті питання, тобто такі, що потребують однозначної відповіді: "так" або "ні".

5. Закриті, відкриті, риторичні, так звані переламні питання та питання для обмірковування слід розрізняти та використовувати їх у відповідній ситуації.

Закриті питання: потребують відповіді "так" чи "ні".

Відкриті питання: відповідь "так" чи "ні" потрібно аргументувати.

Риторичні питання: не потребують відповіді. їх мета - викликати потік нових запитань та відповідей. А також - зосередити увагу, "опроблемити", викликати емоції тощо.

Переламні питання: конкретизуючі; потребують обов'язкової відповіді (неможливо ухилитись від прямої відповіді), чіткого висловлення думки, її обґрунтування.

Питання для обміркування: дискусійні. (Чи вважаєте Ви, що ... Чому?).

6. Тренеру потрібно намагатися "замикати" всі питання "на себе". Інакше виникають діалоги та дискусії між окремими учасниками, а не у колективі. Для дискусій (якщо вони необхідні) потрібно виділити час.

- етика стосунків;

-раціональність, новизна, оригінальність, логічність, можливість практичного застосування проектів, моделей, пропозицій, рекомендацій, алгоритмів, рішень тощо;

- виконання ролей.

5. Резюме: констатація результатів, аналіз причин досягнень та недоліків, формулювання узагальнюючого висновку.

Технологія мозкового штурму (атаки)

Мозкова атака (англ. - брейнстормінг) передбачає колективний пошук нетрадиційних шляхів розв'язання проблем, як дидактичних (предметних), так і психологічних, соціальних, виробничих тощо.

Мозкова атака сприяє розвитку динамічності мисленевих процесів, формує уміння зосереджуватись на певній вузькій актуальній задачі та знаходити її раціональне розв'язання за нетривалий час. Ключовими актами атаки є розуміння, висловлювання та об'єктивація. Успіх брейнстормінгу залежить від дотримання двох головних принципів. Сутність першого у тому, що група учасників при спільній праці може продукувати більш якісні ідеї, ніж при одноосібній роботі тих же людей. Адже запропоновані ідеї уточнюються, доповнюються, отримують ширшого практичного використання як відкориговані групою. Другий принцип передбачає створення демократичних та комфортних умов як сприятливих для генерування ідей.

Способи розв'язання проблеми:

- декомпозиція проблеми на ряд підпроблем та їх розв'язання за допомогою частково пошукового методу;

- формулювання задачі, що є зворотною стосовно заданої;

- зміна послідовності дій, операцій;

- випробування вже відомих способів розв'язання задач, що успішно себе зарекомендували у інших ситуаціях - аналогія, асоціація;

- намагання пригадати подібні проблеми та способи їх розв'язання у інших ситуаціях, сферах діяльності;

- використання інтуїції;

- акцентуація уваги на корисність пропозицій, а не на можливість гарно висловитись.

Головні правила проведення мозкової атаки:

1. У грі всі рівноправні. Ніхто немає переваг, пільг, привілеїв.

2. Найцінніша ідея - та, що відповідає поставленій задачі (економна, оригінальна, фантазійна, нешаблонна, технологічна, така, що не потребує зайвих матеріальних, енергетичних, часових витрат тощо).

3. Категорично забороняється: коментарії, критичні зауваження, проміжна оцінка. Кожна ідея сприймається схвально.

4. Не можна вдавати, що поставлена проблема взагалі немає розв'язку.

5. Допускається можливість розвивати, доповнювати "чужу" ідею,

змінювати певний її "елемент".

6. Дозволяється ставити питання генераторам ідей з метою їх усвідомлення.

7. Думки потрібно формулювати лаконічно, коректно та зрозуміло для інших.

8. Експерти і ведучий не втручаються у процес пошуку ідей.

Орієнтовний склад учасників:

Ведучий (педагог або учень)

Кілька робочих груп учасників. До складу кожної групи входять генератор та резонатори ідеї, їх помічники

Опоненти

Експерти (їх кількість відповідає кількості груп)

Процедура мозкової атаки:

1. Етап формулювання проблеми (проблемної ситуації): оголошення мети, обґрунтування проблеми для пошуку шляхів її розв'язання ("навіщо, що саме і як зміниться); визначення учасників, розподіл ролей проведення інструктажу та доведення правил проведення мозкової атаки. (Приблизно 5-7 хвилин).

2. Тренувальна розминка: Пропонується розв'язання логічних задач, ребусів, оригінальних завдань (вилучити зайве, виправити подеформоване, скласти нову задачу з наявних даних, знайти інший спосіб розв'язання) нетривіальних ситуацій, а також участь у рухливих іграх. Завдання розминки - допомогти учасникам максимально звільнитися від впливу психологічних бар'єрів (закутості, сором'язливості тощо) та зосередитись. (Приблизно 5-7 хвилин).

3. Мозкова атака - своєрідний штурм поставленої проблеми. Генерування ідей у групах учасників. Експерти фіксують ідеї, що пропонують учасники. (Приблизно 10-15 хвилин).

4. Захист ідей, їх обґрунтування. Оцінка і відбір найкращих ідей. Доповнення. Опонування. Прийняття рішень щодо застосування ідей на практиці. (Приблизно 15 -20 хвилин). Експерти виставляють умовні бали у відповідності до критеріїв:

- для генераторів - оригінальність, кількість ідей, їх корисність, швидкість продукування;

- для резонаторів - аргументованість, ступінь розвитку ідеї, сфера її застосування;

- для експертів - компетентність, об'єктивність, оперативність;

- для інших учасників групи - активність, оперативність, взаємодопомога, культура спілкування.

Виграє та група, котра набрала більшу кількість балів.

Ведучий координує діяльність груп, експертів, обирає для проблему, узагальнює та підсумовує результати.

5. Резюме. Рефлексія. (Приблизно 5 хвилин).

Технологія дискусії

Дискусія (від лат. Discussio - розгляд, дослідження, пошук істини)-спір, обговорення суперечливого питання (проблеми) з метою його вірного розв'язання (знаходження істини).

Дискусія передбачає готовність учасників до дослідження як теоретично, так і методично (знання теоретичних положень, розуміння сутності, уміння здійснювати логічні мисленеві операції аналізу, порівняння, знаходження причинно-наслідкових зв'язків, систематизації, узагальнення, аргументації, обґрунтування тощо, ).

Умови проведення дискусії:

- наявність проблеми, що виражає протиріччя між ставленнями (позитивним, негативним, нейтральним) різних людей до певного явища, об'єкта, що пізнається. Наявність протиріч у оціночних судженнях є джерелом спору. Спір викликає бажання відстоювати власні думки, точки зору, доводити власні тези;

- проблема має бути посильною щодо її розв'язання учасниками;

- теоретична готовність учасників до дискусії;

- кожний учасник дискусії має представити чіткі тези, аргументувати свою точку зору;

- протилежні точки зору не повинні нівелюватись;

- ведучий зобов'язаний спрямовувати дискусію у потрібне русло;

- дискусія починається з точного визначення основних понять та їх

тлумачення (встановлення ортодоксу), головного предмета обговорення;

- головне під час дискусії - аргументованість, доказовість, логічність, бажання встановити істину, тобто спір "по суті".

Структура дискусії:

1. Організаційна частина.

2. Утвердження предмету дискусії - проблеми та її вузлових елементів, на яких потрібно зосереджуватися під час дискутування.

3. Визначення основних понять для оперування, їх значень.

4. Проведення дискусії як сперечання двох - трьох груп учасників ( “за” - "проти" або "за" - "проти" - "нейтрале").

5. Оцінка, корекція висловлювань.

6. Підсумки. Рефлексія.

Технологія диспуту

Близьким за призначенням до дискусії є диспут (від лат. Disputare -спорити, розмірковувати) - це публічний спір на наукову або суспільну тему, розмірковування навколо однієї ідеї, обговорення її.

Диспут передбачає вільність, розкутість, щирість висловлювань учасників. Вони не угруповуються. Обговорення колективне. Кожний учень - учасник діалогу - висловлює власне розуміння предмета обговорення, виражає до нього своє ставлення, мотивує його, аргументує свою точку зору, ілюструє теоретичні положення прикладами, фактами. Учасники диспуту можуть розвивати запропоновану для обговорення ідею, проектувати наслідки її реалізації (або позитивного /негативного/ прийняття її). Мова учасників диспуту не тільки логічна, а й емоційна. Як правило, для виступів не встановлюють жорсткого регламенту.

Головними правилами проведення цієї інтеракції є:

- невтручання педагога без необхідності у хід диспуту;

- конструктивність критики;

- толерантність та тактовність учасників;

- ідея, явище або предмет обговорення мають бути охарактеризовані вичерпно, системно (за всіма аспектами);

- суттєві висловлювання мають бути систематизовані та узагальнені.

Структура диспуту:

1. Визначення ідеї, думки, предмета обговорення.

2. Оголошення правил диспуту.

3. Обговорення.

4. Систематизація та узагальнення висловленого.

5. Підсумок. Рефлексія.

Технологія навчальної психодрами та соціограми

Психодрама(грецька Drama - дія, дійство) - відомий психотерапевтичний груповий метод, що застосовується для вивчення внутрішнього світу, діагностики психічного стану, визначення актуальних психологічних проблем пацієнта. У психодрамі пацієнти почергово виступають в якості акторів і глядачів. Ролі спрямовані на моделювання життєвих ситуацій, що мають особистісний смисл для учасників. Психодрама слугує глибокому самопізнанню, соціальній перцепції. Поняття та процедуру запропонував Д. Морено (США). Для психодрами важливі активність, спонтанність, імпровізація.

У дидактичному процесі інструменти психодрами використовуються для навчання учнів орієнтуванню у різних обставинах, проникненню у внутрішній світ персонажів літературного твору, дійсних, ймовірних або вигаданих "героїв" історичної, виробничої, побутової ситуації, оцінюванню їхніх вчинків, мотивів поведінки. Учасник психодрами намагається увійти в "контакт" з певною літературною (історичною та ін.) особою для з'ясування мотивів її поведінки, особливостей характеру, світоглядних позицій, які, як правило, не визначені конкретно авторами твору, біографами та очевидцями, а завуальовані або недостатньо прокоментовані тощо.

Учень заздалегідь готується до діалогу з "героєм", детально вивчаючи зміст художнього твору, факти біографії письменника, історію задуму твору, здійснюючи характеристику образу героя, вивчаючи його манеру мислити, говорити, діяти у різних ситуаціях тощо; вивчає історичні факти, причини та наслідки подій, роль історичних особистостей, дані їх біографії; аналізують соціально-побутові ситуації, поведінку її учасників та таке інше. Ця інформація допомагає учневі провести конструктивний діалог з "героєм", уявно вплинути на його поведінку, проектувати зміну ситуації, прогнозувати наслідки. Попереднє дослідження та сам діалог змінюють і самого учня: він поглиблює свої знання, навчається здійснювати логічні мисленеві операції, критично розмірковує, набуває навичок взаємодії з іншими, грає, виконуючи певні ролі, виявляє симпатію, намагається зрозуміти не тільки певного "героя", а й самого себе, визначається як особистість, котра має власні судження, ставлення, позицію тощо.

Головну роль у психодрамі виконує протагоніст (з грецької - перший актор, виконавець головної ролі). Він ініціює діалог з "героєм" згідно із своїм "баченням" його особи. Другу, третю ролі (якщо це передбачено сценарієм) виконують відповідно - девтерагоніст, тритагоніст. "Героя" (персонажа твору, історичну постать, учасника соціально-побутових подій тощо) грає інший учень або його присутність уявна.

Склад учасників психодрами:

Режисер (він же аналітик, оцінювач)

Протагоніст

Учасники (критики, опоненти, експерти).

Завдання для режисера:

1. Визначити проблему, предмет для обговорення.

2. Накреслити головні моменти сюжетної лінії психодрами.

3. Проінструктувати, проконсультувати протагоніста, інших учасників гри.

4. Запропонувати джерела для пошуку необхідної інформації.

5. Коректно управляти процесом гри.

6. Стимулювати протагоніста.

7. Допомагати протагоністу та іншим учасникам гри зробити видимими проблеми "героя" та утруднення при виконанні своєї ролі.

Завдання для протагоніста:

1. Підготуватись до виконання ролі теоретично та практично.

2. Заглибитись у певну роль та адекватно її зіграти.

3. Сприйняти та зрозуміти критичні зауваження на свою адресу стосовно знань матеріалу та виконання ролі.

Структура психодрами:

1. Розумова розминка.

Прикладом може бути гра "Магазин цінностей": учням пропонується у цьому магазині придбати на вибір незвичний "товар" - сміливість, мудрість, любов, воля, повага тощо. Учні вибирають та коментують свій вибір, пояснюють, що очікують для себе з моменту придбання "товару", здійснюють ранжування цінностей та коментують свою думку.

2. Психодраматична дія:

1 )аналіз проблеми;

2)вибір протагоніста;

3)робота по переборюванню опору (установки, налаштування, абстрагування тощо);

4)діалоги;

5)співпереживання;

5)"катарсис"(душевна розрядка, що її відчувають учні в процесі переживання);

6)обмін ролями;

7)обговорення, рефлексія.

3. Висновки.

Соціодрама - психотерапевтичний метод, що сприяє соціальній адаптації людини. Разом з тим - це навчальний метод, який дозволяє набути навички поведінки у складних, напружених, неординарних соціальних ситуаціях різного масштабу, прогнозувати їх розвиток, продуктивно розв'язувати конфлікти.

Для навчальної соціодрами використовується нетривіальна ситуація у колективі, установі, місті, країні. Соціодрама розігрується як ділова гра, яка передбачає аналіз проблеми, знаходження шляхів її розв'язання, переборювання різноманітних утруднень, пошук виходу з неочікуваних ситуацій, випадків. Відтак соціодрама слугує відпрацюванню умінь та навичок активної, раціональної та мудрої поведінки людини у соціумі, а також можливому впливу на нього, культурного - у різних значеннях цього слова -- його перетворення.

Структура соціодрами - структура ділової гри:

1. Цілепокладання. Постановка проблеми.

2. Аналіз соціальної ситуації.

3. Висування ідей, гіпотез, пропозицій щодо розв'язання ситуації. їх обґрунтування.

4. Подолання неочікуваних перешкод, ускладнень.

5. Корекція результатів. Доповнення. Оцінювання.

6. Підсумки. Рефлексія.

Технологія практикуму

Завдання практикуму -- сформувати уміння та навички здійснення розумових і практичних дій та операцій. Під час практикуму застосовуються теоретичні знання: закони, закономірності, положення, теореми, принципи, правила, характеристики, інструкції, історичні та біографічні факти, зміст художнього твору тощо.