Європейська освітня інтеграція. Адаптація вищої освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

[Введите текст]

ЗМІСТ

1. УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

2. ФУНДАМЕНТАЛІЗАЦІЯ ТА ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З ВИЩОЮ ОСВІТОЮ

3. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ В УНІВЕРСИТЕТІ

4. БІБЛІОТЕКА ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ТА ПРАВИЛА КОРИСТУВАННЯ ЇЇ ФОНДАМИ

5. СТУДЕНТСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК НЕВІД`ЄМНА СКЛАДОВА ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ



1. УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА В КОНТЕКСТІ БОЛОНСЬКОГО ПРОЦЕСУ

В наш час, в умовах європейської інтеграції особливо гостро стоїть проблема освіти в Україні на фоні європейських держав. Так як дипломи, здобуті в нашій країні не визнаються у більшості країн Європи. Найбільше не влаштовує закордонних працедавців у підготовці наших фахівців - низька дієвість знань. Наші фахівці без додаткового перенавчання не можуть влаштуватися на роботу за фахом. І хоча вони за багатьма показниками, за розвитком, ерудованістю, спеціальною підготовленістю перевершують зарубіжних фахівців, дискредитація українського диплома триває. Тому для вирішення цих та інших проблем Україна у травні 2005 року підписала «Болонську декларацію».

Прогресивна світова спільнота все частіше звертається до думки про те, що вища освіта в усіх країнах Західної Європи переживає нелегкі часи. Даний факт зумовлений виникненням своєрідного розриву між освітою з усіма її провідними елементами (цілі, структура, зміст, методи навчання) та умовами життя суспільства, що різко змінилися за останні десятиріччя.

На питання, які якості повинен мати молодий спеціаліст, роботодавці, як правило, відповідають таким переліком: високий рівень загальноосвітньої підготовки, здатність приймати самостійні рішення, готовність до перенавчання, до опанування нових тенденцій та придбання нових знань, вміння працювати в групі, комунікабельність. Даний перелік - не що інше, як нове уявлення про людину, своєрідна модель її провідних життєвих функцій. Така модель найбільш адекватна вимогам сучасного суспільства.

Ключові характеристики нової моделі - освіченість, безперервність навчання, самостійність - знаходяться в явному протиріччі з існуючою педагогічною системою, орієнтованою головним чином на запам`ятовування, відтворення та пасивне виконання.

Вимоги часу призвели до того, що у розвитку світової вищої школи вже визначились загальні глобальні тенденції. Провідними серед них є гуманітаризація, демократизація, диверсифікація, інтеграція та інтернаціоналізація вищої освіти.

Гуманітаризація передбачає наявність знань в галузі історії, культури, мистецтва, які, в свою чергу, допомагають сформувати систему цінностей та етичні норми поведінки. До гуманітарного циклу дисциплін належать класичні та сучасні мови, література, історія, філософія, соціологія, психологія.

Демократизація пов'язана, перш за все, із ростом кількості студентів в усіх розвинених країнах. Значні зміни відбулися також у взаємовідносинах між вищими навчальними закладами та центральними урядовими органами. З одного боку, центральні органи управління продовжують визначати чисельність студентських міст, виходячи із норми фінансування. З іншого, значно поширюється автономія окремих вузів. Даний принцип передбачає також залучення до системи вищої освіти якомога ширшого кола охочої навчатися молоді із різних верств суспільства, але з наступним жорстким відбором найбільш здібних.

Диверсифікація (від лат. "різноманітність") - розширення видів та форм вищої освіти, створення альтернативних вищих навчальних закладів, що відбиває потреби суспільства у різних за фахом кваліфікованих спеціалістах. На теперішній час у розвинених західних країнах склалася відносно стійка система багаторівневої підготовки. Накреслилась і загальна тенденція - зближення навчальних планів та програм за відповідними рівнями, хоча розбіжностей ще значно більше.

Інтеграція та інтернаціоналізація передбачають координацію як навчальних програм, так і системи навчання в цілому, а також міжнародну співпрацю вищих навчальних закладів: обмін студентами та викладачами між вузами різних країн, проведення конференцій, симпозіумів, семінарів щодо проблем навчання та наукової роботи з метою визнання документів про освіту.

Сфера євроінтеграції вищої освіти набула форм Болонського процесу. На теперішній час 45 європейських країн, включно з Україною, є його учасниками. Значна кількість міжнародних організацій підтримують ідеї процесу та сприяють його реалізації.

Болонський процес - це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільної Зони європейської вищої освіти до 2012 року. Болонський процес офіційно розпочався у 1999 році з підписання Болонської декларації 21 країною в італійському місті Болоні. Передумовою створення декларації стало підписання Великої Хартії європейських університетів. Велика Хартія як передумова Болонської декларації була підписана всіма ректорами, що зібралися у Болоні 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстарішим університетом Європи. "Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань - чи то практичних, чи теоретичних." (із промови представників Болонського університету на святкуванні).

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій. Сприяє зміцненню зв`язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, залучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети.

Згідно з цілями Болонського процесу до 2012 року освітні системи країн-учасниць його повинні бути змінені, щоб сприяти:

а) полегшеному переїзду громадян з метою подальшого навчання чи працевлаштування у Європі;

б) розширенню Європи та забезпеченню її подальшого розвитку як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Болонський процес не передбачає повністю ідентичних систем освіти у різних країнах, він призначений лише для зміцнення взаємозв`язків та покращення взаєморозуміння між різними освітніми системами.

На національному рівні у Болонському процесі здебільшого задіяний уряд, міністри, відповідальні за вищу освіту в усіх країнах-учасницях, щоб оцінити вже зроблене та встановити керівні принципи та пріоритети наступного періоду розвитку. На інституційному рівні задіяні заклади вищої освіти, факультети та відділення, студенти, викладацький склад. В Україні поступово вводиться Європейська кредитно-трансферна система (ECTS).

Таким чином, Болонський процес, до якого приєдналася Україна, має за мету наступне:

- встановлення системи зрозумілих та подібних наукових ступенів;

- встановлення системи, заснованої на двох основних циклах: студентському та післядипломному;

- введення системи кредитів (ECTS);

- сприяння мобільності шляхом подолання перешкод для забезпечення руху студентів, вчителів, дослідників, адміністративного складу;

- сприяння європейській співпраці щодо забезпечення якості;

- сприяння необхідним європейським вимірам у вищій освіті.

Незвичайність цього процесу полягає в тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 45 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з чисельними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи. Однією з особливостей Болонського процесу є двоступенева система вищої освіти. Університети готують бакалаврів (3-4 роки навчання) і магістрів (ще 1,5-2 роки). Диплом бакалавра свідчить про повну вищу освіту. Хто бажає продовжити навчання, стає спершу магістром, а потім може отримати науковий ступінь доктора.



2. ФУНДАМЕНТАЛІЗАЦІЯ ТА ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ ПІДГОТОВКИ ФАХІВЦІВ З ВИЩОЮ ОСВІТОЮ

університет бібліотека студентський самоврядування

Реформована освіта спроможна звільнити суспільство від консерватизму і тим самим допомогти йому подолати розрив між старим і новим. На сучасному етапі розвитку суспільства важливого значення набуває відповідність змісту освіти вимогам часу, тим змінам, що відбуваються в економічному та культурному житті.

Найважливішим напрямом реформування системи освіти справедливо вважають її фундаменталізацію. Спрямованість на фундаменталізацію освіти необхідна для того, щоб майбутній фахівець у процесі навчання зміг здобути необхідні фундаментальні базові знання, сформовані в єдину світоглядну наукову систему на основі сучасних уявлень про науку та її методи. Даний підхід дасть можливість одержувати необхідні знання не тільки з обраної спеціальності, а й з усього комплексу пов'язаних з нею наук, включаючи природничо-наукові та гуманітарні знання, що формують не тільки професійні навички, але й особистісні потреби, відповідальність фахівця перед наукою й людством.

Фундаменталізація - це процес якісної зміни вищої освіти на основі принципу її фундаментальності. У термінах експертів «Римського клубу» це означає необхідність переходу від «підтримувальної» до «випереджальної» інноваційної освіти.

Основною метою реформування системи вищої освіти України є її орієнтація на науково-освітню інноваційну діяльність, в якій університет є сучасним навчально-науковим інноваційним комплексом, що інтенсивно генерує та передає суспільству не лише нові знання, а й нові технології. В умовах інтеграції системи вищої освіти України у європейське та світове освітнє співтовариство саме функції трансферу знань та технологій разом із фундаменталізацією навчання створюють умови для експорту як знань, так і технологій.

Ефективний розвиток вищої освіти вимагає фундаменталізації навчального процесу на основі інноваційних підходів. Випереджальна освіта має спиратися на те, що свідомо випереджає виробництво, - на фундаментальну науку. Таким чином, освіта, продовжуючи «підтягуватися» до рівня сучасного виробництва, повинна одночасно залучати до навчального процесу найсучасніші досягнення фундаментальних наук, досить глибоко знайомити з ними студентів і навчати студента «уловлювати» паростки нового в сфері своєї майбутньої професійної діяльності.

Фундаменталізація як основа розвитку інноваційної вищої освіти передбачає: збереження ядра змісту, яке за своєю природою повинне бути консервативним; навчання базових компетентностей; посилення загальноосвітніх компонентів у професійних освітніх програмах; перехід до підготовки фахівців широкого профілю; пізню профілізацію навчання; посилення наукового потенціалу навчальних закладів, створення науково-технологічних парків.

У даному контексті особливого значення набуває ідея безперервної освіти. Безперервність освіти означає доведення культурно-освітнього рівня особистості до рівня суспільних потреб, що завжди оновлюються. Це також постійне оновлення загальноосвітньої та фахової підготовки, перетворення здобуття освіти на процес, що триває упродовж усього життя.

Загальнотеоретичні та фахові знання тих, хто навчається, засвоюють по-різному, що призводить до необхідності вирішення на практиці проблеми індивідуалізації.

Модернізація вищої школи відповідно до законів України про освіту та документів Болонської декларації передбачає посилену увагу до підвищення якості навчального процесу, наслідком якого є розвиток професійної компетентності майбутнього фахівця. Одним із напрямів досягнення цього поряд із самостійною роботою є індивідуальна робота зі студентами. Це має важливе значення і в контексті професійної адаптації студентів до навчання у вузі. Як показує практика, розвиток індивідуальної роботи зі студентами позитивно впливає на формування їх професійної мотивації та успішне входження у студентське середовище.

У широкому змісті індивідуалізацію розуміють як комплекс заходів, спрямованих на визначення об'єктивних чинників виховання. При вузькому розумінні поняття "індивідуалізація" являє собою сукупність форм і методів виховання, спрямованих на формування гармонійно розвиненої особистості в умовах вузу.

Відповідно до нині діючого Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах широко практикується використання індивідуальних занять як виду навчальних занять з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей. Індивідуальні навчальні заняття, як правило, організовуються за окремим графіком з урахуванням індивідуального навчального плану студента і можуть охоплювати частину або повний обсяг занять з однієї або декількох навчальних дисциплін. А в окремих випадках - повний обсяг навчальних занять для певного освітньо-кваліфікаційного рівня. При цьому індивідуальний підхід до студентів посилюється шляхом упровадження індивідуальних завдань з окремих дисциплін (реферати, розрахункові, графічні, курсові, дипломні проекти або роботи тощо), які видаються студентам у терміни, передбачені вузом, та виконуються ними самостійно при консультуванні з викладачем.

Для того щоб індивідуалізований підхід та індивідуалізація у вузівському навчанні виявили свій розвиваючий ефект необхідне залучення до активної діяльності і спілкування суб'єкта, що розвивається, оскільки студент у процесі навчання є не тільки об'єктом, але й суб'єктом власного навчального процесу. Таким чином, універсальною умовою ефективної реалізації індивідуалізації є активність суб'єкта, який навчається.

Індивідуалізація навчання - одна із найскладніших проблем вищої освіти, вирішення якої в значній мірі залежить від двох чинників: індивідуально-психологічних особливостей студентів та впровадження відповідної методичної системи навчання.

Індивідуалізація навчання передбачає урахування відповідної низки факторів, що впливають на результат.

До таких факторів можна віднести:

- індивідуально-психологічні особливості тих, хто навчається;

- вік тих, хто навчається;

- особливості дисципліни, що викладається;

- мета навчання.

Основою індивідуальності людини вважається темперамент. Темперамент - це природжена індивідуально-психологічна особливість людини, що визначає динамічні прояви її психіки - фізичні, емоційні, інтелектуальні. Той або інший тип темпераменту базується на так званому типі вищої нервової системи, що являє собою природжену якість. Як відомо, психологи виділяють чотири типи темпераменту: сангвінік, флегматик, холерик та меланхолік.

Темперамент тих, хто навчається, можна виявити шляхом спеціальних експериментальних тестів. Слід зауважити, що у даному випадку не йдеться про якісну характеристику того або іншого темпераменту, бо в кожному з них представлено як позитивні, так і негативні риси, що впливають на процес навчання. Не пов'язаний також темперамент із інтелектуальними можливостями людини: люди однакового темпераменту можуть мати різний рівень інтелекту, а люди однакового інтелекту можуть мати різні типи темпераменту.

На основі того або іншого темпераменту за відповідних умов життя, виховання, системи цінностей формується більш гнучка, соціально позначена психологічна складова індивідуальності - характер. Характер - це сукупність стійких проявів психіки людини, що відтворюються у спілкуванні та діяльності та обумовлюють типові способи поведінки у тій або іншій ситуації. Про характер психологи кажуть: це те, що людина робить зі своїм темпераментом. На основі того або іншого темпераменту може бути сформований різний тип характеру. Риси характеру формуються протягом життя і, на відміну від темпераменту, можуть зазнавати змін.

Характер - це своєрідна програма поведінки людини, що виявляється за такими напрямками:

- ставлення до себе (вимогливість, послідовність, самозакоханість, непостійність почуттів та вчинків);

- ставлення до людей (увага, ввічливість, доброта, зневажливе ставлення);

- ставлення до справи (серйозність, відповідальність, байдужість, нехтування).

- ставлення до речей (охайність, неохайність, надання речам великого значення або стримане ставлення до них).

Особливості характеру необхідно враховувати у процесі навчання та особливо виховання. Однакові педагогічні заходи можуть привести до різних результатів, якщо не враховується характер тих, кого навчаєш.

Загальні здібності відповідають цілому ряду діяльностей, в яких формуються (наприклад, математичні, технічні, інтелектуальні). Спеціальні - лише конкретному виду діяльності (наприклад, музичні). Широко відомий розподіл людей згідно з їх здібностями на три великі групи: розумовий тип, художній тип та середній.

Здібності формуються виключно в діяльності, виключно в діяльності вони і виявляються. Прояв здібностей залежить від конкретних методів навчання, формування відповідних навичок, вмінь та знань.

Індивідуалізація процесу навчання, таким чином, не може протікати успішно без урахування індивідуально-психологічних особливостей тих, кого навчаєш. Індивідуальний стиль діяльності, обумовлений темпераментом, програму поведінки людини, обумовлену характером, та наявність діяльності, що відповідає структурі здібностей можна розглядати як запоруку вдалої індивідуалізації навчання.

На думку А.А. Леонтьєва, індивідуалізація - двобічний процес, як і сам процес навчання. З одного боку, викладач враховує всі чинники, що позначені вище (індивідуальні особливості учнів, вік тих, хто навчається, особливості дисципліни, мета навчання, кількість годин), а з іншого - той, хто навчається, має сам індивідуалізувати процес навчання, знайти серед запропонованих викладачем варіантів засвоєння знань саме той, що відповідає його індивідуальності.

Головна умова такої індивідуалізації - можливість та право вибору найбільш адекватного варіанту організації роботи. Така робота перш за все має бути самостійною.

Отже, фундаменталізація вищої освіти є найважливішим напрямом рефермування системи підготовки висококваліфікованих фахівців. Фундаменталізація - це процес якісної зміни вищої освіти на основі принципу її фундаментальності. Дисципліни, що викладаються студентам в університеті, мають спиратися на досягнення науково-технічного прогресу, враховувати результати інноваційного розвитку суспільства та досліджень в галузі фундаментальних наук.

Одним із напрямів підвищення ефективності навчання студентів в університеті є його індивідуалізація, тобто застосування методів викладання дисципліни, спрямованих на формування гармонійно розвиненої особистості в умовах вузу, необхідною умовою якого є залучення студентів до активної науково-дослідної діяльності.

3. ОРГАНІЗАЦІЯ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ В УНІВЕРСИТЕТІ

Навчання наряду із грою та працею розглядається як один із найважливіших видів діяльності людини. У широкому значенні навчання - це процес засвоєння історичного досвіду людства. В більш вузькому - двобічний процес, взаємодія між тим, хто навчає, та тим, хто навчається. Це своєрідний процес керування отриманням знань.

Навчання, як і інші види діяльності людини, має відповідну структуру. Вона містить такі складові: мета, мотив, дії (навички, вміння, операції).

Мета - усвідомлений результат навчання (для чого?), мотив - спонукання до навчання (чому?), дії - частини навчання, його окремі, відносно завершені складові, кожна з яких вирішує свою конкретну задачу на шляху досягнення загальної мети навчання. Навички, вміння, операції - різновиди дій. Навички - автоматизовані дії, що виконуються без контролю над засобами виконання. Вміння - це навички + знання щодо оптимальних умов їх формування. Операції - дії, що виникли в одній діяльності, а потім були перенесені в іншу. Опанувати навчальну діяльність з усіма її складовими можна через впровадження відповідних форм організації навчання. До таких належать: лекція, практичне заняття, лабораторне заняття, семінар, самостійна робота, курсові та дипломні роботи. Провідною формою організації навчального процесу є лекція. З неї починається перше знайомство з навчальною дисципліною. За певних умов лекційна форма навчання не може бути замінена ніякою іншою. Особливо це стає відчутним тоді, коли новий навчальний матеріал ще не знайшов свого віддзеркалення в існуючих підручниках.

Основними вимогами до лекції є:

- науковість та інформативність;

- доказовість й аргументованість;

- наявність певної кількості яскравих переконливих прикладів;

- емоційність викладу;

- чітка структура й логіка викладу матеріалу;

- виклад матеріалу доступною і зрозумілою мовою.

Завдання лектора - не тільки викладання готової інформації із певної навчальної дисципліни, а ще й формування мотивів зацікавленості в ній, що має стати стимулом подальшого самостійного вивчення навчального матеріалу.



Серед різновидів лекційної організації роботи виділяють :

а) проблемний виклад матеріалу;

б) проблемний виклад із наступною роботою студента за певним планом;

в) комбіновану лекція, яка включає реконструктивно-варіативну або частково-пошукову діяльність студентів.

Практичні заняття спрямовані на поглиблене вивчення дисципліни.

Вони мають відповідну структуру:

- вступ викладача;

- відповіді на запитання студентів;

- практична частина як планова та висновки.

Лабораторні заняття також спрямовані на поглиблення теоретичного матеріалу й формування практичних умінь та навичок.

Семінар - організаційна форма, під час якої викладач організує обговорення попередньо визначених тем, до яких студенти можуть готувати тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань. Мета семінару - поглиблення й закріплення інформації, перевірка та оцінка знань, повторення вивченого.

Курсові та дипломні роботи передбачають реалізацію загально наукових можливостей студента, вимір та оцінку його професійної компетенції.

Самостійна робота - одна з організаційних форм навчання, яка регламентується робочим навчальним планом. Зміст самостійної роботи визначається в робочій програмі кожної дисципліни. Навчальний матеріал, передбачений для самостійного опрацювання, підлягає підсумковому контролю нарівні з матеріалом, який опрацьовується під час навчальних занять. Мета самостійної роботи студентів двоєдина: формування самостійності як риси особистості й засвоєння знань, умінь, навичок.

Незалежно від форми організації, процес навчання розуміється як співпраця викладача та учнів, своєрідний процес педагогічного спілкування. Педагогічне спілкування - процес взаємодій між тими, хто навчається, та тим, хто навчає.

Даний вид спілкування - різновид багатопланового процесу розвитку контактів між людьми, в якому психологи виділяють три боки:

- комунікативний -передача та сприйняття інформації;

- інтерактивний - взаємодія людей, що спілкуються;

- перцептивний - сприйняття, порозуміння та оцінка один одного у спілкуванні.

У процесі навчання три боки спілкування тісно пов`язані між собою: інформація - взаємодія - сприйняття. Їх співвідношення залежить від змісту, мети та методів навчання. Суттєвою виявляється та обставина, що в умовах організації педагогічного спілкування про викладача йдеться не лише як про джерело інформації. Сама особистість того, хто навчає, відповідно виконує своєрідну навчальну функцію.

До неї належать:

- педагогічний професіоналізм, вміння планувати процес спілкування;

- загальна культура, культура побудови мови;

- виховний потенціал, вміння передати відповідні знання;

- соціальні перцепції, адекватне сприйняття тих, хто навчається;

- вміння передати ініціативу спілкування учням, змінити при необхідності тон, стиль спілкування.

- збалансованість стосунків: з одного боку -доброзичливість, з іншого - вимогливість.

Особливо важливого значення у процесі навчання набуває мова викладача, коли йдеться про роботу на лекції або практичному занятті. Як відомо, психолінгвісти виділяють чотири види мовленнєвої діяльності: слухання, читання, мовлення та письмо.

Одна з головних умов порозуміння між викладачем та його учнями - вірне співвідношення між видами мовлення викладача та учнів безпосередньо у навчальній діяльності. Припустимо, лекційний матеріал підготовлений у вигляді наукового тексту з усіма особливостями даного стилю (поширені синтаксичні конструкції, велика кількість термінів). Сприйняття на слух подібного тексту буде достатньо складним. Такий лекційний матеріал потребує відповідної стилістичної обробки з урахуванням особливостей усного сприйняття.

4. БІБЛІОТЕКА ВИЩОГО НАВЧАЛЬНОГО ЗАКЛАДУ ТА ПРАВИЛА КОРИСТУВАННЯ ЇЇ ФОНДАМИ

Бібліотека вищого навчального закладу забезпечує студентів, науково-педагогічних працівників та співробітників необхідною навчальною, науковою, методичною та художньою літературою.

Структура бібліотеки складається із декількох відділів: комплектування; книгозберігання; довідково-бібліографічний; сучасних бібліотечних технологій; обслуговування читачів.

У бібліотеці, як правило, працюють декілька читальних залів, абонементи навчальної, наукової та художньої літератури, комп`ютерний клас та бібліотечні пункти у гуртожитках.

Бібліотечний фонд багатогалузевий, він містить літературу українською, російською, англійською та іншими мовами. Крім того, обов'язково представлено різного типу довідкову літературу, різні види словників. Довідково-бібліографічний апарат складається з каталогів та систематичних і тематичних картотек.

Кожного року бібліотека передплачує періодичні видання. Бібліотека гнучко реагує на потреби навчального процесу, фонди її постійно оновлюються.

Бібліотека - центр виховної роботи. Робота проводиться в тісному контакті з педагогічним колективом, громадськими організаціями вузу. Це усні журнали, тематичні вечори, зустрічі з письменниками, артистами, діячами культури. Співпрацю вузівської науки і бібліотеки підсилюють Дні інформації та Дні кафедр, що проводяться з метою ознайомлення науково-педагогічного складу з новими виданнями, підручниками та посібниками. На всіх пунктах видачі книг читачі обслуговуються за єдиним читацьким квитком, форма якого встановлена керівництвом бібліотеки та вузу.

Новий етап розвитку бібліотеки - автоматизація бібліотечних процесів на основі комп'ютерної техніки.

5. СТУДЕНТСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ ЯК НЕВІД`ЄМНА СКЛАДОВА ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ВИЩОЇ ОСВІТИ

Система студентського самоврядування розроблена відповідно до рішень Уряду та засідань Колегії міністерства освіти і науки України.

Виходячи із власної специфіки, вона містить взаємодіючі положення, що регулюють та стимулюють розвиток студентського самоврядування, спрямованого на поліпшення підготовки спеціалістів, а також формування в них професійної та гуманітарної культури.

В сучасних умовах питання студентського самоврядування набувають особливої уваги за таких причин.

По-перше, відбувається активне утвердження демократичних засад в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства.

По-друге, інтеграція України у європейське співтовариство та перехід до ринкової економіки глибоко зачіпають усі складові освітньої галузі, вимагають її демократизації. Згідно з принципами Болонського процесу, студентство розглядається як партнер у навчальній діяльності.

По-третє, студентство в усі часи виступало своєрідним барометром соціально-економічного та політичного стану суспільства. Молодь є найменш консервативним за своїми ціннісними орієнтаціями соціальним шаром населення, найбільш чутливо реагує на соціальні зміни. Саме молоді притаманне негативне ставлення до порушення демократичних норм, законів, моральних принципів.

Згідно із ст. 38 Закону України "Про вищу освіту," основними завданнями органів студентського самоврядування є:

- забезпечення і захист прав та інтересів студентів, зокрема, стосовно організації навчального процесу;

- сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності студентів;

- сприяння створенню відповідних умов для проживання та відпочинку студентів;

- сприяння діяльності студентських гуртків, товариств, об`єднань, клубів за інтересами;

- організація співробітництва зі студентами інших навчальних закладів і молодіжними організаціями;

- сприяння працевлаштуванню випускників;

- участь у вирішенні питань міжнародного обміну студентами.

Запровадження студентського самоврядування у вищих навчальних закладах є конкретною реалізацією громадських прав студентів, формування в них почуття відповідальності, вміння вирішувати соціальні, економічні та культурно-освітні проблеми. Водночас студентське самоврядування є дієвою формою самовиховання.

У новій редакції Закону України "Про вищу освіту" передбачено норму про обов'язкову участь до 10 представників органів студентського самоврядування у вчених радах і конференціях трудових колективів вищих навчальних закладів.

Статус і функції самоврядування потребують активної участі членів цієї структури на факультетах, в університеті в цілому, у проведенні деканатами та ректоратами таких основних виховних завдань:

формування кадрів національної інтелігенції;

оновлення і забезпечення інтелектуального генофонду нації;

виховання духовної еліти, закладання культурного потенціалу;

гармонійний розвиток особистості шляхом поглиблення духовних контактів з навколишнім світом, культурою, мистецтвом;

створення об'єктивних та суб'єктивних умов для вільного розвитку особистості шляхом залучення її до різноманітних видів творчої діяльності;

збагачення естетичного досвіду студентів шляхом участі їх у відродженні забутих та створенні нових національно-культурних традицій регіону, міста, університету;

становлення чіткої громадської позиції;

формування культури сімейного життя.

Виконавчий орган студентського самоврядування може мати різноманітні форми: студентська спілка, сенат, парламент, старостат, студентська навчальна (наукова) частина, студентський деканат, рада тощо.

Перш за все, студентське самоврядування здійснюється на рівні академічної групи, потім факультету, гуртожитків, вузу. Найвищим органом самоврядування університету, як правило, є збори або конференція. На них затверджується положення про студентське самоврядування та вибирається виконавчий орган - рада, встановлюється її структура і термін повноважень, заслуховується звіт.

Головна структурна одиниця системи самоврядування - академічна група. Вона обирає свою раду, голову і делегує представника до ради самоврядування факультету і на загально університетські конференції чи збори. Рада факультету формується, як правило, з представників рад самоврядування академічних груп та гуртожитку і обирає представників до ради самоврядування університету, ради факультету.

Студентська рада самоврядування обирає із свого складу голову, заступника, розподіляє обов'язки між членами, котрі очолюють створені комісії. До них залучаються мешканці гуртожитку. Комісії можуть бути такими: житлово-побутова, культурно-масової роботи, санітарна, спортивно-масової роботи та інші.



СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бондарчук Ю. Удосконалення форм і методів навчання відповідно до вимог Болонського процесу. // Вища школа. - 2005. - № 2. - С.37-41.

2. Грабар Н.Г. Місце і роль бібліотеки ВНЗ у студентському самоврядуванні як форми організації студентства. / Вісн. Харк. держ. акад. культури: зб. наук. пр. - Х.: ХДАК, 2004. - № 15. - С. 214-222.

3. Добрянський О. Вища освіта України: Європейський вибір. // Рідна школа. - 2005. - № 9-10. - С. 12-14.

4. Кремень В.Г. Вища освіта в Україні. Навчальний посібник. // За ред. В.Г. Кременя, С.М. Ніколаєнка - К.: Знання, 2005. - 327 с.

5. Ніколаєнко С. Якість вищої освіти в Україні: погляд у майбутнє. / С. Ніколаєнко // Вища школа. - 2006. - № 2. - С. 3-22.

6. Сікорський П. Якість вищої освіти-основна вимога Болонського процесу. // Освіта. - 2004. - №19. - с.3.

7. Шубін О. Адаптація університету до Болонського процесу. // Вища школа. - 2005. - №6. - С. 23-27.

Размещено на Allbest.ru