Формування мовленнєвого етикету молодших школярів

у товаристві не слід перешіптуватись потай від інших; плескати долонею по столу і надто енергійно виражати свої емоції, багато розводитися про своє самопочуття;

розповідаючи про відсутнього, не можна казати „він” чи „вона" - треба називати людину на ім'я;

у гостині, як і в установі, слід дочекатися запрошення, обов'язково, сісти.

Першим має вітати присутній той, хто заходить у приміщення після 33

інших. Йому відповідають лише ті, хто поблизу і кому це зручно. Якщо при вході в приміщення вас зустрічає численне товариство, то не слід забувати про інше правило - не привертати до себе зайвої уваги. Тому варто обмежитися привітанням з легким поклоном; потискати руки можна тільки тим присутнім, до яких звертається у справі.

Прийшовши в гості, слід передусім вітати господиню. Та суворим поборником етикету варто знати, що господиня, вітаючи гостя, має підвестися, бо цього вимагає гостинність. Потім гість вітається з господарем дому і лише тоді з рештою жінок та чоловіків у тому порядку, у якому вони сидять - отже, незалежно від статі і старшинства.

Незалежно від статі і віку, посади першим вітається той, хто обганяє знайомого чи проходить повз нього.

Перш ніж звернутися із запитанням до незнайомого, слід з ним привітатися.

Вітаючись із знайомими слід подавати руку (до мужчин).

Рукостискання має бути не міцним, але й не в'ялим, щирим і дружнім. Не потиснути руку у відповідь вважається образливим. Не подають руку для потиску через стіл. Вітаючись, жінка може не знімати рукавичок. У свою чергу чоловік, вітаючись із жінкою в рукавичках, подає руку без рукавичок (він може не знімати рукавичок, вітаючись із своїм другом).

Звичай цілувати руку жінці, який набуває дедалі більшого поширення, прийшов до нас з глибини віків. Поцілунок, як жест привітання існував, ще в Стародавньому Римі, де було три варіанти вітань: найближчому оточенню дозволялося цілувати правителя в губи, звичайні шановники мали цілувати йому руки, а слуги - його ноги. Тепер у багатьох країнах світу прийнято цілувати жінці руку лише в святковій обстановці. Скажімо, в Австрії жінкам цілують руку у винятково врочистих випадках. А в Польщі вважають, що цей ритуал є свідченням особливої уваги до жінки й що він сам надає врочистого характеру будь-якому зібранню. У нас чоловіки, бажаючи виявити особливу галантність із жінками під час цієї церемонії, часто-густо не можуть дочекатися врочистостей і вшановують їх таким чином у ході ділових взаємин. Однак за будь-яких обставин робити це треба зі знанням справи, що вимагає додержання певних правил. Пристрасні поборники етикету - французи добре знають, що під відкритим небом руки жінкам не цілують. Не дозволяється цілувати жінкам руки під час їжі. У гостині слід цілувати руку тільки господині. А ось в Англії у ХVІ ст., за етикетом, гість мав поцілувати господаря, господиню, їхніх дітей та ще й домашніх тварин [13, 17].

Нарешті, збираючись поцілувати жінці руку, не піднімайте її до своїх губ, краще нахиліться самі, поцілуйте й повільно опустіть.

Не слід забувати і про особливе значення поцілунку залежно від його місцеположення - цілувати треба в тильну частину пальців, а поцілунок вище - в долоню чи зап'ясток - сповіщатиме про прагнення до інтимніших стосунків і свідчитиме про невисоку культуру.

Негарно удавати, що не помітили знайомого. Коли ви поспішаєте й хочете уникнути розмови, пришвидшіть свої кроки, давши зрозуміти, що не маєте часу для спілкування. Якщо вам неприємно з кимось зустрічатися, застосуйте вже перевірену тактику: зайдіть до найближчої крамниці чи зацікавтесь навколишнім краєвидом... Та справді вихована людина зможе подолати свою нехіть до не вельми приємної зустрічі й привітатися зі знайомими.

Для порівняння нагадаємо про своєрідність добрих манер в інших народів. Вітаючись під час зустрічі, європейці, як правило, трохи піднімають капелюха і злегка кланяються. А ось японці для привітань застосовують три види поклонів - найнижчий, із кутом тридцять ступенів, середній і легкий з кутом п'ятнадцять ступенів. Помітивши знайомого, японець вважає за свій обов'язок завмерти на місці навіть на середині вулиці. Недарма існує поняття дволикого Януса: відтак японців, з одного боку, надмірна запопадливість, з іншого - украй нерозважлива поведінка.

Проте і наші співвітчизники досить часто нагадують японців поводячись не вельми ґречно в громадських місцях.

Принагідно згадаємо і про таку просту річ, як уміння ходити, стояти, сидіти... Під час розмови треба мати правильну позу, яка б забезпечувала невимушеність постави, ходи, легкість та плавність рухів. Звичайно, можна заперечити ніби не має істотного значення для спілкування та обставина, що в колі друзів ви сидите на стільці, задерши ноги на стіл чи схилившись на спинку крісла свого приятеля або ж підпирає одвірок. Проте подібна звичка й не допомагає зацікавити розмовою товариства, а ще менш дає змогу утримувати його увагу. А як позначається на взаєминах зі співробітниками ваша невпевнена хода, напружена постава чи, навпаки, украй стрішка манера ходити з розгадуванням тулуба вперед і назад?

Людина має ходити легко і невимушено. Адже від її ходи великою мірою залежить те враження, яке вона справляє на інших людей. Тому гарної ходи вчаться спеціально: досить лиш згадати спортсменів, вояків та акторів. Утім, елегантну ходу треба мати кожному: при цьому слід пам'ятати, що такою вона стане тоді, коли її не підлаштовують під певну ситуацію - для чоловіків або жінок; на роботі чи на відпочинку тощо. Хода має бути природною, зграбною, відповідати фізичним можливостям людини [17].

Ще в давні часи вчені вдавалися до психологічних досліджень, за результатами яких намагалися дізнатися про характер, професію, звички людей у зв'язку з їхньою ходою.

Згадаймо розвідку знаменитого асирійського лікаря й письменника Абуль-Фараджа про людську ходу, де він наводить такі її прикмети, аксіоми, які тепер можуть здатися, м'яко кажучи, не домучили: „Якщо чоловік, ідучи, звичайно сіпає ногою, - це свідчить про те, що він, мовляв, думає про щось високе і складне. Особливо правдива ця прикмета в тому разі, якщо його руку зігнуті дугою".

З плином часу дослідники з'ясували й „секрет" правильної ходи.

Виявилося, що на ходу людини впливають її вік, зріст, професія та інші чинники, є певна залежність між довжиною кроку і величиною ступні. Звичайно, людина не може докорінно змінити свою ходу, штучно надати їй якихось особливих прикмет. Природа бере своє, і спостережливі завжди вирізняють вас з - поміж інших людей саме за вашою ходою й поставою.

І ще треба пам'ятати, що в поставі й манерах дуже часто відображається характер особистості. І чоловіків здебільшого енергійна хода, розмірений крок і широкі рухи. Однак, ідучи, не слід надто розмахувати руками, широко розставляти ноги чи ходити перевальцем.

Жінкам властива пряма постава, гнучкі і плавні рухи, сумірні їхнім кроком. Неелегантний має вигляд постава з похнюпленою головою, опущеними очима, розслаблено звислими руками. Як відомо хода в жінки на високих підборах і у вузькій спідниці граційніша.

І чоловікам, і жінкам, ідучи вдвох, треба намагатися крокувати в ногу, особливо коли ідуть під руку.

За нормами сучасного етикету, жінка має йти справа від чоловіка.

Перебуваючи в товаристві, стоячи чи сидячи не слід задирати ноги на стіл чи двері, перехрещувати або переплітати їх чи обхоплювати ними ніжки столів чи стільців. На стільці рекомендується сидіти прямо й вільно, не горблячись, не спираючись та не похитуючись. Не можна сидіти на краю, спиратися ліктями на спинку свого чи чужого стільця або постукувати ногою по них - це страшенно дратує.

Сидіти треба рівно, тримаючи коліна поряд, одну ногу можна виставити трохи вперед чи легко схрестити ноги в щиколотках.

Чоловіки мають вставати, коли входить чи виходить жінка. Молоді мають теж підніматися, якщо до кімнати заходять чи виходять з неї старші [14].

У товаристві неґречно повертатись до когось спиною. Дозволяється стояти чи сидіти, повернувшись обличчям до співрозмовників або в крайньому разі боком.

Незайняті руки мають спокійно лежати на колінах або на столі. Слід уникати жестикуляції: негарно їх крутити, постукувати ними, ляскати по столі, прикривати під час розмови ними рот, плескати співрозмовника по плечу, поправляти знайомому одяг чи знімати нитку (тільки з дозволу його власника), відставляти мізинець під час куріння, танцю чи їжі, вказувати на когось пальцем тощо.

Між іншим, за „поведінкою" рук вельми часто можна судити про душевний стан людини і міру володіння собою. Якщо ви надто сильно хвилюєтесь, очікуючи на розмову, приміром, з майбутнім роботодавцем, у жодному разі не тримайте в руках маленьких предметів, як - то: олівець, візитка, сигарета тощо, бо найлегше помітити, як тремтить рука, коли тримаєш щось невеличке. Зрозуміло нервовий дрож, та ще й чітко виражений зовні, бо ви безумисне його підкреслюєте з допомогою дрібних речей, свідчитиме про ваш душевний неспокій, дискомфорт, невпевненість в собі, тривожність, зрештою про невміння поводити себе. Наслідки цього можуть бути вельми прикрими: адже відомо, що при прийомі на роботу керівник віддасть перевагу людям, можливо, не з такими блискучими професійними вміннями, але душевно врівноваженим, спокійним, певним себе. Отож, слід стежити за „поведінкою" своїх рук.

Манера стояти, сидіти, тримати руки й ноги є свідченням ставлення людини до свого оточення. Її поведінка має бути коректною.

Встановлені від віків норми поведінки одного стану не раз вважалися не відповідними, грубими, простацькими в іншому суспільному стані. Проте тепер ми маємо відшліфовані правила поведінки, якими маємо користуватись повсякдень, а не в окремих місцях, чи з окремими людьми, чи в окремих ситуаціях.

Листування - це один із видів монологічного мовлення. Листування й досі лишається одним із основних і найпоширеніших засобів зв'язку між людьми. Програючи телефонові, телексу, телефаксу, комп'ютерному зв'язку в швидкості передачі інформації, лист має безперечні переваги, коли справа стосується обсягу повідомлення, ґрунтовності викладу інформації, аргументів, особистісних прикмет, його форми спілкування.

Листи - то ми, наші думки і наміри, матеріалізований на папері вияв уваги до людини, люб'язного ставлення до навколишніх, то-наша пам'ять. Не випадково з давніх часів уміння листуватись було мистецтвом, кращі зразки якого дали початок епістолярному жанрові в літературі - у формі листів писалось філософські й політичні трактати, вірші, новели, навіть романи.

Герой автобіографічної повісті „Аврелія” Жерара де Невраля у стані

віщого сну, який пов'язував реальність з його минулим і прийдешнім життям, надзвичайно поетично зображує цю свою „другу” пам'ять: „З якою насолодою я розбирав по шухлядах купи моїх нотаток, листів - особистих та ділових, темних і ясних, - таких, якими породили їх випадкові зустрічі або подорожі до далеких країв. У деяких пакетах я відшукував арабські тексти, що будили згадки про Каїр або Стамбул. О пожовклі письмена, о давні рештки, о потерті, подрані листи..."

Важливість цього засобу спілкування між людьми зумовила й потребу додержувати певних правил етикету листування. З історії відомо, що стародавні римляни листів не підписували, хіба, що це був лист до самого імператора. Тривалий час на - конвертах не зазначали адреси, а кореспонденцію передавали через послання безпосередньо адресатові. Сучасні форми листування виникли приблизно сто п'ятдесят років тому в Англії, винайденням їх ми маємо завдячувати лондонському художникові Вільяму Еглі - укладачу першої вітальної листівки [19].

Існують спільні для всіх країн, узвичаєні правила оформлення приватної, ділової та дипломатичної кореспонденції. Передусім - це обов'язковість вступних звертань і заключних формулювань - форм ввічливості. Змістом листи мають бути логічними, зрозумілими (однозначними - ділова кореспонденція), коректними, формою - орфографічно бездоганними, без виправлень, написаними на білому папері письмового формату, акуратно згорненими не більше ніж удвічі.

Раніше, коли листи писали тільки від руки, чорнилом, надзвичайно велику увагу приділяли вибору паперу для листування, розміру конверта, кольору чорнила тощо. Ці „дрібниці" свідчили про чемність відправника та повагу до адресата. Та сам почерк досить багато міг розповісти адресатові про відписувача. Графологи вже давно помітили зв'язок між характером людини та її почерком.

За висловом російського психолога В. Леві, „ходою руки, сфотографованою папером". Ця хода, тобто почерк, лишається без змін, навіть якщо пишуть ногою чи язиком. За почерком, точніше, за нахилом рядка, можна було довідатись про настрій людини: рядок іде вгору - піднесений настрій, вниз - пригнічений. Сильний нахил літер свідчить про непоступливість; нахил вліво - усупереч звичайному стереотипові - про претензійність, затятість, посильне самоствердження; великий почерк - про підвищену емоційну збудливість, дрібний - про самовладання, розрахунок. Одне слово, якщо почерк трохи змінювався - це був сигнал, додаткова інформація про зміни в характерній поведінці людини, зумовлені певними обставинами [19].

Листуємось, тобто розмовляємо за допомогою листів з особами, які перебувають чи то в іншій країні, чи в іншому місті, чи, може, тільки на іншій вулиці. Листи за змістом бувають різні: ділові, товариські, любовні, листи-відповіді, листи-вітання, листи-співчуття...

Форма кожного листа, без уваги на те, до кого пишемо, мусить бути 40

культурна, засвідчувати нашу особисту культуру і пошану до адресата. Перша вимога - папір. Не можна писати на будь-якому видертому з зошита, а ще, може, й брудному, пом'ятому шматку паперу. Найкраще користуватись спеціальним „листовим" папером, а якщо такого нема, складаємо вдвоє аркуш звичайного канцелярського паперу. Справа вгорі не забуваймо написати дату. Це може мати важливе значення. Писати треба, як правило, чорнилом, ручкою, а олівець тільки тоді, коли нема чорнила, наприклад, на екскурсії в горах тощо. Писати потрібно, якщо не „каліграфічно”, то хоча б старанно і дуже чітко та грамотно, пам'ятаючи про норми українського правопису. Неграмотно написане слово може іноді серйозно вплинути на вашу долю. Починаємо писати не зразу вгорі, а 2-3 см. нижче, залишаючи зліва теж відступ (абзац) на 1-2 см. Кожен лист починається звертанням до адресата, в якому висловлюється наше ставлення до нього (неї), наша пошана, любов, прихильність, службова залежність. Починати можемо так:

Вельмишановний пане Професоре! Шановна Редакціє! Дорогий Друже Миколо! Дорогі мої Батьки! Люба моя сестричко!

Далі йде короткий (одне - два речення) вступ, в якому повідомляємо, що спонукало нас написати, наприклад: „Щиро дякую за листа, якого я сьогодні від Вас одержав" [19]. Пам'ятайте, що в листах треба писати з великої літери всі особові й присвійні займенники, що стосуються особи адресата, отже, слова Ти, Ви, Тебе, Тобі, Вам, Вас, Твій, Ваш, з Вами тощо, а також іменники, що назвами найближчої родини адресата: „Ваша Мама", „Як здоров'я Твоєї Дружини? ”...

Цей чи подібний вступ відкриває вже дорогу до основного змісту. У товариських листах запитуємо найперше про справи адресата, цікавимося його здоров'ям, його працею і успіхами, а тоді вже повідомляємо про себе.

Листи до старших осіб, батьків, вчителів, різних достойних і заслужених осіб мусять бути сповнені глибокою пошаною до них. Не допускаємо ніякої „фамільярності". Пишемо з глибокою повагою, висловлюємо вдячність за все, що від них одержали, свою любов, але без тіні підлабузництва.

Ділові листи - це листи переважно до установ, редакцій, дирекцій або їх керівників про справу, яка безпосередньо вас стосується. Вони мусять бути якнайкоротші і водночас якнайрозумніші, щоб адресат, який не має багато часу на читання листів, відразу правильно зрозумів, про що йдеться.

Любовні листи вимагають особливої уваги до слова. Це листи від яких може залежати наше або адресата життя. Ми висловлюємо в них найглибші почуття, але треба подумати, щоб нас добре зрозуміли і відповівши таким самим почуттям. Крім цього, пам'ятаймо: наш лист може потрапити в чужі руки, отже, чи не завдасть він шкоди тій людині, до якої він адресований [29].

В усіх листах, що їх пишемо чи до батьків, чи до друга дівчини, не можна вживати жодних простацьких висловів. Вони засвідчують низький рівень культури. На кожен одержаний лист треба негайно відповідати (не пізніше ніж до двох тижнів). Сьогодні майже всі листи, крім приватних, друкують, але підпис має бути чіткий від руки. Листи з привітанням, запрошенням, подякою, з висловленням співчуття пишуть від руки. Це свідчить про щирість відписувача.

Телефонна розмова - це один із різновидів діалогічного мовлення, до того ж не візуального. Ось кілька характерних особливостей телефонного діалогу.

У телефонній розмові строго розмежовані комунікативні ролі співрозмовників: той, хто телефонує, повідомляє (адресат) і той хто приймає повідомлення (адресата, абонент), можлива і участь третьої особи - посередника, який допомагає контакт адресанта з адресантом. У зв'язку з тим, що співрозмовники не бачать одне одного, вони не можуть вдаватися до невербального (несловесного) спілкування, тобто приймати і передавати жести, міміку, сигнали очима тощо. Це позначається на „телефонній" мові, для якої характерні етикетні репліки-стереотипи (кліше, формули, шаблони). Особливо важливі для телефонної розмови слова ввічливості: „вибачте", „будь ласка", „дякую", - які під час безпосереднього спілкування можна іноді змінити привітною посмішкою, кивком голови, мімікою тощо [34].

Специфіка телефонної розмови зумовлюється й низкою екстрамовних причин, передусім відсутністю візуального контакту між партнерами, ілюзорною просторовою близькістю співрозмовників, обмеженістю у часі та ймовірною наявністю технічних перешкод (поганою чутністю, втручанням сторонніх абонентів і т.д.)

Та незважаючи на всі ці завади на шляху до повноцінного спілкування, телефонна розмова надзвичайно розширює, прискорює і інтенсифікує наші контакти з навколишнім, дає змогу підтримувати їх тривалий час.

Спілкування по телефону можна подати у вигляді схеми:

по-перше, початковий етап спілкування;

по-друге, повідомлення мети дзвінка, іноді обговорення співрозмовниками повідомленої інформації;

по-третє, завершення телефонного спілкування.

Зауважимо, якщо для початкового й кінцевого етапів спілкування по телефону обов'язковим є вживання стереотипних виразів, то вже власне повідомлення, здійснюване на другому етапі розмови, викладають у значно довільнішій формі. Вибір таких чи інших фраз зумовлений такими конкретними чинниками:

1) куди телефонують;

2) кому телефонують;

3) хто телефонує;

4) характер взаємин співрозмовників, їхній емоційний стан, ступінь освіченості, психічний тип особи.

Певно, ви чули таку фразу: якщо театр починається з вішалки, то 43

установа - з телефону. У Японії під час навчання управлінського персоналу проходять спецкурс, присвячений тому, як треба правильно говорити по телефону. Відомий український економіст В. Терещенко запропонував спеціальну інструкцію щодо користування службовим телефоном [35].

Телефонні розмови починаються здебільшого зі слів: „Здрастуйте!” чи „Доброго дня!”. І тут же слід назвати себе. Не забувайте, якщо дзвінок службовий, то треба назвати лише своє прізвище, ім'я та по батькові, а й посаду і організацію, яку ви представляєте.

Після того, як ви відрекомендувалися, потрібно повідомити, з ким ви хочете поговорити. Не тактовно влаштовувати допит своєму співрозмовникові, волаючи в трубку: „З ким я розмовляю? ” чи „Хто біля слухавки? ” У разі відсутності потрібної вам людини і коли ви не встигли відрекомендуватися, вас можуть запитати: „А хто його запитує?". У відповідь ви не повинні обурюватися чи кидати трубку - за етикетом, вам слід назвати себе. Нечемно кидати трубку, сказавши: „Не туди потрапили!”. Ґречним буде запитати: „Куди ви телефонуєте? ”.

Коли вам телефонують додому, ви маєте піднявши трубку, мовити:

„Квартира Шевченка..." або „Вас слухають... ” щоб абонентові відразу стало зрозуміло, куди він потрапив.

Як бачимо спілкування - досить складна справа. І кожен з нас може поставити собі запитання: „ Чи вміємо ми спілкуватися? ” Адже ще видатний український філософ Григорій Сковорода писав: „Легкий повітряний шум спричиняє випущене слово, але воно часто або смертельно ранить, або радість виникає і збуджує душу". Але чи остерігаємось завдати необережним словом душевної чи нерідко смертельної рани співрозмовникові? Спостереження засвідчують: не всі і не завжди [32].

Підсумовуючи все вище сказане, можна зробити такий висновок.

Добре слово і поведінка окрилює людей, а живучи в постійному дефіциті добра, любові, поваги, ми помалу будемо згасати. [37].

Розділ ІІ. Методика роботи над формуванням мовленнєвого етикету у початкових класах