Філософські ідеї Григорія Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Проблема самопізнання в філософії Сковороди

2. Вчення про "сродну" працю як основу концепції самопізнання в філософії Г.С.Сковороди

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність. У різні часи й епохи філософи звертались до проблеми людини, осмислювали її в дусі конкретно-історичних вимог, інтересів і потреб, відповідно до цього творили ідеал людини, який, проте, ніколи до кінця не міг бути у всій адекватності й повноті осягнений та здійснений. У процесі пізнання світу людина завжди прагнула глибше й повніше осягнути сутність явищ, закони світовлаштування та себе саму.

Український філософ, поет-мислитель Г. Сковорода, який уособлює в собі цілісність серця, розуму та вчинку, є зразком таких намагань. Поставивши в центрі своєї філософської системи людину, її реальні потреби й прагнення, він виходив з необхідності озброїти її засобами досягнення щасливого життя, яке має за основу Епікурову вимогу "живи за природою". Цю тезу мислитель вперше в історії української філософії перетворив на вимогу працювати за "сродністю", яка взаємопов'язана з теорією самопізнання і вченням про загальне щастя. У ній він вбачає одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності. Г.Сковорода підходить до ідеї перетворення праці з засобу існування в найпершу природну потребу і найвищу насолоду особистості, адже "сродна" праця, тобто праця за природними нахилами, здібностями визначає життя людини і становить його смисл, духовно збагачує особу і дає можливість їй віднайти свій справжній шлях і своє місце в складній системі суспільних взаємозв'язків і відносин, зорієнтуватися в ціннісно-смисловому універсалі культури.

У наш час, коли віками омріяна, багатьма поколіннями виборювана незалежна Українська держава стала історичною реальністю, проблема духовного розвитку та самореалізації особистості набуває особливої актуальності.

РОЗДІЛ I. ПРОБЛЕМА САМОПІЗНАННЯ В ФІЛОСОФІЇ СКОВОРОДИ

Концепція самопізнання Г. Сковороди бере свій початок з філософсько-психологічної традиції західноєвропейської духовної культури (в тому числі з Сократа) і греко-візантійської (у тому числі гностицизм). Саме з античної, духовна культура і була сприйнята нашою вітчизняною культурою в її позитивно-еволюційному змісті, у високих цілях і цінностях. У Г. Сковороди ідея самопізнання є центром усіх його світоглядних інтересів, практичною метою усього його життєвого шляху.

Ідеї самопізнання Г. Сковорода відводив особливе місце у своїх філософських роздумах, духовних бесідах і педагогічній практиці. Перша виступає у філософа як неодмінна умова істинного шляху пізнання. Проблема самопізнання знаходить своє відображення в його трактатах "Нарцис", "Асхань", в багатьох листах, байках і духовних співах.

Сенс життя у філософії українського філософа виявляється в самопізнанні і самовдосконаленні, в розкритті людиною самої себе. Звичайно, ця самореалізація людини припускає повернення до глибоких основ її існування. сковорода філософ самопізнання сродний

Щоб розкрити основні положення ідеї самопізнання у Г.Сковороди, необхідно спертися на його "глибокий і безстрашний антропологізм". Саме антропологізм є основна ідея усієї філософської спадщини мислителя. "Пізнання можливе тільки через людину. Людина у своєму серці повинна знайти останній критерій, основу пізнання і життя. Єдине істинне життя - людське серце - є інструмент цього пізнання" . Не розгадавши себе, людина не може нічого розуміти в оточенні; розгадавши ж себе до кінця, людина проникає в найглибші таємниці Всесвіту . Людина є мікрокосм і увесь Всесвіт присутній в ній сповна.

Основи формування сенсу життя людини отримуються і зміцнюються через самопізнання. Рано чи пізно, але людині доводиться розлучатися, як і Христу, з тим світом, в якому він виявився. Г.Сковорода, як і Платон і Гребель, розумів неістинність фізичного світу, при цьому він вказує на придумані земні цінності, що відводять людину від основ формування сенсу життя. Через духовну напругу, духовний екстаз людина повертається до своєї безсмертної батьківщини. Кожна людина в собі є Христос, і Г.Сковорода задається питанням: чи "розуміє це чоловік"? Мислитель як цілісний філософ, пройшовши сам шлях до самого себе - до свого Христа, вчить цьому шляху і нас - сучасників.

Г.Сковорода багато писав про те, що треба бути самим собою, не здаватися, а саме бути, при цьому, не декларувати, "підносити" свою щирість, а жити в щирості. Очевидно, що ця щирість українського філософа, - це і чесність до самого себе, його вимогливість до себе, але чесність і вимогливість до зовнішнього світу, людей, що живуть в ньому.

Зміст людського життя, існування мислитель вбачає у самопізнанні, якого він прагнув досягти в процесі діалогу з іншими людьми та розмови зі своїм Я. Вислів Сократа "Пізнай самого себе" став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.

Російські, а згодом і українські дослідники Сковороди десь із половини минулого століття почали вбачати в ньому російського та українського Сократа. Причини такого порівняння у перших і других відмінні. Російські дослідники, виходячи із історіографії Російської імперії, порівнювали Г.Сковороду, першого світського філософа в російській імперії, з найвидатнішим філософом античного світу, їхня імперська ідеологія потребувала існування власного, не запозиченого із Заходу, філософского вчення. Щоб довести близькість Сковороди і Сократа, вони навіть вдались до фальшивки. Нібито було знайдено невідомий твір Сковороди, в якому він сам виявив бажання бути російським Сократом. В цій фальшивці Сковороді приписувалися слова: "Нехай св'ятиться ім'я Твоє в мислях і намірах Твого слуги, котрий думкою і бажанням хотів бути російським Сократом" [, с. 45]. Мовний аналіз цього твору та зіставлення його з оригінальними творами Сковороди виявляють його безсумнівну підробку. Своїм наміром та причиною, що його зумовила, цей твір нагадує Осіяна Джеймса Мекфірсона в Ірландії та Кралевоградський рукопис у Чехії.

Вітчизняний погляд на Г. Сковороду як українського Сократа були зумовлені дещо іншими причинами. Його мандрівний та чернечий стиль життя, його заглиблення в етичні норми поведінки, його діалогічна форма філософських роздумів нагадували українським дослідникам Сократа. Дмитро Чижевський так підсумував цю умовну схожість Г.Сковороди і Сократа: "Етичний пафос Г.Сковороди нагадує нам Сократа, але не тільки Сократа тому, що він з не меншим пафосом звертається і до Епікура і Протаґора. Цей пафос нагадує моральних філософів античності. Його життя в дечому схоже з життям Сократа, але його етичні погляди мало схожі з його етичним інтелектуалізмом.

У самому осередді філософських зацікавлень і Г.Сковороди й Сократа лежить поняття самопізнання. Цілу низку тверджень Сократа бачимо в діалогах Г.Сковороди, який, щоправда, не завжди брав їх із першоджерел. Всі вони, як правило, торкаються етичних цінностей. Питання праматерії, яка начебто породила все розмаїття буття, Г.Сковороду, подібно до Сократа, із різних причин цікавило менше, бо першопочаток він пояснював теологічно.

Саме тому Г.Сковороді близьким виявився Сократ, і звернення до нього в усі часи було намаганням зрозуміти себе та свій час, духовно самовизначитись. Адже духовна сутність людини виявляється через осмислення основ людського буття, а це завжди напружений діалог, де відбуваються зустрічі різних точок зору на ті чи інші явища, події. Саме на перетині цих діалогічних проявів виявляється справжній зміст вчення, з'ясовується його сутність.

За вченням Г.Сковороди наближення до основ істинного знання - мета і обов'язок кожної людини, що прагне до розумного та щасливого життя. Провідником людини в цьому виступає пізнання, яке допомагає розумно вести людські справи, прийти до розуміння свого місця в суспільстві. Внаслідок цього виникає особлива атмосфера існування, що дозволяє людям реалізувати свої сутнісні сили.

Отже, самопізнання у Г.Сковороди виступає як інтелектуальний процес, що веде до знання та розуміння, процес реального наближення людини до Бога шляхом заглиблення у себе. В процесі самопізнання людина знаходить сенс свого буття, змінюється і вдосконалюється як сама, так і суспільні стосунки.

РОЗДІЛ ІІ. ВЧЕННЯ ПРО "СРОДНУ" ПРАЦЮ ЯК ОСНОВУ КОНЦЕПЦІЇ САМОПІЗНАННЯ В ФІЛОСОФІЇ Г.С. СКОВОРОДИ

Щоб з'ясувати поняття "сродності" у філософії Г.Сковороди, потрібно, зрозуміти перш за все, що таке філософія в його сприйнятті. Г. Сковорода дотримувався загально визначеного поняття, філософія тлумачиться ним як любов до мудрості. Любомудріє за Г. Сковородою це спосіб життя, що ґрунтується на шуканні істини і буття в істині згідно з нею. Людина повинна розкопати стіну, тобто розкопати істину, прийти до неї. У кожного вона своя та визначається невидимою натурою, яка є рушієм усіх речей, основним чинником існування та розвитку всього сущого, джерелом життя особистості і зумовлює її духовну сутність. Бо прагнення до творчої діяльності лежить у самій природі людини. Тут все його (Бога) "видьніе, пророчество й премудрость". Саме цей найчистіший та всесвітній розум (Бог) є джерелом людської мудрості та творчого, "сродного" діяння.

Григорій Сковорода вчив, що справжнє щастя полягає в єдності самопізнання, істини і праці. Він підкреслював, що прагнення до творчої праці лежить у самій природі людини. Вона повинна добре пізнати саму себе, свої здібності та нахили, своє місце в світі, знайти працю, яка б приносила радість. "Разумей то, к чему ты рожден,- писав Сковорода,- да будеш для себя и для братии твоей полезным, нежели чужие советы и собственные стремления...". Така праця якраз і є для людини "сродною", даною їй самою природою.

Саме масштабність його художнього мислення стала наскрізною у концепції "сродної" праці, акцентованою такою мірою, що змальована місцевість, природа постає як один з найважливіших центрів світобудови, без пізнання якого годі й сказати щось.

"Сродна" праця як спосіб самореалізації особистості розкриває "схрещення" найболючіших проблем у вченні філософа. Масштабність його мислення найповніше виявляється у концепції "сродної" праці, акцентованої таким чином, що природа постає одним з найважливіших центрів світобудови. У природі все влаштовано розумно і людина повинна зріднитися з нею і жити в гармонії. Природа для Г.Сковороди була джерелом радості, спокою, щастя, давала поштовх людині для творчості. Мислитель вважав, що свободу, духовне задоволення можна знайти лише у єдності з природою. Свій життєвий ідеал він порівнює з образом зеленої верби над чистою водою. Автор шукає свої ідеали в простому оточенні на лоні природи, яка надихає його на роздуми та самопізнання.

Погляди Г.С. Сковороди в деякій мірі відмінні від поглядів апостола Павла тим, що він не пов`язує покликання з тією соціальною роллю, яку мусить виконувати людина в силу свого соціального становища. Її соціальна роль виступає як функція, якщо користуватися математичними термінами, по відношенню до "сродності". Соціальна роль задається "сродністю", а "сродність" людина повинна ще в собі розпізнати. Г.С. Сковорода навіть розвиває педагогічну теорію, спрямовану на виявлення в дитині сродностей і виховання її в дусі цих сродностей.

Викладаючи свою теорію "сродностей", Г.С.Сковорода оговорює й випадок, коли поневолена людина не може, в силу своєї поневоленості, жити за сродностями, тобто бути вільною. Щасливою, на думку українського філософа, людина може бути лише тоді, коли вона живе й працює згідно зі своєю "сродністю", а щастя - одна з центральних категорій його етики. Той, хто не дає можливості людині так жити, робить її нещасною і, згідно з філософськими поглядами Г.С.Сковороди, морально засуджується. Відстоюючи право на свободу, Г.С. Сковорода захищає фактично право на самобутність і свободу її прояву. На це спрямована його теорія "сродностей". Проблему самобутності він розв`язує кардинально й однозначно. Самобутність особистості, а, отже, як випливає з його вчення, і народу, нації визнається й цінується, оскільки вона не тільки має статус божественності, а й корисна людству, бо її самореалізація збагачує людство досягненнями такої ж самобутньої "сродної" праці.

Той, хто посягає на самобутність людини, або хоча б просто її ігнорує, той позбавляє її права на дане, заплановане Богом щастя. Така людина діє, в контексті вчення Г.С. Сковороди, проти божественної природи в угоду світу видимому (це слово філософ розуміє в дусі Нового Завіту), "світу", який, як відомо, ловив Г.С. Сковороду, але не впіймав. Іншими словами, таким діям, згідно з ученням Г.С.Сковороди, дається в вищій мірі негативна оцінка. Людина, яка пізнала свою божественну натуру, перетворюється, оновлюється. І, якщо її не стримують зовнішні обставини, її діяльність стає також божественною. Саме таку діяльність і називає Г.С. Сковорода "сродною працею".

Г.С. Сковорода вказує на ту обставину, що найважча праця, якщо вона виконується з Богом, стає легкою. Людина, яка знайшла свою "сродність", працює натхненно й легко долає будь-які труднощі. Така людина незламна у реалізації своєї волі, бо її воля стає тотожною з божественною волею. Сродна праця - праця цілеспрямована, обов'язкова і її ознака - це її корисність, потрібність іншим. Сродності, згідно з ученням Г.С.Сковороди, розподіляє Бог і, отже, розподіляє найкращим чином. Люди, які роблять свій внесок до вселюдської праці, співпрацюють згідно з божественним планом, діяльність кожної людини збагачує людство й ощасливлює того, хто втілює, самореалізує себе в спорідненій праці. Під Богом можна розуміти й відчужену людську сутність, яка, у свою чергу, є соціальною. Тоді "сродна" діяльність може розумітися як така, що перебуває в гармонії з потребами людини, людства.

Найбільшу насолоду і щастя людині приносить праця за покликанням, тобто праця за "сродністю": "Природа есть вечный источник охоты. Она побуждает к частому опыту. Опыт есть отец искусству, веденію и привычке. Отсюду родилися все науки, и книги, и хитрости. Сія есть главная и единственная учительница верно выучивает птицу летать, а рыбу - плавать. Премудрая ходит в Малороссіи пословица: Без бога ни до порога, а с ним хоть за море.

Праця людини буде приносити користь їй та суспільству, якщо вона виконується з бажанням "Гдь возьмеш охоту без природы? Природа есть первоначальная всему причина и самодвижущаяся пружина. Она есть мать охоты. Охота есть ражженіе, склонность и движеніе. Охота сильняе неволи, она стремится к труду и радуется им, как сыном своим. Труд есть живый и неусыпный всей машины ход потоль, поколь породит совершенное дело, сопльтающее творцу своему венец и радости. Кратко сказать: природа запаляет к делу и укрепляет в труде, делая труд сладким" Григорій говорить, що він постійно наставляє молодь щоб досліджувала свою природу, і жаліє, що батьки завчасно не відбивають цього в серцях своїх дітей.

Отже, "сродна" праця виступає як процес самопізнання у житєдіяльності суспільства.

ВИСНОВКИ

У різні часи й епохи філософи звертались до проблеми людини, осмислювали її в дусі конкретно-історичних вимог, інтересів і потреб, відповідно до цього творили ідеал людини, який, проте, ніколи і ніде не міг бути у всій адекватності й повноті осягнений та здійснений. У процесі пізнання світу людина завжди прагнула глибше й повніше осягнути сутність явищ, закони світовлаштування та себе саму.

Український любомудр, поет-мислитель Григорій Сковорода, який уособлює в собі цілісність серця, розуму та вчинку, є зразком таких намагань. Поставивши в центрі своєї філософської системи людину, її реальні потреби й прагнення, він виходив з необхідності озброїти її засобами досягнення щасливого життя, яке має за основу Епікурову вимогу "живи за природою". Цю тезу мислитель вперше в історії української філософії перетворив на вимогу працювати за "сродністю", яка взаємопов'язана з теорією самопізнання і вченням про загальне щастя. У ній він вбачає одну з найважливіших передумов досягнення людиною щастя, реалізації дійсно людського способу життєдіяльності. Сковорода підходить до ідеї перетворення праці з засобу існування в найпершу природну потребу і найвищу насолоду особистості, адже "сродна" праця, тобто праця за природними нахилами, здібностями визначає життя людини і становить його смисл, духовно збагачує особу і дає можливість їй віднайти свій справжній шлях і своє місце в складній системі суспільних взаємозв'язків і відносин, зорієнтуватися в ціннісно-смисловому універсумі культури.

Г.Сковорода виходив із передумови, згідно з якою людина не може виробити об'єктивного погляду на світ, якщо вона не визначить своє місце в природі та суспільстві. Філософ бачив у пізнанні самої людини ключ до пізнання природи і суспільного розвитку. Людину він розглядав не просто як

частину природи, а як особливий маленький світик - мікросвіт, який за складністю своєї організації перевершує всі явища природи, і який складається з тих же двох натур (зовнішньої та внутрішньої), що й макрокосм. Ідея перетворення людини із зовнішньої у внутрішню, духовну, що є в основі вчення Г.Сковороди, спрямована на внутрішнє життя людини. Шлях до внутрішнього духовного розвитку пролягає через моральне вдосконалення людини, цінність якої визначається її якостями, такими як розум, знання, працьовитість, віра, милосердя, справедливість і проявляється в її справах. Діяльність всіх у суспільстві повинна визначатись природним покликанням, природними нахилами людини до праці, а праця має бути направлена, перш за все, на благо суспільства.

Мета людини - не переробити себе і природу відповідно до надуманих ідей, а розвивати те, що вже закладено в ній, очистити душу, досягти гармонії згідно "сродності".

Зміст людського життя, існування мислитель вбачає у самопізнанні, якого він прагнув досягти в процесі діалогу з іншими людьми та розмови зі своїм Я. Вислів "Пізнай самого себе" став поштовхом до його філософствування та визначив напрям до пошуків істини. Філософ сприйняв його як поклик до пізнання взагалі, до вияснення змісту, ролі та меж людського пізнання у відповідності з божественною мудрістю.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бойченко І.В. Філософія історії: Підручник. / І.В. Бойченко. -- К.: Т-во "Знання", КОО, 2000. -- 723 с.

2. Горський В.С. Історія української філософії: Навч. посібник. / В.С. Горський. -- 4-е видання, доп. -- К.: Наук. думка, 2001. -- 376 с.

3. Гузар І. Україна в орбіті европейської мислі. Від Григорія Сковороди до Тараса Шевченка / І. Гузар. -- Торонто; Львів, 1995. -- 175 с.

4. Козій Дмитро. Три аспекти самопізнання у Сковороди /Дмитро Козій. // Хроніка 2000. -- К., 2000. -- Вип. 39-40. -- Т. ІІ. -- С. 475-487

5. Костенко О. О. В саду божественних пісень Сковороди / О.О. Костенко. -- Х.: Основа, 1994. -- 256 с.

6. Пільгук І. Григорій Сковорода / І. Пільгук. -- К.: Дніпро, 1971. -- 260 с.

7. Пісоцький В. Ідея толерантності в етиці Григорія Сковороди / В. Пісоцький. // Людина і світ. -- 1999. -- № 10. -- С. 49-51.

8. Поліщук Ф. Григорій Сковорода. Життя і творчість. / Ф. Поліщук. -- К.: Дніпро, 1978. -- 262 с.

9. Поліщук Ф. Григорій Сковорода: життя і творчість / Ф. Поліщук. -- К.: Дніпро, 1978. -- 261 с.

10. Софронова Л. Концепция человека в сочинениях Г.С.Сковороды / Л. Софронова. // Славяноведение. -- 1998. -- №2. -- С.101-115.

11. Софронова Л. Три мира Григория Сковороды / Л. Софронова // РАН. Институт славяноведения. --М.: ИНДРИК, 2002. -- 463 с.

12. Ткачук О. Філософія Г. Сковороди як система / О. Ткачук // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. -- 1999. -- Вип.6. -- С.182-192.

13. Чижевський Дмитро. Філософія Г. Сковороди / Дмитро Чижевський. // Хроніка 2000. -- К., 2000. - Вип. 39-40. -- Т. ІІ. -- С. 455-474.

Размещено на Allbest.ru