Філософсько-теологічна система Томи Аквінського і сучасність

1

Размещено на http://www.allbest.ru/

“Філософсько-теологічна система Томи Аквінського і сучасність”

Зміст

Вступ

Розділ І. Філософсько-теологічна система Томи Аквінського

1.1 Теологія та філософія

1.2 Природна теологія

1.3 Метафізика

1.4 Картина світу

1.5 Проблеми пізнання

1.6 Етико-соціальна доктрина

Розділ ІІ. Неотомізм як напрям релігійної філософії XX ст.

2.1 Екзистеціальний неотомізм Етьєна Жильсона

2.2 Інтегральний гуманізм Жака Марітена

Висновки

Використана література

Вступ

Святий Тома Аквінський своїм філософсько-теологічним вченням репрезентує християнізований арістотелізм, який, однак, не є копією грецького, а новою системою, аналогічною до поганської [21;331], у середньовічній схоластиці

Утворення в XIII ст. християнського арістотелізму було переворотом для західної християнської філософії. Адже впродовж тисячі з лишком років вона будувалася на основі платонівського ідеалізму. Тепер же й основою став перипатетичний емпіризм.

Найшвидше філософія Аквината була прийнята у проповідницькому чині. Послідовники томізму становили в XIII ст. т.зв. “ домініканську школу” (“молодшу”, на відміну від старшої, ще вірної августиніанству).

Тома Аквінський намагався узгодити в енциклопедичній системі середньовіччя два різних елемента: філософію людську і філософію божественну, Арістотеля і християнство [25;349].

Треба зауважити, що Аквинат звертався до філософії лише для послуг, які вона могла зробити християнській мудрості [7;14]. Він вважав себе теологом, а не філософом. Справді, праці його не можна назвати чисто філософськими (хоча в них є і такі філософські питання, як логічна істинність, совість, вільна воля і т.д.), бо в них піднімаються теми, що прямо відносяться до християнської теології (наприклад, знання Христа, божественна благодать та ін.) [11;9]. Саме тому, очевидно, доцільніше назвати вчення Т.Аквінського - філосьфсько-теологічною системою.

Т. Аквінський вищою формою буття вважав Боже, але визнавав реальним і буття світу, природи, виходячи із Аристотелевого розуміння форми і матерії, виділив окремі форми буття (нежива природа, рослинний світ, тваринний світ, буття людини); визначив співвідношення теології й філософії і у своїй “природній теології” подав п'ять шляхів від світу до Бога, запозичених у Аристотеля, але наповнених креаціоністським змістом, наполягає на визнанні принципової різниці між сутністю та існуванням, що закріпило дуалізм Бога і світу; підпорядковує догматам християнської теології аристотелівський зміст категорій матерії і форми; говорить про трояке існування універсалій; називає Бога першою причиною, що приводить у дію як природні, так і добровільні причини; вважає тіло не кайданами душі, а необхідним її доповненням; використовує поняття “природне знання”, яке ототожнюється з чуттєвим знанням, підпорядкованим теологічній доктрині; в теорії істини наслідує Аристотеля, визначаючи й як погодженість, адекватність між розумом і річчю; головною проблемою етичної доктрини в Аквината було співвідношення свобідної волі, розуму і божественної благодаті.

Хоча в XIV ст. томізм вважався доволі поважним різновидом “старого шляху”, на відміну від “нового шляху”, що асоціювався з Оккамом і його послідовниками [12;237], в середні віки він так і не удостоївся того положення в Римсько-Католицькій церкві, яке було приготоване йому енциклікою “Aeterni Patris” (1879) папи Лева XIII і наступними документами, такими, як Кодекс канонічного права, що вступив в силу 1918р.

У даному аспекті йдеться про розвиток неотомізму - найавторитетнішого напряму сучасної релігійної філософії, офіційної доктрини Ватикану.

Бурхливі події ХХ ст. - війни, революції, боротьба ідеологій, загроза ядерної катастрофи - все це сприяло новому осмисленню “вічної філософії”(томізму - О.І.), висуненню нових акцентів та пріоритетів. У багатьох положеннях філософія томізму зблизилась з іншими напрямами релігійної філософії, і перш за все, з екзистенціалізмом, у його релігійному варіанті, і персоналізмом.

Відкритість світу, намагання розглядати проблеми, що турбують сучасність, з одного боку, та пильна увага до внутрішньої суті людини, з іншого, - ось найбільш характерні риси неотомізму

Слідуючи за Т. Аквінським,. неотомісти розглядають буття у двох аспектах - як сутність (буття єдине і визначене) і як існування, яке можливе завдяки співпричетності божественному акту творіння.

Різноманітність світу речей, за Марітепом, - це багатоманітність суб'єктів, які займають весь простір томістського універсуму. Акт існування здійснюють лише індивідуальні суб'єкти. Кожна людина - центр світотворення, безкінечності. І, крім Бога, лише самій людині її суб'ективність розкривається як суб'єктивність.

Вищим типом пізнання є чуттєве, яке дає можливість охопити річ всю цілком і зразу в її екзистенціальній неповторності.

Велика увага приділяється інтуїції, яка лежить у будь-якій формі людської творчості. Це - сфера суб'єктивності людини, у якій здійснюється зв'язок людини з Богом.

В основі антропології неотомізму - уявлення про людину як складну субстанцію, що складається з двох простих - душі і тіла. Свобода розуміється неотомістами як свобода вибору і як свобода від зовнішнього примусу.

Щодо питань культури, то в неотомізмі дуже важлива присутність у ній християнських цінностей. У процесі творення культури людина реалізується, мобілізує усі свої можливості - розум, моральні принципи, інтуїцію.

Отож, неотомізм займає важливе місце в контексті сучасного філософського дискурсу.

Розділ І. Філософсько-теологічна система Томи Аквінського

Святий Тома Аквінський (1225? - 12740 - один з найвизначніших представників філософії середньовіччя, вплив якого відчувається й досі.

Був членом Домініканського ордену ; навчався у Кельні в Альберта Великого, провідного арістотеліка серед філософів тієї доби; викладав у Парижі, Ананьї, Орв'єто, Римі, Вітербо, Неаполі.

Незважаючи на всю раціональність свого підходу до філософії, Аквинат був водночас і одним із найбільших містиків своєї доби.

Т. Аквінський був канонізований 1323 р. Мислитель отримав імена “ангельського вчителя” (doktor angelius) та “всезагального вчителя” (doktor communis).

Найвідомішими творами Аквината є дві систематичні праці: Summa contra gentiles (Сума проти язичників) і Summa theologica (Теологічна сума). Варто згадати ще й такі, як “Питання диспутів”, “Питання про що завгодно”, “Про суще і сутність”, “Про правління владик”, “Про єдність інтелекту” та ін.

Поступово сформувалася потужна генерація коментарів чисельних творів Аквината. Виникли різні напрями інтерпретації його творів. Зокрема, звернення до метафізичної традиції Т.Аквінського було прагненням деяких представників “другої схоластики” періоду бароко, наприклад, Франциска Суареса. Завдяки діяльності цього філософа та інших представників ордену єзуїтів, зокрема вчених університету в м.Коїмбра (Португалія), метафізична традиція томізму була відома і на українському філософському ґрунті, передусім для мислителів Києво-Могилянської академії, які, щоправда, переважно з нею полемізували.

Енцикліка Лева ХІІІ “Вічному Отцеві” (1879) стала, з одного боку, визначальною подією, яка великою мірою сприяла розвиткові неотомізму ХХ ст., а з другого - підкреслила те широке визнання, що його цілком виправдано має філософія Т. Аквінського. Згодом ІІ Ватиканський собор у 1962-1965 роках дещо змінив ситуацію, вказавши й на інші постаті. Сприйняття томізму як однієї з найголовніших доктрин християнської філософії було підтверджене зовсім недавно, коли у 1998 р. папа Іван Павло ІІ видав енцикліку “Віра та розум”, у якій серед іншого вказав на важливість філософської творчості Т.Аквінського. Зараз, у добу, коли все моднішими стають розмови про занепад епохи постмодерну, багато філософів, як католиків, так і не католиків, звертаються до спадщини Т.Аквінського як до відправного пункту у своєму мисленні.

1.1 Теологія та філософія

На думку Т.Аквінського, за методом досягнення істини наука і релігія повністю відрізняються одне від одного. Наука і нерозривно пов'язана з нею філософія виводить свої істини, спираючись на досвід і розум, у той час як релігійне віровчення черпає їх в Об'явленні, у Святому Письмі. Але відмінність між ними є лише частковою. Звичайно, існує багато положень та істин, відкритих на шляхах досвіду і розуму, істин, необхідних у людському житті, які не мають прямого відношення до релігії і теології, але і в теології є низка першорядних положень, догматів, які потребують філософського обґрунтування. Не тому, що вони не можуть без нього обійтись, а тому, що будучи доведені, вони стають ближчими людині як місячній істоті і тим самим укріплюють її віру. Але не все може бути доступне людському розуму. Тома займає дуже обережну позицію стосовно раціоналізації теології.

Тільки деякі з її догматів піддаються доказу. Це положення про буття Бога - основа інших тверджень теології та релігії. Доказовими є єдність Бога та інші Його якості, особливо Його діяльність, як і безсмертність людської душі.

Але значне число догматів не піддається раціональному обґрунтуванню, наприклад, ортодоксальна віра у Святу Трійцю як існування надприродного Бога - єдину істоту і одночасно в трьох ликах. Аналогічним чином розум безсилий у доказі догматів виникнення світу в часі з нічого, первородного гріха, втілення Христа, воскресіння тіл із мертвих, Страшного суду, вічного блаженства - власне всіх християнських тайн.

Тома Вважає ці догмати не проти розумними, не ірраціональними, а над розумними. Їх доказ не під силу людському розуму, вони непізнавані, але повністю ясні досконалому розуму безконечної божественної особистості.

Аквинат надає теології значення науки, яка стоїть вище філософії і науки у звичайному розумінні цих слів. Вчення про перевагу віри над знанням ґрунтується на переконаності у більшій достовірності першої. Адже людський розум постійно помиляється, в той час як віра непохитно спирається на абсолютну правдивість Бога. Віра - універсальна, а розум дається далеко не кожному. Віра морально більш цінна, ніж знання.

Теологія - богооб'явлене і над розумне знання, а науково-філософське - недосконалий його прояв. Всі науки повинні узгоджуватися з теологією, в протилежному випадку вони впадають у гріх, який губить людину.

Отже, знання підпорядковується вірі. Наука є служницею теології.

1.2 Природна теологія

У ній Тома доводить основний догмат християнського віровчення, який стверджує абсолютну необхідність буття Бога.

Аквинат виходить із божественної першопричини, йдучи до розмаїття її наслідків. Він міркує апріорно, тобто до досвіду, бо іншим не може бути лад теологічного мислення. Але такого роду роздуми від причини до наслідку не може бути доказом у природній теології. Вона повинна виходити тільки з творінь Бога, тобто з наслідків, конкретних речей і явищ природньо-людського світу. Заглиблюючись у найбільш загальні риси цього світу, філософ, на думку Т.Аквінського, приходить до висновку про буття Верховної Істоти.

Існує п'ять шляхів від світу до Бога. Всі вони запозичені в Арістотеля, орієнтовані на його уявлення про відношення світу і Бога. Всі свої докази Тома наповнив креаціоністським змістом, який повністю був відсутнім в Арістотеля.

Перший шлях ґрунтується на понятті руху. Все, що рухається, має своєю причиною щось інше, адже це щось інше не може приводити в рух і бути рухомим одночасно і в тому ж самому відношенні. Оскільки, відповідно, неможливим є саморух предметів і кожний з них приводиться в рух від іншого, інший ще від іншого, то в цьому ряді повинен бути якийсь останній “предмет”, а ним є арістотелевський першорушій. Тобто Бог.

Другий шлях полягає у понятті діючої причини. Із уявлення про множинність причинних рядів робиться висновок про існування єдиної діючої причини, котрій приписується творча роль у створеному світі. Первинною діючою причиною є Бог.

Третій шлях складає висновок, що виходить із поняття випадковості (або можливості) та необхідності. У світі існують численні можливості чи випадковості, що характеризують будь-яку річ чи явище. Але в цілому світ не може бути якоюсь випадковістю, що не має ніякої причини. Він вимагає уявлення про якусь абсолютно необхідну причину, якою може бути Бог.

Четвертий шлях називається доведенням від ступенів досконалості, які можна бачити на всіх речах. Її абсолютним мірилом може бути Бог.

П'ятий шлях називається доведенням божественного керівництва світом. Воно наскрізь пронизане поняттям доцільності. Бог є розумною істотою. Яка надає ціль тому. Що відбувається у природі.

Йдучи будь-яким із п'яти шляхів, людський розум переконується у бутті Бога.

Головною характеристикою Бога Аквинат називає Його абсолютну незалежність не тільки від земного, але й від небесного світу, і, навпаки, їх повна залежність від нього.

теологічний аквінський неотомізм гуманізм

1.3 Метафізика

Тома виходив з того, що загальне безпосередньо не дане людському розуму не тільки у пізнанні Бога, але і у пізнанні власної душі чи, одиночних речей.

Найважливіший вияв загального складає сутність, якою володіє все існуюче, починаючи від Бога і закінчуючи будь-яким одиночним буттям, будь яким існуванням. Між сутністю та існуванням існує реальна та принципова різниця. Лише у Бога з притаманною йому максимальною єдністю та все загальністю не може бути різниці між сутністю та існуванням, бо існування Господа стає результатом його сутності. А для того, щоб з'явилося існування одиночного буття, необхідним є особливий акт існування, що завжди йде від милостивого Бога. Таке вирішення остаточно закріпило дуалізм Бога і світу.

Форма виражає загальний зміст речі. А матерія пояснює індивідуальність і конкретність її існування. Розвиваючи арістотелівську ідею пасивності першоматерії,. Аквинат оголосив її продуктом надприродної творчості Бога “з нічого”.

Що стосується вирішення проблеми універсалі, то Т. Аквінський поміркований реаліст. Тома говорить про трояке існування універсалій:

загальне перебуває в речах, складаючи їх сутність; це безпосередня універсалія;

загальне існує після речей; це мислима універсалія;

3) перед речами.

Для Аквіната загальне перед речами - це ідеї чи первісні форми, що містяться в божественному розумі, а Бог є першопричина всіх речей як їх зразок.

1.4 Картина світу

Бог є першою причиною, що приводить у дію як природні, так і добровільні причини. Йдучи шляхом креаціонізму, Аквінат твердив, що і створення Господом світу “ з нічого” почалося зі створення першої матерії. Творення було справою не якоїсь необхідності, а божественної особистості, котра діє, виходячи із діяльності свобідної волі. Тома підпорядковує свобідну божественну волю розумовій основі, поза якого її ді є неможливою.

Створивши світ, Бог безперервно управляє ним.

Говорячи про гармонію світу, Т.Аквінський акцентує на проблемі нерівності у світі, в якому добро цілісного світопорядку з необхідністю передбачає якусь недосконалість, яка уявляється людям часто як зло. Але воно - лише видимість, за якою приховується добро. Різноманітність ступенів досконалості як основа світової гармонії конкретизується в уявленнях Аквіната про універсальну ієрархію, що панує як на небі, так і на землі. У небесній ієрархії центральну роль відіграють чисті інтелігенції - безпосередня ланка між Богом і людьми.

Поєднання душі з тілом для нього - явище нормальне, адже така єдність являє собою повну субстанцію. Тіло не кайдани для душі, а необхідне її доповнення. Тома зберігає арістотелевський поділ душі на вегетативну, сенситивну і раціональну. Але, на відміну від Арістотеля, перші два види підпорядковуються третьому, навіть зливаються з ним. Душа - безсмертна, вона твориться Богом для індивідуального тіла. Душа не втрачає індивідуальності після смерті тіла, яке вона оживляє. Безтілесне існування припиняється в день Страшного суду після поєднання з воскреслим тілом.

1.5 Проблеми пізнання

Аквінат використовує поняття “природне знання”, яке ототожнюється з чуттєвим знанням, підпорядкованим теологічній доктрині.

Процес пізнання реалізують найповажливіші здатності душі: мається на увазі безсмертна розумно-пізнавальна душа, яку Аквінат називає “mens” - розум, свідомість. “Mens” включає в себе як мислення, так і волю. Але власне пізнавальна діяльність, абстрагована від фактора волі, здійснюється розумом.

Нижче місця в ієрархії відчуттів займають зовнішні відчуття: дотик, нюх, смак, слух та зір. Наступна стадія обробки чуттєвих образів наступає тоді, коли вони потрапляють у сферу дії внутрішніх відчуттів - пам'ять, уявлення і загальне відчуття. Повна дематеріалізація чуттєвих образів досягається при обробці їх розумом, який Тома по- аристотелевські поділяє на активний і пасивний. Активний інтелект є тією силою, за допомогою якої чуттєві образи трансформуються в розумові. Пасивний виступає тоді, коли йдеться про перехід від можливості до дійсності.

Ангели пізнають через божественне осяяння.

У теорії істини Аквінат формально наслідує Арістотеля, визначаючи її як погодженість між розумом і річчю. Але істинність речей чи людей становить лише жалюгідну частину тієї, котра перебуває в розумі Бога.

Співучасть кожного буття у божественному бутті в гносеологічному плані означає, що пізнаючий інтелект людини у своєму безсильному наслідуванні розуму Бога засвоює лише жалюгідну частинку істини. Інакше не може бути в умовах, коли людський розум спирається на чуттєвий досвід.

1.6 Етико-соціальна доктрина

Морально-етичні висновки складають головний зміст релігійної філософії.

Основна ідея етичної доктрини Аквіната в загальному та ж, що і в августинців - споглядання Бога і підготовка до вічного посмертного життя.

Антропологічною передумовою етичної доктрини Т.Аквінського служила ідея про проміжне становище людини, чуттєва душа якої поєднує її з твариною, а розумна наближає до безсмертної сутності ангелів. Головною проблемою цієї доктрини була також проблема співвідношення свобідної волі, розуму і божественної благодаті.

У Томи вольовий фактор підпорядкований розумовому, відповідно в людини пізнання попереджує бажання, воля йде після розуму. Філософ визнає цінність реальних, земних людських справ. Але вищим благом є пізнання Бога, релігійних тайн і шлях до спасіння під проводом церкви.

Вслід за Арістотелем Аквінат розрізняв розум теоретичний, що пізнає головні принципи, і практичний, котрий виражається у вольових ідеях. Свобода волі дозволяє людині робити вибір між добром і злом, морально цінними вчинками та аморальними діями. Але за цією начебто свобідною діяльністю людини прихований її Всевишній Доброчинець, який проводить людей першим шляхом і не відповідає за другий.

Етизація і теологізація торкається і тлумачення права. Першим різновидом права він вважає вічне, Боже, християнське. Далі йде природне, керуючись яким люди прилучаються до вічності божественного права. Конкретизацією природного є людське, закони якого постійно змінюються. Людське право розпадається на загальнонародне і цивільне, що діє в конкретній державі.

На думку Т.Аквінського, держава як логічне ціле випереджає індивідів, які її складають, і добро цієї єдності слід ставити вище, ніж будь-якої складної його частини.

Розділ ІІ. Неотомізм як напрям релігійної філософії ХХ століття

Характерною рисою поширеної на Заході релігійної філософії є намагання осмислити проблеми сучасної людини у світі християнської віри.

Існує декілька основних напрямків релігійної філософії ХХ ст.: неотомізм, християнський персоналізм, релігійний екзистенціалізм, релігійний еволюціонізм П. Тейяра де Шардена, радикальні ліво-католицькі течії - “теологія звільнення”, “теологія революції” та деякі інші.

Серед різних течій сучасної західної філософії чільне місце займає філософія неотомізму.

Отож, неотомізм - сучасна версія (власне найновіший - третій - період розвитку) томізму, початок якої відноситься до 1879 року, коли папа Лев ХІІ проголосив енцикліку “Aeterni Patris”, де виражалася необхідність “відновлення в католицьких школах християнської філософії в дусі святого Томи Аквінського” [цит. за: 24;349]. Незабаром в ряді освітніх центрів були створені кафедри томізму (Ватикан, Лувен, Париж). Необхідність реставрації томізму була аргументована появою багатьох філософських шкіл, які, вільно розвиваючись, значно вплинули на свідомість католиків, вносячи в неї настрої, суперечливі християнству. Програмним документом неотомізму є “24 тези”, опубліковані в 1914 році. Пієм Х, де були викладені основні ідеї - догмати за всіма головними розділами філософії (антологія, антропологія, гносеологія та ін.).

Подібно до того, як колись у християнській філософії було переосмислено спадок античності, так тепер була зроблена спроба переосмислити з точки зору вчення Церкви філософію Нового часу і сучасності - з метою вияву протиріч, з наміром модернізувати томізм у відповідності із змінами типів філософської раціональності і у зв'язку з виникненням нової наукової картини світу. Метою повернення до томізму була також спроба протидії соціальним безпорядкам, війнам і революціям, закоріненим не лише в соціальних протиріччях, але й в спадку духовності.

Для неотомізму, як способу філософствування, характерний антропоцентризм (відносний, звичайно бо як і в традиції Т.Аквінського, людське буття осмислюється в тісній взаємодії з проблемою співвідношення твореного буття і Творця) - в таких категоріях, як “індивідуальність”, “особистість” та ін.

Більшість неотомістів сьогодні працюють в адаптованій до біблійного креаціонізму еволюційній парадигмі (зокрема, до постулату про творення “з нічого” та ідеї провіденціалізму), підкреслюючи принципову спорідненість фізичної людини з оточуючим її світом. Акцентується на неопосередкованому творінні Богом духовної природи людини (спорідненість людини з Богом). Людина є зв'язком душі і тіла, що взятий в її тотальності “[цит.за: 15;695], - в цьому визначенні Жильсона перемагається платонівсько-августиніанська контрадикція душі і тіла: людина - це вже сума “тіло + душа””.

Таким чином долається дуалізм людської природи на користь її антиномічної простоти, що передбачає, з одного боку, принципову незвідність тіла і душі, а з іншого - їх взаємозумовленість (з точки зору Копястона, душу поза тілом не можна назвати особистістю, хоча, за Марітеном, особистість є універсамом саме духовної природи).

Наполягаючи на необхідності реалізації християнського принципу людинолюбства з метою встановлення більш справедливих стосунків між людьми з тим, щоб кожна людина могла бути щасливою здатністю здійснювати ті права, які належать їй в силу її подібності Богові і у відповідності з ідеєю всезагальної рівності, неотомісти все ж далекі від наміру тішити свою аудиторію надією на всезагальне благо в умовах природної історії. Страждання і смерть є, згідно неотомізму, невід'ємними атрибутами повсякденності, що долаються лише на крилах віри, яка інтуїтивно бачить смисли і робить людину вільною.

Вища цінність людського буття - свобода, але як така вона нічого спільного не має ні з матеріальним, ні з соціальним становищем особистості - і те й інше, правда, може бути лише або засобом, або перепоною для досягнення свободи.

Велика увага в неотомізмі приділяється розвитку соціального богослов'я, що вивчає проблеми майново-диференційованого суспільства, шлюбу…

Специфічною є проблема споконвічної суперечки про співвідношення розуму і віри та ієрархічності філософського і богословського знання, до якого неотомісти підійшли з поновленим понятійним апаратом, але, значно поглибивши і модернізувавши положення своїх попередників, все ж зберігаючи вірність традиції “Ангельського доктора”.

Ступінь запозичень з інших філософських традицій в неотомізмі у кожному індивідуальному випадку специфічний: Д. Мерсьє, Ж. Мерешаль використовують кантівський трансценинтальний метод для вирішення проблем пізнання, Е. Пишвара намагається виявити апріорні форми людського існування шляхом містичного синтезу творчості Августина, Канта, К'єркегора. На творчість таких авторів, як Ж. Марітен, А. Марк, М. Шеню, справило значний вплив вчення фрейдистів, екзистенціалістів і персоналістів та ряд інших течій філософсько-антропологічного напрямку. Феноменологія справила значний вплив на роботи нинішнього Римського папи К. Войтили. Філософська антропологія і герменевтика певною мірою визначає риси філософії пуллахської школи: Г. Зіверта, Е. Корета, І. Лотца, П. Оверхаге, К. Ранера, Є.де Фріза та ін.

Деякі дослідники вказують на існування, що найменше, чотирьох видів неотомізму:

Консервативний (традиційний), що сформувався між ХVII і XIX ст. в традиції Каетана та піддався певною мірою чужому впливові скотизму і філософії Вольфа (що відбилося на вченні про сутність та існування, актуальне й потенціальне) і на сьогоднішній день представлений, мабуть, лише підручниками (Гредт, Макдарт, Деззі, Бойєр та ін.);

Лувенський, ініційований засновником інституту Д. Меретром, його колегами й учнями і такий, що володіє якістю еклектичності і захопленості новими філософськими і природничонауковими течіями (при цьому розгляд гносеологічної проблематики мав пріоритет перед метафізичною), що часто служило причиною того, що деякі мислителі лише номінально залишилась неотомістами, а на справді були різного роду феноменологами або екзистенціалістами, а то й загалом “чистими” логіками і медієвістами;

Екзистенціальний, розроблений Марітеном і Жильсоном (але - це важливо відзначити - у своїх принципах з'явився раніше екзистенціалізму), на відміну від інших неотомістських напрямів наполягав на тому, що пріоритетною областю філософського знання є метафізика, що підкоряє собі всі інші області, виходячи із визнання тісної єдності чуттєвого і раціонального в пізнанні, констатації можливості безпосереднього пізнання сутності в екзистенціальному судженні, і підкреслює головну роль метафізичної аналогії в пізнанні існування Бога;

Трансцентальний, що виник під впливом творчості Канта, Гуссерля й Хайдеггера та, як і лувенський неотомізм, є значною мірою еклектичний і не значно пов'язаний з томізмом (Лоту, Корет, Ренер, Лонерган).

2.1 Екзистенціальний неотомізм Етьєна Жильсона

Жильсон Етьєн Анрі (1884-1978) - французький філософ, один з найбільших представників неотомізму, яскравий представник тенденції аджорнаменто і глибокий теоретик - медієвіст. Основні його праці: “Св.Тома Аквінський” (1925), “Дух середньовічної філософії” (1932), “Філософія середньовіччя” (1944), “Томізм.Вступ до філософії Св.Томи Аквінського” (1947), “Томізм” (1948), “Християнство і філософія” (1949), “Філософія і теологія” (1960), “Масове суспільство і його культура” (1967) та ін.

Звернення до середньовічної філософії носить у Жильсона програмний характер: за його оцінкою, духовний потенціал томізму далеко не вичерпаний, бо де і коли б не прагнули вирішити проблему зв'язку віри і розуму, абстрактні зусилля її вирішення будуть завжди залишатися одними й тими ж, а тому “на цьому шляху нам ніяк не уникнути зустрічі зі Св.Томою Аквінським” [цит.за:16;353]. У силу сказаного, вписана в новий культурний контекст концепція томізму в перспективі може розглядатися як “філософія майбутнього”.

Радикальним засобом адаптації томізму до сучасного культурного контексту Жильсон - в дусі аджорнаменто - вважає його філософізацію. У цьому відношенні для філософа характерна експліцитно виражена інтенція на модернізацію традиційної теології. Мислитель персоніфікує собою ту лінію аджорнаменто, яка пов'язана з екзистенціалізацією томізму.

Класичну для теології проблему буття Божого Жильсон моделює в категоріях екзистенціалізму, трактуючи Божественне буття як “акт чистого існування”, іррадіацією якого є “містичне фонтанування” як екзистенціальний парафраз ранньосередньовічної версії креації в якості еманування. Трактування багатоманітності матеріального буття як інспірованого актом Божественного існування імпліцитно виводить тезу про те що всі наділені матеріальним існуванням речі також певною мірою причетні до нематеріальності.

У когнітивній сфері ідея причетності об'єкта до нематеріального начала фундує собою позицію гносеологічного оптимізму, бо, якщо передбачити, що Всесвіт чисто матеріальний, позбавлений будь-якого розумного начала, він уже за визначенням був би непроникним для Духа.

Традиційна для томізму класифікація когнітивних вдатностей людини поповнюється у трактуванні Жильсона новим - екзистенціальним - змістом. За формулюванням філософа, існування не є чуттєвою якістю, і ми не маємо жодного чуттєвого органу для його сприйняття. Таким чином, існування не осягається чуттєвим шляхом. І, поряд з цим, дійсне існування може бути лише існуванням одиничного. Отже, існування як таке вислизає від розуму як дедуктивно-орієнтованого.

“Таємниця томізму”, яка і полягає, за Жильсоном, у вищому синтезі раціонального пізнання і віри, що виступає основою безпосередньої “інтуїції буття” як перед досвідної “очевидності реальності”, у змісті якої нема й не може бути суперечок між сутністю предмета та його існуванням, але, навпаки, - констатація снування речі є одночасно і виявленням його сутності. У цьому розумінні в основі томізму - “рішучість наслідувати реальність”, в основі рефлексуючого раціоналізму - “нетерплячість глузду”, який бажає звести реальність до знання. У цих межах із всіх методів найнебезпечніший - рефлексія, бо коли вона перетворюється в метод, то стає на місце реальності, викидаючи з області знання все те, що не знайшла в речах.

Антирефлексивна установка Жильсона конституюється як відмова від метарівня філософського аналізу: необхідно остерігатися концепту “думка”, бо він задає інтенцію не на пізнання, а на мислення як самодостатню й беззмістовну процедуру. Таким чином, гармонія знання і віри, що проявилася в томізмі виступає як необхідний наслідок вимог самого розуму.

У когнітивному контексті філософія і теологія семантично не протистоять одне одному (з точки зору змісту істинного знання як їх результату).

Однак функціонально вони принципово не зводимі (з точки зору статусу і завдань): теологія не є наукою, яка переважає науки того ж рангу, а поза науковий і поза раціональний спосіб осягнення істини за допомогою охоплюваного в інтуїції змісту одкровення. За формуванням Жильсона, істина - в тезі Т.Аквінського, який постулює, що “віра - незворушна впевненість у тому, що Бог відкривається нам через слово і що вимовлене слово Бога істинне, хоча багато хто й не розуміє цього” [цит.за: 16;354].

Істини диференціюються Жильсоном на ті, що припускають осягнення розумом як перед посилання віри (буття Боже, Божественні атрибути, безсмертя душі і т.д.) і власне догмати, які знаходяться поз межами досягнення для науки, адже богопізнання здійснюється принципово поза суб'єкт-об'єктивною процедурою (томістська доктрина Божественної непізнаваності забороняє нам уявляти Бога не лише як певний предмет, але й загалом будь-яким чином).

Проблема співвідношення розуму і віри центрує й історико-філософську концепцію Жильсона, що виступає тонким знавцем і оригінальним інтерпретатором середньовічної філософії (і, перш за все, схоластики). Типологізуючи основні напрями схоластичної думки, вчений виділяє: “групу Тертуліана”, що базується на принциповому пересіченні будь-якого зсунення раціональної спекуляції; “групу Августина”, що фундує схоластичні студії презумпцією розуміння як винагородою віри; “група Аввероеса”, що постулює примат розуму в особі логіцизму.

На противагу цим екстремальним позиціям, Т.Аквінський, за оцінкою Жильсона, демонструючи одночасно “безмежну інтелектуальну сміливість” і “безмежну інтелектуальну скромність”, пропонує синтетичну позицію (відношення до речей - як погляд філософа, відношення до Бога - як погляд теолога), яку неотоміст називає “реалізмом” у противагу раціоналістичним версіям філософії, що позначаються як ідеалізм”. У цій системі відліку для реаліста світ, який піддається свідомості, - це світ у собі, для ідеаліста світ - це матерія, і довести її наявність, виходячи з себе, він не може.

Парадигмальна позиція Жильсона - формується у наступній максимі: “не говори від імені Розуму: для ідеаліста Розум - це те, що мислить, тоді як для реаліста те, що пізнає, - інтелект”[цит.за: 16;354].

Проте саме незвідність людського існування ні до інтелекту. Ні до афектів задає у Жильсона вихідну основу концепції людини. У рамках надвітального трактування людського буття філософ описує людське існування в традиційних для екзистенціалізму категоріях: суворо індивідуальна, гостро переживана причетність Духа Божественному началу (Бог творить кожну людську душу індивідуально) робить перебування людини в світі незводимим до самого себе. Вираженням цього є екзистенціальна турбота індивіда про сенс свого існування, яка конституюється в концептуалізації проблеми “сенсу буття”. У цьому плані історико-філософська традиція еволюцією єдиної “вічної філософії”, що йде до осягнення буття через пошук його сенсу (якщо два філософи розходяться в розумінні буття, вони розходяться у всьому).

Від гносеологічного підняття до трансцендентного світу ідей у Платона до програмної установки зрозуміти буття не як проблему, але як таємницю у Марселя - шлях філософії до буття має, за Жильсоном, своєю сакральною основою екзистенціальне устремління і перспективу людини до виходу за межі посюсторонності, повернення і “зверненням лицем” до Бога.

2.2 Інтегральний гуманізм Жака Марітена

Марітен Жак (1882-1973) - французький філософ, визначний представник неотомізму. Отримав виховання в дусі ліберального протестантизму, в юності відчув вплив соціальних ідей. Після прийняття католицизму в 1906 році, став прихильником філософсько-теологічної системи Т. Аквінського. В 1919 році він організував гурток із вивчення томізму, в якому брали участь Ж. Кокто, М. Жакоб, М. Шагал, І. Стравінський, М. Бердяєв та ін.

На ІІ Ватиканському соборі філософія Марітена отримала визнання у зв'язку із відновницькою політикою Іоанна ХХІІІ і Павла VI.

Основні філософські твори Ж. Марітена: “Інтегральний гуманізм” (1936 р.), “Символ віри” (1941 р.), “Короткий трактат про існування та існуюче” (1947 р.), “Про філософію історії” (1957р.), “Філософ в граді” (1960 р.), “Про милосердя і гуманність Ісуса” (1967 р.), “Про церкви Христові” (1970 р.) та ін.

Згідно Марітена, деструктивність філософії Нового часу виступила причиною втрати ціннісного фундаменту середньовічної культури.

Зараховуючи себе до представників т.зв. “вічної філософії”, в найбільш повному вигляді викладеної Т.Аквінським, Марітен все-таки не став адептом середньовічного томізму, а намагався доповнити його рядом тез Фрейда, Бергсона, Сартра, Камю та ін. Завдання неотомістського варіанту “вічної філософії” полягає, на його думку, в тому, щоб прийняти виклик свого часу, висвітлити з католицької точки зору культурні, історичні та соціально-політичні феномени ХХ ст., дати відповіді на гострі запитання, поставлені епохою революцій, світових війн, технічних звершень і наукових відкриттів.

Основна проблема Т. Аквінського - гармонія віри і знання, співвідношення релігії і філософії - вирішується Марітеном у зв'язку з тим глибоким переворотом у пізнанні і соціальному житті, який приніс людству ХХ вік. Саме християнство переконало людей. Що любов коштує більшого, ніж інтелект, яким би розвинутим був. Релігія Христа виразила природне устремління людини до вищої свободи і її істинне призначення, що полягає в праці, служінні ближньому, створенні цінностей культури, вдосконаленні, милосерді та відкуплені гріхів.

В основі онтології Марітена лежить вчення про різницю між буттям, сутністю та існуванням. Бог не творить сутностей, не надає їм закінченого вигляду буття, а наділяє буття свободою становлення. Господь творить існуючі (екзистенційні) суб'єкти, які вільно, у відповідності до своєї індивідуальної природи, в своїй дії та взаємодії, утворюють реальне буття.

Бог знає всі речі і всіх істот з середини в якості суб'єктів. Люди ж пізнають все існуюче зовні, перетворюючи ці суб'єкти в об'єкти. Лише одну істоту в цілому світі ми знаємо як суб'єкт - самих себе, своє власне “Я”. Для кожного з нас “Я” - це ніби центр Всесвіту, і в той же час, якби мене не було, у Всесвіті майже нічого би не змінилося.

Філософія, звичайно, пізнає в об'єктах суб'єкти, але вона пояснює їх, в якості об'єктів. Це й визначає межу, яка відділяє світ філософії від світу релігії, яка входить у відношення суб'єктів до суб'єктів, осягає таємниче буття об'єктів у якості суб'єктів.

Марітен критикує Гегеля за тоталітаризм розуму, за спробу включення релігії в філософське знання. Він засуджує й екзистенціалізм через уявлення про радикальну абсурдність існування.

Релігійне бачення світу християнством показує, що осмислення світу відбувається не з зовні, а з середини, що існування людини не абсурдне, а має глибинний зміст, який походить із основ творення, з його суб'єктів, а не лише із існуючих об'єктів.

Не мають слушності й ті екзистенціалісти, котрі принижують розум перед лицем Творця. Розум доволі добре пізнає суб'єкти світу через створені об'єкти. Цим і зумовлені можливості філософії, коли вона мислить у взаємодії з релігією.

Відкидаючи Марксову ідею про роль філософії як засобу радикальної зміни світу, французький неотоміст висуває і обґрунтовує свою власну концепцію ролі філософа “во граді”, тобто у суспільстві. Філософія, по суті, є незацікавленою діяльністю, орієнтованою на істину, а не на утилітарну активність для оволодіння речами і суспільними процесами. І лише тому філософія виступає як одна з тих сил, які сприяють руху історії. Марітен зазначає: “філософ во граді” - це людина, яка пригадує людям про істину і свободу” [цит.за: 14;607].

Долаючи прив'язаність до інтересів політичних і соціальних груп, філософ вимагає повернення до незалежної і незворушної істини. Навіть коли мислитель помиляється, він приносить користь, вільно критикуючи те, до чого прив'язані сучасники.

Стаючи ж володарем дум, філософ не має права пов'язувати свої рецепти вирішення соціальних проблем, щоб не стати диктатором від ідеології. Всі тирани ненавидять філософів, оскільки останні розкривають людям очі на те, що суспільне благо без свободи всього лише ідеологічна фікція.

Різні філософські системи складають у своїй сукупності філософію, що формується підтримується всім тим істинним, що вони несуть у собі. Люди отримують можливість вільно відбирати з протилежних доктрин те, що найбільшою мірою відповідає їх прагненню до добра.

Прогрес філософії відображає ті горизонти істини й свободи, які постають перед людською цивілізацією на шляху її розвитку. Марітен вважає необхідним чітко розрізняти свободу людську і Божественну. На рівні соціальної та політичної проблем проявляє себе устремління до людської свободи, яка є перед посиланням для Божественної. Людська свобода - це свобода вибору, необхідна для розквіту особистостей, що складають народ і об'єднуються в ім'я блага. Її досягнення дозволяє особистостям набути того ступеня незалежності, який забезпечує економічні, політичні, духовні права.

Погляди Марітена на людську свободу покладені в основу багатьох програм сучасної християнської демократії.

Фашизм і комунізм, на думку філософа, намагаючись викорінити із суспільства людську свободу, має кінцеву мету у вигляді викорінення свободи Божественної. Розвиток буржуазного лібералізму, відкриваючи можливості для людської свободи, у той же час схвалює егоїзм та індивідуалізм, що перешкоджають досягненню Божественної гуманності. Необхідне нове вирішення проблеми свободи, що враховує не лише людські, але й Божественні цінності. Таке вирішення покликана здійснити висунута Марітеном концепція інтегрального гуманізму.

Інтегральний гуманізм розглядає людину в цілісності її природного і надприродного буття, а її свободу - як органічну єдність людської і Божественної складових. Благо людини пов'язане не лише з рівнем матеріального життя, але й з торжеством Божественних цінностей - істини, добра, краси, милосердя, взаємодопомоги. Драма сучасних демократій якраз і полягає в нездатності замкнутого в собі індивіда прийти до чогось доброго, до гармонії і розквіту особистості, до цінностей справедливості і співпраці, які оголошуються кінцевими цілями демократичного розвитку.

Здійснення ідей інтегрального гуманізму веде до становлення нового, більш високого типу демократії, заснованого на торжестві християнських цінностей і подолання класових антагонізмів, до розквіту культури. За Марітеном, це не означає встановлення порядку, при якому зникло би все зло і будь-яка справедливість. Праця християнина полягає не в здійсненні утопії, в чомусь схожої на комуністичну, а в постійній підтримці і посиленні у світі внутрішньої напруги, яка повільно і хворобливо веде до звільнення.

Інтегральний гуманізм є значною мірою новим гуманізмом, що базується на новому розумінні християнства, уже не чисто сакрального, а секуляризованого, земного, яке поєднало в собі Божественне і людське.

Цей неогуманізм виникає і як відповідь на виклик марксистського розуміння історії й радянського тоталітаризму, який поставив собі за мету формування нової людини і торжество т.зв. соціалістичного гуманізму.

Висновки

Зусиллями святого Томи Аквінського була довершена побудова грандіозної теологічної споруди католицького віровчення та здійснена систематизація схоластики. Створені Аквинатом численні праці з філософії та теології, зокрема його “Сума теології”, стали справжньою духовною енциклопедією епохи середньовіччя.

Однією з великих заслуг Томи Аквінського у середньовічній філософії стала смілива спроба мислителя реально з'єднати розум і віру, філософію і богослов'я, Аристотеля і католицьку доктрину. Тому його філософсько-теологічна система певним чином нагадує двоповерхову будівлю, перший поверх якої становить філософія Аристотеля і другий поверх - католицьке богослов'я.

Від великого античного мислителя Аквинат перейняв:

поняття пізнання як рецептивного процесу - і на цьому понятті побудував свою емпіричну теорію пізнання;

поняття доводу - і на ньому розмежовував знання і віру;

поняття причинового пов'язання подій, на якому сформував погляд на співвідношення Бога і творіння;

поняття акту (або ж енергії) і потенції, а також форми і матерії - на них збудував теорію душі і тіла, філософію природи;

поняття середини, на якому сформував свою етику.

Основна мета Томи Аквінського - проголосити істину, яку визнає католицька віра. У першу чергу доводить він існування Бога за допомогою п'яти доказів: аргументи про непорушного, рушія, першопричину, остаточне джерело всякої необхідності, щось найдосконаліше, первісну внутрішню мету.

Душу Аквінат вважає формою тіла. Розум - частина кожної людської душі, яка не передається через сім'я, але створюється заново при народженні кожної людини.

У зв'язку з інтелектом обговорює проблему універсалій, які не існують поза душею, але розум, зрозумівши їх, розуміє й речі поза душею.

Щодо етики, то найвище людське щастя - не в доброчесних вчинках, бо це тільки засоби, а в спогляданні Бога.

Є три шляхи пізнання Бога: розумом, одкровенням та інтуїцією. Найбільшу увагу Аквинат приділяє чуттєвому пізнанню. Але підпорядкованому релігії.

Т. Аквінський теологію оголошує богооб'явленим і нарозумним знанням, а філософію, науку - недосконалим його проявом. Хоча існує багато положень та істин, відкритих розумом. Але деякі з догматів віри не піддаються доказу раціональному.

Вчення Аквіната про перевагу віри над знанням ґрунтується на його переконаності у більшій достовірності першої, яка спирається на абсолютну правдивість Бога.

Аквинат визнає свобідну волю, без якої не могла б існувати відповідальність людини за свої вчинки.

Як бачимо, філософська спадщина Т.Аквінського є надзвичайно багата і дає немало матеріалу для роздумів над нинішніми проблемами, чим і займаються неотомісти.

Неотомізм є одним із найбільш значних напрямів сучасної філософії. Найбільше він поширений у Франції і Бельгії, але має своїх послідовників майже у всіх західноєвропейських країнах.

Неотомісти займаються головним чином проблемами метафізики - вченням по дії та потенції (пасивна потенція виражає реальне обмеження дії, існуюче буття є дією певного буття, становлення є переходом від потенції до дії), проблемами натурфілософії - гілеморфізму (матерія стосується форми так, як потенція дії; субординація сущого визначається тим, яка ступінь його наповненості буттям: неживе тіло, рослина, тварина, людина); проблемами духа, його двома найважливішими функціями - пізнанням і волінням; питаннями пізнання - основна відмінність між чуттєвим і раціональним пізнанням; вчення про Бога (буття всіх речей залежить від вільної божественної волі; кінцеве буття створене за образом і подобою Бога як досконалого буття);

проблемами етики - блаженство для людини недосяжне лише через її підняття кінець кінцем до чистого і досконалого буття.

Один із найвідоміших представників неотомізму Ж.Марітен пропонує поняття інтегрального гуманізму, який поєднує в собі все істинно гуманне, що містилося в попередніх типах гуманізму, і в той же час відкидає все негативне, нелюдське. Якщо марксистський гуманізм пов'язаний з уявленням про кінець історії після перемоги комунізму, то інтегральний утверджує себе в реально продовжуваному історичному процесі, в якому постійно існує проблема подолання зла. Він намагається органічно поєднати обережне обновництво з консерватизмом, з новим консерватизмом у політиці, який дозволяє відновлювати втрачені традиційні цінності та ідеали.

Е. Жильсон називав схоластичну систему Т. Аквінського “вічною філософією”, що пояснює всі проблеми буття, і прагнув її відродження. Нову філософію розглядав як безперервне коло помилок. За допомогою томізму вважав можливим досягти гармонії між філософією і вірою, оскільки філософські та богословські істини вважав рівнозначними.

Отже, філософсько-теологічна система Т. Аквінського у вигляді свого продовження в неотомізмі, який творчо переосмислив і поширив томістське вчення, займає важливе місце у сучасному філософському процесі.

Використана література

Аверинцев С.С. Между средневековой философией и современной реальностью// Жильсон Э. Избранное. Том 1. Томизм. Введение в философию св.Фомы Аквинского. - М.; СПб.: Университетская книга, 1999. - с.471-489.

Бичко А.К. та ін. Історія філософії: Підр. - К.і Либідь, 2001-408 с.

Василенко Л.И. Краткий религиозно-философский словарь.-М.: Истина и Жизнь, 1998. - 254 с.

Васин А.В., Лепин С.Л Неотомизм // Новейший философский словарь/ Сост. А.А. Грицанов. - Мн.: Изд. В.М.Скакун, 1998. - с.464.

Васянович Г.П. Вступ до філософії : Навч. Пос. - Львів і Норма, 2001. - 216 с.

Герасимчук А.А., Тимошенко З.І. Курс лекцій з філософії: Навч.пос. - К.: В-во Європ. У-ту, 1999. - 422 с.

Жильсин Э. Избранное. Том 1. Томизм. Введение в философию св.Фомы Аквинского. - М.; СПб.: Университетская книга, 1999. - 496 с.

Захара І. Лекції з історії філософії. - Львів: В-во ЛБА, 1997. - 398 с.

История философии в кратком изложении. - М.: Мысль, 1991. - 591 с.

Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії: Навч. пос. - Львів: Світ, 2001 - 320 с.

Коплстон Ф.Ч. Аквинат. Введение в философию великого средневекового мыслителя. - Долгопрудный: Вестком, 1999. - 276с.

Коплстон Ф.Ч. История средневековой философии / Пер. с англ. И.Борисовой; Послесловие М. Гарнцева. - М.: Энигма, 1997. - 512 с.

Котусенко В. Тома Аквінський і його філософія // Аквінський Т. Коментарі до Арістотелевої “політики”/ Пер. з лат. О. Кислюка; Передм. В. Котусенка. - К.: Основи, 2000. - с.5 - 25.

Кривицкий Л.В. Маритен// Всемирная энциклопедия: Философия/ Главн. науч. ред. и сост. А.А. Грицанов. - М.: АСТ; Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. - с. 607-608.

Левин С. Неотомизм//Всемирная энциклопедия: Философия. - с.695-696.

Можейко М.А. Жильсон // Всемирная энциклопедия: Философия. - с.353-354.

Рассел Б. Історія західної філософії / пер. з англ. Ю. Лісняка, П. Таращука. - К.:Основи, 1995 - 759 с.

Релігійна філософія // Читанка з історії філософії: У 6 кн. / Під ред. Г.І. Волинки. - К.: Довіра, 1993. - Кн. 6: Зарубіжна філософія ХХ ст. - с.214-215.

Соколов В.В. Средневековая философия. - М.: Высш. Школа, 1979- 448с.

Тарнас Р. Искания Ф. Аквинского // Тарнас Р. История западного мышления / пер. с англ. Т.А. Азаркович. - М.: КРОН - ПРЕСС, 1995. - с. 152-161.

Татаркевич В. Святий Тома Аквінський // Татаркевич В. Історія філософії : Т.1: Антична і середньовічна філософія / Пер. з пол. А. Шкраб'юка. - Львів: Свічадо, 1997. - с.331-347.

Философский энциклопедический словарь. - М.: ИНФРА - М, 1998-576с.

Філософія: Навч.пос. / За ред.І.Ф. Надольного. - К.: Вікар, 1998. - 624 с.

Философия: Часть 1: История философии: Учеб.пос. / Под ред. Проф. В.И. Кириллова. - М.: Юристъ, 1998. - 376 с.

Фуллье. История схоластики // Виндельбанд В. История древней философии. Пер. с нем. Под ред. А.И. Введенского. - К.: Тандем, 1995. - с. 338-359.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности: Учеб.пос. для вузов. - М.: «ФАИР - ПРЕСС», 1998. - 576.

Kaspszak L., Wegrzewski A. Wprowadzenie do filozofii. - Warszawa, 1983. - 320s.

Размещено на Allbest.ru