Вплив філософії на психологію

Вплив філософії на психологію

Дух механіцизму

В XVII столітті в королівських садах і парках Європи поряд з іншими чудесами й дивинами цього дивного століття з'явилися нові вигадливі звеселяння: водяні струмені подавалися по прокладеним під землею трубам і змушували рухатися механічні фігури. Ті, у свою чергу, виконували самі неймовірні й мудрі рухи, грали на музичних інструментах, а також видавали інші звуки. Педалі, заховані непомітно, реагували на вагу тіла, вода спрямовувалася по трубах, і статуї зненацька починали рухатися.

Ці забави аристократів відбивали в собі повальне захоплення того століття машинами у всіх їхніх видах. Механіцизм навчання, що ґрунтується на твердженні, що всі природні процеси визначені на механічному рівні й можуть бути пояснені на основі законів

«Дух часу» в XVII-XIX століттях був тим інтелектуальним ґрунтом, на якому виросла психологія. Базовою ідеєю культури XVII століття - як у сфері філософії, так і психології, що перебувала під її впливом, - був дух механіцизму, уявлення Всесвіту у вигляді гігантської машини. Ця концепція ґрунтувалася на твердженні, що всі природні процеси визначені на механічному рівні й можуть бути пояснені на основі законів фізики.

Ідея механіцизму визріває спочатку у фізику, що у ті часи називалася натурфілософією, у роботах італійського фізика Галілео Галілея (1564-1642) і англійського фізика й математика Ісака Ньютона (1642-1727). Уважалося, що увесь світ складається з якихось часток матерії, що перебувають у безперервному русі. Відповідно до Галілею, матерія складається з дискретних корпускул або атомів, що впливають один на одного при зіткненні. Ньютон піддав галілеєвську версію перегляду й припустив, що імпульси руху передаються від атома до атома не при безпосередньому контакту, а під впливом сил притягання й відштовхування. Однак ці доповнення, хоча й зробили значний вплив на історію фізичних ідей, на розвиток психології істотно не вплинули.

Оскільки Всесвіт складається з атомів, що рухаються, будь-яке фізичне переміщення (рух кожного атома) викликається безпосередньою причиною. Результат такої взаємодії піддається виміру - і, отже, повинен бути цілком передбачуваний. Всесвіт повністю впорядкований і працює в буквальному значенні, як годинники або який-небудь інший зроблений механізм. Мир створений Богом зробленим образом - в XVII столітті саме Богові приписувалося створення всіх діючих причинно-наслідкових зв'язків, - і як тільки вченим удасться відкрити закони функціонування миру, вони зможуть абсолютно точно пророчити все, що відбудеться в майбутньому.

Методи й досягнення науки росли в ту епоху рука об руку з розвитком технології, доповнюючи один одного. Спостереження й експеримент, супроводжуваний точними кількісними методами, стали невід'ємними рисами науки. Дослідники намагалися осягти кожне явище, описуючи його в точних кількісних формулюваннях, - таке була основна вимога механістичного підходу. Саме в цей час з'являються досить зроблені термометри, барометри, логарифмічні лінійки, маятниковий годинник та інші механічні прилади, настільки характерні для століття механіки. Ці події, у свою чергу, сприяли формуванню переконання про те, що абсолютно будь-яке явище у Всесвіті піддається кількісному виміру.

Годинний механізм Всесвіту

Метафора годин досить точно виражає собою дух механіцизму XVII сторіччя, а тому годинний механізм по праву може бути названий найбільшим винаходом всіх часів. Годинники, як і комп'ютери в XX столітті, виявилися причиною своєрідного технологічного прориву. Жоден інший механічний прилад не зробив настільки величезного впливу на людську думку на всіх її рівнях. До XVII століття годинників була безліч - як по числу, так і за формою. Існували порівняно невеликий настільний годинник. Інші, побільше, містилися на церквах і урядових будинках, так що їх можна було бачити й чути на багато миль навколо. І якщо механічні фігури в королівських садах були призначені для звеселяння еліти, то годинники були доступні дуже багатьом, поза залежністю від соціального класу або рівня добробуту. Образ годинного механізму буквально «опанував розумами й душами цілої цивілізації так, як ніяка інша машина колись... Рідко коли в історії механічний прилад настільки безпосередньо виражав собою й, у свою чергу, визначав інтелектуальний клімат цілої епохи».

Годинники були самим доступним, звичним, точним і передбачуваним механізмом, а тому згодом учені й філософи стали сприймати їх як модель миру в цілому. Вони запитували себе, чи не є й весь Всесвіт - якийсь «величезний годинний механізм, створений і пущений у хід Творцем»? Багато вчених - і серед них такі, як англійський фізик Роберт Бойль, німецький астроном Іоганн Кеплер і французький філософ Рене Декарт - давали позитивну відповідь на це питання, затверджуючи, що Всесвіт є не що інше, як «чудовий зразок годинного механізму». Вони були переконані, що гармонія й порядок у Всесвіті можуть бути зрозумілі за аналогією з годинним пристроєм: як чітка робота годин - це щось додане механізму годинникарем, точно так само й упорядкованість миру в цілому мислилася як щось повідомлене миру Богом.

Німецький філософ Християн фон Вольф описував подібність Вселеної й вартового механізму дуже просто: «Мир поводиться точно так само, як і годинники». А його учень Іоганн Кристоф розвив цей принцип у такий спосіб: «Як тільки увесь світ є якийсь механізм, він може бути почасти уподібнений годинникам; саме годинник можуть бути використані як модель для того, щоб пояснити в малому масштабі те, що відбувається у Всесвіті в цілому».

Як тільки Всесвіт розглядався як якась машина, подібна до годинного механізму, створеному Богом і пущеному їм у хід, виходить, вона могла існувати далі без усякого втручання ззовні. Таким чином, метафора миру як годин проклала дорогу ідеї детермінізму - вірі в те, що кожна подія у світі визначена минулими подіями. Як можна пророчити послідовність роботи годинного механізму, точно так само, усвідомивши порядок і систематичність функціонування окремих частин Всесвіту, можна передбачати всі майбутні в ній події. «Той, хто зможе досконало осягти пристрій годинного механізму, зможе й докладно пророчити майбутні події на основі минулого й сьогодення».

Розібратися в пристрої й функціонуванні годин не так вуж складно. Кожному під силу розібрати годинники й самому переконатися, як саме діють їхні шестірні й пружини. Це обставина, у свою чергу, веде до ідеї редукціонизму. Пристрій різних машин - таких, як, наприклад, годинники, - може бути зрозумілим на основі відомості їх до функціонування основних частин. Так само ми можемо зрозуміти те, як улаштований Всесвіт у цілому (яка, як би те не було, усього лише ще одна машина), за допомогою аналізу й відомості до найпростішим її тридцятилітнім - молекулам і атомам. Такий підхід характерний для будь-якої науки, включаючи й нову психологію.

Якщо метафора годин і наукових методів застосовні при поясненні функціонування Всесвіту, то, можливо, вони виявляться настільки ж корисними й при збагненні природи людини? Якщо Всесвіт - це машина - строго впорядкована, передбачувана, що піддається спостереженню й виміру, - то чи можемо ми й людини розглядати подібним же чином? Бути може, тварини й навіть людина є не що інше, як ще один тип машини?

Автомати

Інтелектуальна й соціальна аристократія XVII століття мало перед своїми очима ще одну примітну модель подібного роду - це різні механічні фігури, настільки популярне звеселяння в садах і парках. Широке поширення годинних механізмів безпосереднім образом вплинуло й на розвиток виготовлення різноманітних механічних фігур. Технології ставали усе досконаліше, і людині треба лише оглянутися навколо, щоб наткнутися на яку-небудь вигадливу механічну фігуру - називану автоматом, - дивними й захоплюючими трюками, виконуваними чітко й регулярно.

Автомати - механічні фігури, що імітують дії людини, - відомі з давніх часів. Опису подібного роду механізованих фігур утримуються ще в античних грецьких і арабських манускриптах. Але особливо прославилися в цій сфері майстра древнього Китаю. У китайській літературі втримуються описи різних механічних тварин і риб, а також людських фігур, призначених для того, щоб розливати вино, подавати чашки із чаєм, співати й навіть грати на музичних інструментах. Проте, більш ніж дві тисячі років через, в XVII столітті, коли вченими Західної Європи були створені перші автомати, вони сприймалися як новинка. Всі досягнення найдавніших цивілізацій у цій області були геть-чисто втрачені.

Подібного роду автомати можна зустріти на головних площах деяких європейських міст дотепер - це механічні фігури в міських баштових годинниках. Вони рухаються по колу, б'ють у барабани й дзвонять у дзвони, відзначаючи кожну чверть години. У Страсбургському кафедральному соборі у Франції, наприклад, різні біблійні персонажі щогодини віддають уклін Діві Марії. У цей же час інша фігура - механічний півень - розкриває дзьоб, висуває мову, б'є крильми й кукурікає. А в Англії в кафедральному соборі в Уельсі два лицарі в повному бойовому одяганні сходяться в потішному двобої. Коли починається бій годин, один із супротивників збиває іншого з коня. Баварський Національний музей у Мюнхені містить у своїй експозиції механічного папуги завбільшки 16 дюймів. Коли годинники відбивають чергова година, папуга свистить, ляскає крильми, обертає очима, і з-під нього випадає невелике сталеве яйце.

Філософам і вченим того часу здавалося, що за допомогою такого роду складних і точних механізмів можна буде реалізувати їхню давню мрію - штучно відтворити життя. Справді, багато хто з перших автоматів того часу, здавалося, давали таку надію. Їх можна розглядати як свого роду попередників сучасних диснеївських мультфільмів. Із цих позицій зрозуміло, чому люди прийшли до висновку, що всі живі істоти - усього лише машини, хоча й особливому роді.

Декарт і багато інших філософів прийшли до висновку, що зрозуміти сутність людини можна за аналогією з автоматом - принаймні, певною мірою. Для них не тільки Всесвіт був величезним годинним механізмом, але й людина теж чимсь начебто машини. Декарт писав, що дана ідея «не здасться настільки дивної тим людям, хто добре знаком із пристроєм різного роду автоматів, що рухаються машин, створених руками людини... Для цих людей цілком зрозумілий і прийнятний погляд на людське тіло як на машину, створену руками Бога. Така машина, безумовно, буде незрівнянно краще у своїх рухах, чим кожний з механізмів, створених людиною». Люди - це значно більше зроблені й ефективні машини, чим ті, які можуть створити майстри, але проте - це машини.

Таким чином, годинні механізми й автомати проклали дорогу ідеї про те, що поводження й функціонування людини підкоряється механічним законам і що пізнати сутність людини можна за допомогою тих же експериментальних і кількісних методів, які настільки успішно зарекомендували себе при розкритті секретів фізичного миру. В 1748 році французький лікар Жюльен де Ла Метри (який згодом умер від надмірного вживання фазанів і трюфелів) повідав миру про якесь бачення, що з'явилося йому, коли він лежав у лихоманці з високою температурою. Йому привиділося, що люди - це машини, хоча й наділені свідомістю. Людські тіла, відзначав він, є не що інше, як годинники, які здатні самі заводити свої пружини. Це уявлення стало головною рушійною силою, своєрідним «духом часу» у науці й філософії XVII століття й самим рішучим образом змінило всі уявлення про природу людини. Воно настільки просочило собою суспільна думка, що, наприклад, навіть у період громадянської війни в Сполучених Штатах Америки (1861-1865) офіцер армії жителів півночі писав, міркуючи про смерть свого друга, що від нього не залишилося нічого, «крім поламаного механізму, що колись приводився в рух душею».

Уявлення про механічну природу людини одержало широке поширення не тільки в науці й філософії, але й у літературі XIX і початку XX століття, у популярних романах і дитячих казках. Суспільство було буквально зачароване ідеєю, що живі істоти можуть бути відтворені у вигляді машин. Відомий датський казкар Ганс Християн Андерсен написав казку про солов'я, де фігурувала механічна пташка. «Франкенштейн» - роман англійської письменниці Мери Шеллі, протягом багатьох років не втратив своєї популярності, також присвячений машині - монстрові, що повстає проти свого творця. У цьому зв'язку можна згадати знамениті дитячі книжки американського письменника Л. Франка Баума про чарівника країни Оз, у яких повно різноманітних механічних персонажів.

Таким чином, паралельно з уявленням про людину як свого роду машині в європейській культурі XVII-XIX століть визрівали й наукові методи пізнання природи й поводження людини. Людські тіла були уподібнені машинам, у розумах домінував науковий підхід, а життя - підлегла законам механіки. Механістичний підхід - правда, у примітивній формі - застосовувався навіть при вивченні свідомості людини. Результатом подібного розвитку стала поява машини, що, як очікувалося, буде здатна мислити.

Механічна обчислювальна машина

Чарльз Беббидж (1792-1871), ексцентричний англійський математик, розробив прилад, що він назвав обчислювальною машиною. Машина робила математичні обчислення куди швидше, ніж людина, і видавала готовий результат.

Будучи буквально зачарованим різноманітними автоматами, Беббидж спроектував свою машину так, щоб вона відтворювала не фізичні дії людини, а його розумові операції. Крім того, машина не тільки видавала таблицю значень математичних функцій, але ще й уміла грати в шахи, шашки й деякі інші ігри. (Беббидж задумав створити ще одну машину, що була б здатна робити вирахування, множення й розподіл, але не зміг завершити її через недостачу засобів. Британський уряд відмовився фінансувати розробки й відправило машину в музей.) У машині Беббиджа була навіть своєрідна оперативна пам'ять, що дозволяла зберігати проміжні результати доти, поки вони не будуть потрібні для остаточного розрахунку.

Ця обчислювальна машина була свого роду попередником сучасного комп'ютера. Вона ознаменувала собою першу спробу людини рукотворним образом відтворити розумовий процес і створити щось подібне до штучного інтелекту. Популярною темою міркувань багатьох учених і винахідників були безмежні можливості машини і її здатність відтворювати будь-які людські функції.

Становлення сучасної науки

Як ми вже відзначали, саме в XVII столітті беруть початок ті тривалі процеси, яким зобов'язана своїм існуванням сучасна наука. За старих часів мислителі шукали відповіді на всі питання в минулому, зверталися за роз'ясненнями до праць Аристотеля або інших древніх авторів, до Біблії. У своїх дослідженнях людина повинна була керуватися догмою, установленнями пануючої церкви або думкою авторитетних авторів. В XVII же сторіччі з'являється нова методологічна установка - емпіризм, орієнтація на пізнання за допомогою спостереження й експерименту. Знання, орієнтоване тільки на традицію й авторитет, тепер сприймалося як щось сумнів, що вселяє. У період свого розквіту XVII століття піднесло миру ряд значних відкриттів і прозрінь, які відбивали зміни, що відбулися, у способі наукового мислення.

Серед тих учених, чия творчість ознаменувала собою даний період, у першу чергу варто згадати Декарта, який зробив безпосередній внесок у розвиток сучасної психології. Саме його роботи дозволили наукової думки звільнитися від сковуючих теологічних упереджень, що панували до того століттями. Саме ім'я Декарта символізує собою перехід до нової ери в сучасній науці. Їм же вперше була розвинена ідея розгляду людського організму як подоби годинного механізму. А тому можна із упевненістю сказати, що саме з його роботами зв'язане становлення ери сучасної психології.

Рене Декарт (1596-1650) народився у Франції 31 березня 1596 року. Він успадкував від батька невеликий стан, що дозволило йому присвятити своє життя наукам і подорожам. З 1604 по 1612 роки він навчався в єзуїтському коледжі, де одержав гарну гуманітарну й математичну освіту. Також він виявив більші здатності в області філософії, фізики й психології. Через слабке здоров'я директор коледжу звільнив Декарта від відвідування ранкових богослужінь і дозволив йому залишатися в постелі аж до полудня - звичка, що збереглася в Декарта на все життя. Саме ці тихі ранкові годинники були для нього особливо плідними у творчому відношенні.

Після завершення освіти Декарт вів у Парижу безтурботне життя, повне задоволень. Але зрештою такий спосіб життя став обтяжувати його, і він усамітнився для того, щоб присвятити себе математичним дослідженням. Коли йому здійснився 21 рік, він кілька років служив добровольцем в арміях Голландії, Баварії й Угорщині. За цей час він придбав непогані військові навички, а також деякі авантюристичні риси характеру. Йому подобалися бали й азартні ігри - причому гравцем він був досить щасливим, у чому чималу роль зіграв його математичний талант. Ніщо людське йому не було чужо - правда, єдино тривалий його любовний роман тривав усього лише три роки. Його кохана була якась голландська жінка, що в 1635 році народила йому доньку. Декарт обожнював дитину й був глибоко вражений раптовою смертю дочки в п'ятирічному віці. Він завжди говорив про цю втрату як про найбільше нещастя у своєму житті.

Декарт надавав великого значення практичному використанню наукових знань. Так, його цікавило, яким образом можна охоронити волосся від посивіння.

Під час служби в армії Декарту один раз привидівся сон, що мав величезне значення для всього його життя. Весь день 10 листопада він провів на самоті у своїй кімнаті, міркуючи над науковими й математичними проблемами. Це було в стародавньому баварському будинку, де кімната опалювалася великою дров'яною піччю, що, очевидно, сприяло творчому процесу. Непомітно для себе Декарт задрімав, і йому приснилося - як він згодом розповідав, - що перед ним став якийсь «дух істини» і прийнявся дорікати його за лінощі. Цей дух повністю опанував свідомістю Декарта й переконав його в тім, що йому в житті призначено довести, що математичні принципи застосовні при пізнанні природи й можуть принести величезну користь, надаючи науковому знанню строгість і визначеність.

Для продовження занять математикою Декарт повернувся в Париж, але столичне життя знову швидко знудило йому. Продавши маєток, що дістався йому від батька, він перебрався у відокремлений сільський будинок у Голландії. Його тяга до самітності й самоти була настільки велика, що протягом двадцяти років він перемінив 24 будинку в 13 різних містах - і притім тримав свою адресу в секреті навіть від близьких друзів, з якими підтримував постійну переписку. Його єдиною й незмінною вимогою до нового місця проживання були близькість до католицького собору й університету.

Декарт прославив своє ім'я цілим рядом трактатів в області математики й філософії, і, зрештою, на нього звернула свою увагу шведська королева Христина. Вона запросила Декарта давати їй уроки філософії. І як би не були йому дороги воля й тихій спосіб життя, він не міг не виявити поваги до королівського прохання. Королева послала за ним військовий корабель, і в результаті 1649 року він ступив на землю Швеції. Однак королева Христина виявилася не занадто старанною ученицею. Вона змогла виділити для зустрічей з великим філософом лише ранні ранкові годинники - біля п'яти годин ранку. До того ж заняття проходили в погано опалювальній бібліотеці, а зима в тім році видалася надзвичайно суворої. Тендітний і хворобливий Декарт непохитно переносив ранні підйоми й жорстокі ранкові холоди протягом майже чотирьох місяців. Однак зрештою він занедужав запаленням легенів і вмер II лютого 1650 року.

Цікавим постскриптумом до смерті цієї великої людини, що, як ми побачимо далі, віддав багато сил вивченню взаємодії тіла й душі, може послужити посмертна історія його власного тіла. Через 16 років після його смерті друзі вирішили, що тіло його повинне спочивати у Франції. Але труна, що для цієї мети була відіслана у Швецію, виявилася занадто короткою. А тому шведська влада, не довго думаючи, вирішили відокремити голову Декарта від тіла й поховати ъї окремо - до тієї пори, поки не будуть отримані відповідні розпорядження з Парижа.

Поки останки філософа готовили до відправлення у Францію, французький засіл у Швеції вирішив, що непогано було б йому мати щось на пам'ять про великого співвітчизника. А тому він відітнув вказівний палець на правій руці Декарта. Тим часом тіло, позбавлене голови й пальця, було з великою помпою й пишними церемоніями перепоховане в Парижу. По закінченні декількох років один армійський офіцер викопав череп Декарта як сувенір, що потім протягом 150 років переходив від одного колекціонера до іншого, поки, нарешті, не був похований у Парижу.

Всі особисті папери й рукописні роботи Декарта були зібрані й після його смерті морем відправлені в Париж. Однак корабель затонув, не дійшовши до причалу. Папери протягом трьох днів перебували під водою. Сімнадцять років треба було згодом для того, щоб реставрувати їх і зробити придатними для печатки.

Внесок Декарта: механіцизм і проблема співвідношення душі й тіла

Мабуть, самим значним внеском Декарта в становлення сучасної науки є його спроба вирішити одну з найбільш заплутаних філософських і психологічних проблем - проблему співвідношення душі й тіла. Протягом багатьох сторіч мислителі ламали голову над тим, як розрізнити душу, ідеальне, і тіло, матеріальне. Спочатку центральне питання тут представляється абсолютно простим: чи різняться взагалі між собою душа й тіло, мир ідеальний і мир реальний. Але ця легкість оманна. Протягом тисячоріч мислителі займали по цьому питанню, в основному, дуалістичну позицію: душу (розум, мислення, дух) і тіло мають зовсім різну природу. Однак прийняття подібної позиції спричиняє наступне питання: якщо душа й тіло досконале різні, як можливо їх відношення? Чи повністю вони незалежні, або все-таки деяким чином впливають один на одного?

У часи Декарта загальноприйнятої була точка зору, відповідно до якої взаємодія душі й тіла носить односпрямований характер: душу, розум може впливати на тіло, однак зворотний вплив украй незначно. Сучасні історики пропонують у пояснення цих поглядів наступну аналогію: взаємини душі й тіла подібні до взаємин між лялькою й ляльководом , де ляльковод - це душу, а лялька - тіло.

Декарт же по цьому питанню зайняв дуалістичну позицію. З його погляду, душа й тіло дійсне мають різну природу. Однак він істотно відходить від колишньої традиції в трактуванні їхнього співвідношення. На його думку, не тільки душу впливає на тіло, але й тіло здатне істотно впливати на стан душі. Ми маємо тут справу не з односпрямованим впливом, а з обопільною взаємодією. Ця досить радикальна для XVII століття ідея мало ряд важливих наслідків як для філософії, так і для розвитку науки.

Після публікації цих ідей Декарта багато хто його сучасники прийшли до висновку, що немає більше підстав уважати душу єдиним і повновладним паном обох сутностей - ляльководом, що смикають за мотузочки. Душа не є повністю незалежною від тіла. Роль тіла стала сприйматися зовсім інакше: ті функції, які колись приписувалися тільки душі, тепер стали відносити до тілесних функцій.

У середні століття, наприклад, думали, що душа відповідальна не тільки за процеси мислення й здоровий глузд, але й за сприйняття, рух і репродуктивну діяльність. Декарт відкинув ці уявлення. Душа, з його погляду, має одну-єдину функцію - мислення. Всі інші функції носять тілесний характер.

Декарт, розглядаючи проблему співвідношення душі й тіла, зосередив увагу на проблемі так званого психофізичного дуалізму. Таким чином, він відкинув спекулятивні теологічні міркування про душу і заклав основи наукового підходу до даної проблеми. Подібна позиція спричинила й зміну методів дослідження: замість метафізичних міркувань стали застосовувати методи об'єктивного спостереження й експерименту, замість умоглядних спекуляцій про існування й природу душі - спостереження за ходом психічних процесів.

Тіло й душа - це дві самостійні субстанції. Матерія, тілесна субстанція характеризується насамперед довжиною (вона завжди займає деяке місце в просторі) і підкоряється законам механіки. Душа, розум не мають довжини й не прив'язані до якої-небудь фізичної субстанції. Особливо революційний характер має ідея Декарта про те, що, незважаючи на всі розходження душі й тіла, між ними все-таки можлива взаємодія: душа впливає на тіло, а тіло впливає на душу.

Роботи Декарта послужили потужним каталізатором для цілого ряду плинів, що згодом зіграли істотну роль в історії психології. Величезне значення мають його механістична концепція тіла, теорія рефлексів, уявлення про взаємодію душі й тіла. Декарт уперше спробував застосувати механістичну концепцію до розуміння функціонування тіла людини. Зрозуміло, що відповідно до загального механістичного духу епохи, незабаром найшлися дослідники, що спробували з механістичних позицій витлумачити й роботу людського розуму.

Література

1.Гиппенрейтер Ю.Б. Введення в загальну психологію. - К., 2003

2.Коул М. Скибнер С. Культура й мислення. - К., 2004

3.Дилигенський Г.Г. Соціально-політична психологія. - К., 2006

4.Кликс Ф. Мислення, що пробуджується. У джерел людського інтелекту. - К., 2002

5.Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. - М., 1981