Дух, душа, тіло
Поняття духовності, протистояння поглядів відносно понять "душа", "дух" в період Середньовіччя та Нового часу. Християнство про співвідношення душі і тіла людини. Форми діяльності: тілесна і духовна. Філософське трактування духу, душі, духовності.
| Рубрика | Философия |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 06.10.2011 |
| Размер файла | 35,9 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Міністерство освіти і науки України
Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова
Інститут іноземної філології
Реферат з філософії
на тему:
"Дух, душа, тіло"
Викладач:
Облова Людмила Анатоліївна
Виконала:
студентка 201ан групи
Жулкевська Тетяна
Київ-2011
План
- Вступ
- 1. Поняття духовності. проблема. структура
- 2. Протистояння поглядів відносно понять „душа”, „дух” в період середньовіччя та нового часу
- 3. Християнство про співвідношення душі і тіла людини
- 4. Форми діяльності: тілесна і духовна
- 5. Поняття про тіло
- 6. Філософське трактування духу, душі, духовності
- Висновки
- Список використаної літератури
Вступ
Буття людини охоплює різні сфери (аспекти, виміри), які тільки в єдності уможливлюють таку складну істоту, як людина. Як зазначалося, вона є передусім біологічним організмом, тілом. "Я" зливаюся зі своїм тілом, не існую поза ним. Однак "Я" не тільки тіло, "Я" ототожнюю себе також зі своїми переживаннями - думками, емоціями, сподіваннями: "Я" думаю, вірю та ін. Отже, "Я" зливаюся з моєю психікою (свідомістю). Крім цього, "Я" є членом суспільства (сім'ї, робочого колективу, суспільних і політичних організацій). Тут "Я" ототожнює себе з певною соціальною роллю, задає соціальний вимір своєму буттю. І нарешті, "Я" може визначити себе як духовну (культурну) істоту. "Я" є носієм певних духовних цінностей - моральних, релігійних, правових, художніх тощо.
1. Поняття духовності. проблема. структура
Пошуками змісту духовності людство займалося протягом всієї своєї історії. При цьому від епохи до епохи під впливом конкретно-історичних умов, об'єктивних і суб'єктивних факторів змінювались і зміст духовності, і погляди мислителів на духовність.
Дух - філософське поняття, часто ототожнюється з нематеріальним початком. Визначення співвідношення духу і матерії часто вважається основним питанням філософії. Ідея духу може виступати як поняття (панлогізм), субстанція (пантеїзм), особистість (теїзм, персоналістичної концепції).
Вже античні філософи, вивчаючи духовність, розрізнювали дух і душу. Відповідно космоцентричній сутності своєї філософії вони розуміли дух як першопричину всього того, що відбувається в космосі, як творчу силу, яка створює все багатоманіття конкретно-чуттєвих речей. Дух космічний, має формоутворюючу природу. У Платона дух існує в особливому надчуттєвому світі ідей, який вічний і безсмертний, існує як первинний щодо світу речей. А душа - особиста та індивідуальна, вона належить конкретній людині, містить в собі її особливості. Душа в людині є те, завдяки чому ми живемо, відчуваємо, міркуємо. Душа і дух і є духовність. Античні натурфілософи 6-5 століть до нашої ери визначали дух, як "щось газоподібне, життєву силу, що рухається в тілі людей і тварин". Біблійно-християнська традиція наповнює поняття духу особистісним абсолютом і волею. У екзистенціалізмі дух протиставляється розуму, а неопозитивізм елімінує дане поняття, як лежить поза сферою наукового пізнання.
Раціоналістичні філософські системи ототожнюють дух з мисленням і свідомістю в їх ірраціоналізмі, зокрема, визначаючи сутність духу, розглядають такі аспекти, як інтуїція, почуття, воля, уяву і т.д.
Отже, в бутті людини можна виділити такі сфери: тілесність, свідомість, соціальність і духовність. Про те, що людське буття поєднує різні сфери, філософи та світові релігії проголошували давно. Так, Платон і Аристотель виділяли в людині тіло і душу. Згідно з християнством душа людини може причаститися до духовності, й людське буття набуває тричленної структури - тіло, душа і дух. Таку структуру буття приписує людині М. Шеллер. З XIX ст. філософи і соціологи усвідомили, що соціальність є також невід'ємною сферою буття людини.1. Проблема духовності завжди привертала до себе увагу дослідників, адже духовність - це внутрішній світ людини, осередок її інтелектуальних і емоційно-вольових сил у єдності свідомості, самосвідомості, світогляду і волі.
Духовність об'єктивує свої цінності в ідеях, принципах, нормах, еталонах, діях позитивної чи негативної соціальної орієнтації, які формуються шляхом сприйняття та оцінки навколишніх явищ.
В структурі духовності доцільно розрізнювати дух і душу. Поняття дух прийнято пов'язувати з діяльністю свідомості. Дух завжди діяльний, активний, повний творчої енергії. Саме завдяки діяльності духу людина сприймає і оцінює світ насамперед в ідеях різного світоглядного характеру: філософсько-гуманістичних, морально-етичних, екологічних, релігійних та інших. Проте дух є цілісність в структурі особистості, яка робить її тим, що вона є.
На відміну від духу душа - це скоріше психологічний феномен. Вона відображає життя за допомогою почуттів, емоційних морально-психологічних станів, які виникають у зв'язку з оцінкою людиною тих чи інших явищ зовнішнього або внутрішнього світу. Тому душа може страждати, боліти, хвилюватись, радіти і таке інше.
Термін “душа”, яким переважно релігія, ідеалістична філософія та донаукова психологія позначали психіку, внутрішній світ людини. Згідно з ідеалістичними релігійними концепціями, душа розглядається як нематеріальна потойбічна безсмертна сила, що тимчасово перебуває в тілі й є основою, джерелом психічних явищ.
Дуалізм вважає душу протилежною тілу самостійною субстанцією.
Матеріалісти-метафізики зводили психічну діяльність до суто механічних та фізико-хімічних процесів.
В діалектичному матеріалізмі та науковій психології термін "душа" не використовується. По суті термін "психіка" заміщує термін "душа", виражаючи внутрішній духовний світ людини.
Взаємодія духу і душі створює засіб існування і функціонування духовності, де домінує дух, бо саме він є суб'єктом, свободою і творчим актом (М. Бердяєв). Саме завдяки діяльності духу, його самовираженню і відбувається становлення особистості, її вдосконалення та самовдосконалення.
"Без работы духа над душой и телом, человек", - по словам Н. Бердяева, - "нет и не может быть личности".
2. Протистояння поглядів відносно понять „душа”, „дух” в період середньовіччя та нового часу
У середньовічній філософії, де панував геоцентризм, центром світу був Бог. Дух розуміли як найвищу надсвітову силу, яка створює і світ, і те, що в світі, і мислячу людину. Проте він існує у особистій формі єдиного Бога. Все, що відбувається в світі, є ні що інше, як втілення божого розуму і волі.
Пошуки середньовічних філософів, теологів, церковників завершились затвердженням в період феодалізму цінностей релігійно-християнської моралі.
Епоха Відродження під впливом змін в суспільному житті принесла нові ідеали і цінності духовної культури - гуманістичні. Антропоцентризм проголосив людину вищою цінністю. На місце божого розуму прийшов пріоритет розуму людського.
Поняття духу, як чогось протилежного природі, склалося в період романтизму та німецького ідеалізму, а особливо у Гегеля ("Дух виявляється як велетенський знак інтеграла, що з'єднує небо і землю, добро і зло" - Дрейер).
Гегель говорить також і про абсолютному дусі, незалежному від якого б то не було земної носія, тотожній з чистим божественним духом, що розглядаються як ідеальне ціле.
3. Християнство про співвідношення душі і тіла людини
Приклади ще повнішого протиставлення духовного і тілесного можна знайти, розглядаючи християнське тлумачення відношення тіла і душі. Наприклад, заперечення церквою самогубства обґрунтовується вченням про духовне начало тіла та боротьбу в ньому двох начал - добра і зла. У релігіях тіло взагалі виконує роль маріонетки сил зла.
Потрібно зазначити, що суть християнського віровчення визначають три ідеї: гріховності всього людського роду, що закладена первородним гріхом Адама і Єви; спасіння, яке необхідне кожній людині для продовження свого вічного, душевного життя; спокутування гріхів перед Богом, на шлях якого людство стало завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, що поєднав у собі божественну і людську природу.
Особливість християнства як світової релігії порівняно з іншими системами визначається двома головними догматами: догматом Трійці (троїстості) та догматом боговтілення. Згідно з першим із них єдина божественна сутність є особистісним відношенням трьох іпостасей - Отця (безпочаткового першоначала), Сина (Логосу, тобто сенсу) і Святого Духа (животворного начала). Ці іпостасі не є максимами однієї безособової стихії (що, до речі, спостерігається в інших світових релігіях); вони зберігають особистісне існування, існують як такі, що не зливаються, саме як "неподільні особистості".
Другий догмат - про боговтілення - проводить ідею про те, що Ісус Христос поєднує в собі всю повноту як божественної, так і людської природи. При цьому він не є "посередником між земним і небесним планами буття", а виступає як абсолют, рівний двом іншим "ликам": "У ньому втілюється вся повнота Божества тілесно" (Послання апостола Павла до Колосян 2,9).
Тіло людини, за християнським тлумаченням, постійно "тягне" людину "донизу", підштовхує до гріховності. Людина, що прожила хоча б один день, уже не є чистою. Звідси проповідь покаяння, духовного очищення від пристрастей, аскетичного заперечення світу. У християнському віровченні людська тілесність, яка є гріховною суттю, розуміється як брак божественності, який кожна людина повинна особисто здолати, йдучи до Бога. Шлях до цього лише один - плекати свою душу.
Саме теологічний поділ світу на тілесний і духовний, де духовне розглядається як остання причина тілесного, змін, які спостерігаються, створює світоглядне звільнення від повного рабства людини перед тілесністю.
Поширене в Європі уявлення про людину "як образ і подобу Бога", починаючи з XIX ст. змінюється на антропологізоване розуміння людини як тварини, що відрізняється від решти живих істот лише здатністю усвідомлювати. Людину передусім починають визначати як істоту, сутність діяльності якої виявляється саме в процесі свідомого суспільного буття. Визначеність поведінки людини виявляється за умови, що суспільні ідеали, норми, ідеї, мета, мрії виконують функцію спрямування дій окремої людини, тобто нематеріальне і надприродне є засадами її духовного світу. Там, де дії індивіда не становлять суспільного сенсу, їх розглядають як вияв природного в людині.
Таким чином, ми можемо сформулювати такі два визначення, що характеризують відношення душі і тіла.
Тілесне - це природно організоване в людині.
Духовне - душевно організована соціальна визначеність людини.
дух душа тіло духовність
Перші протиставлення духовного і тілесного бачимо у світових релігіях. Саме релігія дає змогу усвідомити принципи їхньої єдності і відмінності, взаємозв'язку. Тілесне і духовне - дві протилежності, які своїм існуванням вносять у світ те, що виявилось як людське. Ця протилежність виявляється у здатності людини, протиставляючи духовне тілесному, вносити у своє ставлення до світу певне обмеження своєї тілесності, змінювати її через власне воління. Тому людське в людині демонструється передусім волею, а прикладом такого духовного звільнення можуть слугувати і релігійний аскетизм, і тілесні страждання як шлях до ідеалу.
Аналізуючи факти, що дають змогу виявити особливі ознаки людського способу буття, слід сказати про те, що, на відміну від тварини, дії тіла якої спричиняються власними потребами та зумовлюються інстинктами, конкретні форми дій тіла однієї людини можуть визначатися потребами інших людей, суспільства. Так, реальне живе (біологічне) тіло не може мати природної потреби цілу ніч розв'язувати математичні задачі, готуючись до майбутніх іспитів. Однак відомо, що школярі, студенти у період підготовки до іспитів часто присвячують ніч не сну чи дискотеці, а вивченню питань, які можуть бути в екзаменаційних білетах.
Тому, розглядаючи різновиди людської життєдіяльності, можна виділити факти існування таких видів діяльності, коли окрема людина виконує суспільно корисні, а не біологічно важливі дії, навіть якщо вони заперечують одна одну. Така неприродна властивість людини заперечувати "суспільним - біологічне", "духовним - тілесне" здається парадоксальною, якщо не брати до уваги, що людина - соціальна істота. За цим парадоксом приховується фундаментальна особливість соціальних відносин. У суспільстві окрема людина діє всупереч своїм бажанням, задовольняючи передусім "потреби" суспільства, а не свого тіла. Тобто людина діє духовно, через ідеї, плани, мрії. Суспільство, у свою чергу, характеризується реальним тілесним існуванням окремої людини.
Для того щоб розглядати духовне і тілесне без містифікації, необхідно послідовно звертатися саме до тієї сфери реальної дійсності, яка з необхідністю виявляє факт існування душі, тіла і духу. Згідно з традицією, започаткованою видатним німецьким філософом Георгом Вільгельмом Фрідріхом Гегелем (1770-1831), для цього послуговуються поняттям "діяльність".
4. Форми діяльності: тілесна і духовна
Людську діяльність треба розглядати як форму активного ставлення людини до навколишньої дійсності з метою її перетворення. Описуючи діяльність людини, виділяють такі загальні складові, без яких діяльність як реальний процес зміни форм навколишньої дійсності не може відбуватися: мета, предмет і засіб дій, певна форма процесу зміни предмета діяльності відповідними засобами.
Існують різні форми діяльності. Найзагальнішим вирізненням їх є поділ на тілесну і духовну діяльність.
Тілесна діяльність безпосередньо наочна як зміна навколишньої дійсності. Порівняння фактів, які можна спостерігати, дає підстави зробити висновок, що в тілесній діяльності людина реалізує своєрідне відношення до світу. Воно виявляється в тому, що людина, маючи якусь потребу, бажання, створює певну взаємодію між предметами, отримуючи в підсумку бажаний продукт. Отже, тілесне відношення до світу полягає у здатності людини предметно змінювати об'єктивно існуючу дійсність.
Своєрідність духовної діяльності полягає і в тому, що людина, критично ставлячись до власного досвіду, власних знань, змінює насамперед себе відповідно до власних мрій, ідеалів, цілей і мети.
Тому доцільним є такий висновок: діяльність душі полягає у самозміні людиною себе, а діяльність тіла - у зміні довкілля.
5. Поняття про тіло
З усіх відношень, у які можуть вступати різні сфери буття людини, філософської антропології стосуються передусім ті, в яких задіяна сфера тіла. Це відношення: тіло - свідомість, тіло - соціальність, тіло - культура. Інші відношення є предметом вивчення інших наук, які можна розглядати як відгалуження філософської антропології. Наприклад, відношення соціальності та свідомості вивчає соціологія. Відношення між різними сферами буття людини передбачають взаємовплив, взаємодетермінацію, тобто охоплюють як прямий, так і зворотний вплив.
Тіло - свідомість. Вплив тіла на свідомість можна охарактеризувати поняттями "умова - зумовлене". Тіло не є причиною свідомості (нею є суспільство), але воно задає умови, параметри буття свідомості. Тіло укорінює свідомість в реальне буття. "Я" (свідомість) має реальне буття (займає місце в просторі) тільки завдяки тілу, якщо не брати до уваги релігійні та деякі філософські концепції (Платон, Декарт), які розглядали душу (свідомість) як окрему субстанцію, самостійний вид буття.
Тіло задає і часові межі буття свідомості. Вона прокидається до життя в тілі й завершує (принаймні своє земне буття) в ньому. Тіло зумовлює просторово-часову перспективу сприймання світу. Ближчі в просторі й часі предмети людина бачить чіткіше, ніж віддалені. Взагалі вона сприймає світ перспективно, з позиції місця (з квартири, Києва, Землі, Сонячної системи) і часу. Тілесна істота не може вискочити з власного тіла і сприймати світ безперспективно. Цим сприймання світу людиною відрізняється від сприймання трансцендентального суб'єкта класичної філософії та безтілесних істот (ангелів, демонів), якщо припустити їх існування. Тіло індивідуалізує "Я" людини. Завдяки тілу "Я" не є абстрактною людиною взагалі, а є чоловіком чи жінкою, що має певний вік, зовнішній вигляд, набір хвороб тощо. Саме завдяки тілу людина відрізняється від інших людей, її впізнають.
У зворотному ракурсі (погляд на тіло з позиції свідомості) тіло постає як зовнішня обмеженість свідомості, як межа, поставлена людині її тілесними можливостями. Вона прагне подолати цю межу. Їй (свідомості) хотілося б бути водночас у різних місцях, жити в різні часи, бути всемогутньою та ін. У свідомості людина прагне бути мало не Богом. Для подолання меж, заданих тілом, свідомість створює техніку, яка посилює її могутність, медицину, що розширює часові межі буття, науку, яка долає перспективізм її сприймання світу. Традиція, згідно з якою тіло розглядається як обмеженість (темниця) душі, йде від Платона і християнства. Вона засвідчує справді діалектичну ситуацію: те, що прив'язує людину до життя, що вкорінює в нього, неминуче обмежує її.
Тіло - соціальність. У контексті тілесності й соціальності також виникають філософські проблеми. У ситуації, за якої тілесність визначає соціальність, тіло є основою конституювання (формування) таких соціальних груп, як діти, юнаки, дорослі, літні люди, жінки, чоловіки, інваліди та ін. Кожну з них можна досліджувати під кутом зору філософської антропології.
Тіло - культура. Це відношення між сферами буття людини також є двоаспектним: можна стверджувати про вплив тіла на культуру і навпаки.
Так, мистецтво - хореографія, скульптура, архітектура, живопис, поезія, театр та інше можливе завдяки тому, що тіло людини "вміє" рухатися, чути, бачити, говорити. Навіть особливості видів мистецтв зумовлені значною мірою різними тілесними здатностями людини. Ознакою творів мистецтва є їхня співмірність з тілом людини, гармонія з ним. Так, основою музики, орнаменту, поезії є біоритми (для інших істот, наприклад слона і бджоли вони, напевно, інші), а танець взагалі є виявом ритміки тіла. Співмірні людському тілу й архітектура, скульптура. Хмарочоси та єгипетські піраміди вражають наше сприймання, але, не будучи співмірними нашому тілу, не сприймаються як прекрасні. Певною мірою вплинуло тіло і на релігійні уявлення. Міфологічні боги антропоморфні, а християнський трансцендентний Бог для того, щоб стати близьким, співмірним людині, втілився в образі людини. У мусульманстві Бог, є найбільш трансцендентним (не має ні образу, ні імені), між ним та людиною тілесним посередником виступає Мухаммед. А Будда взагалі вважається Богом-людиною.
Навіть в науці, зокрема в фізиці, простежується роль тіла, що зумовило поділ фізики на вчення про світло, звук, теплоту. Отже, тіло людини відіграло істотну роль у формуванні культури. Культуру загалом можна розглядати як штучний, створений людиною світ, співмірний, згармонізований з людиною (її тілом). Існує і зворотний вплив культури на тіло. Культура існує як певна символічна система, яка кожному включеному в неї предмету надає свого відмінного від природного, значення. Так відбувається і з тілом людини, включеним у культуру. Воно набуває культового неприродного значення. Цим зумовлені заборона канібалізму, поховання тіла, поклоніння мощам, татуювання, прикрашання тіла та ін. Від народження, коли немовля обгортають "крижмою" - полотном, що символізує його перехід із світу природи у світ культури, тіло людини потрапляє в новий світ, в якому його діяльність регламентується не природним, а культурним чином.
Загалом структура сфер буття людини (тіло - свідомість - соціальність - культура) відкриває доступ до розуміння багатьох явищ людського життя.
6. Філософське трактування духу, душі, духовності
Обмеженість міфології, релігії і науки у поглядах на дух, душу і духовність в різні епохи намагається подолати філософія. У філософії передусім підкреслюється єдність духу, душі, духовності. За форму цієї єдності філософи визнають своєрідне "кільце" (Г. Скоровода - "світ - кільце"), яке складається з духу, душі, духовності. Це "кільце" не має ні початку, ні кінця. Тому ми, використовуючи як основоположне те чи інше поняття, здатні виявити, що, наприклад, поза духом немає сенсу говорити про душу й духовність. Бачення душі неможливе без окреслення сфери реалізації духу і духовності. Про духовність - основний чинник людської діяльності - є сенс вести мову тільки як про явище, що веде до нових вершин духу та душі.
У філософії сформувалося переконання, що єдність духу, душі, духовності виявляє унікальні можливості людини у світі, котрий існує незалежно від неї і частиною якого є сама людина. У кінцевому підсумку поняття "дух" вказує нам на існування об'єктивного начала, яке може визначально впливати на життєдіяльність окремої людини. Поняття "душа" вказує на неповторність кожної людини, її феноменальність у відношенні до соціального і природного начала. Поняття "духовність" показує, що в об'єктивному плині світових подій людина та людство мають унікальну можливість керуватись як об'єктивно існуючими чинниками, так і своїми власними почуттями та думками, поєднувати чуттєве і раціональне в організації свого власного життя. Тому коли йдеться про необхідність злету духовності, треба мати на увазі невблаганний потяг людини до прогресу і щастя. Цей потяг буде спонукальним у життєдіяльності доти, доки існуватиме єдність духу (об'єктивно існуюче джерело людського життя), душі (суб'єктивний прояв духу, індивідуалізований дух) і духовності (реально існуюча, душею пережита сила духу, що безпосередньо спрямовує діяльність людини).
Усе викладене вище дає змогу дати такі визначення понять "дух", "душа", "духовність".
Дух - це об'єктивно існуюче, надіндивідуальне начало, здатне спрямовувати діяльність людини і суспільства.
Душа - індивідуалізований дух, суб'єктивно існуюче начало.
Духовність - це почуття й усвідомлення реальності, яка безпосередньо чи опосередковано спрямовує життєдіяльність людини. Духовність - це все те у світі, що є реальним керманичем життя людини і суспільства.
Творча, сповнена духовності людина спроможна перетворити камінь на витвір мистецтва, дерево - на історичну пам'ятку, залізну руду - на залізничну колію, тобто зробити так, щоб природа існувала згідно з ідеями, які люди визнають як силу дух у і як такі, до яких прагне душ а.
Оскільки духовність визначають як здатність людської душі керуватися не тільки тілесним, а й духовним, духовність треба розуміти як таку властивість душі, що дає змогу людині ставити матеріальне в залежність від ідеального.
Висновки
У різні епохи по-різному тлумачилося походження духу, душі та духовності. Залежно від способів теоретичного вирішення цієї проблеми мислителі поділялися на табори, школи, що дотримувалися протилежних поглядів. Однак, якщо увага мислителя зосереджується не на абсолютизації проблеми походження їх, а на дослідженні їхнього місця в суспільстві, житті окремої людини, виявленні специфіки їхнього формування та функціонування, здебільшого зникає підстава для протистояння науковців і богословів, матеріалістів і ідеалістів. Виникають засади для поєднання теоретичних зусиль людей доброї волі для формування та утвердження нового злету духовності в суспільстві.
Теоретичне вирішення проблеми відповідності думки дійсності визначив свого часу видатний мислитель Б. Спіноза, який обґрунтував тезу, що такий збіг можливий лише тоді, коли існує єдність душі і тіла, протиставлення духовного і тілесного.
Факти засвідчують, що душа спроможна спричиняти такі зміни, які в матеріальній дійсності самі по собі без свідомо діючих людей не відбуваються (машини, витвори мистецтва, держава, політичні системи та ін.). Вона здатна впливати на формування, творення нової дійсності, виявляти себе реальною силою змін у світі. Конкретним проявом цієї реальної сили є взаємодія духовного і тілесного.
Список використаної літератури
1. Александер Ф., Селесник Ш. Человек и его душа: Познание и врачевание от древности и до наших дней / И.С. Козырева (пер.), И.Е. Киселева (пер.). - М., Изд. группа "Прогресс"-"Культура", 1995. - 607с.
2. Аристотель. Сочинения: В 4 т. / АН СССР; Институт философии / В.Ф. Асмус (ред. ) - М., Мысль, 1975. - Т.1. - 550с.
3. Войно-Ясенецкий В.Ф. Дух, душа и тело. - Москва, Артос-Медиа, 2006. - 155с.
4. Філософський енциклопедичний словник / НАН України; Інститут філософії ім.Г.С. Сковороди / В.І. Шинкарук (голова редкол.). - К., Абрис, 2002. - 742с.
5. Філософський словник / За ред.В.І. Шинкарука. - 2. вид., перероб. І доп. - К.: Голов. Ред. УРЕ, 19866. Фромм Е. Психоаналіз и релігія /Переклад з англ.А. Дегутіс, А. Несавас. - Вільнюс, 1981. - 144 с.
7. Франк С.Л. Душа человека: Опыт введения в философскую психологию /Предмет знания. Душа человека. - Мн., Харвест, 2000. - С.631-990.
Размещено на Allbest.ru
Подобные документы
Основні ідеї механіцизму як "духу часу" XVII-XIX століть. Сутність уявлень про механічну природу людини. Опис механічної обчислювальної машини Ч. Беббиджа. Біографія Р. Декарта, його внесок у розвиток механіцизму і проблеми співвідношення душі й тіла.
реферат [26,6 K], добавлен 23.10.2010Деталізований аналіз та визначення духовності людини в українській філософії, повна характеристика причин виникнення цієї проблеми. Суспільні методи боротьби з кризою духовності. Пояснення значимості існування духовності людини в українській філософії.
реферат [37,5 K], добавлен 03.10.2014Ознайомлення із визначеннями духовності людини в працях науковців різних часів. Питання індивідуальності внутрішнього світу людини. Огляд національних традицій, творчість, культури спілкування, знань як основних проявів і засобів відродження духовності.
курсовая работа [37,1 K], добавлен 19.07.2014Душа и тело. Душа и её страсти. Любовь как движущая сила души. Душа и знание. Душа как инструмент нашего познания. Душа уже знает всё. "Познай самого себя". Душа в своей чистоте. Эрот - это любовь к Истине.
курсовая работа [22,5 K], добавлен 23.02.2003Що є ще необхідним для життя душі. За якими правилами та законами ми створюємо своє життя. Що наповнює твоє серце і чим ти наповнив серця інших. Хто ж ми такі і для чого робимо те, що робимо. Що означають всі багатства світу, коли ми убогі духом?
сочинение [13,4 K], добавлен 23.10.2014Духовна діяльність людини. Визначальні фактори Нового часу. Наукова революція і формування буржуазного громадянського суспільства. Протилежні напрями у філософії Нового часу: емпіризм і раціоналізм; матеріалізм і ідеалізм; раціоналізм і ірраціоналізм.
реферат [24,2 K], добавлен 01.12.2010Включення людини в ноосферу через підвищення духовності: педагогіка духовності і сприяння максимально ефективному духовному розвиткові особистості. Наука, мистецтво, мораль та релігія як складові розвитку особистості. Духовний та педагогічний потенціал.
реферат [20,2 K], добавлен 21.01.2010Одне з основних питань філософії у всі часи була загадка існування людини, сенс, мета, та сутність взагалі життя людини. Індивід, особистість, індивідуальність - основні поняття для характеристики людини як індивідуального феномена. Поняття духовності.
реферат [23,4 K], добавлен 10.01.2011Преставления Аристотеля о душе как о форме живой материи, о своеобразном зрении и раскалывании. Классификация души на растительную и животную, отличие животных от растений. Возможности, которые дает растительная и животная душа, оценка их Стагиритом.
доклад [9,9 K], добавлен 09.06.2009Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію в роботах Р. Декарта, Б. Спінози та Г. Лейбніца. Сенсуалізм Дж. Берклі, скептицизм Д. Юма. Суб'єкт і об'єкт пізнання. Висвітлення духовно-теоретичної і предметно-практичної форми освоєння світу людиною.
контрольная работа [48,4 K], добавлен 20.09.2011
