Релігійна філософія В.С. Соловйова (загальна характеристика й основні поняття)

Протягом усього свого життя В. Соловйов спостерігав кінець. У своїх ранніх наукових працях він зображує кінці всіх філософських односторонностей. Потім найгостріше відчуття кінця візантійсько-московського православ'я і поривання до того, щоб за допомогою римської католицької церкви перетворити східну церкву. У 1891 р. його робота «Про занепад середньовічного світогляду» теж наповнена почуттям катастрофізму по відношенню до традиційного православ'я. Він настільки низько оцінював традиційну і побутову релігію, що одного разу в бесіді з Є.М. Трубецьким висловив бажання об'єднати всіх невіруючих проти віруючих. Не дивно тому, що і в самому кінці свого життя він заговорив про пришестя антихриста наприкінці людського історичного поступу. І якщо його світогляд завжди був інтимно пов'язане з його особою, то особливо тут цей зв'язок виявився найбільш глибоким і відчутним.

Є.М. Трубецькой про книгу «Три розмови» пише: «Щось обірвалося в Соловйовому, коли він задумав цю книгу: її могла написати тільки людина, яка всім єством своїм передувала як свій, так і загальний кінець»[11].

Тільки не треба думати, що В. Соловйов різко став на позиції безнадійного нігілізму, заперечуючи всякий розвиток вперед. Навпаки, навіть якщо кінець справи означав його невдачу, то цей же кінець означав і необхідність чогось нового. Саме з цього Є.М. Трубецькой пише «... практичний висновок з «філософії кінця» є не спокій, а творча діяльність. Щоб здійснювалася в нас цілісна думка, ми повинні передбачати її в думці, надихатися нею в підйомі творчої уяви і почуття і, нарешті, готувати для неї себе самих і навколишній світ подвигом нашої волі»[11].

Щоб жити, весь час знаючи, що кінець гряде, людина повинна володіти такою величезною силою духу, таким самозреченням в ім'я Ідеї, які притаманні дуже небагатьом. І В. С. Соловйов один із них.

Згідно з Соловйовим, світ зазнає два етапи свого поступу: природу та історію. Остаточним результатом цього розвитку виступає торжество царства Божого, яке «є дійсністю безумовного морального порядку або загальним воскресінням і відновленням всіх».

Російський філософ наголошує на тому, що людина виступає певним зв'язком між божественним і природним світом виходячи з того, що вона моральна істота. Життя людини має моральний характер, тому що «полягає в служінні Добру - чистому, всебічному і всесильному»[4]. Той, хто прагне до вдосконалення в моральному добрі, той іде до абсолютної досконалості, тому що «саме добро неодмінно є благо». Історичний процес для Соловйова - це спільне існування добра. У зв'язку з цим він розглядав проблему співвідношення окремої особистості і суспільства. Він вважав, що «суспільство є доповнена або розширена особистість, а особистість - стисле суспільство»[9].

За досить короткий життєвий період В.С.Соловйов встиг лише помітити загальні контури своєї теоретичної філософії, але за вказаним шляхом пішла практично вся наступна філософія богопізнання.

Філософія цільного знання, яку прагнув створити видатний російський науковець, виходить з визнання необхідності розвитку як науки, так і філософії і теології. Він доводить, що при правильному погляді вони не суперечать один одному, а взаємодоповнюють, даючи необхідну матеріальну основу знанню, повідомляючи йому ідеальну форму, отримуючи абсолютний зміст і верховну мету. Виступаючи за розвиток наукового знання і щиро прагнучи до розвитку науки в Росії, філософ все ж вважав, що вона ніколи не приведе людину до розуміння сенсу Всесвіту.

Прагнення В.С.Соловйова загладити суперечності між вірою і знанням, між релігією і наукою роблять його погляди дуже своєрідними. Після проведеного аналізу можна з упевненістю стверджувати, що в основі його думки лежить релігійно-моральне начало. Зводячи в єдине знання і віру з одного боку, і науку, філософію і релігію з іншого, В.С.Соловйов відкрив шлях до розуміння людини, не тільки як істоти, яка «пізнає», але і як істоти, яка «воліє, бажає», наділеної вірою, здатністю до покладання перед собою цілей і свободи дій.

Такі проблеми постійно постають і перед нашою державою. Знову перед народом нашої країни стоїть дилема. Але в будь-якому разі духовні уроки Володимира Сергійовича Соловйова та інших мислителів, на мою думку, повинні бути враховані будь-яким «архітектором» будь-якої перебудови.

Велич творчості й особистості В. Соловйова була очевидна багатьом його сучасникам і безпосереднім наступникам, на яких мислитель справив значний вплив. Місце і значення творчості В.С. Соловйова в історії російської думки визначаються тим, що він став завершувачем і систематизатором російської філософської класики. Його система - вершина російської класичної філософії. Реалізуючи принцип всеєдності, він прагнув до максимального теоретичного узагальнення досвіду попереднього філософського і культурного розвитку. У його філософії знайшли відображення в переосмисленому вигляді ідеї чи не всіх видатних західноєвропейських і російських мислителів.

Спільним для В.С. Соловйова та західноєвропейської філософської класики виявилася і постановка в центр філософствувань питання про ідеал. Класичну філософську думку цікавить не стільки питання «що є», скільки «що має бути». Ідеал визначається християнським світоглядом, тому він є цілком очевидним і не потребує особливих зусиль, щоб бути зрозумілим. Це гармонія душі й тіла, братерство і солідарність людей, любов, співчуття і милосердя, почуття сорому, совість, благоговіння перед вищим та інші цінності християнського світогляду.

Впевненість у кінцевому торжестві ідеалу над вадами й недоліками видимого світу лежить в основі відчуття міцності буття, його непорушності в світі катастроф і потрясінь. Ніщо не може порушити поступального руху світу в цілому, а, отже, суспільного розвитку, історії людської праці. Історична закономірність проб'є собі дорогу. Тому катастрофи та негаразди носять тимчасовий, перехідний характер. У цьому ж руслі розвивається основна тенденція філософської творчості В.С. Соловйова.

ВИСНОВКИ

Що можна сказати про Соловйова як про філософа в цілому? Підсумовуючи усе вищезгадане, необхідно, по-перше, відзначити його надзвичайну схильність до понятійної філософії як в її історії, так і в її систематичній побудові. Його обдарування в цій галузі не тільки прирівнювались багатьом видатним європейським філософам, але за силою цих обдарувань і за переконливістю логіки він перевершив багатьох з них.

По-друге, понятійна філософія у В. Соловйова завжди відрізнялася вельми гострим історизмом, при якому жодна теорія не відкидалася без розбору, а, навпаки, кожен філософський напрямок отримував у нього законне місце, органічно входив у загальнолюдський прогрес думки і життя.

По-третє, понятійна філософія мала для В. Соловйова настільки самостійне значення, що, по суті кажучи, не потребувала навіть авторитету віри, що аж ніяк не означало для В. Соловйова, що розум виключав віру і одкровення. Це означало лише його звільнення від усіляких авторитетів і отримання повної свободи, що приводило його розум в кінцевому підсумку до того ж самого світогляду, якого вимагав авторитет віри. В ідеалі В. Соловйов усвідомлював таку понятійну систему розуму, яка цілком паралельна вірі й одкровенню, але створюється власними зусиллями самого розуму.

По-четверте, вся теоретична філософія видатного мислителя володіє дивною особливістю, про яку ми згадували вже не раз. Вона багато в чому збігається з різними філософськими вченнями, якими рясніє людство. Але при цьому філософське міркування в теоретичних питаннях думки розвивається у В.Соловйова занадто щиро і переконливо, а також самостійно і критично, так що немає ніякої можливості говорити про будь-які прямі запозичення в інших мислителів. Виходить навіть історичний парадокс: В. Соловйов дуже близький до багатьох філософів, але він мислить настільки самостійно, що начебто цих філософів й не існувало, або нібито він з ними не був знайомий. Його гостра критика багатьох зарубіжних філософів свідчить про те, що він не тільки не був з ними знайомий, а й умів знаходити в них такі особливості, які були для них нищівними. Хоча критика завжди подається у нього в тонах цілком спокійних і навіть споглядальних роздумів.

По-п'яте, за великої любові до абстрактно-категоріальним операціям, за такої, можна сказати, закоханості в чисту думку В. Соловйов зовсім не перетворився на абстрактного систематика на все життя, а, навпаки, залишався ним лише в ранній молодості. Звичайно, ці понятійні конструкції ніколи не відкидалися ним цілком і повністю, але вже з початку 80-х років його почали хвилювати зовсім інші питання, найчастіше аж ніяк не філософські. Тому те, що було сказано вище про теоретичну філософію В.Соловйова має відношення тільки до самого раннього і самого пізнього періодів його творчості. Для самого філософа важливими видавались зовсім інші проблеми, які в загальному вигляді ми можемо назвати соціально-історичними.

Підсумовуючи вищесказане, варто зазначити, що соціально-історичні переконання В.Соловйова на стільки оригінальні, що їх не можна підвести ні під яку, відому нам, соціально-історичну систему. Деякі дослідники стверджують, що він спочатку був слов'янофілом, а потім став західником. Вже в магістерській дисертації В. Соловйов вважає безглуздістю слов'янофільське покликання базуватися тільки на наївній вірі і заперечувати всякий розум. Але ця ж дисертація піддала нищівній критиці всі системи розуму, що були на Заході, так що він вважає і західних філософів виразниками несправжньої і нещирої філософії, а тільки абстрактних однобічностей, що суперечать істині в цілому. Але знову-таки в роботі «Три сили» він представляє Росію як країну, в якій достеменно здійснюється істина, на противагу нелюдському Сходу і безбожному Заходу. Після чого ця ж людина подає нищівну критику візантійсько-московського православ'я і пише про те, хто найбільше страждав від поділу церков, і необхідність їх об'єднання в одну всесвітню церкву?

Серед ідеалістів і філософів взагалі навряд чи був який-небудь мислитель, який з такою ж переконаністю вважав християнство істиною. Але, повторимося, розумність християнства досягала в нього такого ступеня переконаності, що при читанні його творів мимоволі постає питання: навіщо ж потрібна віра в надприродне одкровення, якщо людський розум вже своїми власними силами може досягти істини? І це не єдине дивне місце в системі В. Соловйова. Визначаючи поняття субстанції він спочатку доводить, що не існує ніяких субстанцій, які давалися б нам в безпосередньому досвіді, а з іншого боку доводиться, що принаймні одна така субстанція існує, а саме загальна і абсолютна субстанція, завдяки якій і все інобуття теж складається з субстанцій. Виходить, що християнство і є межа розумності, це і є його максимальним розвитком; а разом з тим і розумність, взята сама по собі і доведена до своєї межі, теж є християнство.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. - К.: Книга, 2005. - 528 с.

2. Філософський енциклопедичний словник за ред. Шинкарук В.І. - К.: Абрис, 2002. - 744 с.

3. Гайденко П.П. Человек и человечество в учении В.С.Соловьева. Вопросы философии, 1994, № 6.

4. Даам Х. Свет естественного разума в мышлении Вл. Соловьева. Вопросы философии, 1992, № 8.

5. Лосев А.Ф. Владимир Соловьев и его время. - М.: Прогресс, 1990.

6. Лосев А.Ф. Владимир Соловьев. - М.: Мысль, 1983.

7. Лосский Н. О. История русской философии. - М.: Советский писатель, 1991. -- 480 с.

8. Русский космизм. Антология философской мысли. /Сост. С.Г.Семеновой, А.Г.Гачевой, - М.: Педагогика-Пресс, 1993.

9. Соловьев В.С. Избранное. - М.: Советская Россия, 1990.

10. Соловьев В.С. Философия искусства и литературная критика. - М., 1991.

11. Трубецкой Е.Н. Миросозерцание Вл. С. Соловьева. - М., 1913.

12. Уткина Н.Ф. Тема всеединства в философии Владимира Соловьева. Вопросы философии, 1989, № 6.

Размещено на Allbest.ur