Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДВНЗ «ПРИАЗОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ»

СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНИЙ ФАКУЛЬТЕТ

КАФЕДРА СОЦІОЛОГІЇ ТА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ

РЕФЕРАТ

з дисципліни «ПОЛІТОЛОГІЯ»

Виконала:

студентка гр.

І-14 МА

Ковальчук С.В.

Перевірив:

к. філос. н., доцент

Мальцева О.В.

Маріуполь - 2016



1. Дайте визначення поняттю «політика». Розкрийте сутнісні ознаки політики

Полімтика (від грец. рплйфйкЮ діяльність самоуправління у полісі (місто, держава), а подалі -- «мистецтво управління» державою і суспільством) -- цілеспрямована діяльність, пов'язана з прийняттям відповідальних рішень у галузі взаємовідносин між різними суспільними групами, державами й народами, пов'язана із боротьбою за здобуття або утримання державної влади, як знаряддя регулювання і формування цих стосунків. Політика є управлінською діяльністю стратегічного рівня щодо внутрішніх та зовнішніх правостосунків і взаємодій. Це такі інструменти і методи, як дипломатія, торгівля, міграційна політика, співпраця в глобальних проектах та міжнародна співпраця, наукові та освітні проекти, силова (військова) конкуренція та політичні, економічні та військові союзи, тощо.

В широкому розумінні політика -- визначена частина, програма або напрям такої діяльності, сукупність засобів (інструментів) та методів для реалізації певних інтересів задля досягнення визначених (суб'єктом політичного процесу) цілей в певному соціальному середовищі. Політикою позначають процес прийняття рішень, а також поведінку в суспільно-державних установах. У демократичних суспільствах політику можна спостерігати у взаємодії між певними групами людей у корпоративних, академічних, релігійних інституціях.

Існують два основні підходи до тлумачення терміна "політика": з одного боку, це заняття мало достойне й цинічне, з другого -- високоморальне й творче, притаманне "справжнім аристократам духу" (змістовна характеристика поняття).

З функціонального погляду виокремлюються також два підходи: спосіб досягнення власних егоїстичних цілей і мистецтво управління, спрямоване на досягнення загального блага та справедливості.

Виокремлюють два основні підходи до застосування терміна "політика".

Перший характеризує її як царину (сферу) людської діяльності, другий -- як спрямування або спосіб діяльності. За першого підходу політика визначається як вид практичної діяльності (дії парламенту, уряду, інших владних структур), що виявляється через участь у державному управлінні. Ця діяльність може бути спрямована на досягнення чи розширення масштабів цієї участі, здійснення впливу на державне управління чи державну владу і т. ін.

Коли йдеться про другий підхід, політика визначається як спрямування діяльності окремих інститутів або осіб, котрі реалізують певні пріоритетні цілі чи засоби їх досягнення. Тому говорячи, наприклад, про політику певної президентської адміністрації в галузі екології чи підтримки власного товаровиробника, мають на думці саме останнє тлумачення терміна "політика".

Грецькою слово "політика" означає мистецтво управління державою, тобто спосіб реалізації цілей держави всередині та за межами її території. Звідси, до речі, і традиційний нині поділ політики на внутрішню та зовнішню.

Розгляд політики як царини людської діяльності узгоджується з марксистською та формально-інституціональною доктринами.

Перша інтерпретує політику як сферу діяльності, що пов'язана з відносинами між станами, націями та іншими великими суспільними групами. Ядро цих відносин -- виборювання, утримання та використання державної влади.

Друга інтерпретує державу в категоріях діяльності уряду, урядових установ та осіб, котрі виконують урядові функції. Отже, у цьому разі під політикою розуміють характер, принципи організації роботи та функції держави, її урядових структур, які реалізують через державу свою владу.

У сучасному світі роль правових норм і загальнолюдських морально-етичних цінностей (традицій, звичок, соціальних настанов) зростає. За таких умов узгодження цілей та інтересів окремих осіб, соціальних груп і т. ін. через досягнення компромісів на ґрунті поваги до базових демократичних цінностей сприяє перетворенню переговорів (а також вироблення відповідних домовленостей) на головний засіб політичної діяльності.

Отже, у ціннісно-нейтральному розумінні політика є сферою діяльності, яка обмежена певними умовами, й намагається досягти бажаної мети в державному управлінні чи міждержавних відносинах.

Інакше кажучи, політика -- це участь суб'єктів політики у справах держави і громадянського суспільства у формі політичної діяльності та реалізація цієї участі через конкретні політичні технології, механізми, форми і методи здійснення політичної влади.

Суб'єктів політики можна класифікувати за розглянутими далі ознаками:

1. Інтересом, який вони прагнуть реалізувати через політичну владу:

· громадянське суспільство загалом;

· соціальні, етнічні та конфесійні групи;

· окремі особистості.

2. Соціально-становою приналежністю:

· стани (робітничий, селянський тощо);

· політичні лідери (еліта) станів.

3. Соціально-професійною приналежністю:

· громадяни, які мають політичні права і не є професійними політиками;

· громадяни, котрі тимчасово професійно здійснюють політичну діяльність як обрані до представницьких, виконавчих або судових органів влади;

· громадяни, які професійно здійснюють політичну діяльність (теоретичну чи практичну);

· громадяни, які працюють у державно-адміністративному апараті, що репрезентує державу.

4. Належністю до організованих етноконфесійних груп:

· етнополітичні об'єднання та рухи (етносів, що домінують, чи національних меншин);

· конфесійно-політичні об'єднання та рухи.

5. Ступенем і мірою організованості:

· державні організації та інституції;

· політичні партії;

· громадсько-політичні організації, об'єднання, рухи;

· політичні блоки, фракції, угруповання.

Велика суспільна група стає суб'єктом політики за умов:

· міцних внутрішніх зв'язків і єдності;

· усвідомлення нею власного становища і спільних інтересів, а відтак відчуття самобутності, співдружності, ідентифікації з групою, внутрішньої солідарності і т. ін.;

· організації, тобто координації керівними центрами поведінки та дій окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих, професійних та інших категорій.

Надто нерівнозначними за функціями, роллю та формами участі в політичній діяльності є держави, народи, стани, партії, рухи, профспілки, політичні лідери та звичайні громадяни. Крім того, потрібно враховувати роль суб'єктів різного рівня організаційної ієрархії (соціальних інститутів, великих і малих груп, індивідів), різний рівень політичної суб'єктності або впливовості сил, які діють на одному й тому самому рівні. Загальновідомо, що є провідні суспільні групи, більш і менш впливові стани, рухи, партії, лідери і т. ін.

Глибше осмислити поняття політики спробуємо через розгляд її структури (рис. 1).



Рис. 1. Структура політики

Сутнісні ознаки політики:

- політика є сферою владних відносин, тобто відносин з приводу влади, її організації, розподілу між різними групами інтересів;

- політика - це спосіб організації суспільного життя, що базується на інтеграції різноманітних інтересів, реалізації та домінуванні загального інтересу на противагу приватним потребам індивідів, який реалізує держава;

- політика представляє собою діяльність еліт і лідерів з приводу керівництва і управління процесами суспільного розвитку на всіх рівнях за допомогою інститутів державної влади.

2. Визначить відмінність між поведінковим та соціальним підходами в поясненні природи влади

політика влада держава громадянський

Влада є центральною категорією теорії політики. В залежності від її змісту трактується сутність та механізм реалізації політичних процесів та інститутів, політичних інтересів, політичної поведінки соціальних груп та індивідів.

Боротьба за задоволення і здійснення влади є основним змістом політики, а тому і основним питанням, яким займаються політичні науки. Потреба суспільного розвитку вимагає з'ясування питання “Чи є влада абстракцією, символом чи реальною дією?”

Влада багатомірна. З цієї причини в поясненні природи влади і причин її походження в теорії політики існує декілька підходів, кожний з яких акцентує увагу на одній зі сторін цього складного явища. Серед них можна виділити два основні підходи:

* Перший - поведінковий, який характеризує владу як особливу сутність, носієм якої є особа, яка виражена в локалізованій енергії, що примушує інших людей підкорятися. В цьому випадку влада ототожнюється з силою, наявність якої дає право на повеління.

* Другий - соціологічний - тлумачить владу через поняття соціальної взаємодії. Найбільш поширеним, в межах даного підходу є позитивістсько- соціологічне визначення влади німецького соціолога М. Вебера. На його думку, в основі владних відносин лежать відносини панування та підкорення, які складаються між суб'єктом владної волі (тих, хто має здатність впливати на іншого і домагатися поставленої мети) та об'єктом владного впливу (тим, хто будує свою поведінку у відповідності до змісту владного впливу). Американський соціолог Т. Парсонс, розширивши межі соціального суб'єкта до організації і держави, виокремлює дві характерні риси влади: перша - здатність приймати рішення і домагатися їх обов'язкового виконання; друга - можливість мобілізувати ресурси суспільства для досягнення загальних цілей.

В рамках позначених підходів сформувалися різноманітні концепції влади. Можна виділити наступні концепції влади в межах поведінкового підходу:

1. Теологічна концепція характеризує владу як здатність досягнення визначених цілей, отримання намічених результатів. Теологічні визначення тлумачать владу достатньо широко, поширюючи її не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодію людини з оточуючим світом - в цьому сенсі кажуть, наприклад, про владу над природою.

2. Біологічна концепція розглядає владу як механізм обіймання людської агресивності, яка закладена в найбільш фундаментальних інстинктах людини як біологічного єства. В структурі біологічних якостей, притаманних людям і тваринам, агресія виступає як інстинкт боротьби, спрямованої проти представників тієї ж істоти.

3. Біхевіористська концепція дуже близька до біологічної концепції. Вона сформувалась в 30-х роках ХХ ст. та пов'язана з іменем американського вченого Гарольда Дуайта Лассуела. Дана концепція розглядає владу як особливий тип поведінки, при якому одні керують іншими. Політична влада складається із зіткнення багатогранних волевиявлень до влади як рівновага політичних сил.

4. Психологічні інтерпретації влади, виходячи з біхевіористичного розуміння влади як поведінки реальних індивідів, прагнуть розкрити суб'єктивну мотивацію цієї поведінки. Одним з найважливіших напрямків цієї системи є психоаналіз. В ньому влада розглядається як спосіб панування безсвідомого над людською свідомістю. Індивід підкоряється силі, яка є за межами його свідомості. Це відбувається в результаті того, що людська психіка сприймає особливу установку, яка придушує раціональні мотиви поведінки, забезпечує домінування ірраціонального (страху, агресії, прагнення до руйнування) в політичній діяльності.

Одним з авторів міфологічної концепції виступає французький політолог Луї Дюгі. Він та його прихильники, пояснюючи закономірності поділу суспільства на “правлячих” та “тих, ким правлять”, захищали ідею природного походження влади. Отримання влади одними він пов'язував з їх фізичними, моральними, інтелектуальними, економічними перевагами над іншими. Будучи сильнішими, вони нав'язують свою волю, перетворюються на клас правителів. Таким чином, природний поділ людей на “сильних” та “слабких” дає право на владу. Для надання “законності” своїм владним претензіям “сильні” використовують міфи про божественне походження влади і про “суспільну волю”, яка втілена в інститутах влади. На думку тих, хто намагається критично сприймати дану концепцію, головним її недоліком є відсутність пояснення самого сенсу існування влади.

Як вже зазначалось, соціологічний підхід орієнтує на дослідження влади в контексті соціальних умов її виникнення і функціонування з урахуванням домінуючих в суспільстві цінностей, традицій та переваг.

В межах даного підходу сформувалася наступна низка концепцій:

1. Структурно-функціональна концепція влади розглядає її як відносини нерівноправних суб'єктів, чия поведінка обумовлена ролями, які вони виконують.

2. Конфліктологічна теорія влади розглядає її як відносини панування і підкорення одного класу іншим. Природа даного панування обумовлена економічною нерівністю, місцем і роллю класу в економічній системі суспільства. Утримання власності забезпечує економічно пануючому класу можливість підкорити власній волі економічно залежні класи. Економічна нерівність є основою всіх інших форм соціальної нерівності, тому влада є там, де є нерівність.

Дуалістична концепція заперечує ототожнювання влади з пануванням. Французький політолог М. Дюверже виділяв в середині влади два складові елементи - матеріальне пригнічення та впевненість, віра з боку тих, хто підкорюється, що підкорення є справедливе та законне. При відсутності другого елементу влада перетворюється на панування - більш вузьке поняття, пов'язане із застосуванням сили, яка може бути виражена в різних формах (фізичне насильство, економічне пригнічення, тиск з боку організованого колективу і т.д.).

Відзначимо, що всі наведені тлумачення влади не виключають одне одного, а підкреслюють багатомірність, багатоманітність цього політичного феномена. В сучасній політологічній літературі виділяють, як мінімум, три аспекти влади:

1. Директивний аспект, у відповідності до якого влада розуміється як панування, яке забезпечує виконання наказу, директиви.

2. Функціональний аспект, який підкреслює, що влада - це здатність та вміння практично реалізовувати функцію суспільного управління.

3. Комунікативний аспект, який враховує, що влада так чи інакше реалізується через спілкування, через певну “мову”, яка зрозуміла всім сторонам суспільних відносин влади.

Будучи соціальною по суті, влада проходить разом із суспільством складний шлях зміни своєї форми. В “примітивних” суспільствах влада була “анонімною”, розпиленою серед членів роду. Вона проявляється в сукупності вірувань і звичаїв, які регламентували поведінку індивідів. Власне, це ще не була політична влада.

Ускладнення соціальних потреб і поява нових видів діяльності помітно підняли інтенсивність взаємодії індивідів - стало вимагати концентрації влади в руках вождів для ефективного реагування на проблеми, які виникали. Таким чином, анонімна форма влади поступається індивідуалізованій.

Процес поглиблення нерівності виявив слабість індивідуалізованої влади як засобу вирішення глибоких соціальних конфліктів. Починається інституціалізація влади, тобто вона починає опиратися на спеціальні інститути, які виконували функції виразу спільних інтересів, управління, забезпечення соціального миру. Влада набирає політичного характеру, коли починає виражатися через діяльність держави, партій та інших організацій. Політичну владу поділяють, як правило, на державну, яка забезпечується відповідними політичними інститутами (уряд, парламент і т.д.), органами правопорядку і юридичною базою, та громадську - формується партійними структурами, громадськими організаціями, незалежними ЗМІ, громадською думкою.

Політична влада існує в двох основних формах: офіційна - легальна з формалізованою структурою та неформальна (неофіційна) - нелегальна, яка має тіньовий, підпільний і часто мафіозний характер.

Відмінними рисами політичної влади є:

* легальність у використанні сили та інших засобів володарювання в межах держави;

* верховенство, обов'язковість її рішень для всього суспільства і, відповідно, для всіх інших видів влади;

* публічність, тобто загальність і безособовість, що означає звернення до всіх громадян від імені всього суспільства за допомогою закону;

* моноцентричність, тобто наявність єдиного центру прийняття рішень;

* багатогранність ресурсів.

Влада як соціальне явище має ряд специфічних “вимірів”:

1. Вона виражена у функціонуванні держави та громадських інститутів.

2. Вона пов'язана з діяльністю лідерів, еліти, мас, тобто проявляється в діях.

3. Вона спирається на систему засобів і методів владного впливу - ресурси влади.

4. Їй притаманні зміни, зниження або підвищення легітимності, ефективності, співвідношення функцій законодавчих і виконавчих органів влади.

5. Вона завжди має результати (наслідки) реалізації.

Наведені концепції дозволили сучасним вітчизняним дослідникам сформулювати інтегроване визначення поняття влади. Під владою більшість сучасних вітчизняних політологів розуміє один з найважливіших видів соціальної взаємодії, специфічні відносини як найменш між двома суб'єктами, один з яких підкоряється розпорядженню іншого, в результаті цього підпорядкування володарюючий суб'єкт реалізує свою волю та інтереси.

3. У чому суть формаційної і цивілізаційної типології держави

Типологія держави - це теорія (вчення) про її типи. Тип держави - сукупність держав, що мають загальні риси, які виявляються в єдності закономірностей і тенденцій розвитку на основі подібних економічних (виробничих) відносин, однаковому поєднані загально-соціальної і вузько-класової сторони їх сутності, близькому рівні культурно-духовного розвитку та науково-технічного прогресу.

Існують два підходи до типології держав: формаційний (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.І. Ленін) і цивілізаційний (М. Єллінек, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Гелбрейт, А, Тойнбі, С. Хартингтон).

Формаційний підхід ґрунтується на вченні про зміну суспільно-економічних формацій (їх базис - тип виробничих відносин), кожній з яких відповідає свій історичний тип держави. Формація - це історичний тип суспільства, що має певний спосіб виробництва, панівну форму власності, класову структуру Перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої відбувається в результаті зміни віджилих типів виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом. За такого підходу держава набуває виключно класової визначеності, виступає як диктатура економічно панівного класу.

Виділено такі історичні типи держав:

1. Експлуататорська рабовласницька (рабовласницький спосіб виробництва; наявність класів рабів і рабовласників; диктатура останніх); феодальна (велика власність феодалів на землю і натуральне господарство залежних від феодалів селян; наявність класів кріпаків і феодалів; диктатура останніх); буржуазна (капіталістичний спосіб виробництва, що ґрунтується на свободі приватної власності на знаряддя і засоби виробництва та експлуатації найманої робочої сили; наявність класу робітників і буржуазії; політичне панування останньої);

2. Експлуататорські: соціалістична держава (спільна соціалістична власність і планове господарство; поділ населення на робітників, селян та інтелігенцію; диктатура пролетаріату). Вважалося, що в найближчій історичній перспективі соціалістична держава має перерости в суспільне комуністичне самоврядування.

Переваги формаційного підходу:

· акцентування уваги на істотній ролі економічних відносин у формуванні держав і зміні їх типів;

· підкреслення класової сутності держави (інтереси якого класу виражає);

· розгляд розвитку держав у поетапності і природності історичного характеру.

Вади формаційного підходу:

· переоцінка класово-економічного чинника, що не завжди має і може мати вирішальне значення у процесі утворення держави, поступаючись провідній ролі інших чинників;

· залишення поза полем зору величезного шару культурно-ціннісних ідей і уявлень, що не можуть бути охарактеризовані як класові;

· розгляд соціалістичної держави як антикапіталістичної і заперечення її наступності;

· невиправдане вихваляння соціалістичної держави як вищого й останнього історичного типу;

· породження міфу про суспільство комуністичного самоврядування.

Орієнтований на перебільшене (у найбільш істотних рисах) уявлення про історичні типи держав, формаційний підхід не враховує проблем, які не вкладаються у звичайні рамки класового, формаційного аналізу. Так, раби ніде в давніх суспільствах не були основною виробничою силою, класичний феодалізм існував тільки в деяких країнах Європи, а класичний капіталізм був реальністю переважно в Англії і Німеччині. Класово-формаційний підхід може бути використаний за типології держав світу до другої половини XIX ст.

Цивільний підхід застосовує поняття "цивілізація" (від лат. civilis) - тип культури як основу типології держав. Під "цивілізацією" розуміють відносно замкнуте і локальне становище суспільства, що характеризується спільністю культурних, економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак (А. Тойнбі налічує 21 цивілізацію: єгипетська, китайська, західна, православна, індуїстська та ін.).

Переваги цивілізаційного підходу:

· розкриває сутність будь-якої історичної епохи через людину, через сукупність панівних у певний період уявлень кожної особи про характер суспільного життя, про цінності і мету її власної діяльності;

· розглядає державу як найважливіший чинник духовно-культурного розвитку суспільства, спрямованого на обмеження і виключення навіть легалізованого насильства стосовно особи;

· затверджує залежність типів держав від розмаїтості національних культур, світогляду суспільства, його моралі, ціннісної орієнтації.

Вади цивілізаційного підходу:

· недооцінює економічний чинник, відводить йому другорядне місце в розвитку цивілізацій;

· ігнорує вплив соціальної диференціації суспільства, класових суперечностей на цивілізаційні процеси;

· зводить в абсолют культурний елемент, кваліфікує його як "душу, кров, лімфу, сутність цивілізації" (А. Тойнбі).

Прихильники цивілізаційного підходу поділяють цивілізації на первинні і вторинні.

Первинні - Давній Єгипет, Персія, Шумер, Вавилон, Бірма та ін., що характеризуються командно-адміністративною організацією державної влади. Держава (влада), перебуваючи в поєднанні з культурно-релігійним комплексом, забезпечує як політичний, так і соціально-економічний розвиток суспільства, а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися тільки ті, котрі змогли послідовно розвинути духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська, китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).

Вторинні - держави Західної Європи, Східної Європи, Північної Америки та ін. - виникли на основі відмінностей, що первісно означилися між державною владою і культурно-релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникною силою, якою вона поставала у первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація з найдавніших часів тяжіє до ринково-власницького укладу, громадянського суспільства і правової організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвинули цю спрямованість європейських держав.

Окрім того, розрізняють цивілізації доіндустріальні, індустріальні і постіндустріальні; східні, західні, змішані; давні, середньовічні, сучасні.

З позицій загальнолюдських цінностей, що стали домінуючими у другій половині XX ст., привабливим видається цивілізаційний підхід, особливо до типології сучасних держав, які неможливо підвести під формаційну класифікацію типів держав. Сучасна концепція цивілізації (що відмовилася від колишньої оцінки цивілізації тільки як культурної спільності і базується на визнанні її комплексного характеру: культура, економіка, політика та ін.) виявляється значно ширшою і багатшою за формаційного підходу. Вона дає змогу пізнавати минуле через усі форми діяльності людини - економіко-трудову, соціально-політичну, культурно-духовну й інші - в усьому розмаїтті суспільних зв'язків. Вона актуальна тому, що в центр вивчення минулого і сьогодення ставить людину як творчу і конкретну особистість, а не як класово-знеособлений індивідуум; розрізняє не тільки протистояння класів і соціальних груп, а й ураховує сферу їх взаємодії на ґрунті загальнолюдських цінностей. Проте на основі цивілізаційного підходу ще не побудована чітка типологія держав.

4. Що таке громадянське суспільство? Що відображає дане поняття

Громадянське суспільство -- це історичний тип у розвитку людського суспільства, його конкретна якісна характеристика; це сфера самовиявлення і реалізації потреб та інтересів вільних індивідів через систему відносин (економічних, соціальних, релігійних, національних, духовних, культурних). Структурними елементами цієї системи є організації (політичні партії, громадські об'єднання, асоціації) та різні об'єднання (професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного життя і є своєрідним регулятором свободи людини.

Наведене визначення громадянського суспільства поєднує асоціативний, структурний та функціональний аспект розуміння вказаного суспільства. Але не слід забувати про один важливий момент, що громадянське суспільство, незважаючи на його структурованість, це, насамперед, суспільство, у якому пріоритетне значення мають інтереси людини.

Таким чином, громадянське суспільство -- не сукупність ізольованих індивідів, а комплекс соціальних відносин, система суспільних інтересів (економічних, соціально-політичних, релігійних, духовних, сімейних, культурних та інших) та потреб членів суспільства. Це -- сфера самовиявлення вільних громадян і добровільно сформованих асоціацій та організацій, обмежених відповідними законами від безпосереднього втручання та довічної регламентації діяльності громадян і організацій з боку державної влади.

Такий підхід до аналізу громадянського суспільства дає можливість зробити висновок про те, що воно має відображати суспільні відносини, взаємозв'язок всіх сфер суспільного життя людини. У той же час громадянське суспільство -- не будь-яке суспільство, а сукупний індивід, який виступає через систему різних асоціацій, об'єднань своєрідним регулятором свободи людини.

Іншими словами, громадянське суспільство -- це сфера соціальної взаємодії, що складається зі сфери особистого життя людини, різноманітних об'єднань, громадських рухів і публічної комунікації.

Концептуальне вирішення проблеми розуміння сутності громадянського суспільства неможливе без аналізу його структури.

Структура суспільства -- це внутрішня його будова, що відтворює багатогранність та взаємодію складових суспільства, забезпечує його цілісність та динамізм розвитку.

Структуру громадянського суспільства можна подати у вигляді п'яти систем, які відповідають певним сферам його життєдіяльності: соціальної, економічної, політичної, духовно-культурної, інформаційної.

Соціальна система -- певна сукупність об'єктивно сформованих взаємозв'язків між ними, а саме:

а) інститути сім'ї та відносини, що обумовлюють її існування;

б) відносини, які відображають соціальну сутність людини (клуби, об'єднання);

в) відносини, що виникають між соціальними спільнотами (групами, націями, расами тощо).

Економічна система -- це сукупність економічних інститутів і відносин, у які вступають люди у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання сукупного продукту, реалізації права власності.

Структурними елементами економічної системи є: приватні господарства; акціонерні товариства; кооперативні господарства; фермерські господарства; індивідуальні, приватні підприємства громадян.

Політична система -- це сукупність цілісних саморегулюючих елементів:

а) держава;

б) політичні партії;

в) суспільно-політичні рухи та відносини, що між ними виникають.

Духовно-культурна система -- це відносини між людьми, їх об'єднаннями, державою та суспільством у цілому стосовно духовно-культурних благ та різного роду матеріалізованих інституцій, через які реалізуються дані відносини, що пов'язані з освітою, наукою, культурою, релігією.

Інформаційна система -- це система, яка складається в результаті спілкування людей та через мас-медіа (підприємства, об'єднання, що здійснюють виробництво та випуск засобів масової інформації).

Структурні елементи громадянського суспільства мають відповідати певним вимогам:

1. Економічна система діє за принципами самоорганізації, саморегулювання та самоуправління;

2. Соціальна система має чітко виражене структурне оформлення;

3. Політична система виступає, з одного боку, в формі механізму узгодження соціальних інтересів у суспільстві, а, з іншого -- як найбільш повне вираження загального національного інтересу.

У юридичній літературі щодо вирішення питання структури громадянського суспільства сформувались різноманітні підходи.

Так, В. Варивдін вважає, що у економічній сфері структурними елементами громадянського суспільства є недержавні підприємства: кооперативи, орендні колективи, акціонерні товариства, асоціації кооперативів та інші добровільні об'єднання громадян у галузі господарської діяльності, які створюються ними з особливої ініціативи.

Соціальна сфера громадянського суспільства включає інститут сім'ї, громадські організації та рухи, інші організаційно оформлені та неоформлені об'єднання, органи громадського самоврядування за місцем проживання чи у трудових і навчальних колективах; механізм виявлення, формування суспільної думки, а також вирішення інституційного оформлення інтересів, що виникають у суспільстві і проявляють у культурній, цивілізованій формі у рамках конституції і законів держави.

Духовна сфера громадянського суспільства передбачає свободу думки, совісті, слова; самостійність та незалежність від державних та політичних структур, творчих, наукових та інших об'єднань.

А. Одинцова відносить до елементів громадянського суспільства:

1. Різні асоціації, що здійснюють свою діяльність на підставі реального самоврядування (територіальні, виробничі, за інтресами та інші, а також їх органи);

2. Правову державу, її аппарат;

3. Політичні партії, що вважають за основне у своїй діяльності консенсус з іншими інститутами громадянського суспільства стосовно фундаментальних суспільних цінностей;

4. Інші структури, які засновані на єдності інтересів та функціонують на підставі горизонтальних зв'язків.

Проблематика громадянського суспільства доволі складна, вона не обмежується структурними моментами у його функціонуванні та розвитку. Важливе місце у дослідженні даного феномена належить узагальненню тих особливостей, які притаманні громадянському суспільству.

По-перше, громадянське суспільство розглядається як сукупність вільних індивідів. Це знаходить вияв у різних аспектах, а саме: економічному, соціальному та політичному.

Суть економічного аспекту полягає у тому, що: 1) кожний індивід є власником тих засобів, які необхідні для його нормального існування; 2) індивід має право на свободу вибору форм власності; 3) на вільний вибір роду занять, професії та користування її результатами.

Соціальний аспект розглядається як: належність індивіда до певної спільності (сім'ї, клану, класу) чи автономна його самостійність з метою забезпечення своїх потреб.

Політичний аспект вимагає свободи індивіда, що виявляється у можливості бути членом партії, брати участь у виборах.

По-друге, громадянське суспільство -- це відкрите соціальне утворення, що зумовлюється:

· відсутністю жорсткої регламентації з боку держави щодо забезпечення гласності, свободи слова, критики;

· правом вільного в'їзду та виїзду;

· обміном інформаційними, науковими та освітянськими технологіями з іншими державами.

По-третє, громадянське суспільство -- це складна структурована система (плюралістична), для якої характерна повнота, стійкість та відтворюваність.

По-четверте, громадянське суспільство -- це система, що має свої механізми розвитку та управління, тобто: 1) громадяни, які вступають у різні відносини, реалізують свої потреби та забезпечують цілеспрямований розвиток суспільства без втручання державних структур; 2) громадянська ініціатива, громадянський обов'язок дає можливість для розвитку всіх структур громадянського суспільства.

По-п'яте, громадянське суспільство -- це правове демократичне суспільство, для якого є характерним:

· визнання та матеріалізація ідей верховенства права, особливістю останнього має бути поділ на публічне і приватне право;

· єдність права та закону;

· правове забезпечення і розмежування діяльності різних гілок влади;

· розвиток та вдосконалення суспільства разом з розвитком і вдосконаленням правової держави.

5. Які етапи прийняття політичних рішень виділяють дослідники

На практиці політична взаємодія зводиться до процесу прийняття та реалізації рішень, що відображають інтереси і вимоги учасників політичного процесу. У зв'язку з цим у політичному процесі можна виділити дві його активно взаємодіючі між собою складові: ціннісну (система культури, домінуючі норми і цінності політичного життя) і технологічну, яка позначається поняттям «стиль політики». Застосування даних категорій дозволяє здійснити типологію політичних процесів на основі відмінностей властивих їм політичних стилів.

З точки зору публічності здійснення владних функцій виділяють відкритий і прихований (тіньовий) політичні процеси.

Відкритий політичний процес характеризується при: демократичному режимі - систематичним виявленням політичних інтересів груп і громадян, що виражається в безперервних контактах між групами, громадянами та інститутами влади, обговоренні та коригуванні політичного курсу.

Прихований політичний процес може виступати в двох формах: альтернативної офіційній політиці формі, заснованій на публічно неоформлених політичних інститутах та центрах влади (нелегальні структури мафіозні клани), і неальтернативної, коли влада певних інститутів офіційно не афішується, але визнається.

За характером перетворення влади можна виділити: революційний і еволюційний політичний процес.

Революційний політичний процес характеризується швидкоплинністю, обвальним характером перетворень; допустимістю використання насильницьких засобів; стихійністю масових політичних рухів; незаконними способами впливу на органи влади; різкою зміною функцій і статусу політичних суб'єктів; поширенням нестандартних форм політичної поведінки і наростанням конфліктності.

Еволюційний політичний процес характеризується поступовим дозволом накопичуваних протиріч і раціоналізацією конфліктів; розведенням функцій і ролей різних політичних суб'єктів; стійкістю сформованих механізмів прийняття рішень; легітимністю органів влади.

По стійкості взаємозв'язків між політичними суб'єктами виділяють стабільний і нестабільний політичний процес.

Стабільний політичний процес характеризується стійкими формами політичної поведінки громадян; функціонально відпрацьованими механізмами прийняття політичних рішень; легітимністю режиму і високою ефективністю, що панують у суспільстві соціально-політичних і культурних норм.

Нестабільний політичний процес характеризується певними, що виникають з різною частотою відхиленнями від заздалегідь виробленої стратегії і тактики реалізації політичного рішення і зазвичай виникає в умовах кризи як прояв необхідності зміни політичного курсу.

За способами досягнення динамічної рівноваги політичної системи можна виділити три типи політичних процесів:

· технократичний,

· ідеократичний

· харизматичний.

Технократичний тип відрізняється наявністю традицій еволюціонізму, безперервного і поступового адаптування політичних інститутів і механізмів до мінливих умов середовища, пріоритетом технологічного (процесуального) підходу при внесенні змін у політичну систему і рольові функції, винятком із політичної практики радикальної ломки політичних структур, що складаються на протязі століть.

Ідеократичний тип відрізняється пануванням однієї ідеології, щодо якої є загальнонаціональний консенсус.

Харизматичний тип характеризується всевладдям лідера-харизми, під політичні цілі якого підлаштовуються ідеологічні доктрини та політичні інститути.

За характером здійснення влади політичні процеси поділяються на:

· Демократичні

· Недемократичні.

Демократичний тип характеризується наступними основними принцами: конституційність і легітимність політичного процесу; пріоритет інтересів більшості соціальних груп населення; правовий захист інтересів соціального меншини; коректність взаємин між правлячою владою і опозицією; цивільний контроль діяльності органів державної влади; правове забезпечення неможливості концентрації та централізації влади в суспільстві; пріоритетність прав людини і громадянина.

Недемократичний тип характеризується наступними основними принципами: тоталітарний політичний режим; зверхність інтересів малої групи осіб; відсутність громадянського суспільства; порушення прав людини і громадянина.

За характером демократії можна виділити такі різновиди політичних процесів:

· пряма демократія,

· представницька демократія,

· плюралістична демократія.

Пряма демократія - населення безпосередньо впливає на владні структури і визначає зміст законодавчого процесу. Схема такої взаємодії має наступний вигляд: народ - законодавчий процес.

Представницька демократія - люди не тільки самі впливають на владу, але й висувають зі свого середовища представників, що виконують функції прийняття законодавчих актів і повсякденного управління державою. Представницьку демократію відображає наступна схема: народ - законодавець - законодавчий процес.

Плюралістична демократія - з розвитком політичного ладу виникають різні політичні об'єднання, які посилюють здатність громадян впливати на зміст управлінських рішень. Схема такого політичного процесу наступна: народ - групи тиску (партії) - законодавець - законодавчий процес.

Таким чином, в природі існують різні типи політичних процесів. Запропонована типологія не може бути визнана вичерпною. Крім розглянутих підходів типологію політичних процесів можна проводити і за іншими підставами.

Політичний процес складається із сукупності політичних дій. Політична дія - це дія, яку можна спостерігати, відкрита поведінка, демонстрована в рамках політичної системи індивідом чи соціальною групою. Політична дія може являти собою незаплановану, спонтанну поведінку, або ж вона може бути частиною послідовного процесу прийняття та реалізації рішень.

Політичну дію можна охарактеризувати з урахуванням різних критеріїв. Так, різниться позитивна політична дія полягає в тому, щоб зробити щось для досягнення певної мети, і негативна - у тому, щоб «припинити щось робити».

Політична дія раціональна, що означає, що її агент має чітке уявлення про цілі, знає адекватні цим цілям методи, здатний ефективно застосовувати їх, і змінювати стратегію, якщо вона не призводить до бажаних результатів. Ірраціональна, - якщо агент не має чіткого уявлення про кінцеву мету, застосовує на практиці неадекватні форми і методи політичних дій.

Політична дія може бути організованою або стихійною. Як правило, дії еліт більш організовані, що дає їм можливість зберігати своє панування, розробляти стратегію і тактику, втілювати в життя свої плани. Однак у кожній політичній дії може бути і частка стихійності, випадковості, неузгодженості.

Види політичних дій залежать від типу суспільних перетворень, від ставлення політичних сил до дійсності. В результаті політичних дій політичні системи змінюються як швидко, так і повільно. Основними видами політичних дій є революція і реформа.

Революція - це корінне перетворення структури влади в суспільстві, радикальна зміна його політичної системи. При цьому відбувається відсторонення від влади однієї правлячої еліти і заміна її іншою (у зв'язку з тим, що не всі верстви населення підтримують революційні зміни, в суспільстві формується рух, який виступає проти революції - контрреволюція - політичний рух, кероване відстороненими від влади групами, їх представниками, тими, хто порвав з революцією; метою контрреволюції є повалення нової еліти і відновлення колишніх порядків).

Реформа передбачає поступовість суспільних змін, перетворень, нововведень, перевлаштування якої-небудь сторони суспільного життя, не підриваючи основ влади правлячого класу, суспільного ладу і його соціально-політичної структури.

Крім основних видів політичних дій, які зачіпають в цілому політичну систему суспільства, політичні дії можуть здійснюватися і в інших видах. Як правило, вони не приводять до зміни політичного ладу: повстання, бунт, заколот, путч, тощо.

Повстання - це відкритий виступ будь-яких соціальних груп або класів проти політичної влади (йому притаманний певний рівень організованості, певні цілі, які обґрунтовуються в програмах або гаслах повсталих);

Бунт - це масові дії, як правило, відповідна реакція на будь-які екстраординарні дії панівних політичних груп, державних органів (бунт відрізняється від повстання відсутністю цілеспрямованості, мінімумом організованості, керованості і вичерпує себе опором окремих дій уряду);

Заколот - це збройний виступ, підготовлений певною групою осіб з більш обмеженим числом учасників, ніж під час бунту (зазвичай ядро заколоту складають представники армії або інших силових структур, до яких приєднуються певні верстви населення);

Путч - це авантюристична спроба вчинити державний переворот, ініційована невеликою групою змовників (путч виражається в збройних діях, що не спираються ні на широку підтримку, ні на облік ситуації, ні на продуману програму).

Не менш важливим видом політичних дій є політична кампанія - система дій, розрахованих на досягнення певних цілей (зміна структури влади в суспільстві, перерозподіл політичних повноважень, формування органів влади тощо).

Прикладами специфічних політичних дій служать також мітинги, демонстрації, страйки, збори, пікетування, походи і т.д. Особливими видами політичних дій є вибори і проведення виборчих кампаній, референдуми, офіційні візити державних, партійних делегацій в інші країни, дипломатичні переговори і т.д.

Таким чином, політичні дії орієнтують політичну систему на досягнення певних цілей, що виражають інтереси різних груп, які вдягаються в теоретичну, ідеологічну форму.



Список рекомендованих джерел

Базові

1. Безродний Є. Ф. Історія політичних вчень : навч. посіб. / Є. Ф. Безродний, О. Ш. Уткін. - К. : ВД «Професіонал», 2006.

2. Логвина В. Л. Політологія : навч. посібник / В. Л. Логвина. - К. : Центр навчальної літератури, 2006.

3. Мухаев Р. Т. Политология : учеб. для вузов / Р. Т. Мухаев. - 2-е изд. - М. : «Издательство ПРИОР», 2001. - 430 с.

4. Піча В. М. Політологія : підруч. для студ. вищ. закл. освіти / В. М. Піча, Н. М. Хома. - 5-е вид., виправ. і допов. - Львів : «Магнолія», 2009.

Допоміжні

5. Політологія : навч. посібник для самостійного вивчення дисципліни / О. М. Кузь [та ін.]. - 2-ге вид. випр. і допр. - Х. : Інжек, 2007.

6. Корогодов Н. В. Основы политологии : учеб. пособие / Н. В. Корогодов, Ю. В. Зайончковский. - Х. : Парус, 2008.

7. Політологія : підручник // за заг. ред. В. Г. Кремень, М. І. Горлач. - Харків : «Єдинорог», 2002.

8. Політологія : підручник // за заг. ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенка. - К. : Видавничий центр «Академія», 2003. - 526 с.

9. О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко Теорія держави і права Академічний курс Підручник Київ Юрінком Інтер 2006

Методичне забезпечення

10. Мальцева О. В. Політологія : навч. посіб. / О. В. Мальцева, Г. М. Марінова. - Маріуполь : ПДТУ, 2015. - 159 с. - Режим доступу: http://umm.pstu.edu/handle/123456789/7817

11. Мальцева О. В. Політологія [Електронний ресурс] : методичні вказівки з самостійного вивчення дисципліни «Політологія» для студентів технічних напрямків підготовки всіх форм навчання / О. В. Мальцева. - Маріуполь : ПДТУ, 2015. - 41 с. - Режим доступу http://umm.pstu.edu/handle/123456789/9017

Інформаційні ресурси

12. Политическая система // Википедия : свободная энциклопедия [Электронный ресурс]. - Режим доступа : http://ru.wikipedia.org/

13. Малетин С. С. Политология [Электронный ресурс]. - Режим доступа: http://politics.ellib.org.ua/pages-cat-5.html

Размещено на Allbest.ru