Сутність політики. Політичні ідеї Н. Макіавеллі

Размещено на http://www.allbest.ru/

33

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ ТА ПРАВА

Ім. А. Нобеля

КРЕМЕНЧУЦЬКИЙ ІНСТИТУТ

КАФЕДРА «СОЦІАЛЬНО-ГУМАНІТАРНІ ДИСЦИПЛІНИ»

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

З дисципліни „ПОЛІТОЛОГІЯ”

Студентки групи ФкЗ-31

Довбиш Т.В.

Роботу перевірив:

доц. Стегний П.А.

Кременчук 2012

План

1. Що таке політика? Які види політики ви знаєте?

2. Взаємозв'язок політології з іншими науками

3. Політичні ідеї Н. Макіавеллі

4. Політичні погляди Івана Франка

5. Що таке легітимність влади?

6. Проблема типологізації політичних партій

7. Розкрийте сутність ідеології лібералізму

8. Основні принципи та види виборчого права

9. Яке місце посідає політична культура в політичній системі?

10. Що слід розуміти під міжнародними відносинами?

Список літератури

1. Що таке політика? Які види політики ви знаєте?

Що таке політика? Єдиної відповіді на це немає. В сучасній політології існує безліч підходів до визначення сутності явища політичного. Кожен з мислителів, які розглядали цю тему мали своє визначення цього феномену. М. Вебер вважав, що „Політика у звичайній інтерпретації означає всі види діяльності по самостійному керівництву. М. Дюверже - що політика - організована колективна діяльність людей, спрямована на досягнення ефективності такої діяльності. О. Бовін наводить своє визначення: Політика - сфера діяльності, пов'язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, втримання та використання державної влади. Г. Лассуел вважав, що політику необхідно розуміти як певну діяльність, яка спрямована на поділ влади. Отже, політика, політичне - це явище суспільного життя, пов'язане з діяльністю, насамперед, держави як інституційного уособлення влади.

Тепер подивимось на це питання з іншого боку, а саме, під кутом зору походження політики, політичного як такого. В своїй праці „ Держава” Платон відзначає, що однією з найсуттєвіших причин виникнення держави є ускладнення людських потреб і необхідність у зв'язку з цим суспільного поділу праці. В результаті цього відносно самостійними стали матеріальна, духовні і організаційно-управлінська діяльність людей. Кожна з них більше не могла здійснюватись всіма членами суспільства. Постійний процес ускладнення людських потреб вимагав того, щоб як матеріальною, так і духовною, так і організаційно-управлінською діяльністю займалися окремі групи людей, які б це робили не випадково, а систематично, певною мірою на професійній основі. Це означає, що та сума повноважень на управління суспільними процесами, що колись належала всім членам суспільства в цілому, перейшло до окремої групи людей. Відбулась концентрація влади, яка уособилась спеціальним органом - державою. Таким чином, політика, політичне з самого початку є відображенням організаційно-управлінських та владних відносин в суспільстві, які інституюються, насамперед, в державі.

Спостерігаючи процеси розвитку політичного в Україні, можна зазначити, що процес цей, є дуже динамічним. Зокрема останні події в нашій країні сприяли критичному і глибокому переосмисленню суспільством багатьох проблем політичного. Весь процес розвитку нашого суспільства за роки незалежності, можна розглядати як позитивні етапи на шляху до модернізації суспільства.

Для пояснення звернемось до прикладу. Сучасна як західна, так і вітчизняна політична наука стверджують, що модернізація суспільства в ХХ столітті, незалежно від того, де б вона не здійснювалась, не обходилась без жорсткої, сильної, за сутністю своєю авторитарної влади. Це пов'язано, насамперед, з особливостями тих процесів, які характеризують будь-яку модернізацію суспільства. В її основі - перехід від одних політико-державницьких, духовно-світоглядних, соціально-економічних засад функціонування суспільного організму до інших, таких, яких вимагає час. А це завжди пов'язано з певною розбалансованістю, дезорганізацією всієї суспільної системи, що приводить до тимчасового зниження цілого ряду важливих для суспільства показників його розвитку. В таких умовах сильна, жорстка, авторитетна політична влада потрібна як запобігливий механізм проти сповзання суспільства в стан гострих соціально-економічних і політичних конфліктів, громадянських потрясінь. Саме вона здатна в перехідних умовах виконувати роль своєрідного інтегратора суспільної системи.

2. Взаємозв'язок політології з іншими науками

Прообразом сучасних термінів „політика” та „політичне” є „поліція” або „політейя” - термін, що виник в давньогрецьких містах - державах вживається в дослідженнях Платона та Аристотеля. Сьогодні цей термін трактується по-різному, але можна сказати, що в цілому стародавні позначали ним два взаємопов'язані явища тогочасного суспільного життя. Одним з них була держава як особливий орган управління суспільством і пов'язана з нею суспільна діяльність. Іншим явищем був поліс як форма спільного життя стародавніх греків, яка давала можливість за рахунок певної організації оптимізувати взаємовідносини всередині такої спільності. Це, як правило, проявлялось на рівні міст - держав.

Як суспільне явище, політика дуже суперечлива. Це пояснюється тим, що вона досить складна в своїх проявах. Наприклад, політикою є і матеріальна політична діяльність, і духовна. Нерідко вони не тільки не відповідають одна одній, але й прямо взаємозаперечуються. Бо, скажімо, жодна політична програма не може абсолютно точно спрогнозувати майбутній розвиток подій в країні, за кордоном. Крім того, в політиці діють найрізноманітніші класові, групові, національні, індивідуальні інтереси, взаємодію яких також важко передбачити далеко наперед.

Як одна із сфер суспільного життя, політика функціонує у взаємодії з іншими сферами. Наприклад з економікою. Політика є концентрованим відображенням економіки, це так. Вона не може бути гуманнішою, ніж економічна система. Однак і економічний розвиток суспільства багато в чому залежить від характеру політичної влади. Якщо політика претендує на роль єдиного знавця законів суспільного розвитку - страждає економіка. Зрештою, це відбивається на темпах її розвитку, рівні життя всього народу. Так було в нашому суспільстві кілька десятиріч. Так буває нерідко при пануванні в країні однієї ідеології, політичної сили, монопольної влади.

Важливими внутрішніми факторами політичного є також мораль, соціальна структура суспільства, соціально-психологічні характеристики народу та інші. Серед зовнішніх особливе місце посідають географічні умови країни.

Як правило, в політичних процесах задіяна велика кількість учасників. Їх називають суб'єктами політики - носіями предметно-практичної діяльності та пізнання в сфері політичного. Насамперед, це держава та її гілки - законодавча, виконавча та судова. В більшості сучасних країн суб'єктами політичного виступають політичні партії, громадські організації, масові політичні рухи. Суб'єктом політики може бути суспільство в цілому або його значна частина. Нерідко вагому роль в політичних процесах відіграють певні групи людей, окремі політичні лідери тощо. Для одних з них політична діяльність є професійною (діячі політичних, громадських організацій, вчені-політологи, незалежні експерти та ін.), для інших - лише тимчасово професійною (наприклад, для обраних до законодавчих, представницьких органів влади). Громадянське суспільство відноситься до такого суб'єкта політики, для якого політична діяльність не є професійною. Воно залучається до політичних процесів або відчужується від них завдяки певним обставинам.

Отже, політика, політичне в цілому в своїй сутності є поєднанням двох взаємопов'язаних і дуже важливих сторін життя суспільства. За своєю природою - це організаційно-управлінська діяльність людей по загальному керівництву і організації суспільними процесами. З іншого боку, політика, політичне - це сфера владних відносин у суспільстві, які неминуче актуалізуються в процесі такого керівництва та організації. Завдяки цьому політичне пронизує собою всі галузі життєдіяльності суспільного організму, виступаючи стержневим елементом і найважливішим показником рівня упорядкованості, організованості суспільства в цілому. Разом з тим, політика у своєму розвиненому вигляді не є якоюсь аморфною діяльністю людей. Вона вирізняють як самостійна галузь суспільного життя, в рамках якої протягом століть сформувались певні відносини (політичні відносини), інститути (політичні інститути - держава з її складною структурою, політичні організації тощо), символіка та інше.

3. Політичні ідеї Н. Макіавеллі

Життя Ніколо Макіавеллі припала на переломний період - рубіж XV-XVI століть: закінчився чотирьохсотлітній етап поступального розвитку Італії, глибока криза охопила механізми влади і соціально-економічну структуру суспільства, мануфактурний капітал в результаті поступового спаду виробництва поступається конкурентні позиції капіталу лихварському.

На зорі нової, капіталістичної ери головну роль в економічній і політичній драмі відіграє торгова буржуазія. Політична філософія Макіавеллі, як проекція епохи сповнена антиномій, протиріч, несподіваних рішень.

Фахівці згадують чотири принципи Макіавеллі, які, на думку Р. Ходжеттса, вплинули на розвиток менеджменту:

1) авторитет, або влада лідера, корениться у підтримці прихильників;

2) підлеглі повинні знати, чого вони можуть очікувати від свого лідера, і розуміти, чого він очікує від них;

3) лідер повинен мати волю до виживання;

4) лідер - завжди зразок мудрості і справедливості для своїх прихильників.

Макіавеллі вчив правителя, який прагне до успіху, узгоджувати свої дії, по-перше, до законів необхідності (долею), а по-друге, з поведінкою підлеглих. Його вчення містять певні поради, яким має слідувати керівник, він розмірковує про кохання, страху, щедрості і прояві інших якостей в управлінні.

Про лідерство. Сила на боці лідера, коли він враховує психологію людей, знає особливості їх способу мислення, моральних звичок, гідності і недоліки. Очевидно, що діями людей, поряд з іншими якостями, править честолюбство. Але знати це ще недостатньо. Треба з'ясувати, хто саме честолюбні і тому небезпечніше для можновладців: бажаючі зберегти те, що мають, або прагнуть придбати те, чого у них немає.

Заможними рухає страх втратити те, що вони накопичили. Страх втрати породжує в них ті ж пристрасті, якими одержимі прагнуть до придбання, вважає Макіавеллі. Обидва мотиву влади, за якими нерідко ховається звичайна пристрасть до руйнування, однаково хибні. Бідні жадають придбання точно так само, як і багаті, яким завжди здається, що їх володіння недостатньо забезпечено, якщо вони не роблять нових придбань.

Багаті, які мають у своєму розпорядженні важелі влади, і бідні, які прагнуть завоювати її, в принципі ведуть себе однаково. Аморалізм залежить не від соціального походження, він продиктований участю в боротьбі за владу. «Чортів злодій» Цезар Борджіа, якого Макіавеллі вважав ідеальним керівником, поводиться анітрохи не кращі за «революціонерів» з народу.

Сьогодні ми знаємо, що багато поколінь політичних лідерів XX століття, навіть не вивчаючи праць Макіавеллі, ефективно застосовували ці принципи на практиці. Чому так відбувалося, не знає ніхто. Може бути, закони «негативного управління» передаються генетичним шляхом? Або лідери, що домагаються або вже домоглися влади, застосовують певні універсальні закони, які діють незалежно від волі і свідомості людей? Жодного наукового дослідження на подібну тему ще не проведено.

Про владу. Орієнтація на владу, прагнення її досягти таїть у собі потенційну небезпеку для соціального порядку, гарантом якого може бути тільки той, хто цю владу вже має. Правитель, як персональне уособлення привілеїв і сили, перетворюється в ціль для честолюбних підданих. До вищого посаді в державі або компанії тягнеться безліч рук, а дотягнувшись, беруть від влади по максимуму.

Властивість прагнути вгору не залежить від особистих переваг і недоліків. Воно діє в людях зразок об'єктивного закону, незалежного від волі і свідомості. «Воля до влади», якщо скористатися Ніцшевського термінологією, вище людських почуттів. Вона керує нами всупереч нам самим.

Успіх у просуванні наверх залежить не стільки від інтенсивності орієнтації на владу, скільки від наявних засобів. Мають багатьом мають у розпорядженні більше коштів - гроші, зв'язки, - щоб сіяти смуту в суспільстві, дестабілізувати існуючий порядок. Маючи багато, вони фактично зловживають тим, що вже мають, бо протизаконними діями провокують у незаможних ті ж самі жадібні почуття. «Багате честолюбство» небезпечніше «бідного», бо збуджує в людях, що не володіють владою, бажання оволодіти нею і всім тим, що пов'язане з владою - багатствами і почестями.

Про свободу. Поряд з владою безсумнівною цінністю для людей володіє свобода. Вона - така ж імператив людських вчинків, як і влада. Якщо влада частіше прагнуть захопити, то свободу - не втратити.

У «Міркуваннях про Титі Лівії» Макіавеллі запитує, кому краще довірити охорону свободи - тим, хто бажає придбати те, чого не має, або тим, хто хоче утримати за собою вже придбані переваги?Порівнюючи історичні факти, він робить висновок про те, що свободу республіки правильніше довірити простим людям, а не дворянам. Останні одержимі бажанням панувати, а перші хочуть всього лише не бути пригнобленими. Значить, вони більше люблять вільне життя і мають менше коштів для викрадення свободи, ніж дворяни.

Підтверджуючи свої висновки, флорентійський філософ багаторазово повторює одну й ту ж саму думку: людина може змиритися з втратою влади або честі, змиритися навіть із втратою політичної свободи, але не з втратою майна. Народ мовчить, коли стратять прихильників республіки або зазіхають на честь її вождів. Але народ повстає, коли посягають на його майно.

Про страх і любові. Правитель не помилиться, знаючи, що поведінкою людей керують два головні мотиви - страх і любов. Тому той, кого бояться, здатний керувати так само легко, як і той, хто любимо.

Любов дуже тонка, а страх міцніший і твердіший. Вона тримається на вкрай хиткою основі - людської вдячності. Але вдячність легко руйнується, і злий людина готова скористатися будь-яким приводом, щоб заради особистої користі змінити їй.

Але хіба правитель знає наперед, хто злий, а хто добрий? Йому треба бути тверезим реалістом, розраховуючи на успіх навіть за найнесприятливіших обставин.

Найзнаменитіший питання Макіавеллі, який до цих пір розбурхує уми менеджерів: що для лідера краще - навіювати страх чи любов? Що для нього корисніше: аби його любили чи, щоб боялися?

У принципі, краще, звичайно, поєднувати обидва мотиву, але, коли в житті таке недосяжно, для особистої вигоди правителя корисніше тримати підданих у страху. Однак поступати треба так, щоб страх не переріс у ненависть, інакше ніщо не врятує государя від розбушувалися пристрастей.

Досягти необхідних заходів неважко, пам'ятаючи, що головне - не зазіхати на майнові та особисті права підданих, для користі справи він може навіть стратити когось із родичів бунтівника, але тільки не зазіхати на майно. Адже люди зазвичай прощають і забувають навіть смерть батьків, але не втрату стану.

Про чесності. Звичайно, людям властиво прагнути бути чесніше, ніж вони є насправді, як і здаватися краще, ніж вони є. Але якщо правитель приймає бажане за дійсне, то він добровільно обманюється.

Між тим, як живуть люди, і тим, як вони повинні жити, дистанція величезна. Найчастіше терпить крах чесний правитель, бо він міряє людей на свій аршин, тобто представляє їх краще, ніж вони є. На відміну від нього розумний правитель вивчає те, що є насправді. Хоча чесності в людях менше, ніж вони думають, сама по собі чесність цінується дуже високо, бо людина схильна прагнути до того, чого у нього немає. Особливо, якщо такі якості користуються повагою і оточені пошаною. Людям властиво обставляти себе видимими символами, бажаними благами, вигаданими чеснотами. Якщо государ прагне домогтися влади, визнання або лідерства, йому треба користуватися символами, що виникають з мотиву любові. Але втримати владу можна, лише покладаючись на мотив страху.

Існує тільки два способи досягнення мети - шлях закону і шлях насильства. Перший притаманний людині, а другий - диким тваринам. Правителю не обов'язково вибирати одне з двох, бо дана антиномія нерозв'язна. Він повинен вміти користуватися обома способами.

Про щедрість. Важкий шлях государя, його підстерігають небезпеки там, де він їх не чекає. Вчорашній досвід, який призвів до успіху, сьогодні обертається провалом; благо, до якого він прагне, очікуючи, що і підлеглі шанують це благом, здатне обернутися злом. Государ може проявити найкращі лідерські якості, але вони не принесуть йому користі. Тому правитель не може бути щедрим в такій мірі, щоб ця щедрість приносила йому шкоди. Але він не повинен боятися також засудження за ті пороки, без яких неможливо зберегти за собою владу.

Розумний лідер - це той, хто зважує всі обставини і наслідки своїх вчинків. І коло аналізованих обставин повинен бути досить великий, щоб ясно зрозуміти просту думку: існують чесноти, володіння якими веде до загибелі, і є пороки, засвоївши які, можна досягти безпеки і благополуччя.

Коли на чашу терезів поставлено вище соціальне благо - порядок і стабільність, государ не повинен боятися уславитися жорстоким. Гірше, якщо він, бажаючи заслужити розташування підданих, або від надлишку поблажливості, дозволяє розвиватися безладів, грабунків та насильства.

Для остраху краще стратити стільки, скільки треба, бо страти стосуються все-таки окремих осіб, а заворушення - лихо для всіх.

4. Політичні погляди Івана Франка

Політичні погляди Івана Франка (1856-1916) - видатного українського письменника, публіциста, суспільно-політичного діяча, автора близько трьох тисяч творів, слід аналізувати в контексті тогочасної історичної обстановки та загострення боротьби трудового селянства й робітництва Західної України проти соціального гніту.

Політичні погляди І. Франка еволюціонували від громадівського соціалізму й захоплення марксизмом до позицій національної демократії та критики марксизму. На початку громадсько-політичної діяльності І. Франко захоплювався марксизмом, передусім економічним ученням Маркса (переклав 24 розділ першого тому «Капіталу» українською мовою), із марксистських позицій аналізував тогочасний капіталізм у статтях «Хто є робітник?», «На кого працюємо?», «Про соціалізм» та ін.

І. Франко негативно ставився до ідей диктатури пролетаріату, «державного соціалізму», жорсткої централізації всього суспільного життя, хоча в закономірності й невідворотності заміни капіталістичного ладу соціалістичним був твердо переконаний. Щодо соціалізму, то його ознаками, на думку І. Франка, мають бути: співдружність людей праці; відсутність держави як сили примусу, тиску згори на народ. Майбутнє суспільство - це справжнє народовладдя, а не формальна демократія. Не відкидаючи радикальних методів докорінної перебудови суспільства, Франко дедалі більше схилявся до думки, що ідеали робітників слід здійснювати за принципом: «Без насильства й кривавих потрясінь». На думку І. Франка, держава у звичному значенні слова за соціалізму зникне. Що ж замінить державу за соціалізму? Державу й політику замінить діяльність самих громад. Там держави в нинішньому розумінні не буде, бо над народом не буде управи згори, але сам народ знизу (тобто від громад) управляє сам собою, працює сам на себе, сам образується і сам обороняється.

Відносини між громадянами, об'єднаннями й народами ґрунтуються на громадівсько-федеративному принципі, який за своїм змістом передбачає федерацію при збереженні якнайповнішої автономії особи, громади, народу. Самостійність, стверджував І. Франко, аж ніяк не означає повного відокремлення України від Росії. Самостійність можлива в союзі з Росією, якщо остання набуде федеративної структури. Для І. Франка майбутня Україна - це розвинена, висококультурна нація Європи. Письменник обстоював ідею об'єднання слов'янських націй у єдину федерацію й навіть оформлення всесвітньої федерації.

Розглядаючи в широкому плані прогрес людства, мислитель писав: «Поступ цілої людськості - се величезна і дуже складна машина. Як у цілій природі, так і в розвої людства керму держать два могутні кондуктори... голод і любов. Голод - се матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се чуття, що зроджує чоловіка з іншими людьми».

Усе своє життя І. Франко, говорячи його словами, віддав праці для осягнення великого ідеалу - соціальної справедливості на ґрунті гуманного чуття. Йдеться про ідеал свободи, якому автор безсмертної поеми «Мойсей» самовіддано служив аж до смерті: соціальна свобода людей праці, національна свобода українців, особистісна свобода кожної людини

5. Що таке легітимність влади?

Політична діяльність не вичерпується державною діяльністю. Вона здійснюється в рамках різних політичних партій, профспілок, міжнародних організацій. За допомогою політичної влади реалізуються життєво важливі інтереси значних і впливових груп суспільства (класів, націй, етнічних спільнот та ін.).На відміну від державної влади, політична влада класу, іншої соціальної спільноти не спроможна виконати роль умиротворителя протиборчих сил суспільства або здійснювати «спільні справи».

Політична і державна влада мають різні механізми здійснення. Державна влада характеризується наявністю апарату управління і апарату примусу. Вона має владний примусовий вплив на поведінку людей та їх організацій, забезпечених державно-правовими методами.

Політична влада класу та іншої соціальної спільноти здійснюється через: а) їх організації (опосередкований шлях); б) політичні виступи (безпосередній шлях). Якщо влада класу реалізується за допомогою державного апарату зі спиранням на апарат примусу, можна говорити про державну владу. Державна влада не може протиставлятися політичній владі, оскільки політичну владу в суспільстві не можна уявити без держави. Держава є основним універсальним акумулятором політичної влади, тому що має можливість:

а) надавати інтересу (волі) влади загальнообов'язкового характеру;

б) використовувати спеціальні органи (апарат) для його (її) здійснення;

в) вдаватися в разі потреби до примусу.

Зазвичай державна влада є основним напрямком здійснення політичної влади класу (соціальної верстви, соціальної групи) у державних формах за допомогою властивих лише їй засобів і методів.

Політична влада - публічні, вольові (керівництва - підкорення) відносини, що утворюються між суб'єктами політичної системи суспільства (у тому числі державою) на основі політичних і правових норм.

Державна влада - публічно-політичні, вольові (керівництва - підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.

У різних суспільствах і державах характер влади відрізняється: в одних «керівництво» з боку держави означає пряме насильство, в інших - прихований примус, у третіх - організацію і переконання. Має місце й поєднання різних засобів здійснення державної волі.

Панування, систематичне насильство, примус - влада антидемократична.

Переконання, авторитет, служіння суспільству, дотримання загальнолюдських цінностей - влада демократична.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво - влади, а будь-яка влада - легітимності'. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада - виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

2) апаратна влада - концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада - юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада - поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

5) суверенна влада - відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада - юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади.

Легітимність (у широкому розумінні) - це визнання правомірності державної влади населенням і міжнародним співтовариством. Визнання законності її походження і способу встановлення означає одержання владою кредиту довіри з боку народу, згоду народу підкорятися. У вузькому розумінні це визнання законності влади, утворення її відповідно до процедури, передбаченої правовими нормами. Вимога легітимності виникла як реакція проти насильницької зміни влади в державі, усвідомлення суспільством переваги порядку і стабільності над порушенням загальновизнаних норм, захопленням влади силою. Є дві позиції в розумінні легітимності влади: 1) ліберально-демократична позиція полягає у визнанні влади, що сформувалася в результаті демократичних процедур; 2) прагматична позиція віддає перевагу влади не стільки виборній, скільки здатній опанувати складну ситуацію і підтримувати в суспільстві порядок.

Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

7) легальна влада - узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність - це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства.

Поняття «держава» і «державна влада» - близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада - це самі владостосунки (керівництво /панування/ - підкорення).

6. Проблема типологізації політичних партій

політика макіавеллі легітимність влада

Однією з головних у політичних науках є проблема поділу партій на певні усталені типи, в тому числі на правих та лівих, що особливо характерно для європейської політики. У сучасних системах політичного плюралізму ліві та праві вже не пояснюються лише ідеологічними принципами. Хоча досі існує певний набір цінностей, характерний, скажімо, для лівих. Вони традиційно є пацифістами, антирасистами, антикапіталістами, виступають проти "дикого ринку", за пріоритет колективної, акціонерної, групової власності, - у цьому розумінні вони є завжди соціальні або соціалістичні.

Праві, в свою чергу, обстоюють усталені порядки, культ нації та влади ієрархії, приватну власність як засаду господарювання та функціонування суспільства. Проте в історії були випадки, коли певні ідеологічні доктрини бралися на озброєння представниками протилежних політичних течій. Так, Жан-Луї Керманн у своїй книзі "Західні політичні режими" наводить як приклад французький націоналізм. Під час Великої Французької революції його сповідували ліві; за часів Бонапарта - праві; у період комуни - ліві; після справи Дрейфуса та в міжвоєнний період - праві; в роки руху Опору ліві; за часів де Голля - праві, а після перемоги соціалістів на виборах 1981 року й дотепер - знову ліві.

У нас тепер знову часто чуємо поділ партій і груп населення на "червоних" і "білих". Спробуємо пригадати: хто такі "червоні" і хто - "білі".

З 1917 року по 1922 рік між ними в Росії, Україні точилась безперервна боротьба. Причому "червоними" були трудящі (робітники, селяни, мало імущі), які силою повалили царя, експропріювали поміщиків і капіталістів та оголосили свою мету побудову справедливого суспільства без пана й холопа. Ці люди виступали під червоними революційний прапорами, що потім їх використовували й організатори таборів ГУЛАГу. З другого боку провідна верства формально "червоних" з часом обуржуазилась і, привласнивши добро, чини та привілеї, видозмінилась у "білих" перебудівників і реставраторів антагоністичного для червоних - буржуазного суспільства.

"Білі" - це ті, хто втратив, але не примирився з втратою майна, заводів, крамниць, землі та їх прислуга. Вони силою зброї та за допомогою іноземних армій намагались захистити і повернути своє добро і привілеї. Переважно люди освічені, культурні, навіть у фронтових умовах громадянської війни вони дотримувались чистоти і "білих комірців". Але "білі" тоді війну програли і змушені були емігрувати за кордон. Проте нині, коли надії багатьох громадян України та інших країн на рівність і соціальну справедливість не оправдались, а наше суспільство прискорено розшаровується на бідних і багатих, коли сильніші віднімають у слабкіших і чесних загальну власність і роблять її приватною, все відвертіше заговорили про "маятниковий ефект" історії, що вона повторюється, що все нове, це - призабуте старе.

Багатоманітність історичних і соціальних умов політичного розвитку країн і народів привело до виникнення різноманітних партійних структур, що відрізняються між собою побудовою, функціями, особливостями діяльності тощо. Історично перші спроби класифікації партійних об'єднань явно тяжіли до моральних критеріїв (так би мовити, "хороші" і "неблагородні" союзи) та кількісних характеристик ("великі" чи "малі" партії).

Сучасна політична наука розробила складні типології партійних інститутів. Найчастіше застосовується критерій типологізації партій - ідейні основи їх діяльності, що передбачає поділ на:

- доктринальні (зорієнтовані перш за все на захист своєї ідеологічної чистоти);

- прагматичні, або "патронажні" (Ньюмен), що орієнтуються на практичну доцільність дій;

- харизматичні, в яких люди об'єднуються довкола лідера.

При цьому в кожному із цих типів існує подальша диференціація партійних об'єднань. Зокрема, серед доктринальних партій прийнято виділяти релігійні (як, наприклад, Швейцарська євангелістська партія чи, скажімо, Партія мусульман України) і ідеологічні (численні соціалістичні, націоналістичні та інші) об'єднання.

Для сучасної політичної науки характерно типологізувати партії в залежності від їх виразних ознак:

- соціальні (захисту пенсіонерів України);

- етнічні (ультраліва баська партія "Еррі батасуна", "Демократична партія Угорців України”);

- демографічні (жіноча об'єднана партія Бельгії, Партія жінок України);

- культурологічні (партія любителів пива в Німеччині, Росії) та інші.

Типологія партій залежить також від їх диференціації з точки зору організаційної структури. Відтак прийнято виділяти парламентські (де в якості первинних організацій виступають територіальні - передвиборні комітети), лейбористські (що є різновидністю парламентських партій, які допускають колективне членство, трудових колективів-членів профспілок), а також авангардні (побудовані на принципах територіально-виробничого об'єднання своїх членів і демократичного централізму - це переважно комуністичні партії).

Досить поширена типізація партій за їх ставленням до правлячого режиму:

- правлячі й опозиційні;

- легальні й нелегальні;

- партії-лідери й партії - аутсайдери;

- партії, що правлять монопольно і правлячі у складі коаліції та інше.

У політології набули поширення класифікації партій французького вченого М.Дюверже, який за ознаками партійного членства та іншими ознаками виділяв партії кадрові, масові і суворо централізовані. Перші з названих відрізняються тим, що вони формуються навколо групи політичних діячів, а основою їх організаційної побудови є організаційний комітет (лідерів, активістів).Кадрові партії формуються, як правило, зверху, на базі різних парламентських груп, груп тиску, об'єднань партійної бюрократії. Вони зорієнтовані перш за все на участь професійних політиків та елітарних кіл, що передбачає вільне членство і певну аморфність партійної організації. Як правило, такі партії активізують свою діяльність лише під час виборів, коли необхідно організувати підтримку електорату (своїх потенційних виборців). Прикладом кадрових партій називають Республіканську та Демократичну партії США.

Масові партії - це централізовані утворення, добре організовані і дисципліновані, із статутним членством. Хоча й тут важливу роль відіграють лідери і апарат партії, великого значення в них надається спільності поглядів, ідеологічній єдності членів. Масові партії частіше всього формуються знизу, нерідко на основі профспілкових, кооперативних об'єднань і громадських рухів, які репрезентують інтереси й погляди певних прошарків населення, професійних груп, прибічників ідей та конкретних лідерів, проте в ряді випадків формування партій подібного типу можливе і комбінованим шляхом, що передбачає поєднання зусиль елітарних кіл (парламентських комітетів, громадських комітетів на підтримку того чи іншого депутата та інших) і рядових громадян (виборців). Враховуючи різноманітність форм діяльності, спрямованості та інших аспектів функціонування масових партій, деякі теоретики, як от Ж.Блондель, виділяють серед них представницькі партії західного типу комуністичні і популістські. Серед масових партій називають німецьку ХДС-ХСС, соціалістів Франції та Італії тощо.

Для суворо централізованих партій Дюверже вважав характерним перетворення ідеологічного компоненту в основоположне начало, що пов'язує ці організації. Для таких партій - а Дюверже до них відносив комуністичні і фашистські - характерна наявність багатьох ієрархічних ланок, сувора, майже військова дисципліна, висока організованість дій, повага до своїх партійних вождів.

За типологією можливий також поділ згідно з організаційною розбудовою або внутрішньою субординацією партії. Польський політолог Артур Боднар виокремлює згідно з цим критерієм централізовані та децентралізовані партії. По суті, це те саме, що Ж.Л.Керманн та інші вкладають у поняття партій з сильною та слабкою структурою.

Нарешті, в повоєнні роки з'явились нові, нетрадиційні типи партій. Це зумовлювалося надмірною громіздкістю структур існуючих партій, особливо масових, розширенням верстви професійних партійних функціонерів, відособлених від рядових членів партії. Відтак на виборах дедалі відчутнішою стає поява в політичному житті нових партій. Вони формувалися на ґрунті до того невідомих соціальних рухів - екологічних, антивоєнних, жіночих та інших. Саме такою є партія "зелених", що виросла з екологічного руху, зокрема в Україні. На відміну від давніх, "класичних" у нових партіях відсутні постійні лідери, відбувається прискорена ротація депутатів, їм властива відкритість внутріпартійного життя, нерідко й відмова від професійного апарату. Нові партії не тільки ґрунтуються на "змішаній" соціальній базі, а й дотримуються еклектичної ідеології, тобто в класово-соціальному відношенні досить невизначені.

7. Розкрийте сутність ідеології лібералізму

Сучасні ідеології характеризуються різноманітністю форм, змісту, вони різноманітні в своїх конкретних проявах. Найважливішими ідеологіями сучасності є лібералізм, консерватизм, соціалізм, комунізм, соціал-демократія. Всі вони мають давні історичні традиції і виражають сукупність ідей, принципів, настанов, які виступають основою програм і стратегій різних політичних сил.

Політичні ідеології діляться на праві, визначальними ідеалами яких є вільна конкуренція, ринок, приватна власність і індивідуалізм; ліві - ідеалами яких виступає суспільна власність, соціальна рівність і справедливість; центристи прагнуть подолати крайнощі перших двох ідеологій, знайти компроміс між ними, визнаючи соціально-орієнтовану ринкову економіку, ідеологічний і політичний плюралізм.

З погляду технологій здійснення суспільних ідеалів політичні ідеології діляться на радикальні (революційні), які пропонують глибокі системні зміни суспільства; консервативні - прагнуть зберегти і закріпити існуючий порядок у суспільстві; помірковані (реформістські), пропонують поступові структурні перетворення, які не торкаються сутності суспільства.

В сфері розповсюдження політичного впливу і суспільного статусу політичні ідеології діляться на суспільні, які діють в сфері громадянського суспільства, виступаючи ідейною платформою політичних партій; державні (панівні) - проявляються в сфері державної політики.

Головні політичні ідеології - це ідеології епохи Просвітництва, модерну і становлення індустріального суспільства. Провідною ідеологією доби просвітництва був лібералізм. Так називають ідеологію і рух прихильників вільного підприємництва і парламентської демократії. Основні теоретичні положення лібералізму були сформовані в XVII - XVIII століттях англійськими мислителями Д. Локком, Т. Гоббсом, французькими філософами Ж. Ж. Руссо, Ш. Монтеск'є.

В них можна виділити три концептуальні ідеї:

- безмежна віра в можливості людського розуму, в його здібності раціонально обдумати і перебудувати суспільне життя на “розумних” засадах;

- концепція природних прав і свобод людини, громадянського суспільства;

- вимога повної свободи ринку і конкуренції в економічній і соціальній сферах, невтручання держави в економіку.

Істотну роль ці ідеї відіграли в розвитку буржуазного суспільства, однак, їх не можна переоцінювати, бо вони час від часу приводять до економічних, фінансових криз і вихід з них, як показує сьогодення, суспільство знаходить у втручанні держави в справи економіки, фінансів (націоналізація збанкрутілих підприємств, банків, фінансові вливання за рахунок держав тощо).

На початку ХХ століття стало очевидним, що слідування базовим принципам лібералізму не наближало суспільство до соціальної гармонії і справедливості, а скоріш за все вело до все більш різкого економічного і соціального розшарування, що автоматично ставило лібералізм, з його вимогами вільної конкуренції, в становище доктрини, яка обслуговує інтереси привілейованих прошарків.

Така ситуація заставила ідеологів цього напряму переглянути окремі принципи класичного лібералізму. Суть перегляду: обґрунтувати необхідність втручання держави в економічне життя для створення сприятливих умов вільному підприємництву і конкуренції. Запозичивши у соціал-демократів ідею соціальної справедливості, “нові ліберали” почали розробляти системи і механізми державного регулювання економіки, проголосили про необхідність здійснення державою соціальних програм для підтримки малозабезпечених прошарків населення. Лібералізм стає ордолібералізмом. Загальна ідея ордоліберальних теорій - обґрунтування ділового партнерства і співробітництва між робітниками і підприємцями.

Будучи однією із самих впливових політичних ідеологій, лібералізм постійно оновлює себе, бере на озброєння ідеї інших ідейно-політичних теорій.

8. Основні принципи та види виборчого права

Стаття 5 Конституції України визначає дві форми народовладдя - безпосередня (пряма) і представницька демократія. Безпосередня демократія пов'язана з прямим волевиявленням народу України, територіальної громади чи іншої визначеної законом спільноти громадян України, яке здійснюється у визначених Конституцією та законами України формах.

Форми безпосередньої демократії - це способи і засоби безпосереднього здійснення влади народом або його частиною (територіальною громадою, населенням адміністративно-територіальної одиниці), які унеможливлюють передання владних повноважень будь-яким органам чи особам. Згідно зі ст. 69 Конституції України основними формами народного волевиявлення є вибори та референдум.

Під виборами в найширшому значенні цього слова розуміють такий спосіб формування керівних органів, що полягає в голосуванні визначених осіб. Завдяки виборам формуються, наприклад, керівні статутні органи політичних партій та громадських організацій, президіальні органи зборів, деякі органи державної влади та органи місцевого самоврядування тощо.

Вибори в конституційному праві - це спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування або наділення повноваженнями їхньої посадової особи шляхом голосування уповноважених на те осіб і визначення результатів такого голосування встановленою більшістю голосів цих осіб за умови, коли на здобуття кожного мандата, мають право балотуватися два та більше кандидатів. Вимога альтернативності має важливе значення, оскільки не лише визначає демократичний характер виборів, а й дозволяє відокремити вибори від призначення на посаду, яке здійснюється колегіальним органом (наприклад, призначення Верховною Радою України шести суддів Конституційного Суду України).

Соціальне призначення виборів полягає в тім, що:

1. Вибори є вихідним принципом організації державного механізму та системи місцевого самоврядування. За їх допомоги, зокрема, формуються парламент - Верховна Рада України; представницький орган Автономної Республіки Крим і представницькі органи місцевого самоврядування; заміщується пост Президента України та посади сільських, селищних, міських голів. У демократичній державі з республіканською формою правління взагалі не може бути органів, які набували би владних повноважень в інший, ніж пряме чи опосередковане волевиявлення народу, спосіб.

2. Вибори, проведені з дотриманням вимог Конституції України та міжнародних стандартів, виступають необхідним засобом надання владі легітимного характеру. За їх допомогою народ визначає своїх представників в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, наділяє їх мандатом на здійснення у визначених Конституцією межах своїх суверенних прав. Як підкреслює Г. Майєр, вибори - це «єдиний акт, в якому політична воля народу безпосередньо втілюється у владні політичні структури, найважливіший і єдиний акт, за яким народ може визначати, до того ж в обов'язковій з позиції права формі, державну волю»1.

3. Вибори відіграють визначальну роль у формуванні політичної еліти суспільства. Саме за допомогою виборів відбувається процес селекції політичних лідерів - громадяни наділяють владними повноваженнями тих осіб, яким вони довіряють визначати з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народові вільне виявлення його думки під час вибору законодавчої влади».

3. Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (Протокол 1, 1952 p.), що містить таке положення: «Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю таємним голосуванням на умовах, які забезпечують народові вільне виявлення його думки під час вибору законодавчої влади».

Ці міжнародні норми мають загальний характер, вони універсальні та слугують важливою гарантією виборчих прав громадянина в кожній країні, яка визнає себе членом світового співтовариства. Дотримання вимог, сформульованих у зазначених міжнародно-правових документах, а серед них насамперед слід звернути увагу на вимоги вільних, справедливих та справжніх виборів, є обов'язковим для того, щоб вибори були визнані легітимними. При цьому вільними визнаються вибори, що характеризуються відсутністю тиску й залякування виборців, їхньою важливою гарантією є незалежність судової влади. Справедливими можуть бути визнані лише такі вибори, які проводяться на основі дотримання демократичних принципів виборчого права (загальні та рівні вибори за таємного голосування). Справжні вибори забезпечують виборцям реальний вибір, вони мають проводитися на основі політичного плюралізму.

Міжнародні норми щодо організації та проведення виборів отримали повне відображення в Конституції України, з прийняттям якої в червні 1996 р. було закладено передумови для подальшого розвитку в українському суспільстві інституту виборчого права відповідно до сучасних вимог. Закріплені в Конституції поняття «народ», «влада», «права і свободи людини і громадянина», «народне волевиявлення», «вибори» є визначальними. Так, у преамбулі Конституції зазначено, що Верховна Рада України приймає її дбаючи про забезпечення прав і свобод людини. У ст. 5 закріплено, що єдиним джерелом влади в Україні є народ, а основними формами безпосереднього здійснення влади народом є вибори та референдум (ст. 69). У ст. 24 визначено, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи, а в ст. 38 закріплено право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Конституція України (ст. 3) також декларує, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, зокрема право обирати і бути обраним, та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

9. Яке місце посідає політична культура в політичній системі?

Політична культура, політична свідомість і політична ідеологія належать до ключових понять політології. Як явища суспільного життя вони містять чуттєві й теоретичні, ціннісні й нормативні, раціональні й підсвідомі уявлення громадян, які допомагають їм усвідомити й розвинути всебічні зв'язки з інститутами влади й між собою щодо участі в управлінні суспільством і державою. З утвердженням в Україні демократії політична культура та ідеологія повинні вийти насамперед за межі офіційних норм і лояльного ставлення до влади, властивих тоталітаризмові.

Від політичної культури людей вирішальною мірою залежать характер і напрями політичного процесу, стабільність і демократизм політичної системи суспільства. Саме цими критеріями вимірюється її зрілість. Чим вища політична культура, тим вужчою є сфера політичної контркультури, яка суперечить домінуючим позитивним політичним і демократичним цінностям і виконує дестабілізуючу роль.

Політична культура як соціальне явище виникла раніше, ніж оформилося саме поняття, - з появою держави, у IV-III тис. до н. е. Вона була предметом уваги Платона, Аристотеля, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Маркса, Мангейма та інших мислителів. А сам термін запроваджений у науковий обіг німецьким філософом епохи Просвітництва Йоганом-Готфрідом Гердером (1744-1803). Систематично використовувати його почали в 50-х роках XX ст. Існує багато визначень поняття "політична культура", що зумовлено його складністю і недостатнім вивченням. Приміром, американські політологи Г. Алмонд і С. Верба визначають політичну культуру як сукупність психологічних орієнтацій людей стосовно політичних об'єктів, як знання, почуття та оцінки політичних явищ. Тобто вони наголошують на суб'єктивних рисах політичної культури і не включають до неї політичну діяльність.

Англійські дослідники А. Кардинер, С. Вайт акцентують увагу на об'єктивному аспекті явища, а саме на політичній діяльності й поведінці носіїв політичної культури. Очевидно, раціональним є діалектичне поєднання в розумінні політичної культури обох аспектів, позаяк вона може бути виявлена та оцінена тільки через реальність політичної дії та поведінки суб'єктів.

Політична культура - типова, інтегральна характеристика індивідуального чи колективного соціального суб'єкта та соціальних інститутів, суспільства в цілому, що фіксує рівень розвитку їх політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки.

Критерієм, своєрідним дзеркалом політичної культури соціального суб'єкта є його реальна політична практика. Оцінюючи зміст, характер політичної діяльності та поведінки, можна визначити якість і рівень політичної культури, її носія (індивідуального чи колективного).

Зміст політичної культури різних соціальних суб'єктів неоднаковий за обсягом, структурою тощо. Політична культура суспільства є синтезом відповідних культур усіх існуючих у ньому соціальних спільнот і політичних інститутів. Але це не механічний конгломерат. У царині означених культур виробляється нова якісна субстанція - культура, яка фіксує суттєві ознаки та рівень суспільної політичної свідомості й поведінки суспільства загалом, У Цій новій, інтегрованій політичній культурі можуть переважати демократичні чи авторитарні риси, переплітатись різні рівні й характер політичних ознак носіїв культури.

Але головне, що ця політична культура дає змогу побачити якісний рівень політичного життя суспільства. Те саме стосується і політичної культури окремої особи як сукупності елементів її політичної свідомості й поведінки. Їх характер і якість, самобутній зміст, взаємодія та обумовленість дають змогу оцінювати рівень політичної зрілості людини, її політичну культуру.

Політична культура є складовою духовної культури особи і суспільства загалом. Вона тісно поєднана з іншими видами духовної культури - моральною, правовою, управлінською тощо. У контексті загальної культури суспільства політична культура постає як культура політичного мислення і політичної поведінки. Вона значною мірою обумовлює ступінь цивілізованості політичного життя суспільства.

Деякі автори виділяють ще поняття "громадянська культура" як різновид політичної культури, її вищий щабель. Громадянська культура передбачає, що суб'єкти політичного процесу в своїй діяльності керуються насамперед інтересами всього суспільства, підпорядковують їм свої приватні, корпоративні цілі. Дії цих суб'єктів спрямовані на дотримання громадянського консенсусу і здійснюються в межах правової держави. Політична культура громадянського суспільства характеризується єдністю громадянських прав і обов'язків та пріоритетом прав і свобод людини в державі. Основними її складовими є рівень політичної свідомості, політичної діяльності та поведінки соціальних суб'єктів.

Політична культура має винятково важливий аспект, пов'язаний з поведінкою та діяльністю політичного суб'єкта, які визначають передусім стиль участі суб'єкта в політичному житті, тобто сукупність методів і засобів його політичної практики, компетентність, професіоналізм, моральність тощо. Відомо, що не всі суб'єкти політики володіють належним стилем діяльності. Тому одним із основних критеріїв оцінки їх політичної культури е здатність до участі в політичному процесі, уміння правильно оцінювати політичну ситуацію, результативність діяльності.