Політичні ідеології

26

Реферат

„Політична ідеологія”

Зміст

1. Сутність і функції політичної ідеології

2. Соціально-політичні ідеї лібералізму та неолібералізму

3. Ідеологія і політика консерватизму і неоконсерватизму

4. Соціалізм і соціал-демократизм

5. Анархізм, троцкізм і фашизм

6. Національні ідеології (націоналізм) і ідеологія «нових лівих»

7. Ідеологія альтернативних рухів

8. Соціально - політичні доктрини католицизму, православ'я та ісламу

Список літератури

1. Сутність і функції політичної ідеології

Політичні ідеології надають сенсу і орієнтації діяльності суб'єктів політики і являють со-бою раціонально-ціннісну форму мотивації політичної поведінки, створюючи світоглядну основу політики.

Політична ідеологія - різновид корпоративної свідомості, яка відбиває групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та відрізняється духовним експансіонізмом. Вона доктринально обґрунтовує претензії тієї чи іншої групи осіб на владу і функціонально служить підкоренню суспільної думки політичній меті цієї групи. Всі політичні ідеології розрізняються за двома основними критеріями: за пропонованою моделлю трансформації суспільства і за ставленням до прогресу і шляхів його досягнення. Перший критерій поділяє політичні ідеології на праві, ліві і центристські, другий - розмежовує радикалів, прибічників глибоких революційних перетворень, і консерваторів, апологетів збереження існуючого політичного ладу.

Політичні ідеології - продукт епохи Просвітництва і тому в них неминуче відобразились взаємовиключні ідеї соціального прогресу: раціональна соціально-політична думка епохи пропонувала різні моделі суспільного розвитку.

Представники правого спектру вбачали можливість прогресу в суспільстві, заснованому на вільній конкуренції, ринкових відносинах і пріоритеті приватної власності.

Ідеологи лівого спектру робили акцент на радикальне перетворення суспільства в ім'я досягнення рівності, соціальної справедливості і створення соціальних передумов для розквіту індивіда. Обидва крайні фланги представлені ультраправими та ультралівими, а між ними знаходяться ідеологи центристського напряму.

Політичні ідеології являють собою духовне знаряддя національних еліт і обумовлюють ступінь ідейного впливу на маси. Тому реальна роль політичних ідеологій у суспільстві залежить від того, наскільки вони в ньому інтегровані.

Політичні ідеології поліфункціональні, основними їх функціями є:

- оволодіння суспільною свідомістю;

- впровадження в суспільну свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього;

- завоювання суспільної думки з приводу цілей і завдань політичного розвитку;

- згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти.

Слід зазначити, що не всі політичні ідеологи спираються на конкретні соціальні групи і верстви (наприклад, ідеологія фашизму, анархізму) і що будь-яка ідеологія тією чи іншою мірою дистанціюється від політичних реалій. Найбільш схильні до утопізму ідеології опозиційних сил, хоча й офіційні ідеології часто прикрашають дійсність.

2.Соціально-політичні ідеї лібералізму та неолібералізму

Ідеологія лібералізму як рупор виникаючої буржуазії стала історично першою політичною ідеологією. Її вихідні тези - це положення про святість і невідчужуваність природних прав і свобод особистості та їх безумовний пріоритет над інтересами і правами суспільства і держави. Термін «лібералізм» (лат. «liberalise -- вільний) поширився на початку XIX ст. з по-явою в Західній Європі політичних партій ліберального напряму. Лібералізм як ідеологія космополітичного за своєю природою соціального класу являє собою транснаціональний феномен. Серед творців та видатних апологетів лібералізму є англійці Т. Гоббс, Д. Локк, А. Сміт, І. Бентам, французи ПІ. Монтеск'є та Б. Констан, німці І. Кант і В. Гумбольдт, американці Т. Джефферсон і Д. Медісон, наші сучасники німець Ф. Хайєк, американці Р. Даль, Д. Гелбрейт та інші.

Основні принципи лібералізму визначають взаємовідносини і взаємодію трьох дійових осіб у системі «індивід -- суспільство -- держава»:

­ свобода людини в суспільстві та її право на самовизначення з метою існування і спрямування своєї діяльності; особиста відповідальність за її результати, свій добробут і соціальний статус;

­ співпадання індивідуальної політичної свободи з існуванням приватної особи та її «природними правами»; найважливіші з них - право на життя, власність і свободу (це відома «троїста формула» громадянських прав Д. Локка);

­ обмеження обсягу і сфери діяльності держави -- правова захищеність приватного життя індивіда від сваволі держави;

­ утвердження ідеалів і норм реальної демократії - правова рівність громадян, забезпечення їх політичних прав і свобод,

­ договірна природа держави, розподіл влади і створення системи стримувань і противаг»;

­ організація економічного життя на основі вільного індивідуального і групового підприємництва, визнання вільного ринку і вільної конкуренції за універсальні механізми соціально-економічного прогресу; підтримка вимоги «не заважайте діяти»;

­ реальне вільнодумство і проведення секуляризації, свобода совісті, можливість і необхідність встановлення розумного соціального порядку свідомими зусиллями індивідів.

І. Кант підвів під лібералізм філософсько-етичне підґрунтя. В його тлумаченні кожна особа має довершене достоїнством і абсолютну цінність; особистість не є знаряддям здійснення будь-яких планів, навіть найблагородніших планів спільного блага; людина як суб'єкт моральної свідомості у своїй поведінці повинна керуватись моральним законом. Цей закон є апріорним і безумовним; Кант назвав його «категоричним імперативом». Імперативною, за Кантом, має бути вимога ставитись до людей як до мети, а не як до засобу. Індивід здатен стати «сам собі паном» і не потребує зовнішньої опіки у своєму ціннісному і нормативному виборі.

Англієць І. Вентам (1748-1832) у теорії утилітаризму «приземлив» ліберальну позицію і поклав у її основу принцип корисності. Мета кожної людини, за Бентамом, полягає в одержанні максимуму задоволень і уникненні страждань. Користь - мета і рушійна сила соціальних відносин егоїстично діючих індивідів. Відповідно держава постає засобом у реалізації утилітаристських настанов особистості.

Мислителі всіх поколінь досить переконливо відстоювали привабливі переваги ліберальних цінностей, що поставило питання про лібералізм як певний абсолют на всі часи. Відома стаття американця Ф. Фукуями «Кінець історії?» підлила масла у вогонь теоретичних дискусій. Автор стверджує, що лібералізм завдав остаточної поразки всім іншим соціально-політичним теоріям і що в сучасному світі немає соціальних суперечностей, які були б не під силу лібералізму. Це означає, що у світовому інтелекті не залишилось ніші для альтернативної політико-економічної концепції, здатної перевершити ідеї лібералізму.

Це категоричне твердження є безпідставним. По-перше, принципи свободи більш привабливі і довершені у сфері абстракції й далеко не завжди можуть бути реалізовані на практиці. Спрацьовує «принцип бумеранга»: збільшення свободи одних поєднується з посиленням опору інших. У реальній ліберальній практиці дуже рідко спрацьовує «категоричний імператив» Канта. Для цього необхідні зміни в самій природі людини, в якій етичне перевершить природне. Спроби різних соціальних сил досягти повної свободи для себе найчастіше ставали трагедіями для інших. Подруге, сучасна модифікація лібералізму - неолібералізм - уже позначила корекцію його вихідних позицій.

Неолібералізм - «етатистський» різновид лібералізму, оскільки основне розходження неолібералізму з класичним лібералізмом полягає в різному розумінні ними соціальної ролі держави. На відміну від своїх попередників, які виступали проти втручання держави в соціально-економічне життя, сучасні ліберали (неоліберали) визнають за нею значну роль в соціальному регулюванні. Тенденція до посилення ролі держави втілилась у політиці «нового курсу» Ф. Руз-вельта, одержала подальший розвиток під час другої світової війни і в наступні роки. Це значною мірою було обумовлено науково-технічною революцією, яка викликала збільшення державних капіталовкладень у невиробничу сферу, а це забезпечило розвиток освіти, науки, охорони здоров'я, підвищення кваліфікації робочої сили. Сформувались нові уявлення про роль і функції держави, виражені загальним поняттям «держава добробуту». Ідея «відповідальності держави» за добробут усіх громадян, покладена в основу цієї концепції, принципово протистоїть ідеї ринкового регулювання розподільних відносин.

Таким чином, сам людський егоїзм обумовив необхідність втручання держави в соціально-економічні відносини. Логіка при-родних законів соціального життя взяла гору над позірною універсальністю принципів лібералізму, а це спростовує оптимістичний висновок Ф. Фукуями.

Недосконалість лібералізму відбивають принципові настанови його антипода в особі консерватизму.

3.Ідеологія і політика консерватизму і неоконсерватизму

У повсякденному сприйнятті термін «консерватизм» тотожний за значенням прихильності до застарілого і віджилого. Поверховий зріз поняття вводить в оману, а побіжний розгляд консерватизму спочатку породжує неповагу до його апологетики традиційних соціальних інститутів і норм життя. Однак дві змістовні настанови консерватизму різко змінюють наше ставлення до цього вчення. Нерозуміння суспільства як духовної реальності з власною внутрішньою життєдіяльністю і вразливою структурою і як склад-ного механізму, непідвладного механічному переустрою.

Ці настанови конкретизуються в концептуальній тріаді консерватизму:

- у ставленні до раціонального в соціально-історичному розвитку;

- у трактуванні суспільства і характеру його взаємовідносин з державою;

- в інтерпретації соціальних змін.

Основи консерватизму заклали на межі ХУШ і XIX століть англієць Е. Берк та французи Ж. де Местр і Л. Бональд. їх соціальна філософія

базувалась на уявленні про обмеженість людського розуму в його можливості вичерпного осягнення суспільства. Основоположній тезі мислителів Просвітництва про безмежність розуму і раціонального соціального пізнання було протиставлено провіденційно-містичне бачення соціальної історії з його приматом віри над розумом, інтуїції і почуттів над свідомістю. Буржуазній дійсності з її соціальними контрастами і антагонізмами, з її бездуховністю, прагматизмом і соціальним егоїзмом був протиставлений образ середньовіччя як історичного зразка соціальної впорядкованості.

Раціоналістичні концепції соціального розвитку приховували в собі явні недоліки. Це, по-перше, механістичне розуміння суспільства як простого конгломерату індивідів, здатного стати об'єктом соціального експериментаторства, по-друге, це утопічні за своєю суттю ідеї про докорінну перебудову соціальних відносин вільною творчістю мудрих законодавців.

Ідеологи консерватизму, навпаки, рішуче відкидали будь-які штучні перебудови соціальних інститутів і відстоювали ідеї соціальної активності в межах соціальних інститутів і цінностей, що склалися.

Найбільш істотне розходження між лібералами і консерваторами стосувалось тлумачення сутності суспільства і характеру його взаємовідносин із державою. Ліберали виходили з концепції природних прав і договірного походження громадянського суспільства і держави та вторинності держави як соціально-політичного інституту. Консерватори розглядали державу як деяку постійно існуючу органічну цілісність, вони припускали видозміну і навіть зникнення окремих структур держави, але ка-тегорично заперечували саму можливість зміни її сутності. Ця позиція визначила основні контури політичної доктрини консерватизму -- соціальний порядок, стабільність і традиціоналізм.

Консерватори надавали безумовної переваги еволюційним соціальним змінам, виходячи з ідеї обмеженості людського розуму у визначенні орієнтирів соціального процесу і органічного характеру суспільства і держави. Вони дотримувались (і дотримуються) досить обґрунтованої і логічної концепції історичної єдності минулого, теперішнього і майбутнього. Це настанова на наступність і оновлення соціальних зв'язків між поколіннями, конструктивне ставлення до спадщини, підтримка і збереження національно-історичного менталітету народів, поважання релігійних традицій.

Такий підхід передбачає однозначне негативне ставлення консерваторів до революцій. Спираючись на соціальний досвід революційних потрясінь, консервативна політична думка приходить до таких узагальнених висновків:

- не можна здійснити докорінний розрив із соціальною дійсністю, оскільки це можна припустити лише в умоглядному теоретизуванні;

- абсолютно неможливо втілити в практичній політиці моделі суспільства, які були сконструйовані на раціональних принципах, оскільки їх реалізація неминуче наштовхнеться на закладені в суспільстві антагоністичні суперечності;

- створена у світі абстракцій «соціальна інженерія» закономірно приведе до прямо протилежних соціальних результатів і непомірних соціальних витрат.

Ці висновки містять в собі переконливу загальногуманістичну основу і є особливо цінними для соціальних систем, які переживають процес модернізації. У теперішній соціальній ситуації в Україні та в інших країнах СНД пожвавлення консервативних настроїв і поява консервативно-охоронного менталітету в частини населення може стати конструктивною противагою руйнівним тенденціям.

Консерватизм, як і лібералізм, зазнав закономірної еволюції. «Новий консерватизм» чи неоконсерватизм - це політична течія, яка визначає політичний курс провідних країн Заходу останніх десятиріч (далася взнаки економічна криза 1973-1974 pp.), - «рейганоміка», «тетчерізм». У політичній філософії неоконсерватизму відбувається еволюція в бік визнання пріоритету прав і свобод окремої особистості. Неоконсерватори прагнуть знайти «середній» шлях між неприборканою ринковою стихією і неефективною державно-бюрократичною регламентацією. Під ідейним прапором неоконсерватизму можуть знайти спільну мову представники центристських сил і переконані консерватори, оскільки їх може зробити союзниками неоконсервативна логіка мислення: сенс і мета соціального розвитку визначаються інтересами держави і нації, а перетворення держави на могутнього суб'єкта міжнародних відносин стане гарантією соціального порядку.

4.Соціалізм і соціал-демократизм

Ідеї соціалізму відомі з давніх часів, але повне теоретичне обґрунтування та ідеологічне оформлення вони одержали у XIX ст. Для соціалізму є характерною недооцінка або заперечення індивідуальної економічної свободи, конкуренції та неоднакової винагороди за працю як передумов зростання матеріального добробуту індивіда і суспільства. їх замінює політичне регулювання економічних і соціальних процесів, державне регулювання норм і принципів соціальної рівності і справедливості. В соціалістичній доктрині, на відміну від лібералізму, помінялись місцями індивід і держава, а свідоме регулювання витіснило еволюційні процеси в економіці: політика стала домінувати над економікою.

Перші спроби створити ідеал такого соціального ладу зробили в XVI-XVII ст. Т. Мор і Т. Кампанелла, а наприкінці XVIII - початку XIX ст. -- соціалісти-утопісти Сен-Сімон, Фур'є і Оуен. У середині XIX ст. К. Маркс і Ф. Енгельс в особі промислового пролетаріату знайшли соціальну опору для реалізації соціалістичного ідеалу. Марксизм виходив із можливості пізнання соціальних процесів і виведення законів суспільного розвитку, і в цьому він чимось подібний до лібералізму, але в ньому одвічно принижувалась політична роль усіх соціальних класів і верств за винятком пролетаріату. Критерій прогресу пов'язувався з соціальним буттям цього класу. Теорія марксизму ігнорувала природу людини, а сумнівний ідеал «нової людини» орієнтувався головним чином на моральні стимули.

Якість будь-якої ідеології визначається її життєздатністю і соціальною ефективністю. Таку якість виявив соціал-демократизм як політична ідеологія центристських сил. Вона є пластичною і сприйнятливою до найкращих досягнень різнорідної політичної думки. Це ідеологія «середнього класу» - єдиного, який об'єднується солідарними інтересами; її відрізняє повна відсутність будь-якої претензії на теоретичну винятковість.

Соціал-демократизм виник наприкінці XIX століття. Один з лідерів ІІ Інтернаціоналу Е. Бернштейн у праці «Передумови соціалізму і завдання соціал-демократії» (1899) піддав ревізії класичні положення марксизму. Безпосереднім приводом для цього колишнього соратника Ф. Енгельса стали якісні зміни капіталізму кінця XIX ст., що, на його погляд, відкрили можливості взаємодії поляризованих соціальних сил. У Західній Європі визначилась явна перевага еволюційних процесів над революційними. Е. Бернштейн дійшов узагальненого висновку про докорінну зміну орієнтирів пролетаріату - з класово-революційних на еволюційно-реформістські. Ключовими в соціал-демократичній термінології стали поняття «реформа» і «демократія», що прийшли на зміну класичним «революція» і «класова боротьба». Держава трактувалась як надкласовий орган, що виражає інтереси всіх членів суспільства.

У 1951 р. концепція «демократичного соціалізму» стала програмою соціал-демократичного руху, проголосивши головними цінностями свободу, справедливість і солідарність. Умовою їх реалізації міг бути лише демократизм, послідовно і суворо проведе-ний в усіх суспільних сферах. Соціалізм у цій концепції виступає не як жорстко детермінована суспільна конструкція, а як процес поступального руху до здійснення цих цінностей.

Наприкінці 80-х років XX ст. пріоритетною цінністю в «де-мократичному соціалізмі» стала солідарність: солідарне, а не просто «демократичне» суспільство здатне забезпечити високу якість життя, сформувати почуття належності кожного до цього суспільства і стати потужним чинником інтеграції.

Соціал-демократичну теоретичну конструкцію увінчує концепція «соціальної держави». В ній держава постає в подвійній якості: вона правовим шляхом захищає інститут приватної власності і здійснює потужну соціальну політику з метою підтримки соціальних аутсайдерів.

Соціал-демократизм - ідеологія, яка ґрунтується на принципах соціального макроконсенсусу, соціального партнерства і компромісу політичних сил. Це і конструктивний тип політичної культури, яка інтегрує здоровий глузд, реалізм, терпимість до інакомислення і орієнтацію на загальнолюдське.

5.Анархізм, троцькізм і фашизм

Анархізм (від грец. anarchia - «безвладдя») соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, обґрунтовує абсолютну свободу особистості, відкидає обов'язкову для всіх регламентацію соціальних відносин. Анархізм, як і лібералізм, є інтернаціональним феноменом: його презентують німець М. Штірнер (1806-1856), француз П. Прудон (1809-1865), росіяни М. Бакунін (1814-1876) і П. Кропоткін (1842-1921) та інші.

Термін «анархія», як і деякі інші, в побутовому розумінні є досить далеким від реального політичного значення і сприймається як хаос, безладдя, сум'яття.

Суть анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. На перший погляд, у цьому анархізм є тотожним лібералізму. Однак ця посилка лише формально споріднює обидві течії. їх «розлучає» розуміння соціальної ролі держави: у лібералів вона є органом соціального договору і гарантією свободи індивіда, в анархістів - бар'єром і перешкодою утвердженню свободи особистості, втіленням соціального лиха, яке має бути знищене. Анархісти не заперечують соціальну революцію, але вона повинна привести до бездержавного ладу. В цьому їх відмінність від марксистів. І все-таки, виступаючи проти державного примусу, анархісти зовсім не ігнорують ідею соціального регулювання. Річ у тому, що воно в їх розумінні зводиться до вільного самоврядування і взаємодії автономних виробничих асоціацій, комун, індивідів тощо. Загальнокоординуючі органи повинні створюватися «знизу вгору». М. Бакунін у полеміці з К. Марксом попереджав про загрозу «червоної бюрократії» - правонаступниці традиційного чиновництва буржуазної держави.

Квінтесенцією троцькізму є доктрина «перманентної революції». Л. Троцький (1879-1940) осучаснив марксистську ідею безперервної революції. К. Маркс і Ф. Енгельс розглядали її як довгий ланцюг якісно відмінних один від одного етапів, що наближають революцію до її неминучої мети - завоювання пролетаріатом державної влади і усунення від неї заможних класів.

Л. Троцькйй вніс своє розуміння в ідею безперервності революції (лат. permanens - «постійний»). Перманентність розвитку соціалістичної революції в кожній країні він пов'язував не з внутрішніми умовами, а із зовнішніми чинниками, з перемогою світової пролетарської революції. Він наполягав на експорті російської революції в інші країни за допомогою Червоної Армії і таким чином «підштовхувати» світову революцію.

Прояви троцькізму різноманітні -- від міської «герільї» до парти-занщини у важкодоступних районах. Багато хто став жертвою власних авантюристичних помилок як наприклад Че Гевара.

У неотроцькістів з'явився «безпрограшний» козир: світове господарство з його інтернаціоналізацією та інтернаціональними корпораціями нібито реанімує «інтернаціональний плацдарм світової революції».

Створений Л. Троцьким IV Інтернаціонал у фрагментарному вигляді існує на периферії капіталістичного світу і не здійснює суттєвого впливу на політичні умонастрої сучасників.

У політології склалось подвійне розуміння фашизму: як конкретно історичного різновиду політичних ідеологій в Італії, Німеччині та

Іспанії в 20-40 pp. XX ст. і як ідеології, що позбавлена певного ідейного змісту і формується з метою виправдання політики пригнічення демократії і апологетики насилля як основної політичної технології. Останнє вимагає доктрин, що проповідують перевагу тих чи інших етнічних, расових, класових та інших соціальних спільнот.

Фашистська теорія у виконанні її родоначальника Б. Муссоліні запозичила елітарні ідеї в Платона і Гегеля, а також концепцію «органістської держави» - обґрунтування агресивної політики держави в ім'я відданого їй населення. У класичному фашизмі злились в єдине ціле войовничий націоналізм, «безмежна воля» держави, харизматична елітарність політичних вождів і апологія військової експансії.

Німецька версія фашизму відрізнялась рафінованою демагогією (націонал-соціалізм Гітлера), філософським обґрунтуванням у формі реакційного ірраціоналізму («німецький міф»), вищим рівнем тоталітарної організації влади і невтримним расизмом. Теоретики німецького фашизму були ідеологічними епігонами і використовували ідеї расової переваги Ж.-А. Гобіно, «зручні» для них положення філософії А. Шопенгауера, Ф. Ніцше та І. Фіхте для конструювання своєї ідеології на пріоритеті соціально-політичних прав деякого міфічного народу-«арії». Відповідно була проголошена політика підтримки «культуротворчих рас» (німців, англійців), обмеження життєвого простору для народів, «підтримуючих культуру» (слов'ян), та знищення «культуроруйнуючих народів» (євреїв, циган). У цій «місії» держава і раса мінялись місцями (на авансцену виходила раса); захист культурної цілісності раси виправдовував та інспірував політику експансіонізму, терору і дискримінації.

Звіряча подоба фашизму і його політичні обриси були характерними для франкістської Іспанії, салазарівської Португалії, Аргентини за президента Перона (1943-1955), Греції кінця 1960-х років та ряду латиноамериканських і африканських країн (Чілі, Бразилія, Південна Африка, Уганда).

6.Національні ідеології (націоналізм) і ідеологія «нових лівих»

Ідеології цього типу відбивають політичні вимоги соціальних груп, чиї інтереси щодо підвищення їх соціального статусу пов'язуються з національною належністю.

Ідеологія націоналізму (за висловом В. Соловйова - «прапор поганих народних пристрастей») містить аксіоми, які проголошують пріоритет:

- національних (етнічних) цінностей перед особистими;

- своєї культури перед іншими;

- державності перед усіма іншими формами самоорганізації етносу;

- національного минулого (частково міфологізованого) і бажаного національного майбутнього перед теперішнім, яке розглядається як «викривлення» історії;

- «народного» життя і культурної самобутності перед життєвими настановами «безкореневої» інтелектуальної еліти.

Теоретичне обґрунтування націоналізму полягає в тому, що «природа» («кров і земля») - найбільш, тривка основа «національної ідеї». В межах цих пріоритетів націоналізм утворює динамічний вузол між патріотизмом і расизмом.

Відповідно до умов і рівня національної самосвідомості населення політичні сили можуть висувати найрізноматніші вимоги - від захисту культурної самобутності національної діаспори і створення самостійної держави до розширення геополітичного простору для життя нації шляхом пригнічення інших народів.

Титул «нові ліві» - спроба назвати іншого лідера-натхненника в революційних потрясіннях. Ідеолог «нових лівих» Г. Маркузе (1898-1979) заявив, що робітничий клас індустріальних країн приєднався до споживацької гонки і значною мірою інтегрував до капіталістичного суспільного організму, а тому втратив роль соціально-політичного гегемона. Його політична місія нібито переходить до радикального студентства, гуманітарної інтелігенції і маргінально-люмпенізованих верств. Цей «горючий матеріал» розвинутого капіталістичного суспільства в союзі із знедо-леними масами бідних країн протистоїть купці багатіїв і надбагатіїв.

Такий авангардно-політичний статус «оздоблюється» відповідними теоретичними здобутками, часто шляхом синтезування різнорідних соціально-філософських ідей. Так, німецько-американський психолог і соціолог Е. Фромм (1900-1980) зробив спробу з'єднати марксизм із фрейдизмом, «безособовий об'єктивізм» марксизму - з глибоким психологізмом фрейдизму та синтезувати марксову динаміку соціальних процесів із фрейдистською концепцією особистості.

Австрійсько-американський лікар і психолог В. Райх (1897-1957) доповнив концепцію «марксизованого психоаналізу» теорією «сексуальної революції», а класичну марксову категорію «відчуження» положенням про «сексуальне відчуження» людини. В. Райх рекомендує спрямувати сексуальний опір (енергію) молоді в політичне русло. «Дивна» суміш цих двох начал викликає сумнів у політичній потенції молоді як «барометра революції» (термін Л. Троцького).

Утопізм, властивий ідеології «нових лівих», і безперспективність шляхів досягнення соціальної гармонії приводить до зменшення прибічників руху «нових лівих».

7.Ідеологія альтернативних рухів

Альтернативні соціальні ідеї відбивають прагнення вийти за межі традиційних ідеологічних систем і дати тлумачення новим соціальним проблемам наприкінці нинішнього тисячоліття з позицій гуманізму через провідне поняття «людина».

Носіями альтернативного світогляду виступають не класи, парти і соціальні групи, а об'єднання однодумців, які утворюються на основі їх прихильності до певних соціальних цінностей. До них відносяться пацифісти (лат. pacificus - «миротворний») - противники всіляких воєн, прибічники миру на Землі; феміністи - прихильники утвердження рівноправ'я жінок і підвищення їх ролі в соціальному житті; екологісти - особи, що виступають на захист навколишнього середовища; прибічники розвитку альтернативних систем освіти, демасифікації культури та інші.

Альтернативні концепції та ідеї - політичні, економічні та етичні - зводяться до кількох узагальнених положень.

Вихідним положенням виступає теза про безперспективність індустріального суспільства, оскільки індустріальний тип розвитку неминуче приводить до зрощення великого виробництва, утворення політико-економічної «мегамашини», яка протистоїть індивіду, і в поєднанні з розподілом праці, що поглиблюється, веде до відчуження сутнісних сил людини.

Теоретики альтернативних рухів (Е. Шумахер, І. Ілліч, І. Штрассер) характеризують сучасне суспільство як «систему», що є безликою централізованою структурою, яка позбавляє індивіда можливості самореалізуватись і усвідомити власні інтереси.

При цьому соціальна природа «системи» ототожнюється як з капіталізмом, так і з соціалізмом (під ним мається на увазі адміністративно-командна модель суспільного ладу); вони трактуються як два різновиди індустріального суспільства, орієнтовані на максимізацію споживання внаслідок економічного зростання. Така «система» перетворює людину не в мету, а в засіб економічного розвитку, тому вона є аморальною і антигуманною.

Ідея децентралізації є альтернативою сучасному соціальному розвитку; вона має багато аспектів і включає: розукрупнення, тобто конфлікт з панівною економічною моделлю масового товарного виробництва; антиетатизм, тобто конфлікт з державою; самоврядування, тобто конфлікт з механізмом представницької демократії; зняття відчуження особистості, неминучого у великих соціальних системах.

Суть пропонованої альтернативи - суспільство, метою якого є вільний розвиток особистості. Альтернативники формулюють головне завдання на сучасному етапі руху до такого суспільства як подолання відчуження людини в економіці, політиці, культурі, приватному житті. Вони сповідують стратегію «малих справ» - впровадження «малих ніш» альтернативного способу життя в існуючий «великий соціум». Все це виглядає досить утопічно, але стратегія «малих справ» представляє собою антипод радикал-ізму в політичних діях, оскільки всі форми політичних акцій аль-тернативників мають ненасильницький характер.

Соціальні рухи альтернативників керуються принципом «базисної демократії», що означає пряму децентралізовану демократію з її постійним контролем за посадовими і виборними особами і можливістю їх замінності. За своїм змістом «базисна демократія» не є новою (див. Руссо), і все залежить від ступеня її реалізації.

8.Соціально - політичні доктрини католицизму, православ'я та ісламу

Сучасна ідеологія католицизму уважно стежить за динамікою соціально-політичних процесів і дає досить виважено-реалістичну оцінку навколишній дійсності. Сучасний світ сприймається в усій його різноманітності і у взаємозалежності всіх країн і народів, що складають світове співтовариство. Визнання єдності світу служить передумовою для висновку про необхідність єдиної солідарної політики у вирішенні глобальних проблем, ліквідації поділу його на військово-політичні блоки і протистояння Північ - Південь. В енцикліці папи Іоанна Павла II «Центезімус аннус» («Сотий рік», 1991) робиться принциповий висновок про мир і процвітання як загальнолюдське благо.

Енцикліка однозначно визначає підходи католицизму до проблем війни і миру: реальний мир не може бути результатом військової перемоги; залишається загроза ядерної війни, яка може ввергнути світ у вселенську катастрофу; необхідно перетворити науково-технічну революцію на чинник прогресу, а не в знаряддя війни. У ній міститься тверезий аналіз сучасного капіталізму і викриваються його антигуманні прояви, зокрема зловживання і егоїзм власників. Власність, стверджується в енцикліці, не повинна завдавати шкоди тим, хто не є її власником, а. ринкових механізмів не достатньо для нормального функціонування суспільства. Отже, держава повинна забезпечити контроль над ринковими відносинами і вдосконалювати свої важелі впливу над економікою.

XX століття внесло нову якість у соціальну доктрину католицизму: в документах церкви закріпилось поняття «класова боротьба», а церква стала визнавати соціальні конфлікти неминучими проявами капіталізму і не засуджує їх. Католицька доктрина вважає політику реформ найбільш прийнятним методом соціального захисту, хоча й визнає право найманої праці на страйки. Найбільш радикальні позиції церква займає щодо роз-в'язання проблеми людини: «Центезімус аннус» рішуче виступає проти будь-яких форм відчуження людини і акцентує на необхідності захисту прав людини в тому вигляді, як вони сформульовані у відповідних документах ООН.

Соціальні документи католицизму не обійшли увагою і проблему демократії. Раніше поняття «демократія» в католицькій доктрині просто ігнорувалось, оскільки визнання народу за джерело влади суперечило християнському постулату про її божественне походження. Сучасний католицизм дуже обережно тлумачить сутність демократії: демократична система є плідною, оскільки вона надає громадянам право політичного вибору і гарантує їм можливість обирати і контролювати правителів.

У той же час церква не закриває очі і на недоліки нинішньої демократії і засуджує утворення вузькоелітарних правлячих угруповань, які узурпують державну владу у власних інтересах.

Енцикліка визнає багатоваріантність шляхів суспільного розвитку і можливість різних моделей організації суспільства і не розглядає капіталізм як єдину модель економічної організації. Тому офіційний католицизм припускає можливість контактів і діалогу між прихильниками соціалізму і християнства. Зокрема, в «Центезімус аннус» проводиться розмежування «кризи» марксизму як учення і «краху» так званого «реального соціалізму» як тоталітарної системи. Разом з тим у ній опосередковано визнається те, що деякі марксистські оцінки сутності капіталізму зберігають і нині свою силу. Це стосується і проблеми відчуження, і соціальних конфліктів, і споживацької моралі.

Енцикліка звертає увагу на небезпеку поширення капіталістичної ідеології і практики, які ігнорують проблеми злиденності і експлуатації та покладаються на вільні ринкові сили.

В останні роки католицька церква досягла успіху в утвердженні ідей своєї соціально-політичної доктрини у свідомості різних верств населення. В результаті політичного банкрутства деяких буржуазних партій, які скомпроментували себе співпрацею з нацизмом, виникли демохристиянські партії як прибічники помірних демократичних перетворень і прихильники соціальної доктрини католицизму. Це забезпечило їм достатньо широкий електорат, підтримку церковної ієрархії і частини підприємницьких кіл.

У православ'ї, на відміну від католицизму, відсутня впорядкована система прийняття і реалізації соціально-політичних документів. Ідеологи православної церкви вважають, що розробка власної соціальної програми не входить до обов'язків церкви, оскільки це суперечить євангельським заповідям. Православна церква ніколи не претендувала ані на світське панування, ані на боротьбу за державну владу. Православ'я розв'язувало це питання таким чином: церква і держава мають особливі і відмінні суспільні завдання, але надають одна одній підтримку в боротьбі за благо; держава править, але не вказує церкві і не займається примусовим місіонерством. Знаряддям церкви є не партійна політика і політичні інтриги, а настанови, викриття аморалізму і заклики до совісті.

Після 1917 р. Російська православна церква подолала складний і суперечливий шлях відносин з новим політичним режимом. Мали місце взаємні непорозуміння, антагонізми, помилки і неправильні дії з обох боків. Поступово церква перейшла на лояльні позиції щодо нового суспільного і державного ладу, а потім стала підтримувати внутрішню і зовнішню політику радянської держави.

У післясерпневий (1991 р.) період церква прагнула виконати місію хранительки духовної самобутності народу, натхненниці російського життя і гаранта її наступності.

В соціально-економічній сфері церква виступає за соціально орієнтовану ринкову економіку і одночасно за збереження найважливіших соціально справедливих завоювань - безплатне медичне обслуговування, освіту, забезпеченість у старості і таке інше.

Православні церкви інших країн виступають за оздоровлен-ня суспільства на основі його «християнізації», тобто шляхом морального вдосконалення особистості.

Проблеми війни і миру займають одне з центральних місць у соціально-політичній проблематиці православної церкви. У посланні Святійшого патріарха і Священного синоду «Про війну і мир в ядерному віці» говориться про те, що ядерна зброя не повинна бути застосована ні за яких обставин, а доктрини, що допускають її використання, не можуть бути підтримані. Церква вибірково підходить до поняття «війна»: якщо до появи ядерної зброї до нього можна було застосовувати моральні категорії справедливості і несправедливості, то щодо ядерної війни цих категорій не мож-на вживати.

Соціальна доктрина православ'я пройнята турботою про екологічну безпеку: лише гармонійне поєднання матеріального благоустрою з удосконаленням особистості і суспільства може стати гарантією збереження планети для майбутніх поколінь. В останні десятиріччя намітився процес політизації православ'я. Вища церковна ієрархія не може не враховувати того, що віруючі не байдужі до політики, а неучасть церкви в політичному житті означала б втрату свого впливу серед великих мас людей. На політичній арені з'явились християнсько-демократичні організації. Являючи собою не культові об'єднання, а світські політичні організації, вони виконують функції представництва інтересів віруючих і захисту християнського способу життя.

Іслам як релігійна доктрина і форма соціальної організації завжди відігравав на мусульманському Сході іншу роль, ніж християнство в Європі. Християнство ніколи не усувало повністю світську владу. Іслам, навпаки, пройняв усі структури мусульманського суспільства, вирішальною мірою визначив характер економічних відносин і форми політичної адміністрації, соціальну структуру, побут і культуру віруючих.

Іслам відіграє надзвичайну роль у соціально-політичному житті мусульманських країн. Інтегруюча функція релігії виявляється не в чисельності її прибічників, а в ідейно-інституціональній злитості мусульманської общини (умми). Теоретично вона об'єднує всіх мусульман світу незалежно від їх етнічної і культурної належності. Такий статус ісламу унеможливлює розмежування духовних і соціально-політичних функцій улемів - служителів мусульманського культу. Вони, як і сотні років тому, в період арабського халіфату, і в більш пізні часи, впливають на духовне життя і виступають у ролі активних суб'єктів політики. Після іранської антишахської революції роль авторитетів ісламу у визначенні політичного курсу своїх країн стала ще більш вагомою.

Коран - священна книга мусульман - є основним джерелом і зосередженням соціально-політичних ідей ісламу. Вихідним постулатом ісламської концепції політики є твердження про належність усієї влади Аллаху. Із цього випливає, що навіть ті, хто має повноваження займатись адмініструванням, не є дійсними правителями людей. Єдиним істинним законодавцем у світі ісламу є Аллах, а законодавча діяльність людей, оскільки вона лише делегована віруючим, повинна здійснюватись, як і віра, у повній відповідності з положеннями Корану.

Наріжним каменем ісламської концепції світового порядку є положення про поділ світу на мусульманську общину - умму - і весь інший світ. Воно не означає визнання юридичної рівності між ісламською та неісламською його частинами. Відповідно до ісламської доктрини держава повинна досягти певного рівня цивілізованості, щоб претендувати на рівність. Свідченням такого рівня розвитку є визнання єдиного бога, саме ця обставина розглядається як попередня умова мирних відносин між двома частинами світу. Це недвозначно означає вимогу прийняття ісламу немусульманскими народами.

До початку XX сторіччя в міжнародному праві домінувала концепція поділу народів на цивілізовані і нецивілізовані. Принципи міжнародного права застосовувались у відносинах між цивілізованими народами, а одним із критеріїв цивілізованості вважалось сповідання християнства. Нині подібний принцип перенесено в ісламську концепцію міжнародних відносин.

Теоретики ісламу твердять про мирний характер своєї доктрини, однак боротьба на захист і поширення ісламу (джихад) є невід'ємним елементом ісламського руху, основним обов'язком кожного мусульманина.

Соціально-політична доктрина ісламу є досить суперечливою: запевняння в мирній її спрямованості, визнання подільності світу і священний обов'язок поширювати іслам суперечать один одному.

На практиці концепція світового порядку виявилась нездійснимою, оскільки спроби її здійснення наштовхнулись на протидію немусульманських народів. Не вдалось створити і єдину ісламську державу через внутрішні суперечності арабського світу. Нині в мусульманському світі панує концепція «ісламської солідарності», яка визнана найбільш доцільною для взаємовідносин між мусульманськими країнами. Вона стала важливим принципом політики країн мусульманського світу. Вже покладений початок процесу формування Організації мусульманських об'єднаних націй; у 1972 р. створено міжнародне об'єднання мусульманських держав - Організація Ісламської конференції.

Незважаючи на спільну ідеологічну основу, відносини між різними мусульманськими країнами відрізняються різноманітністю. Для деяких країн є характерною внутрішня політична нестабільність, де одні мусульмани конфліктують з іншими. Зокрема, суніти і шиїти ведуть одвічну суперечку про те, кому повинна належати влада в ісламській общині. Суніти не визнають посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухаммеда і особливого права нащадків четвертого пророка Алі на імамат - інститут верховного керівництва общиною мусульман, який поєднує духовну і світську владу. Вони виступають за участь общини мусульман у виборі свого глави - халіфа. Шиїти, на відміну від сунітів, є прибічниками імамату, визнають посередництво і вважають єдиними законними наступниками Мухаммеда лише Алі і його нащадків. Глава общини - імам - виступає виключно духовною особою, його влада має теократичний характер.

За зовнішніми релігійними розбіжностями прихована мета сунітів і шиїтів - боротьба за політичний вплив.

Ісламський фундаментализм - досить неоднозначне і складне явище. Одні дослідники і політики заперечують ісламський фундаменталізм як явище, інші вбачають у ньому джерело небезпеки для всього людства. Слово «фундаменталізм» (лат. fundamentum - «основа») означає антимодерністську релігійність; формально ісламські фундаменталісти закликають до руху назад, до створення в країнах з мусульманською більшістю тієї соціальної обстановки, яка була в епоху пророка Мухаммеда. Мова йде, по суті, про повернення до споконвічних цінностей ісламської цивілізації і про реконструкцію одвічної мусульманської держави. Заклики до повернення до основ віри є лише прикриттям ісламізації політики, обґрунтуванням вторг-нення релігійних діячів у сферу управління державою.

Ісламська революція 1979 р. в Ірані - приклад спроби
реалізації фундаменталістських ідей на практиці; прибічники аятоли Хомейні у відокремленні ісламу від політики вбачали головне лихо правовірних. Тому Хомейні оголосив себе «духовним правителем» Ірану і взяв на себе всю повноту влади. Керівники Ірану в концепції «ісламської держави» втілювали ідею визволення мусульман від усіх видів зла і створення суспільства соціальної гармонії і справедливості шляхом всебічної «ісламізації» життя суспільства.

Список літератури

1. Холод В.В. Лекції з політології: Навч.посіб. - 2-ге вид., - Суми: ВТД „Університетська книга”, 2003. - 408с.

2. Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. - М., 1989.

3. Боднар А. Основы политологии. - К., 1991.

4. Бодуен Жан. Вступ до політології. - К., 1995.

5. Зеркин Д.П. Основы политологии. - Ростов-на-Дону, 1996.

6. Мангейм Дж.Б., Рич Р.К. Политология: Методы исследования. - М., 1997.

7. Панарин А.С. Политология. - М., 1998.

8. Политология: Учеб. пособ. для техн. университетов / Под ред. М.А. Василика. 3-е изд. - СПб., 2000.

9. Політологія: Посібник для студентів вузів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К., 1998.

10. Санистебан Л.-С. Основы политической науки. - М., 1992.

11. Скиба В.Й., Горбатенко В.П., Туренко В.В. Вступ до політології. - К., 1996.

12. Шаран П. Сравнительная политология: В 2-х ч. - М., 1992.