Політологія

Крім наведених, Г. Алмонд і С. Верба виділили типи політичних культур, виходячи з типології політичних систем і за географічним критерієм: доіндустріальну, в якій співіснують різні політичні субкультури, слабко виражена координація дій різних політичних спільнот, немає чіткого розподілу владних повноважень і яка характерна для всієї людської цивілізації аж до появи капіталізму; англо-американську, котрій притаманні такі цінності, як шанування свободи особи, добробут, повага до владних структур; континентально-європейську, для якої характерний симбіоз англо-американських цінностей і європейських етнічних субкультур; тоталітарну, де відсутні елементи громадянського суспільства, панують тотальна бюрократизація і здійснюється ідеологізація суспільних відносин.

Типологія політичної культури може здійснюватись на основі інших факторів. Так, за властивостями її окремих суб'єктів виділяється електоральна, елітна культури, культура політичного та державного лідера. За національно-територіальною ознакою вирізняються західний європейський та східний азіатський типи. За характером взаємозв'язків і контактів між людьми виділяються конфронтаційний і консенсусний типи. За ідеологічною ознакою розрізняють консервативний, ліберальний, соціал-демократичний і комуністичний типи культур. У залежності від соціально-економічної характеристики суспільства можна виділити ринковий тип політичної культури, де політика тлумачиться людьми як різновид бізнесу, і етатистський тип, для якого характерна панівна роль держави в організації політичного життя і зумовленні умов політичної участі індивіда. На індивідуальному рівні політична культура може бути пізнавальною, що містить істинне або хибне знання про політику; афективною, що містить відчуття зв'язку або протидії до політичних об'єктів; ціннісною, яка відображає оцінки, думки і судження про політичні об'єкти.

У сучасній політології досить поширена деталізована типологія політичної культури, запропонована відомим польським політологом Є. Вятром в 70-х роках ХХ ст. у книзі “Соціологія політичних відношень”. Його типологія базується на аналізі суспільно-політичних формацій і відповідних їм політичних систем. Є. Вятр виділяє три основних типи політичної культури: традиційний, буржуазно-демократичний і соціалістичний. Традиційному типу політичної культури відповідає рабовласницький і феодальний лад. Йому притаманні ідеї священного характеру влади, традиційні норми регулювання прав влади і громадянина за твердженням “так було завжди”, незмінність основних норм функціонування політичної системи. Цей тип політичної культури має три різновиди: 1) племінна культура зі значною владою народного віча і обмеженою владою вождя; 2) теократична культура, де володар обожнюється, а його влада обумовлюється релігійними канонами; 3) деспо-тична культура, в якій влада визнається підданими абсолютною і нічим не обмеженою. Є. Вятр для добуржуазної епохи вводить також інший тип політичної культури - станову демократію, де більшість населення повністю відокремлена від влади і позбавлена усіх особистих прав, а останні існують лише для привілейованої меншості. Різновидами політичної культури станової демократії є патриціанська культура (помісі культур давньої Греції і республіканського Риму) і дворянська культура (пізнє середньовіччя у Польщі, Росії, Англії).

Буржуазно-демократична політична культура виступає у двох різновидах: консервативно-ліберальна, яка визнає громадянські права і свободи як цінності, але заперечує соціальні реформи; ліберально-демократична, де основні цінності буржуазної демократії поєднуються з державною практикою соціальних реформ.

Масова політична культура буржуазного суспільства протягом ХХ ст. породила автократичний тип буржуазної політичної культури з його мілітаристськими і фашистськими різновидами: авторитарну і тоталітарну політичні культури, які базуються на скасуванні демократичних прав і свобод громадян і визнанні сильної неконтрольованої влади. Авторитарна політична культура не передбачає активних політичних дій народних мас і вимагає лише їх пасивного послуху. Тоталітарна політична культура, притаманна фашистським і напівфашистським політичним режимам влади, поєднує культ сильного лідера і влади з активним залученням громадян до участі в політичному житті, але відповідно лише до принципів, встановлених лідером.

Слід зазначити, в сучасній політології визнано, що політичні режими, які існували в країнах світової системи соціалізму, є різновидами тоталітаризму. Це означає, що політична культура соціалістичної демократії у типології Є. Вятра теж є різновидом тоталітарного типу політичної культури.

Внаслідок соціальної різнорідності суспільства його політична культура складається з багатьох різних часткових культур або субкультур: класових, етнічних, професійних, релігійних, освітніх, регіональних тощо. Політична субкультура - це сукупність політичних орієнтацій, які значно відрізняються від культурних орієнтацій, домінуючих у суспільстві. Кожна політична субкультура містить в собі і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє цю субкультуру. Її особливості зумовлені відмінностями в стані суспільних груп в економічній і соціальній структурах суспільства, відмінностями з етнічних, расових, релігійних та інших ознак. У деяких випадках відмінності субкультур від загальної політичної культури суспільства не мають принципового характеру, вони інтегруються в неї. В інших випадках субкультури настільки відрізняються від загальної політичної культури, що виступають як контркультура. Таким чином, в кожному суспільстві одночасно можуть існувати кілька політичних культур: загальна політична культура, субкультури, контркультура. Такий плюралізм політичної культури суспільства містить у собі загрозу дестабілізації політичної системи завдяки втраті спільних ідеалів і цілей, руйнуванню звичних уявлень, утворенню в переломні періоди суспільного розвитку розриву між політичною культурою старшого й молодшого поколінь.

Основною особливістю політичної культури сучасного українського суспільства є зародження багатьох субкультур - певних політичних орієнтацій більшості людей в межах існуючої політичної культури. За умов соціальної і політичної диференціації суспільства вони ще не досить стабільні для того, щоб позитивно впливати на процес стабілізації політичної культури суспільства в цілому. Звідси їх конфронтаційний характер, який накладає відбиток на всю гаму політичних відносин в Україні.

Тому однією з найважливіших завдань політичного розвитку нашого суспільства є розвинення і вдосконалення політичної культури в цілому і кожного з її елементів зокрема.

Вплив політичної культури на діяльність суб'єктів політики конкретно проявляється через функції, що вона виконує.

Функція ідентифікації полягає у вираженні і реалізації соціальних інтересів громадян, в усвідомленні ними своєї групової приналежності і визначенні прийнятних для себе способів участі у захисті корінних інтересів соціальних спільностей, які стосуються влади в суспільстві.

Функція орієнтації знаходить свій вияв у прагненні людини до змістовного відображення політичних явищ і реалій, розумінню власних можливостей при реалізації прав і свобод в конкретній політичній системі.

Функція адаптації виявляє потребу індивіда в пристосуванні до мінливого політичного середовища, умов реалізації його політичних прав і владних повноважень.

Функція соціалізації сприяє набуттю людиною навичок і властивостей, які дозволяють їй реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права і інтереси.

Функція інтеграції спрямована на забезпечення різним групам громадян умов і можливостей співіснування в межах конкретної політичної системи, а також збереження цілісності держави та її відносин із суспільством.

Функція комунікації виявляється в забезпеченні взаємодії всіх учасників політичного процесу на базі використання загальноприйнятих термінів, символів, стереотипів, мислення і поведінки, забезпечує спадковість політичного досвіду різних поколінь.

Нормативно-регулююча функція полягає у формуванні і закріпленні в суспільній свідомості необхідних політичних цінностей, установок, цілей, мотивів і норм поведінки.

Функція пізнання спрямована на формування у громадян необхідних суспільно-політичних знань, поглядів, переконань.

Прогностична функція полягає в тому, що на основі знання особливостей політичного життя і діяльності різних соціальних спільнот можна передбачити можливі варіанти їхньої поведінки в тих чи інших конкретних соціально-політичних ситуаціях.

Деякі функції політичної культури в різних історичних умовах проявляються неоднаково. Так, в періоди кризи в перехідних суспільствах знижується комунікативна і інтегративна функції політичної культури, що в результаті веде до загострення соціальних суперечностей, втрачається довіра до органів державної влади.

3. Сутність і типи політичної соціалізації

Як суб'єкт політики людина бере активну участь у політичних подіях, певною мірою впливає на її перебіг, використовує різноманітні засоби впливу на владу. В політології для розкриття процесу взаємодії людини із сферою політики використовуються поняття „політична соціалізація”.

Політична соціалізація - це процес входження людини в політичну культуру суспільства, засвоєння нею певної системи політичних знань, норм і цінностей. Тобто політична соціалізація виступає основою формування, відтворення і розвитку політичної культури.

Проблема політичної соціалізації розроблялася в західній політології з 20-х років ХХ ст. Але єдиного підходу до розуміння процесу політичної соціалізації нема і дотепер.

Наприкінці 1950-х років в політології США політична соціалізація визначалась як процес формування особистості під впливом політичного соціального середовища. Класична теорія політичної соціалізації, яку розробили теоретики системного аналізу політики під керівництвом Д. Істона, трактує її як процес навчання людини спеціальним ролям, які їй необхідно виконувати у сфері політики. Акцент уваги західних політологів на взаємодію людини з політичною системою та її інститутами викликаний тим, що політична соціалізація може бути використана як засіб прищеплення індивіду потрібних тим чи іншим політичним силам норм, цінностей і цілей у формах, не помітних для самого індивіда.

За думкою представника американської школи філософії антропології Дж. Міда, соціалізація в політиці трактується як засвоєння індивідом зразків поведінки, запропонованих йому суспільством, і відбувається через спільну групову діяльність, в якій індивід ототожнює себе зі своєю політичною спільнотою і діє у відповідності з її постановами.

М. Хабермас, К. Луман під політичною соціалізацією розуміють засвоєння людиною нових для себе цінностей і тим самим висувають на перший план внутрішньо особисті, психологічні фактори формування політичної свідомості та поведінки людини.

Представники сучасних модифікацій класичного фрейдизму (Е. Фромм, Т. Адорно) розуміють політичну соціалізацію як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень.

Незважаючи на різні підходи більшість вчених вважає, що основною метою політичної соціалізації є досягнення індивідом вмінь орієнтуватися в політичному просторі і виконувати там певні власні функції.

У житті сучасного суспільства політична соціалізація виконує важливі функції: 1) через інститути сім'ї, школи, загального виховання вона сприяє наступності передачі політичних цінностей від одних поколінь до інших; 2) сприяє сталості в розвитку суспільства завдяки стабільному розвитку суспільства в цілому; 3) допомагає поступовому залученню людини у сферу політичних інтересів.

На політичну соціалізацію індивіда великий вплив здійснюють соціальні групи, які його оточують. Розрізняють первинні неформальні групи, до яких належить сім'я, друзі, ігрові, релігійні та інші малі групи і вторинні групи з формалізованою структурою - це школи, трудові колективи, політичні партії тощо.

Форми політичної соціалізації можуть бути різними. Вирізняють дві основні форми: пряму і опосередковану. Пряма передбачає здійснення політичної соціалізації на основі придбання відповідних знань, пропаганди певної інформації, процесу цілеспрямованого виховання.

Процес опосередкованої політичної соціалізації відбувається за умовами життя індивіда, які не залежать від нього безпосередньо і спонукають його діяти саме так, а не інакше.

Політична соціалізація людини може бути спеціальною і не-спеціальною. У першому разі вона базується на конкретному завданні дати індивіду певний рівень знань, необхідних навичок і вмінь політичного аналізу та діяльності. У другому разі політична соціалізація відбувається на основі набуття людиною політичної культури за допомогою засобів неофіціального впливу - газет, радіо, телебачення, бесід і т. ін.

Політичні цінності, традиції, стереотипи поведінки засвоюються людиною протягом усього життя. Притому, сприймаючи одні ідеї, цінності і навички, індивід поступово може втрачати інші. Тому в політології вирізняються основні стадії цього процесу. На першому етапі політичної соціалізації, який характеризує первинну стадію сприйняття людиною політичних категорій, у період від народження дитини до її вступу до школи поступово формується індивідуальне відношення до явищ політичного життя. У західній політології щодо цього етапу розрізню-ються чотири аспекти процесу соціалізації: безпосереднє сприйняття дитиною політичного життя, інформацію про яке, він отримує від батьків, спостерігає їх відносини, почуття і реакції; персоналізація політики, в ході якої ті чи інші власні персоналії (президент, поліцейський), котрих дитина бачить в засобах масової інформації і в своєму оточенні, стають для неї зразками контакту з політичною системою; третій аспект характеризу-ється ідеалізацією цих політичних образів, утворенням на їх основі стійких емоціональних відношень до політики; четвертий аспект означає інституалізацію набутих властивостей, коли дитина здійснює перехід до самостійного бачення політики. Друга стадія політичної соціалізації, яка охоплює період від вступу до школи і до закінчення навчання, харак-теризується поглибленим знайомством зі сферою політики і набуттям навичок політичного аналізу. Для цієї стадії властиве зменшення сі-мейного впливу на підлітка і зростання значення оточення, яким виступає група однолітків. Тут формуються власні погляди, вироблені індивідуальним досвідом шляхом порівняння їх з поглядами інших, виявляється і засвоюється ієрархія відносин і норм солідарності, риск поведінки, у тому числі політичної. Третя стадія, яка охоплює період соціальної зрілості людини від початку до закінчення трудового життя, і четверта, яка включає період від припинення постійної трудової діяльності до смерті, характеризуються стійкими уявленнями і переко-наннями людини, його участю у політичному житті суспільства під впливом трудових колективів, політичних партій, громадських організацій, засобів масової інформації тощо. Політично соціалізована людина здатна протидіяти груповому тиску, виявляє здібність до індивідуального перегляду ідеологічних позицій, переоцінки культурних норм і цінностей.

На політичну соціалізацію особи значний вплив здійснюють політичні інститути: держава, політичні партії, громадсько-політичні організації. Державний вплив на процес соціалізації відбувається шляхом прищеплення відповідних цінностей і норм поведінки людей через навчально-виховні заклади, засоби масової інформації, армію, сприяння розвитку і функціонуванню засобів літератури і мистецтва, громадських і, зокрема, молодіжних організацій. Через свої інститути і політичні партії прагнуть впливати на процес політичної соціалізації особи в інтересах тих спільностей, які вони представляють.

Важливий вплив на політичну соціалізацію виявляють правові норми, які визначають правовий статус особи, стимулюють встановлення зразків суспільно значущої поведінки. Враховуючи, що особа не є пасивним об'єктом впливу різноманітних політичних факторів, політична соціалізація включає і набуття нею досвіду в практичному політичному житті, варіантів конкретної політичної поведінки.

Відмінності в механізмі передачі культурних цінностей, традицій і норм в тих чи інших політичних системах дають можливість визначити відповідні типи політичної соціалізації. В політологічній літературі поняття „типи політичної соціалізації” виражає залежність формування тих чи інших властивостей і якостей людини від впливу домінуючих структур та інститутів влади, які несуть норми і цінності пануючої (офіційної) політичної культури, тобто це є типи так званої вертикальної соціалізації.

Гармонійний тип відображає формування психологічно нормальних політичних відносин, які характеризують раціональне й шанобливе ставлення людини до держави, правопорядку і своїх громадянських обов'язків. Цей тип розуміє соціалізацію як взаємодію доброзичливих, законопослухняних громадян і їх лідерів, які мають позитивні настанови до влади і почуття шанобливості й відповідальності відносно один одного.

Гегемоністський тип характеризується негативним ставленням людини до будь-яких соціальних і політичних систем, крім “своєї”. Цей тип політичної соціалізації передбачає процес входження в політику лише на основі визнання людиною цінності ідей конкретного класу, цінностей і норм певної релігії або окремих політичних ідеологій. Такий тип характерний для політичних систем, які не сприймають інших цінностей крім своїх.

Конфліктний тип формується на основі міжгрупової боротьби і проти-стояння взаємозалежних інтересів. Соціалізація цього типу трактується як процес зберігання людиною лояльності щодо своєї групи і підтримки її у політичній боротьбі.

Плюралістичний тип трактує соціалізацію як визнання рівноправ'я людей з іншими громадянами, їх свобод, здатність змінювати свої політичні симпатії і переходити до інших нових ціннісних орієнтацій. Цей тип передбачає виховання активних громадян, умовою політичних дій котрих є множина політичних партій, груп і організацій.

Поряд із вказаними стійкими орієнтаціями людей на відповідні способи взаємодії з владою в суспільстві існують чисельні моделі політичної поведінки, норми і цінності яких відображають інтереси різних груп, асоціацій і об'єднань громадян, деякі з них знаходяться в різній опозиції режиму політичної влади, що править. Такі типи політичної соціалізації носять частковий характер, однак їх наявність у політичному житті свідчить про складний і творчий характер політичної соціалізації, а також про складність відтворення і розвитку політичної культури суспільства.

Основною особливістю політичної культури сучасної України, яка переживає період перехідного суспільства, є поєднання в ній елементів політичних культур, характерних для соціалістичного минулого і майбутнього ліберально-демократичного ладу. За цих умов головним стає завдання формування нового типу політичної культури українського суспільства, який би був звільнений як від стереотипів тоталітарного мислення і поведінки, так і від крайнощів буржуазного егоїзму і індивідуалізму.

Контрольні запитання

1. Що відображує поняття „політична культура”?

2. Яке місце посідає політична культура в політичній системі?

3. У чому виявляється сутність політичної соціалізації?

4. Які етапи політичної соціалізації виділяє сучасна політологія?

5. Які особливості політичної соціалізації в сучасній Україні?

6. Як політична культура впливає на процес реформування економіки?

7. Від чого залежить рівень політичної активності особи?

8. Які фактори найбільш впливають на формування сучасної політичної культури України?

Розділ VІ. Політичні процеси

1. Сутність політичного процесу: інтерпретації у вітчизняній і західній політичній науці.

2. Типологія політичного процесу: критерії і різновиди.

1. Сутність політичного процесу: інтерпретації у вітчизняній і західній політичній науці

Якщо в цілому політична система відбиває цілісність політики, то політичний процес, навпаки, відображає її мінливість. Зміст політичних взаємодій складає або явна, або прихована боротьба за владу, ресурси і статуси, перерозподіл яких кожен раз порушує сформовану колись рівновагу інтересів і переводить систему в новий стан.

Політичний процес - одна з тих універсальних категорій, що найбільш широко вживається як у політичній науці, так і в засобах масової інформації. Незважаючи на те, що дана категорія активно використовується, трактується вона досить вільно. Необхідність чітко зафіксувати зміст і границі даної дефініції, обумовлена не тільки науковими потребами, але й потребою аналізу реальних політичних змін і перетворень, що відбуваються в сучасній Україні. Зрозуміти спрямованість змін у політичній сфері українського суспільства, класифікувати і концептуально пояснити зміни, що відбуваються, не можна без з'ясування змісту поняття “політичний процес”.

Термін “процес” запозичений політологією з кібернетики, де під ним розуміється будь-яка послідовність наступаючих один за одним, а нерідко і по черзі, взаємозалежних подій, що ведуть до конкретного результату. У вітчизняній політологічній думці дана категорія трактується подвійно. У першому випадку “політичний процес” ототожнюється з поняттям „політика”, де специфіка політичної сфери розкривається через діяльність владних структур. У другому випадку дана категорія відбиває динамічний аспект політики, зміни її звичайного стану.

Дані точки зору також знайшли своє відображення й у західній дослідницькій парадигмі, наприклад, Р. Доуз ототожнює політичний процес з політикою в цілому, а Ч. Мерріам - із усією сукупністю поведінкових акцій суб'єктів влади, зміною їхніх статусів впливів. Деякі дослідники пов'язують політичний процес з функціонуванням і трансформацією інститутів влади (наприклад, С. Хантінгтон). Д. Істон розуміє його як сукупність реакцій політичної системи на виклики навколишнього середовища. Р. Дарендорф наголошує на динаміці суперництва груп за статуси і ресурси влади, а Дж. Мангейм і Р. Річ трактують його як складний комплекс подій, що визначає характер діяльності державних інститутів і їхнього впливу на суспільство [80].

Усі ці підходи, що характеризують найважливіші джерела, стани і форми політичного процесу, дозволяють говорити, що в сучасній політичній науці сформувалися три основних напрямки у визначенні “політичного процесу”: по-перше, політичний процес - це один із суспільних процесів (на відміну від економічного, правового, ідеологічного й інших); по-друге - форма функціонування політичної системи суспільства, що еволюціонує в просторі і часі, і, нарешті, в-третіх - позначення конкретного, з кінцевим результатом дії певного масштабу, що припускає три режими існування: функціонування, розвиток й упадок.

Режим функціонування. Функціонування політичної системи не виводиться за рамки сформованих взаємин громадян і інститутів влади, а також відбиває здатність влади до простого відтворення відносин між елітою й електоратом, громадянином і державою. Наприклад, на рівні суспільства в цілому - це спосіб підтримки сформованої політичної системи, відтворення тієї рівноваги сил, що відбиває їхні базові відносини, продукування основних функцій структур і інститутів, форм взаємодії еліти й електорату, політичних партій і органів місцевого самоврядування тощо. При такому способі змін традиції і наступність мають незаперечний пріоритет перед будь-якими інноваціями.

Режим розвитку. Влада адекватно реагує на зміни співвідношення сил усередині країни і на міжнародній арені. Наприклад, у рамках соціуму розвиток може означати такі зміни, при яких державна політика виводиться на рівень, що дозволяє владі адекватно реагувати на внутрішні і зовнішні зміни, при цьому задовольняти соціальні вимоги населення. Такий характер політичних змін сприяє збереженню відповідності політичної системи змінам в інших сферах громадського життя.

Режим упадку. Даний режим характеризується розпадом політичної цілісності, ентропією, перевагою відцентрових сил над інтеграцією, коли політичні рішення втрачають управлінську здатність, а сам політичний режим - легітимність. Іншими словами, такі зміни в суспільстві можуть свідчити про те, що прийняті режимом рішення усе менше допомагають йому ефективно керувати і регулювати соціальні відносини, внаслідок чого режим утрачає достатню для свого існування стабільність і легітимність.

Найбільш адекватним, на наш погляд, є визначення „політичного процесу”, сформульоване відомим російським політологом О. І. Соловйовим: політичний процес являє собою сукупність усіх динамічних змін у поведінці і відносинах суб'єктів, у виконанні ними ролей і функціонуванні інститутів, а також у всіх інших елементах політичного простору, що здійснюються під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів [117].

Таким чином, дана категорія розкриває рух, динаміку й еволюцію політичних явищ, конкретну зміну їхніх станів у часі і просторі.

Виходячи з даного тлумачення політичного процесу, визначають його структуру, що включає суб'єкт (реальну владу або її носія, якому влада делегована); об'єкт, який повинен бути створений або досягнутий як мета процесу; засоби, методи, ресурси виконавців процесу, що зв'язують суб'єкт і об'єкт - ціль, а також етапи.

Етапи політичного процесу:

I етап: артикуляція інтересів, тобто представлення політичних інтересів певних соціальних груп політичним інститутам, які приймають політичні рішення;

II етап: агрегація інтересів, тобто ухвалення рішення і формулювання політичної волі. З цією метою виокремлюють конкретні проблеми з політичного контексту, збирають необхідну інформацію з цього питання і, нарешті, розглядають можливі альтернативи рішення;

III етап: вибір і коректування прийнятого плану дій, регулювання інформаційного режиму здійснення влади;

IV етап: реалізації політичної волі, що виражена у формі політичних рішень.

Політичне рішення - це здійснюваний в колективній або індивідуальній формі процес визначення завдань політичної дії, етапів, способів їхнього досягнення. Політичне рішення передбачає, насамперед, узгодження зусиль різнорідної маси людей, що діють за обставин, які постійно змінюються; внесення змін у тактику в силу виникнення нових обставин; вибір ефективного способу комбінації цілей і засобів раціонального варіанта діяльності. Існує ряд методів, дотримання яких дозволяє забезпечити високий рівень об'єктивності і реалістичності політичного рішення, - це раціонально-універсальний, метод послідовних обмежень, змішано-скануючий.

Раціонально-універсальний метод припускає раціональне виокремлення проблеми і вибір шляхів її вирішення, які найбільш відповідають поставленим завданням.

Метод послідовних обмежень дозволяє внести в звичайну управлінську практику постійні виправлення на непередбачені обставини.

Змішано-скануючий метод з'єднує в собі широкий раціональний підхід до політичних проблем суспільства і виділення їхній найбільш типових властивостей, що дозволяють побачити глибинні основи наявних протиріч і конфліктів. Даний метод включає ряд процедур:

керівництво країни розрізняє політичні цілі всієї суспільної системи й окремих її ланок;

при прийнятті рішень здійснюється попередній аналіз ситуації групами експертів;

завчасно визначається коло проблем, що можуть зажадати політичного рішення;

проробляються альтернативні варіанти і сценарії розвитку подій;

інтенсивно йде збір даних щодо реалізації цілей, відслідковуються проміжні результати, вносяться корективи;

оцінюються стимули масової поведінки;

проробляється процес реалізації програм за стадіями;

на випадок невдалих дій уряду передбачаються заходи недопущення дестабілізації влади.

Особливості політичного процесу. Будь-який тип політичних змін має власну ритміку, тобто йому притаманні циклічність, повторюваність, комбінація стадій і взаємодій суб'єктів, структур, інститутів. Наприклад, електоральний процес формується у зв'язку з виборчими циклами, тому політична активність населення розвивається відповідно до фаз висування кандидатів у законодавчі або виконавчі органи влади, обговорення їхніх кандидатур, а також обрання і контроль за їхньою діяльністю. У періоди ж трансформації суспільства вирішальний вплив на характер функціонування державних установ і способи політичної участі населення чинять окремі політичні події, які змінюють розміщення і співвідношення політичних сил у суспільстві. Такими подіями можуть бути військові перевороти, міжнародні кризи, стихійні лиха тощо.

Також політичний процес включає у свій зміст технології і процедури дій, які використовуються політичним режимом. Іншими словами, характер політичного процесу залежить від діяльності конкретного суб'єкта, що застосовує в конкретний час і у визначеному місці, найбільш адекватні способи і прийоми діяльності, наприклад, виборчий процес, де кожен кандидат використовує різний набір засобів своєї діяльності. Тому застосування різних технологій для вирішення навіть однорідних завдань відповідно припускає різні за характером зміни.

Як справедливо помітив О. І. Соловйов, політичний процес поши-рюється не тільки на конвенціональні (договірні, нормативні) зміни, але й на ті зміни, які свідчать про порушення суб'єктами їхніх рольових функцій, зафіксованих у нормативній базі (перевищення ними своїх повноважень) [117]. Таким чином до змісту політичного процесу потрапляють і зміни, що мають місце в діяльності суб'єктів, які не поділяють загальноприйняті стандарти у відносинах з державною владою, наприклад, діяльність партій, які знаходяться на нелегальному становищі, тероризм, кримінальні діяння політиків у сфері влади тощо. Відображаючи реально сформовані, а не тільки плановані зміни, політичні процеси мають яскраво виражений ненормативний характер, що пояснюється наявністю в політичному просторі різноманітних типів руху (хвильового, циклічного, лінійного, інверсійного та інших), що мають власні форми і засоби змін політичних явищ. Комбінація нормативного і ненормативного політичних процесів позбавляє їх суворої визначеності і стійкості. При цьому унікальність і дискретність змін виключає можливість перенесення значень сучасних фактів на майбутнє тих або інших оцінок політичного процесу й утрудняє політичне прогнозування.

2. Типологія політичного процесу: критерії і різновиди

1. Сфера політики чітко не відділена від сфери суспільних і особистісних відносин.

2. Опозиційні партії і політичні еліти в боротьбі за владу часто використовують революційні методи.

3. У політичному процесі невелика значимість явних, органі-зованих груп інтересів.

4. Політичний процес відрізняється домінуванням у ньому клік.

5. Велика роль харизматичних лідерів та ін.

Культура західного світу неоднорідна. Вона відбиває цивілізаційну й історичну специфіку конкретних країн. Саме ця специфіка обумовила, на думку Л. Пая, різноманіття форм політичної демократії, що затвердилися в західних суспільствах. Те, що звичайно називають “сучасною демократією”, є лише однієї з її різновидів, що отримала переважний розвиток спочатку в англосаксонських країнах, які відрізняються певною культурною однорідністю. Однак на Заході існують країни, які складаються з різних етнічних, релігійних і культурних угрупувань, що робить політичний процес у цих країнах досить специфічним. Ось чому протиставлення "Захід" - "не-захід" втрачає всякий сенс, якщо аналізувати суспільства, які характеризуються плюралізмом мов, етносів і релігій, як, наприклад, Швейцарія, Бельгія, Люксембург і ін.

Вертикально організований політичний процес становить стихійний, неорганізований прояв інтересів та потреб мас, якому протистоять державна влада, організована система цінностей і політична наука. При вертикально організованому політичному процесі сутність взаємин держави і підданих зводиться до визначення правил поведінки керуючих і керованих. Так, керуючі повинні вміти погоджувати інтереси різних груп суспільства і гарантувати своїм громадянам певний ступінь свободи, а керовані повинні вміти домовлятися один з одним і визнавати авторитет влади. При вертикально організованому політичному процесі раціональність політичної взаємодії формується урядом, який прагне нав'язати громадянам цінності певної політичної культури. Найбільш адекватною формою вертикально організованого політичного процесу є "експертна рада" політиків, вчених, промисловців тощо.

Таким чином, вказані типи політичного процесу являють собою ідеальні конструкції. Однак на практиці політична взаємодія зводиться до процесу прийняття рішень, які реалізують інтереси і вимоги учасників політичного процесу.

Крім розглянутих підходів, політологи розрізняють політичний процес за об'єктом політичного впливу; за формами політичного регулювання соціальних відносин; за ступенем публічності здійснення своїх функцій; за мірою стійкості взаємозв'язку соціальної і політичної структур суспільства; за характером перетворення влади.

Так, за об'єктом політичного впливу виділяються внутрішньополітичні і зовнішньополітичні (міжнародні) процеси. Вони розрізняються специ-фічною предметною сферою, особливими способами взаємодії суб'єктів, функціонування інститутів, тенденціями і закономірностями розвитку.

З погляду значимості для суспільства тих або інших форм політичного регулювання соціальних відносин політичні процеси можна підрозділити на базові і периферійні. Перші з них характеризують ті різноманітні зміни в різних галузях політичного життя, що стосуються модифікації її базових, системних властивостей. До них можна віднести, наприклад, політичну участь, що характеризує способи включення широких соціальних прошарків у відносини з державою, форми перетворення інтересів і вимог населення в управлінські рішення, типові прийоми формування політичних еліт тощо. У такому ж розумінні можна говорити і про процес державного управління (прийняття рішень, законодавчий процес й ін.), що визначає основні напрямки ціле-спрямованого використання матеріальної сили держави. У той же час периферійні політичні процеси виражають зміни і в не значимих для суспільства галузях. Наприклад, вони розкривають динаміку формування окремих політичних асоціацій (партій, груп тиску та ін.), розвиток місцевого самоврядування, інших зв'язків і відносин у політичній системі, що принципово не впливають на домінуючі форми і способи здійснення влади.

Публічність здійснення електоратом і елітою своїх функцій дозволяє визначити форму протікання політичних процесів: відкриту і сховану. Наприклад, явний політичний процес характеризується тим, що інтереси громадян і груп систематично виявляються в їхніх публічних домаганнях до державної влади, яка, в свою чергу, робить доступною для суспільного контролю фазу підготовки і прийняття управлінських рішень. На противагу відкритому прихований тіньовий політичний процес базується на діяльності привселюдно не оформлених політичних інститутів і центрів влади, а також на владних домаганнях громадян, які не виражені у формі звертання до офіційних органів державного управління.

Важливим є і підрозділ політичних процесів за критерієм стійкості взаємозв'язку соціальної і політичної структур на стабільні і перехідні. Стабільні політичні процеси виражають чітко окреслену спрямованість змін, перевагу певного типу владних відносин, форм організації влади, що припускають стійке відтворення політичних відносин навіть при опорі тих або інших сил чи тенденцій. Зовні стабільні політичні процеси можуть характеризуватися відсутністю війн, масових протестів і інших конфліктних ситуацій, які погрожують скиненням або зміною правлячого режиму. У нестабільних же процесах не має чіткої переваги тих або інших базових якостей організації влади, які виключають можливість якісної ідентифікації змін. У цьому контексті здійснення влади відбувається і в умовах неоднакового впливу основних (економічних, соціальних, ціннісних, правових) чинників, і в умовах незбалансованості політичної активності основних суб'єктів у політичному просторі.

За характером перетворення влади політичні процеси підрозділяють на революційний і еволюційний. Для революційного політичного процесу характерні такі риси:

1. Відносно швидка якісна зміна влади, „повний перегляд Конституції” держави.

2. Використання як мирних, так і насильницьких засобів повалення попереднього режиму.

3. Електоральні переваги поступаються місцем стихійним довільним формам масових політичних рухів.

4. На всіх рівнях влади відзначається дефіцит часу для прийняття управлінських рішень.

5. Зростання відповідальності політичних лідерів за прийняті рішення.

6. Наростання конфлікту між традиційною і новою елітами.

Специфіка еволюційного політичного процесу виражається у:

1) поступовому вирішенні протиріч, що накопичуються, і раціона-лізації конфліктів;

2) розведенні функцій і ролей різних політичних суб'єктів;

3) стійкості сформованих механізмів прийняття політичних і управлінських рішень;

4) спільній діяльності еліти й електорату, які взаємо контролюють один одного та володіють свободою дії, в рамках знайдених ними статусів;

5) легітимності влади і наявності єдиних соціокультурних цінностей і орієнтирів керуючих і керованих;

6) наявності конструктивної опозиції;

7) доповненні управління самоврядуванням і самоорганізації політичного життя.

Отже, макромасштабний політичний процес складається з багатьох взаємозалежних елементів. Їхня сукупність складає динамічну й основну частину політичного життя суспільства. Завдання політичного керівництва є раціоналізація політичного процесу, очищення від примусу й удосконалення демократичних засобів і методів його протікання.

1. Які підходи до визначення політичного процесу існують у політичній науці?

2. Які критерії типології політичних процесів?

3. У чому полягають достоїнства і недоліки класифікації, що її запропонував Л. Пай?

4. Чому сучасний політичний процес в Україні неможливо віднести до жодної з систем класифікацій, що існують у західній політології?

5. Які підходи до визначення типу сучасного політичного процесу в Україні ви могли б назвати? Назвіть достоїнства і недоліки кожного з них.

6. Сформулюйте протиріччя, що лежать в основі "хвилеподібного" характеру політичного процесу.

7. Назвіть особливості сучасного політичного процесу в нашій країні.

8. Назвіть фактори, що впливають на політичний процес у порядку посилення їхнього впливу.

Тема 18. Політична модернізація й політичний розвиток

Р. Дарендорф

1. Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”.

2. Основні підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії.

3. Зміст, механізми політичної модернізації.

4. Етапи політичної модернізації, її типологія.

5. Модернізаційні моделі переходу до демократії: сценарії розвитку для посткомуністичних країн.

1. Співвідношення понять “політична модернізація” й “політичний розвиток”

У сучасному світі багато країн вирішують проблему переходу суспільства від політично простих до більш складних форм організації політичного життя. Особливу актуальність ці питання мають для України. Аналіз перехідного етапу розвитку багатьох сучасних суспільств базується на таких поняттях як, “політична модернізація” і “політичний розвиток”.

Поняття політичний розвиток було введене в західній політології в другій половині XX ст. для відображення динаміки політичного життя, позначення процесів її зміни, а також для визначення рівня політичного розвитку суспільства.

Центральну роль у політичному розвитку відіграє теорія політичної модернізації. Особливий внесок у її розробку внесли роботи Г. А. Алмонда, Г. Пауелла, Л. Пая, С. Хантінгтона. Відповідно до їх концепції, політична модернізація - це процес зміни системних якостей політичного життя та функцій інститутів політичної системи в умовах переходу від традиційного суспільства до сучасного. При цьому поняття „традиційне суспільство” і „сучасне суспільство” відбивають різний рівень цивілізаційної зрілості соціальних систем, наявність різних механізмів соціальної регуляції й адаптації, а також технологій соціальних змін. Можна зробити висновок, що поняття політичної модернізації є більш вузьким стосовно поняття політичного розвитку. Політична модернізація входить у політичний розвиток, виступаючи як його функція.

Як показує історичний досвід, розвиток суспільства йде від простих до складних структур. Єдності думок щодо рушійної сили процесу політичної модернізації в західній політології не існує, але найбільшим авторитетом користується позиція, що ґрунтується на функціональному підході Г. Алмонда і Л. Пая. Вони вважають, що політична модернізація, як і політичний розвиток, вимагає постійного удосконалювання функцій, котрі повинна виконувати політична система для забезпечення стабільності й ефективності всього соціального організму [25].

2. Підходи в дослідженні політичного розвитку, його критерії

Політичний розвиток полягає в послідовній зміні якісних станів політичної системи в цілому і її окремих складових частин. Іншими словами, політичний розвиток заснований на якісних змінах. Масштаб політичного розвитку - це в основному масштаб еволюції.

Прикладом політичного розвитку є створення націй-держав з республіканською формою правління в Західній Європі в період Нового часу в результаті буржуазних перетворень і революцій. У даному прикладі мова йде про серйозні якісні зміни, що носять еволюційний характер. Разом з тим ці тривалі еволюційні процеси реалізовувалися за допомогою нагромадження кількісних політичних змін, що поступово перейшли в якісні.

Термін “політичний розвиток” доцільно позначати не одно-спрямований розвиток, що має логічний кінець (тобто не реалізацію християнського, просвітницького, комуністичного і т. п. проекту). Політичний розвиток - процес, що має кілька еволюційних альтернатив, вибір яких залежить від конкретної сукупності факторів, що впливають на нього, тим більше в політичному розвитку немає єдиного заданого алгоритму. Крім того, політичний розвиток здійснюється не лінійно. Дослідники відзначають його циклічний, хвилеподібний, дискретний і т. д. характер. У такий спосіб політичний розвиток можна охарактеризувати як процес, що йде різними шляхами з різними конкретними результатами.

Разом з тим при всій різниці шляхів і результатів можна виділити кілька основних підходів, що аналізують рушійні сили, й спрямованість політичного розвитку. Дані підходи можна згрупувати в декілька груп.

Перша група авторів виходить з того, що політичний розвиток здійснюється або в однолінійному напрямі, або досягається в результаті розвитку різних політичних систем. У свою чергу, в рамках даного напрямку можна виділити три основних підходи, представники яких розрізняються в поглядах на основні фактори і рушійні сили політичного розвитку. Автори, яких можна умовно об'єднати в рамках першого підходу, як основну причину політичного й у цілому всього суспільного розвитку виділяють розвиток економіки (У. Ростоу, С. Ліпсет і ін.). Разом з тим у роботах деяких із них підкреслюється значення не тільки рівня розвитку економіки, але й пов'язаних з ним соціальних факторів. Зокрема, С. Ліпсет як фактори політичного розвитку (точніше демократизації, оскільки він фактично ототожнює поняття політичний розвиток і демократизація) виділяє, поряд із власне економічними, і такі, як ступінь урбанізації і рівень утворення.

Представники другого підходу як основний фактор називають зміну в системі цінностей і моделях поводження (ранній Д. Аптер, К. Дойч, А. Інкельс, Р. Інглхарт і ін.). Наприклад, К. Дойч вважав, що основним фактором політичного розвитку (у даному випадку - модернізації) є „мобілізація” населення, тобто включення громадян у політичний процес у якості активних акторов у результаті економічних інновацій, змін у соціальній структурі та системі цінностей і моделях поведінки.

Автори, яких поєднують у рамках третього підходу, вважають основною причиною політичного розвитку функціональну диференціацію усередині суспільної системи в цілому і політичної зокрема (як правило, у числі цих вчених називають Т. Парсонса). Як основні причини “головних процесів” розвитку, „які, взаємодіючи один з одним, складають “прогресивну” еволюцію до більш високих системних рівнів”, Т. Парсонс, крім функціональної диференціації, виділяє „підвищення адаптивної здатності, включення і генералізацію цінностей” [98, С. 123]. Таким чином, згідно з Т. Парсонсом, основний зміст суспільного розвитку заключається в підвищенні адаптивної здатності системи в результаті функціональної диференціації й ускладнення соціальної організації.

Представники другої групи авторів виходять з посилки нелінійного розвитку з можливістю досягнення різних результатів (Ф. Ріггз, Г. Алмонд і Г. Пауелл, С. Хантінгтон, Л. Пай, Б. Мур і ін.). Ці дослідники також не відрізняються єдністю думок у відношенні основних факторів і аспектів політичного розвитку. Зокрема, група вчених як основні причини розвитку відзначає внутрішньополітичні. При цьому у якості важливого параметра цього процесу розглядається взаємодія політичної системи (чи її елементів) із зовнішнім середовищем і роль політичних інститутів у його здійсненні. Так, С. Хантінгтон відзначає, що основним фактом політичного розвитку є ступінь інституціалізації інтересів та специфіка політичних інститутів у тій чи іншій країні. При цьому він відзначає, що характер політичного розвитку залежить від того, чи відповідає характер інституціалізації рівню участі громадян у політиці і ступені соціальної мобілізації. Відставання процесу інституциалізації від темпів росту мобілізації й участі, на його думку, є основною причиною політичних криз і нестабільності в перехідних суспільствах. Основну роль політичних інститутів у процесі політичного розвитку підкреслюють і інші автори (Г. О'Доннел, Ф. Шміттер, А. Пшеворський, Т. Скокпол, Дж. Марч, Д. Олсен і ін.).

Г. Алмонд і Г. Пауелл, узявши за основу ідеї структурного функціоналізму про диференціацію й підвищення адаптивності як про рушійні сили й основні прояви суспільного розвитку, запропонували свою концепцію політичного розвитку (у їхній інтерпретації - концепцію еволюції політичних систем), що має неоднолінійний характер. Для цього вони побудували матрицю, засновану на трьох основних показниках: зростанні субсистемної автономії, збільшенні структурної диференціації й культурної секуляризації [25]. Діючі системи і політичні системи, які існували, (а точніше моделі чи ідеальні типи ситем) вони розташували в цій системі координат.

Усі названі автори не заперечують того, що на політичний розвиток впливають багато факторів, а сам цей процес є багатоаспектним. Так, наприклад, С. Хантінгтон у роботі “Третя хвиля” виявляє залежність існування демократичних режимів від рівня економічного розвитку країни [126]. Проте вони виділяють головні, з їх погляду, фактори і рушійні сили цього процесу, зосереджуючи на них основну увагу.