Мотиви участі особистості в політиці різноманітні. Питання про мотивацію політичної участі чи неучасті є складним. З цього приводу висловлюють свої судження і політологи, і соціологи, і психологи. Мотиви участі особистості в політиці можуть бути ситуаційними, тобто випливати з умов життєдіяльності особистості. Наприклад, в умовах політичної системи, що загрожує інтересам та свободи особи, в політику включається ця особистість, будучи навіть аполітичною.

З погляду психології існують два основних типи мотивів до участі в політиці:

а) егоцентричні. У цьому випадку політика розглядається як гра, спосіб досягнення багатства, слави, політичної влади і т. п.;

б) соціоцентричні. Участь у політиці визначається шляхетним прагненням особистості служити суспільству.

Участь у керуванні державою і суспільством представляє для особистості в одному випадку право реалізувати свої потреби, в іншому - морально-політичний обов'язок, у третьому - зацікавленість (матеріальну чи морально-політичну).

2. Політична участь

Безпосереднім показником самореалізації особистості у сфері владних відносин є її участь у політичному житті. Участь у політиці підрозумівається як один із основних засобів, котрі використовує людина для досягнення своїх власних цілей. До основних форм політичної участі особистості відносяться: а) участь у масових політичних заходах, кампаніях (виборах, демонстраціях, референдумах, страйках тощо); б) участь у діяльності суспільних, політичних організацій, рухах (рядова й у ролі керівників, лідерів і т. ін.); в) участь у професійній політичній діяльності.

М. Вебер виділяє три типи особистості, що беруть участь у політиці: а) політик „з нагоди” (епізодична участь); б) політик за “сумісництвом” (участь у політиці не основна); в) політик-професіонал.

Політична участь у найзагальнішому вигляді підрозділяється на автономну й мобілізовану. Як критерій даної типології взятий характер стимулу участі індивіда в політиці. Мобілізована участь припускає зовнішнє джерело, що виходить від влади, держави, їхніх примусових органів. Вони створюють умови для прилучення особистості до політичного життя, крім її бажання, волі. Мобілізована політична участь характерна для авторитарних і тоталітарних режимів. Автономна політична участь спонукається стимулами, які виходять від самої особистості. Індивід у даному випадку самостійно приходить до участі в політичному процесі, вибираючи найбільш допустимі для нього форми політичної активності.

В умовах демократичної політичної системи політична участь є найважливішим засобом проведення політики держави, контролю за її здійсненням, добору підготовлених осіб до керування справами суспільства і держави.

Своєрідною формою політичної участі населення є протестанська. Політичний протест віддзеркалює негативне відношення соціальних суб'єктів на сформовані в суспільстві несприятливі політичні та соціально-економічні умови, на неефективну діяльність держави. Політичний протест протікає в конвенціональних (дозволених владою) і неконвенціональних (підпільних, заборонених і ін.) формах. У демократичних державах діє інститут опозиції, що представляє діяльність неурядових партій і рухів.

Крайньою формою неконвенціонального політичного протесту є політичний тероризм. Тероризм - це привселюдно чинені загально-небезпечні дії чи погрози, спрямовані на залякування населення чи соціальних груп з метою прямого або непрямого впливу на прийняття якого-небудь рішення чи відмовлення від нього в інтересах терористів. Тероризм відноситься до числа найнебезпечніших явищ сучасності, що набуває все більш різноманітних форм і загрозливих масштабів. Терористичні акти приносять масові людські жертви, вбивства видних або значних політичних діячів, руйнування матеріальних і духовних цінностей. Тероризм, давно вийшовши за національні рамки, набував міжнародного характеру. В даний час тероризм перетворився в серйозну проблему для всього світового співтовариства. Її рішення вимагає величезних ресурсів, об'єднання зусиль різних держав, їхніх спеціальних служб і правоохоронних органів.

Характер і ступінь участі особистості в політиці залежить від сукупності визначених передумов (умов) і факторів (безпосередніх причин, що обумовлюють діяльність індивіда). Умовно передумови політичної участі можна розділити на чотири групи: матеріальні, політико-правові, соціокультурні й інформаційні. У рамках цих передумов розкривається дія комплексу факторів, що представляють головні причини активного включення особистості в політичний процес: роль держави в політичній соціалізації, добробут, стать, вік, рід занять, культурно-освітній рівень, релігійна приналежність, психологічний тип і т. ін. Зараз у політичній науці найбільшого значення надається психологічним факторам, що спричиняють вплив на ті чи інші форми політичної участі людей: (бажання протистояти загрозі своєму суспільному становищу, прагнення домогтися життєвого успіху, завоювати більш високий соціальний статус, розуміння громадського обов'язку тощо). Дані соціологічних досліджень показують, що чим багатше суспільство, тим воно більш відкрите до демократичних форм. Матеріально забезпечені люди є більш ліберальними. Як правило, більш освічені громадяни - політично більш активні в порівнянні з тими громадянами, які мають невисокий культурно-освітній рівень.

3. Права людини

Ґарантувати статус особистості як суб'єкта політики покликані права людини. Вони представляють сукупність принципів, норм взаємин між людьми і державою, що дають можливість діяти людині за своїм розсудом (ця частина прав називається свободами) і одержувати певні блага (це власне права).

Права людини - одна з вічних проблем історичного, соціального і культурного розвитку людства. У різні епохи проблема прав людини, незмінно залишаючись політико-правовою, набувала або релігійного, або естетичного, або філософського звучання.

Зародження прав людини в V - IV ст. до н. е. у давніх полісах (Афінах, Римі), поява принципу громадянства були великим кроком на шляху руху до прогресу і волі. Нерівномірність розподілу прав людини не між різними класовими і становими структурами також повпозбавлення цих прав рабів було неминучим для тих етапів суспільного розвитку. Кожна нова ступінь такого розвитку додавала нових якостей правам людини, поширювала їх на більш широке коло суб'єктів. І відбувалося це не стихійно, а в результаті боротьби класів і станів за свої права і волю, за її розширення і збагачення.

У міру природно-історичного розвитку суспільства відбувалося зростання гуманних підвалин релігії, філософії, моралі, праві. Античний раб вільніший за первісного дикуна, середньовічний кріпак вільніший античного раба, а найманий робітник ранньобуржуазного суспільства вільніший середньовічного кріпака.

Відомо, що правила поведінки в первісному суспільстві носили синкретичний (лат. synkretismos - з'єднання) характер. Ці правила в науковій літературі одержали найменування „мононорми”, оскільки вони не можуть бути диференційовані і класифіковані як норми релігії, моралі, звичайного права. За своїм характером - це правила, що виражають стійкі звички, котрі переконують своєю доцільністю. Вони концентрували їх, стихійно складаючи уявлення про корисне і шкідливе для роду чи племені і, в кінцевому рахунку, були зв'язані зі становленням суспільної праці. Метою таких норм була підтримка і збереження спорідненої родини.

Для мононорм характерним було те, що вони ніколи не давали переваг одному члену роду перед іншим, тобто закріплювали „первісну рівність”. Але суть цієї рівності складалася в поглинанні людини співтовариством, у найжорстокішій регламентації всієї її діяльності, в консервативності і застійності форм, що закріплюють існуючі зв'язки і відносини. Ця та інші нормативні надмірності, властиві суспільствам з відносно бідною культурою, для яких найважливішою задачею є підтримка рівноваги і суспільного спокою.

Однак виникнення мононорм було свідченням грандіозної еволюції людства, що вийшло з тваринного світу. Сам факт появи норм - це ознака сугубо людського буття, його соціальності. Через освоєння мононорм культивувалися форми поводження, необхідні людському співтовариству для подальшого прогресу. Адже навіть найконсервативніші й найтвердіші соціальні норми прийшли на зміну стадним інстинктам і свідчили про усвідомлення людськими співтовариствами особливості свого існування стосовно іншого світу і необхідності підтримки і збереження своєї спільності. У рамках первісної моралі, звичаїв, традицій, ритуалів, що виростали з мононорм, відбувалося становлення людської соціальності.

Люди на практичному досвіді переконувалися в корисності і доцільності певних правил, заборон, розпоряджень.

На останньому етапі розпаду первіснообщинного ладу в епоху класоутворення виникають норми права. Однак формування норм права і прав людини - явища тимчасові. Правові системи більшості регіонів світу формуються у зв'язку з великим суспільним поділом праці, зростанням його продуктивності, що створили можливість появи надлишкового продукту і зосередження суспільного багатства в руках уже сформованої привілейованої верхівки, яка здійснює процес керування в родових організаціях. Вони були засновані переважно на методах насильства, примусу, застосовувалися носіями верховної влади стосовно більшості суспільств. Рівень свободи був мінімальний і охоплював хіба що верхівку, що править. У таких умовах домагання індивідів на забезпечення нормальної життєдіяльності були нереальні. Люди бачили в представниках верховної влади або ставлеників Бога на землі, або просто владик, що вимагають беззаперечного підпорядкування.

Специфічним різновидом рабовласницької держави була полісна форма, котра виступала у виді рабовласницької демократії, тиранії, аристократії. Полісна демократія породила перші паростки явища, які уже можуть бути названі правами людини. Це пов'язано з виникненням певного простору свободи, що створило умови для появи рівних політичних прав у осіб, які є громадянами.

У VI ст. до н. е. афінський архонт Солон розробив конституцію, що закріплювала деякі елементи демократії і встановлювала право на залучення до відповідальності державних чиновників.

Свій внесок у розвиток цивільних свобод внесли римляни, які ввели поділ влади, прийняли та розробили ідеї природного права.

У період середньовіччя свобода була вкрай обмежена, оскільки феодальне суспільство - суспільство загальної залежності. Система зовнішньоекономічного примусу, станова ієрархія, безправ'я більшості породжували сваволю, культ сили, систематичне насильство. Однак уже в цей період в Англії виникають спроби обмеження права монарха, з'єднання монархії зі становим представництвом, прагнення визначити для панування монарха правил, яких він повинен дотримуватися. Протистояння монарха, баронів, лицарства завершилося прийняттям Великої Хартії Вільностей у 1215 р. У ній містяться статті, спрямовані на приборкання сваволі королівських чиновників, вимоги не призначати на посаду суддів, шерифів і констеблів осіб, які не знають законів або не бажають їх виконувати.

Актом, що закріпив компроміс між зміцнілою буржуазією і правлячою верхівкою землевласників, затвердженням конституційної монархії, став Білль про права 1689 р. Білль відводив значну роль парламенту, забороняв без його згоди припиняти дії законів, стягувати податки і збори на користь корони, утримувати в мирний час постійну армію. Поряд з цим білль уніс неоціненний вклад у розвиток прав людини, встановивши свободу слова і суперечок у парламенті, свободу виборів у парламент, право звертання підданих з петицією до короля.

Зазначені нормативні акти - свідчення, що Англія стала першовідкривачем у сфері прав людини й у необхідності поділу влади для їхнього захисту. Акт про влаштування 1701 р. заснував верховенство парламенту у сфері законодавства, принцип незмінюваності суддів, заборону королівським міністрам бути членами парламенту. Ці нововведення стали можливими у зв'язку з інтенсивним розвитком буржуазних відносин, посиленням влади буржуазного стану, що вимагав покласти кінець буржуазній сваволі й абсолютизму.

Подальший розвиток ідеалів свободи і прав людини, що знайшло втілення в історичних документах, відбувся у США.

Вчення природного права було розвинуте Томасом Пейном і Томасом Джефферсоном у їхній боротьбі за перемогу буржуазно-демократичної й антиколоніальної революції. Ідеї Пейна і Джефферсона були спрямовані не тільки на затвердження демократичної державності, але й на захист невід'ємних природних прав людини. Важко переоцінити великий гуманний пафос Декларації Прав Вірджинії 1776 р., що проголосила: „Усі люди за природою є в однаковій мірі вільними і незалежними і володіють певними природженими правами, яких вони - при вступі в суспільний стан - не можуть позбавити себе і своїх нащадків якою-небудь угодою...”.

Вперше своє юридичне вираження права людини одержали в 1776 р. у Вірджинській Декларації, що згодом була покладена в основу Білля про права (конституції) США і французької Декларації прав людини і громадянина 1789 р. У наш час права людини закріплені в Загальній Декларації прав і свобод людини і громадянина, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН (1948 р.), у Європейській Конвенції про захист прав і свобод людини (1950 р.), Міжнародному Пакті про цивільні і політичні права (1966 р.), Декларації прав дитини (1959 р.), Декларації про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації (1981 р.), Конвенції проти катувань і інших нелюдських видів звертання і покарання (1984 р.) і ряді інших міжнародних документів. Згідно з цими документами, людина визнається рівноправним з державою суб'єктом політики.

Перше покоління прав людини - невідчужувані особисті (цивільні) і політичні права. Це - право громадянина на свободу думки, совісті і релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу и безпеку особи, право на свободу від свавільного арешту, затримки чи вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і безстороннім судом та інші особисті і політичні права, які набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром - і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної волі і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання у сфери, регульовані цими правами.

Відлік першому поколінню прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. Цей період приходиться на розвиток буржуазних відносин і затвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Тільки тоді рівноправність з ідеальної категорії стала втілюватися в реальну дійсність, одержавши конституційне чи інше законодавче оформлення. Принцип юридичної рівності, котрий став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру.

Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.

Друге покоління прав людини - поглиблення особистих (цивільних) і розвиток соціально-економічних та культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу й інше) - сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища і підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, та вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу і міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої й іншої форм діяльності держави щодо їхнього забезпечення.

Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства - правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства в цілому. Мова йде про ті права особистості, що не зв'язані з його особистим статусом, а диктуються належністю до якої-небудь спільності (асоціації), тобто є солідарними, в яких правам особистості відведене провідне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування т. ін.).

Становлення третього покоління прав людини (права людини - частина прав людства) зв'язане з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні викликали інтернаціоналізацію юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, набуття національного характеру законодавств (особливо конституційних) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напрямку створення співтовариства правових держав.

У Конституцію України включені основні нормативні положення про права і свободи людини, визнані у світовому співтоваристві. Однак на сьогоднішній день в Україні проблемою є реалізація багатьох прав і свобод людини на практиці. Без вирішення цієї проблеми не можна говорити про забезпечення міжнародних стандартів про права людини в Україні.

Права людини мають нормативний й інституціональний (реальний) зміст. У першому випадку засновані на принципах свободи, рівності, справедливості, невідчужені і носять універсальний характер; діють незалежно від типу політичної системи, характеру режиму правління. У міжнародних документах про права людини дотримання цих прав має пріоритет перед принципом невтручання у внутрішні справи окремих держав.

Інституціональний зміст прав людини залежить від рівня соціально-економічного розвитку, демократизму політичної системи у країні, установлених традицій та звичаїв. Тому в багатьох країнах не всі права людини виконуються. Маються численні факти переслідування людей з етнічних мотивів, застосування катувань у в'язницях і т. ін. У деяких демократичних країнах Заходу рівні права жінок були визнані лише після Другої світової війни (в Японії і Франції - у 1940 р., у Швеції - в 1974 р.). Сучасне уявлення про права людини ґрунтується на ідеях природного права, які розвивали китайський мислитель Мо-Цзи, софісти, Арістотель. В основі цих ідей лежало визнання рівності людей від народження, наявності у них однакових, даних природою природних прав. У середні століття панував юридично-позитивістський підхід, що виходив із пріоритету прав держави (законів) над правами особистості. Прихильники даного підходу заперечували загальнолюдську природу права, розуміючи його, як благо, дароване державою. У джерел сучасного ліберального розуміння прав людини стоять найвизначніші мислителі Нового часу: Дж. Локк, Г. Гроцій, Ш. Монтеск'є, Джеферсон, І. Бентам, Дж. Мілль т. ін. Вони обґрунтували розуміння природних прав людини на життя, безпеку, власність, волю тощо. У якості основних вони розглядали політичні та цивільні права особистості, не звертаючи належної уваги на соціально-економічні умови її життєдіяльності. Зараз у ліберальних концепціях прав і свобод особи основний акцент робиться на питаннях гарантування і використання природних прав. У зрілому демократичному суспільстві політичні права втрачають свою колишню першість, будучи передумовою реалізації всього спектра прав і свобод індивіда. Індивід вправі сам вирішувати питання про прийнятні для нього форми реалізації своїх прав.

Найбільш загальною типологією прав людини є підрозділ їх на негативні та позитивні. Як критерій даної типології виступають позитивний і негативний аспекти свободи. У негативному значенні свобода розуміється як відсутність примусу, у позитивному - як свобода вибору, як можливість і здатність індивіда до свого розвитку. Негативні права відповідно до даного розуміння свободи виражаються в обов'язках держави відносно захисту громадян від усіх обмежень і примусу. Здійснення негативних прав, до яких відносяться практично всі ліберальні, фундаментальні права людини, не залежать від рівня розвитку країни, її економічних і соціальних ресурсів. Негативні права являють собою основу індивідуальної свободи особи.

Позитивні права ґрунтуються на обов'язку держави надати особистості певні соціальні блага (право на утворення, охорону здоров'я, доступ до культурних цінностей, соціальний захист т. ін.). Позитивні права безпосередньо залежать від соціально-економічного розвитку держави, від типу політичної системи, від наявності необхідних соціальних ресурсів, матеріальних засобів.

У відповідності зі сферами реалізації права і свободи людини підрозділяються на цивільні (чи особисті), політичні, економічні, соціальні, культурні й екологічні. До цивільних, або особистих прав людини відносяться - право на життя, особиста недоторканність, право на захист честі і доброго імені, право на справедливий незалежний і вільний суд, на таємницю листування і телефонних розмов, свободу пересування і вибору місця проживання, право залишати власну країну і повертатися тощо.

Політичні права визначають можливість участі громадян у керуванні справами держави і суспільства (виборчі права, свобода слова, друкування, совісті, право на одержання інформації, право на об'єднання з однодумцями й т. ін.). У результаті боротьби трудящих за свої цивільні і політичні права в демократичних державах затвердилися конституційні гарантії права, загальне виборче право. У більшості сучасних європейських держав скасована страта.

Економічні і соціальні права - це права і можливості громадян у сфері виробництва, обміну, споживання, розпорядження матеріальними ресурсами, продуктами своєї праці. Серед економічних прав найважливішими є право на приватну власність, свободу економічної діяльності. До соціальних прав відносяться: право на працю, справедливу оплату праці, захист від безробіття; право вибору професії; право на колективні дії стосовно захисту трудових прав; право на житло, охорону здоров'я, одержання освіти і т. ін. Соціальні й економічні права включені в Загальну Декларацію прав і свобод людини (1948 р.).

Культурні права гарантують доступ людини до благ культури, свободу художньої, наукової, технічної творчості, її участь у культурному житті й користуванні установами культури. Цей вид прав дозволяє реалізувати культурні потреби людини, забезпечити зростання рівня його культури, без якої людина не може повноцінно здійснити свої цивільні та політичні права.

У сучасних умовах однією з найбільш гострих глобальних проблем людства є екологічна. Унаслідок цього особливу актуальність здобувають екологічні права особистості: право на мир, на соціальний і культурний розвиток, право на здорове екологічне навколишнє середовище, вільне пересування по світу тощо. Реалізація цих прав у значній мірі утруднена через цілий комплекс факторів, протиріч у сучасному складному світі (політика диктаторських, тоталітарних режимів, різноманіття політичних, військових, національних конфліктів і т. ін.). Дотримання прав людини - всеосяжна комплексна задача, ступінь вирішення якої безпосередньо характеризує демократичність і гуманістичність будь-якої країни. У масштабах усього світового співтовариства практична реалізація всього комплексу прав людини - найважливіша гарантія побудови міжнародних відносин на справді гуманістичних, моральних засадах, збереження і зміцнення миру. В наш час у світі виділяються такі групи порушень прав людини, як геноцид, етнічні „чистки”, тероризм, громадянські війни, апартеїд, расова дискримінація, сегрегація, порушення політичних прав громадян, забруднення навколишнього середовища, дискримінаційна мовна політика, обмеження на одержання інформації і т. д. Забезпечення прав кожній людині, незалежно від державних, національних, расових і інших розходжень, - основний шлях до об'єднання людства в єдине ціле, єдиний економічний, інформаційний, духовний організм; шлях до побудови земної цивілізації на засадах гуманізму і високої моральності.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення поняттю “особистість як суб'єкт політики”.

2. Охарактеризуйте основні моделі відносин особистості і влади.

3. Назвіть основні типи мотивів участі особистості в політиці.

4. Які основні форми політичної участі особистості?

5. Розкрийте основні фактори політичної активності особистості.

6. Сформулюйте поняття “права людини”.

7. Перерахуйте й охарактеризуйте основні типи прав людини.

8. Яка роль міжнародних організацій у справі захисту прав людини?

9. Охарактеризуйте стан прав людини в сучасній Україні.

Тема 7. Політичні еліти. Політичне лідерство

Нема століття без героїв.

Б. Шоу

Кожне національне відродження починається з відродження еліти.

В. Липинський

Велич великої людини виявляється у тім, як вона поводиться з маленькими людьми.

Т. Карлейль

1. Поняття, теорії, типологія і функції політичної еліти.

2. Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства.

1. Поняття, теорії, типологія і функції політичної еліти

У різних суб'єктів політики неоднакові дії відносно неї. Громадяни та окремі соціальні групи безпосередньо повсякденно не приймають участі у політичному житті. Цим зайняті особливі верстви населення, які в перекладі з французької - є “elite” - краще, відбірне, вибране коло людей, тобто політична еліта.

Політична еліта - це відносно нечисленна верства населення, яка займає керівні посади в державних органах влади, а також в політичних партіях, об'єднаннях, рухах, суспільних організаціях, окремих колективах і тому має можливість постійно впливати на прийняття тих чи інших рішень в державі та суспільстві.

Політична еліта в суспільстві має постійний зв'язок з економічно пануючими верствами, і цей зв'язок має двобічну спрямованість.

Реальність минулого, існуючого та майбутнього стану цивілізації політичної еліти обусловлено наступними факторами:

по-перше, різними підходами до політичного життя з боку соціальних верств населення, їх психологічного та іншого стану;

по-друге, законом розподілу праці;

по-третє, політичною пасивністю широкого кола народних мас;

по-четверте, можливістю використання управлінської діяльності для здобуття багатьох соціальних привілей.

Політична еліта також диференційована, вона розподіляється на:

Правлячу, яка безпосередньо володіє політичною владою;

опозиційну (контреліту), що стоїть до пануючої влади в опозиції;

вищу правлячу, котра приймає впливові на всю державу рішення;

середню, яка є основним висновником суспільної думки;

адміністративну - управлінців-службовців (бюрократію).

Виходячи з цього, в суспільстві формується політичний механізм, який повинен забезпечувати максимальну ефективність політичної еліти, її підконтрольність.

У політичній науці термін “еліта” характеризує носіїв найбільш яскраво виражених політико-управлінських якостей, здібностей та функцій. Теорія еліти відображає змагання та конкуренцію в галузі політичного життя, його ієрархічність та динамізм.

Наукове застосування категорії “політична еліта” ґрунтується на визначальних уявленнях місця та ролі політики, її безпосередніх носіїв у суспільстві.

Французькій термін “elite” набув свого розповсюдження завдяки працям Сореля і Парето на початку ХХ-го ст., хоча ідеї політичного елітизму виникли ще в далекій давнині. Найбільш послідовно ці ідеї були виражені у Конфуція, Платона, Арістотеля, Макіавеллі, Карлейля, Ніцше та інших мислителів. А перші класичні, сучасні концепції еліти виникли лише в кінці ХІХ-го - на початку ХХ-го ст. у працях Г. Моски, В. Парето та Р. Міхеліса.

Цих учених італійської макіавеллістської школи політичної соціології по праву називають творцями класичних теорій еліт, ідеї яких і на сьогодні не втратили сучасної значимості, а широко використовуються в науці.

Їх об'єднують наступні положення:

особливі психологічні та соціальні якості еліти, даровані природою, або вихованням, необхідні в боротьбі за владу або в керівництві державою;

згуртованість груп еліти, яка об'єднується не тільки за елітарною самосвідомістю, а й за професіональною спільністю, соціальним положенням та спільними інтересами;

визнання елітарності кожного суспільства, поділ його на привілейовану, владну, творчу меншість і пасивну, нетворчу більшість;

формування, циркуляція та зміна еліт у боротьбі за владу (багато людей з великими психологічними, та соціальними якостями дуже хочуть зайняти пануюче положення на всіх гілках влади);

в основному конструктивна роль еліти в суспільстві, так як суспільство не може існувати без еліти, хоча вона не завжди діє ефективно і має тенденцію вироджуватись.

Одним із засновників теорії еліти є італійський професор Гаетано Моска (1858 - 1951 рр.). Провідною ідеєю в його працях “Основи політичної науки” та “Історії політичних доктрин” і “Правлячий клас” є створення владного класу, який виконує всі політичні функції і дістає вигоди зі своєї влади. На його думку, влада завжди перебуває і повинна перебувати в руках меншості - еліти - класу, який править підпорядкованим їй, більш численним класом, котрий керується і контролюється першим; між ними можуть виникати конфлікти із-за влади; частина підпорядкованого класу, кращі представники його, можуть поступово проникати у еліту.

Разом з Г. Моска теорію політичної еліти розробляв Вільфредо Парето (1848 - 1923 рр.). Еліта у нього - це клас, що складається з людей найбільш талановитих та продуктивних у різних сферах та галузях діяльності і має якісну характеристику. Він розділяє її на правлячу і неправлячу та наголошує на процесі постійної зміни й циркуляції еліт. На думку В. Парето, циркуляція еліт є одним із головних принципів історії. За його теорію, в дослідженні еліт треба намагатися поєднати історію еліт із сучасною політичною практикою.

Цей підхід до вивчення еліт також знайшов своє бачення у німецьких вчених Роберта Міхельса та Карла Манхейма.

Р. Міхельс (1876 - 1939 рр.) та Карл Манхейм (1893 - 1947 рр) звернулися до демократії. Вони підтвердили ідею елітарної влади для суспільства, але відверто вважали, що залучення широких народних мас до влади, до політичної діяльності взагалі значно деформує політичний процес.

Р. Міхельс стверджував що привернення мас до політики і влади призведуть до загибелі демократії, а безпосереднє їх панування - технічно неможливе. Головний його аргумент - це дія “залізного закону олігархічних тенденцій” в масових політичних організаціях, який обумолює неможливість демократії (демократія веде до олігархії і неминуче перетворюється на олігархію), цьому сприяють три тенденції, які закладені в сутності людини, особливості політичної боротьби і в специфіці розвитку організації. Р. Міхельс, хоч і був прихильником елітарної структури влади, але до процесів масифікації суспільства ставився кепсько.

Усі зазначені вище концепції стверджують, що управління не може здійснюватися всім суспільством, а потребує кваліфікованої еліти.

Слабким же місцем макіавеллістської концепції еліт є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки, здібностей та активності народних мас, перебільшення значення психологічних факторів та стимулів, недостатній облік еволюції суспільства, сучасних реалій держави.

У західній політології разом з макіавеллівською школою існують ціннісні теорії еліт, теорії демографічного елітизму, концепції плюралізму еліт, ліволіберальні концепції тощо.

Ціннісні теорії еліт (Х. Ортега-і-Гассет, М. Бердяєв, В. Ропке т. ін.) вважають еліту як ініціативну частину населення, наділену високими якісними здібностями, найбільш підготовленими інтелектуально для управлінської діяльності, в якій постійно має потребу сучасне суспільство. М. Бердяєв (1874 - 1948 рр.) вказав на співвідношення високоінтелектуальної частини населення до загальної кількості підготовлених кваліфікованих індивідів. Вище 5% „коефіцієнт цієї еліти” і є відзнакою того, що в суспільстві є високий потенціал розвитку.

В теоріях демографічного елітизму (І. Шумпетер, Р. Даль, С. Ліпсет, Л. Зіглер, К. Мангейм та ін.) розглядається еліта як група, яка не тільки виконує управлінські функції,а й є гарантом високої якості керівників, захисником демографічних цінностей.

В основі плюралістичної концепції еліт (О. Штаммер, Д. Рісмен, С. Келлер та ін.) є плюралізм еліт, визначений суспільним поділом праці, обмеженим впливом, специфічною для неї галуззю діяльності. Громадяни мають можливість вільного реалізування права входження до складу еліти; між елітою і масами складаються відносини представництва. Деякі прибічники плюралістичного елітизму все ж таки відокремлюють найбільш впливові, “стратегічні” еліти, рішення яких мають визначальне значення для всього суспільства.

Представники ліволіберальних концепцій еліти (Ч. Райт, Р. Міллс, Р. Міллібанд та ін.) виступають розбіжниками плюралістичного елітизму, хоча деякі положення вони запозичили у макіавеллістській школі. Головний елітоутворюючий чинник згідно 8 їх концепцією - це важливі командні позиції, керівні посади, які займають представники еліти. І це не тільки політичні діячі, а також і керівники, посадові особи різних корпорацій, військові, інтелектуальні діячі, службовці з високим суспільним статусом, у яких головна мета - це забезпечення власного панування.

Основні положення ліберальних концепцій еліти підлягають гострій критиці, особливо утвердження закритості владної еліти та ін.

Українські мислителі, і в першу чергу автор концепції “національної аристократії” В. Липинський, обґрунтували існування еліти у зв'язку з потребами національного відродження. Для формування нації, стверджував В. Липинський, необхідно мати досить активну групу людей, яка б несла в собі якісні державні, політичні та культурні цінності, була б носієм у певний історичний період дійсно національної ідеї. За висновками В. Липинського, чим складніше матеріальне життя нації, тим складніше проблеми до розв'язання наслідує національна аристократія, яка повинна стати авторитетом серед народу. Д. Донцов, незаперечно визначаючи необхідність політичної еліти для українського суспільства, в своїй теорії еліт (його рингу “Націоналізм”, 1926 р.) виводить „ініціативну меншість” (саму еліту) і „пасивного чинника нації” (саме народ). Саме еліта, як найактивніша група, формує державотворчу, національну ідею, доводить до прийняття її масами, а потім мобілізує ці маси до втілення даної ідеї в життя суспільства.

І в новітніх вітчизняних політологічних дослідженнях (В. Бебік, Б. Кухта, В. Полохало та ін.) зберігається традиція осмислення елітарності українського суспільства як явища, притаманного сучасній Україні.

Кожний із вищевказаних напрямів елітарної теорії відображає конкретні аспекти дійсності, беручи ті чи інші держави, певні історичні епохи і підходи. Виходячи з цього, можна висловити таке визначення: “політична еліта” - це досить самостійна суспільна меншість, представники якої володіють такими соціальними та інтелектуальними якостями, котрі дають їм змогу виконувати управлінські функції, займати керівні позиції в суспільних інститутах, відігравати провідну роль в усьому суспільстві або в його окремих сферах, безпосередньо впливати на прийняття владних рішень та мати відносно привілейоване положення в суспільстві як політично пануюча верства населення.

Політична еліта неоднорідна, внутрішньо диференційована, має різноманітну класифікацію, наприклад:

в залежності від джерела впливу еліти можуть бути спадкоємницькі, ціннісні, владні, функціональні;

в залежності від ідеологічних цінностей еліти бувають, авторитарні, тоталітарні, демократичні, ліберальні;

за способом формування еліти виділяються „відкриті”, „закриті”;

за способом приходу до влади еліти є, легітимні, нелегітимні;

за функціональними ознаками - політична, економічна, культурна, інформаційна.

Соціальне призначення політичної еліти відображене, перш за все, у функціях, які вона виконує. Їх багато, вони різноманітні, складні і пов'язані з великою відповідальністю. З них найбільш суттєві: стратегічна, комунікативна, організаторська та інтегративна. Для успішного виконання кожної з функцій необхідно концентрувати увагу на конкретних якостях і здібностях представників еліти, даючи їх володарю деяку інтелектуальну моральну і матеріальну перевагу.

Для демократичного суспільства першочергової значимості набуває проблема формування найбільш результативної еліти, яка забезпечуватиме високу професіональну компетентність та необхідні для керівництва ціннісні орієнтації, організаційну ознаку. А в цьому велику роль відіграють системи рекрутування еліт - система гільдій та антрепренерська система, які мають свої специфічні риси. Для системи гільдій характерні: закритість, наявність багатьох інституціональних фільтрів, невелике обмежене коло електорату, кооптація, відтворення вже існуючого типу еліти.

Ця система суворо формалізована та ієрархізована, вона схильна до бюрократизації, консерватизму, хоча і має свої переваги.

Антрепренерська система має таку характеристику: відкритість, невелика кількість інституціональних фільтрів, широке коло селекторату, діє принцип конкурентності у відборі, пріоритет привабливим якостям особистості.

Переваги цієї системи безперечні, вона є більш життєздатною, оптимальною селекцією політичних еліт в сучасному житті. А в цілому ці системи формування політичних еліт мають свої плюси і мінуси, а ступінь їх виявлення залежить від типу політичного режиму. Успіх реформування суспільства можливий тільки на шляху розбудови нової системи рекрутування еліт, в якій конкурентні і інституціональні вимоги до ділових та моральних якостей політичних і адміністративних керівників будуть займати головне місце.

Соціальні механізми рекрутування еліт мають безпосередньо вплив на суспільну роль і сутність її, але й визначають типові риси окремих представників еліти - політичних лідерів.

2. Поняття, теорії, типологія і функції політичного лідерства

Лідерство супроводило всю історію людства. Слово “лідер” в перекладі з англійської („leader”) означає - “ведучий”, “керівник”. Інтерес до лідерства, осмислення цього важливого соціального феномену був завжди. Політичним лідерам приділяли увагу античні історики - Геродот, Плутарх та інші. Значний внесок у теорію політичного лідера запропонував італієць Н. Макіавеллі, який визначив сутність політичного лідера як володара, котрий використовує різні засоби для наведення порядку й збереження свого панування. Практичні засоби для володарів, які розробив Макіавеллі, де панували хитрощі та сила, дуже цінили правителі та політичні діячі. Представниками валютаристської теорії лідера є Т. Карлейль (1795 - 1881 рр.) та Р. У. Емерсон (1803 - 1882 рр.), які бачили історію як наслідки творення видатних особистостей. Карлейль висловив думку, що суспільство не може існувати нормально без постійного направляючого дійства лідера. За твердженням Емерсона усі глибокі звершення - це талан видатних індивідів.

Ф. Ніцше дає біологічне, соціопсихологічне обґрунтування феномену лідерства. Лідер в його понятті - це надлюдина, це найдосконаліші її екземпляри. Лідери - геніальні люди. Г. Тард (1843 - 1904 рр.) стверджував, що єдиним джерелом прогресу суспільства є відкриття, зроблені неординарними особистостями. Він також є одним із засновників теорії соціалізації. У марксизмі політичний лідер є послідовним виразником і реалізатором класових інтересів. Маси осередок в цілому диктують, контролюють поведінку лідера, хоча більшість сучасних мислителів не розділяють такої точки зору. Історія переконливо свідчить, що роль політичних лідерів є досить значною, але трактується неоднозначно. Проблемами лідерства займаються крім політології такі науки, як психологія, соціологія, економічна теорія, антропологія тощо.

Феномен лідерства відображається також в його визначеннях:

лідерство - це особливий вид влади;

лідерство - це особливий статус управлінської діяльності;

лідерство - це особливий постійний, авторитетний вплив на людей;

політичне лідерство - це особливе підприємництво;

лідер - це еталон політичної поведінки соціальної спільноти.

Ці різноманітні характеристики визначення лідерства говорять про відповідальність за прийняття і здійснення політичних рішень, за вирішальну роль лідера в політиці. І це дає підстави дати загальне поняття цього феномена у синтезованому визначенні: політичне лідерство - це процес, у ході якого авторитетні особи, які мають реальну владу або можливість впливу на людей, здійснюють постійний, пріоритетний і легітимний вплив на суспільство або його частину, яка чекає, приймає і підтримує їх дії задля досягнення означених і поставлених ними цілей.

Структура лідерства має три головних компоненти: індивідуальні риси, ресурси, ситуацію. Всі вони мають вплив на ефективність лідера.

Найбільш повна характеристика лідерства надається в ряді теорій і концепцій, які і розкривають сутність цього феномену. На сьогодні не втратила актуальності теорія рис. Вона обгрунтовує необхідність певних рис лідера, зокрема масштабності й неординарності мислення, неаби-яких організаторських здібностей, відповідальності, поваги до людей. Вони (риси) виключно різноманітні, проте всю їх сукупність можна об'єднати в 3 великі групи:

1) природні - сила характеру, воля, рішучість, тонка інтуїція, особиста привабливість;

2) моральні - чесність, вірність, справедливість, турбота за людей;

3) професійні - аналітичні здібності, вміння аргументовано протистояти сторонній думці, компетентність, політична мудрість, культура, професіоналізм у прийнятті рішень тощо.

В демократичних державах до обов'язкових якостей сучасних політичних лідерів відносять також фототелегенічність, здатність викликати довіру у людей та ін.

Дійсно, для заняття лідируючих ступенів в умовах конкуренції потрібно мати певні психологічні й соціальні якості. Але їх набір значно варіюється в залежності від держав, конкретних умов та ситуацій, від історичних діб.

Факторно-аналітична концепція вводить в теорію лідерства поняття цілей та завдань, зв'язаних з певними ситуаціями і особистою поведінкою лідера в цих умовах.

Ситуаційна концепція лідерства не відміняє індивідуальних якостей особистості, але віддає пріоритет в поясненні природи лідерства обставинам. З точки зору цієї концепції, лідерські якості релятивні, відносні. Одна людина може їх виявити на мітингу, друга - в повсякденній організаторській роботі тощо.

Розвитком і якісним збагаченням ситуаційної концепції з'явилась теорія конституєнтів - теорія, яка роз'яснює феномен лідерства через його послідовників. Лідер і його конституенти складають єдину систему: вони сприймають лідера, ситуацію і остаточно приймають лідерство або відмовляються від нього. Взаємодія лідера і його послідовників - це двостороння дія. В демократичному суспільстві політичні лідери можуть мати успіх лише тоді, коли їх імідж співпадає з очікуванням більшості населення.

Пояснити психоаналітичні підходи до лідерства допомагають психологічні теорії. Наприклад, для авторитарної особистості влада є психологічною потребою, яка дозволяє їй звільнитися від особистих комплексів шляхом нав'язування своєї волі іншим людям. Це є прояв не сили, а слабкості; особистість керується в першу чергу емоціями і нестерпна до рівності і демократії.

Спробою інтерактивного аналізу здійснюються комплексні дослідження лідерства, які включають чотири головні аспекти: риси лідера, завдання, його послідовників і конституентів, систему взаємовідношень лідера і його конституентів. При чому цей універсальний комплексний підхід дослідження лідерства також не дає повної картини цього феномену. Історичні умови, типологія політичних систем здійснюють особливий, а іноді вирішальний вплив на результати дослідження.

Типологія політичного лідерства дає об'єктивну змогу розкрити внутрішнє багатство цього феномену. Найпоширенішою типологією лідерства є розподіл лідерства в залежності від відношення керівника до підлеглих - авторитарне й демократичне.

Типологія М. Вебера є “класичною”, основа її - типи суспільного правління:

1) традиційне лідерство, основане на звичаях, традиціях, вірі, що влада законна, оскільки існувала завжди;

2) раціонально-легальне лідерство, яке передбачає демократичні процедури виборів лідерів;

3) харизматичне лідерство, засноване на вірі народних мас в особливий “дар благодаті”, “харизму”, виключні якості та здібності даної людини до правління.

В основі першого типу лідерства лежить звичка, другого - розум, третього - віра і емоції. Всі ці три типи М. Вебер виводив як легітимні. Особливу увагу приділяв він харизматичному лідерству. Р. Таккер виділяє теж три типи лідерства: консерватори, реформатори, революціонери.

Залежно від стилю керівництва й політичної системи, в якій функціонує лідер, відрізняють: диктаторський тип, демократичний тип, автократичний тип, плутократичний тип.

В сучасній політології використовується типологія М. Дж. Херманн, де за основу виступає імідж, “образ”, візуальна привабливість лідера:

прапороносець, який має особистий погляд на реальність, майбутнє; чітко викладає цілі, завдання, механізм їх досягнення;

служитель, який найбільш чітко висловлює інтереси своїх прибічників, послідовників, виборців і вирішує їх;

торговець, здатний переконувати своїх прибічників, виборців, котрі приймають його ідеї та плани і потім включаються і залучаються до їх практичного здійснення;

пожежник, здатний швидко і адекватно реагувати на найгостріші проблеми, що виникають у реальному житті суспільства аж до їх остаточного розв'язання;

актор - як правило, демагог, досить епатажний екстравагантний.

У політичному житті всі вищеназвані типи зустрічаються в поєднанні, в різних варіантах та пропорціях, що ще раз доказує неповторність особистостей кожного політичного лідера.

Достатньо діючою класифікацією лідерства є вияв таких трьох типів (за роллю лідера):

1) ділове лідерство;

2) емоціональне лідерство;

3) ситуаційне лідерство.

Політолог Є. Вятр виділяє лідерів за наступними критеріями: ставлення до ідеології особистого руху, лідер-ідеолог, лідер-прагматик, ставлення до суперників, лідер-угодовець, лідер-фанатик.

Ці та інші типології лідерства є досить умовними. Але, аналізуючи існуючі типи політичного лідерства, більшість сучасних вчених, дослідників виділяють в характеристиці лідерів такі основні критерії, як:

реальна, власна, зрозуміла для всіх верств населення політична програма, яка відповідає і задовольняє інтереси більшості в суспільстві;

реальний механізм реалізації даної політичної програми;

політичний авторитет, уміння створити діючу ефективну систему політичного керівництва.

Вищезазначені критерії політичного лідера водночас можуть виступати й функціями в зрілому громадянському суспільстві, яке відрізняється високим ступенем розподілу ролей і функцій в соціальному і політичному житті, де до влади, владних структур не мають можливостей попадати випадкові особи з низькою політичною свідомістю.

У змістовній характеристиці діяльності лідерів можна виділити наступні найважливіші функції:

інтеграцію суспільства, об'єднання громадян навколо національної ідеї, загальнолюдських цінностей, де лідер повинен стати політичним авторитетом для всіх народних мас;

орієнтаційну функцію - вироблення та прийняття оптимального політичного курсу рішень, відображаючи тенденції прогресу й потреби всього населення;

інструментальну функцію - визначення механізму, засобів й методів виконання поставлених перед суспільством завдань;

мобілізаційну функцію - ініціювання необхідних змін за допомогою вироблення стимулів для населення;

комунікативну функцію - забезпечення стійких форм, засобів політичної самоорганізації, основою якої повинні стати дійсні контакти, зв'язки з громадськістю, різними об'єднаннями, ЗМІ, телебаченням;

гаранта справедливості, законності, порядку, захист громадян від бюрократичного апарату чиновництва, соціальний патронаж;

легітимацію існуючого соціально-політичного устрою; ця функція лідера має місце в тоталітарних суспільствах.

Від рівня політичної культури й активності населення залежить соціальна значущість політичного лідерства. Політичні лідери й еліти займають керівні позиції і виконують свої функції в колі певних політичних систем, які виступають реальним механізмом влади в суспільстві.

Тривалий період основного поділу на лідерів і підлеглих вважались особисті якості людей. Але згодом дослідники беруть до уваги ситуаційні чинники лідерства.

Узагалі проблеми політичного лідерства останнім часом набувають популярності особливо в країнах, які переходять до демократії.

Реалії політичного життя в Україні говорять про те, що за час незалежності Україна все ще знаходиться на роздоріжжі - в державі нема суспільного консенсусу на стратегічні орієнтири розвитку; не зазначені базові цілі та цінності суспільства; народ глибоко переживає проблеми і труднощі, які стримують поступовий розвиток української держави тощо. Значну частину відповідальності за такий стан повинна взяти на себе і політична еліта, яка має всі необхідні владні важелі, але не в змозі якісно виконувати свої функції. Протягом багатьох століть еліта України формувалася “за замовленням” центральної влади. У сучасній Україні політичну еліту представляють колишні партійні, профспілкові і комсомольські функціонери, а також представники національно-демократично настроєних верств. Можна виділити три групи політичних лідерів діючої України: першу - політичні діячі, які займають високі державні пости; другу - політичні лідери партій, рухів, профспілок, різних громадянських об'єднань; третю - яка формується з регіональних політичних угрупувань. Сьогоднішню політичну еліту вигідно відзначає динамізм і прагматизм. Професіоналізм прийде тільки зі зміною декількох поколінь. Формування політичної еліти, свідомої її ролі та відповідальності йде повільно. І від того, якими темпами відбуватиметься цей процес, якими якостями оволодіє вона, залежатиме майбутнє нашої цивілізованої держави.

Глибоке систематичне осмислення, теоретичне та практичне обґрунтування феноменів політичної еліти і політичного лідерства, починаючи з давнини, і є реальністю сьогодення, а також закономірністю розвитку в далекоглядному майбутньому світі.

Контрольні запитання

1. Яка специфіка еволюції політичної еліти України в посткомуністичний період?

2. Назвіть найефективніші напрямки діяльності еліти в умовах реформування суспільства.

3. Дайте характеристику і наведіть приклади політичної еліти, яка здійснює владу без згоди мас, переважно методами насильства і примусу.

4. Розкрийте взаємозв'язок політичної і економічної еліти.