Політологія

Теоретико-методологічні підвалини політичної науки. Політика і влада. Механізм формування і функціонування політичної влади. Інституціональні основи політики. Політична свідомість і політична ідеологія. Політичні процеси. Політична думка України.

Рубрика Политология
Вид учебное пособие
Язык украинский
Дата добавления 02.01.2009
Размер файла 468,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Такі приклади показують, що для аналізу політики принципове значення мають уявлення про психологічні типи взаємодіючих з державою людей. Адже від того, як людина більш схильною до екзальтації або раціоналізму, значною мірою залежать і зміст політичних вимог людей до влади, і характер їх реальної взаємодії з державою. Класичним прикладом внутрішньої відповідності владних і особистих структур в жорстких режимах правління стала характеристика американським ученим Т. Адорно „авторитарного” типу особи, підтримуючого систему влади своїм догматизмом, агресивністю, некритичним сприйняттям групових цінностей і шаблонним мисленням.

Потрібно відзначити і величезне значення для політики психологічних властивостей політичних лідерів. Наприклад, нав'язливе прагнення все зробити найкращим чином або прагнення перш за все привернути увагу громадськості до власної персони як домінанти стилю поведінки можуть істотно вплинути на характер схвалюваних в державі рішень і навіть змінити деякі параметри політичної системи в цілому.

Необхідність обліку психологічних властивостей суб'єктів політики диктується і тим, що емоційно-плотські відчуття істотним, а нерідко і вирішальним чином впливають на сприйняття людиною політичних явищ. Саме психологічні компоненти найчастіше організовують і визначають ті суб'єктивні образи лідерів та інших політичних явищ, держави, влади, які складаються у людини. Саме відчуття примушують людину оцінювати політичні явища залежно від того, якими вони відображаються в його свідомості, а не від їх реального змісту. В історії чимало прикладів того, як окремі правителі, використовуючи прийоми маніпулювання свідомістю, примушували людей переживати почуття єднання з державою і ненависті до його ворогів, об'єднуватися навколо лідера і переживати при цьому масове натхнення, втрачати відчуття реальності або знижувати сприйнятливість до тих проблем, які невигідні владі.

Співіснування різноспрямованих відчуттів і емоцій обумовлює нерівномірний і навіть стрибкоподібний характер розвитку реальних політичних процесів. Завдяки цій властивості політичної психології в політику привноситься елемент стихійності, непрогнозованості подій. Здатність же психології спонукати людину в найкоротші терміни міняти свої оцінки додає їй особливу силу дії на його поведінку.

У політичній психології містяться як усвідомлено-раціональні, так і несвідомо-ірраціональні духовні елементи. Роль ірраціональних механізмів тим більша, чим менше людина розуміє суть причини політичних подій. У певних умовах фізіологічні відчуття здатні взагалі витіснити всі інші форми оцінки й регуляції поведінки. Наприклад, голод або страх можуть стати такими психологічними домінантами, які здатні викликати заколоти, бунти або революції. Але в ряді випадків соціальні відчуття здатні подолати вплив ірраціональних ваблень. Так, актуалізована потреба в порядку, дисципліні, об'єднані в жорстко керовану спільність, можуть допомогти подолати людям страх, невпевненість в собі, песимізм.

Ще одна особливість політичної психології полягає в її здатності до формування специфічного політичного суб'єкта - натовпу. Суть цього об'єднання відображають не стільки соціальні характеристики, наприклад, відсутність у ньому стійкої внутрішньої структури, скільки його психологічні механізми. По суті, групу людей робить натовпом об'єднуючий їх психічний зв'язок, якийсь емоційний чинник, що різко переживається людьми. Постійно підтримуваний наплив емоцій, як правило, обумовлює однобічність мислення та дій натовпу. Люди в натовпі не сприймають інших позицій або точок зору, демонструючи єдиний вольовий настрій. У крайніх формах вони можуть бути або злочинні, або героїчні, влаштовувати заколоти і погроми або вимагати від тиранів прав і свобод. В той же час той або інший чинник здатний змінити стан натовпу новим навіюванням, заразити його свіжими емоціями. Для індивідів хай короткочасне, але могутнє домінування колективних відчуттів і настроїв призводить до втрати ними критичності політичних переконань і втрати контролю над своїми вчинками. Заразливість масових настроїв примушує людей поступатися особистими інтересами й оцінками.

Другим з основних структурних елементів політичної свідомості є політична ідеологія. Докладніше про політичну ідеологію буде йтися у третьому питанні даної теми. Зараз лише зазначимо, що політична ідеологія виступає як система знань, ідей і поглядів, які виражають інтереси людей, соціальних угруповань стосовно політики, здійснення політичної влади. Сутнісні риси політичної ідеології виявляються у цілісному, теоретичному й систематизованому характері відображення інтересів суспільних класів. Відмінності в інтересах суспільних класів породжують відмінності в їх ідеології. Демократична держава, що виражає інтереси всього народу, повинна стояти над класовими інтересами і не може становитись на позиції тієї чи іншої ідеології. Державна ідеологія в класовому суспільстві завжди виражає інтереси лише певного домінуючого класу.

У політичній культурі політична психологія і ідеологія перебувають у єдності й взаємодії. Політична психологія відображає сферу політики безпосередньо, а політична ідеологія опосередковано, через політичну психологію і систему соціально-економічних відносин.

Структура політичної свідомості виявляється і в її функціях: пізнавальній, оцінній, комунікативній, регулятивній, виховній, прогностичній.

Пізнавальна функція політичної свідомості є провідною. Вона полягає у набутті людиною певних знань про політичне життя, усвідомленні свого місця і ролі у ньому, у закріпленні, фіксації в свідомості спільної діяльності, її цілісності. Пізнавальна функція визначає істинність політичних ідей, цілей, розкриває хід політичних явищ і процесів соціальної діяльності.

Оцінна функція політичної свідомості виражається у вмінні індивідів творчо застосовувати знання до аналізу політичних змін, нових політичних реалій, оцінки явищ, подій і процесів. Політична оцінка виконує роль орієнтиру пізнавальної і практичної діяльності особи, класу і суспільства.

Регулятивна функція політичної свідомості відображається в регулюванні і віддзеркаленні соціальних процесів. Вона виходить з потреби індивіда, соціальної групи, класу, суспільства у визнанні певних цінностей, принципів, ідеалів, створює необхідну умову функціонування і розвитку суспільства, доцільність дії політичної свідомості, що має певну спрямованість.

Комунікативна функція політичної свідомості сприяє формуванню у людей політичної свідомості, спрямованої на перспективу їх суспільного розвитку в умовах існування у суспільстві різних політичних концепцій, ідей, поглядів, інтересів. Виробляючи певну політичну свідомість, комунікативна функція не тільки генерує політичну інформацію, але й виражає систему ідеологічних оцінок.

Виховна функція політичної свідомості полягає в цілеспрямованому впливі на людей з метою формування соціально цінних якостей. У виховній діяльності вирішальне значення мають соціально-політичні й ідеологічні чинники: сім'я, школа, держава і її інститути, політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації тощо. Розчарування в минулому, соціальна апатія, спад настроїв, що характерні для сучасного українського суспільства, викликають необхідність цілеспрямованого виховання ініціативи, самостійності, гострого інтересу і потреб стосовно нового демократичного суспільства.

Прогностична функція політичної свідомості виражає потребу в моделюванні політичних та ідеологічних процесів, що дозволяє зробити більш оптимальними політичні прогнози і варіанти владних рішень. Ця функція сприяє генерації нових ідей, концепцій, теорій, поглядів, які потім будуть застосовані на практиці. Передбачення, аналіз причинно-наслідкових зв'язків при моделюванні різних варіантів ідеологічних, соціальних, політичних процесів дозволяє з'ясувати можливі небажані наслідки ухвалених рішень.

Політична свідомість виявляється одночасно відразу в декількох функціях, які між собою тісно зв'язані і переплетені. Можна визначити головні і допоміжні функції. Наведені функції є головними, вони виконують провідну роль у процесі політичного пізнання і дії.

Відомо, що розумові форми віддзеркалення дійсності дозволяють здійснювати її конструктивні перетворення. Залежно від глибини віддзеркалення політичних процесів можна виділити буденний і теоретичний рівні політичної свідомості, котрі відрізняються один від одного за джерелом формування, змістом, ступенем точності, достовірності віддзеркалення дійсності.

Політична свідомість найшвидше відображає процеси, що відбуваються в базисі суспільства. Відображає, перш за все, на теоретичному рівні, даючи можливість зрозуміти суть і закономірності людського суспільства, а специфіка буденної політичної свідомості полягає в елементарності, поверховості, фрагментарності віддзерка-лення. Якісна відмінність науково-теоретичної і буденної свідомості полягає у тому, що науково-теоретична свідомість проникає в об'єктивну суть явища, а буденна знаходиться на поверхні явищ, тому що здатна уловлювати лише видимість речей. Буденна політична свідомість включає знання про політику, які черпаються з буденних знань, що передаються від покоління до покоління (фольклор, легенди тощо). Проте деколи некритичність буденної свідомості виявляється у тому, що суб'єкт буденної свідомості може дотримуватися діаметрально протилежних поглядів, одночасно у ньому можуть уживатися позитивні і негативні якості, але в той же час він спирається на здоровий глузд, на існуючі соціальні норми.

Залежно від суб'єкта політичної свідомості відрізняються індивідуальна, групова і масова політична свідомість. Індивідуальна політична свідомість - це політична свідомість кожного окремого індивіду як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість - це політична свідомість різних соціальних спільностей індивідів: класових, етнічних, професійних, демографічних, територіальних, фахових тощо. Масова політична свідомість - це політична свідомість сукупності індивідів, які беруть участь у конкретних політичних процесах і належать до різних соціальних спільностей. Масовій політичній свідомості властива здатність до швидких змін орієнтацій залежно від впливу різноманітних факторів і чинників, особливо агітації і пропаганди, що в певних політичних ситуаціях може бути підставою для маніпулювання з боку зацікавлених політичних сил.

2. Сутність і функції політичної ідеології

Політична ідеологія, як уже зазначалося, є однією з найвпливовіших форм політичної свідомості, яка впливає на зміст владних відносин і є знаряддям духовного впливу тієї чи іншої політичної сили. З часу появи у XVIII ст. відповідного терміну в науці склалися різні погляди на це духовне явище. Так, основоположник теорії ідеології К. Маркс бачив в ній, перш за все, форму ілюзорної свідомості, викликану суперечностями виробничих відносин. К. Мангейм також розумів її як сукупність помилкових уявлень. Проте більшу увагу він приділяв її функціональним характеристикам і, зокрема, здатності об'єднувати людей, акумулювати їх політичну енергію.

Американський теоретик Л. Саджент вважав, що ідеологія, виробляючи певну мету і цінності політичного розвитку, в той же час огрубляє рішення практичних проблем. Його співвітчизник Ф. Уоткінс вважав, що ідеологія завжди протистоїть статус-кво і є політичним чинником, що зберігає значний перетворюючий потенціал. Неомакіавеллісти (Р. Моска, Р. Міхельс, В. Парето та ін.) гіперболізували політичну ідеологію, розглядаючи навіть форми естетичної й релігійної свідомості як специфічні форми її прояву, породжені потребами легітимізації влади.

У той же час, не дивлячись на визнання багатьма видатними вченими вельми високої ролі політичної ідеології в суспільстві, в політичній думці існують уявлення, що характеризують її як «служницю влади», яка не має в політиці скільки-небудь серйозної ваги.

Та все ж більшість учених трактує політичну ідеологію як певну доктрину тієї чи іншої групи осіб на владу або її використовування, що добивається відповідно до цих цілей підпорядкування громадської думки власним ідеям. Отже, політична ідеологія - це різновид корпоративної свідомості, що відображає суто групову точку зору на хід політичного і соціального розвитку та схильна до духовного експансіонізму.

Політична ідеологія є переважно духовним знаряддям еліти. Саме від тактики поведінки останньої залежить ступінь ідейного оформлення тих чи інших групових інтересів. Проте реальна роль політичної ідеології у відносинах влади залежить від характеру оволодіння нею суспільною свідомістю. При цьому політична ідеологія покликана не стільки поширювати, пропагувати свої цілі і ідеали, скільки добиватися цілеспрямованих дій громадян у виконанні поставлених нею задач. Вона прагне згуртувати, інтегрувати суспільство або на основі інтересів якої-небудь певної соціальної (національної, релігійної та ін.) групи, або для досягнення цілей, що не спираються на конкретні верстви населення (наприклад, ідеологія анархізму, фашизму). При цьому, крім раціональних - нерідко теоретично обґрунтованих положень, будь-яка ідеологія припускає якусь дистанційованість від дійсності, сповідає ті цілі та ідеали, які людям пропонується сприймати на віру. У меншій мірі таке властиве офіційній ідеології, що направляє реальний курс державної політики і тому в основному прикрашає дійсність. Особливою ж схильністю до утопізму володіють ідеології опозиційних сил, як правило, чекаючи від влади значно більшого, ніж вона може дати, і прагнучи за допомогою гарного ідеалу привернути до себе маси прихильників.

Оскільки політична ідеологія є духовною освітою, спеціально призначеною для цільової й ідейної орієнтації політичної поведінки громадян, необхідно розрізняти наступні рівні її функціонування:

теоретико-концептуальний, на якому формулюються основні положення, що розкривають цінності й ідеали певного класу, нації, держави, або прихильників якоїсь певної мети політичного розвитку. Іншими словами, тут представлені ті ідеї і принципи, в ім'я яких скоюються державні перевороти і відроджуються суспільства;

програмно-політичний, на якому соціально-філософські принципи і ідеали переводяться в програми, гасла і вимоги політичної еліти, формуючи таким чином нормативну основу для ухвалення управлінських рушень і стимулювання політичної поведінки громадян. І якщо політичні принципи формують прихильників і припускають дискусії прихильників різних цінностей, то програми розробляються для ведення безпосередньої політичної боротьби, що припускає придушення або нейтралізацію опонентів. При чому між концептуальним і програмним рівнями можуть існувати і певні суперечності, в результаті яких деякі принципи не можна пізнати в оформленні їх “найзавзятіших обожнювачів”;

актуалізований, який характеризує ступінь освоєння громадянами цілей і принципів даної ідеології, міру їх втілення в практичних справах і вчинках. Даний рівень може характеризуватися досить широким спектром варіантів засвоєння людьми ідеологічних установок: від легкої зміни людьми своїх політичних позицій, що не зачіпають цивільні переконання, до сприйняття ними своїх політичних симпатій як глибинних світоглядних орієнтирів. Ідеології, що володіють здатністю визначати принципи соціального мислення людей, упорядковувати в їх свідомості картини світу, є тоталітарними. Ті ж системи політичних вимог і переконань, які ставлять задачі часткової зміни форм правління, функцій держави, систем виборів і інші цілі, не здатні вплинути на світоглядні представлення громадян, виступають як “приватні”. (Н. Пуланзас). Падіння впливу ідеології на громадську думку або розповсюдження технократичних уявлень, які заперечують можливість дії соціальних цінностей на політичні зв'язки і відносини, веде до деідеологізації політики.

Усі існуючі політичні ідеології розрізняються за пропонованою моделлю трансформації суспільства на праві, ліві і центристські. За ставленням до прогресу і шляхів його досягнення виділяють радикалів, які виступають прибічниками глибоких революційних перетворень, і консерваторів - апологетів збереження існуючого політичного ладу.

Ідеології правої орієнтації вбачають можливість прогресу в суспільстві, заснованому на вільній конкуренції, ринкових відносинах і пріоритеті приватної власності. Тобто вони є консервативними.

Ідеології лівої орієнтації наголошують на необхідності радикального перетворення суспільства під гаслами досягнення рівності, соціальної справедливості і створення соціальних передумов для розвитку індивіда. Крайні фланги обох орієнтацій представлені ультраправими та ультралівими. Між ними знаходяться ідеології центристського напряму.

Політичні ідеології, в першу чергу, виражають інтереси національних еліт і обумовлюють ступінь їх ідейного впливу на маси. Залежно від ступеня інтегрованості в суспільстві виявляється їх реальна роль у політичному житті.

Політичні ідеології виконують функції:

оволодіння суспільною свідомістю;

впровадження в суспільну свідомість власних оцінок минулого, сьогодення і майбутнього;

завоювання суспільної думки з приводу ідей, цілей і завдань політичного рівня;

згуртування суспільства на основі інтересів певної соціальної спільноти з метою досягти цілеспрямованих дій громадян на виконання владних настанов.

3. Основні ідеологічні течії в сучасному світі

Лібералізм і неолібералізм. Історично першою політичною ідеологією стала ідеологія лібералізму. Лібералізм (від лат. - вільний) як ідеологія космополітичного за своєю природою соціального класу буржуазії сформувався на базі політичної філософії англійських просвітителів Т. Гоббса, Д. Локка, А. Сміта. В кінці XVII - на початку XVIII ст. видатними апологетами цієї ідеології стали Ш. Монтеск`є, І. Кант, В. Гумбольт, Т. Джефферсон, Ф. Хайєк, Р. Даль, Д. Гелбрейт та ін.

Зв'язавши свободу особи з повагою основоположних прав людини, а також з системою приватного володіння, лібералізм поклав в основу своєї концепції ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва. Відповідно провідними політичними ідеями лібералізму були і залишаються правова рівність громадян, договірна природа держави, - пізніше - переконання про рівноправність професійних, економічних, релігійних, політичних асоціацій, що змагаються в політиці, жодна з яких не може мати моральної переваги й практичної переваги над іншими.

З моменту свого виникнення лібералізм відстоював критичне відношення до держави, принципи високої політичної відповідальності громадян, релігійну віротерпимість і плюралізм, ідею конституціоналізму. Головними проблемами ліберальної ідеології завжди були визначення допустимого ступеня і характеру державного втручання в приватне життя індивіда, поєднання демократії і свободи, вірності конкретній вітчизні і універсальних прав людини.

Спроби рішення цих питань привели до виникнення в лібералізмі численних внутрішніх течій. Так, в ХХ ст. разом з традиційним лібералізмом сформувалися напрями, що намагалися з'єднати його основні цінності з тотальною опорою на державу, або з соціально орієнтованими ідеями, котрі затверджували значно більшу відповідальність суспільства за добробут усіх людей, ніж окремого індивіда, або з уявленнями, що геть заперечували соціальну спрямованість діяльності держави (“консервативний лібералізм”).

У цілому ж посилення елементів державної ідеології і соціальних цілей, що адаптували традиційні цінності лібералізму до економічних і політичних реалій другої половини ХХ ст., примусило говорити про його історично оновлену форму - неолібералізм. Найважливішою гідністю політичної системи тут проголошувалася справедливість, а уряд повинен був орієнтуватися на моральні принципи і цінності. В основу політичної програми неолібералів лягли ідеї консенсусу управляючих і керованих, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури ухвалення управлінських рішень. На відміну від колишньої схильності механічно визначати демократичність політичного життя за більшістю стали віддавати перевагу плюралістичним формам організації і здійснення державної влади. Причому Р. Даль, Ч. Ліндблюм і інші неоплюралісти вважають, що чим слабкіше правління більшості, тим воно більш відповідає принципам лібералізму. Представники праволіберальних течій (Ф. Хайєк, Д. Ешер, Р. Олсон) вважають, що при плюралізмі здатні сформуватися механізми експропріації більшістю багатої меншості, а це може поставити під загрозу основоположні принципи лібералізму.

Орієнтація, що в той же час збереглася в неолібералізмі, переважно на публічні види людської життєдіяльності (політичну активність, заповзятливість, свободу від забобонів та ін.), традиційне ставлення до моралі як до приватної справи людини, що сприяє зміцненню зовсім не всіх зв'язків і відносин в суспільстві, а часом несе і небезпеку атомізації соціуму, обмежують електоральну базу цих уявлень в сучасних умовах. З іншого боку, саме основні цінності лібералізму зумовили корінну зміну в масових політичних переконаннях у багатьох країнах світу, лягли в основу багатьох національних ідеологій, орієнтирів неоконсерватизму і християнсько-демократичної ідеології. На ліберальній основі розвинулися різноманітні теорії політичної участі, зокрема теорія демократичного елітизму. І, мабуть, ці грандіозні історичні зміни, викликані впливом ліберально-демократичних цінностей, дозволили групі зарубіжних теоретиків, наприклад, Ф. Фукуямі, вважати, що світова спільнота впевнено рухається до “кінця історії”, тобто універсалізації держав, що втілюють принципи свободи і рівності громадян, тому здатні розв'язати всі фундаментальні проблеми людського співтовариства.

Консерватизм і неоконсерватизм. Консерватизм як політична ідеологія являє собою не тільки систему охоронної свідомості, що віддає перевагу колишній системі правління незалежно від цілей і змісту, але містить і нові і вельми певні орієнтири і принципи політичної участі, ставлення до держави, соціального порядку. Передумовою виникнення цих базових уявлень стали “успіхи” лібералізму після Великої Французької революції 1789 р. Приголомшені спробами радикального політичного перевлаштування, духовні батьки цього напряму Ж. де Местор, Л. де Бональд і особливо Е. Берк намагалися затвердити думку про протиприродність свідомого перетворення соціальних порядків. Їх система переконань базувалася на пріоритеті спадкоємності перед інноваціями, на визнанні непорушності порядку речей, що природним чином склався, перед встановленою зверху ієрархічністю людського співтовариства, а отже, і привілеєм відомих верств населення, а також відповідних моральних принципів, що лежать в основі сім'ї, релігії і власності. На їх думку, збереження минулого здатне зняти всю напругу справжнього і тому повинне розглядатися як моральний борг по відношенню до майбутніх поколінь. Зрозуміло, що такі принципи заперечували оптимізм ліберальної ідеології щодо суспільного прогресу, дух індивідуальної свободи, який, з погляду консерваторів, руйнував цілісність людського співтовариства.

На основі цих фундаментальних підходів сформувалися й окріпли характерні для консервативної ідеології політичні орієнтири, зокрема ставлення до конституції як до прояву вищих принципів, які не можуть довільно змінюватись людиною і втілюють неписане божественне право, переконаність в необхідності правління закону і обов'язковості моральних підстав в діяльності незалежного суду, розуміння цивільної дотриманості закону як форми індивідуальної свободи і т. ін. І це примушувало консерваторів сумніватися в цінностях егалітаризму, перешкоджало ототожненню демократії з свободою і ефективним управлінням суспільством. Захищаючи цінності і інститути індустріаль-ного суспільства, консерватизм, як і лібералізм, став опиратися державному втручанню в економіку, здатному загальмувати розвиток вільного ринку, конкуренцію, а отже, і порушити привілеї представників крупного капіталу.

Ці основоположні ідеї і принципи, проте, помітно модифікувалися в процесі суспільного прогресу. Так, кризовий розвиток індустріальних держав на початку ХХ ст. спровокував появу різного роду реакційних консервативних течій: антисемітизму, расизму, ірраціоналізму, націоналізму і інших, які виявили повне неприйняття демократії і стали проповідувати соціальну й національну дискримінацію. Тут виявився в цілому нехарактерний для консерватизму радикалізм, прагнення до силових засобів вирішення конфліктів.

У післявоєнний період, коли консерватизм був вимушений звернутися до тоншої і складнішої апологетики капіталістичного способу життя, виникли нові форми цієї ідеології. Так, разом з традиційними течіями спроби обґрунтувати на відміну від пропонованих лібералізмом і соціалізмом “третій” шлях суспільного розвитку викликали до життя різноманітні національні форми консерватизму, а також технократичний (А. Гелен, Х. Шельські, Р. Фрейєр), християнсько-католицький, “реформа-торський” консерватизм та інші типи цієї ідеології. Значно м'якше ставлячись і до державного регулювання виробництва, і до участі населення в управлінні, ці ідейні течії рішуче ставили питання про зміцнення законності, державної дисципліни і порядку, не визнавали ініційованих реформ. Консерватори, які прагнули з власних позицій переглянути ідею демократії, пропонували навіть доповнити виборність народних представників висуненням до органів управління найбільш гідних з погляду влади громадян.

Останні десятиріччя позначили явну тенденцію консерватизму, з одного боку, до ірраціональних ідей реакційного толку, наприклад, “нові праві” у Франції, а з іншого - до більшої схильності до ліберальних цінностей. Другий напрям еволюції консервативних ідей найяскравіше виявився у неоконсерватизмі - ідеологічній течії, що сформувалася як своєрідна відповідь на економічну кризу 1973 - 1974 рр., масові молодіжні рухи протесту в Західній Європі і поширення впливу кейнсіанських ідей.

У цілому неоконсерватизм вельми вдало пристосував традиційні цінності консервативного толку до реалій постіндустріального етапу розвитку суспільства. Різноманіття стилів життя і посилення всебічної залежності людини від технічного середовища, прискорений темп життя і порушення духовної і екологічної рівноваги - все це породило серйозну орієнтаційну кризу в громадській думці західних країн, поставило під сумнів багато первинних цінностей європейської цивілізації. У цих умовах неоконсерватизм запропонував суспільству духовні пріоритети сім'ї і релігії, соціальної стабільності, що базується на моральній взаємовідповідальності громадянина і держави і їх взаємодопомоги, пошані права і недовірі до надмірної демократизації, міцному державному порядку і стабільності. Зберігаючи зовнішню прихильність до ринкового господарювання, привілейованості окремих соціальних страт і шарів, ці орієнтири були чітко спрямовані на збереження в суспільстві окремим громадянином суто людських якостей, універсальних етичних законів, без яких ніякий економічний і технічний розвиток суспільства не заповнить духовного вакууму, що утворився в людських душах.

Основна відповідальність за збереження в цих умовах людського начала покладалася на самого індивіда, який повинен, перш за все, розраховувати на власні сили і солідарність співгромадян. Така позиція повинна була підтримувати в ньому життєстійкість і ініціативу і одночасно перешкоджати перетворенню держави в “дійну корову”, що розбещує людину своєю допомогою. Ця модель відрізнялася від ліберальної, орієнтованої на даного індивіда самому відшукувати значення буття, “домовлятися” з державою і т. ін. Держава неоконсер-ваторів повинна була ґрунтуватися на моральних принципах і збереженні цілісності суспільства, забезпечувати необхідні індивіду життєві умови на основі законності і правопорядку, надаючи можливість утворювати політичні асоціації, розвиваючи інститути цивільного суспільства, зберігаючи збалансованість відносин суспільства з природою. І хоча переважним політичним устроєм для такої моделі взаємостосунків громадянина і держави ставала демократія, все ж таки основні зусилля теоретики неоконсерватизму (Д. Белл, З. Бжезінський т. ін.) витрачали на розробку програм, що долають дефіцит керованості суспільством через надмірне залучення в політику населення, захищають державу від соціальних “перевантажень”, модернізують механізми захисту елітизму, удосконалюють засоби врегулювання конфліктів. При цьому в американських версіях неоконсерватизму акценти, як правило, робилися на визначенні шляхів еволюції державності і організації влади, тоді як в західноєвропейських течіях перевага віддавалася збереженню соціокультурного середовища, удосконаленню етичних традицій суспільства і стимулюванню соціальної активності індивіда.

Пропоновані неоконсерватизмом програми економічного зростання і збереження політичної стабільності не могли вирішити багато питань суспільного розвитку держав, що втягувалися в постіндустріальний період еволюції (наприклад, інфляція, зубожіння населення). Проте в порівнянні з його здатністю дати людині відносно цілісну картину світу, що відповідає його основним потребам і запитам, усі ці частковості відходили на другий план. Головне, що неоконсерватизм, погодивши раціональне ставлення до дійсності з моральними принципами, дав людям ясну формулу взаємостосунків між соціально відповідальним індивідом і політично стабільною державою.

Неоконсерватизм оголив ті риси консервативної ідеології і образу думки, які сьогодні виявилися здатними захистити людину на новому технологічному витку індустріальної системи, визначити пріоритети індивідуальної і суспільної програм життєдіяльності, окреслити вигляд політики, здатної вивести суспільство з кризи. Більш того, на такій ідейній основі неоконсерватизм синтезував багато гуманістичних уявлень не тільки лібералізму, але й соціалізму, а також інших навчань. І хоча неоконсервативної ідеології дотримуються тільки деякі крупні політичні партії в західних країнах (республіканська в США, ліберально-консервативна в Японії, консервативна в Англії), круг прихильників цієї ідейної орієнтації все більше розширюється у всьому світі.

Соціалізм. Ідеї суспільного ладу, за якого всі люди будуть рівноправними трудівниками і власниками суспільного багатства, відомі з найдавніших часів, проте теоретичне обгунтування й ідеологічне оформлення вони одержали тільки в ХІХ ст. Велике значення для їх концептуалізації мали егалітаристські ідеї французького мислителя Ж.-Ж. Руссо і переконання його співвітчизника Ф. Бабефа про класову приналежність громадян і необхідність насильницької боротьби за суспільне перевлаштування.

У цілому соціалізм недооцінює, а то і зовсім заперечує значення економічної свободи індивідів, конкуренції і неоднакової винагороди за працю як передумов зростання матеріального добробуту людини і суспільства. Як замінюючі їх механізми розглядаються нетрудовий перерозподіл доходів, політичне регулювання економічних та соціальних процесів, свідоме встановлення державою норм і принципів соціальної рівності і справедливості. Головними прерогативами в соціалістичній доктрині володіє держава, а не індивід, свідоме регулювання, а не еволюційні соціальні процеси, політика, а не економіка.

Перші спроби окреслити ідеал цього суспільного пристрою робилися мислителями Нового часу Т. Мором і Т. Кампанеллою, а в кінці XVIII - на початку ХІХ ст. К. Маркс і Ф. Енгельс дали теоретичне обґрунтування соціалізму, пов'язавши його здійснення з процесом історичного становлення більш віддаленого суспільства “загального достатку” - комунізму. В. І. Ленін, намагаючись з'єднати ці ідеї з робочим рухом в Росії і розробивши вчення про етапи соціалістичної революції, про злам “буржуазної державної машини”, “диктатуру пролетаріату” тощо, розглядав соціалізм як безпосередньо політичну мету діяльності партії “нового типу”.

Проте, намагаючись обґрунтувати, чому революції відбуваються не в найрозвиненіших капіталістичних країнах, прагнучи створити нове суспільство відповідно до марксистської доктрини, Ленін і його соратники стали провідниками фундаменталістської течії в “науковому соціалізмі”. В той же час ряд німецьких теоретиків (Д. Каутський, А. Бебель, Є. Бернштейн), позитивно трактуючи роль держави в суспільних перетвореннях і затверджуючи пріоритет мирних, еволюційних засобів досягнення цілей, стали засновниками теоретичного ревізіонізму в “науковому” обгрунтуванні соціалізму, поклавши початок соціал-демократичній ідеології.

Теоретичне протиборство марксистсько-ленінської і соціал-демократичної ідеологій впродовж усього ХХ сторіччя породило ряд істотних відмінностей в спробах реалізації принципів “соціально справедливого суспільства”. Так, ленінський фундаменталізм послужив основою для виникнення сталінського режиму, теоретики якого, висунувши ідею про посилення класової боротьби в міру соціалістичного будівництва, створили ідейну основу для забезпечення суспільних перетворень (виробництва, індустріалізації народного господарства, колективізації села т. ін.) засобами терору і геноциду цивільного населення.

Прагнення укріпити соціалістичний лад без присутності іноземних військ, як це трапилося, наприклад, у Східній Європі, в колишній Югославії породило так званий тітоїзм (Й. Тіто - генеральний секретар компартії, а згодом президент Югославської Республіки), для якого характерні установки на мирне співіснування з капіталістичними державами, визнання внутрішніх конфліктів і суперечностей соціалістичного будівництва, необхідності ведення боротьби з головним внутрішнім ворогом - бюрократією, прагнення встановити ринкові відносини і обмежити роль комуністичної партії.

Спроба реалізувати ідеї соціалізму в післявоєнному Китаї породила ще один різновид соціалізму - маоїзм (за ім'ям генерального секретаря КПК Мао Цзе-дуна), в основі ідеології якого знаходиться сталінська ідея про необхідність боротьби із зовнішніми та внутрішніми ворогами, розфарбована теорією “партизанської боротьби”, що зробила маоїзм дуже популярним у ряді країн Індокитаю, Африки та Латинської Америки. При цьому головною історичною силою руху до соціалізму стало селянство, покликане “перевиховувати” інтелігенцію й інші верстви населення в революційному дусі. Зрозуміло, що ці шляхи просування до “світлого майбутнього” були сплачені масовими жертвами китайського населення, особливо за часів так званої “культурної революції”.

Але ХХ ст. продемонструвало не тільки безперервні спроби практичного втілення ортодоксальних версій соціалізму. Характерною показовою його рисою були настирні прагнення багатьох мислителів модернізувати і теоретичну основу соціалістичної ідеології. Так, австро-марксисти М. Адлер і О. Бауер намагалися створити “інтеграційну” концепцію соціалізму, об'єднуючу ідеї комунізму і соціал-демократії; А. Шафф і Г. Петрович обґрунтовували доктрину “гуманістичного” марксизму; розроблялися теорії “екологічного” і “християнського” соціалізму та ін. Проте при всій привабливості ідей соціальної справедливості розбіжність ідей теорії соціалізму з реальними тенденціями світового розвитку в ХХ ст., а найголовніше - їх явна схильність до силових засобів управління, нерозривний зв'язок з іміджем тоталітарних режимів Сталіна, Кастро, Чаушеску значно - ослабили політичний вплив цієї ідеології в сучасному світі.

Найбільшого впливу на суспільну свідомість в ХХ ст. (в основному в європейських країнах) надала соціал-демократична ідеологія, що завжди відстоює пріоритети соціального й міждержавного миру і зв'язує ідеали справедливого суспільного пристрою з принципами свободи і солідарності. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства нерозривно співвідносилося в її доктрині з відмовою від класової боротьби, принципів народовладдя, соціальної захищеності трудівників і заохочення робочого самоврядування. Проповідуюча соціал-демократію концепція “соціального партнерства”, що замінила й удосконалила концепцію класової боротьби, в умовах стабільного політичного розвитку стала вельми привабливою програмою політичного руху. Проте нереалізованість моделей “демократичного соціалізму”, що висувалася нею, труднощі, пов'язані з реалізацією “держави загального благоденствія”, зміна суспільного устрою в більшості країн “реального соціалізму” негативно позначилася на впливі соціал-демократії в світі.

Фашизм. У політичній науці склалося подвійне розуміння фашизму. Одні вчені розуміють під ним конкретні різновиди політичних ідеологій, що сформувалися в Італії, Німеччині та Іспанії в 20 - 30-х рр. нинішнього сторіччя, які служили популістським засобом виходу цих країн із післявоєнної кризи. Родоначальником фашизму був колишній лідер лівого крила італійських соціалістів Б. Муссоліні. Його теорія, котра базувалася на елітарних ідеях Платона, Гегеля і концепції держави, що реабілітує агресивні дії властей в ім'я блага відданого йому населення, проповідувала крайній націоналізм, “безмежну волю” держави і елітарність його політичних правителів, прославляла війну і експансію.

Характерним різновидом фашизму був і націонал-соціалізм Гітлера (А. Шикльгрубера). Німецька версія фашизму відрізнялася більш реакційним ірраціоналізмом (“німецький міф”), вищим рівнем тоталітарної організації влади і відвертим расизмом. Використавши ідеї расової преваги А. Гобіно, а також ряд положень філософії І. Фіхте,

Р. Трейчке, А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, теоретики німецького фашизму побудували свою ідеологію на пріоритеті соціальних і політичних прав якогось міфічного народу - “аріїв”. Відповідно до визнання його привілейованості була проголошена політика підтримки держав “культуротворчих рас” (до справжніх аріїв були віднесені німці, англійці і ряд північних європейських народів), а також обмеження життєвого простору для етносів, що “підтримують культуру” (до них зараховували слов'ян і жителів деяких держав Сходу і Латинської Америки) і нещадного знищення “культуроруйнуючих” народів (негрів, євреїв, циган). Тут державі відводилася вже другорядна роль, а головне місце займала раса, захист цілісності якої виправдовував і припускав політику експансіонізму, дискримінації та терору.

Конкретно-історичні трактування фашизму дозволяють побачити його політичні контури, крім названих держав, також у франкістській Іспанії, Японії 30 - 40-х рр., Португалії при А. Салазарі, Аргентині при президенті Пероне (1943 - 1955 р.), Греції кінця 60-х, в окремі періоди правління диктатур в Південній Африці, Уганді, Бразилії, Чилі.

Інша точка зору інтерпретує фашизм як ідеологію, що не має певного ідейного змісту і формується там і тоді, де і коли на перший план в ідейних і практичних спрямуваннях політичних сил виступають цілі придушення демократії, а жадання насильства і терору вирішують задачі захоплення і використовування влади. Таким чином, найбільш переважною ідейною основою для фашизму є доктрини, що містять визнання переваги тих чи інших расових, етнічних, класових, земляцьких та інших груп суспільства. Тому від фашистського переродження не застраховані ані національні, ані комуністична, ані релігійні, ані інші ідеології, що стоять на принципах політичного перевлаштування суспільства, що зберігають привілейоване положення для “корінного населення”, прихильників “справжньої віри”, “гегемона історичного процесу” і пропонують радикальні засоби для забезпечення цим групам необхідного суспільного статусу.

Розуміючи таким чином фашизм, суспільство повинне вкрай уважно ставитися до появи на політичному ринку ідей, що прагнуть закріпити чию-небудь соціальну перевагу за рахунок інших громадян і неохочих зупинитися ні перед якою соціальною ціною для досягнення поставлених цілей. І хоча таке ставлення до фашизму драматизує авторитарні методи управління в демократичних режимах, проте воно дозволяє своєчасно побачити небезпеку наростання насильства, національного мілітаризму, вождізму і інших рис цієї агресивної ідеології, що чревата руйнуванням цивілізованого вигляду суспільства.

Анархізм (від грецьк. - безвладдя) - соціально-політична та ідеологічна течія, яка повністю заперечує державну і будь-яку іншу владу, проголошує своєю метою заміну усіх форм примусової влади вільною і добровільною асоціацією громадян, обґрунтовує абсолютну свободу особистості.

Як політична течія анархізм склався в 40 - 70-х рр. ХІХ ст. в Західній Європі. Ідеологію анархізму розробляли М. Штірнер (1809 -1865 рр.), П. Прудон (1809 - 1865 рр.), М. Бакунін (1814 - 1876 р.), П. Кропоткін (1841 - 1821 рр.).

Основна суть ідей анархізму полягає в абсолютизації індивідуалізму. Залежно від різних підходів його прихильників до питання про досягнення проголошених цілей розрізняють три основних напрями: анархо-індивідуалізм, анархо-комунізм і анархо-синдикалізм.

Ідейним засновником анархо-індивідуалізму був М. Штірнер, який, аналізуючи суспільні відносини, прийшов до висновку, що релігія, політичні і державні інститути є народженням суб'єктивної волі, ілюзорної свідомості окремих осіб. Вільна особа не повинна визнавати для себе суспільні норми. Приватна власність є необхідною умовою реалізації внутрішнього “я” людиною. М. Штірнер заперечує державу і зводить соціальну організацію суспільства до так званої спілки егоїстів, у якій соціальні зв'язки обмежуються налагодженням вільного обміну товарів між незалежними виробниками на основі взаємної поваги.

Ці ідеї знайшли свій розвиток у працях П. Прудона, який зазначав, що джерелом експлуатації в суспільстві є несправедливий і нееквівалентний обмін. Тому він убачав можливість ліквідації соціальної несправедливості в реформах системи товарного обігу і тим самим заперечував революційне насильство як засіб перебудови суспільства. В теорії держави він висунув план “соціалістичної ліквідації” держави, зміст якого зведений до заміни держави договірними відносинами між індивідами, общинами і асоціаціями виробників, що означає повну незалежність індивіда від держави і робить останню непотрібною.

Об'єктивно ідеї М. Штірнера і П. Прудона відображали реформістські тенденції соціальної ідеології першої половини ХІХ ст., орієнтували на відмову від класової боротьби, на взаємну угоду робітничого класу з буржуазією. Але загострення класової боротьби у другій половині ХІХ ст., поширення революційних настроїв породили новий напрям в анархізмі - анархо-комунізм.

Найвідомішими теоретиками анархо-комунізму були російські революціонери М. Бакунін і П. Кропоткін.

Бакунін заперечував марксистське трактування ролі держави, диктатуру пролетаріату, історичну роль робітничого класу і його партії. Основну революційну силу він бачив у селянстві, якому властива громадська колективістська психологія. Скасування юридичного права, права власності, адміністративного керування, релігії, юридичної сім'ї, з його точки зору, повинно означати не тільки розкріпачення індивіда, але й скасування держави. На яких принципах повинні співіснувати автономні громади, анархізм відповіді не давав. Вважаючи державу знаряддям гноблення народних мас, М. Бакунін виступав за її повне знищення шляхом революції. Диктатуру пролетаріату він зневажав тому, що, на його думку, весь робітничий клас одночасно бути диктатором не зможе і, відповідно, ця диктатура поступово стане владою меншини з акцентом на власні інтереси.

П. Кропоткін розробив глибоко обґрунтовану теорію анархізму, яка багато в чому відрізнялася від попередніх ідей. Він створив теорію комуністичного анархізму, основна ідея якої полягала в тому, що в суспільстві на основі інстинкту солідарності в боротьбі за існування індивіди повинні об'єднуватися в громади, асоціації, різні спілки. Історію суспільства П. Кропоткін розглядав як циклічний і перервний рух. В кожному циклі суспільство проходить всі суспільні форми, а потім одна цивілізація заступає іншу. Період державного розвитку є фіналом будь-якої цивілізації. П. Кропоткін підкреслював, що держава пов'язана з корисливими інтересами окремих соціальних шарів суспільства, які вступають у правові відносини з метою експлуатації інших соціальних шарів. Тому держава є знаряддям пригноблення, і воно повинно бути знищене революційним шляхом. Замість держави він пропонував створення федерацій на основі добровільно укладеної між об'єднаннями людей угоди, що й буде суспільством “вільного комунізму”.

Анархо-синдикалізм (від франц. - профспілка) - це течія в міжнародному робітничому русі, яка надає великого значення діяльності профспілок. Теоретиками цього напряму анархізму, який одержав широке розповсюдження в Європі, США, країнах Латинської Америки, були французькі соціологи Ж. Сорель, Е. Пуже та ін. Вони відкидали необхідність політичних інститутів і політичної боротьби. Єдиними носіями соціалістичних ідей, з їх точки зору, є профспілки або виробничі групи - синдікати. Для здійснення соціалістичної революції потрібні не політичні партії, а об'єднання виробників на економічній основі. Замість централізованої держави пропонується створення федерації виробників.

Наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ ст. анархізм активізував свою пропаганду і діяльність в деяких країнах на території колишнього СРСР, зокрема в Україні. У Києві, Донецьку, Харкові, в інших містах України відбулися установчі конференції Конфедерації анархо-синдикалістів (КАС), яка була створена в 1988 р.

Ідейно-політична доктрина, що виникла в робітничому русі на початку ХХ ст. і пов'язана з іменем її засновника і головного теоретика Л. Д. Троцького (Бронштейна) (1879 - 1940 р), має назву троцькізму. У основі його теорії і політичної практики знаходиться теорія перманентної (безперервної) революції, яка, в свою чергу, грунтується на марксистській ідеї безперервної революції. Л. Троцький по-своєму розвинув ідеї безперервності революції. Сутність перманентності розвитку соціалістичної революції він пов'язував не з завоюванням влади робітничим класом і переходом до будівництва соціалізму в окремій країні, а з зовнішніми чинниками, з постійним поглибленням революційних змін аж до здійснення соціалістичної революції у світовому масштабі. Початок національної революції в окремій країні має бути перенесений (“експортований”) в інші країни. Експорт революції з єдиного світового революційного центру, її підштовхування повинні привести до початку світової революції. Враховуючи можливу інтервенцію капіталістичних країн, троцькізм робить висновок, що перемога революції в окремій країні неможлива.

Погляди Л. Троцького суперечили теорії революції В. І. Леніна, яка обґрунтовувала можливість перемоги її (революції) спочатку в одній країні. Специфічні погляди троцькістів і на роль політичної партії в побудові соціалізму та принципи його організації. Так, партійне керівництво розуміється як диктатура, яка підкоряє суспільство на казармених принципах, а економіка управляється державою командними методами. Усі верстви населення не володіють засобами виробництва, а виступають лише суб'єктом виробничих сил.

З середини ХХ ст. еволюція троцькізму привела до появи нової течії - неотроцькізму, для якого характерний наголос уже на одномоментний характер революції, а не її багатоетапність.

У зв'язку з розпадом світової системи соціалізму неотроцькізм в деякій мірі активізувався. Неотроцькісти вважають, що, з одного боку, цей розпад підтверджує тезу про можливість побудови соціалізму лише у всесвітньому масштабі, а з іншого - інтернаціоналізація світового господарства нібито створює інтернаціональні умови світової революції. Проте треба зазначити, що сучасний троцькізм не здійснює суттєвого впливу на політичні події у світі.

Ідеологи цього типу відображають політичні інтереси і вимоги соціальних спільнот, чиї інтереси щодо підвищення їх соціального статусу пов'язані з національною приналежністю. Важливу політичну роль виконують національні ідеології в країнах, де йде процес становлення національних спільнот, здійснюється консолідація держав на політичній основі. Так, наприклад, Західна Європа пережила бум національних ідеологій у кінці ХІХ - першій третині ХХ ст. і в даний час процес європейської інтеграції, підтримуваний відповідними інститутами (Європарламентом, Єврорадою і ін.), зумовив ледве не повсюдне - особливо в Нідерландах, Бельгії, Люксембурзі - переважання євроцентризму над національними пристрастями людей. У той же час в Югославії, Україні, більшості республік, що утворилися на місці колишнього СРСР, національні ідеології в політичному житті суспільства починають домінувати.

У цілому ідеології цього типу виражають політичні вимоги громадян, чиї інтереси в підвищенні свого соціального статусу пов'язуються з національною приналежністю. Концептуально-теоретичні основи цих ідеологічних течій, перш за все, виражають те або інше розуміння природи національної групи, яка може трактуватися або як спільність, що складається на основі єдиних економічних умов життя людей, території, мови і певних рис духовної культури (марксистська традиція); або як культурна спільність, що інтегрується політичними подіями і інститутами (М. Вебер); або як втілення “національного духу”, підтримуваного культурними нормами, цінностями і символами (Дж. Бренд); або як народ, якому послане божественне одкровення (ісламська традиція) і т. ін.

Відповідно до зовнішніх умов і рівня національної самосвідомості населення, політичні сили можуть висувати вимоги або захисту культурної самобутності національної діаспори (аж до утворення самостійної державності), або розширення геополітичного простору для життя нації, або, навпаки, - захисту власної території і національного суверенітету від зовнішніх посягань, або створення привілеїв для осіб “корінної національності”, або ж - інтенсивного розширення інтернаціо-нальних контактів.

Таким чином, політичні рухи, стимульовані національними ідеологіями (націоналізм), в одних країнах можуть сприяти розв'язанню міжнаціональних конфліктів, посиленню культурної однорідності і, отже, інтеграції суспільства (Швейцарія, країни Бенілюксу і ін.). У інших, створюючи осередки сепаратизму і етнічної гегемонії, націоналізм може підривати цілісність суспільства і стабільність політичного правління (рух басків в Іспанії, сербів в Боснії т. ін.). Національні ідеології можуть стати джерелом зміцнення міждержавних відносин. Так, в більшості країн Західної Європи відстоювання національних інтересів не пов'язується з посиленням ворожості до інших держав, воно може створювати гострі суперечності між державами, особливо у зв'язку з проведенням політики по відношенню до своїх національних земляцтв на чужих територіях (наприклад, між Боснією і Сербією, Росією і Латвією).

У ряді випадків національні ідеології використовуються як прикриття для вирішення проблем, не пов'язаних з умовами існування того чи іншого етносу. Наприклад, в кінці 80-х - на початку 90-х рр. прибалтійські республіки під прапором захисту інтересів корінних національностей намагалися вирішити весь комплекс проблем, пов'язаних з колишньою союзною державою, зокрема, питання господарських взаємостосунків, посилення економічної самостійності, забезпечення оптимальних умов зростання рівня життя громадян т. ін.


Подобные документы

  • Політична думка стародавнього Сходу та Заходу. Політичні ідеї Раннього Християнства та Середньовіччя. Політична думка епохи відродження та Реформації. Світська політична думка Нового часу. Утвердження політології як науки. Політична думка Київської Русі.

    лекция [167,2 K], добавлен 15.11.2008

  • Армія і політична влада. Класифікацій ресурсів влади. Типи політичних режимів (типи влади) та їх сутність. Армія в політичній системі суспільства. Структура політичної системи. Політичні принципи й норми. Політична свідомість. Політична культура.

    курсовая работа [26,8 K], добавлен 04.01.2009

  • Визначення терміну "політична влада" у світовій науковій літературі. Влада як суспільний феномен, її принципова особливість. Політична влада і її основні риси. Політична влада в Україні: підвалини, становлення, розвиток, перспективи та проблеми.

    реферат [36,5 K], добавлен 17.11.2007

  • Типи влади (традиційна, харизматична і раціонально-правова) згідно з класифікацією німецького соціолога М. Вебера. Політична еліта та політична влада в Україні. Владно-політична функція влади, формування нації та стабілізація соціально-політичного життя.

    реферат [39,3 K], добавлен 10.06.2011

  • Політична влада як суспільне явище. Засоби, типи влади, їх класифікація. Армія і політична влада. Трактування і підходи до визначення природи влади. Суб’єкт і об’єкт влади. Соціальна роль політичної влади, її функції. Структура механізму владних відносин.

    курсовая работа [32,2 K], добавлен 04.01.2009

  • Політична діяльність як наслідок реалізації певної мотивації суб'єктів політики, політичних інтересів. Політична свідомість та соціальні інтереси політика. Значення політичної діяльності в суспільстві. Способи реалізації соціально-політичної діяльності.

    реферат [26,7 K], добавлен 10.03.2010

  • Політологія як наука. Розвиток політичної думки в україні. Політичні концепції українських мислителів ХХ-го ст. Вебер: про особливості влади. Моделі та форми демократії. Держава в політичній системі суспільства. Релігія і політика. Політична еліта.

    шпаргалка [164,8 K], добавлен 07.12.2007

  • Політична свідомість як одна з найважливіших форм суспільної свідомості, яка відображає політичне буття людей. Характеристика основних структурних елементів політичної свідомості - політичної психології та ідеології. Рівні політичної свідомості.

    презентация [191,8 K], добавлен 03.01.2011

  • Загальне визначення влади вітчизняних і зарубіжних політологів. Сутність, історичне походження і розвиток політичної влади. Її суб'єкт та носії. Погляди марксистів і немарксистів на конкретні форми реалізації влади. Становлення політичної влади в Україні.

    контрольная работа [28,1 K], добавлен 24.11.2010

  • Політична наука в контексті історії розвитку світової політичної думки. Становлення політології як наукової, навчальної та практичної дисципліни. Типологія та функції політики. Держава як форма організації суспільства. Політичні свідомість та культура.

    учебное пособие [998,3 K], добавлен 03.05.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.