Поняття політичного лідерства як складової частини політичного процесу

Размещено на http://www.allbest.ru/

1

Вступ

Актуальність проблеми. Прблема політичного лідерства існувала з прадавніх часів. За весь цей час людство пізнало лише три способи висунення: боротьба за лідерські позиції в ієрархії, яка передбачає фактично насильницькі способи їх досягнення; впорядковане спадкоємство по ознаках спорідненості, старшинства; вибори по законах демократії, стародавньої та примітивної або ж сучасної, складної і витонченої. Враховуючи реалії сучасної політики в Україні, лідери якої декларують перебування держави власне на оснанньому з вище вказаних щаблів, актуальність поставленої в даній курсовій роботі важко переоцінити. Адже процес висунення політичного лідера є демонстрацією не лише рівня (політичної поведінки), на якому перебуває власне лідер, це й вияв рівня тих, хто висуває, делегує цього лідера, Для відносно молодої країни, яка прагне до демократичних перетворень в державі, дуже важливим є об'єктивно та реально визначити той єтап, рівень, на якому перебуває владна верхівка, що є відзеркаленням рівня розвитку суспільства.

Лідерство властиво будь-якій сфері людської діяльності, для існування і прогресу якої потрібне виділення керівників-лідерів і послідовників. В політичній сфері концентруються владні інтереси громадян, механізми протиборства або співпраці політичних лідерів, їх послідовників і противників. У багатьох країнах політичне лідерство є вагомим, хоча зовсім не всесильний елементом в сфері суспільного життя. Лідери найбільш значимих держав, політичних партій і рухів володіють таким впливом, що про них знають у всіх куточках Землі.

В світлі значущості розуміння та формування інституту політичного лідерства постає ряд визначальних питань - чи є політичне лідерство в природі кожної людини, чи є продуктом впливу сфери оточення, чи можливо виховати лідерські якості у будь-якої людини, який механізм роботи в питаннях вдосконалення лідерських якостей в “майбутнього лідера”.

О'єктом дослідження в даній роботі виступає природа поняття політичного лідерства як складової частини політичного процес.

Предметом дослідження в роботі є механізми впливу та корегування політичного лідерства шляхом побудови певного політичного іміджу.

В процесі написання роботи використовувались такі методи дослідження формально-логічний, структурно-функціональний, класифікаційний та експертно-оціночний методи, що застосоввувались при аналізі змісту й ознак політичного лідерства; інституціональний, біхевіористичний - при відстеженні принципів діяльності й динаміки базових елементів лідеротворчого механізму. Окрім вище вказаних, також використовувались загально-науковий метод історизму.

Логіка дослідження зумовила таку структуру курсової роботи:

· Вступ, який в своєму тексті має загальне обгрунтування актуальності та значимості обраної проблематики, окреслюючи коло розгляду питань.

· Розділ 1 містить в собі аналіз сутності поняття політичного лідерства та огляд кількох типологій, кожна з яких розкриває окрему специфіку поняття; даний розділ складається з двох підрозділів.

· Розділ 2 розкриває теоретичні засади формування та механізм практичної реалізації політичного іміджу лідера; в свою чергу складається з трьох підрозділів.

· Висновки, що містять узагальнюючі та резюмуючі думки з приводу обраної проблеми.

· Список використаної літератури представляє систематизований перелік джерел, що використовувались в процесі роботи над курсовою роботою.

1. Політичне лідерство

1.1 Сутність політичного лідерства

Проблема визначення сутності політичного лідерства важлива вже через те, що вона тісно пов'язана з ширшим питанням - специфікою реалізації демократичного ідеалу та розбудови ефективно діючої демократичної політичної системи. Показовим у цьому контексті є співіснування двох діаметрально протилежних підходів до феномена політичного лідерства в контексті його зв'язку з демократичними політичними інститутами. З одного боку, це класична теза Г. Файфа, який ще 1941 року у праці “Лідерство і демократія” чітко пов'язав “якість” політичного лідерства з “якістю” демократії. Зокрема, на його думку, подальший розвиток демократії супроводжуватиметься паралельним вдосконаленням інституту політичного лідерства та дедалі більшим підвищенням значення політичних лідерів як в суспільно-політичному житті в цілому, так і в функціонуванні окремих елементів політичної системи. При цьому Г. Файф виходив з того, що демократичність управління означає не те, що “правлять всі”, а те, що правлять „найкращі”, які обираються народом і спроможні адекватно репрезентувати й захищати його інтереси в процесі політичної діяльності.

Процес політичної соціалізації приводить до своєрідного розшарування індивідів. Частина з них стає активними громадянами, частину віддає перевагу більш пасивному існуванню. На активних тримається держава, існує і розвивається політична система, будується політична організація суспільства. Найактивніші стають її керівниками -- лідерами. Політичний лідер -- це глава, формальний або неформальний керівник держави, політичної групи (угрупувань), суспільно-політичної організації або руху. Як правило, це провідне обличчя політичного процесу, що здійснює об'єднання політичних сил, задаючи направлення діяльності. Це особа, що багато в чому визначає особливості політичного курсу -- наприклад, на реформу або на революційні перетворення або, навпаки, на консервацію існуючого положення справ.

В рамках поведінкового направлення, біхевіорісти виділяють наступні основні функції політичного лідера:

1. визначення цілей;

2. забезпечення ведених засобами досягнення цих цілей;

3. допомога веденим в їх діях і взаємних стосунках;

4. збереження цілісності групи.

Іншими словами, лідер планує, делегує, координує і контролює, тобто виконує законодавчу, старанну і судову функції.

1) вплив керівника на підлеглих;

2) підпорядкування людей цьому впливу.

Авторитет, всвою чергу, варто поділяти на достеменний і помилковий. Основними видами помилкового авторитету вважаються:

§ авторитет придушення підлеглих;

§ авторитет спеціально створюваної «дистанції» з підлеглими;

§ авторитет зарозумілості лідера;

§ авторитет постійних повчань;

§ авторитет підкупу;

§ авторитет «своего хлопця» і панібратства;

§ авторитет псевдодоброти і лібералізму в стосунках з підлеглими.

Помилковий авторитет завжди заснований на неспівпаданні інтересів того, хто керує, і тих, котрими керують. Переслідуючи свої особисті цілі, такий керівник йде на відвертий обман, використовуючи перераховані вище психологічні прийоми для насильницького (у буквальному або переносному, психологічному сенсі) нав'язування своєї волі людям. Причому волі, що йде в розріз з їх справжнім інтересам.

§ формальний (офіційний) вплив, пов'язаний з авторитетом організації і посади, яку займає керівник (лідер) в даній організаціїї;

§ неформальний (неофіційний), людський вплив, пов'язаний з особистими якостями керівника (лідера).

Лише оптимальне поєднання цих моментів є основою дійсного авторитету. Акцент лише на один з цих двох взаємозв'язаних моментів небезпечний, оскільки ігнорує інший аспект.

Природно, що у виробничій, скажімо, сфері важливішим є перша складова авторитету. У політиці ж безумовно важливішим є неформальний вплив, так як основним завданням справжнього політичного лідера має бути делегування інтересів громади, що саме собою означає міжособистісне, власне людське спілкування . Авторитет політика складається в процесі спілкування і пов'язаний з формуванням довіри людей до його носія, визнанням переваги його психологічних якостей, правильності і справедливості його дій. Це і обумовлює добровільне підпорядкування йому людей.

Стрижнем політичної психології лідера є політичний «образ» («схема», «модель») світу, який присутній, в принципі, у будь-якої людини, починаючи з певного віку, проте виражений по-різному. Для політичного лідера найбільш характерна наявність незвично яскравого і деталізованого образу («схемы») світу поряд з сильним прагненням здійснити, затвердити цей образ в реальності -- реалізувати його. Останнє прагнення є найбільш сильним мотивом участі людини з лідерськими якостями в політиці. Включаючись в неї, він неминуче прагне до владних важелів, що якраз і дають можливість найбільшою мірою упредметнити свій образ-схему світу (певний порядок речей).

У структурі цього образа-схеми центральне місце займає образ сам себе, свого Я взагалі, і в політиці, зокрема. Аналіз даної проблематики є поки що мало розробленим. Можна допустити, услід за рядом дослідників, що цей образ централізації самого себе на власному імені людини. Певним підтвердженням цьому може служити те часом нав'язливе прагнення до увічнення свого імені, яке властиве більшості політиків у всьому світі, а також та увага до імені-псевдоніму, яке відрізняє особливий, найбільш екзальтований і тому демонстративний тип політичних лідерів -- революціонерів.

Ясно, що в структурі образу самого себе у політика присутні уявлення про особистий простір і час, в якому діє даний персонаж, а також те прагнення до визнання і схвалення, без якого взагалі не може відбутися політик.

Особливе місце в психології політичного лідера займають індивідуальні норми і цінності, які, як правило, не до кінця відповідають загальноприйнятим і тому виділяють лідера. Лідер зобов'язаний внутрішньо бути інноватором -- людиною, що переступає старі, звичні норми, цінності (а інколи навіть закони). Хоча зовні лідер зазвичай має бути традиціоналістом -- це явище є одним з різновидів так званого «парадокса лідера».

Такий парадокс полягає в тому, що справжній лідер зобов'язаний поєднувати несумісне. З точки зору емоційного схвалення людей, він не повинен ламати нічого звичного: адже будь-які зміни обертаються втратою чогось, а люди не люблять втрат. Лідер зобов'язаний бути консерватором і «охоронцем», гідним породженням своєї політичної системи, групи, суспільства. Але, з іншої сторони, для розвитку того ж суспільства, для досягнення нового рівня життя він зобов'язаний бути інноватором, повинен уміти ставити і досягати незвичайні, нові цілі. А це означає, неминуче руйнування чогось звичного. Щоб стати лідером, треба бути ідеальним дітищем політичної соціалізації. Але щоб залишатися їм, треба уміти вступити в своєрідний конфлікт «батьків і детей» і перемогти в ньому.

Г. Холландер прямо вказував, що лідер володіє у членів групи «кредитом ідеосинкразії» («что можна Юпітеру, то не можна бику»), проте цей кредит не безмежний. Згідно Дж. Джонсу і X. Джерарду, один з обов'язків лідера -- інновація, перевірка нових способів взаємодії із зовнішнім світом, встановлення нових стандартів життя. Для цього лідер і має кредит довіри -- він не має бути конформістом, інакше наступає втрата статусу. Проте -- ще один парадокс -- право на цей нонконформізм зростає зі всієї попередньої конформістської поведінки цієї людини (Дж. Картрайту).

Проблема в складності поєднання. Тому і не буває «довічних» лідерів: рано чи пізно будь-який з них порушує баланс між емоційною прихильністю людей до старого і раціональним розумінням неминучості нового, схиляється в якусь одну сторону і, в результаті, неминуче примножує число своїх недоброзичливців.

У психології політичного лідера образ-схема світу, центрована на образі самого себе, включає уявлення про інших людей, різні об'єкти, що існують в житті, і явища. Ці вистави структуровані і ієрархієзовані, збудовані «по пріорітетам» в образе-схемі відповідно до значущості людей, об'єктів і явищ. Значущість визначається роллю цих речей в реалізації головного мотиву поведінки -- прагнення до влади заради матеріалізації цього образа-схеми. Відповідно до значущості одні вистави ближче до системоутворюючого центру, образу самого себе, інші ж віддадені і знаходяться як би на периферії.

Світова політика дає масу прикладів наявності у яскравих лідерів власних «образів», «схем» і «моделей» миру. Так, добре відома декілька шаржована «карта світу» по Р. Рейгану (див. додаток 1). Загальновідомими стали «світовий план» Мао Цзедуна та схеми переділу та перебудов, описані в «Майн Кампф» А. Гітлера і ін.

Такі образи світу, що визначають політичну поведінку лідерів, мають два витоки. З одного боку, психологія особи лідера, з іншою -- вплив середовища, культури, чинників соціалізації. Головна проблема, з якою стикаються всі лідери і їх ведені, полягає в тому, щоб бути упевненими в адекватності лідера і його образу світу:

1) реальній ситуації;

2) об'єктивним інтересам групи, співтовариства і світу вцілому;

3) самому собі.

Фактично, всезводиться до трьох головних питань:

§ чи потрібний даний лідер і його «образ світу» в даній конкретній ситуації?

§ чи не шкідливий він з точки зору інтересів оптимального розвитку?

§ чи може він реалізувати свій образ, чи відповідають його «амбіції» його «амуніції»?

Психологічне лідерство (навідміну, скажімо лідерства інституційного) завжди існує в системі тих або інших суб'ективних стосунків (взаємодій). Таким чином лідерство -- це процес нерівної взаємодії між суб'єктами (індивідами, групами, суспільствами, індивідами і групами, індивідами і суспільствами, групами і суспільствами), що характеризується стосунками домінування і підпорядкування.

1. регулюванням норм;

2. визначенням цінностей;

3. демонстрацією зразків поведінки.

Приведені в даному визначенні три способи реалізації стосунків домінування-підкорення охоплюють практично весь спектр способів і можливостей реалізації цих стосунків. Так, регулювання норм лідером передбачає нормування поведінки ведених. Визначення лідером цінностей пов'язане із залученням ведених в певну систему цінностей. Демонстрація лідером зразків поведінки означає практично неминуче прийняття їх, наслідування ним.

Внутрішній потенціал політичного лідерства відображається в його типології. Однак як не існує у політології однозначного тлумачення проблеми політичного лідерства, так і немає єдиної його класифікації. Однією з найпоширеніших типологій лідерства є запропонована Максом Вебером, в основу якої покладено типи суспільного правління. Відповідно розрізняються три основні типи. Традиційне лідерство (перший тип) засноване на звичаї, традиції (вожді племен, монархи) і передбачає віру підлеглих у те, що влада законна, оскільки існувала завжди. Влада правителя здійснюється за традиційними нормами, які є основними в управлінні суспільством, державою. Правитель же, котрий ігнорує традиції, може легко позбутися своєї влади.

Другим типом М. Вебер називає раціонально-легальне лідерство. До нього належать лідери, яких обрано демократичним шляхом і які у випадку зловживання владою несуть відповідальність перед своїми виборцями. Учений називає цей тип ще бюрократичним, але не в негативному, а в позитивному розумінні цього питання, заснованому на вірі в законність і розумність існуючого порядку, де лідер-чиновник виступає як носій певної раціонально-державницької позитивної функції. Третій тип -- харизматичне лідерство (від грец. cha-rista -- винятковий дар, властивий людині) -- заснований на вірі мас в особливий "дар благодаті", видатні якості й здібності до правління окремих лідерів. Такий правитель в очах його прихильників чи підданих наділений надлюдською магічною силою, підноситься над повсякденністю, відрізняється від простих смертних. За М. Вебером, харизматичне лідерство виникає в критичні періоди розвитку суспільства.

Якщо в основі першого типу лежить звичка, другого -- розум, то третій спирається на віру й емоції, що саме по собі здатне створювати ситуацію сліпого поклоніння мас, продукувати умови, коли індивідуальні якості лідера відіграють другорядну роль у формуванні його харизми. Як свідчить історія XX ст., практично всі тоталітарні режими спиралися саме на харизматичний тип політичного лідера (Ленін, Сталін, Гітлер, Тіто, Кім Ір Сен та ін.). До того ж цей тип спричиняє культ особи -- крайню, максимально завищену оцінку функцій і ролі політичного лідера в історії, яка виникає внаслідок непомірної концентрації політичної, економічної і соціальної влади в руках певної людини, а також жорсткої залежності підлеглих не від результатів своєї праці, а від прихильності начальства. У поєднанні з постійною тотальною ідеологічною обробкою населення така ситуація, відображаючись у масовій свідомості, породжує в людей віру в надзвичайні здібності правителя, страх і рабську покірність.

Відомий італійський вчений В. Парето, доповнюючи власну теорію еліт, поділяє лідерів на дві категорії - левів та лисиць. Тип політика-лисиці поєднує в собі такі якості як вміння передбачати хід речей, приховувати власні цілі, наміри, бути хитрим, обережним, вміти не потрапляти в розставлені капкани, заплутувати власні сліди. Політики-леви частіше за все діють прямолінійно, методом силового впливу, тиску й нерідко потрапляють «в капкан». Їх головний принцип - знищити супротивника у вирішальний момент у відкритому бою. Парето,виходячи з принципів власної типології, виділив риси ідеального типу - політика, що поєднує в собі нищівну силу та твердість лева зі спритністю та хитрістю лева.

Польський політолог Є. Вятр з огляду на ідеологічні моменти виділяє тип лідера-ідеолога та лідера-прагматика. Перший являється вірним ідеології власного руху навіть за умов загрози втрати влади та впливу, другий - здатний відмовитись від ідеологічних принципів задля збереження влади. В залежності від відношення до прибічників лідер-харизматик формує волю інших, лідер-представник виражає волю тих, хто стоїть за ним. За формою відношення до супротивників Є. Вятр виділяє тип лідера-узгоджувальника, який, наскільки це можливо, прагне до пом'якшення конфлікту, знаходженню компромісу, та лідер-фанатик, який прагне максимально загострити конфлікт, знищення супротивника будь-якою ціною. В залежності від ступеню можливого перегляду політика попередньо сформованих власних суджень, враховуючи інші думки та інтереси, сприймати критику на власну адресу, Вятр виділяє тип відкритого лідера та лідера догматика.

§ прапороносець (велика людина);

§ служитель;

§ торговець;

§ пожежник.

Лідера-прапороносця відрізняє власне бачення реальності, привабливий ідеал, «мрія», яка здатна зацікавити маси (Мартін Лютер). Лідер-служитель завжди намагається виступити в ролі виразника інтересів своїх прибічників та виборців, орінтується на їх погляди та діє від їх імені. Для лідера-торговця характерна здатність вміло подати власні ідеали та плани, переконати громадян «купити» ці ідеї, а також залучити маси до їх реалізації. І, нарешті, лідер-пожежний орінтуєтьсяна найбільш актуальнісуспільні проблеми, негайні вимоги реальності. На практиці ці типи, утім як і всі інші типології наведені вище, в чистому вигляді не зустрічаються, а поєднуються в політичних деталях у різних пропорціях.

Кажучи про особистісно-психологічні риси лідера, виходимо з того, що традиційно в психології виділяють три основні підструктури або рівні структури особи: біологічний, психологічний і соціально-психологічний соціальний рівні. Відносно політичного лідера ці рівні можуть бути доповнені політіко-психологічним рівнем. Детальніше, проте, можна говорити про п'ятирівневу структуру властивостей і якостей (рис) лідера.

1. Біологічний рівень передбачає аналіз таких компонентів як спадковість, темперамент, пів, достаток здоров'я лідера. Ці якості виступають детермінантамі поведінки і визначають деякі особові риси. Темперамент, наприклад, додає індивідуальну своєрідність поведінці, вчинкам, позначається на особливостях емоційного вираження своїх поглядів. Вікові характеристики також грають роль в прояві різних рис і психічних функцій. Серед біологічних характеристик грають роль і чисто фізичні дані, що визначають витривалість, силу, енергійність, працездатність.

2. Психологічний рівень особи включає перш за все такі чинники як емоції, волю, пам'ять, здібності, інтелект, характер.

3. Соціально-психологічний рівень передбачає аналіз таких компонентів як цілі, цінності, інтереси, мотиви, світогляд, установки, стосунки і так далі.

4. Політико-психологічний рівень вимагає розгляду питань політичної соціалізації, політичних цінностей, політичного вибору, політичних норм, зразків політичної поведінки і так далі.

5. Соціальний рівень відображає общесоциал'ниє позиції і погляди лідера.

Таким чином, ми визначили основні рівні, на яких виявляється головна якість особи лідера -- образ його Я. Что ж і як виявляється конкретно? Як вже говорилося вище, перш за все виявляються особливості образу самого себе «психологического образа» життя людини і психологічного образу миру і життя, що є у нього, на цьому світі.

2. Формування політичного іміджу

2.1 Теоретичні основи політичного іміджу

Згідно тлумачному словнику Вебстера, імідж - це штучна імітація або підношення зовнішньої форми якого-небудь об'єкту або особи. Він є уявним уявленням про людину, товар або інститут, що цілеспрямовано формується в масовій свідомості за допомогою PR, реклами або пропаганди. Імідж можна направлено формувати, уточнювати або переробляти за допомогою модифікації діяльності, вчинків і заяв соціального суб'єкта.

Значення іміджу в досягненні політичного успіху дуже важливе. Бо імідж - один з механізмів дії на інших людей, можливість психологічного впливу на натовп. Найчастіше, при формуванні іміджу, політикові не досить залишатися самим собою.

Політичний імідж -- образ, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб з метою популяризації, політичної реклами і т.ін. Населення формує своє уявлення про політика не на підставі безпосередніх контактів, як при звичайному знайомстві, а на основі його символічних уявлень в межах суспільних комунікацій.

Побудові продуктивного та ефективного образу передує вилика робота з розробки стратегії, її реалізації. Створення іміджу політичного лідера як «з нуля», так реформування (корекція) іміджу діючого політичного суб'єкта потребує застосування цілого комплексу прийомів та методів; побудова політичного іміджу - поетапна робота аналізу реальної суспільної ситуації (з виокремленням умов та вимого, що ставить суспільство), безпосередня робота з об'єктом формування іміджу та подальша популяризація та просування кінцевого продукту.

Імідж (англ. image -- образ) -- цілісний, якісно визначений образ даного об'єкту, що стійко живе і відтворюється в масовому і / або індивідуальній свідомості. Імідж виникає і коректується в результаті сприйняття і супутнього профільтровиванія інформації, що поступає із зовнішньої середи, про даний об'єкт крізь мережу стереотипів, що діють.

Імідж - сукупність властивостей, що приписуються рекламою, пропагандою, модою, забобонами, традицією суб'єктові з метою викликати певні реакції по відношенню до цього суб'єкта.

Характеристика іміджу складається в результаті злиття уявлень суб'єкта політики про себе і зафіксованих засобами масової комунікації думок тих, що оточують.

Для розуміння природи іміджу поважно враховувати наступне: політичний імідж несе узагальнену і спрощену інформацію не лише про реальні особливості політичної свідомості і поведінки організації, лідера, але і що існують виключно в уяві людей. Під впливом сприятливих або неблагопріятних обставин складається і закріплюється в суспільній свідомості визначена оцінка достоїнств і недоліків політика, яка, у відомому сенсі, має самостійне існування, вимушуючи суб'єкта поступати відповідно до суспільних очікувань (1).

На психологічному рівні образ кандидата, як правило, відповідає одному з поширених образов-архетіпов:

§ “мудреця”, що володіє таємними знаннями;

§ “воїна-захисника” (“доброго молодика”);

§ “доброго царя-годувальника”;

§ “слуги народу” (“борця за справедливість”).

Кожен з перерахованих архетіпов в свідомості виборців має свою схему поведінки, в якій є місце і самому виборцеві. Кожен з архетіпов має свої способи змусити виборця соучаствовать в спільному дійстві, пропонуючи певні правила гри. Основна проблема полягає в тому, щоб конкретний кандидат пред'явив такі риси, які дозволили б його ідентифікувати з одним з архетіпов.

2.2 Формування політичного іміджу: ключові етапи та засоби реалізації

Імідж повинен базуватися на 3-4 характеристиках поєднаних у єдину структуру особи кандидата. Цього цілком достатньо, щоб у політика була своя політична особа. Приведемо декілька політичних образів, використовуваних у виборчих кампаніях. Образ №1: досвіченний керівник-господарник, управлінець-професіонал - непримеренний бореці з корупцією - захисник слабких та обездолених. Образ №2: «державно мисляча» людина - видатний вчений-економіст - хороший сім'янин, турботливий батько. Образ №3: захисник Вітчизни - талановитий організатор - прогресивний, сміливий реформатор.

Вибираючи певні технології формування іміджу організації і політиків, поважно мати на увазі наступні обставини:

§ ЗМІ проводять величезну кількість політичної інформації, і люди страждають від її надлишку. Тому при виборі політичних переваг виборці, населення орієнтуються на доступність інформації, що спрощує процес сприйняття;

§ у розвинених країнах демократії, прагнучи обмежити стихійність соціально-політичних процесів і звести до мінімуму елементи випадковості у виборчих кампаніях, активно використовують політичний маркетинг як сукупність теорій і технологій організації виборчої кампанії для визначення цілей, про- грам і вміст дії на поведінку електорату. Основним завданням політичного маркетингу є створення і реклама іміджу організації і її представників - політиків, що борються за депутатські мандати;

§ розробляється стратегічна концепція політичного іміджу, що включає вироблення передвиборної програми організації, ідеології і стилю політичної поведінки, гасел, привабливих для виборців і здатних їх мобілізації на користь даної організації і її лідерів;

§ імідж приносить значний успіх, якщо він відповідає вимогам політичного ринку і соціальним очікуванням виборців (певних груп, на які розраховує організація, вступаючи у виборчу боротьбу). У цих цілях виробляється програма комунікацій, що рельєфно виділяє сильні сторони організації, політиків і що затушовує слабкі сторони. Вивчення політичного ринку за допомогою технологій маркетингового аналізу дозволяє визначити тактику поведінки в конкретній ситуації залежно від поведінки політичних конкурентів, фіксації ступеня дії на виборців якостей організації, політиків, на яких робилася ставка, і змін настрою на політичному ринку;

§ організація і її лідери знаходяться під пильним оком політичних конкурентів, створюваних ними команд, що беруть на себе всю організаційну сторону проведення виборчої кампанії;

§ на іміджі організації і її лідерів негативно позначається “всезнайство” проблем і шляхів їх вирішення. Це викликає недоверчивоє відношення аудиторії, електорату, тим паче, що, як свідчить досвід, передвиборні обіцянки і просторікування і подальші після обрання політичні дії в законодавчих і інших структурах найчастіше дисонує один одному.

Технологія формування іміджу організації і її лідерів передбачає декілька ключових операцій.

§ поважно маніпулювати слабкими сторонами іміджу конкурентів;

§ громадська думка погано реагує на прямі випади і образи в адресу суперників;

§ ефективніші короткі рекламні ролики;

§ благодатний матеріал для реклами - моральні якості лідерів організації;

§ доцільна персоналізація політичних питань;

§ послідовність реклами (систематичне розгортання певних поглядів і образу організації, політичних лідерів на всіх етапах виборчої кампанії).

Виступ лідерів. На думку західних політологів, лише 7% успіху політичного лідера залежить від того, що він говорить, а 55% - від того, яке він проводить враження. Проте слово, манера, тональність виступу, образний ряд, емоційна забарвленість, орфоепія, відчуття міри в одязі, у тому числі дотримання моді - всі ці компоненти в значній мірі визначають успіх виступу, формують імідж політика, що розташовує для слухачів.

Політична програма, політичні гасла. Для них обов'язкові чіткість і конкретність постановки завдань, їх зрозумілість шарам електорату, на; які розраховує організація. He менш важлива формулювання механізмів їх реалізації, бо розривши проголошуваного і такого, що реалізовується - одна з основних причин невдач багатьох організацій в період виборчих кампаній. Положення передвиборної програми повинні легко піддаватися пропаганді і агітації, бути зручним матеріалом для створення необхідного іміджу організації. Незрозумілі програмні документи, що науково обважнюють, гасла важко доступні широкій аудиторії, не володіють проникаючою силою, а отже, породжують нудьгу і байдужість електорату.

§ символ партії (виборчого об'єднання, команди кандидата);