Політична влада

МІНІСТЕРСОВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра соціально-гуманітарних дисциплін

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з курсу «Політологія»

Тема 10. Політична влада

Варіант № 10

Студента групи ЕП06-з

Гончар Олени Володимирівни

Перевірив викладач:

Зуйко С. Я.

Домашня адреса:

Луганська обл.

м. Первомайськ

кв.40 років Перемоги кв.

буд.10, кВ.60.

Алчевськ

ДонДТУ

2008

Зміст

Введення

Сутність та специфіка політичної влади

Основні концепції політичної влади

Поняття легітимності

Легітимність влади в Україні

Політична влада в Україні та її особливості

Висновок

Література

Введение

Название науки "политология" образовано в результате сочетания двух слов "политика" и "логос" (от греч. logos понятие, учение). Политология, следовательно, учение, наука о политике. Само же слово "политика" происходит от греческого "polis" город-государство. То есть, объектом политологии является политика. Следует однако иметь в виду, что политика или политическая жизнь общества, объект многоплановый, многоуровневый. Как таковая она изучается, например, философией. В данной части своей философия выступает как отрасль знания, именуемая философией политики (политическая философия). То же самое можно сказать и о социологии. Изучение социологией политики представлено политической социологией. Политическая жизнь общества является объектом исследования и психологии.

Политика является объектом изучения даже таких далеких, казалось бы, от политики дисциплин, как антропология, география. Еще с большим основанием считает объектом своего анализа политическую жизнь общества такая политикоюридическая дисциплина как теория государства и права. Среди наук, изучающих политическую сферу жизни общества, имеются и исторические дисциплины. К ним принадлежит, например, политическая история общества, включающая в себя целый ряд исторических дисциплин, среди которых и политическая история России. У каждой из только что названных наук есть свой специфический предмет, отличный от предмета политологии. Поэтому их нельзя отнести, тем более полностью, к политологии. В то же время каждая из них, так или иначе, имеет самое непосредственное отношение к политологии, образуя в ней соответственно своей предметной специфике особую отрасль политологического знания. Сегодня немыслимо представить политологию как науку без таких ее отраслей знания, как философия политики (политическая философия), социология политики (политическая социология), психология политики (политическая психология) и других. При таком подходе закономерно встает вопрос: в чем тогда специфика политологии как науки?

Существует несколько особенностей политологии. Главная из них заключается в том, что рассматриваемая наука является комплексной политической дисциплиной. Ее задача изучение политической сферы жизни общества не с одной какой-то стороны, а в целом, в совокупности всех ее важнейших сторон и форм проявления. Специфика политологии в целостном (общем, интегративном) изучении политики и политических отношений.

Комплексность политологии как науки имеет два уровня: общий и специальный. Первый из них идентифицируется с широким пониманием политологии, как дисциплины, охватывающей не только собственно теорию политики, но и отрасли знаний, возникшие и развивающиеся на стыке науки о политике и других наук философии (политическая философия), экономической теории (политическая экономия), социологии (политическая социология), психологии (политическая психология), антропологии (политическая антропология), географии (политическая география), истории (политическая история). Эти последние образуют как бы периферию политологии, ее субпредметы.

Второй уровень комплексности политологии идентифицируется с интегративностью ее как собственно науки о политике (политология в узком смысле ее понимания) и связан с изучением политической жизни методами и средствами общими для всех наук, а не только специфическими, скажем для философии, социологии или психологии.

В данном случае политология также является общей наукой, но уже сравнительно с изучением тех или иных отдельных сторон политики более частными науками, например, государствоведением, правоведением.

Комплексный, интегративный характер политологии означает, что она является социологической наукой, то есть наукой, изучающей соотношение, взаимосвязи и взаимодействия различных сторон политической жизни, взаимосвязь самой политической сферы с другими сторонами жизни общества экономической и социальной, общественным сознанием, психологией, моралью, идеологией.

Политология изучает общие закономерности функционирования и развития политической жизни, ее отдельных процессов. Она пытается найти устойчивое в политике, характерное для самых разных стран, народов, социально-экономических систем, политических режимов. Вместе с тем, учитывая, что общее нельзя найти не обращаясь к специфическому, отдельному, политология исследует и особенное в политической жизни. Более того, поскольку политология имеет и чисто прагматическое, практически политическое значение, это является одной из первостепенных задач. Данная задача решается путем применения сравнительного анализа политической жизни и ее процессов.

В силу того, что политология изучает общие (социологические) закономерности политической сферы социальной жизни, она является фундаментальной, теоретической отраслью социально гуманитарного знания. Общие закономерности явлений имеют глубинный (в смысле определяющий, лежащий в основе) характер. Они выражают сущностные связи и зависимости явлений.

Фундаментальной, теоретической дисциплиной политология является также потому, что использует как эмпирические, так и общетеоретические методы изучения, среди которых, абстрагирование и обобщение, логический метод, мысленный эксперимент и моделирование. Кроме того, базой для теоретических разработок в политологии являются теоретические выводы многих других наук.

И, наконец, политология является одновременно прикладной наукой. На базе теоретических обобщений и данных конкретных социологических исследований она способна, более того, должна вырабатывать различного рода практические рекомендации. Данная функция политологии чрезвычайно важная для любого общества, вдвойне важна сегодня для России, переживающей переломный период своей истории. Прикладное значение имеет и политическое прогнозирование одна из основных функций политологии как науки. Особенно если иметь ввиду не перспективный, а ситуативный прогноз. Ситуативно-прогностическая сторона науки о политике, довольно активно используется политиками-практиками, руководителями государств и различных партий. Используется она и в большом бизнесе.

Таким образом, политология изучает политическую сферу общества как таковую, как единое целое, ее глубинные, фундаментальные закономерности. Этим она отличается от других наук, изучающих политическую жизнь как часть общества (философия, социология), как часть человека (психология, антропология, биология), как часть мирового сообщества, его расселение (политическая география), какиелибо отдельные ее стороны (государствоведение, правоведение), историю политической жизни (политическая история), историю развития политических знаний (история политических учений).

Политология многоотраслевая научная дисциплина. Не следует однако представлять ее, как это иногда делается, в виде некоей беспредельной отрасли знания. Такое представление глубоко ошибочно. И прежде всего потому, что расширительно трактует предмет данной научной дисциплины. Бесконечных, безграничных наук не существует и вряд ли когдалибо они вообще появятся. Тем более такой наукой не является политология.

Предмет политологии фиксируется в ее главной категории "политика". Данная категория выражает суть предмета политологии и значительно конкретизирует ее определение как науки о политической сфере жизни общества.

Сутність та специфіка політичної влади

Поняття «влада» має багато сенсів і різноманітних підходів до їх розуміння.

У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях:

1) як відносини командування і підпорядкування у суспільній групі, державі й суспільстві;

2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам;

3) як інститут, тобто організована установа, здатна забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на: економічну (владу менеджерів, власників); духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів); інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації); політичну; адміністративну; військову.

Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації.

Центральною у політичній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом; по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціолізованого примусу. При цьому сл.ід. додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції державних органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіозних структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.

Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.

Примус як інституціолізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.

З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки:

1) виникнення влади (зокрема державної) ґрунтується на насильстві;

2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими;

3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» -- армії, поліції, чиновництва, а за допомогою «ідеологічного апарату» -- церкви, школи, засобів масової інформації;

4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.

До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.

Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.

Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально демонічний і національно-патріотичний .

Традиційна легітимність ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури.

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна через такі обставини: по-перше, виникає проблема спадкоємності влади, оскільки немає ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів -- уникнути «косності» і не втратити «любові» народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може привести до зміни політичної системи.

Основні концепції політичної влади

У різних країнах по-різному виражений ступінь громадянства товариства, але в ідеалі цивільне товариство поки не подане ніде. Звідси пошуки шляхів удосконалювання форм організації політичної влади, що найбільше відповідають адекватно сучасному розумінню цивільного товариства. Ці пошуки ведуться насамперед у рамках таких теорій: політичної модернізації, меритократії і всесвітнього товариства. Кожна з названих теорій в основу формування цивільно-політичного товариства кладе критерій технологічного детермінізму. Кожна претендує на власну інтерпретацію політичних змін, що відбуваються у світі. Для кожної з них характерні як загальні, так і специфічні проблеми взаємозв'язку громадянського і політичного товариства.

Теорія політичної модернізації являє собою одну з перших спроб розробки моделі цивільно-політичного ладу, що ввібрали в себе досвід попередніх епох. Як відзначав американський соціолог У. Мур, модернізація є не що інше, як «поняття тотальної трансформації традиційного або досучасного товариства до цього типу технології і відповідної йому соціальної структури, що характерні для розвинених, економічно процвітаючих і політично стабільних країн західного світу» . Дана теорія споконвічно розглядалася як альтернатива будь-якому іншому (особливо революційному) перетворенню старого товариства в нове. Вона була покликана зробити вплив насамперед на розвиток країн Азії, Африки і Латинської Америки.

Теорія політичної модернізації тісно пов'язана з багатьма іншими теоріями, широко поширеними на Заході, особливо з теорією соціальної зміни О. Шпенглера, А. Тойнби, П. Сорокіна і Р. Нортропа, а також із теорією стадій економічного росту У. Ростоу. Від першої вона запозичила ідею про те, що соціальна зміна припускає насамперед зміну культури і культурних цінностей, що визначають собою тип товариства, його громадянську і політичну структуру. Від другої вона бере постулат, відповідно до котрого три стадії переходу від аграрного товариства до індустріального відповідають і трьом стадіям суспільно-політичного розвитку: традиційному товариству - монархія, олігархія і партикуляризм, періоду зрушення - бюрократична імперія і деспотизм і, нарешті, сучасному модернізованому товариству - представницька демократія.

Основна теза прихильників теорії політичної модернізації складається в тому, що демократична форма організації влади в цивільно-політичному товаристві несумісна з низьким рівнем розвитку техніко-економічних структур.

Так, наприклад, на думку французького політолога М. Дюверже, низький техніко-економічний рівень товариства не тільки свідчить про відсутність демократичних форм керування суспільними справами, але і неминуче веде до авторитарного, диктаторського характеру політичної влади.

Для громадян товариства з низьким рівнем розвитку техніки політична нерівність є таким же природним і невідворотним феноменом, як холод, голод, чума або холера.

Більш того, відсутність демократії в слаборозвинених країнах, вважають прихильники теорії політичної модернізації, створює погрозу демократичним політичним системам в індустріально розвинених країнах.

Своєрідний варіант цивільно-політичного товариства є в теорії меритократії. Автори цієї теорії виходять із того, що в умовах сучасної НТР традиційна демократія як правління за допомогою організованої більшості усе більш переростає в так називану меритокритію (від латинського слова meritus-заслуга, гідність), тобто в правління за допомогою осіб, що мають особливі заслуги і гідності, а точніше - за допомогою кваліфікованих спеціалістів (технарів і інтелектуалів). Фундатором теорії меритократії по праву вважається англійський соціолог Мітчел Янг, що у книзі «Схід демократії», вперше опублікованої в 1958 р., виклав її найважливіші ідеї. На думку М. Янга, ступінь соціального прогресу залежить від міри сполучення влади й інтелекту. А це значить, що товариство, що бажає процвітати у своєму розвитку, повинно навчитися максимально використовувати людський матеріал і таланти, які вони мають. Призначення меритократії, підкреслював М. Янг, у тому і складається, щоб, з одного боку, вносити інтелектуальний потік у громадське життя, а з іншого боку - сприяти розкриттю природних дарувань особистості.

Стосовно до політичної сфери товариства принципи меритократії найбільш повно обґрунтував американський політолог Д. Белл. «Принцип меритократії,- писав він,- належний проникнути в університети, бізнес, уряд. Товариство, що не має своїх кращих людей на чолі його головних інститутів, є соціологічний і моральний абсурд» . І навпаки, товариство, девізом якого є технічна ефективність і науковий прогрес, добавляв Д. Белл, саме по собі в силу логіки сучасного розвитку знаходить характер меритократичного товариства. Доказом настання меритократичної ери в багатьох постіндустріальних країнах, на його думку, є безпрецедентне зростання ролі і значення дипломів, а також інших рівних їм по важливості документів (атестатів, сертифікатів, посвідчень і т.д.), що дають право керувати людьми у виробничій, політичній або інших сферах життя товариства.

Меритократична модель цивільно-політичного товариства привертає до себе увагу сучасних політологів насамперед тому, " що вона спрямована проти несправедливого розподілу політичних і соціальних цінностей. Дотепер існуючі в різних країнах політичні і соціальні ієрархії, пов'язані з аристократичною, кастовою, клановою і сімейною приналежністю, теорія меритократії прагне замінити однією ієрархією - ієрархією, у котрої політичний і соціальний статус особистості ставиться в залежність від її якостей, спроможностей і досягнень.

Найважливіша теза прихильників меритократичної моделі цивільно-політичного товариства складається в тому, що на вершині державної організації повинні знаходитися самі розумні і самі ділові люди - еліта, відібрана за принципом спроможностей до керування, фахових навичок і кваліфікації. Обгрунтовуючи зазначену тезу стосовно до постіндустріального товариства, Д. Белл, зокрема, відзначав, що в цьому товаристві «майже немає вищих посад, доступних для тих, хто не має кваліфікації» . Меритократична модель цивільно-політичного товариства, як вважають її автори, повинна втілювати в собі не егалітарний, а меритократичний принцип справедливості, девізом якого є «Кожному по його заслугах». Допускаючи рівність в одних галузях політичного життя (наприклад, при голосуванні), не заперечуючи навіть проти юридичної рівності громадян перед законом, прихильники теорії меритократії цілком і безкомпромісно відхиляють рівність результатів, ідея якого, на думку Д. Белла, належить соціалістичній етиці.

З погляду представників сцієнтиського напрямку в сучасній політичній науці теперішній політик - це не трибун і не проводир, а спеціаліст в області прийняття політичних рішень (policymaker), для якого здійснення владних функцій - звичайна справа, що потребує тверезого розрахунку, точного виводу, що складається на основі обліку перемінних і постійних розмірів повсякденної реальності. Звідси випливають і інші висновки. Якщо політика - це специфічна сфера управлінської, у тому числі наукової, діяльності, то і відноситися до неї слідує з великою повагою, не ставлячи під сумнів раціональні основи її функціонування. Оскільки політики - це спеціалісти своєї справи, що володіють необхідними навичками керування товариством, остільки сама постановка питання про притягнення широких мас населення до особистої участі в здійсненні політики позбавлений яких-небудь серйозних основ.

І нарешті, варто сказати про теорію всесвітнього .товариства, у рамках якої конструюється ще одна "модель цивільно-політичного устрою. Прихильники даної теорії, також спираючись на фактор техніки, прагнуть вивести цивільно-політичні структури за рамки конкретних соціально-економічних систем і подати їх у вигляді відповідних освіт над спільним економічним базисом «єдиного індустріального», «конвергентного», «наднаціонального» товариства. Сучасне індустріальне товариство, писала група американських соціологів ще на початку 60-х років,- це «усесвітнє товариство. Наука і техніка, на яких воно базується, не знають меж. Вони говорять на універсальній мові. Індустріальне товариство - це єдиний, нероздільний світ... Розходження в мові й одязі, що уже значно зменшені, не відповідають загальній характеристиці сучасного товариства, створюваного автомобілями, літаками, електричним світлом, енергією й іншими чортами індустріалізації».

Суть теорії всесвітнього товариства складається в тому, що до розв'язання усіх світових проблем сучасності можна прийти тільки через максимальну інтернаціоналізацію суспільно-політичного життя - шляхом перебудови існуючих міжнародних організацій (зокрема, ООН і її підрозділів) і створення нових. До числа таких організацій відносяться: усесвітній парламент, наділений законодавчими функціями: всесвітній уряд як виконавчо-розпорядницький орган; усесвітній суд із національною юрисдикцією; усесвітня поліція і всесвітні збройні сили, що володіють примусовими повноваженнями. Результатом подібного роду трансформації міжнародних організацій і повинно стати єдине для всіх країн поняття «індустріальної демократії», що закономірно приходить на зміну традиційної демократії.

Поняття легітимності

Легітимність - це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання й виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади, визнання масовою свідомістю законності влади.

Парадигма легітимності, сформована М.Вебером, передбачає, що і?лада ґрунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною. Якщо М.Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то сучасна політична наука вирізняє сім типів: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально демонічний і національно-патріотичний. Традиційна легітимність ґрунтується на іш. знаннях тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури (наприклад, визнання влади на основі її династичної спадкоємності).

Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера. Вона найбільш нестабільна за таких обставин: по-перше, тоді, коли інша проблема спадкоємності влади і нема ким замінити харизматичного лідера; по-друге, збереження харизми вимагає від політичного лідера поєднання двох несумісних принципів -- уникнути відсталості і не втратити "любові" народу; по-третє, зміна харизматичного лідера може спричинитися до зміни політичної системи. Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках чинної системи права. Легітимність на засадах участі передбачає визнання громадянами необхідності їхньої широкої участі у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впликати на владу і вдосконалювати владні інститути.

Раціонально-цільова легітимність існує тоді, коли громадяни переконані, що влада забезпечує виконання поставленої мети -- створення сприятливих умов тля зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнародного престижу країни. Соціально-демонічна легітимність і ґрунтується на ілюзії громадян у тому, що політична влада піклується про їхній добробут і здатна його забезпечити. Національно-патріотична легітимність заснована на визнанні влади як такої, що дотримується національної символіки, ритуалів, міфів, успадкованих під попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька видів. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліційного терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках "керівників" і керованих.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права.

Легітимність на засадах участі передбачає обґрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу.

Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей.

Соціально-демонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу.

Національно-патріотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.

Проте жодна легітимна система не ґрунтується тільки на одному виді легітимності, а поєднує, як правило, декілька. Підкреслюючи важливу роль легітимності у забезпеченні функціонування влади, треба зазначити, що, по-перше, сучасні тоталітарні режими зберігали владу не на підставі легітимності, а на підставі тотальної ідеології та поліцейського терору, по-друге, деякі режими, особливо в країнах третього світу, тримаються на кланових зв'язках «керівників» і керованих.

До сказаного слід додати, що сучасні типи легітимності переважно ґрунтуються на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.

З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів.

Ця парадигма передбачає такі основні положення:

1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян;

2) особистість розглядається як творець соц.іального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;

3) втручання влади у суспільну сферу вважається доц.ільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян;

4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за абстрактними рецептами держави.

Влада в суспільстві розподіляється між багатьма центрами, що в постійній конкуренції доводять своє право на управління суспільством. Суспільною угодою між владою і суспільством в сьогоднішніх умовах є конституція і конституційні закони.

Отже, три парадигми інтерпретації атрибутів політичної влади показують, що вони органічно пов'язані між собою і домінування однієї з них завжди обумовлено типом політичного режиму, рівнем політичної культури, масштабом і темпами модернізаційних перетворень.

Виходячи зі сказаного, можна виділити критерії типологізації політичної влади:

1) за характером примусу;

2) типом легітимності;

3) ступенем публічності;

4) типом владного суб'єкта;

5) джерелами формування;

6) за ступенем поділу влади та механізмом стримувань і противаг.

Легітимність влади в Україні

Що стосується легітимності влади в Україні, то слід визнати що вона тільки частково відповідає своїй суті у різних її модифікаціях /Легітимність традиційного виду влади в Україні здебільшого має у своїй основі ті ментальні й поведінкові настанови, які споріднені з комуністичними і націоналістичними традиціями. Одна частина громадян довіряє лише тій державі, яка можлива з відновленням нового Союзу, друга - пов'язує свій успіх з національною державою, вважаючи, пір нинішня держава не є національною, оскільки нею управляють антиукраїнські сили", третя - сподівається на можливість появи такої держави, яка б поєднувала національні державні традиції з сучасним цивілізованим державотворчим ідеалом.

Для ментальності значної частини населення (особливо старшого покоління) характерний етатистський синдром з поділом на "державників-патріотів" і "антидержавників-космополітів", прагненням єдиної державної ідеології, акцентом на пріоритет розбудови держави над реформістськими процесами, що на практиці призводить до громіздкого зростання державного апарату, паразитичного збагачення державного чиновництва. Через цю обставину привабливим стає ідеал держави в минулому і відраза до держави сучасної.

В Україні слабко виражена легітимність харизматичного виду на національному рівні, оскільки немає такого лідера, який мав би підтримку в усіх регіонах України, серед різних соціальних груп і політичних організацій. Найвищу харизматичність має Президент в силу свого конституційного статусу, який дозволяє йому більш раціонально и оперативно реагувати на складні проблеми. Однак ця харизматична легітимність нетривка й охоплює незначну частину населення. Нині в Україні ще не визрів ґрунт для такої особи, котра на першині влади буде наділена харизмою реформатора (як Ш. де Голль у Франції, К.Аденауер у Німеччині, К.Менем в Аргентині).

В Україні, особливо на початку державного відродження, досить помітною була харизматична легітимність регіонального, тимчасового характеру, яка швидко розвіювалася, тільки-но ці політики з опозиціонерів сідали у владні "крісла".

Національно-патріотична легітимність має неоднаковий вираз у різних регіонах України. Якщо в Західній Україні ця легітимність домінує, то в Центральній і Південній Україні вона не набула ще масового поширення. Крім цього, ця легітимність зводиться лише до етнокультурних традицій. Тобто політик сприймається масовою свідомістю як такий, що розмовляє українською мовою, шанує національні звичаї, був репресований за радянських часів, є активним речником нинішнього національного відродження, проте не беруться до уваги мого колишні й теперішні ділові заслуги та моральні якості.

Соціально-демократична легітимність, яка сягає корінням у радянський патерналізм, нині в Україні найбільш виражена з мінусовим відтінком. Адже криза довіри до влади здебільшого існує через її нездатність забезпечити добробут населення.

Сучасні цивілізовані форми легітимності влади, такі як правничо-раціональна, раціонально-цільова, на засадах участі, починають тільки формуватися внаслідок кризи цінностей національного романтизму і бюрократичного прагматизму у цінності індивідуалізму й солідаризму, відстоювання своїх громадських прав.

Сучасні типи легітимності ґрунтуються переважно на раціональних основах, тобто у масовій свідомості домінують ті, які передбачають визнання влади в силу конституції й законів, а також її здатності ефективно виконувати свої функції, віру в те, що характер влади і соціальні наслідки її управлінського впливу цілком залежать від громадян.

Правничо-раціональна легітимність ще не сформувалася, оскільки мова Конституція лише створила ґрунт для неї, але влада і громадяни ще не звикли взаємодіяти в правовому полі. Спокуса порушувати Конституцію з боку вищих органів влади створює прецедент зневіри до правових регуляторів, підриває правничо-раціональну легітимність.

Легітимність на засадах участі зазнає глибокого переосмислення оскільки попереднє уявлення про "нашу" і "чужу" владу мало ілюзорну основу. Спочатку громадяни думали, що тільки "чужа" влада відчужена від громадян, а "своя", національна, буде дбати про них. Нині значна частина населення розчарувалася у владі й можливостях впливати па неї з метою поліпшення життя і поринула у сферу розв'язання проблем власного виживання. Однак певна частина вважає, що активна участь громадян у політичних процесах є запорукою вдосконалення механізмів влади.

Раціонально-цільова легітимність також тільки формується оскільки раніше владу оцінювали не за її спроможністю ефективно управляти, а за різними ідеологічними символами (патріотична космополітична, українська, національна тощо). Оцінка влади та її представників за конкретними справами є основою подолання політичного шахрайства і шарлатанства.

За рівнем публічності влада в Україні напівприхована, з високим ступенем криптократії. Оскільки 50-60% економіки України перебуває в тіньовому секторі, то, очевидно, таке співвідношення існує і у владних сферах. Тіньова економіка, яка певною мірою є мафіозною, виникла не тільки в силу закономірностей складних суспільних трансформацій перехідного періоду. Вона здебільшого є породженням союзу між центральними, регіональними владними структурами, тіньовим бізнесом і кримінальними елементами. Такий симбіоз можливий на взаємовигідних тіньових розрахунках. Скажімо, регіональна владна група патронує певні "свої" комерційні структури шляхом надання їм вигідних умов (податкових, кредитних, підтримки їх монопольного становища на ринку), а вони, своєю чергою, підтримують тіньовими доходами владу. Для прикриття злочинних дій і розправи з конкурентами використовуються кримінальні елементи. Те ж саме спостерігається на рівні центральної влади, яка забезпечує підтримку своїх фаворитів. Цьому сприяють слабкі механізми контролю над виконанням бюджету та використання бюджетних коштів і міжнародних кредитів; збереження за державною власністю значної переваги у стратегічних галузях економіки; недоступність інформації про авторство законів і підзаконних актів, а також про результати голосування депутатами різних рівнів; монополізм держави в інформаційному просторі; наявність привілеїв у державної бюрократії порівняно з іншими верствами населення, відсутність правових норм про опозицію і соціальне партнерство; відсутність жорстких норм і спеціалізованих структур з боротьби із корупцією; партійна неструктурованість влади, незрілість інститутів цивілізованого громадянського тиску на владу.

Якщо аналізувати владу на рівні інституціолізованих суб'єктів, то треба зазначити, що їхнім недоліком є величезний обсяг повноважень державних органів у соціально-економічній сфері, невизначеність правових меж політичної й адміністративної, державної і самоврядної компетенції, застарілі механізми контролю і координації, а також трудової мотивації управлінського апарату. Через це відбувається жорстока боротьба за владу між інституціолізованими суб'єктами на всіх рівнях політичної системи, оскільки влада нині дає змогу розподілити власність, матеріальні й фінансові ресурси.

Отже, нечіткість правових меж компетенції між органами державної влади і місцевого самоврядування, застарілі механізми трудової мотивації державної бюрократії, великі можливості владних структур у розподілі власності, матеріальних і фінансових ресурсів призводять до політичної нестабільності, відчуженості влади від суспільства. Державна влада в Україні є занадто централізованою, оскільки питання правового розмежування компетенції між органами державними, органами самоврядування, бюджетної і податкової систем ще не розв'язане остаточно.

Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на державну владу чинять колишні номенклатурні угруповання, які, маючи давні зв'язки, а також доступ до матеріальних і фінансових ресурсів, часто використовують владу для власної корисливої мети Номенклатурні угруповання можна умовно поділити на ' старі (напівфеодальні), неспроможні діяти в ринкових умовах, і "нові" Добуржуазні), які завдяки державному протекціонізмові нагромадили значний капітал і готові працювати в ринкових умовах.

На рівні державної влади, якщо розглядати цей процес з конфліктологічної точки зору, названі групи представлені ідеологіями лівих і центристів. Груповий вплив на владу з боку середніх і дрібних підприємців, а також працівників культурно-соціальної сфери і державного сектора слабкий. Ці категорії, не маючи організаційного досвіду а також сучасного розуміння боротьби за владу, не оформилися ще у цивілізовані групи тиску, їхні протести мають спорадичний характер, виявляються лише в ситуаціях екстремально-невигідних для них, тобто вони не вміють попереджати небажані наслідки нормотворчої діяльності, а лише згодом на них реагують.

Феномен особистої і групової влади в Україні виявляється рельєфніше, ніж влади інституціолізованої. Група намагається підпорядкувати існуючий інститут своїм інтересам, а лідер - інтереси групи особистим Так, у процесі інституціоналізації партій керівне ядро формується як правило, на основі цінностей та інтересів лідера, а партійна маса вже пристосовується до вироблених лідером і керівною групою правил. Бувають також випадки, коли група висуває на арену такого лідера, який найбільш повно відповідає її намірам.

Сутність особистої влади в Україні характеризується як влада мітингового вождя ("борця за народні інтереси") або як влада господарника ("дбайливого батька"), котрий піклується про народні інтереси. Ці види особистої влади ґрунтуються на злюмпешзованих патерналістських стереотипах. У таких випадках особиста влада, як правило засновується на мафіозному принципі особистої відданості батькові" і його батьківської турботи про своє оточення, а не на високому авторитеті лідера, його вмінні створити політичну команду, здатну у відкритій конкурентній боротьбі здобути перемогу.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто - корпоративно-клановою. Клани - це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. Кожна політико-владна структура незалежно від того, партійна вона чи державна, має декілька кланів, які конкурують між собою в умовах закулісної боротьби, і лише при певній кризі цієї владної структури на поверхню спливає справжній стан її між кланових відносин. В умовах недорозвиненості політики як діяльності, незрілих форм цивілізованої партійної конкуренції і громадської активності, посиленої олігархізації всіх політичних структур домінують олігархічні, а не демократичні джерела формування і розподілу влади.

Згідно з Конституцією, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Так, значним досягненням конституційного процесу є закріплення в Конституції прерогативи судової влади, а саме: високої питомої ваги судово-юридичних установ у формуванні органів судової влади; з 18 членів Конституційного Суду 6 призначаються з'їздом суддів; із 20 членів Вищої ради юстиції 14 представлені юридичними організаціями, 11 -- призначені з'їздом суддів, адвокатів, працівників вищих навчальних закладів, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури, 3 -- Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України -- входять за посадою; голови вищих судових інстанцій (Конституційного та Верховного Судів) обираються на їх пленарних засіданнях; конституційного контролю судової влади за актами законодавчої і виконавчої влади; судово-правового контролю за діяльністю суддів та кадровою політикою через Вищу раду юстиції, суди апеляційних і касаційних інстанцій, вищі органи спеціалізованих судів; спеціалізації судів; наявності суддівського імунітету; проголошення демократичних засад судочинства; закріплення в державному бюджеті окремої статті видатків на судову владу; узаконення суду присяжних та мирових (місцевих) суддів.

Однак проголошені конституційні принципи судочинства і судоустрою можуть забезпечити реалізацію самостійної, сильної судової влади як гарантії прав і свобод громадян лише внаслідок здійснення судової реформи, для якої Конституцією відведено термін 5 років. Насамперед вони мають стосуватися проблем законодавчого оформлення спеціалізації судів (з виділенням окремого адміністративного, кримінального, цивільного і соціального судочинства), Вищої ради юстиції, апеляційних судів, суду присяжних, а також жорстких санкцій за неповагу до суду та невиконання судових рішень.

Конституція створила правові основи не тільки для розподілу влади, а й для функціонування механізму стримування і противаги між ними, який виявляється в наступному: вето Президента на нормативні акти парламенту і право парламенту на подолання вето глави держави кваліфікованою більшістю (дві третіх голосів від конституційного складу); судовий контроль за конституційністю актів державної влади, припинення повноважень Президента шляхом імпічменту; розпуск Президентом парламенту; спільне формування Президентом, парламентом і судово-юридичними установами судової влади; підзвітність і підконтрольність уряду Президентові і парламентові; парламентський контроль за діяльністю органів виконавчої влади і виконанням бюджету. Однак ці механізми стримування^і противаги виявилися не досить ефективними для збалансованих дій вищих органів державної влади у перехідний період. їхні недоліки зводяться до: складної, заздалегідь нездійсненної процедури імпічменту; недостатньо продуманого механізму розпуску Верховної Ради, який потребує вдосконалення в частині відносин між урядом і парламентом, у бюджетній політиці та виконанні урядової програми; дуалізму виконавчої влади, який не передбачає відповідальності Президента і парламенту за дії уряду, але допускає вплив цих інститутів на формування уряду та його політику; здебільшого адміністративного, а не політичного статусу уряду і як наслідок цього слабких повноважень уряду у законодавчій сфері і прийнятті політичних рішень.

Результати загальноукраїнського референдуму за народною ініціативою певною мірою можуть позитивно вплинути на процес створення ефективного механізму стримування і противаги між органами державної влади. Це насамперед стосується права Президента розпускати парламент у таких випадках: 1) коли він протягом конституційного терміну не затвердить бюджет; 2) упродовж місяця не сформує парламентську більшість. Однак у процесі імплементації результатів референдуму виявилися спірні моменти щодо поняття "парламентська більшість", її місця і ролі у формуванні уряду та солідарної відповідальності за наслідки урядової діяльності. Найбільш оптимальний варіант цієї проблеми можливий в таких випадках: коли Президент буде призначати голову уряду і міністрів, попередньо узгодивши їхні кандидатури з партійними фракціями парламентської більшості; уряд матиме право ставити питання про довіру перед парламентом у зв'язку з прийняттям певного політичного рішення (урядової програми або законопроекту), наслідком якого може бути або відставка уряду, або розпуск парламенту главою держави.

Політична влада в Україні та її особливості

Сучасна політична обстановка в Україні пов'язана насамперед з доцільністю народних,сподівань на кардинальні перетворення у житті українського суспільства за допомогою політичних рішень, правової самоорганізації.

Ця самоорганізація відбувається у вигляді процесу формування громадянського суспільства, в якому держава повинна бути гарантом рівних можливостей для всіх, а право повинне визначати і громадянський статус людини, і державний устрій. В цьому напрямку відбувається основний політичний розвиток українського суспільства, яке на основі національної ідеї будує незалежну країну, де загальновизнані правові і моральні норми регулюватимуть суспільні відносини. Причому складність, як у будь-якому розвинутому суспільстві, полягає в тому, щоб ці норми мали достатній потенціал для об'єднання приватновласницьких осередків, в яких особа буде незалежною настільки, що будь-яке, навіть державне насильство викликатиме природний протест.

Нині в Україні відбувається двоєдиний процес становлення громадянського суспільства, в якому вбачаємо своєрідне змагання між його двома сторонами: політичною і економічною. Третя сторона -- духовна -- завдяки національній ідеї, релігії, свободі утверджується швидше: люди, вивільнившись із обіймів тоталітаризму, вимагають громадянських чинників для власного самоутвердження.

У межах СНД Україна за роки незалежності набула іміджу найбільше стабільного і позбавленого серйозних внутрішніх конфліктів держави. Це досягнення постійно фігурує в програмних виступах вищих керівників і використовується як свідчення реалізації визначеної державної стратегії. Лідери національно-демократичних сил теж охоче звертаються до ідеї суспільної згоди, що, притаманні національної ментальності. Взагалі внутрішня стабільність України офіційно подається і переважно сприймається як ознака "європейності", цивілізованості і застава успішних суспільних перетворень.

Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності; наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності. Безсумнівно, що з появою реальної погрози з боку нових соціальних і політичних сил усі ці підзагони, нині ніби-то ворогуючі між собою, миттєво перетворяться в єдине ціле, як це, наприклад, уже трапилося в серпні-вересні 1991 року. Проте зараз такої "погрози" із боку товариства ще немає.

Висновок

Влада -- це можливість і здатність одних соціальних суб'єктів здійснювати свою волю, впливати на інших з допомогою примусу, права, авторитету. Існує декілька підходів до розуміння влади: біхевіористський -- розглядає владу як певний тип поведінки, здатній впливати на поведінку інших;(Телеологічний -- як засіб досягнення суспільної мети; інструменталістський -- як набір певних інструментівиву на суспільство (сила, багатство, знання);(структуралістський -- як організаційна структура, яка визначає характер поведінки між керівниками і підлеглими з точки зору покарання і винагороди.

Усяка влада як засіб панування (а в сучасну епоху засіб обміну ринкових відносин) має здатність піддаватися явищу ерозії. На ерозію влади діють такі фактори: особистісні, пов'язані зі зміною мотивації владної особи відповідно до її віку, історичного часу; середовище, що характеризується станом невизначеності, мінливості та складності і може негативно позначитися як на інституціональному, так і на груповому й особистому рівнях влади; процесуальні, пов'язані зі співвідношенням невдач та успіхів суб'єктів владних відносин.

Влада за її застосуванням у суспільних сферах, а також засобами впливу поділяється на економічну (владу менеджерів, власників), духовну (владу релігійних ієрархів, містиків, магів), інформаційну (владу науковців, експертів, засобів масової інформації), політичну, адміністративну, військову. Політичною є державна, регіональна влада та місцеве самоврядування, влада партій і груп тиску, влада політичних лідерів і засобів масової інформації.

Атрибути політичної влади слід розглядати з позицій трьох парадигм: примусу, легітимності, суспільної угоди. Парадигма примусу розглядає владу як організований примус держави (насильницький, узаконений, правовий, ідеологічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національної безпеки тощо. Парадигма легітимності ґрунтується на тому, що влада тримається на довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силу домінуючих у даному суспільстві цінностей і норм. Парадигма суспільної угоди розглядає владу як угоду між владними і суспільними інститутами з приводу надійного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.

Плюралізм владних центрів, що функціонує в рамках цивілізованого правового узгодження різноманітних політичних, економічних та ідеологічних інтересів, запобігає утворенню владної монополії, трансформації її управлінських функцій у функції панування.

Типологізація влади здійснюється за такими критеріями: характером примусу, типом легітимності, ступенем публічності, типом владного суб'єкта, джерелами формування, ступенем поділу влади та механізмом стримування і противаги.

Примус як атрибут влади може бути насильницьким, узаконеним і правовим.

За типом легітимності влада буває традиційною, що ґрунтується на визнанні владних інститутів в силу існуючих традицій (династичних, звичаєвих), харизматичною (визнання виняткових рис політичного лідера), національно-патріотичною (визнання символів, ритуалів, міфів, успадкованих від попередніх національно-державних утворень), соціально-демонічною (визнання здатності політичної системи забезпечити високий рівень життя), правничо-раціональною (визнання владних інститутів у силу їхнього конституційного статусу), раціонально-цільовою (визнання влади в силу її здатності забезпечувати виконання поставленої мети), на засадах участі (визнання необхідності і здатності широкої участі мас у впливі на владу).

За ступенем публічності влада може бути прозорою; напівприхованою; прихованою, криптологічною.

За типом владного суб'єкта розрізняють інституціолізовану, групову, особисту владу. За інституціональними ознаками влада може бути абсолютною, конституційно обмеженою, централізованою, децентралізованою, концентрованою, деконцентрованою, за груповими ознаками -- національною, партійною, корпоративно-клановою, мафіозною, за особистими ознаками -- деспотичною, тиранічною, монархічною, диктаторською, харизматично-традиційною.

За джерелами формування існує монархічна, аристократична, олігархічна, демократична, а також династична, узурпаторська, виборна, призначувана, делегована влада.

Влада може бути єдиною і поділеною на законодавчу, виконавчу й судову з різноманітними механізмами стримування і противаги.

Влада в Україні є напівприхованою, з мафіозними каналами розподілу ресурсів (матеріальних, фінансових, інформаційних), високим ступенем корумпованості владних структур, поєднанням правових і насильницьких форм примусу, дуже низьким ступенем легітимності загалом і зокрема тих видів легітимності, котрі є визначальними в сучасному цивілізованому світі. За джерелами формування влада в Україні є корпоративно-клановою, олігарходемократично, поділеною на законодавчу, виконавчу і судову, з недостатньо оформленим юридично механізмом стримування і противаги