Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Принципи політичної діяльності володаря в концепції Н. Макіавеллі

Герой політичних трактатів Макіавеллі - не спадковий монарх-деспот, а політик, що створює нову державу, яка після смерті Монарха може стати республікою. Порятунок від феодальної розробленості, партикуляризму, нобілітету незалежних міст-республік Макіавеллі вбачав у сильній централізованій владі, здатній захистити країну від чужоземної навали.

У Макіавеллі головний герой - можновладець, розумний політик, який застосовує на практиці всі засоби політичної боротьби і досягає успіху. Макіавеллі різко виступав проти гуманістичного трактування політичного діяча, називав гуманістичні ідеали вигадкою.

У своїх міркуваннях Макіавеллі ґрунтувався на ідеалістичних уявленнях про єдину і незмінну природу людини.

Владолюбство і користолюбство Макіавеллі проголошував основними рисами людської природи. Він писав, що люди більше схильні до зла, ніж до добра. Виходячи з уявлень про людську психологію побудовану на нижчих пристрастях, Макіавеллі пропонував при організації держави використовувати античний досвід.

Мета, якої прагнув досягти Макіавеллі, була прогресивною, однак він не добирав засобів, ігнорував мораль, в основу політики ставив цинізм. Така політична дістала назву макіавеллізму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму. Вона знайшла застосування в пізнішій суспільній практиці ідеологів абсолютизму і викликали ненависть противників феодалізму. Концепція Макіавеллі піддавалася критиці тих кіл, які самі на практиці використовували його теорію - ієзуітів в Італії та Франції, Фрідріха ІІ в Німеччині - прихильників біронівщини в Росії. Вони прикривали свої справжні цілі релігійними, моральними та ідеологічними аргументами.

Співвідношення між власне ученням Макіавеллі та Макіавеллізмом досить складне. В соціальній дійсності макіавеалізм дістає грунт для існування там, де вузька соціальна база, на яку спирається влада, де політика суперечить загальнонародним інтересам. Засобом проти маківеалізму є участь у політичній діяльності представників народу, демократичність і самої політики, і способу добору політиків.

Ідеалом Макіавеллі була сильна суверенна державна влада, втілена у “новому принципаті” - першій фазі становлення нового ладу. Особиста диктатура “нового государя” у Макіавеллі ставиться вище від законності, права. Сам правитель ламає старі порядки, пориває, пориває з старим законодавством та феодальними привілеями і керується у стосунках з іншими членами суспільства правилами поведінки “диких тварин”. Водночас поряд із насиллям, Макіавеллі виділяє в диктатурі творчий бік. Що реалізувати цю творчість, правитель повинен мати надзвичайні повноваження. Режим особистої влади виступає тут як засіб задоволення честолюбних прагнень правителя, а як засіб розв`язання загальнонаціональних завдань. Сильна диктаторська влада правителя мусить бути короткочасною і не передаватися спадково. Насилля повинно застосовуватися сувереном, як правило одноразово. Жорстокість правителя добре розрахована і вивірена, є благом, вона повинна не руйнувати, а виправляти. Макіавеллі прагнув знайти новий тип політичного діяча, визначити роль особистої влади,сформувати закономірності політичного режиму, закласти умови політичного мистецтва, визначити межі повноважень верховинного суверена в нових умовах.

У середні віки Н. Макіавеллі вважав, що типовий політичний лідер-правитель, який домагається мети, не вибираючи засобів.

Так, філософська підвалина поглядів Н. Макіавеллі виходить з діалектики 2 типів влади: природної, ірраціональної стихійної, що ґрунтується на грубій силі державної, організуючої і упорядкувуючої людини, яка підносить суспільство над біологічністю.

Н. Макіавеллі вважав, що для здійснення держави та її влади, яка втілює розумне в людському, виправданими є будь-які засоби - аж до найвищих злочинів щодо людини. Більш того, це навіть обов`язково.

У середньовічній свідомості політика і мораль були єдиними. Вперше політику від моралі відокремив Н. Макіавеллі, довівши, що політика має свої спеціальні закони і правила, що їй властивий особливий тип взаємовідносин з мораллю він дійшов до висновку, що політична поведінка ґрунтується не на моралі, а на силі і вигоді. Володар, підкреслював він, повинен прагнути до того, щоб його вважали добропорядним, милостивим, чесним, щирим, а не жорстоким, скупим, віроломним і злим. Проте він не повинен побоюватися бути підступним і лицемірним, якщо чесноти повертаються проти нього, заважають йому зберегти єдність країни та вірність підданих. Тобто йдеться про принципи політики, які Н. Макіавеллі схвалював тільки в контексті теорії диктатури як засобу революційного перетворення держави метою встановлення республіканської форми правління. Саме за цієї форми держава стає міцною і стабільною. Забезпечуються свободи і рівновага.

2. Політика і мораль

Політика і мораль - одвічні союзники і стародавні опоненти.

Їх коріння - в самій глибині життя народу. Вже тому ці форми суспільної свідомості і види життєдіяльності за своїм соціальним генезисом та природою здатні до взаємодії, до збігу в головному - узгоджувати інтереси людей, сприяти нормальному функціонуванню суспільства. Адже обидві ці галузі знання і форми культури належать до царини власне практичного. Крім того, як політика, так і етика, мають спільне призначення: кожна у свій спосіб навчає людей спілкуватися заради забезпечення їхніх прагнень до блага. Політика забезпечує утворення мережі формальних і неформальних зв'язків людини, суспільних груп громадянського суспільства з державою. Мораль, в свою чергу, покликана здійснювати духовне морально-психологічне єднання суспільства. Виникнувши як об'єктивно необхідні і споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку з часом набули статусу самостійних інститутів, почали діяти за власними законами. На думку фахівців, аж до XIX століття політичної філософії як такої не існувало, вона була однією із сторін моральної філософії. Але сам факт її виникнення свідчив проте, що мораль виявилася нездатною повністю охопити діяльність людей і запропонувати їм необхідну і достатню систему орієнтирів. Втім, розвиток політичної сфери має спричинити новий синтез політичної науки і моральної філософії. Але на нових засадах. «Коли виникне нова моральна парадигма, відмінна від попередньої, політична філософія помре. Тому що нова моральна парадигма знов стане значно безпосередніше впливати на соціальні відносини, ніж на сучасному етапі». Теоретичний погляд на феномен політики і моралі, таким чином, фіксує як спільні риси, що їх об'єднують, так і істотні відмінності, що їх відрізняють. Почнемо з того, що, представлена у історико-хронологічному аспекті, мораль давніша, ніж політика. Літопис моральних угод значно багатший порівняно з історією політичних договорів і пактів. Політика і мораль, далі, розрізняються за своїм суб'єктом, «носієм». Суб'єкт політики - великі соціальні спільноти і утворення - соціальна група, клас, партія, держава.

Політику не можна робити одноосібно, будь-який політичний лідер у своїй діяльності уособлює свій електорат, певну спільноту. Суб'єкт моралі - вся людськість, рід людський (загальнолюдська мораль, адже соціальна або професійна мораль є модифікаціями загальнолюдської) чи окремий індивід (індивідуальна мораль).

Істотно розрізняються політика та мораль і за специфікою відображення реальності, за їх «земним змістом». Для політики типова практичність, «посейбічність», конкретність; моралі, у свою чергу, притаманна завищеність оцінок, «потойбічність», яка сягає часом «космічних» висот.

Проголошуючи свою боротьбу за права і свободу людини, політика спирається при цьому на «потребу» суспільних законів, і її вимоги, в силу цього, видаються як обов'язкові. Мораль, навіть зустрівшись з безумовною необхідністю конкретної справи, демонструє свободу людського духу, права його володаря на вільний вибір. Зазначена відмінність, до речі, позначається і на функціях цих регуляторів суспільного життя, зокрема, на функції орієнтації. Політика віддає перевагу найбільш корисному: «політика - мистецтво можливого». Мораль орієнтує на найкраще саме по собі - етичний максималізм (заповіді Христа; моральний імператив І. Канта; загальнолюдська моральність).

Зафіксовано також відмінності політики і моралі за способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів. Політика розмовляє з суспільством переважно мовою владних розпоряджень, вимог державних законів та урядових указів, засобами референтних, адресних вказівок. Мова моралі - це апеляція до совісті, проповіді та етичні настанови, мета яких - розкриття природи «належного», волання до моральних чеснот як орієнтирів добровільно обраної поведінки людини, морального вибору її життєвих позицій.

Якщо політика вимагає, то мораль переконує. Якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то моральний вплив чиниться «позаінституційно», він існує у соціумі як атмосфера етосу, що її утворюють високоморальні особистості ефектом власної присутності у світі (етос батьків, вчителя, наставника, благородної людини). Політика може бути «гарною» чи «негідною», мораль, її максими поганими бути не можуть, вони або є, або їх не існує.

Істотно розрізняється політика і мораль і за такими критеріями, як оцінка дієвості, ефективності. Невдача для політика - явна антицінність. Навіть одна поразка нерідко спричиняє завершення його політичної кар'єри. Інакше сприймається неуспіх моральною свідомістю. Страждання, скрути, навіть смерть проповідника-мораліста не лише не дискредитують його, але навпаки, надають додаткової сили його аргументації. Посилання на те, що із 12-ти учнів Христа - апостолів лише один - Іоанн - вмер своєю смертю, а одинадцять були закатовані, лише надихає прихильників християнства на вірність своєму Вчителю. Моральне вдосконалення через страждання, очищення завдяки катарсису - одна із найпопулярніших ідей у моральній філософії. Навіть тимчасово відступаючи і в чомусь жертвуючи, політика у кінцевому підсумку націлена на успіх, практичний результат. Моральна поведінка, навіть тоді, коли вона обернулась на велику радість, в глибині своїй безкорислива. Питання про владу, її здобуття та збереження - головне для політика. Мораль же, навіть тоді, коли вона «перемагає» - зникає, як тільки-но спробує святкувати свою перемогу, або «керувати».

Зафіксовані теоретичною свідомістю точки дотику і відмінності політики та моралі дозволяють визначити чотири основні типи їх взаємодії: - «оптимістичний», згідно з яким політика і мораль в принципі збігаються, їх розходження - наслідок конкретних обставин, які піддаються коригуванню; «політика полісу» відповідає «етиці етосу» (Аристотель). - «песимістичний», який доводить принципову несумісність політики і моралі, антиномічність їх стосунків - «те, що придатне існуючій владі», «чиста шкода» для підлеглих (Платон). Подібна позиція характерна для Ф. Ніцше, М. Вебера та їхніх численних прихильників - «об'єктивістський», який декларує, що специфічність політики і моралі робить недоцільною спробу встановити постійно-нормативний зв'язок між ними. Згідно з таким підходом, політика оголошується позаморальною, (імморальною), її слід оцінювати виключно категоріями політології. Відповідно, і моралі рекомендується обмежитися власними поняттями та проблемами, не втручатися у не притаманні моралі теоретичні і практичні справи політики; - «релятивістський», який виходить з того, що взаємодія і можливість збігання політики та моралі безпосередньо залежать від конкретної соціально-політичної ситуації, що безперервно змінюється. Іншими словами, вони можуть єднатися, а можуть суперечити одна одній, їх «союз» може бути короткотерміновим або ж тривалим, стійким. Цей тип витлумачення дилеми політики і моралі набував в історії політичних вчень різних варіантів. Так, стверджуючи роздвоєність політики і моралі, Кант вважав, що вони у принципі можуть бути поєднані таким чином, що перша - набуваючи форми права - виступає «обмежуючою умовою останньої». Існує також думка про те, що мораль узгоджується з політикою, але тільки на рівні цілей, тоді як у площині засобів вони різні аж до протилежності.

Кожний із зазначених типів інтерпретації співвідношення політики та моралі має своїх противників і прихильників. Але найпоширенішою в історії політичної та етичної думки є теза про незбіг моралі і політики, їх несумісність. В різні історичні часи її захищали Карнеад і Секст Емпірик, І. Лойола і Т. Гоббс, Н. Макіавеллі і А. Шопенгауер, В. Парето і П. Сорокін.

Найпоказовішою в цьому відношенні є позиція Н. Макіавеллі. К. Маркс з приводу цього зазначав, що у політичних мислителів Нового часу, починаючи з Н. Макіавеллі «сила зображується як основа права, тим самим теоретичний розгляд політики звільнено від моралі...».

XX століття, практика правління тоталітаристських державних систем, політичних диктатур, хоч би в якому варіанті вони не виступали, знецінення людської особистості дали нові свідчення гострих колізій політики і моралі.

Німецький професор Клаус Хельд зазначає, що «людство в XX столітті перевірило взаємозв'язок політичного світу і етосу, моральних звичаїв в негативній формі». Етос, моральні вимоги втрачають свою обов'язковість. Внаслідок цього «спільність політичного сумісного життя позбавляється грунту»60, французький історик і політолог Жан-Франсуа Ревель, у свою чергу, доходить висновку, що «рушійною силою» сучасного суспільства є брехня, якою насамперед переповнені ідеологія і політика. Однак подібні констатації, хоч якими б переконливими вони не здавалися, не можуть слугувати доказом повної і остаточної несумісності політики і моралі. Адже історія суспільного життя сповнена не лише прикладів політичного блюзнірства і відвертого цинізму. Вона демонструє і безліч зразків чесної політики, єдності благородних моральних мотивів і відповідальної політичної діяльності.

Для українського суспільства потреба у морально орієнтованій політиці стає життєво необхідною. Драматичний досвід зведення політики до простого засобу підпорядкування суспільства владі актуалізує розуміння політики як інструмента гуманізації суспільства, його вдосконалення згідно з «людськими критеріями». Дедалі розповсюдженішим є пояснення політики як науки і діяльності, метою яких є оптимізація соціальних процесів, забезпечення стабільного громадянського миру, демократизація держави, її соціальне спрямування. Такий підхід вже передбачає потребу етичного виміру державної діяльності, моральної експертизи політичних програм, застосування моральних критеріїв для оцінки практичної політики і політиків.

Необхідність моральних вимірів політики продиктована і обставинами глобального порядку. Екологічні катастрофи, гострі міжнаціональні конфлікти, вибухи міжнародних терористичних акцій, масовий голод в багатьох країнах, нескінченні війни й кровопролиття наприкінці XX ст. породжують сумнів у самій можливості подальшого існування людства взагалі. Тому «стратегія виживання» передбачає як свою найважливішу складову нову «глобальну політику» і «загальнолюдську етику», які ґрунтуються на визнанні права людини на гідне життя як головний імператив цивілізації. Згідно з Конвенцією, на захист людських прав і гідності особистості, ініційованою Радою Європи (березень 1997 p.), «інтереси і благополуччя особистості повинні мати пріоритет по відношенню до вищих інтересів суспільства...».

3. Основні напрями розвитку культурної політики в Україні

На шляху політично-культурного запозичення в Україні постали такі основні питання: що і від кого запозичувати, як впроваджувати набутий досвід у життя?

Для сучасної України найактуальнішим є досвід цивілізованих народів з організації ефективної діяльності органів законодавчої, виконавчої та судової влади, їх взаємодії в межах демократичного режиму, стосунків центру та регіонів, традицій місцевого самоврядування, забезпечення прав і свобод громадян, їхньої відповідальності перед суспільством і державою. Особливо цінним для політичних суб'єктів України є іноземний досвід трансформації тоталітарних режимів у демократичні, переходу від заідеологізованого суспільства до плюралістичного, відродження національної культури і держави.

За роки суверенного існування України сформувалася певна система запозичення світового досвіду. Це цільові відрядження за кордон урядових і парламентських груп, делегацій партійних і громадських організацій, стажування студентів, аспірантів, докторантів і викладачів у політологічних центрах Європи й світу, участь політиків і науковців у міжнародних конференціях, симпозіумах, виставках, перебування в ролі спостерігачів на виборах та інших політичних заходах.

Вельми цікавим і показовим є той факт, що західні демократії самі прагнуть потрапити в Україну, щоб тут принести користь своїми порадами, аналізами, практичною участю в розв'язанні політичних проблем. Отже, йдеться не лише про відповідну активність української сторони, а й міжнародного співтовариства, не лише про запозичення, а й про цілеспрямовану пропаганду, передачу політичного досвіду.

Які ж шляхи можна виокремити в розвитку політичної культури у сучасних умовах.

1. Для правильного сприйняття громадянами суспільного прогресу, створення наукових уявлень про політику потрібен високий культурний і освітній рівень країни, потрібне також підвищення життєвого рівня громадян, не обтяжених тоталітарною ідеологією. Політична культура не обмежується лише сферою політичних відносин. Вона пов'язана з усіма аспектами духовного життя суспільства: наукою, освітою, літературою, мистецтвом. Як своєрідне соціальне явище політична культура є складовою духовної культури, що надає останній світоглядну орієнтацію. Ось чому незадовільний стан розвитку загальної культури, занедбаність пам'яток історії, сільських шкіл, клубів, музеїв, бібліотек, низька заробітна плата працівників культури та освіти негативно впливають на формування і політичної культури.

2. Одночасно з розвитком об'єктивної та незалежної політичної науки треба активізувати участь політологів у державно-експертній роботі, засобах масової інформації, у створенні єдиної системи політичного знання для всіх верств населення. Як відомо, роль ЗМІ в сучасному світі надзвичайно велика, адже недаремно мас-медіа називають четвертою владою. Вони не просто інформують населення про процеси, що відбуваються у країні й світі, а й пропагують певні ідеї, погляди, вчення, політичні програми, впливають (прямо чи опосередковано) на суспільну думку. За допомогою об'єктивного розгляду політичних подій ЗМІ формують політично компетентних громадян, які можуть правильно орієнтуватися у складних суперечливих політичних процесах, приймати відповідальні рішення.

3. Великою проблемою є створення умов для набуття громадянами політичних знань. В Україні формування цілісної системи політичної науки і освіти, що спирається на багатовікові традиції вітчизняної політичної думки, розпочалося разом із здобуттям державної самостійності й початком реформування суспільства на принципах демократії та цивілізованості. На початковій стадії становлення цієї системи найсерйознішою проблемою було подолання серед широкого загалу і в структурах державної влади упередженого, негативного ставлення до самої ідеї запровадження зазначеної системи. Ця проблема була пов'язана з існуванням стереотипів на кшталт кваліфікування певної частини гуманітарної інтелігенції як політично небезпечної, ототожнення політичної науки з попередньою заідеологізованою, заформалізованою, задогматизованою системою політичної освіти під патронатом однієї партії. За цих об'єктивно несприятливих умов, перешкод суб'єктивного характеру в Україні все ж сформувалась упродовж перших п'яти років державної самостійності розгалужена інфраструктура політичної науки і освіти. Політологію вивчають нині в усіх вищих закладах освіти України та в середніх спеціальних навчальних закладах .

4. На розвиток політичної культури впливає також стан історичного знання. Ще в античні часи історію називали «магістра віта» - вчителькою життя. Це дуже важливий аспект уявлень людини про суспільство. Об'єктивні історичні дослідження, без ідеологічної догматики, звільняють людей від стереотипного оцінювання інших народів і держав. Історія є надійним ґрунтом для пізнання перспектив розвитку суспільства, сприяє зміцненню почуття єдності світової цивілізації. Можна цілком погодитися з думкою Б. Цимбалістого, що «політична культура, як кожна культура, - це делікатний цвіт попереднього розвитку. Вона в'яне і вмирає, коли суспільство регресує до примітивного способу життя, коли обставини несприятливі» .

5. Необхідною гранню виховання в нашому суспільстві політичної культури є утвердження в суспільстві поваги до права і правопорядку, подолання правового нігілізму. До того ж, як з боку громадян, так і з боку влади у справжній, а не декларованій правовій державі панує культ права. Політично розвинене суспільство розуміє, що міцний соціальний порядок важливіший від політичних амбіцій.

Порядок, лад не може бути «лівим» чи «правим», він має бути порядком. Ладом, а не безперервним тасуванням рядків. У суспільстві, де стабільність ладу спирається на демократичні закони і підтримку суспільства, неможливі хаос, анархія і громадянська війна. Політична культура має розвиватися в напрямі виховання почуття єдності суспільства зі своєю гамою інтересів і відносин, що підтримують громадянську злагоду.

Отже, демократичну політичну культуру можна сформувати шляхом перетворення суспільства на справді демократичне, яке надає можливість кожному громадянину вільно брати участь у політичному житті, створює належні умови для розвитку культури та освіти, дбає про духовний і моральний стан населення.

Сучасна Україна, вже як незалежна держава, у черговий раз стала перед потребою реалізації принципу політичного і культурного плюралізму. Тому політична культура нового суспільства, яка формується в незалежній Україні, мусить бути культурою злагоди, громадянського миру, пошани до свобод і прав людини.

4. Основні напрями розвитку екологічної політики в Україні

Золоте праксеологічне правило Т.Котарбінського констатує, що кожна добра справа, яка затівається в межах порочної системи, рано чи пізно нейтралізується цією системою. Наочною ілюстрацією дії цього правила є всі дотеперішні спроби побудувати в Україні демократичну, справедливу, правову, економічно розвинену, соціально орієнтовану державу. Безперечно, без створення належних сприятливих умов даремно сподіватися і на реальний перехід України на принципи стійкого розвитку. Це потребує з'ясування факторів нестійкості розвитку, що обмежують чи унеможливлюють реалізацію заходів для забезпечення гідного майбутнього нашої держави. Деякі найочевидніші з цих факторів такі:

1. Відсутність консолідованої української нації як добре організованої цілеспрямованої сили, що будує своє життя на засадах національних цінностей, з залученням кращого світового досвіду.

2. Структура економіки, що створена на ідеї єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР і не відповідає потребам та можливостям сучасної України.

3. Відсутність чітких орієнтирів розвитку Української держави, які б забезпечували, з одного боку, - зростання добробуту, зменшення бідності, а з другого - збереження та реабілітацію природних ресурсів і довкілля.

4. Переважно несприятливий, часто катастрофічний стан екологічної ситуації практично на всій території України.

5. Застарілі малоефективні, природоруйнівні технології у сільському господарстві і промисловості, що зумовлює невпинну деградацію навколишнього середовища взагалі та сільгоспугідь зокрема, низьку якість і високу собівартість продукції, непомірно великі матеріальні й енергетичні витрати.

6. Переважна орієнтація на історично віджиле найманство, а не на співвласництво у сфері соціально-виробничих відносин.

7. Відсутність пріоритету освіти, науки, національної культури в соціально-економічному розвитку держави і, як наслідок, низький рівень освіченості, культури (передусім політичної) суспільства.

8. Відсутність політичної волі державної влади в реалізації задекларованих у Конституції України принципів демократії, свободи, гуманізму, народовладдя.

9. Високий рівень злочинності і корупції (за цим показником Україна посідає третє місце у світі), що зумовлює невпинне поглиблення прірви між злиденністю переважної більшості населення і заможністю олігархічної верхівки, а це призводить до нестабільності в суспільстві.

10. Недостатність правового поля держави, що часто-густо зумовлює свавілля чиновництва, правоохоронних органів, маріонетковість судової влади, подальше руйнування природного середовища і виснаження природних ресурсів.

11. Практична відсутність впливу громадських організацій на державну політику.

5. Політичні погляди Конфуція про управління державними справами

У поглядах Конфуція на устрій держави правила виконували функцію закону. Звідси робиться висновок, ніби сутність політики складає не сліпа прихильність правилам, а щира переконаність у їх необхідності; політика - це щось подібне до серединного шляху, що веде до суспільно необхідної, правильної поведінки.

Звичайне право, на якому трималося життя громад, Конфуцій поспішав помітити реконструйованими нормами поведінки. В умовах, коли управління державою і народом передбачалось здійснювати на підставі політики, вони, природно, виконували функції закону.

Конфуцій наполягав на тому, щоб правителі зміцнили своє панування, суворо дотримувалися стародавні обряди: "Якщо у верхах дотримується ритуал, народом легко керувати"

За часів Конфуція, коли більшість населення входило до громади з їх органами самоврядування, сила особистого прикладу продовжувала відігравати чималу роль. Погляди людей були звернені насамперед на керівників громади, голів великих родин. Оскільки їм доводилося вершити суд у громадах, то вони самі зобов'язані були стежити за виконанням норм звичаєвого права, і не тільки спостерігати, але являти собою зразок їх виконання. У кожній громаді норми звичаєвого права були всезагальними. Конфуцій запозичив цю ідею загальності і всеобов'язковості норм поведінки, вивів її за рамки невеликого колективу і розповсюдив вже в межах всієї держави. Він наділив чи ідеєю загальності і зобов'язав всіх, включаючи і правителя, дотримуватися весь комплекс норм, пов'язаних з правилами.

Конфуціанське рішення проблеми складається у розробці патріархально-патерналістської версії деспотичної держави. Конфуцій (Кун Фу-цзи (551 - 479 рр. до н.е.) вважав, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості - по старшинству в родині.

Держава у Конфуція - це одна велика родина, де влада імператора - влада батька, а відносини правителів і підданих - родинні відносини.

Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які заточені у системі "правил поведінки" - норм та ритуалів ''Лі''.

Політична концепція Конфуція включає до свого складу такі ідеї:

- суворий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства, в сім'ї, в державі за принципом "правитель повинен бути правителем, підданий - підданим";

- культ предків, мудрості, знання;

- досягнення людьми рівня "благородного мужа", який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих;

- правління мерітократії (гідних, талановитих);

- встановлення ідеальних відносин в сім'ї та державі відповідно принципу "чого не бажаєш собі, того не робиш іншим".

Конфуціанство (а з VІ ст. н.е. - неоконфуціанство) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, але й отримало розповсюдження в Японії, Кореї, В'єтнамі та інших країнах. Було б помилково припускати, ніби Конфуцій був проти експлуатації народу, він завжди і в усьому побоювався крайнощів, тому і тут він виступає за помірну експлуатацію, так зване "справедливе використання народу". До цієї ж думки Конфуцій повертається наприкінці трактату, де одним з "п'яти прекрасних якостей", необхідних цзюнь цзи для ефективного управління державою, називає уміння правильно використовувати людські ресурси.

Звернення з питаннями до народу навряд чи слід розуміти як прояв зародкових форм демократії. Якщо і допускалося теоретично будь-яку участь нижчестоящих в управлінні, то лише на рівні органів общинного управління. Тут же проводиться думка про необхідність для керуючих встановлення і підтримки постійних контактів з народом. Ідея зворотного зв'язку держави та народу була присутня і в науці легістів, але використовувалася вона дещо по-іншому. У Конфуція її головна мета - уникнути конфліктів між керованими і керуючими; останні повинні домогтися такого положення, коли народ довіряє їм.

І Конфуцій неодноразово звертав увагу учнів на цей аспект управління, ввівши його в одну з обов'язкових функцій держави. Конфуцій зазначав, що в добре керованому державі має бути "достатньо продовольства, досить озброєння і народ повинен вірити їй (адміністрації)".

6. Політичні погляди Фоми Аквінського

В XII-XIII ст. по всій Європі прокотилась хвиля єретичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274 pp.) прагнув обгрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вторгнення церкви в філософію і науки, проти двох істин, що давало певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною небесною, що осягається відвертістю і вірою, але не залежною від неї, а іноді і навіть приходить в суперечність з нею. За вченням Фоми Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога - чистого розуму - до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. В політичній доктрині Фоми Аквінського значне місце займає вчення про закони, їх види, про державу, владу та ін., прагнення використати погляди Арістотеля для обґрунтування догм католицької церкви, і ще більше зміцнити її позиції. Фома Аквінський вважав, що світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна, всеохоплююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі - наміснику Бога на Землі - мають, як васали, підкорятися всі світські, царі, володарі. З урахуванням таких положень Фома Аквінський розвиває теорію теократичної влади. Державна влада - це результат волі Бога. Проте не кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина, має вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі божественним законам накази. В таких випадках визначити законність походження і використання влади володаря належить церкві. Політичні концепції Фоми Аквінського - відверта і тверда апологія феодалізму в Західній Європі.

Середні віки - період спаду в історії політичних і соціальних вчень в порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти святого Письма і канони церкви - все це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин. Та і в період Середньовіччя політико-правова ідеологія і вчення далекі від застою. Проблеми відносин церкви і держави, що вийшли на передній край, неминуче породжували суперечки про суть, мету і завдання держави, про її відмінність від церкви та ін., логічно це вело до формування і реалізації проблем державного суверенітету. Суперечки про співвідносний церкви та держави супроводжувались також виявленням відмінностей між власне політикою, політичними відносинами, правом як сферою державної діяльності і законами совісті, віри і моралі, звернутими у внутрішній світ людини. У радикальних теоріях Середньовіччя уже проголошувалась свобода совісті і невтручання церкви в справи держави. Та в Середньовіччі ще мало зроблено для розвитку ідей свободи і рівності людей, справедливості. Суспільства країн Західної Європи будувались як монархічно-церковні і станові ієрархії. Демократичні і революційні тенденції раннього християнства знайшли розвиток у ряді єретичних рухів середніх віків. Радикальні єресі обґрунтовували рівність людей перед законом і їх право брати участь в реалізації не тільки церковних, але й державних справ.

7. Теорія правової держави І. Канта

Справжню свободу, вважав І. Кант, люди дістають лише в державі. Однак нерідко свобода переростає у свавілля. Сукупність умов, які обмежують свавілля одного стосовно інших, І. Кант називає правом. Здійснення права вимагає, щоб воно було загальнообовґязковим. Для цього потрібно наділити право силою примусу, що може зробити лише держава. І. Кант визначає державу як «обґєднання множинності людей, підпорядкованих правовим законам»4. Призначення держави він повґязує не з практичними потребами членів суспільства, а з правом - державний устрій повинен максимально відповідати вимогам досконалого права.

Висунення та обгрунтування І. Кантом тверджень про те, що кожна людина є абсолютною і самодостатньою цінністю, що індивіди відмовляються від необмеженої і свавільної свободи природного стану на користь справжньої свободи у правовому стані, що призначення держави полягає в досконалому праві, максимальній відповідності державного устрою принципам права тощо, дають підстави вважати його одним із основних творців теорії правової держави.

Так поступово сформувалася теорія правової держави, сенс якої полягає в обгрунтуванні необхідності зв'язати державу правом, установити правові межі її могутності і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави, не допустити виродження держави в тиранію. Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх - і для держави, і для громадян - і мати правовий характер, тобто відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, засноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості і спрямовані лише на захист державної влади.

8. Політична думка Київської Русі

Перші писані пам'ятки наших вітчизняних пращурів, що дійшли до сучасних поколінь українського народу, припадають на Х--XI ст., тобто вони майже на 4 тисячоліття «молодші» від ранніх давньоєгипетських і шумерських текстів.

Наші предки пройшли власний шлях стихійного та організованого козівництва, матріархату, патріархату, племінної організації, язичницьких вірувань і первісної військової демократії. Знали сучасні українські землі найвищу державно-полісну еллінську культуру, римські традиції, «демократичні» царства скіфів, державні утворення протоукраїнських словґянських племен, вплив на первісні політичні процеси готів, гунів, аланів, аварів, хозарів, варягів, угрів, печенігів, половців та інших чужинців. Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII--XI ст., стало згодом політичним осередком величезної імперії - Руської (Київської) держави.

На рубежі XII--XIII ст. естафету національного державотворення прийняла Галицько-Волинська земля, але в середині XIV ст., не витримавши ударів численних зовнішніх ворогів, вона на шість століть була відірвана від материзни і перетворилася на поневолену провінцію то Польщі, то Угорщини, то Австрії. Та й сама вітчизна була пошматована між татаро-монголами, Литвою, Польщею, Оттоманщиною, Кримським ханством і Московщиною. Новий етап державного будівництва започаткувало у XVI ст. козацтво, створивши за дніпровськими порогами Запорозьку Січ, яка згодом стала політичним осередком боротьби за національно-державницьку ідею, реалізовану в середині XVII ст. Б. Хмельницьким у формі Гетьманщини.

Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Джерелом світорозуміння духовних мислителів Київської Русі були Старий та Новий Заповіти, релігійні постулати отців церкви Афанасія Олександрійського, Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

Завдяки священнослужителям-літописцям дійшла до сьогодення і давньоруська міфологія, відомості про найважливіші історичні події, тексти деяких політико-правових документів світського характеру - договори Русі з Візантією Х ст., «Руська правда». Вони закріплювали характерні для тих часів політичні принципи панування сили в державі, станового поділу людей на повноправних, неповноправних і безправних, недоторканності приватної власності, божественного чи напівбожественного походження влади князя тощо.

Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були "Слово про закон і благодать " митрополита Іларіона, “Руська Правда” Ярослава Мудрого, "Повчання дітям " Володимира Мономаха, "Повість минулих літ" літописця Нестора, "Ізборник 1076p " та ін.

Київський митрополит Іларіон (XI ст.) у праці-проповіді «Про закон і благодать» виступив проти рабства, за мир, злагоду між народами, вважаючи їх рівними між собою, за політичну самостійність Київської Русі; відкинув закони іудеїв як такі, що порушують природну рівність і свободу людини, закріплюють богообраність лише одного народу, закликав підпорядкуватись не такому закону, а благодаті, тобто євангельським істинам, що скасовують рабство, славлять доброту людини, роблять церкву вірною служницею держави і князя.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція "богоугодного володаря" (представники ігумен Феодосій Печерський і літописець Нестор) і концепція “князівського одновладдя” (представники - митрополити Іларіон та К.Смолятич).

Автори першої концепції сформулювали:

- ідею "духовного проводу над світською владою ";

- ідею необхідності обґєднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу;

- ідею божественної природи влади.

Праця Володимира Мономаха "Повчання дітям" (1096) - це, насамперед, настанови державному діячеві, князеві, який повинен бути відповідальним, справедливим, мудрим, здатним до протистояння ворогам, утримання в покорі бояр і удільних князів. Володимир Мономах прагнув прищепити дітям християнську мораль, людяність, благочестивість, схильність до науки, стриманість. Суд і покарання повинні бути справедливими: "Ні правого, ні винуватого не вбивайте і не веліть убивати його. Якщо навіть заслуговуватиме смерті, і то не погубляйте жодного християнина ". Мономах всіляко підкреслював, що володар має бути взірцем досконалості. Він закликав князів до примирення, подолання міжусобиць заради єдності Русі.

Важливе місце у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало "Слово о полку Ігоревім " (XII ст.), у якому розвинена ідея необхідності політичного обґєднання руських земель і припинення міжусобної боротьби, про виникнення держави на ґрунті суспільного договору між князем і народом.

Під час перебування більшої частини українського народу під зверхністю Литви і Польщі (XIV--XVII ст.) «шляхетська демократія» орієнтувалася на «Руську правду», приписи якої діяли до середини XV ст. Князівські та королівські привілеї, які поширювалися на спольщену еліту, були закріплені в конституціях польського сейму, що діяв з 1446 р., у Судебнику Великого князя Казимира 1488 p., у Литовських статутах 1529 p., 1566 p., 1588 p., які разом із Саксонським зерцалом і деякими іншими джерелами німецького права були нормативною основою політико-правової системи і Великого князівства Литовського (до Люблінської унії 1569 p.), і Речі Посполитої, а у XVIII - на початку XIX ст. зумовили кодифікацію українського права.

9. Державотворчі концепції українських гетьманів

Протестуючи проти окатоличення, ополячення та феодального гноблення українського народу, полемісти в опосередкованій формі відстоювали його незалежність і свободу. На відміну від цього пасивного спротиву, на захист права України на незалежність активно виступило козацтво. Соціальною основою виникнення козацького руху був протест українського трудового люду проти жорстокого феодально-кріпосницького гноблення як польською шляхтою, так і «своїми» панами.

Волелюбні українці з Галичини, Волині, Поділля та інших земель переселялися на незаймані або малонаселені землі Наддніпрянщини, насамперед Лівобережжя. Кількість утікачів особливо зросла у XVI-- XVII ст. У цей період український народ практично втратив стару політичну еліту, нащадки давньокиївських князівських родів ставали завзятішими прихильниками єдиної Польщі, ніж багато хто з польських аристократів. Козацтво змогло не лише захистити український народ від цілковитої асиміляції, а й створити в ході національно-визвольної війни власну систему організації державної влади. Прагнення українського народу до звільнення від польсько-шляхетського гніту знайшло своє відображення у його національно-визвольній боротьбі. Наприкінці XVI ст. Україною прокотилася хвиля антишляхетських, антифеодальних селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського та Северина Наливайка. Гетьман Війська Запорозького Петро Конашевич Сагайдачний домігся визнання польським урядом автономії українських земель у складі Речі Посполитої. Автономія, зокрема, передбачала: ліквідацію посади старшого над козаками від польського уряду; визнання влади обраного на козацькій раді гетьмана над всією Україною; скасування рішень польського сейму щодо обмежень козацьких прав і вольностей; свободу віросповідання населення України.

Гетьман Богдан Хмельницький продовжив справу П.Сагайдачного. Він очолив визвольну війну українського народу проти польської шляхти 1648--1654 рр., результатом якої стало утворення козацько-гетьманської держави. Державотворчі процеси в тогочасній Україні визначали такі документи, як «Статті про устрій Війська Запорозького», Зборівський договір 1649 р., універсали та офіційні листи Б. Хмельницького. Особливо важливе значення для становлення незалежної української держави мав Зборівський договір, укладений Б. Хмельницьким з польським королем Яном Казимиром. Договір утвердив автономію (владу гетьмана) Правобережної України у складі Речі Посполитої. В результаті укладення договору інші європейські держави визнали Україну як окреме державне утворення з власною територією, органами державної влади, військом, судом, вірою, мовою тощо.

Існування козацько-гетьманської держави як самостійної і незалежної було нетривалим. Ще в ході визвольної війни у Б. Хмельницького та частини його оточення утвердилася думка, що власними силами, без сторонньої допомоги Україна не зможе захиститися від ворожих нападів і зберегти свою незалежність. Тривала війна з Польщею, численні напади Османської імперії спонукали українську гетьманську верхівку звернутися по допомогу до Росії. Великі надії при цьому покладалися на спільне походження, єдину віру, близькість мов, культури та історичної долі українського і російського народів. У 1654 р. між Україною і Росією була укладена угода, за якою Україна увійшла до складу Росії на правах широкої автономії, а в результаті фактично втратила свою незалежність. Після укладення цієї угоди доля української державності вирішувалась у взаємовідносинах України і Росії. Тогочасна українська політична думка відображала особливості цих відносин та політичний устрій козацько-гетьманської держави, особливо виразно це вдалося зробити П. Орлику. Пилип Орлик Пилип Орлик (1672--1742) був генеральним писарем гетьмана України Івана Мазепи - другою за посадою особою в державі. Поразка Карла XII та І. Мазепи під Полтавою, переслідування соратників останнього змусили П. Орлика емігрувати, він жив у різних європейських країнах. По смерті І. Мазепи (1709) П. Орлик 5 травня 1710 р. у м. Бендерах був обраний козацькою радою гетьманом України. Він неодноразово робив спроби за допомогою союзників домогтися незалежності України. Фактичним гетьманом України тоді був ставленик Петра І Іван Скоропадський, який своєю діяльністю сприяв знищенню гетьманату як політичного інституту. Найвідомішим політико-правовим документом часів гетьманування П. Орлика є договір між ним та старшиною й запорозькими козаками «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького», укладений 16 квітня 1710 р. на козацькій раді в Бендерах. Розроблений групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, цей договір відомий як «Конституція Пилипа Орлика», або «Бендерська Конституція».

Конституція складається з двох частин. У вступній частині стисло подана історія козацтва від попередників київського князя Володимира Великого до часів Б. Хмельницького та І. Мазепи, а також обґрунтовується необхідність прийняття конституції для запобігання деспотизму правителів. Основна частина конституції містить статті, в яких ідеться про державний устрій України як козацької держави. Зміст цих статей полягає ось у чому: в Україні відновлюються права православної церкви, яка повертається під юрисдикцію константинопольського патріарха; відновлюються і проголошуються недоторканними давні кордони козацької держави; відновлюються давні права Запорозької Січі, їй повертаються землі та маєтності, відібрані царськими указами, а побудовані Росією на ЇЇ території фортеці мають бути знесені; всі поточні державні справи вирішує гетьман спільно з радою генеральної старшини; основоположні питання державного життя вирішує генеральна рада, яка складається з гетьмана, генеральної старшини, цивільних полковників та козаків (по одному від кожного полку) збирається тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову; державні службовці повинні обовґязково складати присягу на вірність Батьківщині та гетьману; старшина й рада мають право виступати проти гетьмана, якщо він порушує закони; справи про кривду та провини генеральної старшини розглядаються генеральним судом, який не підпорядковується гетьману; генеральна старшина звітує перед гетьманом про свою роботу; державний скарб відокремлюється від гетьманського й передається в управління генерального підскарбія; на утримання гетьмана призначаються окремі землі; полковники, сотники та інші посадові особи обираються вільними голосами і затверджуються гетьманом; гетьман має контролювати розумність податків і повинностей, від них звільняються козацькі вдови, сироти та їхні господарства; проводиться ревізія державних земель, якими користується старшина, відновлюється законність у користуванні суспільним надбанням і встановлюється рівність у виконанні державних обовґязків. Конституція П. Орлика не набула чинності, вона залишилася лише проектом політико-правового документа.

Тому некоректно «її вважати першою українською конституцією», «першою у світі демократичною конституцією», подавати її як попередника прийнятої у 1787 р. Конституції США - першого в історії чинного основного закону держави. Конституція П. Орлика має велике значення як свідчення того, що українська політико-правова думка розвивалася в руслі передових західноєвропейських політичних традицій. Конституція містить низку демократичних і прогресивних ідей: обмеження влади гетьмана, представницьке управління, поділ державної влади, закріплення прав і свобод особи, справедливість у розподілі суспільних благ, підтримка соціальне незахищених верств населення тощо. Та найбільше значення конституції полягає в тому, що в ній здійснено всебічне (історичне, політичне і правове) обґрунтування ідеї незалежності України як суверенної держави. Починається конституція з урочистої декларації про те, що «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Ще одним документом, в якому обґрунтовується Ідея незалежної української держави, є звернення П. Орлика до урядів європейських держав під назвою «Вивід прав України».

За визначенням автора, мета звернення полягає в тому, щоб показати, що Україна є вільним князівством, у якому суспільні стани обирали гетьманів за власною волею. Для обґрунтування цієї тези автор наводить низку історичних аргументів. Найпереконливішим із них, незаперечним доказом суверенності України є сам факт укладення Б. Хмельницьким договору з Росією, де Україна виступила як самостійна держава. П. Орлик наголошує, що Б. Хмельницький визволив козацьку Україну, утворив з неї незалежне князівство і вдовольнився титулом гетьмана. По його смерті князів-гетьманів обирали суспільні стани. Б. Хмельницький уклав з Царем Олексієм Михайловичем союзний договір, однак він був порушений російською стороною. За часів гетьманства Івана Брюховецького Україну було примушено зректися суверенітету. Однак гетьман не міг дарувати те, що належало суспільним станам. Позбавлення України суверенітету є порушенням безперечного права її станів на незалежність.

Отже, робить висновок П. Орлик, договір з Росією втратив силу, і «козаки мають за собою право людське і природне, один з головних принципів якого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привертати уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Значний внесок у розвиток вчення про державу та її взаємовідносини з церквою зробили діячі Києво-Могилянської академії - першого вищого навчального закладу в Україні. Багато вихованців академії обіймали важливі посади як у гетьманській адміністрації, так і на царській службі, де вони нерідко ставали запеклими прихильниками самодержавства.

Одними з найвідоміших діячів Києво-Могилянської академії були викладачі С. Яворський і Ф. Прокопович. Стефан Яворський Стефан Яворський (1658--1722) був українським і російським церковним діячем - митрополитом Муромським та Рязанським, місце - блюстителем патріаршого престолу, очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий також як автор праці «Камінь віри» (1715) та численних проповідей. Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині якої стояв імператор , нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче - купецтво, духовні чини і в самому низу - простий народ.