З'ясовуючи дію механізмів політичної соціалізації, необхідно враховувати стадії розвитку особи, що зумовлені її віковими змінами. Так, уже у віці 3-4-х років дитина отримує перші уявлення про політику. Батьки і старші члени сім'ї передають дитині певні політичні погляди, зразки політичної поведінки. Вони дають дитині перші приклади участі чи ухилу від політичного життя, перші емоційні та раціональні оцінки. Усе це можна назвати безпосередньою політичною соціалізацією в сім'ї. Атмосфера, що панує в домі батьків, формує риси особистості індивіда, що в майбутньому матиме велике значення для його політичної поведінки, як, наприклад, здатність до погодження дій, уміння обговорювати питання, що не збігаються з власною позицією, наявність чи брак агресивних тенденцій. У цілому можна сказати, що вже в сім'ї формуються основні риси майбутньої політичної поведінки. Пізніше, коли дитина піде до школи, почнеться наступний етап розвитку політичних уявлень. Під впливом учителів, засобів масової інформації та стихійних факторів у свідомості дітей відбувається не тільки кількісне накопичення знань про політику, а й певні якісні зміни: формування ставлення до політики. Наступний етап - етап юності - характеризується включенням нових механізмів передавання політичних цінностей, зокрема неформальних - різні молодіжні групи, молодіжна субкультура в цілому.

Результати соціологічних досліджень свідчать, що політичний світ дитини починає формуватися ще до того, як вона піде до школи, найбільш значний розвиток відбувається між 11 і 13 роками, власне політичне «я» в основному формується до 18 років, піднесення політичної активності спостерігається в ранній дорослості, процент участі в голосуванні, а також ідентифікації з політичними партіями і рухами зростає у віці 20--30 років, після чого або ще підвищується, або починає знижуватися. Дитячі та юнацькі роки вважаються найбільш важливими для соціалізації взагалі, політичної соціалізації зокрема. Недоліки соціального й політичного розвитку в цьому віці обов'язково даватимуться взнаки в майбутньому.

Політична соціалізація особи триває протягом усього життя. Етапами цього процесу стають уже не тільки певні вікові зміни, а й належність особи до тієї чи іншої соціальної групи, засвоєння відповідних соціальних і політичних ролей, досвід особистої участі в політичній діяльності.

Політична свідомість і поведінка особи формуються не тільки під впливом політичних факторів, які можуть відігравати визначальну роль, а й неполітичних чинників, а саме - умов життя, що в них відбувається становлення людини. Так, до неполітичних факторів, що багато важать у формуванні політичних цінностей та ціннісних орієнтацій, належать сім'я, школа, праця, група ровесників, церква, культура, засоби масової інформації, соціально-економічні відносини, спосіб життя, національні й етичні традиції тощо.

Політична соціалізація в суспільному житті є системою, з таких, головно, складових: характер і тип державного устрою, панівний режим, політичні інститути, партії, організації, рухи. Усі ці інститути й організації за допомогою спеціальних механізмів коригують і контролюють політичну поведінку індивіда. У повсякденному житті політичні й неполітичні фактори політичної соціалізації особи складають органічну єдність. Так, у реальному житті політичного значення для індивіда можуть набувати далекі від політики чинники: праця, характер відносин людини і природи, науково-технічний прогрес та його негативні наслідки, ядерні випробування і збереження довкілля тощо.

Які ж основні фактори впливають на процес політичної соціалізації особи?

Передовсім це моральний та ідейно-політичний вплив суспільства в цілому (політичної системи, соціально-класової структури, політичної культури, засобів масової інформації, культури і мистецтва тощо).

По-друге, притаманні індивіду певні біопсихологічні характеристики (темперамент, інтелект, воля тощо).

По-третє, рівень політичного розвитку та відповідний соціальний досвід особи. Суспільна практика свідчить: що багатший соціальний досвід, то складніше і суперечливіше відбувається політична переорієнтація особи в новій соціально-політичній ситуації, а інколи вона взагалі стає неможливою.

По-четверте, соціальний статус особи. коли позитивний статус у людини не змінюється тривалий час, то цей процес веде до закріплення політичної свідомості особи. У разі, коли політичні орієнтації заходять у суперечність із соціальним статусом, можливі як зміцнення політичної свідомості та поведінки особи, так і радикальна політична переорієнтація. Ось чому переорієнтація особи може ефективніше відбуватися на ранніх етапах політичної соціалізації, коли політичні знання й погляди ще не цілком трансформувалися в переконання. Не випадково основні надії в реформуванні всіх сторін свого життя суспільство покладає на молодь.

За сучасних умов виявляються дві тенденції, у боротьбі яких відбувається процес політичної соціалізації. Перша тенденція полягає в зростанні суспільної потреби в розвитку політичної свідомості особи, в її активному включенні в політику. Цей процес особливо яскраво помітний за демократизації різних типів політичних систем і режимів. Друга тенденція, на противагу першій, виявляється в різних формах відчуження людини від держави, її інститутів, від прийняття політичних рішень.

Дія першої тенденції нині виявляється в збільшенні активності та поінформованості особистості про політику, у серйозних зрушеннях у політичній свідомості та політичній поведінці суспільства, у залученні до політики нових верств населення. Дія другої тенденції - у політичному відчуженні громадян від держави та інших інститутів політичної системи, у зростанні в суспільстві апатії та цинізму, зневіри в офіційній політиці, владних структурах усіх рівнів. У боротьбі цих двох тенденцій відбувається формування нових механізмів регуляції політичної поведінки і становлення нового суб'єкта політики: людини активної, яка приймає самостійні й відповідальні рішення.

Проблема політичної соціалізації людини загострюється під час переходу суспільства від одного стану до іншого. Українське суспільство переживає саме такий перехідний період. Нестабільність, невизначеність суспільних процесів, швидка зміна політичної, економічної ситуації - усе це ставить надто суворі вимоги до пересічної людини. Питання входження людини до ринку, її ставлення до влади, можливості адаптації до кризи - економічної, соціально-політичної, духовно-ідеологічної - усе це стосується кожного. Реалізація програми переходу до ринку кардинально змінює економічний устрій держави, систему відносин власності, становище людини в економіці. Ринкова економіка базується на багатоманітних формах власності, змаганні самостійних товаровиробників, розвинутій системі фінансів, на дії могутніх стимулів особистої і колективної заінтересованості в досягненні високих кінцевих результатів праці. «Двадцяте століття, - пише російський політолог і суспільний діяч А. М. Яковлєв, - повністю підтвердило: тільки ринкова економіка здатна забезпечити високу ефективність народного господарства. Світова політика не знає жодної високорозвиненої країни, де не було б ринкової структури, і, навпаки, приклад негнучкості, низької ефективності, уповільнення технічного прогресу демонструють країни, де нема ринкової економіки. Ринок виявився явищем, народженим людською цивілізацією через відбір» .

Проблема створення ринку в нашій державі є досить складною не тільки внаслідок економічних та організаційних труднощів, а й унаслідок соціальних колізій, що неминуче виникають на ґрунті реальних соціально-історичних обставин. Процес формування ринку на Заході тривав кількасот років. Він відбувався багато в чому під впливом історичних подій, наприклад Реформації, що сформувала в людей такі риси, як раціоналізм, акуратність та ділова сумлінність. Епоха Просвітництва, визначивши основні політичні свободи та гарантії недоторканності особи (у тому числі й у сфері економіки), сприяла розвитку політичної демократії, формуванню правових держав. У суспільстві утвердилися закони, норми, правила, а також певні моральні засади, які регламентували поведінку людей, сформувалися громадяни з певними рисами особистості.

Усе це сприяло побудові західної промисловості на засадах суворо регламентованої адміністративно-командної організації з дуже жорстким розподілом управлінських і виконавських функцій, на засадах організації різних стандартних робіт-операцій, виконуваних робітниками. А ці принципи, за твердженням Ф. У. Тейлора, засновника американської системи промислового виробництва, «можуть бути з однаковим успіхом застосовані до будь-яких видів соціальної діяльності» .

Зовсім інша ситуація в Україні. Виявилася майже повна неготовність людини працювати за умов ринку, легальна ділова активність у галузі виробництва перебуває майже на нулі. Зате набула широкого розмаху активність у сфері перерозподілу - «вибивання» ресурсів і кредитів у держави (легальні форми), розкрадання й шахрайство (нелегальні форми), «тіньова» комерційна та банківська діяльність. Ці види «активності» накладають на людей свій відбиток, формуючи такі риси, як злодійкувата спритність, нечесність, неповага до закону, невіра в можливості відкритого вияву своєї активності в межах легальних організацій.

Формування нових норм і правил поведінки людини в суспільстві, створення нових типів організації потребують тривалого часу. Для нашого суспільства перехід від адміністративної до ринкової економіки означає докорінну зміну способу життя: посилення мобільності та готовності до постійного підвищення кваліфікації або зміни роботи й відповідної перекваліфікації, зростання інтенсивності праці для забезпечення собі належного достатку за умов значної різниці в рівні життя різних верств і соціальних груп.

Значна частина населення до цього не готова. Багато людей не можуть знайти своє місце в ринковій економіці, пристосуватися до нових умов. Це стосується насамперед малокваліфікованих робітників, частини службовців і відповідальних працівників апарату управління, наукових працівників, викладачів та деяких інших категорій населення. Зростання кількості людей, що не здатні адаптуватися до ринкових відносин, може призвести до дестабілізації суспільства, виникнення гострих соціальних конфліктів, до екстремістських виступів. Ситуація дестабілізації суспільства загрожує навіть неосталінізмом. Ось чому за переходу до ринкової економіки в повному обсязі мають бути враховані соціальні наслідки такого переходу.

Перехід нашої країни до ринкової економіки навряд чи можливий без опори на власні національно-культурні традиції. Досвід історії це підтверджує. Самобутнім шляхом здійснила модернізацію Японія. Але запозичити досвід японських менеджерів американцям, наприклад, не пощастило - інші традиції, інша культура. Підприємства в Японії організовані за типом «природної спільності», з наймом на все життя, неформальними, доброзичливими стосунками членів колективу на зразок традиційно-общинних або сімейних. У центрі уваги - робітник. Управління спрямоване не на «керівництво працею», а на створення сприятливого соціального мікроклімату, на підтримку стабільності персоналу, розвиток позитивних особистісних рис у висококваліфікованих робітників.

Реформа політичної системи в Україні має забезпечити перехід від адміністративно-командної системи влади й управління до плюралістичної системи. Плюралістична демократія надає однакові можливості для участі в політичному житті всім соціальним групам суспільства, кожній людині. Важливо, що політичне життя, яке базується на свободі, плюралізмі думок, парламентаризмі, неминуче породжує альтернативні шляхи розв'язання суспільних проблем. А єдине спрямування державної політики може забезпечуватися коаліційним правлінням різних політичних сил. Це має бути тільки правова держава, що в ній верховенство закону є імперативом. Найвища функція держави - забезпечення прав і свобод громадян, створення гарантій і умов для вільної діяльності людей.

Слід усвідомити, що нормальна держава не може існувати без ідеології та ідеологічних інститутів, метою яких є відтворення цієї ідеології в масовій та індивідуальній свідомості. Для сучасного суспільства єдиною ідеологією, що забезпечує стабільність держави та гідний рівень матеріального й духовного життя людини, є гуманістична та демократична система цінностей, що базується на політичному плюралізмі, вільній ринковій економіці, рівності громадян перед законом. На жаль, як у жодній іншій посттоталітарній державі, в Україні існує найглибша прірва між метою (на словах) та умовами її реалізації.

Ми вже зазначали, що населення України досить критично оцінює політичну діяльність партій і рухів, професійну політичну діяльність узагалі. Не завадить знов нагадати, що опитування жителів Київщини показало: позитивно ставляться до професійної політичної діяльності лише 16% респондентів, негативно - близько 51%, 23% не змогли відповісти, а 6% до неї байдужі. Характерно, що з віком негативне сприйняття політики як професії посилюється .

Нині в Україні відбувається створення демократичної інфраструктури політичної соціалізації, яка здатна відіграти суттєву роль у подоланні стереотипів тоталітарної масової та індивідуальної політичної свідомості. Цей процес разом з організаційними зусиллями потребує розробки концепції і засад політичної соціалізації особи стосовно сьогоднішніх умов формування демократичної культури населення.

Щодо організаційної сторони проблеми, то варто зазначити, що Україна, як і інші країни СНД, має досвід функціонування системи політичної освіти. Цей досвід, а також матеріальна база цілком можуть бути використані з метою демократичної політпросвіти населення держави. Набагато складнішою справою є залучення до діяльності в системі політичної освіти спеціалістів і громадськості. Накопичений досвід старих «спеців» тут не завжди може бути придатним, а ентузіасти-аматори навряд чи можуть на професійному рівні осмислити й здійснити цю важливу роботу за сучасних умов.

Так, польський політолог Є. Вятр, аналізуючи перспективи розвитку демократії в країнах Східної Європи, підкреслює велике значення для розвитку демократії спадщини минулого, тобто такого типу політичної культури, який би характеризувався взаємотерпимістю і впевненістю в тому, що переможений поважатиме демократичні правила гри. Щодо цього, на думку Є. Вятра, минуле країн Східної Європи не дає підстав для заспокоєння. Гоніння на інакомислячих, підозрілість, фанатизм, сприйняття політики в категоріях «образу ворога» - саме так виховано цілі покоління .

Як свідчить суспільна практика, політична соціалізація є невіддільною від загальної (загальнокультурної) соціалізації. Ці два потоки зумовлюють один одного, хоч межі їхніх внутрішніх стадій можуть не збігатися і між ними можуть виникати суперечності, особливо в тих випадках, коли новий політичний режим намагається утвердити свою владу на базі старої культури або коли стара культура намагається відтворити себе на базі нового політичного режиму.

Як може сьогодні відбуватися процес політичної соціалізації в Україні? Зрозуміло, що сама можливість переходу від тоталітаризму до демократії робить об'єктивно необхідною зміну як ролі політики в житті людей, так і типу політичної культури, що склався раніше. За сучасних умов відбувається не лише соціалізація покоління, яке вступає в життя, а й ресоціалізація всього раніше соціалізованого населення. Для здійснення цього процесу система цінностей, норм та стереотипів, що їх одержала Україна в спадщину від тоталітаризму колишнього СРСР, має бути замінена на систему демократичних норм і цінностей.

Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично заангажованої частини наукової, педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний процес політичної соціалізації та формування громадянської свідомості. Створюючи таку систему, слід ураховувати як досвід країн з розвинутою демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад:

- пропаганди національної та соціально-класової толерантності як єдиної можливості уникнути соціального вибуху й громадянської війни за умов тяжкої соціальної кризи;

- утвердження свободи (слова, пересування, совісті і т. д.) як абсолютної й неминущої цінності, в ім'я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку;

- руйнування психологічного стереотипу «засвоєної безпорадності», пов'язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки «десь там», а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності багатого Заходу;

- створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед - своїм найближчим сусідам, від миру в домі котрих залежить мир і в нашому власному домі.

18. Особливості формування демократичної культури особистості

Вектор руху суспільства в бік демократії, безумовно захоплює й освіту. Демократичне суспільство повинно бути суспільством навчання, в якому кожна людина в процесі підвищення рівня своєї освіти звільняється від консервативних поглядів та стає здатною до народження ідей, впровадження яких піде на користь всьому суспільству. Завдання демократичної освіти, полягає в тому, щоб спираючись на кращий досвід минулого та теперішнього, підготувати людину до майбутнього, щоб людина могла стати таким членом суспільства, який би міг гідно оцінити різні цілі свого життя та могла б вірно визначити шляхи їх досягнення.

Демократична система освіти як засіб подолання складностей у розвитку сучасного суспільства є однією з провідних тенденцій його розвитку. Процес демократизації освіти передбачає створення для кожного рівних можливостей в отриманні освіти незалежно від раси, національності, мови, статі, віку, матеріального положення , соціального походження, ставлення до релігії та спрямований на розвиток індивідуальних особливостей та обдарованості, інтеграцію особистості в систему світової культури, та надання громадянам права вибору закладу освіти.

Одним з перших практичних завдань на шляху дослідження демократичної культури особистості як педагогічної проблеми ми вважаємо створення її змістовної моделі, визначення зовнішніх та внутрішніх факторів, що впливають на її формування. Для цього ми скористалися методом експертного оцінювання, який надав нам можливість перевірити значущість компонентів створеної нами моделі демократичної культури особистості та проаналізувати вплив зовнішніх та внутрішніх факторів на її формування.

В своєму дослідженні ми спираємося на модель демократичної культури, запропоновану Є.М. Хриковим: «Урахування положень соціальних наук дає можливість розглядати демократичну культуру як соціально зумовлений рівень розвитку особистості в сфері суспільного життя. Використання психологічних знань дозволяє виділити в структурі демократичної культури такі блоки: гносеологічні, емоційно - аксіологічні, праксеологічні характеристики та особистісні якості» На думку автора: « Демократична культура с талому виді відбиває сутність таких явищ, як демократичний світогляд, громадянська культура, політична, правова, моральна культура. Найбільш яскраво демократичну культуру характеризує здатність до автономної поведінки та оптимальної взаємодії з навколишнім світом.

Особистість є відкритою системою, на яку впливає і мікросередовище і макросередовище.

Тому рівень демократичної культур є соціально зумовленим. У нашому дослідженні ми допускаємо, що у взаємодії в межах « особистість - суспільство » діє закон соціальної ролевантності: демократична культура особистості та суспільства взаємовизначають одна одну.

19. Чим відрізняється політична участь від політичної соціалізації

Результатом процесу політичної соціалізації є готовність людини до участі в політичному житті суспільства, що полягає в певному рівні її політичної мобілізованості. Ця готовність охоплює такі елементи:

- знання, достатні для свідомого залучення до політичного процесу, які передбачають уявлення про принципи функціонування політичної системи та наслідки участі індивіда у політиці;

- визнання фундаментальних цінностей суспільства на рівні пізнавального, емоційного та вольового аспектів;

- політичні навички, які сприяють переходу до політичної діяльності.

Наявність чи відсутність цих трьох компонентів у внутрішній структурі особистості спричиняє той чи інший тип політичної поведінки особи. Вперше таке важливе явище як політична поведінка особи в політичному житті суспільства розглянули вчені-біхевіористи. На їхню думку, об'єктом досліджень політології мають бути дії людей, спрямовані на досягнення їхніх політичних цілей.

Політична поведінка - та чи інша форма практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які він виражає ставлення до політичної або всієї суспільної системи й інших соціальних об'єктів. Може бути активною або пасивною, виявлятись у політичній зацікавленості та участі, або, навпаки, в політичній байдужості та неучасті. Політична поведінка - це будь-яка форма реакції людини на імпульси, що надходять від політичної системи, яка може виявлятись у двох видах: відкритий - участь у політичному житті (політична діяльність) і закритий - політична неучасть (бездіяльність).

Розглянемо детальніше феномен політичної участі. Роль стимулу, який спонукає людину до політичної діяльності, виконують інтереси людей.

Під інтересом розуміють спрямованість людини чи групи людей на певний об'єкт або певну діяльність. Усвідомлення людьми власних потреб та можливих шляхів їх задоволення призводить до формування інтересу, який спонукає суб'єкт до суспільної діяльності.

За об'єктом, на який спрямована діяльність суб'єкта, суспільні інтереси поділяють на економічні!, політичні, соціальні, духовні. Власне політичні інтереси - це стимул до політичної діяльності індивіда. У процесі реалізації політичного інтересу особистість самостверджується та демонструє ставлення до політичної влади. Оскільки політика є засобом регулювання суспільного життя, то в процесі політичної діяльності задовольняються й інші види інтересів та потреб: економічні, культурні, духовні, релігійні. Інтерес індивіда до політики можуть спричиняти будь-які невдоволені потреби, якщо їх вирішення залежить від дій та рішень влади (шкільна реформа, рівень податків тощо), до того ж ці проблеми можуть набувати політичного характеру, що, відтак, значно посилює ступінь політичної активності людей.

Що ж спонукає людину до політичної діяльності? У тоталітарній державі (колишньому СРСР) такого питання взагалі не виникало. Вважали, що політика держави сама має зацікавити кожну людину. Однак мотиви політичної участі не полягають у виконанні громадянами Конституції.

Соціологічні дослідження свідчать, що, насамперед через участь у політиці, людина задовольняє одну з базових потреб - потребу у спілкуванні. Спілкування відбувається на різних рівнях - у сім'ї, в товаристві, в трудовому колективі. Але політика надає змогу людині спілкуватися з великими групами людей, зіставляти власні інтереси з інтересами групи, впливати на поведінку членів групи. У такому спілкуванні формується громадянська ідентичність людини - усвідомлення себе як члена цього суспільства.

Інколи політиком стає людина, яка не зуміла реалізувати себе у сім'ї, професійній кар'єрі. У такому разі політична участь стає засобом компенсації особистих, професійних або творчих невдач.

Ще одна потреба, яка підштовхує людей до активності у політиці - це потреба особистого контролю над перебігом політичних подій. Об'єктом контролю в цьому разі є політичні інституції, їхня діяльність та поведінка окремих людей і груп у вирішальних громадсько-політичних ситуаціях. Учені вважають, що якщо в процесі участі у політиці не задовольняється потреба у контролі, то це призводить або до відчуження людини від політики, або до її участі в політичних групах екстремістського спрямування, які схильні до насильства.

Політична участь - це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.

Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною (наприклад, виконання чийогось наказу). Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу політичних стосунків. Жодна сучасна політична система не минає без такого втручання.

Політична участь може бути організованою або неорганізованою, епізодичною або постійною, прямою або опосередкованою, санкціонованою (легітимною), або несанкціонованою (нелегітимною). З огляду на специфіку розвитку демократичних форм політичного життя, на особливу увагу заслуговує розгляд таких форм політичної участі як пряма й опосередкована.

Пряма політична участь спостерігається у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття рішення більшістю голосів на всенародних зборах. На загальнонаціональному рівні формою прямої участі є референдум та плебісцит.

Референдум (від лат. referendum - те, про що треба сповістити).

Лідером у проведенні референдумів є Швейцарія (з 1945 по 1980 pp. було проведено 169 референдумів). В умовах сучасного політичного розвитку референдум - це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання. Прикладом такого референдуму може слугувати Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., на якому 90,92 відсотки виборців дали ствердну відповідь на запитання: "Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?" Це була рішуча перемога демократичних сил, усіх українців на довгому і тернистому шляху до своєї держави. Референдум може мати і локальний характер, якщо на нього винесено питання, що має значення для людей, котрі проживають у певному регіоні.

Іншою формою прямої участі громадян у політиці є плебісцит - опитування населення через голосування про приналежність території, на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Під час референдуму або плебісциту остаточне рішення з винесеного на голосування питання ухвалюють самі виборці.

Найбільш поширеною та виправданою в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку є опосередкована участь, яка здійснюється у формі представництва. Під час виборів, голосуванням виборці обирають представників владних структур, які безпосередньо реалізовуватимуть політичні курси та ухвалюватимуть закони. Делегуючи захист своїх інтересів представникам, люди стають причетними до політики. Однак ця форма участі має суттєві недоліки. Вона допускає можливість викривлення волі мас, захист представниками влади власних інтересів (які не завжди збігаються з інтересами виборців) та втрати контролю над своїми представниками.

Упродовж XX ст. у різних країнах світу було здійснено низку досліджень, мета яких полягала у вивченні якісних показників пересічного виборця. Згідно з раціоналістичною моделлю, притаманною для демократичної форми правління, що ототожнюється з народовладдям, виборець має такі риси: усвідомлення своїх інтересів; твереза й адекватна оцінка інформації; свідомий вибір кращого (на думку конкретного виборця) представника до органів влади. Під час дослідження поведінки виборців раціоналістична модель була спростована, і вчені дійшли висновку, що пересічний виборець слабо орієнтується у політиці, а його вибір залежить від емоцій, приналежності до певної суспільної групи та впливу агентів політичної соціалізації (сім'я, ЗМІ, політичні партії, трудові колективи тощо). Таким чином, сучасна модель пересічного виборця трактує його як людину, що не дуже (або зовсім) не цікавиться політикою; байдужа до суті проблем, пов'язаних із політикою; має приблизне уявлення про механізми реалізації політики, а, отже, не може компетентно оцінювати діяльність політичних партій та лідерів. Загалом, на вибір пересічного громадянина впливають такі чинники:

- структурні, до яких належать модель виборчої системи, ЗМІ, демократичність або недемократичність політичної системи та особливості її побудови;

- ситуативні, до яких належать вплив і кількість наявних у країні політичних партій, авторитет політичних лідерів, можливість створення коаліції;

- кон'юнктурні, серед них економічне становище держави, міжнародна ситуація, взаємовідносини між політичними партіями та особливості політичної боротьби;

- політична культура, яка базується на демократичних або недемократичних традиціях політичного життя в країні.

Серед політологів дедалі популярнішою стає ідея сполучення прямої та представницької форм участі громадян у політиці. Так, на місцевому рівні більш ефективними є інститути прямої демократії, а інститути представницької демократії, поряд із формами прямої участі громадян, доцільніше використовувати на загальнонаціональному рівні.

Складним соціально-психологічним феноменом є закрита політична поведінка, що виявляється у формі політичної неучасті (бездіяльності).

Мотиви відмови громадянина від політичної участі можуть бути спричинені різними чинниками, структурними компонентами яких є:

1) вилучення з політичних відносин, спричинене низьким рівнем розвитку цієї особи;

2) неучасть у політиці як результат заорганізованості політичної системи, низької ефективності механізмів зворотнього зв'язку між системою і громадянським суспільством, розчарування у діяльності політичних інститутів, байдужості до їх функціонування;

3) політична апатія як форма несприйняття політичної системи, яка виникає внаслідок чужоземного завоювання (окупації), перемоги контрреволюції, кривавого придушення масових соціальних і політичних рухів;

4) політичний бойкот як вираження активного несприйняття конкретної політичної системи та її інститутів;

5) політичний нейтралітет як вираження вдоволення справами в умовах стабільного розвитку системи.

Отже, політична участь і політична неучасть - це дві різні форми політичної поведінки індивіда (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії соціального суб'єкта з політичним середовищем, через які особа висловлює своє ставлення до політичної й суспільної системи та інших соціальних суб'єктів.

В умовах стабільності суспільно-політичної системи рівновагою між політичною участю та неучастю (політичною бездіяльністю), між суспільним консенсусом і конфліктом є чинники, які забезпечують стійкість, стабільність та демократизм системи. З іншого боку, періоди криз та кардинальних суспільних змін впливають на значне підвищення політичної активності громадян. Наприклад, Помаранчева революція 2004 р. в Україні, яка дала поштовх до значного зростання активності українців.

Наступні виборчі кампанії в Україні, під час яких обирали до найвищого законодавчого органу - Верховної Ради, - засвідчили високий рівень активності громадян. Проте й надалі в Україні є проблема підвищення компетенції вибору, яку можна вирішити через отримання досвіду політичної участі в умовах демократизації. Однак ця проблема доволі складна й пов'язана з процесом розбудови демократичних традицій та демократичної політичної культури, що вимагає часу і зусиль.

Отже, результатом процесу політичної соціалізації, що має певні етапи, чинники, моделі та типи, є готовність особи до участі в політичній діяльності, залучення її до політичного процесу, який відбувається у межах соціально-політичної системи.

20. Національна ідея: сутність та шляхи формування

Вирішення цієї проблеми залежить, в першу чергу, від наявності в суспільстві спільної позиції у тлумаченні сутності поняття „національна ідея”.

У суспільній думці в наш час не існує загальноприйнятої точки зору на сутність цього поняття. Наведемо та проаналізуємо найбільш цікаві з існуючих підходів. Так, існує думка, що національна ідея - це чітко сформульований спільний інтерес абсолютної більшості громадян, який об'єднує їх на шляху до спільної мети. Інші вважають, що національна ідея - це фундаментальна ідея, за допомогою якої досягається єдність дій різних соціальних груп. Поширеною є точка зору на національну ідею як інтегративний чинник суспільного життя країни. Національну ідею називають також:

- Цивілізаційним атрактором розвитку країни;

- Метою, що є основою розвитку народу, яка в кризові періоди здатна вивести його з небезпечного стану;

- Тим, чого народ хоче досягти найближчим часом, що є глибинною об'єднувальною основою суспільства і держави;

- Духовним орієнтиром суспільного життя;

- Метою нації;

- Засобом мобілізації нації для реалізації того чи іншого національного проекту;

- Конкретною прагматичною метою;

- Ідеєю оптимальної поведінки людини на користь собі та суспільству;

- Проявом народного духу;

- Рушійною силою розвитку країни;

- Загальновизнаною цінністю;

- Визначенням стратегії розвитку держави;

- Існуючою політичною та релігійною орієнтацією;

- Поєднанням архетипу та свідомості нації;

- Дороговказом національного відродження й розвитку;

- Гармонізатором та орієнтиром усіх сфер буття на розв'язання конкретних завдань;

- Відбитком національної свідомості та комплексом почуттів і соціально-філософських надбудов, що відображають прагнення народу стати самовладним рушієм історичного поступу;

- Відповіддю - чим нація була, чим вона є зараз та чим вона хоче бути в майбутньому;

- Спільною метою та довгостроковою стратегією розвитку суспільства;

- Масово шанованими в суспільстві цінностями та пріоритетами, які є частиною характерних рис, ментальності нації;

- Інтелектуально окресленими, свідомо й чітко сформульованими духовними основами буття етносу - його автентичності, цінності, історичної спрямованості, сенсу життя та місця поміж народами.

Деякі фахівці вважають, що національна ідея - це гласний договір між громадянином і державою про взаємні обов'язки та гарантії, принципи особистого та суспільного життя, етична платформа, яка дозволяє людині відносити себе до певної нації й відчувати гордість за цю приналежність.

Аналіз наведених положень свідчить, що вони характеризують сутність та функції національної ідеї. Сутність національної ідеї характеризують поняття „спільний інтерес”, „спільна мета”, „мета нації”, „конкретна прагматична мета”, „загальновизнана цінність”.

Функції національної ідеї характеризують поняття „об'єднання на шляху до спільної мети”, „досягнення єдності дій”, „інтеграція суспільного життя”, „духовний орієнтир суспільного життя”, „прояв народного духу”, „цивілізаційний атрактор”, „засіб мобілізації нації”, „рушійна сила розвитку країни”, „визначення стратегії розвитку країни”, „гармонізація усіх сфер буття”, „відбиток національної свідомості”, „договір між громадянином і державою”.

На наш погляд, сутність національної ідеї найбільш повно та яскраво характеризує поняття „мета нації”. Можна припустити, що, якщо національна ідея вірно визначена й відбиває об'єктивні потреби громадян та суспільства, то вона буде виконувати всі перелічені функції.

Для обґрунтування національної ідеї важливою умовою є визначення вимог до неї. Бажано, щоб ці вимоги мали аксіоматичний характер. Спробуємо сформулювати головні вимоги до національної ідеї.

По-перше, національна ідея повинна відповідати потребам переважної більшості мешканців країни. Навіть незначний відсоток громадян країни, налаштованих проти національної ідеї, може дестабілізувати суспільну ситуацію та унеможливити її реалізацію.

По-друге, національна ідея має бути корисною як для держави, так і для її громадян. Саме поєднання зусиль цих суспільних чинників є запорукою реалізації національної ідеї.

По-третє, національна ідея має бути привабливою для більшості громадян. Ця особливість дозволяє реалізувати її мобілізуючу та об'єднуючу функції. Реалізація даного положення значною мірою залежить від засобів позиціонування національної ідеї.

Четверта вимога до національної ідеї - вона має бути зрозумілою, доступно викладеною. Без цього неможлива реалізація попередньої вимоги і це є умовою однакового розуміння кожним членом суспільства, про що йдеться.

П'ята вимога: національна ідея має бути масштабною й такою, що її важко досягти.

Шоста вимога: національна ідея має містити формулу успіху. Реалізація національної мети повинна бути спрямована на покращення стану громадян країни.

Сьома вимога: бажано, щоб національна ідея могла б бути реалізована протягом життя одного покоління. Ця вимога є умовою її привабливості для громадян.

Восьма вимога: національна ідея повинна виконувати функцію консолідації суспільства. Якщо ідея, яку пропонують суспільству, породжує ворожнечу, суперечності, конфлікти, то вона не може мати статус національної.

Дев'ята вимога: національна ідея повинна враховувати наявний та бажаний стан суспільства, бути своєчасною та прогностичною. Вона пов'язує сьогодення з його проблемами та складнощами, з майбутнім покращенням життя людей.

Десята вимога: національна ідея має бути реальною, передбачати наявність засобів її реалізації. Як відомо, мети без засобів її реалізації не існує. Тому, якщо суспільству пропонують ідею, яка у даних обставинах не може бути реалізована, то вона не може мати статус національної ідеї.

Одинадцята вимога: національна ідея повинна сприяти соціальному прогресу суспільства. Поліпшення життя окремої людини значною мірою залежить від позитивних змін у суспільстві, тому під час обґрунтування національної ідеї необхідно враховувати не тільки її особистісну, а і суспільну спрямованість.

У зв'язку з тим, що реалізація національної ідеї вимагає тривалого терміну, в який при владі можуть бути представники різних політичних сил, то необхідність її постійної підтримки передбачає, щоб вона була над ідеологічними, етнічними, культурними відмінностями різних соціальних груп. Це дванадцята вимога до національної ідеї.

Якщо ідея, яка пропонується в якості національної, не відповідає навіть одній з наведених вимог, то вона не може бути запропонована суспільству та реалізована.

Чітке визначення сутності та вимог до національної ідеї створює умови для аналізу тих ідей, які пропонуються суспільству. Суспільна практика свідчить, що частіше за все порушується перша вимога й пропонується ідея, яка не може бути сприйнята більшістю громадян України. Дуже часто „національну ідею” використовують у політичній боротьбі для отриманні ідеологічних дивідендів, а не для покращення життя людей.

Визначення сутності та вимог до національної ідеї звужує поле пошуку у процесі її обґрунтування й забезпечує більшу цілеспрямованість та ефективність цього процесу.

У наш час суспільству пропонується низка ідей, жодна з яких ще не отримала статусу національної. Це: вступ України до ЄС та НАТО, якість життя, європейські стандарти життя, заробітна плата, могутня українська держава, побудова інформаційного суспільства, конкурентоспроможність, „Україна - це Я”, „патріотизм, держава, суспільство”, „самостійна демократична незалежна держава”, „незалежна держава, соборність”, „досягнення кожним українцем рівня Людини, як за своїми якостями, так і за своїм призначенням”, „Власність. Праця. Державність. Справедливість”.

Вступ України до ЄС та НАТО в останні роки є предметом постійного обговорення та політичної боротьби. Але ці завдання не отримують підтримки переважної більшості громадян країни і не можуть виконувати функцію національної мети, тому що вони є засобом, а не кінцевим результатом колективних зусиль.

Такі цілі, як заробітна плата, побудова інформаційного суспільства є більш вузькими й не дуже масштабними, тому не можуть виконувати більшість із функцій національної ідеї.

До однієї групи можна віднести такі цілі як „могутня українська держава”; „патріотизм, держава, суспільство”; „самостійна демократична незалежна держава”, „незалежна держава, соборність”. Такі цілі орієнтовані переважно на інтереси держави, окрім того, вони вже частково реалізовані, тому не можуть бути привабливими, інтегруючим та мобілізуючими.

На більшу увагу заслуговують такі цілі, як європейські стандарти життя, конкурентоспроможність, „Власність. Праця. Державність. Справедливість”. Ці цілі відповідають більшості з наведених вимог до національної ідеї. Вони є масштабними, дозволяють поєднувати інтереси як громадян, так і держави, передбачають різнобічне удосконалення суспільного життя.

Важливою умовою впливу національної ідеї на розвиток суспільства є забезпечення її прийняття переважною більшістю громадян країни. У реалізації цього завдання можливі дві логіки.

Перша передбачає розробку національної ідеї представниками політичної еліти та її поширення в суспільній свідомості за допомогою засобів масової інформації.

Друга передбачає організацію широкого обговорення проблеми, розробки національної ідеї та залучення представників різних соціальних груп до її обґрунтування.

Кожна з цих логік має свої переваги та недоліки. Перша забезпечує більш стислі терміни розробки національної ідеї, але містить більшу можливість позиціонування ідеї, яка може бути не підтримана більшістю громадян. Друга передбачає більш тривалі строки розробки національної ідеї, але, завдяки більш широкої участі громадян у її обговоренні, полегшує завдання її поширення та забезпечення прийняття суспільством.

Національна ідея є духовним явищем, її просування передбачає вплив на свідомість громадян. Такий вплив забезпечує психологічне прийняття ідеї та певні зміни у поведінці людей.

Громадян, орієнтованих на участь у реалізації національної ідеї, характеризують такі особливості:

- Мотиваційно-психологічна готовність до реалізації національної ідеї;

- Когнітивно-прикладна готовність до реалізації національної ідеї;

- Ціннісно-орієнтаційна єдність представників різних соціальних груп;

- Активність у реалізації національної ідеї.

Але в сучасних соціальних умовах національна ідея не може бути реалізована без участі держави, тому наступним кроком, який передує безпосередній реалізації національної ідеї, є розробка національних програм з її реалізації.

Так, наприклад, якщо в суспільстві буде прийнята ідея досягнення європейських стандартів життя, то її реалізація вимагає поступового реформування економіки, системи охорони здоров'я, освіти, комунального господарства, заробітної плати, пенсійного забезпечення, правових відносин тощо. З кожного з цих напрямків необхідна розробка національних програм і відповідне законодавче та фінансове забезпечення їх реалізації.

Принциповим для реалізації національної ідеї є питання про те, держава чи громадськість буде виконувати провідну функцію у цьому процесі. Суспільна практика свідчить, що в тоталітарних авторитарних державах цей соціальний інститут відбиває інтереси тільки окремих груп громадян, тому просування та реалізація загальнонаціональної ідеї значно ускладнюється. У такий ситуації провідну роль у затвердженні національної ідеї відіграє громадськість, а сам цей процес стає процесом демократизації суспільного життя.

У країнах, побудованих на принципах демократії, питання про те, яка із сторін - держава чи громадськість - виконує провідну функцію в реалізації національної ідеї, не є таким гострим. Ефективність цього процесу в таких умовах більшою мірою залежить від того, наскільки взаємно узгодженою та спільною буде діяльність громадськості та держави. На наш погляд, тільки єдність суспільної свідомості, активності людей та діяльності держави може стати запорукою прийняття й реалізації національної ідеї.

21. Феномен націоналізму: сучасна інтерпретація

Націоналізм сьогодні постає як життєва необхідність не лише для української, а і для європейської спільноти. Неконтрольована імміграція, занепад національних цінностей і втрата незалежності європейськими державами викликають до життя націоналістичний рух по всій Європі.

«Глобальна культура, - пише Ентоні Сміт, - схоже, не спромоглася забезпечити людей колективною вірою, почуттям власної гідності й надією, які може надати лише «сурогат релігії» з його перспективою територіальної культурної спільноти крізь покоління. Понад і поза будь-якими політичними чи економічними вигодами, які може дати етнічний націоналізм, саме ця обіцянка колективного, але земного безсмертя, що зухвало протистоїть смерті й забуттю, допомогла утримати так багато націй і національних держав в епоху безпрецедентних соціальних змін і оновитися багатьом етнічним меншинам, які здавалися приреченими зникнути в епоху технологічного одноманіття і корпоративної ефективності»

З виникненням націй формується і націоналізм як певна етнічно-політична реальність, стан свідомості частини етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика. Звернення до концепту «націоналізм» дає підстави для висновку, що в загальному сенсі націоналізм - це явище соціальне, загальнокультурне, важливий вектор цивілізаційного розвитку людства. Теоретично націоналізм є одним з напрямків розвитку світової культури, одним із шляхів людської цивілізації. А оскільки майбутнє завжди турбувало людство, націоналізм, як суспільно-політична дійсність та певна модель подальшого розвитку соціуму, має важливе значення, а тому і значне коло прихильників. «Національний фронт» у Франції, Шотландська Націоналістична Партія, «Атака» у Болгарії, «Справжні фіни», «Шинн Фейн»(з ірландської - «Ми самі!» (Ірландія)), «Фламандський блок» - бельгійська націоналістична партія, «Спілка за майбутнє Австрії» - ці сучасні європейські націоналістичні партії набирають політичної ваги, про що свідчать результати виборів. Приміром, за підсумками дострокових виборів 28 вересня 2008 року Партія Свободи (Австрія) отримала в новому парламенті 14 додаткових мандатів. Її лідер Хайнц Христиан Штрахе заявляв, що отримані його партією 18% голосів виборців - це історичний результат. Альянс за майбутнє Австрії отримав 11% голосів. За словами його лідера Йорга Хайдера це свідчення того, що країна хоче, аби націоналісти увійшли до уряду. Також про впливовість націоналістичних сил сучасного світу свідчать смерті їх лідерів - в Австрії - загибель засновника партії Йорґа Хайдера одразу після виборів, голландського націоналіста Піма Фортайна - напередодні виборів у 2002-му році, українського націоналіста В'ячеслава Чорновола - 1999 року, напередодні виборів президента України. Як світоглядний принцип націоналізм найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави. Як наголошує Е.Сміт, «нація і націоналізм залишаються єдиною реальною основою для вільного товариства держав у сучасному світі».

Кожен народ зберігає і захищає себе завдяки почуттю націоналізму, що робить його сильним, здатним створити і розбудувати свою національну державу як гарант стабільності і міцності народу. Феномен націоналізму має неабиякий вплив на поведінку людини в суспільстві та на розвиток суспільства в цілому. Жодна людина не може бути поза національною. З моменту свого народження вона є часткою спільноти, певного етносу, національного співтовариства, що відрізняється від інших етносів не лише мовою спілкування, а й певними генно-психологічними особливостями. Ми не вибираємо нашу національність, ми не спроможні ані позбутися її, ані прийняти. Батьківщину - землю своїх батьків, - не вибирають, як не вибирають батька й матір. Наголосимо на тому, що ідея батьківщини найцупкіше трималася в українській духовності навіть за найтяжчих для неї періодів. Василь Симоненко в поезії «Лебеді материнства» писав: «Можеш вибирати друзів і дружину, Вибрати не можна тільки Батьківщину Можна вибрать друга і по духу брата, Та не можна рідну матір вибирати. Можна все на світі вибирати, сину, Вибрати не можна тільки Батьківщину».

Процеси ідентифікації себе з певною нацією відбуваються не лише в індивідуальній, а й у колективній свідомості після народження певного етносу. Точніше, після усвідомлення себе певною окремою суспільною одиницею - нацією. Формування такої «відмінної» свідомості - процес довготривалий, пов'язаний з історичними традиціями, національним характером етносу, з діяльністю його провідників, роллю та місцем етносу в цивілізаційному розвитку людства. Все це можна охарактеризувати як феномен націоналізму. Саме тому націоналізм як явище, впливає на розвиток не лише світогляду людини, світосприйняття певного етносу, а й розвитку суспільства в цілому.

Проблема націоналізму та його теоретичних засад лежить в площині тих дослідницьких питань, якими цікавляться представники соціально-гуманітарних наук. Серед західних дослідників, внесок яких у дослідження націй і націоналізму є найвагомішим - Ганс Кон, Карл Дойч, Г'ю Сетон-Вотсон, Бойд Шейфер, Джон Армстронг, Ентоні Сміт, Ернест Ґелнер, Луї Снайдер, Бенедикт Андерсон, Лії Ґрінфельд.

В українській інтелектуальній традиції інтерес до проблем націй і націоналізму має досить поважну історію як у сфері ідеологічних розробок (Д. Донцов, В. Липинський, М. Сціборський, Ю. Вассіян, Ю. Бойко та ін.), так і в наукових дослідженнях (О. Бочковський, В. Старосольський, І. Лисяк Рудницький, М. Прокоп, Г.Касьянов та ін.). «Націоналізм» Дмитра Донцова, «Націократія» Миколи Сціборського та «Призначення України» Юрія Липи називають українською націоналістичною трилогією.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава - не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, - це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його переконанням щодо виключності та зверхності «своєї» зростаючої нації) націоналізм обстоює право на державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Як слушно зазначав Микола Сціборський, український націоналізм розглядає націю як «найвищу органічну форму людського співжиття, що при всій своїй зрізничкованості має власний неповторний внутрішній і духовний зміст, творений від віків на підставі природних властивостей даної людської спільноти, її моральної єдності та устремління здійснювати свої власні історичні завдання».

Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм. Питання патріотичного виховання молодого покоління (адже саме від молоді більшою мірою залежить розвиток соціуму) тісно пов'язане з розвитком націоналізму. Що повинна вивчати дитина, перебуваючи в дитячому садку, за шкільною партою, які зразки має наслідувати молодь, аби зберегти свою національну ідентичність? Як виховати молодь, яка би прагнула і мала здатності (можливості) змінювати своє життя, відчуваючи сили для боротьби за існування і визначення власної нації?