Сьогодні в українському суспільстві спостерігається втрата інтересу молоді до навчання, пасивність, байдужість. Щодо цих проблем, майже за століття ситуація не змінилася - 1905 року «Одвертим листом до галицької української молодежі» Іван Франко звернувся до молоді, до галицького студентського середовища, маючи глибоке переконання, що тільки нове покоління зможе змінити ситуацію в українській патріотичній громаді - аморфній, безвольній і дезорієнтованій космополітичними ідеологіями соціалізму та лібералізму. «Ви, молоді приятелі, що з зацікавленням читаєте новини з Росії, чи подумали Ви про значення тих подій для нашої нації, для нас усіх, для кождого з нас особисто? Адже ж всесвітня історія не історія героїв, а історія масових рухів і перемін; а ми ж кождий особисто хіба не часть тої маси, яка сими подіями покликана до руху та переміни? Чи подумали Ви над сим, куди можуть понести нас ті рухи, якою луною в особистім житті кождого з нас можуть відбитися ті переміни і які обов'язки на кождого з нас накладає теперішня хвиля? Мені здається, що як люди, обдаровані свідомістю і даром думки, ми всі повинні про се думати, думати більше й інтенсивніше, ніж про все інше, що нас цікавило досі. Бо приходить велика доба, і горе нам, горе нашій нації, коли велика доба застане нас малими і неприготованими!».

Зважаючи на це, думається, що наразі ідея націоналізму як засіб лікування означених нами вище суспільних хвороб є надзвичайно актуальною. Адже маючи незалежну Україну сьогодні, необхідно пам'ятати слова В'ячеслава Чорновола: «Дай, Боже, нам любити Україну понад усе сьогодні - маючи, щоб не довелося гірко любити її, втративши. Настав час великого вибору: або єдність і перемога та шлях до світла, або поразка, ганьба і знову довга дорога до волі».

Досягнути великих цілей можна тільки за умови повного підпорядкування фізичних та інтелектуальних сил на їх досягнення. Повна самовідданість справі можлива, коли мета вироблена власним світоглядом, бажана людині і не суперечить її моральним переконанням. Цілеспрямованість інтелектуальних сил і моральність мети наповнюються змістом лише завдяки волі, її активному виявові. Маємо багато патріотів, які чудово розуміють проблеми нашої державності і необхідність боротьби із загрозами їй, але їм бракує волі мобілізувати свої здібності до необхідної праці. Одразу спадають на згадку поезії «На печі», «Патріоти», «Патріота Іван» Володимира Самійленка: «Ще стоїть Україна! Не вмерла вона І вмирати не має охоти. / Кожна піч українська - фортеця міцна, Там на чатах лежать патріоти».

Людська воля - це сила свідомої обдуманої дії; це здатність (дар) за допомогою якої мислячий розум обирає дії для досягнення своїх цілей, та керує зусиллями у виконанні своїх прагнень. Що більша мета, то сильнішої волі вона потребує. За вольовими показниками люди знаходяться на різних щаблях: коли людина не має амбіцій, ні на що не претендує і пливе за течією, вона виявляє мінімальну силу волі, і навпаки, люди, що перебувають на вершечку вольової драбини, спроможні витримувати неймовірні тортури аж до того, що вмирають не зламавшись, не поступившись ідеалами. Сила волі визначається, по-перше, розумовим усвідомленням важливості, справедливості і моральності мети та почуттям особистої відповідальності за спільну справу, по-друге, природною силою психічної конструкції людини, її характером. Перше піддається вихованню, гартуванню, удосконаленню, друге майже непідвладне змінам. У Лесі Українки:

«Не раз мій голос дико залуна, Немов серед безлюдної пустині, І я подумаю, що в світі все мана І на землі нігде нема святині. я знаю се і жду страшних ночей, І жду, що серед них вогонь той загориться, Де жевріє залізо для мечей, Гартується ясна і тверда криця. Коли я крицею зроблюсь на тім вогні, Скажіть тоді: нова людина народилась; А як зломлюсь, не плачте по мені! Пожалуйте, чому раніше не зломилась!».

В основі української духовності лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духовну особистість визначає виразний і сильний бойовий інстинкт. Войовничість в українській свідомості творить невід'ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шляху.

Варто згадати тих, хто не зломився, представників провідної верстви української нації - наших шістдесятників, які виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники і поети Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Василь Стус, Ліна Костенко, Євген Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Підставою світогляду таких людей є енергетична мотивація волі. Це творці, впевнені у тому, що «вічний шал творчості обертає нудний світ в хаос, а з хаосу створює новий всесвіт»(Д.Донцов). Для них метою вольового зусилля є не максимум почуття задоволення, а нормальне виявлення життєвої активності, життєвої енергії. Приналежність до цієї верстви зумовлюється не класовими й становими ознаками, а лише національною посвятою, здоровим духом, твердою волею, активністю і творчими властивостями її представників.

Що більшою і яскравішою є мета, то легше досягнути найбільшого зосередження всієї психічної енергії в одному напруженому промені. Таким чином національний дух (як первинна сила, що спричиняє рух і розвиток, притаманну всьому живому, а у деяких культурах - і неживому) поглиблює національну свідомість до інтуїтивного відчуття правильності (і правоти) свого національного шляху, виробляє психічну установку і спрямовує сконцентровану волю на втілення в життя великої національної ідеї. «Не самі матеріальні підвалини існування, лише насамперед дух і воля нації постійно проявлювані в її творчості й змаганнях, є підставовими чинниками її життя й сили, надаючи їй питоменний, відмінний від інших націй, зміст і характер. Отже націоналістичне розуміння нації (у відмінність до ідеологій демократів, соціалістів і комуністів) ґрунтується на спіритуально-волюнтаристичному світогляді, себто такому, що головними підставами й двигунами життя нації уважає її дух (ідеї) і волю до творчості та боротьби», - писав Микола Сціборський.

Отже, воля і дух є найголовнішими складовими українського національного світогляду. Чи не ці енергетичні чинники спричинили появу на український землі такого феномену як характерники? Козак-характерник, галдомвник («галдувати» - чаклувати) або заморомчник (вмів напускати «морок» - туман, сон) - назва віщуна, чаклуна на Запорозькій Січі, який не був лише ворожбитом, але й лікував поранених козаків, опікувався їх фізичною та психічною підготовкою, про що існує ряд історичних свідчень очевидців, народних легенд та переказів. Найвідомішим козаком-характерником називають Мамая - ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря і характерника в одній особі. Також, за переказами, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани і відомі полковники були характерниками. Серед них - Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай і найбільший характерник з них - Іван Сірко. За час свого отаманування - з 1659 по 1680 роки - Сірко брав участь у 55 битвах (не рахуючи безлічі дрібних сутичок з ворогами, не занесених до літописів) і скрізь виходив переможцем. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати. Під час бою міг перекинутися на хорта, вовка чи шуліку або заклясти вороже військо. Турецький султан видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Цей вільний дух козацтва настрашив багатьох загарбників, що прийшли на українську землю. Існує легенда, що козаки п'ять років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло із собою у походи і були переконані, що він і мертвий наводить страх на ворогів і допомагає здобувати перемогу. А згодом - відрізали його праву руку, з нею ходили на війну і за необхідності виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!».

В історичній минувшині черпає силу націоналізм, вважає Ентоні Сміт (його праця «Нації та націоналізм у глобальну епоху»), аналізуючи процес його відродження. Авторова аргументація полягає в тому, що націоналістична ідеологія може пустити корені в конкретний ґрунт, тільки якщо вона зачіпає народну струну, її підхоплюють, а вона надихає певні соціальні групи й верстви.

Дозволимо собі припущення, що після земного буття людини (вольової, сильної духом), її енергія, незломний дух залишаються в цьому, земному світі. Адже енергія (від гр. еnergeia - діяльність) має подвійний прояв - як загальна міра різних видів руху і взаємодії, тобто фізична енергія, та як діяльна сила людини, її наполегливість, рішучість у досягненні поставленої мети, тобто людська енергія, що об'єктивується як у всесвіт, так і в іншу людину. Енергія відіграє роль посередника у взаємодії матеріального та духовного світів. П'єр Шарден в роботі «Феномен людини» писав: «Поза сумнівом, матеріальна й духовна енергія чимось пов'язані між собою і продовжують одна одну. В самій основі якимось чином повинна існувати й діяти у світі єдина енергія. І перше, що спадає на думку, - це уявити собі «душу» як фокус перетворення, в якому сходяться через різні канали природи, зосереджуються потужності тіл, для того, щоб тут сублімуватися в красу та істину».

Синтез фізичної і духовної енергії створює нову реальність - соціальний світ.

Активність, максималізм, здоровий глузд, любов до свого, нетерпимість до ворожого - це цеглини, що створюють ідеологію націоналізму. За думкою Д.Донцова, мораль активності, апологію афекту до українського націоналізму внесла вперше поезія Лесі Українки. Роздвоєні душі її сучасників шукали виправдання та порятунку в інтернаціональній ідеї, в «законі», у формах людського генія, в «інтересах культури», у вимогах педагогіки, навіть у «добре зрозумілих» інтересах переможців. Поети - в ідеалі «правди і справедливості», в «щасті всіх», що можливе лише у визволеній нації. Для Лесі Українки нація повинна жити не для того, що се потрібно для якоїсь вищої цілі, а для того, що вона так хоче - і більше ні для чого.

Утопісти та мрійники вчили і вчать роздумувати та порівнювати утопію з дійсністю, Леся Українка ж, забуваючи рефлексію, вчила бажати волі, хотіти свободи: «Над давнім лихом України Жалкуєм-тужим в кождий час, з плачем ждемо тії години, Коли спадуть кайдани з нас. Нащо даремнії скорботи? Назад нема нам вороття! Берімось краще до роботи, Змагаймось за нове життя!».

Цим закладала в світогляд українців волюнтаристичну рису, що є ознакою модерного націоналізму. Викресана немов з бронзи, національна ідеологія Лесі Українки була чимось зовсім новим - замість пацифізму вона сповідувала ідею войовничого націоналізму, що був для неї ціллю в собі, не шукаючи виправдання ні в інтересах «поступу», ні «загалу», ні в «щасті» на цьому чи на тому світі. Замість раціоналізму і утопізму, що видумував «кращі ідеали», - волюнтаризм. Поширеному в нашій поезії почуттю жалю протиставляє ніцшівське Werdet hart! Еволюція поступається революції. Її ідеї були адресовані не світові сучасників, а світові нащадків. Її люди були не святими, а героями. В її розумінні націоналізму були присутні ірраціональні складові - воля і дух, апофеоз нестримного пориву, цього вічного запалу життя (за А.Бергсоном).

Вияву українського націоналізму страшенно боялися і продовжують боятися ті, хто розглядав і розглядає Україну лише як ресурс, полігон і не більше. Ось як це ілюструє Василь Шкляр в своєму культовому романі «Чорний ворон», цитуючи «Інструкцію агітаторам-комуністам на Україні»: «Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей - поляков, русских, татар и турок…».

В «обранні засобів визволення Української Нації, націоналізм не обмежує себе ніякими "загальнолюдськими" приписами "справедливості", милосердя й гуманізму, уважаючи, що вони можливі до здійснення тільки в умовах взаємності. Натомість, прийняті абсолютно й застосовані до ворогів - вони часто стають джерелом внутрішнього розкладу й причиною національної поразки. Все те добре, що добре для блага, сили й розвитку моєї нації; все те зле, що цю силу й розвиток послаблює - це основна заповідь ідеології українського націоналізму».

Завершуючи рефлексії з приводу феномену українського націоналізму в сучасних умовах, визначення місця і ролі в його світогляді таких понять і явищ як «дух» і «воля», доходимо висновку про необхідність в умовах сьогодення мобілізації творчого духу і діючої волі нації, які вважаємо шляхами в прийдешність.

22. Основні напрями гармонійного співвідношення нації та держави

Суверенітет держави - політико-юридична властивість державної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної влади відносно до усіх інших організацій у політичній системі суспільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної території;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими державами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим суверенітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади видавати закони.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. зазначені такі ознаки державного суверенітету України:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) -- відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: державна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який прояв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність - можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) - поширення державної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території - одноособовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здійснення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах - можливість самостійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм міжнародного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах - наявність у міжнародних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн.

До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність - неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої законом можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам федерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет України поширюється на всю її територію» (ст. 2).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнародного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та інших міжнародних-правових документах.

Держава має суверенні права:

право війни і миру;

право видавати закони;

право формувати державні органи;

право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

право встановлювати податки;

право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях;

право вступати до міждержавних союзів та ін.

Проте держава не має права робити все, що вважає за необхідне, щодо інших держав. Проти таких дій застерігає міжнародне право. Державам, наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або уповноваження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим обмеженням свободи дій держави є юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина їх економічного життя підлягає керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну систему права і свій власний суд, який виходить із принципу, що у разі виникнення суперечностей між законами Союзу і законами держави-учасниці пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени Європейського Союзу залишаються суверенними державами.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ - громадяни всіх національностей, що мешкають на території даної країни) означає верховенство народу як джерела і носія влади, його право самому вирішувати свою долю, безпосередньо або через представницькі органи брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, якісна характеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспотії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього суверенітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внутрішньої свободи його політичного стану. У демократичній державі джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного суверенітету.

Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації - гарантована законом міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягнутого рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існування і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

- право на існування і вільний розвиток, володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація - аж до створення самостійної держави);

- право на вільний розвиток національних потреб - економічних і соціальних;

- право на духовно-культурний розвиток, повага національної честі і гідності, розвиток національної мови, звичаїв, традицій;

- право розпоряджатися природними і матеріальними ресурсами на своїй території;

- право на мирне співіснування з іншими народами та націями;

- право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння реальною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і народностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Український народ політичне самовизначився, створивши самостійну незалежну державу. Держава Україна сприяє консолідації і розвитку української нації, збереженню історичної пам'яті, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і національних меншин. Конституція України визначила українську мову державною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний розвиток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин (ст. 10).

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне самовизначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недопустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом народів на самовизначення і правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов 'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної держави, домагатимуться права створення самостійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто в хаос.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в демократичній державі.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об'єктивно закономірним процесом.

Размещено на Allbest.ru