Соціал-демократія в українському і європейському контекстах

Ще один довготривалий фактор - соціальна диференціація людського суспільства. Протягом всієї писемної історії вона залишалася його константної характеристикою. У різний час, на різних етапах суспільного розвитку така диференціація набувала своєрідні обриси, була то більшою, то меншою. Варіювалося також співвідношення соціальних груп, розташованих на різних поверхах суспільної піраміди [20, с.311].

Однак завжди зберігалася масова категорія населення, найчастіше становила його більшість, умови існування якої було значно гірше, ніж рівень життя, прийнятий і усталений у даному суспільстві. Сприймаючи своє становище як безправне і принижене, ця категорія зазвичай відчувала гостру потребу в альтернативних формах громадської організації, при яких нерівноправність і соціальна ущемлення були б зведені до мінімуму, і, в ідеальному варіанті, ліквідовані. Для неї ліві цінності, ототожнюються багатьма з соціал-демократією, це, перш за все конкретна програма соціальних дій, що покращує умови праці та якість життя.

Звідси особлива важливість системи цінностей, на яку спиралася і має намір спиратися надалі європейська соціал-демократія.

Зараз серед соціал-демократичних теоретиків найбільш популярні два основні підходи до назрілої модифікації старої системи цінностей.

Перший виходить з того, що основна причина ряду серйозних невдач лівих в недавньому минулому полягає в необгрунтованому протистоянні ідеям лібералізму. Оновлення лівої теорії і практики цей напрямок бачить у далеко йде зближення (а, можливо, навіть злиття) ідей соціалізму і лібералізму в рамках своєрідною соціал-ліберальної амальгами.

Прихильники другого напряму не заперечують необхідності інкорпорувати в систему соціалістичних цінностей все те, що накопичено людською думкою протягом 20 століття, включаючи багато цінностей, що увійшли в арсенал лібералізму. Це тим більше природно, що соціалізм і лібералізм, як сукупність поглядів та ціннісні системи, вилетіли, подібно пташенятам, з одного і того ж гнізда - ідей і практики Просвітництва. Однак вони рішуче проти того, щоб оновлення лівого теоретичного багажу призвело до втрати ним ідентичності[17, с.3-8].

На їхню думку, необхідно чітко проводити відмінність між оновленням і поглинанням. І якщо роль лівої теоретичної думки буде зведена до того, щоб більш елегантно і доступно викладати ліберальні ідеї, до того, щоб краще й ефективніше реалізувати ліберальну політику, то який сенс існування лівої системи поглядів і лівого політичного руху? Злиття в екстазі далеко не ідентичних ціннісних систем могло б мати своїм наслідком лише виникнення лакун на значній частині політичного простору. А, як відомо, природа - і тому числі політична - порожнечі не терпить.

Ліві цінності, як і виражають їх теорія і політичні дії, потрібні суспільству як альтернатива існуючому. І якщо вони хочуть вижити і утвердитися в суспільній свідомості і політичній практиці, то повинні за всіх модифікаціях зберігати свою альтернативність. Це, природно, не повинно заважати ні дискусії з іншими теоретичними напрямами, ні компромісів, ні стратегічним і тактичним угодами.

2.2 Політичні риси та ідеї європейської модерної соціал-демократії

соціальний демократія лібералізм політичний

Одним із засновників німецької соціал-демократії був Ф. Лассаль (1825--1864), який свої соціально-політичні погляди видавав під назвою «національного соціалізму» й при цьому називав себе учнем К. Маркса та Ф. Енгельса. Визначаючи безправне й пригноблене становище трудящих, усвідомлюючи необхідність зміни існуючих у Німеччині порядків і намагаючись ліквідувати соціальну нерівність у суспільстві, Ф. Лассаль вважав, що цього можна досягти лише за умови створення (за допомогою держави) власними силами робітників виробничих асоціацій. При цьому він виходив з теорії вартості Рікардо, в якій підкреслювалося, що робітник обмінює свою працю, як і будь-який інший товар, за еквівалентом. Усі біди робітничого класу -- низька заробітна плата, експлуатація тощо внутрішньо притаманні самій системі обміну. Тому ліквідація тих негативних явищ пов'язувалася з упорядкуванням принципів розподілу суспільного продукту. Так, Ф. Лассаль пояснював право робітників на повну вартість продуктів праці, яке не реалізується через «залізний закон заробітної плати». Саме виробничі асоціації допоможуть позбутися в суспільстві найманої праці, перейти до соціалізму, де здійсниться вимога розподілу суспільних доходів відповідно до прав кожного працівника на отримання повного продукту своєїпраці.

Е. Бернштейн (1850--1932), вважаючи себе марксистом, доводив, що з розвитком науково-технічного прогресу відбуватиметься не концентрація, а децентралізація капіталу, промисловості та сільського господарства. За цих умов економічна боротьба пролетаріату, яку веде профспілковий рух у легальних формах, може запобігти зубожінню пролетаріату, послабити суперечності між працею та капіталом [35, с.31-33].

Діяльність К. Каутського (1854--1938) також пов'язана з розвитком соціал-демократичних принципів суспільного розвитку. Він доводив, що його концепція базується на марксистських засадах. Але марксизм і вчення Ф. Лассаля та Е. Бернштейна піддавав гострій критиці.

Серед політичних поглядів К. Каутського особливий інтерес становить його розуміння пролетарської революції й держави Він намагався обґрунтувати необхідність завоювання пролетаріатом політичної влади. Але ці процеси, на його думку, повинні проходити мирним шляхом. У ранг головного принципу докорінних змін у суспільному житті має бути зведена демократія. У 1918 р. в праці «Диктатура пролетаріату» він висунув тезу, що К. Маркс розумів під «революційною диктатурою пролетаріату» не форму панування, а стан населення, коли його більшість загальним голосуванням підтримує владу. Революцію ж 1917 р. характеризував як зневагу до людини, масове збройне насильство.[11,с.58-59]

Тривалий час найважливішою причиною розмежування в соціал-демократії було питання про визнання чи невизнання марксизму як основної ідеї руху. Для соціал-демократів лівої орієнтації визнання марксизму - догма; для правих - заперечення (спочатку - часткове, а потім - цілковите). Разом з тим, інтерес до марксизму не зникає, а періодично навіть праві намагаються до нього звертатися, хоча б для того, щоб критикувати владу, відповідно звіряючи політичний курс.

Ставлення до марксистської ідеології і сьогодні розділяє соціал-демократичну течію. Та як би там не було, марксизм - родоначальник усієї соціал-демократії, хочеться з цим комусь погоджуватися, чи ні. У Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини, схваленій в грудні 1981 року, у розділі „Наші історичні корені” є така теза: „Духовним корінням демократичного соціалізму в Європі є християнство, гуманістична філософія, догмати епохи Просвітництва, вчення Маркса про історію і суспільство, а також величезна практика робітничого руху” [4, с. 12].

Питання про власність, точніше, про її форми, постійно перебувало у сфері уваги соціал-демократії. В програмних положеннях абсолютної більшості партій соціал-демократичного спрямування завжди говорилося про ставлення до форм власності, націоналізації виробництва, а також економічного планування і розподілу бюджету, земельної реформи тощо. У міру відновлення (після Другої світової війни) і розвитку господарства найбільш революційні, кардинальні формулювання в програмах партій пом'якшувалися чи вилучалися зовсім. Наприклад, питання про суцільну націоналізацію було знято у програмах соціал-демократів Австрії, Бельгії, Данії; вже 1949 року на з'їзді Норвезької робітничої партії було не тільки знято тезу про націоналізацію, але й тезу про класову боротьбу було замінено на тезу про класове співробітництво.

У Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини, прийнятій 1989 року, ідея економічної демократії була вже не просто означена, а й представлена у формі чітко сформульованих положень. Зокрема, у програмі говорилося, що гідність людини і соціальна справедливість вимагають демократизації економіки, адже вона забезпечує й удосконалює політичну демократію, служить реалізації інтересів загального блага і здійснює контроль за усіма формами економічної влади. У цьому ж документі, в розділі про економічну демократію, є теза щодо прагнення до участі усіх в управлінні й володінні (sagen und haben), а це означає співучасть найманих робітників та їх профспілок в обговоренні питань управління на всіх рівнях і в участі всіх у володінні виробничим майном [4, с. 80-82].

В ідейному арсеналі європейської соціал-демократії закріпилися поняття: свобода, справедливість, солідарність. Кожне з них має вагомий політичний і філософський підтекст, значення якого важко переоцінити.

У широкому розумінні свобода сприймається як „реалізація вільного життя”. У соціальному розумінні свобода пов'язана з добробутом людини, її можливостями і бажаннями. Якщо озирнутися в минуле, то свобода завжди розглядається в кількох її проявах, кожен з яких є складовою розуміння феномена волі. На біологічному рівні свобода може розумітися, як здоров'я людини: здоровому доступно набагато більше, ніж хворому. Людина вільна, якщо може реалізувати свої бажання, за умови, що вони не суперечать глуздові. Тобто, свобода ніяк не означає можливість людини жити на всю повноту бажань і пристрастей. Природно, що на рівні свідомості свобода визначається можливістю вибору. Однак, треба врахувати, що вибір може виявитися „неможливим, якщо всі мотиви рівноцінні” [5, с. 395].

Справедливість, яка є ідеалом соціал-демократії, категорія не тільки морально-правова, але соціальна й політична. Справедливість означає рівність, зокрема, й стосовно засобів виробництва, у реальних політичних і юридичних правах. Справедливість - це рівність можливостей, чого в реальному суспільному житті досягти непросто. Соціал-демократія розуміє справедливість як гармонійні відносини між суб'єктами і об'єктами політики, інститутами і громадянами, і, що дуже важливо, між державою і особистістю.

Політична справедливість пов'язується з політичною свободою і демократією. Основою ж політичної справедливості є „рівність всіх членів суспільства перед законом… Формальна рівність і є підгрунтям політичної справедливості в умовах розвиненої західної демократії” [6, с. 486].

Одним із батьків ідеї справедливого суспільного устрою став Дж. Ролз, автор теорії про справедливість на принципах ринкової економіки. 1971 року він опублікував працю „Теорія справедливості”, у якій закликав переглянути трактування ліберальних цінностей. У книзі досліджуються проблеми співвідношення рівності і свободи, права і блага. Дж. Ролз розглядає свободу крізь призму справедливості, порівнюючи останню з чесністю. Свободи самі по собі уявляються Дж. Ролзу як щось настільки важливе для людини, що їх порушення мають компенсуватися „більшими соціальними та економічними привілеями” [7, с. 690, 691].

Важливо підкреслити, що автор праці „Теорія справедливості” все ж виокремив тезу про те, що будь-яка свобода не може бути абсолютною, однак, будучи „пристосованими одна до одної, вони (свободи - авт.) всі підлягають єдиній системі”. Під системою Дж. Ролз розумів структуру суспільних відносин, що базується на справедливості. Головна ж його ідея формулювалася так: „…розподіл багатства й доходу, влади й відповідальності має поєднуватися як з основними свободами, так і з рівними можливостями” [7, с. 691].

Особливою проблемою, що вже не одне десятиліття дискутується в середовищі соціал-демократії, є проблема насильницьких методів у політиці. Політичне насилля можна розглядати як засіб оволодіння, розподілу, використання і захисту влади, у першу чергу - влади державної . Згідно з теорією і практикою сучасної соціал-демократії, протиставлення насильницького і ненасильницького методів у політичній боротьбі визначає стан суспільства; природу його цінностей, що закріпилися на певному цивілізаційному рівні; рівень культури суспільства, об'єднаного сприйнятою абсолютною більшістю населення метою; необхідною правовою базою; відповідний людським вимірам рівень життя [8, с. 355].

Французький соціолог і політолог А. Турен у праці „Що означає демократія сьогодні” пише: „Свобода і демократія здавна ототожнювались з руйнацією соціальних бар'єрів та інтеграцією суспільства і нації”. І далі: „Наш час є часом великих систем, багатонаціональних корпорацій, рекламно-пропагандистських кампаній і тоталітарних держав. Ось чому демократія опиняється тісно пов'язаною з свободою, зі здатністю протистояти приниженню і бюрократії… Та все більша частина світу все більше схиляється до дефініції демократії, що грунтується на особистісних, а не громадських уявленнях” [7, с. 735].

Поки демократію, на жаль, можна розглядати як ідеал, що є орієнтиром політичного розвитку суспільства. Проте усі політичні системи, що називають себе демократичними (а до таких належить і Україна), прагнуть культивувати в себе, хоч і поступово, здатність вводити елементи власне демократії, розвивати її складові. До цих складових входить, передусім, політична демократія, що виступає гарантом розвитку інших форм демократії. Тут головна мета - створення громадянського суспільства, розвиток якого передбачає обов'язковість правової держави.

Сучасна соціал-демократія успішно діє в країнах, у більшості з яких поняття „ринкові відносини” ніколи не зникало. „Ринок” же, у свою чергу, диктує відносини у всіх сферах людської діяльності. Відзначимо, що за минулі піввіку європейська соціал-демократія переглянула, багато в чому змінила свої погляди на зміст економічної політики. У багатьох документах партій соціал-демократичного спрямування з'явилися виразні ознаки лібералізму.

Початок XXI століття для міжнародної соціал-демократії став новим періодом поглибленого і розширеного розвитку її ідей. В усіх країнах, де існує політичний плюралізм, багатопартійність, соціал-демократам доводиться активно боротися за свій пріоритет, за підтримку широких мас і, відповідно, мати можливість парламентським шляхом реалізовувати свої плани.

Найважливішим у теоретичних розробках залишається концепція „демократичного соціалізму”. Як офіційна доктрина, вона існує вже понад сто років. Основний її принцип - парламентська боротьба в межах чинного законодавства. При цьому завжди підкреслюється, що „демократичний соціалізм” -явище не статичне, це процес, у якому мають брати участь широкі маси, і не тільки однієї країни. Соціал-демократи порівнюють „демократичний соціалізм” з новим ступенем людської цивілізації, аргументуючи це тим, що в його основу покладено загальнолюдські, а не класові цінності.

Існує і нова концепція соціал-демократії, так званий „Третій шлях”. Автори „Маніфесту Третього шляху”, Г. Шредер і Е. Блер, виступають проти соціальних зловживань, інфантильності, стверджуючи, що „неприпустимо, щоб людина перекладала з себе на державу відповідальність перед батьківщиною і місцевою громадою” [9, 15]

2.3 Основні проблеми та шляхи їх подолання на шляху створення сучасної європейської соціал-демократії

У глобалізованому світі урядова відповідальність повинна бути адаптивною і розуміти потреби економіки та суспільства, які зазнали змін. З другого боку, соціал-демократія повинна знаходити відповідь на потреби саме найнижчого прошарку середнього класу, який очікує радикальніших механізмів захисту від суворих реалій ринку. Соціал-демократія посіла своє місце у спектрі політичних партій відповідно до традиції емансипації найманих працівників кінця XІХ та ХХ століть. Цю функцію та традицію вона зобов'язана виконувати і зберігати й нині в нових контекстуальних умовах.

Тому виникає напруга, з одного боку, між лібералізацією та політичною спроможністю в умовах глобалізованого світу, а з іншого - між лібералізацією та представництвом класичного соціал-демократичного електорату, що є політично актуальним з моменту прийняття Плану дій 2010 і тепер, у зв'язку з фінансовою кризою, знову включене до порядку денного.

Питання сумісності модернізації та політики, що враховує інтереси всіх громадян, перебували в центрі Третього Шляху британської лейбористської партії, а також - у дещо послабленій формі - в її німецьких (на федеральному рівні) або європейських відгалуженнях у другій половині 90-их років. На практиці це часто була політика наступального використання інструментів лібералізації в надії на те, що активне застосування ринкових механізмів та пришвид-шена таким чином лібералізація економіки і держави врешті-решт піде на користь також слабшим учасникам ринкових відносин - або прямо через їхню інтеграцію в ринок праці, або опосередко-вано завдяки імпульсам для економічного зростання. У Великій Британії, де мажоритарна система виборів інституційно відтворює двопартійну систему, Третій Шлях призвів до того, що лейбористська партія успішно змогла посісти своє місце в центрі політикуму [14, 411].

Соціал-демократії не залишається нічого іншого, як знайти відповіді, яких очікують від неї на правомірне запитання щодо соціальної справедливості та участі навіть за нових, змінених умов, і закласти замість цих відповідей новий політичний фундамент - однодумців, союзи, союзників. Від вирішення цього питання взагалі залежатиме виживання соціал-демократії у ХХІ столітті. Без відповідей на це питання існує велика загроза того, що соціал-демократія з плином часу буде затиснута між соціалістичною периферією та консервативним центром політичного спектра; без політичного фундаменту її відповіді не зможуть витримати політичної конкуренції. Проте й досі ніхто не береться за розв'язання цих обох завдань; немає навіть систематичного їх обговорення. Натомість виникає принаймні інтелектуальний вакуум, який заповнюється лише в окремих випадках. Це однаковою мірою стосується як подолання фінансової кризи, так і викликів, що перебувають поза її межами.

На довготривалу перспективу ще раз з усією гостротою постає описана вище дилема між лібералізацією та соціальною справед-ливістю. Чи можлива модернізація політики й суспільства без економічної лібералізації? Чи не слід повернутися до менш лібе-ральних форм ринкової економіки? Чи існують форми соціально збалансованої лібералізації, від якої б виграли всі? Чи не варто було б у час фінансової кризи та кризи лібералізації повернутися до старої традиції соціальної ринкової економіки? Яке взагалі зна-чення має соціальний ринок в умовах глобалізованої економіки? [14, 411]

Намагаючись знайти відповідь на ці запитання, бачимо, що тут нашаровуються одна на одну давні, ще не розв'язані, й нові про-блеми. “Стара” соціальна ринкова економіка потребувала модер-нізації, однак не для того, щоб зберегти конкурентоспроможність на глобальних ринках, а передусім для того, аби подолати прита-манні їй консервативні риси, зокрема, дискримінаційне ставлення до жінок, іноземців та найманих працівників з неповним робо-чим днем. Питання щодо меж лібералізації, яке ставить фінансова криза, не слід ототожнювати з питанням про те, що таке сучасне суспільство. Необхідно знайти нові відповіді на питання про еко-номічні й соціальні зміни, викликані політикою лібералізації. Так само і Третій Шлях, і саме він, з його однобічним акцентуванням позитивних сторін лібералізації, не може нам у цьому допомогти. Натомість необхідно знайти інший шлях потойбіч подальшої еко-номічної лібералізації та повернення до старої “рідної моделі” соціальної ринкової економіки [14, 411].

Висновки до Розділу 2

Глибока політична, суспільна та економічна трансформація лібральних суспільств ставить перед соціал-демократією великий виклик - дати нове визначення співвідношенню сучасної політики й ринкової економіки. До того ж, свої акценти на цьому виклику розставляє фінансова криза, примушуючи багатьох учасників іще раз висловити свою позицію щодо принципових питань співвідношення між ринком і державою. Загалом, соціал-демократія стоїть перед дилемою. З одного боку, вона змушена продовжувати модернізацію й адаптацію суспільних інституцій до нових умов, якщо хоче отримати право на відповідальність за уряд.

Розділ 3. Ідеологічні та політичні парадигми становлення соціал-демократії в Україні

3.1 Становлення та розвиток інституту соціал-демократії в Україні

Українська соціал-демократія як ідейно-політична течія зародилася у 70-90-х рр. XIX ст. у Галичині. Так, у 80-х рр. XIX ст. тут у складі Австрійської соціал-демократичної партії виникають перші українські осередки соціал-демократії. У 1890 р. зусиллями І. Франка та М. Павлика на ідейних засадах соціал-демократії було створено Українську радикальну партію (УРП), а у 1899 р. - Українську соціал-демократичну партію (УСДП). В 1900 р. на Наддніпрянській Україні виникає РУП - Революційна українська партія (з 1905 р. - Українська соціал-демократична робітнича партія), серед активістів якої були такі визначні громадські діячі, як В. Винниченко, М. Вороний, С. Петлюра, М. Порш, І. Стешенко та інші. Коли в Росії вибухнула Лютнева революція, УСДРП вже являла собою потужну політичну організацію, одну з найвпливовіших партій в українському національно-визвольному русі. Соціал-демократи відіграли ключову роль у заснуванні Центральної Ради у березні 1917 р., справляючи вирішальний вплив на революційні та державотворчі процеси 1917-1920 рр [6, c.145].

Інтерес до історії української соціал-демократії завжди був значним, причому не тільки на теренах самої України. Історіографія цієї проблеми репрезентована досить великою кількістю літератури, яка, проте, є надто неоднорідною і потребує певної систематизації. Найдоцільнішою видається її класифікація на основі паралельного застосування цілого ряду критеріїв, зокрема: час написання (хронологічна ознака), жанр, теоретичний та (чи) ідейно-політичний напрямок, що його репрезентує автор праці, його культурно-національна (чи у випадку радянської імперії - політико-культурна) приналежність.

Так, якщо використовувати останній критерій, то весь корпус літератури досить чітко розділяється на чотири основні групи: українська, російська, радянська та зарубіжна. Водночас, враховуючи теоретико-методологічні підходи авторів, які, як правило, віддзеркалюють їхні політичні переконання, бачимо, що кожна із щойно названих груп у цьому плані є неоднорідною. Тому варто послідовно розглянути кожну з чотирьох історіографічних груп окремо.

З іншого боку, треба враховувати, що жодна з них не розвивалася цілком ізольовано від інших, до того ж протягом значних періодів часу усі вони еволюціонували паралельно, під впливом і на тлі багато в чому ідентичних умов.

З цих причин, а також з метою подати панорамну картину історіографії проблеми, виклад матеріалу буде підпорядковано хронологічному принципу. Ми розглянемо, як розвивалася історіографія української соціал-демократії на таких її основних етапах:

а) кінець XIX ст. - початок 20-х рр. XX ст., тобто від зародження руху до кінця визвольних змагань;

б) міжвоєнний період (20-ті - 30-ті рр. XX ст.) - вивчення проблеми на теренах української еміграції та діаспори, зародження і розвиток радянської історіографії;

в) повоєнний період - подальша еволюція названих груп, поява низки західноєвропейських та американських студій відповідної тематики;

г) новітній період (з 1991 р.) - виникнення й інтенсивний розвиток сучасної української історіографії проблеми.

Перші публікації, що проливають світло на зародження і розвиток соціал-демократичного руху в Україні, з'являються уже на початку XX ст.[1, c.76], невдовзі після утворення РУП. Як правило, це праці, написані «на злобу дня»; вони не містять глибокого аналізу подій і мають полемічне, подекуди пропагандистське забарвлення, що дає певну підставу розглядати їх не тільки як історіографічне, але й як історичне джерело. Утім, у деяких з цих праць робиться переконлива спроба неупереджено викласти і проаналізувати події. До таких належать ранні студії провідних діячів українства Д. Дорошенка, С. Єфремова та І. Стешенка [2, c.21]. При цьому, якщо праця Д. Дорошенка є радше інформаційним повідомленням, то І. Стешенко дав узагальнюючу картину розвитку національного суспільно-політичного руху, а також вперше здійснив його класифікацію, звівши українські політичні сили до трьох основних напрямків: радикально-демократичного, марксистського та націоналістичного. Дещо пізніше подібну класифікацію запропонував у своїй праці й С. Єфремов.

На початку XX ст. до питань становлення національної суспільно-політичної думки звертався і М. Грушевський [3, c.44].

Деякі цікаві фактичні дані щодо зародження національних політичних партій наприкінці XIX ст. знаходимо у статті В. Дорошенка - одного з діячів, який стояв біля витоків політичного українства [10, c.567].

Потужним стимулом до наукового осмислення історії національного суспільно-політичного руху, а в цьому контексті і соціал-демократичної течії, стала Українська революція і державотворчі процеси 1917-1920 рр.

Щоправда, повною мірою цей процес розгорнувся уже після завершення визвольних змагань, передусім на теренах української еміграції (згодом діаспори) і радянської України.

Отже, при ознайомленні з українською зарубіжною міжвоєнною літературою потрібно враховувати ту принципову обставину, що у певному сенсі вона була однією з форм політичної боротьби та ідейних пошуків у середовищі української еміграції. Ця її специфічна риса набуває особливого значення, якщо згадати, що міжвоєнна історіографія проблеми творилася насамперед самими учасниками досліджуваних ними подій. Адже українська наукова еміграція була, по суті, складовою української політичної еміграції, оскільки здебільшого складалася з людей, тією чи іншою мірою причетних до зародження та розвитку національних суспільно-політичних рухів, визвольних змагань 1917-1920 рр. тощо. Як правило, вони мали більш-менш чітку політичну позицію і майже завжди - партійну приналежність.

У цей період тривала, за вдалим визначенням М. Шлемкевича, «внутрішня громадянська війна в духові,... вже не в житті, але в мислях еміграції» [14, c.31].

По суті, ми маємо справу з дискусією роst factum представників різних українських політичних таборів, які з точки зору своїх ідеологій відповідають на найболючіші питання, поставлені українською революцією, дають оцінку власній діяльності, діяльності своїх політичних опонентів, подіям національних визвольних змагань 1917-1920 рр. [9, c.121].

Попри те, що в цілому науковий рівень студій істотно зріс, процес вивчення проблеми обумовлювався не лише пошуком об'єктивної історичної істини, але й політичними поглядами авторів, їхньою партійною приналежністю, суб'єктивною позицією, поточними потребами ідейної полеміки та політичного суперництва. З цих причин навіть деякі наукові за формою капітальні студії цього періоду не є такими по суті.

Типовим продуктом міжвоєнних часів є, скажімо, ґрунтовні «Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 років» П. Христюка [10, c.508]: залишаючись цінною збіркою документів і матеріалів, вони навряд чи витримують критику як наукове дослідження. Цій праці (загалом досить докладній і солідній) притаманні брак чіткої та повноцінно обґрунтованої концепції, відверто некоректний стиль викладу, очевидна методологічна нестриманість. Автор, член партії українських есерів, намагається в якомога.

З іншого боку, не можна не відзначити ретельність, із якою автор «реконструює» події: їх подано із винятковою докладністю, із широким застосуванням джерел. Крім того, у «Замітках» вперше в історіографічній традиції зроблено спробу здійснити порівняльний аналіз основних українських партій у добу визвольних змагань.

Окреме місце в українській історіографії належить капітальній «Історії України 1917-1923 рр.» Д. Дорошенка [31, c.452]. Ця праця є переконливою спробою комплексного дослідження та викладу історії українського державотворення 1917-1918 рр. Автор поставив собі за мету охопити всі основні аспекти проблеми, зібрати і систематизовано подати якомога більшу кількість фактичного матеріалу та джерел. Для дослідника проблеми праця Д. Дорошенка і сьогодні становить величезну цінність. За широтою проблемно-тематичного охоплення і кількістю закумульованого в ній фактичного матеріалу, джерел та документів вона посідає особливе місце в українській історіографії.

Політична боротьба й державотворча діяльність українських соціал-демократів досить широко висвітлена у працях самих лідерів УСДРП.

У цій системі координат український державотворчий рух опинявся на периферії магістрального історичного процесу, розглядався як явище не тільки другорядне, але й «буржуазно-націоналістичне за своєю суттю», контрреволюційне, а, отже, шкідливе. Відповідно, він ніколи не досліджувався систематично. Поза полем зору радянських істориків лишився цілий ряд кардинальних моментів, без яких повноцінне відтворення картини подій було абсолютно неможливим. Натомість створювалася штучна модель. І на цих засадах розробка проблеми тривала протягом десятиліть.

У міру згортання політики «українізації», утвердження сталінського тоталітаризму, кристалізації радянської ідеології на дослідження української соціал-демократії фактично було накладено табу, а на її провідників навішано «ярлик» буржуазних націоналістів. Знаковою в цьому плані є праця П. Пташинського [15, c.40], в якій із безмірним негативізмом і необ'єктивністю висвітлюється діяльність українських соціалістів у міжнародному соціалістичному русі. Ця робота підбила певний підсумок: після її виходу впродовж 30-х і до кінця 50-х років в СРСР не з'явилося жодної публікації з цієї проблеми [16, c.112].

Утім, історіографія проблеми продовжувала розвиватися у Галичині, яка, як відомо, була інкорпорована в Радянський Союз лише у 1939 р. Досліджуючи суспільно-політичний і культурницький рух в Україні XIX - початку XX ст., галичани нерідко зверталися і до історії національної соціал-демократії, і, зокрема, до вивчення спадщини одного з її «батьків-засновників» - М. Драгоманова [17, c.3-8].

В цілому у міжвоєнний період було закладено фактографічні та концептуальні основи вивчення української соціал-демократії як в еміграції, так і в СРСР. Українська зарубіжна література характеризується розмаїттям і складністю. В цілому тут панує плюралізм та прагнення до об'єктивності, хоча вистачає також емоцій, невиваженості, догматизму, а подекуди - свідомих фальсифікацій. Що ж до радянської історіографії, то певна наукова коректність (хоча і в жорстких рамках марксистської методології) притаманна хіба що названим уже працям М. Яворського, М. Равич-Черкасського та ін. Наприкінці 1920-х - початку 1930-х рр. історія українського соціал-демократичного руху в СРСР була, по суті, сфальсифікована, а подальше його вивчення на тривалий час законсервоване.

В українському зарубіжжі в повоєнні часи гострота ідейно-політичного протистояння поступово зменшилася. Сталося головне: значною мірою «розмежувалася» наука і політика у вивченні проблеми, виникла більш-менш чітка межа між академічними школами української історіографії і пропагандистсько-ідеологічною діяльністю політичних організацій; українознавство постало як суто теоретична галузь. У суто формальному плані стався більш чіткий жанровий розподіл: популярно-пропагандистська література, мемуари і корпус академічних студій.

Серед публікацій повоєнної зарубіжної української історіографії [18, c.128] слід насамперед відзначити глибокі дослідження В. Дорошенка, П. Феденка, М. Стахіва, І. Мазепи, І. Лисяка-Рудницького, Т. Гунчака, І. Нагаєвського. Над цими істориками, на відміну від їх радянських колег, не тяжіла необхідність дотримуватись у своїх роботах ідеологічних «табу». Тож прагнення до наукової коректності, поєднане із високим професійним рівнем, привело до появи низки цікавих аналітичних студій. З іншого боку, повоєнні дослідники, відірвані від архівних фондів, які у переважній більшості лишилися на території УРСР, здебільшого мусили оперувати вже відомими з міжвоєнних часів фактами.

Українська соціал-демократія в радянській історичній науці 1950-1980-х рр. апріорі продовжувала розглядатися як дрібнобуржуазна, націоналістична і при цьому (як це не парадоксально) антинародна течія, яка нібито обслуговувала інтереси української буржуазії; у безумовно критичному ключі оцінювалися погляди та діяльність В. Винниченка, С. Петлюри, М. Порша, І. Мазепи, М. Грушевського та ін. Все це вимагало, як мінімум, відповідної селекції, а подекуди фальсифікації фактів [20, c.311]. До того ж із сюжетної точки зору в центрі уваги в цих роботах перебували більшовики, українська ж соціал-демократія переважно досліджувалась остільки, оскільки контакти з нею впливали на політику РСДРП(б).

З іншого боку, радянським історикам, в розпорядженні яких залишалася більшість (виключаючи, можливо, «спецхрани») українських архівів, саме у цей період вдалося знайти, систематизувати і залучити до наукового обігу величезну кількість нових матеріалів з проблеми. Саме з цієї точки зору являє безсумнівну цінність ціла низка видань [21, c.311], серед яких виділяються капітальні монографії І. Кураса [23, c.219].

Із початку 1960-х до першої половини 1980-х рр. було також опубліковано ряд праць, присвячених переважно персоналіям. При цьому у дослідженнях, що присвячувалися творчій спадщині та суспільно-політичним поглядам І. Франка, М. Драгоманова, С. Подолинського замовчувалося їх критичне ставлення до радикально-революційних методів досягнення соціально-політичних цілей. У монографіях В. Лукеренко, Р. Іванової, М. Рудька, А. Волощенка [23, c.220] та інших розглядалася діяльність українських діячів (хоча і в рамках пануючих тоді ідеологічних доктрин), висвітлювалася роль М. Драгоманова в громадському і просвітницькому русі.

Як уже зазначалося, виділяти дану добу в окремий етап розвитку історіографії української соціал-демократії змушує поява наприкінці 1980-х рр. і бурхливий розвиток цілком нової історіографічної групи - сучасної української історичної літератури. З ідейно-концептуальної точки зору вона багато в чому базується на надбаннях еміграційної історіографії (хоча і має свій самодостатній зміст). Однак специфіку цієї групи визначає і те, що зароджувалася вона «у надрах» радянської історіографії.

Наприкінці 1980-х років українська радянська історіографія подій 1917-1920 рр. в Україні мала значний обсяг, струнку концепцію, чітку методологію, напрацювала певні традиції вивчення. Вади її, проте, були настільки очевидними і настільки серйозними, що навіть в умовах обережної горбачовської ідеологічної лібералізації історики ортодоксальної радянської школи почали публікувати матеріали, які, не зачіпаючи моноліт радянської історичної парадигми, репрезентували окремі замовчувані раніше факти, свіжі погляди, підходи, ідеї [24, c.347]. Можна стверджувати, що саме тоді, наприкінці 1980-х і на початку 1990-х років починається новий етап у розвитку історичної науки.

Нова історіографія народжується в результаті поступової і обережної реформації української радянської історіографії. Ідеологічні та концептуальні її основи тривалий час залишалися незмінними, а мова йшла, головним чином, про залучення до наукового обігу деяких нових матеріалів, проте ні в якому разі не про відмову від методології історичного матеріалізму чи від радянської історичної парадигми. Було висунуто гасла «заповнення білих плям» та «переосмислення деяких сторінок минулого», причому цілий ряд кардинальних тем вітчизняної історії все ж лишався частково або повністю недоторканним. До «табуйованих» належала і переважна більшість сюжетів історії українських визвольних змагань 1917-1920 рр., оцінки діяльності національних суспільно-політичних течій.

У 1993 р. С. Білокінь висловив думку багатьох, коли констатував: «В історії України немає «білих плям», а є цілковито сфальшована картина»[25, c.189]. Почалося активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики. Обсяг подібних студій швидко зростав, причому у цьому напрямку працювали майже всі дослідники історії. Згодом, добре зорієнтувавшись у проблемі, чітко уявляючи її внутрішню структуру, фактологічний та концептуальний «кістяк», наші історики дістали змогу поглиблено вивчати окремі її аспекти, залучаючи ті самі архівні матеріали, яких свого часу бракувало дослідникам з діаспори.

3.2 Роль соціал-демократії у розвитку українського громадянського суспільства

Громадянське суспільство - це сфера спілкування, взаємодії, різноманіття взаємин вільних і рівноправних індивідів в умовах ринку і демократичної правової державності. Більш точно в сучасній соціально-політичній теорії це суспільство визначається як сукупність міжособистісних, сімейних, етнічних, економічних, культурних, релігійних, правових, моральних відносин, що відображають їх ідеї і закріплюють у суспільних інститутах, що розвиваються і функціонують поза межами держави і без її прямого втручання.

Громадянське суспільство формується "знизу", спонтанно, як результат розкріпачення індивідів, перетворення їх у вільних громадян-власників, що мають почуття власної гідності й готові взяти на себе господарську і політичну відповідальність за свої дії. Для нього характерні насамперед горизонтальні зв'язки в економічній і культурній сферах.

Соціальною основою громадянського суспільства виступають соціальні групи (зокрема, класи), що мають різноманітні інтереси. Це зумовлює значну роз'єднаність громадянського суспільства і властиву для нього конкурентність і навіть боротьбу індивідів. Роз'єднаність громадян переборюється об'єднанням їх у різні партії, угруповання й асоціації, а індивідуалізм і конкурентність у їхній діяльності поєднуються з відносинами взаємної довіри і співробітництва, здатністю йти на компроміси, поміркованістю і толерантністю. Їм не байдужі також суспільні проблеми, вони зорієнтовані на громадські справи.

І, нарешті, духовною, культурною і моральною основою громадянського суспільства є базові суспільні цінності, що слугують гуманізмові, формуванню особистості громадянина - вільного і діяльного, але такого, який дотримується загальноприйнятих суспільством соціальних норм [18, c.209].

У даній дипломній роботі пропонується провести аналіз ролі соціал-демократії у становленні громадянського суспільства, а для цього необхідно дослідити чи справді принципи громадянського суспільства можуть преплітатися з соціал-демократією.

Принципи “справедливості” і “солідарності” є тими особливостями ідеології соціал-демократії, які відділяють її від ліберально-консервативних партій. "Чисті" ліберали відстоюють принцип невтручання в економічне життя, наполягаючи на тому, що вирватися з бідності кожен повинен сам, - тоді суспільство буде “ефективне”, стане багатшим і даватиме бідним більше шансів. Соціал-демократія готова інколи пожертвувати ефективністю в ім'я справедливості. Вона прагне не допускати такого положення, коли успіх досягається сильнішим “за рахунок слабшого”, його коштом.

Західні соціал-демократії, якими б радикальними не були їх програми, завжди зупинялися перед кроками, що потребували авторитарної свідомості. Не відмовляючись від колективістської політичної моралі, вони надали їй толерантного щодо особистості характеру. Соціал-демократична ідеологія вимагає солідарності з бідними і слабшими - не тільки в своїй національній державі, а й у загальнолюдському масштабі. Не ігноруючи фактичної нерівності людей, неповторності кожного індивіда з його обдаруваннями і вадами, неминучої різниці в прибутках і життєвому везінні, соціал-демократія відстоює “справедливість” як “рівність прав і можливостей” для кожного члена суспільства[18, c.209].

Принцип “свободи” означає насамперед політичну демократію з усіма правами особистості, які вона передбачає. Соціал-демократія не відрізняється щодо цього від лібералів, - вона також вважає політичні свободи лише частиною того, на що має право людина у вільному суспільстві. Політичні свободи виражають, по суті, право людини на участь в управлінні державою і суспільством. Але, крім цього права, людині має належати ряд інших невідчужуваних прав. Від народження людина не тільки живе - вона має “право на життя”, і ніхто не може посягати на це право. Як ніхто не може порушувати право людини на фізичне і психічне “здоров'я”, тобто спричиняти їй фізичні або моральні страждання. Порушувати право на вибір “середовища проживання”, - як вибір місця проживання, так і людського середовища, тобто насильно відокремлювати людину від сім'ї і близьких. І порушувати право “власності”, тобто посягати на приналежні людині матеріальні і духовні цінності.

Все це добре, але достатньо проїхати на роботу в автобусі, щоб втратити якщо не здоров'я, то принаймні психічну рівновагу. Формулюючи принцип особистої свободи, соціал-демократи не граються в абстрактний гуманізм, а переносять проблему недоторканності індивіда в правову площину. Право чітко визначає, коли порушення невід'ємних прав людини є “злочином”. Право визначає “покарання”, яке для злочинця завжди буде “позбавленням яких-небудь прав”. У тому числі в найбільш демократичних країнах світу інколи і позбавлення злочинця права на життя.

Тому соціал-демократія в принципі підтримує право (приватної) власності на землю, однак розглядає проблему в більш широкому плані - не тільки з точки зору доцільності і ефективності, а й з позицій захисту прав і свобод селянина.

Історичний досвід людства показав, що найоптимальнішим з точки зору втілення зазначених принципів свободи, справедливості і солідарності є суспільство "західного" типу, яке грунтується на засадах парламентської демократії, ринкової економіки та національної державності[18, c.209].

Прийняття Конституції України підвело риску під принциповими суперечками про політичний устрій нашої країни. В цілому Конституція узгоджується з цінностями соціал-демократії. Проте з позицій, викладених вище, на перспективу можна говорити про реформу політичного устрою.

З соціал-демократичного погляду мають бути чітко визначені загальнополітичні рамки державного життя України незалежно від регіонів та їх специфіки, правопорядок має бути загальнонаціональний і підтримуватися загальнодержавними органами. Але стабільність системи має базуватися на широкій автономії регіонів (земель). Виконавча влада в містах має належати мерам, що обираються населенням, і здійснюватися створюваними мерами адміністраціями. Для країни з величезними традиційними відмінностями між історичними землями, якою є Україна, найбільш прийнятним був би устрій з широкою автономією земель. Відповідно до принципів регіональної автономії має формуватися і бюджет.

Будучи непримиренною до авторитарних тенденцій, соціал-демократія поділяє з лібералами підхід до держави як “допоміжної” сили в суспільному житті: уряд повинен "всього лише" вирішувати проблеми, які не можуть самі вирішити окремі громадяни, місцеве самоврядування і приватний сектор економіки. Україна нині визначається з перспективами майбутнього розвитку: якщо збережеться принцип моноцентристської держави з домінуванням столиці і слабкістю регіонів, вона надовго стане в цілому провінційною країною з глухою "глибинкою". Є й інші цивілізаційні зразки - наприклад, США, Англія чи Німеччина, де культурно-політичні та науково-технічні центри розосереджені по всій країні[18, c.209].

Соціал-демократія і соціально орієнтована ринкова економіка - теми, що їх ризиковано торкатися побіжно. Найближчим часом буде опубліковано переклад документа, підготовленого західними соціал-демократичними фахівцями і присвяченого проблемам трансформації посткомуністичної економіки. Відзначу загальні особливості соціал-демократичного підходу до економічних реформ.

Як і ліберальні реформатори, соціал-демократи враховують ту незаперечну, підтверджену великим історичним досвідом істину, що тільки приватний бізнес і конкурентне середовище спроможні створити умови для швидкого економічного піднесення. Різниця між ліберальним та соціал-демократичним підходами полягає, на мій погляд, в оцінці ролі держави в перетвореннях. За цим стоїть віра лібералів у те, що державні форми господарювання є просто щось неприродне, і достатньо звільнити суспільство від цих форм, як "всі джерела народного багатства заб'ють повними потоками". Таку фразу сказав класик "наукового соціалізму", який так само сліпо вірив у протилежний принцип - неприродність приватної власності.

Насправді державно-соціалістичний колективізм є формою господарювання, що органічно виростає з бідності, і бідність постійно заносить державу знов і знов на його шляхи, що ведуть до найпростіших і найменш ефективних, але все ж таки вирішень проблем. Й кинути підприємство і підприємця в ринкове середовище - зовсім не все, що потрібно для економічного виживання: ринкові відносини формують лише мікросередовище економіки. Макрорегуляція залишається за державою [54, c.675].

Прикладом може бути колективізоване сільське господарство. Соціологи, що виявляють прихильність двох третин селян до колгоспів, скаржаться на розпад традиційної ментальності під впливом десятиліть тоталітаризму, політики-антикомуністи вимагають негайно звільнити селян від колгоспного гноблення, щиро вірячи, що відразу все піде саме собою. А між тим практичні селяни бояться, що їх позбавлять колгоспного даху, і голосують за комуністів, які в Верховній Раді списують колгоспам нові і нові борги та виділяють кредити, що неминуче підуть у ту ж чорну дірку. Тим часом сільське господарство близиться до катастрофи, яка може добити нашу економіку.

Руйнування колгоспної системи саме по собі ніякого ринку не створить. Взагалі створювати ринок - це зовсім не означає дозволити всім торгувати чим і як хочеш. Ринок - це величезний і складний соціальний інститут, інфраструктура, що вимагає величезних зусиль, знань і коштів. Соціал-демократична політика полягала б у тому, що держава всі зусилля покладала б на утворення і плекання таких інфраструктурних механізмів. На ділі ж держава з фіскальних міркувань, під тиском бідності іде на найпростіші, антиринкові заходи. Так, для виробника зерна вирішальну роль відіграє реалізаційний ланцюжок - очищення, класифікація, сертифікація, зберігання, транспортування - аж до порту. Адже в Україні витрати на реалізаційні послуги становлять приблизно половину ціни за тонну пшениці, а в США - вдвоє менше. Який же вихід знаходить наша держава? Вона монополізувала цей ланцюжок за допомогою холдинґової компанії "Хліб України", щоб одержувати зиски!

Національна державність України є найбільш адекватною формою демократичної організації суспільства, але вона є і чимось більшим - реалізацією споконвічної мрії українського народу про незалежність. Державна незалежність є цінність такої ж ваги, як свобода, справедливість і солідарність, як добробут народу, і має оборонятися з такою ж самовідданістю. При цьому неправомірно протиставляти "право людини" "праву нації". Нація як суб'єкт права виступає тільки у вигляді держави. Держава ж зобов'язана захищати невідчужувані права людини незалежно від її соціального стану чи етнічної приналежності. Коли говорять про "право нації" порівняно з "правом людини", то або плутають національний і, відповідно, особистий інтерес, або ж містифікують ту просту річ, яка на демократичному Заході називається "утверджувальна дія" (affirmative action).

Держава може надавати підтримки тим чи іншим пріоритетам, наприклад, україномовній культурі, яка в Україні має надто слабкі позиції і без такої підтримки не виживе. Така утверджувальна дія чи політична програма не пов'язана ні з заборонами щодо інших культур, передусім російськомовної, або обмеженнями в правах на етно-національному грунті. При цьому ніхто не має права оголошувати українською і підтримувати як українську певну культурну течію, виходячи з політичних чи художніх орієнтацій [53, c.34].

Орієнтація на Європу зовсім не означає розриву з Росією. Чим більше ми будемо пов'язані з Європою, тим очевидніше буде вагомість культурного зв'язку України з Росією. Російська культура не є "зарубіжною" для України - в культурний розвиток імперії українці внесли свій великий доробок, часто неможливо визначити, чи є певний художник або композитор російським чи українським. На російській літературі зростали покоління українців. Розвиток сучасної української національної культури не повинен супроводжуватися культурними катастрофами.

У Стокгольмській декларації Соціалістичного Інтернаціоналу відзначається, що, незважаючи на прогрес, у світі "...зберігається і одвічна несправедливість. Як і раніше, порушуються права людини, процвітає расова дискримінація та дискримінація за ознакою статі, а можливості людини в житті, як і раніше, визначені тим, до якого регіону чи класу вона належить від народження. Перед усіма цими принциповими проблемами Соціалістичний Інтернаціонал підтверджує вірність своїм основним переконанням. Як і раніше, він ставить собі за мету демократизацію економічної, соціальної та політичної структури в глобальних масштабах".

Існують політики, які не можуть повірити в щирість подібних декларацій. Тих, хто здатний тільки на практицизм і сприймає принципи як порожню риторику, неможливо переконати в можливості поєднання прагматичного реалізму і морально-політичного ідеалізму. Але демократичний соціалізм як практична політика, натхненна одвічними гуманістичними цінностями, живе і визначає людству життєві горизонти [57, c.89].

3.3 Сучасний стан соціал-демократичної ідеології в Україні

Ідеологічну ситуацію в Україні навряд чи можна визначити як таку, що відповідає вимогам сьогодення, імперативам докорінної демократизації політичної системи. У суспільстві виразно простежується тенденція до збільшення кількості людей, які проголошують, що їм бракує політичних ідеалів. Значно поширилися настрої песимізму, апатії, зневіри, втрати орієнтирів щодо визначення сенсу життя. Не в останню чергу це зумовлено тим, що політичні партії, особливо центристського спрямування, під час переходу від державної ідеології до партійного плюралізму, так і не спромоглися запропонувати українському народові ідеї та принципи, які б могли його, як то зовсім нещодавно казали, «надихнути на великі звершення».

Як би там не було, але зараз, за даними політологічних досліджень, в Україні повноцінно функціонують лише дві ідеології: комуністична та націонал-демократична. Кожна має свій набір відомої всім ідеологічної символіки (ті ж прапори: червоний та жовто-блакитний); кожна пропонує власне тлумачення історичного минулого українського народу (Жовтнева революція, голод 30-х років, Велика Вітчизняна війна, діяльність ОУН тощо). Кожна здатна поширювати власні політичні міфи, намагаючись у такий спосіб вкоренити певні норми поведінки та політичні ритуали (покладення квітів до пам`ятників В. Леніну чи М. Грушевському). Кожна апелює до пам`яті та спадщини діячів, яких вона вважає за «історичних героїв». Кожна створила свою особливу політичну «субкультуру», уособлюючи за її допомогою певний культурно-цивілізаційний вибір. Кожна творить своїм лідерам політично узагальнюючий, але й політично відокремлюючий образ. Нарешті, кожна претендує на здатність мобілізувати маси людей [58, c.109].