Політична розвідка як необхідний інструмент самозбереження політичної системи

ѕ Головне управління розвідки МО України;

ѕ Головне управління розвідки СБУ;

ѕ Оперативно-розшукове управління Держкомкордон [13, c.18].

В Російській Федерації функції розвідки за кордоном виконують:

ѕ Служба зовнішньої розвідки (СВР)

ѕ Головне розвідувальне управління Генерального штаба ВС (ГРУ)

Структурно СВР поділяється на департаменти: аналізу та інформації; кадрів; зовнішньої контррозвідки; оперативної техніки; економічної розвідки; комп'ютерний та інформаційний департамент [79].

За законом «Про зовнішню розвідку» СВР є складовою частиною сил забезпечення безпеки РФ і покликана захищати безпеку особистості, суспільства і держави від зовнішніх погроз з використанням визначених чинним Федеральним законом методів і засобів [4].

Розвідувальна діяльність здійснюється за допомогою:

ѕ добування й обробки інформації про важливі інтереси, що торкаються реальних і потенційних можливостей Російської Федерації, дій, планів та намірів іноземних держав, організацій та осіб (розвідувальна інформація);

ѕ сприяння в реалізації заходів, здійснюваних державою в інтересах забезпечення безпеки Російської Федерації.

Необхідність здійснення розвідувальної діяльності визначають у межах своїх повноважень Президент Російської Федерації і Федеральні Збори, виходячи з неможливості або недоцільності забезпечення безпеки Російської Федерації іншими способами.

Статус СВР визначений Законом РФ про зовнішню розвідку від 8 липня 1992 року і Положенням про СВР, затвердженим Президентом. Попередником СВР було Перше головне управління КДБ СРСР.

Комітет з питань безпеки союзу Росії и Бєларусі координує дії зі спецслужбами Бєларусі, а Антитерористичний центр СНД (АТЦ СНД) зі спецслужбами СНД.

У рамках підписаних угод між спецслужбами СНД регулярно відбуваються зустрічі, спільні засідання, на яких обговорюються питання боротьби з організованою злочинністю, тероризмом, наркобізнесом та інші, відбувається обмін думками й інформацією. Регулярним стало проведення засідань Ради керівників органів безпеки і спеціальних служб держав-учасниць СНД. У результаті на практиці успішно здійснюються операції по вилученню великих партій наркотиків, зброї, контрабандних товарів, затримці членів злочинних угруповань. Одним з перших таких резонансних справ була затримка в Одесі співробітниками спецпідрозділів СБУ мешканця Єревана А.Мнджояна на прохання керівництва Державного Управління національної безпеки Республіки Вірменії. Він розшукувався за здійснення п'яти убивств за замовленням і двох замахів на убивство, зокрема серед його жертв були колишній Голова Комітету державної безпеки Вірменії і мер Єревана [9, c.12].

На сьогодні з СБУ співробітничають понад 70 відповідних служб із 55 країн світу. Укладено 36 двосторонніх угод та 60 додаткових протоколів до них. Одним з важливих напрямів співпраці є взаємна охорона секретної інформації, угоди про яку Україна підписала з 11 країнами. Метою укладання угод є створення договірно-правової бази з питань забезпечення передачі і взаємної охорони секретної інформації у сфері національної безпеки та охорони правопорядку, по лінії протидії тероризму, наркобізнесу, міжнародним злочинним угрупованням, з урахуванням розвитку військово-технічного, політичного, економічного та науково-технічного співробітництва країн [38, c.5].

Новим у напрямку зовнішньої діяльності СБУ стало створення Департаменту захисту національної державності. Сьогодні всім відомо, що павутина тероризму і наркобізнесу обплутала практично всю земну кулю. Тому СБУ прагне розвивати співробітництво з правоохоронними органами різних держав, як на двосторонній, так і багатобічній основі. В останні роки СБУ провело ряд успішних операцій по виявленню і знищенню міжрегіональних і транснаціональних наркоформувань і каналів нелегального переміщення наркотиків.

Міжнародні реалії нинішнього часу такі, що Україні доводиться піклуватися про протидію тероризмові. СБУ контролює та слідкує за переміщенням на територію України осіб з "гарячих" регіонів. Цим займається створений при СБУ в грудні 1998 року Антитерористичний центр, на який покладені задачі попередження і припинення терористичних актів. Останнім часом значно зросло число нелегалів з Афганістану, Бангладеш, Індії, Шрі-Ланки, Пакистану, Саудівської Аравії, Йорданії. Багато терористичних організацій користуються підтримкою спецслужб зацікавлених держав. Мета роботи Центру полягає у тому, щоб позбавити представників закордонних терористичних організацій і незаконних воєнізованих формувань найменших шансів "відсидітися" на території України під видом комерсантів або біженців. Не секрет, що багато терористичних організацій користуються негласною підтримкою спецслужб зацікавлених держав. Україна представляє для цих спецслужб чималий інтерес.

У колишні часи під час відкритого протистояння між державами, коли спецслужби вели таємну війну між собою, кожен факт викриття використовувався в пропагандистських цілях. Зараз відбувається затишшя, адже ситуація змінилася. Розвідуправління різних держав співробітничають з багатьох питань та часто здійснюють взаємовигідний обмін інформацією.

Ринок "гарячої" інформації існував завжди, особливо під час війн і в періоди загострення відносин між країнами. Таємно і часто без відома керівництва співробітники спецслужб торгували добутими матеріалами, що по різних причинах не стали у пригоді ним самим. Незважаючи на природну в такій справі конкуренцію, колеги з різних країн завжди ставилися один до одного з розумінням.

Трагедія 11 вересня 2001 р. знову оживила ринок розвідданих. Цього разу під егідою контртерористичної діяльності. За даними журналу „Ділова хроніка”, російська військова розвідка, починаючи з листопаду, ділилася з американцями інформацією про події в Афганістану. У той період в американської розвідки практично не було джерел в управлінні Північного альянсу. Шах Масуд, при якому знаходилися співробітники французької розвідки DGSE, був убитий, і тільки розвіддані російських спецслужб змогли врятувати становище. За розпорядженням вищого керівництва країни російські спецслужби стали надавати таку інформацію американцям. Будь-який ринок, навіть такий екзотичний, припускає рівноцінний обмін - інакше це не торгівля, а благодійництво. Однак журнал не зазначає, чим розплатилися американці за цю інформацію [12, c.13].

Специфіка сучасної розвідки полягає ще в тому, в даний час вона менш за все розраховує на інформацію, що виходить з одного, нехай найнадійнішого джерела, або на одиничну інформацію. Вона завжди покладається на терпляче, методичне вивчення дрібних деталей, відібраних з величезної маси інформації, що проходять крізь її фільтри. Численні подробиці, окремі факти, що здаються незначними, але перевірені і порівняні з іншими, дають достовірну загальну картину. Безальтернативність отримання інформації -- прямий шлях до дезінформації керівництва та збільшення ризиків для всієї держави.

Також у сучасний період існування світової розвідки різко зросло значення так званого нетрадиційного шпигунства; для нього характерний збір інформації відкритого характеру, що не підпадає під визначення «таємниці». Однак грамотний аналіз подібної інформації дозволяє встановлювати факти і закономірності, приховані від сторонніх. При цьому важливий не стільки зміст інформації, що збирається, скільки приховання дійсної мети її подальшого використання. «Нетрадиційний» шпіонаж дозволяє використовувати і «нетрадиційні» джерела інформації, тобто такі, доступ до яких не вимагає застосування спеціальних агентурних технологій. Цілком достатньо в багатьох випадках офіційних можливостей міжнародного рівня [25, c.18].

Крім шпигунства, у даний час все більше поширення отримують методи таємного впливу на політику опонентів інших держав, на процес вироблення і прийняття ними рішень. Частіше всього вони базуються на феномені маніпуляції. Маніпулятивний вплив на об'єкт припускає, що останній не усвідомлює факту впливу на нього, у результаті якого йому, мимо його волі, задаються цілком визначені рамки поведінки і способи дії. Більш того, в об'єкта складається враження, що всі рішення він приймає самостійно, без якого-небудь тиску ззовні. Класичними прикладами маніпулятивного впливу є дезінформація і рефлексивне керування поведінкою.

Ще один спосіб прихованого тиску -- це формування внутрішньої опозиції. Набір засобів опозиції досить широкий: від пропозицій зміни в діяльності держслужб, заміни керівництва, до одержання доступу до сфери прийняття рішень і вироблення стратегії розвитку. Розвідка зацікавленої держави стимулює тим або іншим способом діяльність опозиції, сприяє росту соціальної напруженості в цій державі, приходу опозиції до влади і т.п. Прикладом цього можуть бути події в Югославії проти Мілошевіча та в Грузії проти Шеварднадзе.

Таким чином, можна констатувати, що динаміка світової політики багато в чому визначається діяльністю розвідструктур. Як правило, розвідструктури зовнішнього та внутрішнього спрямування в державі є відокремленими, тобто належать до різних державних організацій. До специфічних механізмів збору, обробки і використання політичної інформації на міжнародному рівні можна віднести нетрадиційне шпигунство, співробітництво розвідок, обмін розвідданими, альтернативність отримання інформації, методи таємного та маніпулятивного впливу на політику інших держав, такі як дезінформація, рефлексивне керування поведінкою, формування внутрішньої опозиції. Як і в різні періоди історії, в наш час, коли немає чітко визначених ворогів, проте існують державні інтереси, що іноді перетинаються з інтересами інших держав, розвідка так само є важливим елементом міжнародної політики. Розвідуправління різних держав співробітничають з багатьох питань та здійснюють взаємовигідний обмін інформацією.

2.2 Контррозвідка в міжнародній політиці

У назвах більшості розвідувальних органів країн Європи є присутнім термін «інформація» (синоніми -- «відомості», «вісті», «повідомлення»), а не «розвідка», що пов'язано з особливостями семантики цих слів.

Розум, інформація, знання -- з англ. «intelligence»; у той же час це слово одночасно означає «розвідка». Втім, між аналогічними термінами російської мови теж існує тісний зв'язок: «знати» -- це «відати»; «розвідувати» -- це «дізнаватися», «розпізнавати», здобувати «знання» (інформацію).

Але у своєму вузькому змісті термін «розвідка», як зауважує В.Землянов, означає «таємне обстеження (вивчення) зі спеціальною метою» [25, c.12]. Вживання в якому-небудь складному слові приставки контр, контра (від латинського «соntrа» -- «проти») позначає протидію, протиставлення, протилежність тому, що виражено в другій частині цього слова. Отже, термін «контррозвідка» означає протидію розвідці; протидія будь-якому таємному обстеженню (вивченню) зі спеціальною метою. Саме в такий спосіб розвідка і контррозвідка існують з незапам'ятних часів.

Наприклад, Олександр Македонський широко застосовував метод вербування агентів з табору супротивника. Жоден із завербованих ним шпигунів так і не був викритий. Перед нанесенням своїх ударів Олександр посилав спеціальні підрозділи для збору розвідувальних відомостей. Він же першим увів поштову цензуру. Наприклад, коли під час облоги Геліокарнаса стало відомо, що в його війську росте невдоволення, він дозволив своїм воїнам (всупереч установленому порядкові) написати листа додому. Уся солдатська пошта була таємно вивчена, змовники смути виявлені і вилучені з війська [25, c.15].

У часи 18-ої династії, що існувала в Єгипті більш трьох з половиною тисяч років тому, на всіх шляхах, що ведуть у Єгипет або в чужі краї, знаходилися пости з добре збройними стражниками. Ніхто не міг обминути них, не назвавши свого імені, звання і мети подорожі. Пошта проглядалася з особливою увагою. Ці дані свідчать про функціонування контррозвідувальної системи заходів ще у ті часи.

Найвеличніший полководець античності Юлій Цезар під час підкорення Греції не раз підсилав своїх вивідачів з помилковими звістками до ворога (типовий контррозвідувальний захід щодо дезінформації). Він ввів у легіонах постійний розвідувальний підрозділ.

Отже, розвідувальні та шкідницькі дії супротивника утворюють предмет діяльності контррозвідки.

Якщо розглядати цей феномен на державному рівні, то контррозвідка -- це діяльність уповноважених на те суб'єктів, що полягає в протидії (як правило, таємній) діяльності органів розвідки, їхніх представників з метою забезпечення безпеки держави та державних інтересів [25, c.22].

Ця діяльність полягає у виявленні, попередженні та припиненні діяльності органів іноземної розвідки на території країни, а також окремих осіб, спрямовану на заподіяння збитку безпеці держави.

Контррозвідка, як орган і функція держави, являє собою боротьбу з розвідкою іноземних держав. У даному розділі контррозвідувальна діяльність розглядається як протидія діяльності іноземних спецслужб на території держави, тобто її міждержавний аспект.

Безпека держави -- це його захищеність від усіх можливих погроз, як зовнішніх, так і внутрішніх. Діяльність розвідок іноземних держав відноситься до зовнішніх погроз. Іноземні спецслужби аналізують економічний потенціал країни, особливості внутрішнього і зовнішнього ринків, відносини з тими або іншими державами, соціально-політичні процеси. Природно, не випускаються з поля зору і проблеми розвитку збройних сил, спецслужби прагнуть одержати інформацію про сучасні озброєння і технології. Саме державні секрети в області оборони, зовнішньої політики, економіки й інших складових безпеки держави є першочерговою метою для іноземних розвідок. Тому є необхідним в межах державної розвідувальної служби створення та організація діяльності окремого підрозділу, який би займався контррозвідувальною діяльністю та виявленням зовнішніх небезпек. Контррозвідувальним органам протистоїть апарат розвідки супротивника, що використовує різноманітні методи добування інформації, у тому числі досить витончені, що мають сучасні технічні засоби. Тому можливості контррозвідки не повинні поступатись можливостям розвідки.

У сучасному світі кожна сторона намагається якнайбільше ускладнити дії розвідувальних органів супротивної сторони, вживаючи для цього спеціальні заходи для охорони секретної інформації, важливих об'єктів і особового складу. Ці заходи, представляючи собою зовсім необхідну обережність, перетворюються в кінцевому рахунку на фактор, що штовхає фахівців у розвідувальних органах іноземних спецслужб на розробку ще більш хитромудрих шляхів обходу всіх цих перешкод [19, c.234].

Очевидно, якщо країна хоче відгородити себе від постійних нападок з боку розвідувальних служб іноземних держав, вона не повинна обмежуватися спостереженням за іноземцями, що прибувають на її територію, охороною секретних районів і перевіркою лояльності осіб, що мають доступ до державних таємниць. Їй також необхідно з'ясувати, які цілі переслідують розвідувальні органи інших держав, як вони діють, яких людей використовують як своїх агентів.

Операції, що переслідують ці специфічні цілі, відносяться до області контррозвідки, а отримана в результаті таких операцій інформація називається контррозвідувальною. Контррозвідка займається в основному захисною й оборонною діяльністю. Її головне завдання полягає в тім, щоб перешкоджати шпигунству проти своєї країни.

Федеральний закон «Про органи федеральної служби безпеки в Російській Федерації» дає таке визначення поняттю «контррозвідувальна діяльність». Це «діяльність органів федеральної служби безпеки в межах своїх повноважень по виявленню, попередженню, припиненню розвідувальної та іншої діяльності спеціальних служб і організацій іноземних держав, а також окремих осіб, спрямовану на нанесення збитку безпеці Росії» (частина 1, ст. 9).

Американський військовий розвідник Ричард Роуан у своїй книзі «Нариси секретної служби» визначив сутність контррозвідувальної діяльності як «організоване спостереження за розвідниками супротивника» [25, c.255].

Сутність контррозвідувальної діяльності -- протидія розвідувально-підривної діяльності спеціальних служб іноземних держав, іноземних організацій і їхніх представників.

Засоби і прийоми контррозвідувальної діяльності, як правило, конспіративні. Насамперед, це традиційне шпигунство -- тобто, збір інформації прихованого характеру про протилежну сторону, що здійснюється таємно від неї.

Для одержання такого роду інформації застосовується:

ѕ приховане проникнення;

ѕ використання різноманітних технічних засобів;

ѕ примус або підкуп осіб, що мають доступ до цієї інформації.

Розвідка супротивника використовує в цих цілях «класичну» соціальну базу, якою є особи з індивідуальними ціннісними орієнтаціями, відмінними від загальноприйнятих цінностей і норм соціального поводження (починаючи з корисливого прагнення до наживи і закінчуючи неприйняттям існуючого суспільно-політичного ладу).

Мета контррозвідувальної діяльності -- забезпечення безпеки держави за допомогою протидії розвідувально-підривній та інший діяльності, проведеній іноземними спецслужбами й організаціями на шкоду його життєво важливим інтересам.

Специфічний механізм здійснення контррозвідувальної діяльності в області зовнішньої політики полягає у:

ѕ добуванні інформації про наміри, задуми, форми і методи практичної діяльності розвідувальних і контррозвідувальних служб іноземних держав;

ѕ виявленні їхнього персоналу, а також агентури, підготовленої для засилання на об'єкт, що захищається, способи і канали зв'язку, цілі, завдання;

ѕ здійсненні заходів щодо компрометації і дезінформації спецслужб іноземних держав, по відволіканню і розпиленню їхніх сил;

ѕ накопиченні й аналізі інформації про розвідувально-підривну діяльність іноземних держав [25, c.20].

Контррозвідувальна робота містить у собі комплекс специфічних заходів, частина з яких спрямована на забезпечення деяких адміністративно-правових режимів (наприклад, режиму захисту державної таємниці, режиму в'їзду і перебування на території держави іноземців і осіб без громадянства, а також інших) [25, c.42].

Методи роботи контррозвідки не перетерпіли великих змін за минуле сторіччя. До числа основних відносяться: попереджувальні заходи, оперативний пошук, маскування, дезінформація (навмисне введення супротивника в оману), перехоплення. У контррозвідці добре знайомий термін «довга мотузка», що виник від англійського прислів'я: «Злочинця можна відпустити на довжину мотузки, який йому вистачить для того, щоб повіситися». Мовою контррозвідки «довга мотузка» -- це такий прийом, коли одного виявленого агента використовують для виявлення інших. Його не заарештовують, а використовують як принаду, щоб розкрити всю мережу.

Контррозвідка, як правило, є окремим державним органом та являє собою підрозділ спецслужби держави.

Наприклад, контррозвідувальна служба Великобританії має назву МІ-5. Вона була створена в 1909 році як внутрішній департамент Бюро секретних служб, що займався забезпеченням внутрішньої безпеки. В обов'язку контррозвідувальної служби входить забезпечення внутрішньої безпеки, контроль за діяльністю місцевих екстремістських політичних груп, захист Великобританії від підривних дій іноземних секретних служб, охорона державних секретів країни. На чолі контррозвідувальної служби стоїть генеральний директор, що звітує міністрові внутрішніх справ, однак фактично він має прямий доступ до прем'єр-міністра країни. (див. додаток 4).

Центральне розвідувальне управління (ЦРУ) має у своєму складі Управління зовнішньої контррозвідки. Воно відповідає за безпеку розвідувальної діяльності резидентур ЦРУ в іноземних країнах та здійснює агентурне проникнення в іноземні спецслужби. Також управління працює з перебіжчиками.

У 2001 р. президент Білл Клінтон підписав директиву «Контррозвідка для ХХІ-го століття», на основі якої була створена Рада з контррозвідки, у яку увійшли 4 чоловіки: директор ФБР, заступник директора ЦРУ, заступник Міністра оборони і представник Генерального прокурора. Її очолив директор ФБР. Мета нової ради -- виробити ефективнішу стратегію по боротьбі зі шпигунством і активізувати оперативну роботу, що випереджає розвідувальні акції іноземних держав [8, c.24].

В Ізраїлі контррозвідкою займається державна служба «Шабак», яка складається з 3-х оперативних і 5-ти допоміжних відділів. Головним серед них є відділ з арабського напрямку, що займається попередженням терактів в Ізраїлю і розз'єднанням терористичних угруповань. Інший відділ спеціалізується на контршпіонажі і курирує іноземні посольства. Є відділ, що забезпечує охорону важливих об'єктів.

У складі Служби безпеки України діє департамент контррозвідки, який працює тільки на території країни. До його обов'язків входить протистояння діям іноземних спецслужб в Україні. Існують нормальні цивілізовані методи роботи спецслужб на території інших держав. Департамент контррозвідки підтримує добрі службові відносини зі спецслужбами більш тридцяти країн світу. Але коли співробітники якої-небудь з розвідок намагаються застосовувати агресивні методи ведення розвідки, такі, наприклад, як вербування громадян України, спроба проникнення до державних таємниць, - то всі добрі відносини відходять на другий план, поступаючись місцем основному: захистові національних інтересів держави. Специфічними методами департамент намагається тримати під контролем роботу іноземних спецслужб на українській території. Основні спрямовані на попередження злочину, особливо щодо українських громадян. Наприклад, у 2001 р. підрозділами Служби безпеки України (СБУ) знешкоджено 7 агентів іноземних спецслужб - громадян України, в 2003 році зафіксовано більше 10 спроб вербування спецслужбами громадян України з метою придбання таємних інформаторів. Торік українській контррозвідці вдалося припинити дії декількох іноземних розвідувальних служб. За протиправну дію без широкого розголосу був виселений, із забороною в'їзду в Україну, 41 іноземець [40, c.5].

У ході контррозвідувальної роботи акцент робиться на попереджувальні заходи. Зокрема, за останні два роки контррозвідкою виявлені і шляхом проведення профілактичних заходів відвернені протиправні міри декількох десятків громадян України з числа секретоносіїв, що могли розголосити секретні відомості на шкоду інтересам держави. Цільова протидія развідслужбам деяких іноземних держав робиться в рамках національного законодавства, загальноприйнятих норм міжнародного права, захисту на цій основі прав і свобод громадян, інтересів суспільства. Що стосується прикладів розкриття і припинення протиправної діяльності представників іноземних спецслужб і їхньої агентури на території України, їх чимало. Керівництво країни одержує про це інформацію негайно, більш широко такі історії, як правило, не поширюються.

Часто представники іноземних розвідок використовують дипломатичний дах для реалізації своїх планів на території України. Перебування іноземного розвідника в Україні під прикриттям так званого "дипломатичного даху" це практика, розповсюджена в усьому світі. Підставою для оголошення дипломата-розвідника персоною "нон-грата" є наявність достатніх фактичних даних про діяльність, що кваліфікується як шпигунство. Коли контррозвідка СБУ одержує докази відносно діяльності іноземного розвідника, несумісної з його дипломатичним статусом, вживаються відповідні заходи, що не завжди афішуються з розрахунку зовнішньополітичного характеру, тому що мова йде про необхідність приймати до уваги інтереси міжнародного партнерства. Протягом останніх років цілий ряд іноземних розвідників, що діяли в Україні під дипломатичним прикриттям, залишили країну достроково і не з власної волі.

Важливою складовою частиною роботи контррозвідки СБУ є взаємодія з іншими правоохоронними і державними органами України. Постійні ділові контакти підтримуються і з відповідними посадовими особами МЗС, МВС, Держкомкордон, Держекспортконтроля, Держмита, Міноборони й інших відомств. У разі потреби готуються і проводяться спільні операції, відпрацьовуються відповідні заходи [80].

Сьогодні характерними стають спільні з іноземними колегами заходи, спрямовані на попередження порушень міжнародних угод в області нерозповсюдження зброї масового ураження і засобів його доставки, військово-технічного співробітництва, протидії міжнародному тероризмові.

Але контррозвідкою СБУ не реалізовуються спільні с тією або іншою іноземною спецслужбою операції проти третьої сторони, тобто проти розвідки іншої держави.

Отже, контррозвідка, як орган і функція держави, є боротьбою з розвідкою іноземних держав та спрямована на виявлення та подолання небезпек, що загрожують безпеці та інтересам держави, тобто захисною й оборонною діяльністю. На міжнародному рівні її головне завдання полягає в тому, щоб перешкоджати шпигунству проти своєї країни. Контррозвідувальна робота містить у собі комплекс специфічних заходів, як правило, конспіративного та прихованого характеру, що дозволяє забезпечити захист міжнародних та національних інтересів держави.

РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ТА МІСЦЕ РОЗВІДУВАЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ ДЕРЖАВИ

3.1 Досвід політичної розвідки у внутрішній політиці держав

Процес забезпечення безпеки політичної системи передбачає збір інформації не тільки про зовнішні погрози та шляхи реалізації міжнародних інтересів, але і про внутрішні погрози стабільному, поступовому розвитку суспільства. І якщо першим напрямком займаються служби зовнішньої розвідки (про що, зокрема, може свідчити сама їх назва - наприклад, Служба зовнішньої розвідки (СВР) в Росії), то другим альтернативним напрямком забезпечення безпеки і стабільності, як уявляється правильним з точки зору термінології, повинна займатися служба внутрішньої розвідки [57]. У той же час термін „внутрішня розвідка” в літературі широкого поширення не отримав, напевне, через традиційне уявлення про розвідку як зовнішньополітичну діяльність по добуванню інформації та акціям на території інших держав. Тому в літературі замість терміна „внутрішня розвідка” найчастіше зустрічаються згадування про службу безпеки, держбезпеку, тайну поліцію, політичний розшук тощо. Таким чином, використання у подальшому терміна „внутрішня розвідка” має певну умовність і під ним розуміється система спеціальних сил і засобів щодо нейтралізації або ліквідації погроз політичній системі та її суб'єктам з боку внутрішніх джерел: антиконституційних елементів, підривних та екстремістських угрупувань, окремих політичних терористів та інших елементів, що дестабілізують та руйнують систему реалізації та функціонування влади. З огляду на запропоноване розуміння терміну, можна сказати, що внутрішня розвідка є однією з найважливіших функцій діяльності органів державної безпеки, що концентрує зусилля спеціальних служб на виявленні, попередженні і припиненні протизаконних, злочинних дій у внутрішній політиці держави. Діяльність спеціальних служб, що здійснюють внутрішню розвідку або функції політичного розшуку, як правило, носить конспіративний характер і використовує спеціальні сили і засоби, тому що зазіхання на конституційний лад, підготовка і проведення терористичних акцій і актів політичного екстремізму теж носять глибоко конспіративний характер.

Щодо політичного розшуку, то у тих або інших формах він існував і існує у всіх державах світу, причому застосовувалися і застосовуються досить подібні технічні прийоми -- незалежно від варіанта суспільного ладу і цілей влади. Під поняттям політичний розшук малася на увазі система заходів, спрямованих до виявлення революційних і опозиційних урядові партій і груп, до розслідування їхньої діяльності, а також до попередження різних виступів, що готуються ними, і злочинів: убивств, пограбувань та інших експропріацій, організації масових безладь і т.п. З 1914 р. у задачі відповідних установ в Росії входила і боротьба зі шпигунством на користь австро-німецького блоку.

Формування внутрішньої розвідки як професійної державної служби відбувалося не одне сторіччя. Ось деякі етапи її становлення в Росії.

При царі Олексієві Михайловичі, що успадкував трон після Михайла Романова в 1645 році, у новому зводі законів (Соборному укладенні 1649 р.) вперше були виділені політичні злочини. Це спричинило за собою створення свого роду політичної поліції (власне кажучи -- органа політичного розшуку, «внутрішньої розвідки»). Будь-яка дія, спрямована проти влади, чи то запланований замах, зрадницькі наміри або підбурювання до безладдя, каралось стратою та конфіскацією майна. Відтепер усі піддані, насамперед кріпаки, зобов'язані були доносити про найменші провини своїх панів.

З 1654 р. почав функціонувати Таємний приказ, інакше кажучи, таємна політична поліція. В наступні століття в російської «внутрішньої розвідки» було багато найменувань: «Секретна експедиція при Сенаті», «Особлива канцелярія Міністерства поліції», «III Відділення Його Імператорської Величності власної канцелярії», «Департамент державної поліції» Міністерства внутрішніх справ. На початку ХХ-го століття на додаток до мережі територіальних жандармських підрозділів, створених при Миколі I, додалися створені з ініціативи С.В. Зубатова особливі оперативно-розшукові органи -- «охоронні відділення» [25, c.59].

В останні десятиліття існування Російської Імперії однією з основних турбот державних органів була боротьба з революційними партіями і групами. Їхня діяльність зводилася лише до охорони державного ладу імперії. Вище керівництво політичним і карним розшуком на початку XX ст. зосереджувалося в Департаменті поліції при МВС. У рамках Департаменту існували різні підрозділи, у їхньому числі -- Діловодство реєстрації, що фіксувало прізвища і прізвиська підозрюваних осіб, зберігало фотографії, збирало дактилоскопічні й антропометричні дані [78].

Відділення по охороні суспільної безпеки і порядку в Москві виникло в 1880 р. і обслуговувало не тільки Москву і Московську губернію, але і 13 інших губерній Центральної Росії. Задача Охоронного відділення (Охранки) була важкою, тому що вона прагнула не тільки до придушення революційного руху і нейтралізації неблагонадійних осіб, але і, як не дивно, до того, щоб рух не стих, щоб численні співробітники відомства не залишилися без роботи.

При вирішенні своєї задачі по вистежуванню і пійманню революціонерів Охранка користувалася різними засобами і методами. Головним і єдиним підґрунтям політичного розшуку є внутрішня, зовсім секретна і постійна агентура, і задача її полягає в обстеженні злочинних революційних співтовариств і викритті їхніх членів для притягнення судовим порядком.

Спостереження різко розпадалося на дві частини: зовнішнє спостереження -- за допомогою філерів та інших осіб і збір даних -- зусиллями членів підпільних організацій, що належали одночасно і до Охранки. Від негласного спостереження не був застрахований ніхто: підозрілий інтелігент і Распутін, студент і велика княгиня, депутат Думи і секретний співробітник Охранки, що стежила і за власними службовцями. Могло статися, що Московське охоронне відділення стежило за начальником Петроградського охоронного відділення. По документах Охранки можна встановити, що аж ніяк не рідкістю були партійні організації і групи, досить конспіративного характеру, де 50-75% членів складали співробітники Охоронного відділення [27, c.256].

Бували випадки, коли всі зносини партії з закордоном велися винятково через співробітника Охранки, він був єдиною ланкою, що зв'язувала закордонний центр із місцевими організаціями, через нього йшли транспорти літератури, а часом і зброї.

Як відомо, у січні 1912 р. з ініціативи Леніна і його однодумців була скликана Всеросійська конференція партії соціал-демократів. Як і при яких умовах вона збиралася видно з того, що Охоронне відділення було в точності інформовано про вибори на конференцію. Департамент поліції, не перешкоджаючи самому скликанню конференції, прийняв усі міри до того, щоб на неї потрапили винятково представники більшовицької користі; для цього були проведені арешти кандидатів від всіх інших фракцій.

До допоміжних засобів можна віднести перш за усіх перлюстрацію листів, що велася в надзвичайно широких розмірах. По повідомленим охоронним відділенням адресам Чорний кабінет поштамту витягав листа і направляв їх куди слід. Особливо цікаві листи фотографувалися, після чого іноді відправлялися за призначенням, щоб можна було прочитати і відповідь.

Одним з істотних джерел всілякої інформації ставали допити арештованих. Нерідко використовувався моральний тиск на підслідних. Ще одним джерелом інформації для Охранки були, як і в інші часи, в інших країнах, доноси приватних осіб [77].

Пресу Охранка також вміла використовувати. Акуратно вирізалася з газет інформація, що могла статися у пригоді. Усі вирізки по професійному руху або такі, що стосувалися Військово-промислового комітету, Земського і Міського союзів, наклеювалися на особливо зшиті аркуші папера.

До складу охоронної агентури того часу (близько 1905 р.) входили 250 чоловік. Набагато більш значною була канцелярія й архів при ній. Ця канцелярія поділялася на Секретний і Особливо секретний відділи. У Секретному архіві зберігалися справи всіх терористів, великих суспільних діячів і видних революціонерів, справи Лева Толстого і Распутіна.

В наш час функції внутрішньої розвідки в різних державах світу покладені на спеціально створені для цього державні організації. У Великій Британії функції політичного розшуку покладені на Службу безпеки МІ-5, у Франції -- на Центральну дирекцію загального освідомлення (ДЦРГ), у ФРН -- на Федеральне відомство з охорони Конституції. Наймогутнішим у світі спеціальним органом, що з 1936 року займається внутрішньою розвідкою, є Федеральне бюро розслідувань США.

Служба безпеки МІ-5 була створена в 1909 році як внутрішній департамент Бюро секретних служб, що займався забезпеченням внутрішньої безпеки. До обов'язків служби входить забезпечення внутрішньої безпеки, контроль за діяльністю місцевих екстремістських політичних груп, захист Великобританії від підривних дій іноземних секретних служб, охорона державних секретів країни. На чолі контррозвідувальної служби стоїть генеральний директор, що звітує міністрові внутрішніх справ (див. Додаток 2).

Федеральне бюро по захисту Конституції є однією з трьох основних спецслужб ФРН та підкоряється міністрові внутрішніх справ Німеччини. Перед цією спецслужбою споконвічно ставилася задача охорони вільного демократичного ладу в Німеччині. На практиці бюро займається збором інформації про екстремістські угруповання і партії, їхню діяльність, плани і наміри, що суперечать основному закону країни, тобто політичним розшуком.

Федеральне бюро розслідувань -- головний слідчий орган федерального уряду США. ФБР входить в систему Міністерства юстиції США і підлегле Генеральному прокуророві США. ФБР було створено генеральним прокурором США в 1908 році. Офіційний девіз Бюро: «Вірність, сміливість, чесність» [25, c.64].

Основними сферами діяльності ФБР є боротьба з тероризмом, боротьба з організованою злочинністю, контррозвідка, боротьба з наркобізнесом, боротьба з корупцією серед державних службовців, розслідування порушень цивільних прав, боротьба з тяжкими злочинами проти особистості.

Організаційно ФБР включає штаб-квартиру, розташовану у Вашингтоні, 10 управлінь, 56 регіональних відділень і 390 окремих пунктів. ФБР широко використовує у своїй діяльності агентурні можливості, електронне підслуховування, перлюстрацію кореспонденції, комп'ютерні обчислювальні центри, інші сучасні засоби і методи діяльності. Організаційним стрижнем усієї діяльності ФБР є офіційна система адміністративної реєстрації, що виникла і стала розвиватися в США ще до Другої світової війни.

Система адміністративної реєстрації має велике значення для оперативної діяльності ФБР та інших контррозвідувальних служб. Через неї ведеться облік осіб і організацій, що становлять підвищений інтерес для ФБР і які необхідно тримати в полі зору. Окрім адміністративної реєстрації, у сфері політичного розшуку спецслужби США ведуть великі комп'ютерні реєстри на американців і постійно проживаючих у США іноземців. Крім того, ФБР має у своєму розпорядженні доступ до електронних банків даних багатьох державних установ США [63, c.12].

Проводячи розслідування й оперативні заходи у зв'язку з порушеннями законів про охорону національної безпеки США, ФБР діє як відомство контррозвідки. Виконавчим наказом Президента, виданим у 1981 році, на ФБР була покладена координація контррозвідувальних заходів всіх урядових відомств США, включаючи ЦРУ і Міністерство оборони.

Фахівці із системного аналізу вважають, що існують три загальні ідеї для реформування американської внутрішньої розвідки. По-перше, пропонується розширити можливості ФБР для ведення внутрішньої розвідки. По-друге, у новому міністерстві Внутрішньої безпеки передбачається створити підрозділ внутрішньої розвідки. По-третє, запропоновано створити зовсім нове, незалежне внутрішнє розвідувальне агентство аналогічне британській службі контррозвідки МІ-5 [63, c.13].

Робота ФБР заслуговує похвали, але багато експертів розвідки вважають, що правоохоронні і розвідувальні функції не повинні змішуватися. Мартін Раднер, директор центра по вивченню розвідки і безпеки при університеті «Карлтон» у Канаді, стверджує, що культура розвідувальних агентств і правоохоронних відомств кардинально різна: «У розвідслужб і правоохоронних органів зовсім різні мандати. Розвідка керується тим, що потрібно вести стеження, тому що перед нею стоїть задача виявляти людей, що входять у незаконну організацію. А правоохоронні відомства, зіштовхуючись з карним злочином, вважають своїм обов'язком довести справу до суду, зібравши необхідні докази для пред'явлення обвинувачення» [76].

Експерт з розвідки в Університеті штату Каліфорнія в Лос-Анджелесі Емі Зігарт, говорить, що існує також проблема співробітництва між 35 американськими урядовими службами, що у тій або іншій формі займаються розвідкою: «У Сполучених Штатах існує ряд агентств, що на превелику силу координують свою роботу. Частково це відбувається через те, що їх дуже багато, частково через правові перешкоди і відсутність єдиного керівника, у руках якого зосередився б весь бюджет, асигнований на витрати розвідки, і який міг би виділити пріоритетні напрямки роботи» [76].

ФБР вдається до допомоги "секретних агентів" у кримінальних розслідуваннях з 1972 року. У 1987 році широкий розголос у пресі одержали результати операції "Double Steel", що проводилася ФБР у штаті Нью-Йорк із метою виявлення і викриття корумпованих чиновників. З мініатюрним звукозаписним пристроєм, захованим в одязі, секретний агент, що виступав під ім'ям комерсанта Вінні Сілона, протягом двох років 106 разів пропонував хабара посадовим особам штату, зустрівши всього одну відмову, і те тому, що об'єкт вважав запропоновану суму недостатньою. Аналогічні методи застосовує також французька поліція, зокрема, "бригади розшуку і захоплення", співробітники яких здійснюють спостереження за злочинним середовищем зсередини. У Швейцарії в останні роки в кримінальне середовище поряд із звичайною агентурою впроваджують штатних співробітників поліції - "кротів". Угорська поліція має у своєму розпорядженні підрозділи глибоко законспірованих співробітників, спеціально підготовлених для роботи в злочинному світі. Оперативна діяльність відділу Гамбурзького кримінального відомства базується на використанні так званих "прикритих співробітників" у криміногенному середовищі. Так само діють спеціальні і поліцейські служби інших країн [76].

В Україні внутрішньою розвідкою тією чи іншою мірою займаються Рада національної безпеки й оборони (РНБО), Центр політичного аналізу і прогнозування при Президенті України, Служба безпеки України (СБУ), Управління державної охорони, Податкова міліція України, Національне бюро розслідувань України (НБР), Державна служба України з питань технічного захисту інформації, Спеціальна міліція МВС України. [15, c.80]

У Російській Федерації функції внутрішньої розвідки покладені на Федеральну службу розслідування. ФСБ зараз переживає період реформування. Нова структура служби збереже лише чотири з існуючих сьогодні підрозділів - управління справами, оперативно-пошукове, слідче і власної безпеки. Інші будуть об'єднані в п'ять департаментів - безпосередньо контррозвідки, боротьби з тероризмом, аналізу, прогнозу і планування, організаційно-кадрової роботи і забезпечення діяльності. Крім цього, під керівництвом директора ФСБ буде створене управління розробки і припинення діяльності злочинних організацій [67, c.9].

Проблема діяльності органів внутрішньої розвідки полягає в тому, що служби політичного розшуку мають тенденцію деградувати в політичних системах авторитарного та тоталітарного типів в органи репресії та боротьби з політичною опозицією, адже із збільшенням закритості розвідувальної діяльності зростає тенденція до деградації її політичного змісту. До того ж контроль за небажаними політичними елементами та навіть їх ліквідація стає однією з найголовніших задач служб внутрішньої розвідки. Історія СРСР, нацистської Німеччини, Куби, комуністичного Китаю, Камбоджі і т.д. має багато таких прикладів. Однак, як показав скандал з генералом СБУ Кравченко, ця проблема є актуальною і в демократичних політичних системах, де процес демократизації та розвитку політичного плюралізму ускладнюють механізм контролю та регулювання політичної розвідки. З іншого боку, як уявляється, зростання прозорості розвідувальної діяльності розхитує безпеку і ускладнює виконання специфічних функцій її суб'єктами. Як уникнути деградації внутрішньої розвідки, її автономізації та до того ж не розкрити її діяльність є складною теоретичною проблемою, що потребує окремого дослідження.

Як висновок, можна сказати, що внутрішня розвідка концентрує зусилля спеціальних служб на виявленні, попередженні і припиненні протизаконних, злочинних дій у внутрішній політиці держави. Однак внутрішня державна розвідка - це також і збір інформації про стан політичної системи взагалі, суспільну думку, об'єктивну картину політичного, соціального та економічного життя країни. Така інформація призначена для службового використання вищим керівництвом країни для прийняття правильних рішень та уникнення помилок, що дестабілізують країну. В наш час функції внутрішньої розвідки в різних державах світу покладені на спеціально створені для цього державні організації, до обов'язків яких входить контроль за діяльністю місцевих екстремістських політичних груп, захист держави від підривних дій іноземних секретних служб, охорона державних секретів та забезпечення внутрішньої безпеки країни.

3.2 Забезпечення розвідувальною інформацією керівних ланок держави

Відповідно до Закону України про Службу безпеки, у 24-й статті «Обов'язки служби» першим пунктом запропоновано: проводити розвідувальну й інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах ефективного проведення органами державної влади та управління України внутрішньої і зовнішньої діяльності, вирішення проблем оборони, соціально-економічного будівництва, науково-технічного прогресу, екології та інших питань, пов'язаних з національною безпекою України [3]. Це свідчить про те, що інформаційне забезпечення політичних владних рішень повинно проводитися постійно, а розвідувальні служби є основним джерелом інформаційних ресурсів, без яких жодний уряд не може ефективно здійснювати процес прийняття та втілення політичних рішень.

Про підтвердження значення розвідувальної інформації президент США Б. Клінтон наголошував, що він як президент залежить від унікальної, точної розвідувальної інформації сьогодні більше, ніж будь-коли [52, с.112]. Нехтування інформацією політичної розвідки може дорого коштувати політичним керівникам. Однією з класичних праць, в якій опрацьовано питання впливу політичної розвідки на політику, вважається праця американського теоретика С. Кента, який писав, що стратегічна розвідка дає знання, на яких повинна базуватися політика держави як у часи війни, так і в мирний час [43, c.334].

Проблема внутрішньої політичної розвідки в системі забезпечення державної безпеки є складною. Постає проблема: чи може країна, навіть найдемократичніша, на сучасному етапі політичного розвитку суспільства, в умовах багатополярності економічних і соціальних інтересів і політичної боротьби між носіями цих протиріч обійтися без органів внутрішньої політичної розвідки? Відповісти на це питання можна виходячи з визнання трьох положень.

По-перше, соціальна диференціація, що посилюється в нашому громадянському суспільстві в міру поглиблення і розширення економічних реформ і переходу до ринкових відносин, неминуче все в більшій мірі буде породжувати протиріччя, що набувають чітко вираженого класового характеру, і які можуть призвести до соціального вибуху і поставити під загрозу конституційний лад.

По-друге, новостворені на основі багатополярності економічних і соціальних інтересів політичні організації (партії, рухи) відбивають позитивний процес, що веде до відродження громадянського суспільства. Однак, деякі з таких організацій починають вдаватися до політичної боротьби і неконституційних методів, до залучення в політичну боротьбу кримінальних елементів, до актів політичного екстремізму і тероризму, аж до насильницьких зазіхань на конституційний лад, що є однією з найбільш серйозних небезпек для держави, громадянського суспільства й особистості.

По-третє, прагнення місцевої влади жорстко контролювати діяльність місцевих органів безпеки і використовувати їх головним чином у своїх інтересах. Визнання даних положень уже саме по собі гостро порушує питання про необхідність перебороти всі ці протиріччя і не допустити використання в політичній боротьбі антиконституційних методів. З метою запобігання злочинних зазіхань на конституційний лад і боротьби з ними в органах безпеки створюються спеціальні підрозділи. Їхній статус і діяльність визначені законом і забезпечують захист конституційного ладу [57, c.11].

В діяльності органів внутрішньої розвідки вирішального значення набувають раннє вивчення протиріч в області політичних відносин і недопущення їхнього переростання в злочинні дії. Це означає, з одного боку, широке використання гласних методів роботи, а з іншого боку - розгортання аналітичної роботи з опорою на відкриті джерела й інформаційні бази, соціологічні і наукові дослідження з метою вивчення розвитку соціальних і політичних процесів, визначення небезпечних тенденцій в їхній еволюції, вичленовування явищ, що набувають злочинного характеру. У даному випадку спеціальні служби, що здійснюють внутрішню розвідку, доповідають про небезпечні тенденції розвитку політичних і соціальних процесів органам законодавчої і виконавчої влади, а останні приймають на цій основі відповідні запобіжні заходи, включаючи інформування громадськості. Так вирішується задача зворотного позитивного зв'язку спецслужб із суспільством. Одночасно з цим вичленовування в політичному житті країни явищ, що набувають злочинного характеру, дозволяє спеціальним службам внутрішньої розвідки сконцентрувати зусилля своїх оперативних підрозділів саме на цих явищах з використанням спеціальних сил, засобів і методів діяльності. Такий підхід дозволить відмовитися зрештою від масової інформаційної мережі, що вирішує головним чином інформаційні задачі, і орієнтувати оперативника на роботу з такою агентурою, без якої виявлення, документування і припинення злочинної діяльності просто неможливо.

Але щоб це зробити, необхідно нарешті вирішити одну найважливішу проблему - забезпечити прямий доступ органів безпеки до інформації, що міститься в інформаційних базах інших державних відомств. Адже важливо розуміти, що, не маючи доступу в ці бази даних або одержуючи інформацію з них по письмових запитах у дозованому вигляді, органи державної безпеки змушені вдаватися до допомоги агентів-інформаторів навіть для збору несекретної інформації.

Також в основі діяльності спеціальних служб внутрішньої розвідки повинний лежати не контроль за політичною поведінкою громадян і їхніми політичними поглядами, а виявлення, попередження і припинення злочинних, протизаконних дій у сфері суспільних відносин.

Ведення внутрішньої розвідки і її розвиток не підкоряються визначеним шаблонам і вимагають, між іншим, застосування до місцевих умов і обставин, постійних зіставлень усіх даних, наявних розпоряджень пошукового органа, розвитку ініціативи і здатності робити правильні висновки, а також вчасно виправляти як свої, так і співробітників.

Основними формами розвідки на будь-якому рівні є:

1. агентурна розвідка;

2. легальна розвідка;

3. технічна розвідка;

4. аналітична обробка первинної інформації [59, c.43].

Агентурна розвідка використовує для добування інформації і здійснення диверсійних акцій спеціально підібраних, завербованих і ретельно підготовлених людей.

Легальна розвідка - діяльність спецслужб, що використовується для отримання інформації, не вдаючись при цьому до таємних операцій, не ховаючи джерел інформації. Існує три основні форми легальної розвідки:

1. придбання й аналіз усіх відкритих публікацій, що видаються в країні;

2. одержання інформації при безпосередніх контактах агентів спецслужб із цікавлячими їх особами на різного роду прийомах, зустрічах, конференціях;

3. візуальне спостереження, кіно - і фотозйомка при переміщенні цікавлячих об'єктів по країні.

Технічна розвідка - це збір інформації з використанням технічних засобів.

Аналітична обробка первинної інформації - це одержання розвідувальних оцінок більш високого рівня при аналізі первинної розвідінформації з використанням обчислювальної техніки і спеціально розроблених програм обробки.

Основними принципами добування інформації є наступні: цілеспрямованість, активність, безперервність, скритність, комплексне використання сил і засобів добування інформації [25, c.23].

Цілеспрямованість передбачає визначення задач і об'єктів розвідки, ведення її за єдиним планом і зосередження зусиль органів розвідки на рішенні основних задач.

Активність -- це активні дії всіх елементів системи розвідки по добуванню інформації, насамперед по використанню оригінальних способів і шляхів рішення основних задач стосовно до конкретних умов.

Безперервність розвідки означає постійний характер добування інформації і незалежність цих дій від пори року, доби, погоди, будь-яких зовнішніх умов.

Скритність ведення розвідки забезпечується шляхом проведення заходів щодо підготовки і добування інформації в таємниці, заради безпеки органів добування, а також приховання фактів витоку або зміни інформації. Реалізація цього принципу дозволяє розвідці підвищити безпеку органа добування і виграти час для більш ефективного застосування здобутої інформації.