81

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія державного управління при Президентові України

Політична відповідальність державної еліти в контексті становлення демократичної держави

Спеціальність 1. 11. 11. 11 - "Назва спеціальності"

Магістерська робота на здобуття кваліфікації магістра

Кафедра назва кафедри

Науковий керівник -

Тарасов Тарас Тарасович

КИЇВ - 2011

Бібліографічний опис та анотація магістерської роботи

Петров П. П. Політична відповідальність державної еліти в контексті становлення демократичної держави: Магістерська робота: (1. 11. 11. 11 - "_________________") / НАДУ при Президентові України. Кафедра назва кафедри; Наук. кер.: Т. Т. Тарасов, науковий ступінь, вчене звання (вказуються скорочено), за відсутністю - посада.. - К., 2011. - 70 с.

Зміст роботи: В роботі досліджено політичну відповідальність в контексті становлення демократичної держави. Автор прийшов до висновку, що надійна стабілізація політичної системи, зменшення конфронтації між політичною владою та інтересами суспільства можливе лише у демократичній країні, в якій є налагоджений механізм політичної відповідальності влади перед народом.

Ключові слова: Політична відповідальність, конституційно-правова відповідальність, демократична держава, міжнародне законодавство, попередження суспільних конфліктів.

Зміст

• Бібліографічний опис та анотація магістерської роботи
• Вступ
• Розділ 1. Поняття політичної відповідальності та демократичної держави
• 1.1 Сутність, види, забезпечення політичної відповідальності
• 1.2 Основи демократичної держави
• 1.3 Поняття державної еліти
• 1.4 Політична відповідальність в системі відносин суспільства і держави
• Висновки до першого розділу
• Розділ 2. Природа політичної відповідальності та демократичної держави
• 2.1 Політична відповідальність в міжнародному законодавстві
• 2.2 Інститути політичної відповідальності як елементи системи стримувань і противаг
• Висновки до другого розділу
• Розділ 3. Особливості політичної відповідальності: співвідношення політики та закону
• 3.1 Співвідношення політичної та конституційно-правової відповідальності у здійсненні державної влади
• 3.2 Політична відповідальність державної влади як інструмент стабілізації політичних відносин та попередження суспільних конфліктів
• Висновки до третього розділу
• Висновки
• Список використаних джерел

Вступ

В сучасній Україні все більше набуває актуальності проблема створення ефективного механізму політичної відповідальності та контролю за діяльністю владної політичної еліти, особливо стосовно вищих органів влади, які здійснюють основні функції держави. Відповідальність є категорією аксіології, тобто цінністю, явищем, що не повинно залишати людину байдужою та вимушує її діяти певним чином.

Не зважаючи на це, за відносно короткий історичний період розвитку України, як незалежної держави, у нашому суспільстві і вітчизняному політикумі ще не встигли сформуватися і утвердитися сталі політичні норми і традиції, які, як відомо, відіграють важливу роль у будь - якій демократичній політичній системі. Через це на практиці часто зустрічаються деформації загальноприйнятих у світі демократичних норм та правил, а ключові конституційні принципи, що закладені в основу політичної системи України, не діють або діють частково.

Звернення до проблеми політичної відповідальності державної еліти покликано сприяти подоланню сформованої однобічності і формуванню системного уявлення про природу і принципи функціонування сучасної демократичної держави. У чималій мірі відзначена однобічність є наслідком правового редукціонізму в інтерпретації демократичної правової держави і суспільних відносин, що формуються в її рамках. Подоланню цього редукціонізму в чималому ступені може сприяти політична наука, методологічні установки якої істотно розширюють когнітивний обрій у дослідженні феномену демократичної держави.

Політична відповідальність є необхідним чинником політичної діяльності у демократичній державі. Безвідповідальна влада не може і не здатна діяти в інтересах народу, що підриває самі підвалини демократії. Водночас проблема політичної відповідальності не достатньо розроблена вітчизняною наукою. Наявні роботи стосуються, як правило, вивчення загальних питань, а комплексного студіювання проблеми політичної відповідальності до цього часу в Україні взагалі не було.

Зазначене зумовлює актуальність обраної теми дослідження.

Стан і ступінь розробки проблеми в спеціальній літературі. Проблемі розкриття змісту поняття відповідальності присвячено праці Х. Йонаса, Д. Ледда, Г. Ложкіна, О. Лазорко, О. Лейста, К. Мулдибаєва, Н. Мінкіної, М. Солодкої. Серед нечисленних досліджень політичної відповідальності особливо виділяються праці І. Кресіної, А. Коваленка, М. Краснова, В. Мельниченка.

Співвідношенню відповідальності і права присвячені роботи С. Басуріна, Я. Кінаша, Д. Липинського тощо. Відповідальності в її юридичному аспекті, зокрема, розкриттю самого поняття юридичної відповідальності, присвячені роботи К. Маркова, Д. Липинського, Г. Прокоповича, А. Осауленка, Д. Чухвичева, О. Щербакової, О. Біляка).

Проблеми конституційної та політичної відповідальності розглядаються І. Алексєєнком, В. Виноградовим, А. Зиновьєвим, Л. Забровською, Н. Ісаєвою, О. Батановим, Л. Кривенком, А. Сєргєєвим, Н. Колосовою, С. Авакьяном, Т. Шоном.

Метою даної роботи є дослідження політичної відповідальності в контексті становлення демократичної держави.

Для досягнення поставленої мети було визначено такі завдання дослідження:

· визначити поняття політичної відповідальності та основ демократичної держави;

· розглянути природу політичної відповідальності та демократичної держави;

· виявити особливості політичної відповідальності: співвідношення політики та закону.

Об'єкт дослідження - політична відповідальність як особливий вид соціальної відповідальності.

Предмет дослідження - політична відповідальність в контексті становлення демократичної держави.

Методи дослідження. У роботі були використані загальнонаукові методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції, дескриптивний і порівняльний методи.

Практичне значення одержаних результатів визначається насамперед його актуальністю і новизною. У роботі розкривається концептуальний зміст політичної відповідальності в контексті становлення демократичної держави, особливості співвідношення політики та закону.

Результати проведеного дослідження можуть бути корисними як для подальших досліджень принципів і механізмів функціонування сучасної демократичної правової держави, так і для розробки політико-правових актів, що регулюють процедури політичної відповідальності в українських умовах. Крім того, матеріали представленого дослідження можуть бути використані для забезпечення навчального процесу в системі професійної підготовки політологів.

політична відповідальність еліта демократична держава

Розділ 1. Поняття політичної відповідальності та демократичної держави

1.1 Сутність, види, забезпечення політичної відповідальності

Поняття відповідальності застосовується у юриспруденції, філософії та суспільних науках. У найзагальнішому плані - як воно наводиться у тлумачних словниках - це поняття має два значення. По-перше, це так звана "ретроспективна" відповідальність суб'єкта за скоєні раніше вчинки, а по-друге, так звана "перспективна" відповідальність - почуття обов'язку у суб'єкта щодо певних дій, певного стандарту поведінки у теперішньому та майбутньому. Інакше кажучи, можна розрізняти об'єктивну відповідальність - оцінку суспільством дій індивіда та реакцію на них і суб'єктивну відповідальність - внутрішні відчуття особи щодо свого обов'язку і оцінки його виконання. Суб'єктивна відповідальність може мати як перспективний, так і ретроспективний характер. Об'єктивна відповідальність уявляється лише в ретроспективі.

Історично склалося так, що в юриспруденції було детально розроблено ретроспективний (або "негативний") аспект відповідальності. Через це відповідальність у побутовому вжитку частіше є синонімом покарання. У філософії та суспільних науках, як за кордоном, так і в нашій країні, розглядаються обидва аспекти. У філософії, зокрема в етиці, ретроспективне значення може набувати сенсу усвідомлення вини, наприклад у творі К. Ясперса "Питання про вину", або ж необхідність піклуватися про "вразливе, тендітне життя", як у Г. Йонаса та П. Рікера [1].

У політичному сенсі ретроспективна відповідальність означає відставку державного діяча чи його позбавлення певних політичних прав, а перспективна - усвідомлення носієм та суб'єктом влади свого обов'язку перед тими, над ким він має владу. В юриспруденції, зокрема радянській, неодноразово робилися спроби розвивати перспективний аспект відповідальності, однак вони наштовхувалися на опір багатьох юристів, які вважали, що поняття перспективної відповідальності вносить хаос у понятійний апарат науки, бо тотожне більш традиційним поняттям юридичного обов'язку та правосвідомості [1].

Історично поняттю політичної відповідальності в радянському суспільствознавстві передувало поняття соціальної відповідальності. Воно набуло широкої популярності в науці та публіцистиці починаючи з 60-х років XX ст. у ході своєрідної гуманізації марксизму-ленінізму, що проводилася з метою зробити його більш "конкурентоспроможним" щодо панівних на той час філософських концепцій, які ставили в центр проблему людини, її свободи, в тому числі свободи вибору - насамперед, це екзистенціалізм. Сукупність внутрішніх та зовнішніх, зокрема політичних, чинників спонукала до "замовлення" для радянських суспільних наук звернутися до проблеми людини, а точніше - до проблеми свободи та місця людини у суспільстві [1].

Слід одразу зазначити, що поняття соціальної відповідальності в обох аспектах застосовувалось, в основному, щодо індивіда або соціальної групи. Держава як суб'єкт соціальної відповідальності могла бути відповідальною лише в сенсі обов'язку піклуватися про підвладних.

Радянські дослідники виводили актуальність вивчення теми соціальної відповідальності з таких обставин:

суттєве розширення зв'язків особи з навколишнім соціальним середовищем;

зростання можливостей людини впливати на довкілля внаслідок науково-технічного прогресу;

складність міжнародної обстановки [2, С. 244-245].

Відповідальність передбачає те, що суб'єкт здатний відповідати за свої дії, отже, необхідні дві умови. По-перше, суб'єкт повинен мати здатність вчиняти певні дії. По-друге, він повинен мати можливість, свободу це робити. Отже, існування відповідальності зумовлене наявністю свободи. У 50-60-ті роки в Радянському Союзі з'являється маса праць про свободу в розумінні марксизму-ленінізму.

Політичній відповідальності у радянській науці відводилась особлива роль. Якщо можна казати про те, що підхід радянських науковців до вивчення проблеми відповідальності був класовим, то щодо політичної відповідальності це був класовий підхід у найвищому своєму вираженні, у найбільшій "концентрації". Пояснення очевидне - дане поняття стосувалося головної та найсуперечливішої сфери радянського суспільства. Однак слід зазначити, що політична відповідальність вивчалася переважно як аспект соціальної відповідальності. Спеціальних праць, присвячених політичній відповідальності, було порівняно небагато [3-5].

З точки зору радянських суспільствознавців, зміст поняття політичної відповідальності був різним у класовому та безкласовому суспільстві. "У класовому суспільстві будь-яка відповідальність за своєю природою має політичний характер, бо вона встановлюється відповідно до волі певних класів" [4, С. 57].

Разом із тим головний зміст політичної відповідальності радянської людини - "в усвідомленні своїх об'єктивних політичних інтересів, нерозривно пов'язаних з інтересами народу та його авангарду - Комуністичної партії, в добровільному, сумлінному виконанні політичних рекомендацій та вимог" [4, С. 59]. Очевидно, що стосовно антагоністичного суспільства політична відповідальність має сенс певних негативних наслідків для класово ворожого суб'єкта, а стосовно соціалістичного - головним чином, усвідомлення та виконання обов'язку.

Вивчення феномена відповідальності влади перед суспільством у радянській науці було прерогативою державного (у пізньорадянський період - конституційного) права, однак цей феномен, скоріше, постулювався як даність, ніж вивчався критично. Те саме стосується і відносин відповідальності всередині політичної системи - між радами та виконавчими органами. Поняття політичної відповідальності у цій царині не застосовувалося. Щодо зарубіжних країн, які не належали до соціалістичного табору, радянські суспільствознавці та публіцисти вважали, що інститут парламентської відповідальності уряду слугує лише прикриттям для буржуазії, всередині якої відбуваються конфлікти між різними угрупованнями.

У сучасній Україні виникла парадоксальна ситуація щодо вивчення політичної відповідальності політичною наукою. Це поняття є надзвичайно популярним серед політиків та публіцистів, проте політологи вивчають його дуже мало [1].

Одеський вчений М. М. Самуйлік, у своїй роботі "Політична відповідальність: специфіка, структура, функціонування" визначає політичну відповідальність таким чином: "Різновид соціальної відповідальності, яка виникає у процесі діяльності різних суб'єктів у зв'язку з організацією, здійсненням та розвитком державної влади, а також при розробці та проведенні у життя політики, яка відображає прогресивні напрями та мету розвитку суспільства" [6, С. 12].

Хоча М. М. Самуйлік не розкриває свого розуміння соціальної відповідальності, з визначення ясно, що йдеться про відповідальність як усвідомлення обов'язку. Однак у подальшому викладі автор аналізує механізми відповідальності, що свідчить про розуміння відповідальності як підзвітності та санкцій за дії, не адекватні нормам. У загальному визначенні поняття ця подвійність його значення не відображена [6, С. 18].

На відміну від інших, М. М. Самуйлік надає політичній відповідальності й самостійного значення - не лише виду соціальної відповідальності. Це досягається за допомогою виокремлення специфічної риси політичної відповідальності - зв'язку з відносинами влади. Проте в дослідженні М. М. Самуйліка не проаналізовано ідеал, якому повинна відповідати діяльність суб'єктів політики, а саме те, що у визначенні описується виразами "прогресивні напрями та мета розвитку суспільства" і "відповідність політики інтересам народу". На думку Д. П. Горчакова, формулювання такого ідеалу є надзвичайно важливим елементом поняття політичної відповідальності, бо саме це є підставою, на якій визначають, хто і як вирішує правильність дій суб'єктів політичного процесу і може притягати їх до відповідальності [1].

Сучасні визначення політичної відповідальності здебільшого ґрунтуються на традиційному радянському трактуванні цього явища як різновиду соціальної відповідальності. Д. П. Горчаков вважає такий підхід є однобічним [1]. Зазначений підхід висвітлює лише кореляцію між явищами свободи та відповідальності, але не торкається зв'язку між владою та відповідальністю. Для вивчення політичної відповідальності встановлення такого зв'язку є критично важливим. Те, що в "радянському" підході не враховувався чинник влади, є цілком зрозумілим. Радянська влада за визначенням вважалася істинним виразником волі та інтересів народу, отже, питання її відповідальності не стояло на порядку денному. Ми не маємо на увазі те, що радянська наука заперечувала зв'язок між владою та відповідальністю. Навпаки - надзвичайне зростання влади людини над природою слугувало одним із обґрунтувань актуальності проблеми відповідальності. Проте, коли доходило до політичної, чи, вірніше, державної сфери, кореляція між владою та відповідальністю нівелювалася.

Саме з таких міркувань автор, погоджуючись з Д. П. Горчаковим, вважає прогресивним підхід М. М. Самуйліка до визначення політичної відповідальності. Однак він та його послідовники стикаються з іншою проблемою.

Ця проблема полягає в тому, що при зміні парадигми в ході лібералізації наукових підходів не відбулося переосмислення поняття політики. Порівняймо. Стаття "Політика" у "Великій радянській енциклопедії" зазначає, що: політика - це "сфера діяльності, пов'язана з відносинами між класами, націями та іншими соціальними групами, ядром якої є проблема завоювання, утримання та використання державної влади.... Зміст політики, зрештою, завжди визначається інтересами класу або союзу класів. Будь-яка суспільна проблема набуває політичного характеру, якщо її розв'язання, прямо чи непрямо, пов'язане з класовими інтересами, проблемою влади". Оксфордська "Енциклопедія політичної думки" формулює інакше: "Процес, у ході якого група людей, чиї погляди або інтереси на початковій стадії різняться, приймає колективне рішення стосовно згуртування групи загалом, що запроваджується як спільна лінія поведінки" [1]. Різниця очевидна.

Не можна заперечувати цілком класовий підхід до вивчення політичних понять, однак слід обов'язково брати до уваги його обмеженість, особливо стосовно сучасного нам світу. Перелік характеристик, необхідних для того щоб віднести те чи інше явище до політичних, не зводиться лише до відносин між класами та застосування влади. Якщо класів політично коректна політологія досить легко позбулася, то влада як зміст і мета політики посіла монопольне становище. Це, безперечно, є примітивізацією та вульгаризацією поняття політика.

Звідси і в понятті політичної відповідальності бракує визначення мети: заради чого, власне, існує політична відповідальність, за що повинен відповідати суб'єкт політики. Крім того, має бути постулатом те, що політична відповідальність є атрибутом демократичної політики [1].

Суб'єктом політичної відповідальності при цьому постають ті носії влади, які реально визначають зміст державно-управлінської діяльності. У тих чи інших проявах політична відповідальність є атрибутом усіх державно організованих суспільств. Навіть у східних деспотіях існувала політична відповідальність як відповідальність перед династією, панівними верствами, правлячим угрупованням, прийдешніми поколіннями тощо. У цьому відношенні К. Поппер слушно зауважував: "Жодна політична влада ніколи не була неконтрольованою, і, поки люди будуть залишатися людяними... не може бути абсолютної і необмеженої політичної влади" [7, с. 96].

Істотною є відмінність політичної відповідальності від юридичної. Перша більшою мірою суб'єктивізована і відносна, оскільки немає абсолютних і формалізованих критеріїв оцінки стану державного управління на тому чи іншому етапі розвитку суспільства і в тих чи інших умовах. У цьому відношенні викликає сумнів виокремлення як "загально значимих" критеріїв "відповідності політики, яка проводиться, інтересам народу, об'єктивній необхідності його прогресивного розвитку". Надто помітною є залежність політичної відповідальності від спроможності широкого загалу зважено оцінювати діяльність владних структур; адекватності політико-правової культури населення політичному режиму; розвиненості політичних інститутів тощо.

Політична відповідальність, як правило, безпосередньо не пов'язана з певними рішеннями, діями або бездіяльністю уряду, хоч і не виключає можливості настання наслідків для окремих посадовців або їх сукупності за політичну поведінку в тій чи іншій конкретній ситуації. Однак і в подібних випадках йдеться не стільки про провину, скільки про те, що позиція уряду або окремих урядовців відображала надто вузькі суспільні інтереси. Тому забезпечення політичної відповідальності відбувається на засадах змагальності інтересів і забезпечення в діяльності держави найбільш впливових із них.

Безперечним є передусім колективний і солідарний характер політичної відповідальності внаслідок того, що здобуття і практична реалізація публічної влади не є (і не може бути) справою одинаків. Це, передусім, відповідальність партій, інших суспільних сил та інституцій [7, с. 97].

Механізми забезпечення політичної відповідальності передбачають прийняття відповідних рішень стосовно конкретних посадових осіб саме внаслідок їх належності до тих чи інших угруповань. Тож видається небезперечним погляд на необрання окремих осіб на виборах до представницьких установ як вияв політичної відповідальності.

Якщо необрання певної частини депутатів стало результатом усвідомлюваної електоратом їх належності до політичних сил, які здійснюють державне управління, - справді, можна стверджувати про вияв політичної відповідальності. Однак про подібну відповідальність годі говорити, коли йдеться про поразку комерсанта, який свідомо і цілеспрямовано усю каденцію намагався уникнути демонстрації політичної позиції, а програв на чергових виборах кандидату з більшими бізнес-можливостями.

Слід підкреслити централізованість і транспарентність політичної відповідальності, які безпосередньо пов'язані із її колективним характером. Про наявність такої відповідальності можна говорити тільки тоді, коли не лише номінально визначено, але й усвідомлено суспільством, хто відповідає за стан державного управління; які політичні сили, представлені у сфері управління певними особами, визначають зміст, форму і способи використання державної влади і з якими суспільство має пов'язувати усі (позитивні і негативні) наслідки подібного використання [7, с. 97-98].

Предметом політологічних досліджень має бути політична відповідальність як відповідальність за здійснення публічної влади.

Відповідно до трактування соціальної відповідальності політичну відповідальність можна визначити як вид соціальної відповідальності, який полягає у відповідності дій індивідів, соціальних та організаційних спільнот як суб'єктів політики суспільним вимогам щодо здійснення публічної влади. Залежно від основних таких вимог можна виокремити два основні види політичної відповідальності: морально-політичну і політико-правову [8].

Морально-політична відповідальність - це відповідальна поведінка як ставлення до виконання громадянських обов'язків. Настання морально-політичної відповідальності відбувається у формі громадського осуду поведінки її суб'єкта і не передбачає застосування щодо нього яких-небудь формалізованих санкцій. Така відповідальність, як і моральна відповідальність загалом, є предметом етики.

Політико-правова, тобто юридична, відповідальність, навпаки, має формалізований (інституціоналізований) характер і передбачає настання для її суб'єкта негативних наслідків у разі недотримання чи невиконання ним правових норм. Такі негативні наслідки є юридичними санкціями, які можуть мати кримінальний, адміністративний, дисциплінарний чи конституційний характер.

Політико-правова відповідальність є основним видом політичної відповідальності, а головною формою політико-правової відповідальності є конституційно-правова відповідальність, оскільки політичні відносини регулюються нормами конституційного права. Конституційно-правова відповідальність - це "політико-правова відповідальність, що настає за конституційне правопорушення і виявляється в особливих негативних наслідках для його суб'єкта" [9, С. 215].

Такими негативними наслідками виступають конституційно-правові санкції, які можуть застосовуватися щодо суб'єкта політичної відповідальності:

- дострокове припинення повноважень чи відставка;

- усунення з посади;

- скасування, зупинення дії або недопущення набрання чинності виданого правового акта;

- заборона діяльності тощо.

Головним інституціональним суб'єктом політичної відповідальності виступає держава, оскільки вона є головним суб'єктом публічної влади в суспільстві. Держава несе політичну відповідальність перед громадянами, спільнота яких стосовно держави виступає як громадянське суспільство.

Політична відповідальність держави перед громадянським суспільством реалізується як відповідальність виборних вищих органів державної влади, якими є парламент і президент. Основними інституціональними засобами реалізації такої відповідальності в сучасному демократичному суспільстві є вибори і референдум [8].

1.2 Основи демократичної держави

Кожна історична епоха вносила свої ознаки в поняття демократії і розставляла свої акценти на їх значущості.

Слово "демократія" вживається в різному значенні:

- як форма держави;

- як політичний режим;

- як принцип організації та діяльності державних органів і громадських організацій.

Коли про державу кажуть, що вона - демократична, то мають на увазі наявність усіх цих значень. Демократія як форма держави можлива в країнах із демократичним режимом, а відтак, із демократичним принципом організації та діяльності всіх суб'єктів політичної системи суспільства (органи держави, державні організації, громадські об'єднання, трудові колективи), котрі одночасно є й суб'єктами демократії. Зрозуміло, що суб'єктами демократії є насамперед громадянин і народ [10, С. 148].

Демократія ніде і ніколи не існувала без держави. Реально демократія є формою (різновидом) держави, яка характеризується, щонайменше, такими ознаками:

1) визнанням народу вищим джерелом влади;

2) виборністю основних органів держави;

3) рівноправністю громадян і насамперед рівністю їх виборчих прав;

4) підкоренням меншості більшості (перших останнім) при прийнятті рішень.

Будь-які демократичні держави будуються на підґрунті цих загальних ознак, але ступінь розвитку демократії може бути різним. Демократизація суспільства - це тривалий безперервний процес, що потребує не лише внутрішньодержавних, але й міжнародних гарантій.

Сучасні демократичні держави (а бути демократичною державою є престижним) доповнюються низкою інших ознак і принципів:

(1) додержання прав людини, їх пріоритет над правами держави;

(2) конституційне обмеження влади більшості над меншістю;

(3) повага до прав меншості на власну думку і її вільне вираження;

(4) верховенство закону;

(5) поділ влади та ін. [10, С. 148-149].

Виходячи із сучасного наповнення демократії якісним додатковим змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого прагнуть цивілізовані держави.

Демократія - політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів [10, С. 149].

Розглянемо ознаки демократії.

1. Демократія має державний характер:

а) виражається в делегуванні народом своїх повноважень державним органам. Народ бере участь в управлінні справами в суспільстві і державі як безпосередньо (самоврядування), так і через представницькі органи. Він не може здійснювати сам належну

йому владу і делегує державним органам частину своїх повноважень;

б) забезпечується виборністю органів держави, тобто демократичною процедурою організації органів держави в результаті конкурентних, вільних і чесних виборів;

в) проявляється в спроможності державної влади впливати на поведінку та діяльність людей, підкоряти їх собі з метою управління суспільними справами.

2. Демократія має політичний характер:

а) передбачає політичне різноманіття. Демократія, як, утім, і ринкова економіка, неможлива без існування конкуренції, тобто без опозиції і плюралістичної політичної системи. Це знаходить вияв у тому, що демократія виступає принципом діяльності політичних партій у боротьбі за володіння державною владою. При демократії враховується різноманіття політичних думок - партійних та інших, ідеологічних підходів до вирішення суспільних і державних завдань. Демократія виключає державну цензуру та ідеологічний диктат.

Законодавства розвинутих західних держав закріплюють низку принципів, якими має гарантуватися політичний плюралізм:

1) загальне право голосу;

2) рівність при виборах;

3) таємне голосування;

4) прямі вибори тощо.

Нагадуємо, що ст. 15 Конституції України проголошує, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Цензура заборонена;

б) ґрунтується па політичній рівноправності громадян на участь в управлінні справами суспільства і держави і, насамперед, рівності виборчих прав. Така рівність надає можливість вибору між різними політичними варіантами, тобто політичними можливостями розвитку [10, С. 148-149].

3. Демократія передбачає проголошення, гарантування та фактичне втілення прав громадян - економічних, політичних, громадянських, соціальних, культурних, а так само - й їх обов'язків відповідно до міжнародних стандартів, закріплених у Хартії прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 p., які набрали сили від 23 березня 1976 р., та ін.). Законом України від 10 грудня 1991 р. "Про дію міжнародних договорів на території України" встановлено порядок застосування міжнародних норм про права людини.

4. Демократія передбачає законність як режим суспільно-політичного життя. Режим громадсько-політичного життя виражається у вимогах до всього суспільства - до всіх суб'єктів політичної системи (вони ж - і суб'єкти демократії) і, насамперед, до державних органів - засновуватися і функціонувати на основі суворого і неухильного виконання правових норм. Кожний орган держави, кожна посадова особа повинні мати стільки повноважень, скільки необхідно, щоб створити умови для реалізації прав людини, їх охорони і захисту [10, С. 149-150].

5. Демократія припускає взаємну відповідальність держави і громадянина, що виражається у вимозі утримуватися від учинення дій, що порушують їх взаємні права і обов'язки. У Конституції України наголошено: "Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави" (ст. 3). Арбітром у можливих конфліктах між державою і громадянином є незалежний і демократичний суд [10, С. 150].

1.3 Поняття державної еліти

Владні відносини передбачають наявність двох сторін: керуючих і керованих. Взаємовідносини між ними характеризуються асиметричністю: кількісна нечисленна керуюча група здійснює суттєвий вплив на спосіб життя значної за кількістю групи пересічних громадян. Ця керуюча меншість називається "елітою" [11].

Термін "еліта" (від фр. elite - кращий, відбірний) ввійшов у наукову термінологію на рубежі ХІХ-ХХ ст. У широкому соціологічному контексті ним позначається вищий, відносно замкнутий за чисельністю прошарок суспільства, контролюючий його основні економічні, політичні і культурні ресурси [12].

При розгляді еліти стосовно до сфери політики вчені оперують двома близькими, але не ідентичними термінами: "політична еліта" і "володарююча еліта". Найбільш містким є поняття "володарююча еліта": це всі групи, які можуть і реально здійснюють вплив на владу.

Володарюючи еліта складається з таких елементів:

- економічна еліта - група людей, яка контролює головні економічні ресурси суспільства: великі власники, можновладці і провідні менеджери фінансово-промислових корпорацій тощо. Вони виступають найбільш відчутною групою тиску на владу, використовуючи для цього як безпосередні контакти з політиками, так і підконтрольні собі ЗМІ і гроші, направлені на фінансування партій і виборчих компаній;

- військова еліта - генералітет і вище офіцерство. Вплив на владу визначається концентрацією в її руках значної кількості засобів знищення і людей, готових за першим наказом їх використати, а також мірою мілітаризму самого суспільства;

- бюрократична еліта - чиновники державного апарату, їх роль і вплив обумовлюється участю в процесі підготовки і реалізації важливих політичних рішень;

- ідеологічна еліта - видатні діячі культури, науки, представники мас-медіа, що формують ідеологію суспільства і свідомість мас;

- власне політична еліта - включає в себе керівників держави, членів уряду, депутатів законодавчого органу, тобто тих, хто безпосередньо приймає політичні рішення на державному рівні. У більш широких трактуваннях до неї відносять і політичні фігури середньої ланки, значущі для регіональної політики [11].

Виходячи з трактування політичної еліти як одного з елементів володарюючої еліти, їй можна дати таке визначення: це певна група суспільства, яка концентрує у своїх руках державну владу і відповідає за вироблення стратегії розвитку всієї системи.

Сутність еліти викликає значні суперечки серед учених. Перші трактування були дані ще в стародавні часи. Конфуцій, Платон, Аристотель заклали основи ціннісного підходу до розуміння еліти. Згідно з цією версією, еліта включає кращих з кращих, тобто тих, хто володіє такою доброчесністю, як мудрість і справедливість.

Значний вплив на формування елітарних теорій здійснили ідеї Н. Макіавеллі і Ф. Ніцше. Але сучасне розуміння проблеми складається у кінці XIX - на початку XX ст. Виникнення елітарних концепцій стало своєрідною реакцією на теорії демократії і на марксистське вчення про роль народних мас в історії. У перших елітарних теоріях містилася критика демократії. Значущою в цьому плані є оцінка демократії з боку російського філософа і історика Л. Карсавіна. Він відзначав, що демократична держава анархічна: зовсім не керує державою "народ" (демос), майже не керує парламент, трохи керує уряд, а найбільше - бюрократія, єдиний політичний елемент влади.

Але нині більшість політологів намагається знайти компроміс між елітизмом і принципами демократії, розробляючи концепції демократичного елітизму.

Елітарний підхід до розгляду суспільства був обґрунтований зусиллями:

- Гастано Моска;

- Вільфредо Парето;

Роберта Міхельса [11].

Г. Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення [13].

В. Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контр еліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у не-еліту. Відома теза В. Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти.

Залежно від методів володарювання В. Парето виділив два типи еліт:

- Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни.

- Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя [11].

Р. Міхельс у своїй праці "Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізації". Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов'язково перетворюється в олігархію.

Роботи Г. Моска і Р. Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба) [11].

Для цієї школи елітології характерно також:

- визнання невідворотності елітарності будь-якого суспільства;

- розгляд еліти як групи осіб, що володіють певними ресурсами і отримують матеріальні і нематеріальні цінності у максимальному розмірі. Так, у трактуванні американського політолога Г. Лассуела, еліта - це ті, хто отримує більшість з того, що варто отримувати.

На противагу макіавеллістській традиції в XX ст. виявилися й інші теоретичні підходи до розуміння еліти.

Прибічники ціннісного підходу розвивають ідею В. Парето про те, що еліту складають люди, які володіють особливими якостями. Еліта трактується як прошарок суспільства, згуртований на основі турботи про спільне благо. В еліту входять видатні особистості, які довели своїм умінням ставити суспільне вище особистого, що володіють особливими моральними і інтелектуальними якостями. Так, наприклад, відомий іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет головною властивістю еліти вважав найвище відчуття відповідальності, а французький соціолог О. Конт - раціональність. Еліта будується не за принципом "блакитної крові", а за принципом результативності і висувається самим суспільством, яке зайняте постійним удосконаленням своїх керівників [11].

Але більшість сучасних політологів віддають перевагу структурно-функціональному підходу у поясненні феномену політичної еліти. З цієї точки зору, еліта розташовується на вершині суспільної пірамід через важливість функцій управління. При цьому визнається, що фактор компетентності і професіоналізму людей, які приймають політичні рішення, мають серйозні наслідки для суспільства.

Стосовно сучасного суспільства ставиться питання про необхідність надати право вирішення економічних і соціальних проблем еліті експертів. Політична влада, таким чином, трансформується в експертократію [11].

Ліберальний підхід при розгляді зв'язку політичної еліти з пересічними громадянами виражений в різних теоріях демократичного елітизму. Сутність цього підходу виражена у формулі: "еліта повинна правити, щоби влада народу вижила". Демократія розуміється як правління еліт, яке схвалюється народом.

Основи подібного розуміння демократії були закладені М. Вебером ще на початку XX ст. Еліта, згідно з його трактуванням, - це прошарок професійних політиків, наділених довір'ям народу. Еліта через систему виборів залежить від населення, а тому намагається завоювати симпатії тих, ким керує. Німецький політолог обмежив форми політичної участі мас лише перед виборами, тому що не вірив у можливість існування мудрого народу. Ідеї М. Вебера отримали подальший розвиток в теоріях елітарної демократії Й. Шумпетера, С. Ліпсета, Р. Даля, Дж. Сарторі. У працях двох останніх американських політологів була розроблена теорія поліархічної демократії. Так, у розумінні Дж. Сарторі, демократія є, по-перше, селективною поліархією (принцип селективності передбачає відбір через вибори серед конкуруючих меншин); по-друге, поліархію "на основі достоїнства" [11].

У другій половині XX ст. до дискусій про сутність еліт додалися дискусії про їх склад. Виділилися два підходи:

1. Концепція плюралізму еліт містить такі положення:

Еліта неоднорідна, а складається з кількох елітарних груп. Вплив кожної з них обмежується чітко певною галуззю діяльності. Плюралізм еліт визначається різноманітністю соціальних груп: економічних, професійних, релігійних, демографічних.

Суспільство виражене великою кількістю груп інтересів політики, кожна з яких виділяє свою власну еліту і контролює її.

Поділ на еліту і масу носять умовний характер. Еліти "відкриті" для включення у свої ряди найбільш активних, здатних і результативних представників мас.

Конкуренція між елітами утруднює монополізацію влади з боку однієї з них.

Політична влада розсереджена між усіма конкуруючими групами.

2. Критична (ліволіберальна) концепція еліт пов'язана з іменем американського політолога Чарльза Райта Міллса. Опонуючи прибічникам плюралістичного підходу, він головною ідеєю висунув тезу про однорідність еліти. Еліта - це прошарок людей, які займають стратегічні командні посади, складається з політиків, представників бізнесу і військових. Збіг основних інтересів дозволяє їм приймати спільні рішення, що мають наслідки для народу. Гомогенність еліти визначається близькістю біографій, спільністю стилю життя, системою цінностей, що поділяють.

Міллс звернув увагу на такі засоби консолідації еліти, як шлюбні зв'язки; освіту, яку представники елітарних кіл отримують в одних і тих же престижних приватних школах, а потім і університетах; дружні зв'язки; членство в аристократичних клубах. Найважливіші рішення, на думку вченого, приймаються головним чином у межах неофіційного спілкування.

Політолог зробив висновок про неможливість існування відкритих еліт: рекрутування в еліту здійснюється зі свого власного середовища. Доступ же до неї для представників не елітарних верств утруднений багатьма соціальними бар'єрами. Міллс відкинув тезу прибічників плюралістичної теорії про розосередження влади між групами. На відміну від них, він вважав, що тенденцією сучасного суспільства є концентрація влади в руках єдиної еліти. Розглядаючи суспільство у вертикальному розрізі, політолог виділив еліти як вершину піраміди влади. На середньому рівні знаходяться групи тиску на уряд, про яких розмірковують прибічники плюралістичних теорій. В основі піраміди розташована неорганізована маса рядових громадян, які лише підпорядковуються волі інших і практично не здійснюють впливу на еліту [11].

Український вчений М. Юрій, зазначає, до політичної еліти входять особи, які приймають політичні рішення на державному рівні, а в більш широких трактуваннях до неї відносять політичних фігур середньої ланки. Однак у двох випадках особи, що належать до політичної еліти мають займати відповідні офіційні посади, що є обов'язковим критерієм належності до неї, згідно позиційного підходу [12].

1.4 Політична відповідальність в системі відносин суспільства і держави

Сучасна політична ситуація в Україні поставила проблему політичної відповідальності в центр суспільної уваги. У суспільстві розгорнулися широкі дискусії по питанню про можливості залучення до відповідальності представників колишньої влади, а також про доцільність законодавчого закріплення процедури люстрації. Відзначається також, що недостатню ефективність здійснення прийнятих в Україні законів, загальнодержавних і регіональних програм і проектів зумовлена не тільки їх низькою ресурсною забезпеченістю, але й загальним низьким рівнем виконавської дисципліни й відсутністю чіткого механізму реалізації відповідальності. У цьому не останню роль, на думку автора, грає більше декларативний, чим реальний характер відповідальності в діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування.

Система сучасної правової держави знаходиться в складному переплетенні відносин контролю, здійснюваного через інтегровані політичні комунікації як усередині себе, так і з зовнішнім середовищем, у якості якої виступає громадянське суспільство і його елементарні суб'єкти - громадяни, носії комплексу прав і обов'язків. Взаємоконтроль системи правової держави і громадянського суспільства являє собою безперервний комунікаційний процес. Адаптація системи правової держави до зовнішнього середовища відбувається на основі системи управління за принципом зворотного зв'язку через інтегровані політичні комунікації, функціонування яких спрямоване, з одного боку, на підтримку стійкості, а з іншого боку, на корекцію помилок політичного керівництва й усунення їхніх відхилень від об'єктивних законів розвитку суспільства. Ефективне функціонування механізму зворотного зв'язку немислимо без утвердження принципів і норм взаємної відповідальності державної влади і громадян у всіх сферах соціального життя, у тому числі в політичній [14].

Сьогодні політична відповідальність розуміється перш за все як усвідомлення відповідальної залежності політичного лідера, суб'єкта владних відносин від держави, політичної організації, суспільства у діяльності зі здійснення колективно виробленого курсу, виконання обіцянок, даних електорату, неухильне слідування конституційним принципам і нормам, програмі та статуту політичної організації. Для політичних відносин ще в більшій мірі, ніж для правових, характерна відсутність спеціальної процедури забезпечення гарантій у випадку порушення певних норм, умов, традицій, домовленостей. Але це не означає неможливості застосування санкцій до порушників. Політична санкція вказує на потенційну можливість настання несприятливих політичних наслідків за такі порушення, як то - відставка, висловлення недовіри, позбавлення повноважень, інші способи відсторонення від влади.

Треба особливо наголосити, що механізм реалізації політичної відповідальності має легітимні підвалини, і в цьому сенсі він може передбачати як парламентські та інші "системні" заходи, так і заходи революційні, адже звернення до революційних методів притягнення до відповідальності теж може бути в своїй основі легітимізованим, якщо організатори революції користуються довірою та визнанням з боку широких верств суспільства [14].

Реалізація політичної відповідальності за неналежну поведінку політичного (державного) діяча, лідера, керівника органа влади (управління), що перебуває на виборній посаді, стосовно електорату, політичної організації, що представляється ім., забезпечується за допомогою звільнення з посади (або самої можливості його), або застосуванням інших санкцій, передбачених нормами сфери політичних, владно-управлінських відносин.

У сучасному демократичному суспільстві головним засобом реалізації відповідальності держави перед громадянським суспільством є вибори. Основним різновидом політичної відповідальності є конституційно-правова (за формою, наприклад, уряду - перед парламентом, парламенту - перед президентом, президента - перед парламентом), а в разі її настання передбачені й санкції. Приміром, відправлення парламентом уряду у відставку, розпуск парламенту президентом, усунення парламентом президента з поста в порядку імпічменту [15].

Водночас норми конституційного права закріплюють виборність вищих органів державної влади, якими є президент, парламент, уряд та вищі суди. У демократичних державах однопалатний парламент і нижня палата двопалатного парламенту формуються шляхом загальних і прямих виборів. Так само обирається президент у країнах із президентською та змішаною формами правління. У парламентарних республіках його обирає парламент або створена на його основі колегія. Уряд формується спільно парламентом і президентом за переважанням когось із них і безпосередньо громадянами не обирається. Склад вищих судів, зокрема Верховного та Конституційного, формується шляхом призначення. Як уже зазначалося, засобом реалізації відповідальності органів державної влади перед громадянами є лише прямі вибори.

Відповідальність президента перед громадянами на виборах реалізується в разі його повторного балотування на пост глави держави. Не підтримання на виборах кандидатури президента означає настання його політичної відповідальності.

До елементів політичної відповідальності президента належить також інститут імпічменту.

Аналіз конституційного інституту імпічменту Президента України в контексті відповідного зарубіжного досвіду свідчить про необхідність його суттєвого вдосконалення. Характерно, що попередня Конституція України, згідно зі змінами, внесеними до неї Законом Української РСР "Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР" передбачала можливість усунення Президента України з поста Верховною Радою Української РСР у разі порушення ним Конституції і законів шляхом голосування або за результатами всеукраїнського референдуму: "Президент Української РСР користується правом недоторканності. У разі порушення Президентом Конституції і законів Української РСР Президент може за висновком Конституційного Суду Української РСР бути зміщений з посади Верховною Радою Української РСР.

Рішення про зміщення Президента в такому разі приймається більшістю не менш як дві третини від загальної кількості народних депутатів Української РСР. Верховна Рада Української РСР може призначити всеукраїнський референдум з питання про дострокове припинення повноважень Президента за ініціативою громадян Української РСР" (Ст. 1149) [16].