Можна констатувати, що зміни до Конституції 2004-го року та, як наслідок, відсутність єдиного центру влади, призвели до хаосу влади та політичної безвідповідальності керівних державних діячів. Прем'єр-міністр бачила винним у всіх негараздах в країні главу держави, президент посилався на брак власних повноважень і звинувачував прем'єр-міністра, обоє звинувачували Верховну Раду, більшість у якої належали опозиції. Опозиція, у свою чергу, звично звинувачувала усю діючу владу. Таким чином, зміни, що повинні були урівноважити три гілки влади, фактично призвели до супротивного. Передбачуваним наслідком зазначених подій стало повернення до Конституції в редакції 1996 року.

Однак повернення до старої редакції Конституції України разом із деяким упорядкуванням принесло і старі проблеми поділу влади, що були характерні українській політичні системі до прийняття конституційних змін 2004 року.

Так, В. В. Долежан не погоджується з тим, як у чинній Конституції України поділено компетенцію законодавчої і президентської влад у питаннях призначення Всеукраїнського референдуму. Відповідно до п. 6 ч. І. ст. 106 Конституції призначення такого референдуму щодо змін Конституції України і проголошення його за народною ініціативою складає виключну прерогативу глави держави. Надання ж парламенту права проголошувати референдум для вирішення питання про зміну території України носить суто формальний характер, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 2 Основного Закону територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканою. Право призначення і проголошення всеукраїнського референдуму з будь-яких питань, крім зазначених у ст. 74 Конституції, повинно бути надано як Президенту, так і Верховній Раді України [33, с. 173].

Відповідальність Кабінету Міністрів України полягає в тому, що Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри йому більшістю від конституційного складу Верховної Ради України (ч. І ст. 87 Конституції України). Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри уряду має наслідком відставку Кабінету Міністрів України (ч. І ст. 115 Конституції України) [32].

На жаль, на відміну від відповідальності парламенту та Президента України, відповідальність яких можлива лише при законодавчому визначенні підстав, конкретні підстави відповідальності уряду Конституцією України не визначені, а недовіра уряду, безумовно, не є такою підставою, оскільки вона є безпредметною.

Р. С. Мартинюк вважає, що позиції органу виконавчої влади в системі стримувань і противаг мають бути посилені за рахунок запровадження у вітчизняну політико-правову практику інституту конструктивного вотуму недовіри за німецьким зразком: у пропозиції про оголошення недовіри має бути вказане прізвище нового Прем'єра. Дослідник вважає, що прийняття такої практики забезпечить перетворення вищого органу виконавчої влади України в реального учасника системи стримувань і противаг [34, с. 229].

Постійне загострення і протистояння між Верховною Радою і Кабінетом Міністрів у 1991-2004 рр. було зумовлено тим, що парламент фактично не приймав участь у формуванні уряду, склад уряду був мало пов'язаний із розкладом сил у парламенті. 2004-2009 рр. показали - зміна виборчої системи, представництво партій в уряді не налагодили співпрацю та взаємодію гілок влади, а в деяких випадках і загострили відносини між Президентом, парламентом та Кабінетом Міністрів.

Як зазначають С. О. Москаленко та В. В. Горбатюк, роль Президента України як глави держави, гаранта Конституції України в реалізації стримувань і противаг пов'язана насамперед із забезпеченням стабільності діяльності державних інститутів, запобіганням можливому деструктивному протистоянню між гілками влади. В цьому контексті постає низка теоретико-методологічних і практичних проблем, які потребують конституційно-правового вирішення. Очевидно назріла потреба в прийнятті Закону України "Про Президента України", в якому доцільно деталізувати конституційні положення, зокрема визначити статус, повноваження, функції, механізми взаємодії з вищими органами державної влади, підстави, повний перелік і механізм врегулювання дострокового припинення повноважень Президента [35].

На окрему увагу заслуговує реалізація вето Президента як конституційно-правового інституту забезпечення демократичності державної влади (доцільність підписання закону главою держави після подолання вето Верховною Радою України, запровадження процедури звернення до Конституційного

Суду України на предмет відповідності закону Конституції України ще на етапі його опрацювання у парламенті).

Доцільно законодавчо врегулювати процедуру імпічменту Президента України шляхом прийняття

Закону України "Про імпічмент Президента України", в якому визначити суб'єктів ініціювання, організацію, порядок, наслідки імпічменту тощо.

Потребує законодавчого врегулювання збалансування відносин Президента України з Прем'єр-міністром України [35].

Висновки до другого розділу

Таким чином, політична відповідальність у міжнародному законодавстві розглядається як різновид міжнародно-правової відповідальності та виражається у формі ресторації, сатисфакції, декларативних рішеннях, обмежень суверенітету, тощо.

Політична відповідальність керівних державних діячів, на думку автора, можлива тільки в державі, у політичній системі якої де існує чіткий механізм стримування і противаг. Зазначений механізм, з одного боку, унеможливлює узурпацію влади, з іншого - чітко встановлює повноваження, і як наслідок, відповідальність, кожної гілки влади.

Автор вважає, що механізм застосування системи стримування і противаг у взаємовідносинах законодавчої і президентської влад вимагає подальшого удосконалення для запобігання протистояння гілок влади в Україні та налагодження їх взаємодії.

Практика державно-управлінських відносин в Україні демонструє нагальну потребу усунення суперечностей і двозначності у змісті діяльності та функціях гілок влади, недопущення безвідповідального ставлення до правових інститутів і норм з боку їх представників.

Розділ 3. Особливості політичної відповідальності: співвідношення політики та закону

3.1 Співвідношення політичної та конституційно-правової відповідальності у здійсненні державної влади

Як було зазначено вище, поряд із юридичною та моральною відповідальністю до категорії "соціальна відповідальність" належить також і відповідальність політична. Одним із проявів політичної відповідальності є відмова виборців у підтримці на наступних виборах чинних глави держави, правлячої партії, діючого керівника муніципалітету і т. ін. така форма політичної відповідальності лежить поза межами правового аналізу, якщо її розглядати з точки зору політологічної науки. Однак існує й інша форма політичної відповідальності, яка має достатньо чітке нормативно-правове оформлення, а відтак може бути досліджена з позицій права. Наприклад, в країнах з парламентською системою управління при відхиленні уряду від курсу політичної партії, яка цей уряд сама або в коаліції з іншими політичними силами сформувала, парламентська більшість може висловити вотум недовіри уряду і глава держави повинен відправити такий уряд у відставку або розпустити парламент. реальні підстави висловлення вотуму недовіри уряду, так само як і остаточного рішення глави держави, можуть бути різноманітними, але частіш за все вони лежать суто в площині "політичної гри" [36].

Однак така ситуація характерна не лише для парламентарних держав. Наприклад, у Франції, яка має напівпрезидентську форму правління, президент може в будь-який момент розпустити нижню палату парламенту, ґрунтуючи своє рішення лише на власному розсуді. Конституції деяких держав встановлюють навіть можливість відкликання обраного народом глави держави парламентом або безпосередньо виборцями, що його обрали. очевидно, що в подібних випадках підстави для прийняття таких серйозних рішень лежать здебільшого в сфері політики, а відтак, це політична відповідальність, якій надано нормативно-правову форму у вигляді положень конституцій та законів.

Однак деякі фахівці вважають, що встановлення в нормах конституцій подібних заходів впливу на окремі органи державної влади означає існування не політичної, а конституційно-правової відповідальності [36].

Конституційно-правова відповідальність у широкому значенні представлена власне конституційною відповідальністю, адміністративною відповідальністю та кримінальною відповідальністю за порушення норм конституційного права.

Пріоритетним видом юридичної відповідальності у конституційному праві України є конституційно - правова відповідальність. На сьогодні цей вид відповідальності сформував як Інститут конституційного права та елемент системи гарантій конституційного права України.

На думку Л. P. Наливайко, конституційно-правова відповідальність - це вид соціальної та юридичної відповідальності, який існує у сфері конституційно-правових відносин, передбачений нормами конституційного права, характеризується специфічним колом суб'єктів, механізмом реалізації та санкціями й полягає у примусовому перетерпіванні засобів впливу за протиправне діяння (ретроспективний аспект) тау відповідальному стані зобов'язаного суб'єкта (позитивний аспект), виступає найважливішою гарантією реалізації і захисту Конституції. Існують й інші визначення конституційно-правової відповідальності.

Узагальнюючи існуючі визначення, конституційно-правову відповідальність можна визначити як самостійний вид юридичної відповідальності, визначений нормами конституційного права, що передбачає заохочення державою позитивного діяння суб'єкта конституційно-правових відносин, наслідки якого перевищують вимоги конституційно-правових приписів (позитивний аспект) або негативну реакцією держави на конституційний делікт (правопорушення) [37, 40,41,42].

Дана відповідальність - невід'ємний складовий елемент соціальної відповідальності особи, асоціацій, різноманітних формальних і неформальних суспільних інституцій. Це - особливий вид юридичної відповідальності. її зміст і особливості зумовлені місцем і роллю конституційного права в системі національного права України. Вона має багато спільного з іншими видами юридичної відповідальності.

Однак конституційній відповідальності властива якість, яка надає їй специфічного виду. Такою якістю є політичний характер конституційної відповідальності. І це цілком закономірно, оскільки конституційні відносини зв'язані з такими соціальними явищами, як влада, народ, держава, нація, політика. Дуже виразно це спостерігається на рівні конституційного регулювання. Тут - особлива вага (ціна) відповідальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб'єктів конституційних відносин [38].

Ось чому відповідальність депутата чи державних органів якісно відрізняються від "звичайної" юридичної відповідальності.

З іншими видами відповідальності конституційну відповідальність споріднюють такі ознаки, як санкції і можливість у необхідних випадках застосувати такий спонукальний чинник, як примус.

Вказівки на можливість застосування у необхідних випадках таких санкцій містяться чи не в кожному джерелі конституційного права - Конституції України, конституційних законах та інших нормативних актах. Так, визнання виборів окремих народних депутатів недійсними в разі порушення законодавства про вибори, скасування Президентом актів Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим тощо є типовими прикладами конституційно-правової відповідальності.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що в багатьох випадках вона детально не конкретизується. Часом законодавець лише вказує на можливість такої відповідальності.

Як реалізується, наприклад, відповідальність за порушення законодавства про вибори? Тут поєднуються конституційна, адміністративна і кримінальна відповідальність.

Крім чітко визначеного політичного характеру конституційна відповідальність має й інші особливості. Вони зумовлені природою конституційного права, механізмом реалізації норм цієї галузі.

Таким чином, будучи засобом забезпечення приписів правових норм, конституційна відповідальність втілюється в життя двояко:

а) безпосередньо в межах конституційних правовідносин;

б) через норми інших галузей права [38].

Зокрема, відмова в реєстрації кандидата в народні депутати через несвоєчасну подачу передбачених Законом документів реалізується виключно в конституційно-правових відносинах. Тут нема потреби застосовувати норми інших галузей права. Відповідальність "вичерпує" себе в нормах конституційного права.

Однак у багатьох випадках конституційна відповідальність поєднується, переплітається з іншими видами юридичної відповідальності. Так, відповідальність депутата, що вчинив кримінальний злочин, поєднує в собі конституційну (державно-правову) і кримінальну відповідальність.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що вона буває двох видів:

ретроспективною, тобто відповідальністю за минуле;

позитивною: це відповідальна поведінка, відповідальне ставлення особи (органу) до своїх обов'язків, належне виконання своїх обов'язків, підзвітність, юридична компетентність [38].

У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна відповідальність, а ретроспективна грає роль допоміжної, хоча далеко не другорядної відповідальності.

Підставами відповідальності, за конституційним правом, є нормативні та фактичні умови. Нормативна основа передбачає лише можливість юридичної відповідальності, а реальною вона стає за наявності юридичних фактів.

Підставами позитивної відповідальності є виконання суб'єктом конституційних відносин певних функцій. Так, державний орган, посадова особа несуть відповідальність вже з огляду на те, що до цього зобов'язує їх статус. Позитивна відповідальність характерна й тим, що іноді важко визначити формалізовані критерії для оцінки поведінки вказаних суб'єктів. Часом їх у законі немає взагалі. Підставами даної відповідальності можуть бути такі критерії, як бездіяльність посадової особи, недосягнення поставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів тощо.

Ретроспективна відповідальність настає лише тоді, коли для цього є нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі. Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному плані є вчинення правопорушення.

Об'єктом правопорушення, за конституційним правом, є ті відносини, які регламентуються нормами цієї галузі права. Сутність даних відносин полягає в тому, що це - найбільш важливі, фундаментальні відносини, в основі яких лежать ідеї і практика повновладдя народу України. Ось чому об'єктом правопорушень можуть бути владовідносини у сфері реалізації прав і свобод громадян, видання актів державних органів, виборчих прав громадян тощо.

В літературі відповідальність у сфері дії конституційного права інколи ототожнюється із санкціями. Типовими прикладами конституційних (державно-правових) санкцій є: дострокове припинення повноважень органів державної влади або посадових осіб; скасування чи призупинення актів державних органів; дострокове припинення повноважень народного депутата України у зв'язку з набранням законної сили обвинувальним вироком щодо нього; визнання виборів недійсними; процесуальні санкції, вказівка на які є в регламентах, тощо [38].

Таким чином, інститут конституційної відповідальності є одним із тих системоутворюючих факторів, які дають змогу вважати конституційне право самостійною галуззю системи національного права України.

Своєрідність конституційного права України виявляється не тільки в предметі, методі та конституційній відповідальності, а й у функціях цього права, під якими, звичайно, розуміють зумовлені соціальним призначенням основні напрями, або способи впливу цієї галузі на суспільні відносини, які уособлюють повновладдя народу країни. Найважливішими з них є політичні, економічні, духовні, ідеологічні, соціальні, а також установчі, правотворчі, інформаційні та інші функції, зокрема регулятивні, охоронні тощо. Регулятивна функція втілюється, наприклад, у 2, 3, 5, 40, 73, 92, 103 та інших статтях Конституції; охоронна - у 47, 49, 50, 52, 54, 55 та інших статтях [31].

Сукупність суб'єктів конституційно-правової відповідальності можна об'єднати у такі групи:

1) держава в цілому;

2) глава держави - Президент України;

3) найвищі посадові особи держави;

4) кожен з органів державної влади, що представляють її окремі гілки, їхні посадові особи; депутати;

5) органи місцевого самоврядування. Це органи і особи, уповноважені на здійснення публічної влади, на прийняття рішень, що стосуються і торкаються інтересів всього суспільства, держави в цілому або її окремого регіону;

6) фізичні особи;

7) політичні партії, рухи, інші об'єднання громадян політичного характеру;

8) громадські організації.

На основі названих груп можна виділити відповідні види конституційно-правової відповідальності. Це, по-перше, відповідальність держави - органів та посадових осіб, що її уособлюють, - депутатів, а також - органів місцевого самоврядування; по-друге, відповідальність фізичних осіб; по-третє, відповідальність об'єднань громадян - політичних партій, рухів, а також громадських організацій [39].

У системі конституційного законодавства України сьогодні не існує єдиного нормативного джерела, яке об'єднувало б і впорядковувало всі складові конституційно-правової відповідальності - коло суб'єктів, підстави, види правопорушень та санкцій тощо. А це обумовлює необхідність розроблення і прийняття окремого закону "Про конституційно-правову відповідальність". В ньому слід визначити: поняття конституційно-правової відповідальності; коло її суб'єктів; юридичні підстави даної відповідальності; поняття і види конституційних правопорушень; види конституційно-правових санкцій та умови їх застосування; процедуру усунення з посад найвищих посадових осіб держави тощо [31].

Можливість застосування деяких таких наслідків в юридичній літературі традиційно характеризується як політична відповідальність, але в силу того, що вона регламентується правовими нормами, її треба вважати відповідальністю юридичною. Такий підхід справедливо критикується.

Якщо визнати, що конституційно-правова відповідальність - це відповідальність юридична, то покладення на певного суб'єкта обов'язку перетерпіти негативні наслідки відповідного характеру може бути здійснене тільки тоді, коли для цього є підстави, зафіксовані в тих чи інших нормативно-правових актах. причому єдиною такою підставою може бути винне скоєння правопорушення.

В нашому випадку - це конституційне правопорушення або конституційний делікт, тобто деліктна підстава конституційно-правової відповідальності. Звичайно, у наведених випадках відповідальність уряду, парламенту, президента наступає у зв'язку з певними обставинами, але вони, по-перше, частіш за все полягають не в конституційному правопорушенні (а в політичному чи моральному проступку чи взагалі у політичній стратегії), і, що найважливіше, ця підстава заздалегідь прямо ніде не встановлюється (мається на увазі не формальна підстава "у випадку висловлення вотуму недовіри…", а реально-змістовна "політичний чи моральний проступок" тощо). У таких випадках вказані суб'єкти зазнають негативних наслідків не у зв'язку з конституційним правопорушенням, а відтак, юридичною відповідальністю застосування таких заходів, як відправка у відставку уряду у зв'язку з вотумом недовіри парламенту, розпуск парламенту главою держави, відкликання депутатів парламенту виборцями тощо, вважати не можна. подібні негативні наслідки, що застосовуються у відповідності з нормами конституційного права за відсутності реального правопорушення, більш коректно було б називати заходами конституційно-правового примусу, що не належать до заходів власне юридичної відповідальності [36].

Такий підхід допоміг би уникнути ситуацій, коли, наприклад, глава держави має право розпустити парламент тільки тому, що протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання представницького органу не можуть розпочатися. тут відсутнє будь-яке правопорушення. тож у даному випадку окремі дослідники пропонують вести мову про політичну відповідальність. і дійсно, такими заходами, як розпуск парламенту і відправка уряду у відставку суб'єкти політичного процесу можуть розпоряджатися досить довільно (керуючись правилами політичної гри), але, звичайно, в залежності від системи організації і взаємодії вищих органів державної влади. Якщо в президентській республіці президент, як правило, має право на свій розсуд звільняти з посад підзвітних йому міністрів, то не має сенсу встановлювати, що таке звільнення може бути наслідком порушення міністром у своїй діяльності конституції чи законів держави. президент у президентській республіці відповідальний за здійснення виконавчої влади і має безумовну можливість виключно на власний розсуд і в будь-який момент відправляти членів свого кабінету у відставку. Ще більш недоречним було б закріплювати таку умову в конституції парламентської республіки. Уряд у таких державах спирається у своїй діяльності на волю парламентської більшості, а тому лише вона наділена правом відправляти його у відставку в будь-який момент, коли парламент висловить вотум недовіри або відмовить у довірі уряду. так само й розпуск парламенту не може ставитися у пряму залежність від певної матеріальної підстави. очевидно, що такі штучні "вплітання" у політичний механізм не привносять у його функціонування нічого, окрім дисбалансу влади [36].

Але світовий досвід показує, що в конституціях держав закріплюються й інші випадки застосування примусових заходів, передбачених конституцією, стосовно органів державної влади та інших суб'єктів її механізму. такі формули встановлюють можливість настання негативних наслідків для суб'єктів конституційного права, як, наприклад, позбавлення громадянства, заборона політичної партії, обмеження політичних прав громадянина тощо. однак принциповою відмінністю таких заходів від заходів політичної відповідальності є те, що вони завжди визначають конкретні деліктні підстави свого застосування.

Так, президент ФРН може бути усунений з поста у випадку "умисного порушення основного чи іншого федерального закону". президент Франції також може бути усунений зі свого поста, але лише у разі вчинення ним державної зради. Вища посадова особа суб'єкта російської Федерації може бути усунена зі своєї посади у разі невжиття нею заходів щодо скасування визнаного судом неконституційним або незаконним нормативного акту, виданого цією посадовою особою. На цій же підставі може бути розпущено і парламент суб'єкта РФ. А у випадку усунення з поста в порядку імпічменту особи, що займала в США посаду міністра, президента або судді, ця особа позбавляється права обіймати будь-яку почесну посаду на державній службі США. В Австрії, Іспанії, Італії та деяких інших країнах натуралізовані (а іноді й філійовані) громадяни можуть бути позбавлені свого громадянства у випадку вчинення певних тяжких або особливо тяжких злочинних діянь. У ФРН Конституційний суд може заборонити певні політичні партії у зв'язку з їх відверто антиконституційною діяльністю. подібні заходи конституційно-правової відповідальності передбачені у конституціях багатьох країн світу. і саме у таких випадках, очевидно, слід вести мову про можливість настання конституційно-правової, а не політичної відповідальності, оскільки її основна підстава - це передбачене законом конституційне правопорушення.

Але однієї деліктної підстави замало для проведення чіткої межі між політичною та конституційно-правовою відповідальністю. Виокремлення додаткового критерію необхідно остільки, оскільки нерідко одні й ті ж заходи конституційного процесу можуть використовуватися і як санкції конституційно-правової відповідальності, і в якості заходів відповідальності політичної. Наприклад, усунення президента з поста може бути здійснено і без встановленої підстави (Словаччина, Латвія тощо), відкликання депутата в одних країнах не ставиться у залежність від скоєння правопорушення, а в інших депутат може бути відкликаний тільки у випадку порушення ним норм конституції та законів. А оскільки підстави політичної відповідальності є досить широкими (позаяк вони чітко не визначені), то може виникнути ситуація, коли, наприклад, президент Латвії (який може бути просто відкликаний сеймом і за відсутності будь-якої із встановлених Конституцією Латвії підстав) буде відкликаний за те, що він грубо порушив конституцію, тобто вчинив конституційний делікт. Виходить, що в цьому випадку підстави політичної відповідальності ніби поглинають підстави конституційно-правової відповідальності, і остання автоматично включається до категорії першої. Може бути і протилежна ситуація: наприклад в конституції чітко встановлено підставу усунення президента з поста (вчинення державної зради, іншого тяжкого злочину і т. ін.), але практика прямує шляхом досить широкого тлумачення цієї підстави, і так, що формально конституційно-правова відповідальність перетворюється у політичну. Ці проблеми можуть стати суттєвою перепоною при розрізненні двох видів відповідальності, якщо не виділити ще один необхідний елемент змісту конституційно-правової відповідальності - процесуальний [36].

Будь-який вид юридичної відповідальності неодмінно передбачає участь (на тому чи іншому етапі) правосудного юрисдикційного органу, який би авторитетно констатував: було правопорушення чи ні. і у випадку з конституційно-правовою відповідальністю належною є така процедура, яка обов'язково передбачає на тому чи іншому етапі її реалізації участь органу правосуддя, який здатен об'єктивно встановити, чи було допущено суб'єктом конституційного права конституційне правопорушення, що в подальшому слугує (чи може стати) підставою для застосування до нього певних конституційно-правових санкцій. якщо ж участь органу правосуддя в процедурі притягнення певної особи чи органу до конституційно-правової відповідальності не передбачено, то навіть при наявності деліктних підстав, визначених у конституції, має місце лише відповідальність політична. Це яскраво доводить практика США, Словаччини, багатьох інших європейських країн.

Президент Словаччини може бути усунений з поста глави держави Національною радою, якщо він "здійснює діяльність, спрямовану проти суверенітету і територіальної цілісності словацької республіки, або діяльність, спрямовану на ліквідацію демократичного конституційного устрою". Здавалося б, підстави для притягнення до конституційної відповідальності сформульовані, а відтак, передбачена конституційно-правова відповідальність. Але сама процедура усунення з поста словацького президента не дозволяє зробити такий висновок, оскільки Конституція Словаччини не передбачає наявності рішення Конституційного суду чи взагалі будь-якого судового органу, який би констатував таке порушення. тому відповідальність президента Словаччини є політичною, а не конституційно-правовою.

Свідчення цьому - спроби усунути з поста президента Ковача в 1995 р. обґрунтуванням рішення депутатів Національної ради Словаччини тоді було, зокрема, таке: "президент не здатен виконувати свої обов'язки, оскільки він є причиною поляризації суспільства, діє неупереджено і не проявляє належної поваги до серйозних демократичних рішень, прийнятих парламентом і тим самим - до волі більшості словацького народу". глава словацької республіки не був усунений з поста, але, незважаючи на це, очевидно, що та підстава усунення з поста, про яку твердить словацька Конституція, і пред'явлені президенту обвинувачення мало співвідносяться один з одним. але при відсутності судового контролю за такими обвинуваченнями парламенту ніщо, в принципі, не заважає пред'являти президенту такі обвинувачення і усувати його з посади. але тоді це політична, а не конституційно-правова відповідальність [36].

Не передбачена участь судового органу і в механізмі імпічменту президента США. Його функцію формально виконує сенат сполучених Штатів на останній стадії імпічменту, головує на засіданні якого голова Верховного суду США. Ця ідея була закладена ще "батьками-засновниками" американської демократії і в значній мірі себе не виправдала. політична історія США показала, що без участі судів у процесах імпічменту обійтися практично неможливо, що стало очевидним після гучних процесів притягнення до відповідальності (спроб притягнення) президентів Річарда Ніксона і Вільяма Клінтона.

У першому випадку Верховний суд зобов'язав Річарда Ніксона надати аудіозаписи, що містили доказ вини його найближчих помічників по республіканській партії в незаконному прослуховуванні у штабі демократичної партії, чим, по суті, примусив його піти у відставку добровільно. В другому випадку, не заборонений Конституцією США і дозволений в 1997 р. Верховним судом приватний позов, пред'явлений Вільяму Клінтону жінкою, яка звинуватила його в "сексуальних домаганнях", а також дозвіл судді Верховного суду у примусовому порядку допитувати усіх жінок, які взагалі коли-небудь працювали з Клінтоном, стали точками відліку процесу імпічменту президента Клінтона [36].

Очевидно, що передбачена спочатку ізоляція американських судів від процедури імпічменту виявилася нереальною, і тепер вони відіграють своєрідну роль "запасного козиря", що навряд чи відповідає авторитету і призначенню американського правосуддя. разом з тим відсутність заздалегідь передбаченої ролі американських судів у процедурі імпічменту може призводити до такого яскраво вираженого політичного використання цього механізму, як у випадку з президентом Ендрю Джонсоном в 1867 р., який мало не був усунений з поста (не вистачило лише одного голосу), хоча його дії не мали абсолютно нічого спільного із "державною зрадою, хабарництвом, тяжкими і менш тяжкими злочинами", які є підставою імпічменту президента США. Головною причиною спроби конгресменів усунути президента Джонсона з його поста було те, що американський Конгрес ставився з презирством до надто "м'якої" політики Джонсона відносно переможеного в громадянській війні півдня, і був сповнений рішучості відправити його у відставку, використовуючи будь-який слушний привід.

Можна припустити, звичайно, що участь Верховного суду США в цій справі не дозволила б Конгресу так довільно застосовувати конституційну процедуру імпічменту до чинного президента. але, з іншого боку, показовим у цьому плані є приклад Румунії, де рішення Конституційного суду в певній мірі "витверезило" парламент, який намагався усунути з поста президента Ілієску.

Наведені приклади дозволяють зробити висновок, що конституційно-правова відповідальність як відповідальність юридична не може розглядатися поза межами такого необхідного процесуального фактора, як участь у ньому органу правосуддя. таким чином, конституційно-правова відповідальність може бути визнана як така лише за наявності двох елементів її змісту: матеріального (т. зв. деліктна підстава) і процесуального (участь судового органу), які тісно взаємопов'язані. до такого висновку дозволяє дійти не лише іноземний досвід, а й практика Конституційного суду України.

В принципі сьогодні участь судової влади в механізмах конституційно-правової відповідальності розглядається не просто як процесуальна гарантія від зловживань цими механізмами, але й як змістовна частина самого цього інституту. Без процесуальної складової, так само як і без належної матеріальної підстави, конституційно-правова відповідальність існувати не може [36].

Взаємозалежність матеріального і процесуального елементів змісту конституційно-правової відповідальності, як уже відзначалося, справляє безпосередній вплив на формули підстав цієї відповідальності (допустимою є та підстава, яку можна встановити законом чи підтвердити в суді). але нерідко висловлюються думки, що конституційна відповідальність може мати суто моральні підстави. скоєння, наприклад, аморального проступку посадовою особою високого рангу може слугувати підставою усунення його з займаної посади. однак, при всьому бажанні, конституційно-правова відповідальність не може наставати за моральні проступки, якщо визнати справедливим твердження про те, що необхідною умовою її здійснення є участь судового юрисдикційного органу. поважний державний орган не стане розглядати питання притягнення до відповідальності того чи іншого суб'єкта, якщо в якості її підстави виступатиме скоєний цим суб'єктом аморальний проступок (якщо тільки він не містить складу правопорушення). Відповідальність за аморальні вчинки є також суто політичною відповідальністю в її широкому розумінні [36].

Осмислюючи співвідношення нормативних підсистем політичної, правової та морально-етичної системи, можна прийти до думки, що політична та конституційно-правова відповідальність мають спільні та відмінні риси за джерелами їх закріплення.

Необхідно зауважити, що юридичною основою конституційної відповідальності є норми Конституції України, які є нормами прямої дії [10, С. 472]. У той же час, політична відповідальність базується на політичних, корпоративних нормах, які врегульовують відносини між суб'єктами політики, включаючи і конституційно-правові норми у тій частині, коли відносно суб'єктів політики настають не лише правові, а й політичні наслідки. Не слід забувати, що як політичні, так і конституційно-правові норми також втілюють у собі моральні засади, які у першу чергу відображаються у змісті конституційних норм. Усе це є результатом зближення (конвергенції) моралі з правом та моралі з політикою. Внаслідок такого зближення відбувається відображення змісту моральних норм у нормах політичних (наприклад, втілення моральних засад у програмних та статутних документах партій) та правових нормах, включаючи і конституційно-правові норми (загальні засади Конституції України, норми, які встановлюють вимоги до діяльності суб'єктів державно-владних відносин).

Отже, за характером співвідношення нормативної (регулятивної) підсистем політичної та правової системи, політична відповідальність має значно ширшу як конституційно-правова відповідальність нормативну основу (включає політичні, корпоративні, соціальні та конституційно-правові норми). Спільними у нормативній базі для політичної та конституційно-правової відповідальності є, по-перше, моральні засади їхніх норм, що пов'язано з процесом конвергенції політичної та правової систем з морально-етичною системою; по-друге, конституційно-правові норми, при застосуванні яких настає спочатку конституційно-правова, а вже потім - і політична відповідальність [42].

Якщо ж розглядати співвідношення політичної та конституційно-правової відповідальності через призму взаємозв'язку ідеологічної підсистеми політичної, правової та морально-етичної системи, то слід зазначити, що ідеологічні елементи, з одного боку, є важливою передумовою формування перспективної політичної та перспективної конституційно-правової відповідальності, а з іншого боку - засобом профілактики порушення політичних та конституційно-правових норм. У зв'язку з цим у процесі здійснення державної влади необхідним є поєднання політичної свідомості та політичної культури як суб'єкта політики з правосвідомістю та правовою культурою як суб'єкта конституційних відносин. Відсутність такої єдності негативно впливає на правовий чи політичний статус суб'єктів конституційних правовідносин. Наприклад, наявність лише політичної свідомості та політичної культури за відсутності правової культури та правосвідомості може сприяти тому, що наділені владою суб'єкти конституційних правовідносин виражатимуть політичну волю лише тієї частини населення, яка становить основу їх електорату, що буде суперечити принципам та нормам Конституції України, яка визначає конституційний обов'язок державних органів та посадових осіб здійснювати державну владу в інтересах всього народу, що може стати підставою їх політичної та конституційно-правової відповідальності. Отже, наявність моральної свідомості та культури суб'єктів конституційних правовідносин є необхідною умовою як позитивної політичної, так і позитивної конституційно-правової відповідальності [42].

При цьому суб'єкт морально-етичної системи, наприклад, Президент України, як суб'єкт політичної та конституційно-правової відповідальності, повинен володіти індивідуальною моральною свідомістю та культурою (виступати носієм індивідуальних моральних цінностей) та суспільною моральною свідомістю та культурою (втілювати мораль народу). В ідеалі можливе засвоєння цінностей, які лежать в основі всіх трьох видів культури та моральної свідомості: індивідуальної, групової, загальнонародної.

Отже, при взаємодії ідеологічних підсистем правової, політичної та морально-етичної системи обов'язковим є поєднання політичної свідомості та політичної культури як суб'єкта політики з правосвідомістю та правовою культурою як суб'єкта конституційних відносин (особливо за тих умов, якщо суб'єкт політики набуває статусу спеціального суб'єкта конституційних відносин). При цьому моральна свідомість та моральна культура має бути присутня постійно тому, що в процесі конвергенції моралі з політичною та правовою системою змістом моральних норм наповнюються політичні та правові (в т. ч. й конституційно-правові) норми [42].

З метою забезпечення реалізації політичних і правових норм І. О. Кресіна та С. В. Балан розмежовують підстави та процедури політичної та конституційно-правової відповідальності [43, с. 68-69]. На практиці, особливо у транзитних системах, рішення часто приймаються з позиції політичної доцільності. Таким чином, якщо підстави та процедури конституційно-правової відповідальності визначені нормами конституційного права, то підстави та процедури політичної відповідальності не мають конституційно-правового регулювання (вони залежать від політичних причин: політичної ситуації, політичних симпатій виборців тощо). Крім того, якщо конституційно-правова відповідальність (ретроспективна або ж негативна) настає за наявності вини, то притягнення до політичної відповідальності можливе за відсутності вини.

Отже, за характером співвідношення функціональних підсистем політичної, правової та морально-етичної системи можна констатувати, що політична та конституційно-правова відповідальність відрізняються, по-перше, за ступенем визначеності підстав та порядку їх застосування, а по-друге, суб'єктивним елементом порушення (конституційно-правова - наявністю вини, а політична - можливістю застосування без наявності вини) [42].

Враховуючи співвідношення політичної та конституційно-правової відповідальності в контексті взаємодії комунікативної підсистеми політичної, правової та етичної систем, слід акцентувати увагу на безпосередньому зв'язку (комунікації) цих понять. Первинними у цій взаємодії є поняття "мораль", "політика" та "право". На цьому наголосив Г. В. Мальцев, визначивши мораль, політику та право практичними регуляторами суспільної поведінки [44, с. 33].

Необхідно зауважити, що взаємодія між цими категоріями має не лише теоретичне, а й вагоме практичне значення в діяльності політичних партій як суб'єктів конституційних правовідносин. У цьому зв'язку провідна роль належить моралі, оскільки, як вже зазначалось, відбувається конвергенція політики і права з мораллю, внаслідок чого відбувається їх моральне наповнення (право і політика стають моральними). Це ж стосується моральної складової політичної та конституційно-правової відповідальності. Поняття "політична відповідальність" є родовим поняттям у порівнянні з загальним поняттям "соціальна відповідальність", а поняття "конституційно-правова відповідальність" - видовим відносно родового поняття "юридична відповідальність" та загального поняття "соціальна відповідальність" [45-46]. З даного співвідношення випливає, що наукове дослідження та розробка пропозицій щодо удосконалення законодавства України, зокрема стосовно діяльності політичних партій, має враховувати співвідношення "мораль - політика" та "мораль - право", а також здійснюватись за системою "політична відповідальність - юридична відповідальність - конституційно-правова відповідальність", що, на нашу думку, цілком узгоджується зі співвідношенням "політика (політична система) - право (правова система) - конституційне право як галузь права".

Такий підхід, думку автора, є теоретико-методологічною основою для дедуктивного дослідження спільних та відмінних рис між політичною та конституційно-правовою відповідальністю. Осмислений підхід до аналізу взаємовпливів підсистем політичної, правової і морально-етичної систем суспільства допомагає відійти від вузьконормативного вивчення права і вийти на узагальнюючи позиції, які дають можливість оцінити реальний стан політико-правових відносин, що особливо важливо в умовах трансформації суспільства.

Отже, слід визнати, що конституційно-правова відповідальність як юридична, і політична відповідальність як соціальна, є принципово відмінними. головним завданням законодавства є раціональне співвідношення цих двох потужних інструментів у системі розподілу влади і здійснення народовладдя.

3.2 Політична відповідальність державної влади як інструмент стабілізації політичних відносин та попередження суспільних конфліктів

Погоджуючись з думкою Торяника В.М., висвітленою у дисертації на тему "Взаємна політична відповідальність державної влади та громадянина в сучасній правовій державі", необхідно відмітити, що політична відповідальність державної влади перед громадянами, являє собою сукупність легітимних політичних заходів, які забезпечують примушення влади до виконання прийнятих зобов'язань, обіцянок, і схвалених суспільством програм, які в поєднанні з політичною відповідальністю громадян стають в сучасній правовій державі важливим інструментом стабілізації політичних відносин та попередження суспільних конфліктів [48].

Політичний конфлікт як різновид соціального, - це таке зіткнення протилежних сил, поглядів, яке зумовлено взаємодією політичних інтересів і цілей різних соціальних суб'єктів - народів, націй, держав, класів, соціальних груп, громадських об'єднань [49].

Розглянемо найбільш суттєві причини політичних конфліктів. Глобальними причинами є суперечливість, несумісність і зіткнення національних та державних інтересів і цілей держав; екологічна криза; скорочення дефіцитних природних ресурсів тощо. Окремо можна виділити економічні причини, до яких, перш за все, належать нерівномірність економічного розвитку країн, соціальних груп, осіб, різний рівень їх доступу до матеріальних цінностей і благ. Серйозної уваги заслуговують історичні причини - колишні війни, загарбання, тривале поневолення однієї країни іншою в минулому, акти етноциду тощо.

Перелічені причини політичних конфліктів належать до зовнішньополітичних. Проте не менш важливі і внутрішньополітичні конфлікти міжкласового, міжетнічного, міжконфесійного та міжпартійного характеру. Окремий вид конфлікту - конфлікт між гілками влади та їх лідерами. Слід чітко розуміти, що тип суспільства і тип конфлікту взаємозумовлені. Політичні конфлікти пов'язані з нормованими інтересами учасників взаємодії, маніфестованими, наприклад, у програмних документах політичних організацій, партій і рухів. Особливість політичного конфлікту полягає у боротьбі за політичний вплив у суспільстві. Зміст політичного життя держави, суспільства є особливою формою реалізації політичних інтересів особи, класів, соціальних груп, партій тощо. Знаходячи своє вираження у владних відносинах, політичне життя спрямоване на захист досягнутих завоювань. Тому особливостями внутрішньополітичного конфлікту є, по-перше, боротьба певних прошарків суспільства за політичні інтереси, а по-друге, - боротьба за політичне панування. При цьому остання може виражатися в різних формах від парламентської боротьби до громадянської війни.

Оскільки політичні конфлікти пов'язані з нормованими інтересами їх учасників, більшість сучасних дослідників характеризують владу як здатність реалізувати свої наміри всупереч небажанню підлеглих, а це означає, що влада є конфліктогенною за своєю природою. Проте такий аспект влади, як насильство, конфліктогенний лише при відсутності легітимності ролі володаря, норм його поведінки чи припустимих санкцій. Законність санкцій - проблема все ж таки більш правова, ніж політична, бо політика є системою соціальної мотивації, тоді як право - система соціального контролю [49].

Суспільству для стабільного функціонування необхідна постійна модернізація. Проте модернізація - це процес вирішення протиріч і конфліктів у ході розвитку суспільства. Політична практика виробила шляхи стабілізації системи, за допомогою яких попереджають внутрішньополітичні конфлікти. їх сутність полягає в ослабленні конфронтації між політичною владою та інтересами частини суспільства, тобто антиурядова політична орієнтація опозиції зводиться до неконфліктного рівня.

Перший шлях - соціальне маневрування - передбачає перерозподіл частини суспільного продукту в інтересах опозиції. Цей перерозподіл залежить від розмірів суспільного продукту, рівня соціальної і політичної напруженості, гнучкості того прошарку суспільства, у якого відбирають частину суспільного продукту, професіоналізму політичного керівництва та ін. Форми використання цього шляху залежать від рівня соціально-економічного розвитку суспільства. Він є своєрідним "клапаном", що випускає "пару" народного невдоволення.

Другий шлях - політичне маневрування - включає широкий спектр заходів щодо забезпечення перетворення різних інтересів у стійкий політичний альянс, який фактично сприятиме функціонуванню існуючої політичної влади

Третій шлях - політичне маніпулювання, яке застосовує політична влада для забезпечення свого стабільного функціонування. В більш вузькому значенні під політичним маніпулюванням розуміють цілеспрямований вплив на суспільну свідомість, передусім через канали масової комунікації.

Як правило, засоби масової інформації в основному знаходяться в руках панівних у суспільстві політичних сил, саме тому їхня діяльність орієнтована на стабілізацію існуючої політичної системи. Суттєву роль відіграють засоби масової інформації у здійсненні такого способу попередження конфліктів, як "створення образу ворога", сенс якого полягає у покладанні відповідальності за невирішені проблеми на інші політичні сили (наприклад, на опозицію), що відволікає увагу населення від гострих політичних та соціальних проблем.

Четвертий шлях - інтеграція контреліти в політичну систему. Дестабілізація суспільної системи сприяє формуванню контреліти, що відіграє роль інтегратора суспільного невдоволення. Контреліта рекрутується за рахунок нестандартно мислячих, талановитих людей, які в силу різних обставин не увійшли до складу правлячої еліти. І хоча влада намагається у будь-який спосіб нейтралізувати такого суперника, іноді це вдається. Представників контреліти можна інтегрувати в політичну систему, залучаючи їх до складу правлячої еліти, якщо кінцеві політичні інтереси ЇЇ не суперечать позиції правлячих кіл.

П'ятий шлях - послаблення опозиції. Якщо контреліта не ставить за мету повну дестабілізацію існуючої системи, то опозиція має чіткі наміри створити власну систему. Це вимагає від політичного керівництва послабити дії опозиції.

Шостий шлях - силовий тиск. Форми застосування силового тиску коливаються від встановлення відкритої диктатури, спрямованої на насильницьке викорінення негативного ставлення до системи, до застосування опосередкованих методів тиску. При цьому влада, звичайно, дотримується таких норм права, як оголошення надзвичайного стану, репресії, заборона опозиційних партій тощо [49].

Однак, на думку автора, надійна стабілізація політичної системи, зменшення конфронтації між політичною владою та інтересами суспільства можливе лише у демократичній країні, в якій є налагоджений механізм відповідальності влади перед народом. У сфері суспільних відносин вона є чільною, вищою формою відповідальності в силу особливої ролі державної влади в їх регулюванні та підтриманні суспільної інтеграції.

Ідея відповідальності державної влади перед громадянами розвивалася в нерозривному зв'язку з розвитком ідеї невід'ємних прав людини. Добре відомо, що безвідповідальність влади приводить до катастрофічних наслідків, тягне за собою великомасштабні соціальні потрясіння, тому держава в особі своїх органів і посадових осіб покликана відповідати за забезпечення конституційної законності в країні як запоруки суспільної стабільності. Реалізація цієї відповідальності забезпечується демократичними механізмами, притаманними сучасній правовій державі. Лише за умов демократичних принципів функціонування політичної системи можливо забезпечення дійсної політичної відповідальності державної влади перед громадянами держави [48].

Слід зазначити, що на сьогоднішній день відсутність сформованої політичної свідомості та сталих політичних переконань більшості електорату дозволяє політичним партіям, які беруть участь у передвиборчих перегонах, маніпулювати виборцям, обіцяючи у передвиборчих програмах, те, що навіть і не збираються робити. Неодноразові вибори, що пройшли за останні роки довели, що свідоме або ситуаційне ухилення партіями від реалізації проголошених програм, сприяє поступовій втраті інтересу електорату до політичних відносин у країні та довіри виборців до влади в цілому. В наступному це може сприяти розвитку явищ абсентеїзму та правового нігілізму.

Також, негативним чинником у процесі формування інституту політичної відповідальності в Україні є переважна персоніфікація політичних уподобань електорату до певних політичних та партійних лідерів, в той час як аналіз фактичної діяльності партії в цілому, її здобутків або прорахунків, та зокрема ступінь реалізації програмних засад та політичних обіцянок залишаються поза увагою виборців. Внаслідок чого переважна більшість політичних сил навіть не намагається реалізувати те, що було обіцяно перед виборами [50].

Таким чином, назріла соціально обумовлена необхідність контролю за діяльністю політичних сил.

Існуюча політична реальність потребує механізмів контролю саме з боку виборців за діяльністю політичних партій, які сформували представницькі органи влади.

Одним із шляхів розвитку інституту політичної відповідальності є розробка механізмів та законодавчого закріплення періодичного звітування партіями, про результати реалізації партійних програм та роботи у парламенті. Так збільшення прозорості та публічності роботи політичних партій дозволить на конкретних прикладах демонструвати результати або прорахунки у роботі партій або сприятиме формуванню у політичних партій мотивації щодо досягнення конкретних результатів. Це дозволить виборцям здійснювати динамічний аналіз за діяльністю політичних партій, що в цілому сприятиме розвитку політичної свідомості у населення та мотивованих політичних переконань, які в свою чергу стануть підставою для освідченого вибору тієї чи іншої партії у якості представника у парламенті на чергових виборах.