У порівнянні з цією статтею, норми Конституції України 1996 року щодо імпічменту Президента є кроком назад - до авторитарного і невідповідального президентського правління. Удосконалення інституту імпічменту Президента України, на нашу думку, в подальшому має відбуватись шляхом розширення правових підстав - передусім щодо навмисного порушення Президентом Конституції України, а також шляхом спрощення самої процедури імпічменту за рахунок обмеження кола її учасників і зниження до двох третин парламентської більшості, необхідної для усунення його з поста [17].

Найбільше значення як засіб реалізації відповідальності держави перед громадянським суспільством мають парламентські вибори, головними суб'єктами відповідальності на яких виступають політичні партії. Вони, як найважливіша ланка, що з'єднує громадянське суспільство з державою, з одного боку, є інститутами громадянського суспільства, а з другого - в разі представництва в парламенті та уряді - суб'єктами державної влади [15].

На парламентських виборах кандидати в депутати, політичні партії та виборчі блоки, що висувають списки кандидатів у депутати, пропонують виборцям свої передвиборні програми й беруть на себе відповідальність за їх виконання. Проте законодавством демократичних держав не передбачається застосування юридичних санкцій за нереалізацію обіцяного. Відповідальність депутатів, партій, блоків за виконання передвиборних програм може настати лише на наступних парламентських виборах. І значною мірою це залежить від того, за якою виборчою системою - мажоритарною чи пропорційною - вони відбуваються.

За мажоритарної виборчої системи голосування проводять за окремих кандидатів, а обраними вважаються ті, кого підтримала більшість. Вона може бути абсолютною, відносною або кваліфікованою, залежно від чого розрізняють мажоритарні виборчі системи абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості. У разі використання на виборах до парламенту мажоритарної виборчої системи вибори зазвичай відбуваються за системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах, у кожному з яких обирають одного депутата. Обраним вважається кандидат, що отримав у виборчому окрузі відносну більшість голосів виборців, тобто більше, ніж будь-хто з його суперників.

За пропорційної виборчої системи, або системи пропорційного представництва, виборці голосують за списки кандидатів у депутати від політичних партій, а парламентські мандати партії отримують пропорційно кількості поданих за списки голосів. Вибори проводять або в єдиному загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі, або в багатьох багатомандатних виборчих округах, у кожному з яких партії висувають окремий список кандидатів. За системи закритих списків виборець голосує за список кандидатів у цілому, а розподіл мандатів (в разі отримання партією представництва в парламенті) здійснюється відповідно до порядку, в якому прізвища кандидатів у списку розташовані [15].

Іншими засобами реалізації політичної відповідальності вважаються публічне визнання лідера про свою політичну неспроможність, зсув його з поста рішенням колегіального органа партії або суспільно-політичного руху, створення навколо лідера політичної нетерпимості, організація показових процесів та ін.

Також у парламентарних країнах при відхиленні уряду від "курсу партії", парламентська більшість може винести вотум недовіри уряду й глава держави (монарх, президент) може відправити уряд у відставку або розпустити нижню палату парламенту. Реальні підстави вираження вотуму недовіри уряду, як і остаточного рішення глави держави можуть бути різноманітними, але найчастіше вони лежать сугубо в площині "політичної гри". Відповідальність може бути реалізована й відкликанням виборцями депутата та проведенням дострокових виборів [14].

Найдійовішим заходом реалізації політичної відповідальності посадових осіб вважається дострокове припинення повноважень міністрів, глав адміністрацій тощо. Конституції або закони деяких держав установлюють навіть можливість відкликання президента виборцями або парламентом, що його обрав. Очевидно, що в таких випадках підстави для прийняття таких серйозних рішень лежать переважно в сфері політики, а значить це політична відповідальність, убрана в нормативно-правову форму у вигляді положень конституцій і законів.

Конституційна політична відповідальність є специфічним різновидом політичної відповідальності, яку можна також розглядати як організаційну й процедурну сторону політичної відповідальності, сукупність процесуальних, а не матеріальних норм. У цьому сенсі конституційна політична відповідальність стає досить рухливою категорією, регулюючі відносини припинення повноважень політично відповідальної посадової особи й передачі влади, у тому числі без юридичних на те підстав. На відміну від неї, конституційно-правова відповідальність може бути визнана існуючою за наявності двох елементів її змісту: матеріального ("деліктна" підстава) і процесуального (участь судового органу), які тісно взаємозалежні. Звідси припустимою є лише та підстава конституційно-правової відповідальності, якщо її можливо встановити або підтвердити в суді.

Автор, погоджуючись з В. М. Торяником, акцентує увагу на необхідності нормативного закріплення єдиної, комплексної системи конституційної відповідальності органів державної влади, органів місцевого самоврядування і посадових осіб у формі настання для них несприятливих наслідків за невиконання (неналежне виконання) ними своїх обов'язків і за зловживання наданими їм правами [14].

Однак в українському законодавстві відсутня належна регламентація притягнення до відповідальності вищої категорії посадових осіб. Особливо необхідна розробка і прийняття конституційного закону "Про конституційну відповідальність", в якому було б встановлено:

- відповідальність держави в цілому;

- відповідальність вищих органів державної влади України;

- відповідальність інших органів державної влади України;

- відповідальність Автономної Республіки Крим, областей, міст Київ і Севастополь;

- відповідальність органів місцевого самоврядування;

- відповідальність посадових осіб; механізми реалізації конституційної відповідальності [14].

Також належний матеріал для використання у сфері вдосконалення державного механізму саме з точки зору підвищення відповідальності влади перед громадянами може дати сучасний досвід у сфері успішного менеджменту.

У багатьох вимірах управлінської діяльності корпоративні моделі й методи управління виявились більш ефективними і відповідальними, ніж традиційні державні, тому різні дослідники та практичні політики давно пропонують більш активно переймати позитивний досвід корпоративного менеджменту. В якості новітньої моделі, що висувається з метою забезпечення більш ефективної відповідальності влади та більш оптимальної організації її взаємодії з громадянським суспільством, виступає модель корпоративної держави. Запропонована модель корпоративної держави як нової соціальної організації дозволить трансформувати державу з інституту влади, який стоїть над суспільством, в систему, підпорядковану суспільству, а її владно-політичні повноваження - в обов'язки по забезпеченню соціально-економічних прав її колективних хазяїв - громадян [14].

Висновки до першого розділу

Таким чином, політична відповідальність є необхідною складовою демократичного державного правління, взаємовідносин народу і влади, громадянського суспільства і держави. Водночас поняття політичної відповідальності є недостатньо вивченим у вітчизняній політології. Найбільш повним, на думку автора, є наступне визначення: політична відповідальність - це різновид соціальної відповідальності, яка виникає у процесі діяльності різних суб'єктів у зв'язку з організацією, здійсненням та розвитком державної влади, а також при розробці та проведенні у життя політики, яка відображає прогресивні напрями та мету розвитку суспільства.

Демократія - це політична організація влади народу, при якій забезпечується: рівна участь усіх і кожного в управлінні державними і суспільними справами; виборність основних органів держави і законність у функціонуванні всіх суб'єктів політичної системи суспільства; забезпечення прав і свобод людини і меншості відповідно до міжнародних стандартів.

У сучасному демократичному суспільстві головними засобами реалізації відповідальності держави перед громадянським суспільством є вибори та референдум.

Розділ 2. Природа політичної відповідальності та демократичної держави

2.1 Політична відповідальність в міжнародному законодавстві

Політична відповідальність у міжнародному законодавстві розглядається як різновид міжнародно-правової відповідальності.

Міжнародно-правова відповідальність - юридичний обов'язок суб'єкта-правопорушника ліквідувати наслідки шкоди, завданої іншому суб'єкту міжнародного права в результаті вчиненого правопорушення, або юридичні наслідки, що настають для суб'єкта міжнародного права в результаті порушення ним міжнародно-правового зобов'язання [18, С. 15].

Починаючи з 1956 р. Комісія міжнародного права за дорученням Генасамблеї ООН проводить роботу по укладенню уніфікованої кодексу міжнародно-правової відповідальності. З 1980 р. Комісією проводиться робота щодо прийняття конвенції про відповідальність за дії, не заборонені міжнародним правом. На жаль, досі ці конвенції не прийняті.

Норми про міжнародно-правову відповідальність містяться у різних галузях міжнародного права, зокрема у праві міжнародних договорів, праві міжнародних організацій, праві міжнародної безпеки, міжнародному гуманітарному праві тощо.

Основним джерелом норм, які стосуються міжнародно-правової відповідальності, є звичай, крім того, різними міжнародними договорами закріплюються норми, що стосуються відповідальності за ті чи інші види правопорушень чи регламентують застосування відповідальності в певних сферах міжнародних відносин. Наприклад, ст. 39-41 Статуту ООН передбачають загальну процедуру реалізації за такий вид міжнародного правопорушення, як посягання на мир і міжнародну безпеку, Конвенція ООН з морського права 1982 р. регламентує застосування відповідальності за морські правопорушення.

Однією з тенденцій сучасного міжнародного права є досить детальне врегулювання засобів міжнародної відповідальності за екологічні правопорушення. Зокрема, це стосується Віденських конвенцій про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р., Міжнародної конвенції про цивільну відповідальність за забруднення моря нафтою 1969 р., Протоколу про відповідальність та компенсацію за шкоду, заподіяну внаслідок транскордонного перевезення небезпечних відходів та їх видалення 2000 р. та ін.

Суб'єктами міжнародно-правової відповідальності можуть бути лише суб'єкти міжнародного публічного права, тобто держави та міжнародні міжурядові організації. У науці міжнародного права та практиці міжнародних відносин виділяються дві групи суб'єктів відносин, пов'язаних з реалізацією відповідальності. Першу групу складають суб'єкти міжнародного правопорушення, а другу - суб'єкти міжнародних претензій.

Суб'єктами міжнародного правопорушення є міжнародні організації та держави-правопорушники, які безпосередньо несуть міжнародно-правову відповідальність. Суб'єктами міжнародних претензій виступають держави та міжнародні організації, які вимагають відшкодування заподіяної шкоди або застосовують певні заходи щодо держави-правопорушники. Характерною особливістю міжнародно-правової відповідальності є те, що суб'єктом міжнародної претензії може стати не лише держава (міжнародна організація), якій заподіяно шкоду, а й міжнародне співтовариство в цілому чи треті держави (їх групи) [19].

Специфічні особливості має міжнародна відповідальність федеративних держав та міжнародних організацій. За загальним правилом, суб'єкти федерації не мають міжнародної правосуб'єктності, тому не можуть бути і суб'єктами міжнародної відповідальності, тобто суб'єктом відповідальності є сама федерація. Якщо ж згідно із національним законодавством суб'єкти федерації наділяються певним обсягом міжнародної правоздатності і можуть самостійно приймати участь у міжнародних зносинах, відповідальність за правопорушення, вчинені суб'єктом федерації, несуть одночасно і суб'єкт федерації, і сама федерація. Особливістю матеріальної відповідальності міжнародних організацій є те, що при заподіянні організацією шкоди вона компенсується за рахунок коштів цих організацій. А оскільки ці кошти складаються із внесків держав-учасниць, то фактично матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну міжнародною організацією, несуть її члени в межах зроблених внесків. Зокрема, такий механізм матеріальної відповідальності міжнародних організацій передбачено Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіну космічними об'єктами, 1972 р. та Віденських конвенціях про цивільну відповідальність за ядерну шкоду 1963 р. та 1997 р.

У виняткових випадках міжнародну кримінальну відповідальність можуть нести і фізичні особи. Така відповідальність вперше була передбачена у Статуті Міжнародного військового трибуналу для покарання головних воєнних злочинців європейських країн 1945 р. (Нюрнберзький трибунал) та Статуті Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу 1946 р. (Токійський трибунал). Міжнародна кримінальна відповідальність фізичних осіб також передбачена Конвенцією про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р., Римським статутом Міжнародного кримінального суду 1998 р. та деякими іншими документами. Особливістю міжнародної кримінальної відповідальності, зокрема, за злочини геноциду, злочини проти миру і безпеки, є і те, притягнення до такої відповідальності фізичної особи не перешкоджає наступному притягненню до міжнародної відповідальності і держави, яка прямо чи опосередковано цим злочинам сприяла [19].

Міжнародно-правова відповідальність настає за наявності передбачених міжнародним правом підстав, серед яких виділяють юридичні, фактичні та процесуальні підстави.

Юридичні підстави відповідальності - це сукупність юридично обов'язкових міжнародно-правових актів, на підставі яких певне діяння кваліфікується як міжнародне правопорушення. Ці підстави можуть закріплюватися у міжнародних договорах, звичаях, рішеннях міжнародних судових установ, односторонніх зобов'язаннях держави тощо.

Фактичною підставою відповідальності є міжнародне правопорушення, тобто діяння (дія чи бездіяльність) суб'єкта міжнародного права, що порушує норми міжнародного договору чи звичаю і наносить іншому суб'єкту, групі суб'єктів чи усьому міжнародному співтовариству матеріальну або нематеріальну шкоду.

Під діянням суб'єкта міжнародної відповідальності слід розуміти дії, бездіяльність, рішення та інші акти органів чи посадових осіб цього суб'єкта (держави, міжнародної організації). У міжнародному праві склалася презумпція, згідно з якою держава несе відповідальність за будь-які діяння її органів, посадових осіб, а також військовослужбовців.

Ознаками міжнародного правопорушення є:

- протиправність діяння;

- шкода, заподіяна іншому суб'єкту міжнародного права, їх групі чи міжнародному співтовариству в цілому. Шкода може бути як матеріальною (територіальні чи майнові втрати, збитки, упущена вигода), так і нематеріальною (приниження честі, гідності та престижу держави чи міжнародної організації);

- причинний зв'язок між діянням та заподіяною шкодою;

- вина. Щоправда, ця ознака не є обов'язковою, оскільки у випадках, передбачених міжнародними договорами, наприклад, Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіну космічними об'єктами, 1972 р., відповідальність може наставати і без вини.

Процесуальні підстави відповідальності - це винесене компетентним органом з дотриманням встановленої процедури рішення про застосування до міжнародної організації чи держави-правопорушника заходів міжнародної відповідальності. У деяких випадках ця процедура детально врегульована нормами міжнародного права, зокрема Статутом ООН, Римським статутом Міжнародного кримінального суду і т.п., а в інших - повністю визначається органом, що застосовує заходи відповідальності [19].

У міжнародному праві виокремлюють два види відповідальності - нематеріальну (ще називають політичною, моральною, морально-політичною) і матеріальну [18, С. 15].

Спеціальним різновидом матеріальної відповідальності є об'єктивна матеріальна відповідальність, тобто відповідальність за правомірні дії. Зміст такої відповідальності полягає, з одного боку, в обов'язку держави на підставі міжнародних договорів чи рішень міжнародних судових органів відшкодувати шкоду, заподіяну їх правомірною діяльністю, а з іншого - у праві потерпілих сторін вимагати відшкодування такої шкоди. Відповідальність за правомірні дії передбачається Конвенцією про міжнародну відповідальність за шкоду, заподіну космічними об'єктами, 1972 р., Конвенцією про відповідальність перед третьою стороною в області ядерної енергії 1960 р., Конвенцією ООН з морського права 1982 р. та низкою інших договорів. Так, наприклад, ст. 110 Конвенції ООН з морського права 1982 р. передбачає право військового судна здійснювати у відкритому морі огляд торгового судна, якщо є підозра, що воно займається піратством чи работоргівлею. Якщо підозра виявиться необґрунтованою, зупиненому судну мають бути відшкодовані будь-які збитки чи інша шкода.

Слід мати на увазі, що матеріальна та нематеріальна відповідальність може застосовуватися одночасно за вчинення одного правопорушення. Крім того, ці види міжнародної відповідальності можуть взаємно перехрещуватися - за заподіяння нематеріальної шкоди може наставати матеріальна відповідальність і навпаки.

Форми міжнародно-правової відповідальності - це конкретні способи, за допомогою яких реалізуються заходи міжнародної відповідальності [19].

Політична (нематеріальна) відповідальність в міжнародному праві виражається у формі ресторації, сатисфакції, декларативних рішеннях, обмежень суверенітету, тощо. Ресторація становить собою відновлення правопорушником попереднього стану та взяття ним відповідальності за всі несприятливі наслідки (наприклад, звільнення незаконно зайнятої території та несення пов'язаних із цим майнових витрат).

Сатисфакція - це задоволення нематеріальних вимог для відшкодування шкоди, завданої перш за все честі та гідності потерпілої держави, її політичним інтересам. Згідно цієї форми відповідальності держава має надати у виконання зобов'язання повне відшкодування шкоди. Тобто мова йде про компенсацію збитків, що не піддаються фінансовій оцінці. Найчастіше це спричинення шкоди престижу державу, її образа, наприклад, образа прапора держави, напад на її посадових осіб, порушення дипломатичної недоторканності. Часто шкода виникає із самого факту порушення зобов'язань, незалежно від матеріальних наслідків [20, С. 282].

Форми сатисфакції різноманітні. Найчастіше це визнання факту порушення, висловлення жалю, офіційне вибачення, завірення у неповторності. У минулому було немало випадків, коли великі держави під приводом сатисфакції висували явно надмірні вимоги. Тому щоб уникнути зловживання, які суперечать принципу суверенної рівності, встановлено, що сатисфакції мають бути пропорційні шкоді і не приймати форми, принизливі для держави, що несе відповідальність.

Декларативні рішення виражаються у формі рішення міжнародного органу (наприклад, суду) чи організації, які визнають певну дію міжнародним правопорушенням.

Власне відповідальність не включає засоби примусу, оскільки правопорушення породжує лише первинну відповідальність, яка полягає в обов'язку відновити порушене право. І лише в разі небажання виконати цей обов'язок настає вторинна відповідальність - за небажання відновити порушене право.

Правовідносини відповідальності виникають незалежно від волі суб'єктів у силу самого факту правопорушення. Рішення про застосування насильницьких дій приймає потерпілий суб'єкт міжнародного права. При цьому примус має бути правомірним як за підставою та метою, так і за методами обсягу.

Правомірність визначається насамперед за критерієм відповідності основним цілям і принципам міжнародного права. Проблема примусу була завжди однією із головних у міжнародному праві. Посилаючись на відсутність централізованого апарату примусу, багато мислителів заперечували юридичний характер цього права, називали його позитивною мораллю.

Однак насправді примус грає свою роль у функціонуванні міжнародного права та є одним із характерних рис механізму його дії. Разом із тим примус не грає у цьому механізмі тієї домінуючої ролі, яку вважають необхідною деякі юристи.

Слід зазначити, що і у механізмі внутрішнього права примусу не належить головна роль. Вирішальне значення мають загальносоціальні фактори. В основному права дотримуються добровільно внаслідок переконання у його необхідності та доцільності. Глобалізація все тісніше пов'язує держави у єдину систему, від функціонування якої залежать їх життєво важливі інтереси. Забезпечення нормального функціонування системи робить необхідним повагу норм міжнародного права. Внаслідок чого зростає роль співробітництва у забезпеченні дотримання міжнародно-правових норм, включаючи імплементацію відповідальності. Знижується роль прямого примусу, зростає значення заходів, які приймають міжнародні організації [20, С. 282-283].

Основний універсальний метод впливу на правопорушника полягає у залишенні його можливості користуватися правами та перевагами, що витікають із порушеної їм систему правовідносин, наприклад із міжнародного договору чи із статуту міжнародної організації.

У консультативному заключному акті Міжнародного суду про Південно-Західну Африку сказано, що одним з основних принципів, які регулюють міжнародні відносини, є той, згідно якому сторона, що відмовляється від своїх зобов'язань або не виконує їх, не може визнаватися як така, що зберігає права, які, за її думкою, витікають із цих відносин. Примус як елемент методу функціонування міжнародного права представляє собою не насильство, а один із засобів реалізації права. Його необхідна ознака - правомірність.

Примус має бути правомірним як за підставою, так і за методами та об'ємом. Правомірність визначається у першу чергу основними цілями та принципами міжнародного права [20, С. 283].

Репресалії - односторонні примусові заходи, що допускаються міжнародним правом як контрзахід у разі правопорушення. Вони відкривають значні можливості для зловживань, особливо враховуючі нерівні можливості їх застосування різними за могутністю державами. Тому міжнародне право значну увагу приділяє визначенню умов та обмежень, які б звели до мінімуму можливості зловживання. Рішення про прийняття репресалій приймається державою на власний ризик, і тому можлива ситуація, коли це рішення видасться недостатньо обґрунтованим. У такому разі наступає відповідальність держави за неправомірне застосування репресалій.

Репресалії мають бути направлені тільки проти держави, що несе відповідальність, і тільки тоді, коли остання не виконує своїх зобов'язань із правовідносин відповідальності. Тим не менш у силу взаємозв'язку держав репресалії похідним чином можуть зачепити і треті держави. Так, обмеження імпорту із держави-правопорушника може торкнутися інтересів третьої держави, компанії якої беруть участь у виробництві предметів цього імпорту.

Репресалії обмежуються тимчасовим невиконанням потерпілою державою зобов'язань щодо держави, що несе відповідальність, і правомірні лише доти, доки їх мета не буде досягнута. Вони за можливістю застосовуються таким чином, щоб дозволити відновлення виконання порушеного зобов'язання. Це положення пов'язано із ст. 72. 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року, згідно якої припиняючи внаслідок порушення іншою стороною дію договору, держава утримується від будь-яких дій, які здатні перешкодити відновленню його сили [21].

Аналогічно держави за можливістю мають обирати поворотні репресалії. Тим не менш вимога поворотності репресалії не є абсолютною. Немало випадків, коли наслідки репресалій не можуть бути ліквідовані. Репресалії здійснюються відповідно до міжнародного права, але оскільки є контрзаходами щодо правопорушника, остільки можуть виходити за рамки міжнародного права в тих межах, що визначаються характером правопорушення. З цього видно, що репресалії мають бути пропорційними: інтенсивність контрзаходів не може бути вища за ту, що необхідна для досягнення безпосередньої мети.

Перевищення меж необхідного саме по собі є правопорушенням, зловживанням правом. У рішенні щодо справи "Габчіково-Надьмарош" Міжнародний суд визнав, що "відвід вод Дунаю, який здійснений Чехословаччиною, не є законним контрзаходом, оскільки він був неспівмірним.

Вимога пропорційності репресалій легше задовольняється, якщо вони застосовуються щодо того ж самого або пов'язаного з ним зобов'язання. Однак ця умова не є обов'язковою. Міжнародне право визначає низку зобов'язань, порушення яких не може викликати застосування репресалій. До них відносяться зобов'язання, які випливають із імперативних норм. У першу чергу це відносить до принципу незастосування сили, який забороняє застосування сили чи погрозу силою у всіх випадках, включаючи застосування репресалій. Виключення складає лише випадок самооборони.

У Декларації про принципи міжнародного права сказано, що держави зобов'язання утримуватися від актів репресалій, пов'язаних із застосуванням сили [22].

Незастосовними є репресалії і у випадку порушення зобов'язань щодо захисту основних прав людини, а також зобов'язання гуманітарного характеру, яке забороняє військові репресалії. Ці положення знайшли своє відображення у договорах щодо прав людини і у міжнародному праві у період збройних конфліктів. Держава, що застосовує репресалії, не звільняється від виконання зобов'язань відносно мирного врегулювання спору, а також дипломатичного імунітету. У рішенні у справі щодо дипломатичного та консульського персоналу США у Тегерані Міжнародний суд визначив, що у будь-якому випадку будь-яке порушення договору, що припускається тією чи іншою стороною не може перешкодити цій стороні посилатися на положення договору, які стосуються мирного врегулювання спорів [20, С. 284].

Положення про дипломатичний імунітет має на меті гарантувати фізичну безпеку і недоторканість дипломатів та приміщень. Воно не означає недопустимості таких заходів, як проголошення представника небажаною особою, припинення чи призупинення дипломатичних відносин тощо. До застосування репресалій потерпіла держава зобов'язана витребувати від держави-правопорушника виконання зобов'язань, що витікають для нього з правовідносин відповідальності, а також повідомити його про рішення застосувати репресалії і запропонувати провести переговори.

Тим не менш потерпіла держава може вжити невідкладних заходів, які необхідні для забезпечення її прав, наприклад, затримати судно, пов'язане із правопорушником.

Репресалії припиняються із досягненням мети. Мета ж полягає в тому, щоб спонукати до припинення правопорушення та до виконання зобов'язань щодо породжених ним правовідносин відповідальності.

Також репресалії не можуть застосовуватися, якщо спор переданий на розгляд суду чи арбітражу.

Право на самооборону відповідно до ст. 51 Статуту ООН може бути реалізоване виключно у відповідь на збройний напад. Цей різновид контрзаходів близький репресаліям, але, оскільки мова йде про реакцію на найбільш серйозне правопорушення, що служить підставою для застосування збройних сил, самооборону виокремлено в особливий вид [23].

У разі особливо небезпечних зазіхань на міжнародний правопорядок може бути використано міжнародний механізм для застосування проти держави-порушника колективних примусових заходів із використанням збройної сили. Важлива роль тут належить Раді Безпеки ООН. Ст. 42 Статуту ООН уповноважує його починати такі дії повітряними, морськими чи сухопутними силами, які виявляться необхідними для підтримання (відновлення) міжнародного миру та безпеки [23].

Згідно зі ст. 41 Статуту ООН Рада Безпеки може вимагати від членів ООН застосування примусових заходів, що передбачають повне або часткове припинення економічних відносин, використання залізничних, морських, повітряних, поштових, телеграфних, чи радіо - й інших засобів сполучення, а також розрив дипломатичних відносин [23].

На підставі гл. VII Статуту ООН застосовуються такі заходи впливу на держави як санкції. Досвід ООН у цій сфері свідчить, що вони можуть грати суттєву роль. Достатньо згадати їх значення у ліквідації расистських режимів у Південній Родезії та Південній Африці. Із зміною політичного клімату на накопиченням досвіду посилюється тенденція до визнання за ООН більш значних можливостей у галузі застосування санкцій та більш активне використання останніх.

За останнє десятиріччя ХХ ст. Рада Безпеки 12 раз приймала рішення про санкції, а за майже половину сторіччя, що передувало йому, - лише двічі. На початку ХХІ ст. санкції ООН діяли по відношенню до Афганістану, Іраку, Ліберії, Лівії, Руанди, Сьєрра-Леоне, Сомалі, Югославії, Еритреї, Ефіопії. Особливий випадок - застосування санкцій до антиурядової військової організації УНІТА, яка діє на території Анголи.

Є підстави вважати, що наступні роки нададуть нового життя гл. VII Статуту ООН "Дії щодо загрози миру, порушенню миру та актів агресії". Показовим у цьому плані досвід застосування санкцій до Іраку у період його вторгнення до Кувейту. Резолюції Ради Безпеки зобов'язали держави до дій, які суперечили їх політичним та економічним обов'язкам щодо Іраку. Переважна сила рішень Ради Безпеки випливає із ст. 103 Статуту. Застосування санкцій до Іраку у короткі строки покінчило з агресією [20, С. 285].

Обмеження суверенітету (надзвичайна сатисфакція) являє собою різного роду тимчасові обмеження суверенітету та правоздатності держави, яка вчинила міжнародний злочин. Її метою є викорінення причин, що породили міжнародний злочин, і створення гарантій від його повторення.

У якості обмеження суверенітету може виступати:

1) реорганізація окремих елементів політичної системи та скасування суспільних інститутів, наявність яких сприяла скоєнню державою міжнародного злочину;

2) тимчасова окупація частини або всієї території;

3) міжнародний контроль за використанням наукового та промислового потенціалу;

4) заходи щодо демілітаризації промисловості, розпуску чи скорочення збройних сил;

5) зобов'язання не оснащувати останніх у майбутньому певними видами зброї та не виробляти такі.

Наприклад, у гл. ІІ Конституцією Японії 1947 року юридично була закріплена відмова цієї держави від участі у військових конфліктах, яка так і називалася: "Відмова від війни". Ця глава містить лише одну ст. 9, у якій зазначається, що щиро прагнучи до міжнародного миру, заснованому на справедливості та порядку, японський народ на вічні часи відмовляється від війни як суверенного права нації, а також від загрози чи застосування збройної сили як засобу вирішення міжнародних спорів. Для досягнення цієї цілі, ніколи відтепер не будуть застосовуватися сухопутні, морські та військово-повітряні сили, рівно як і інші засоби війни. Право на ведення державою війни не визнається [24].

Наведені вище форми нематеріальної міжнародної відповідальності можуть реалізовуватися міжнародною організацією чи державою-правопорушником добровільно або із застосуванням до неї примусових заходів з боку потерпілих суб'єктів, їх груп чи міжнародного співтовариства в цілому. Зазначені положення також стосуються і до реалізації матеріальної відповідальності.

У випадку встановлення факту порушення своїх прав чи інтересів потерпіла сторона має пред'явити претензію правопорушнику. Право пред'явлення претензії належить лише потерпілій стороні і іншими (третіми) особами реалізованим бути не може. Однак у випадку вчинення міжнародного злочину вважається, що шкода заподіюється усьому міжнародному співтовариству, тому право пред'явлення претензії може реалізуватися будь-якою державою, міжнародною організацією або їх групою.

Претензія може виражатися у формі усної чи письмової заяви уповноваженого органу або посадової особи потерпілої держави, у формі дипломатичної ноти або офіційного письмового звернення уповноважених органів потерпілого суб'єкта до міжнародних організацій (найчастіше - до ООН та ОБСЄ) чи міжнародного співтовариства.

У міжнародному праві розроблено інститут обставин, що звільняють від відповідальності. Вони поділяються на дві групи обставин - обставини, що виключають виникнення відповідальності, та обставини, що виключають застосування відповідальності.

Обставини, що виключають виникнення відповідальності - це передбачені нормами міжнародного права випадки, в яких діяння держави (міжнародної організації), хоча і має ознаки правопорушення, але визнається правомірним і не тягне відповідальності [19].

У сучасному міжнародному праві до обставин, що виключають виникнення відповідальності, відноситься:

1) згода потерпілої сторони може виключати міжнародно-правову відповідальність лише за умови, що така згода є юридично дійсною, тобто не є результатом обману, помилки, підкупу чи насилля. Крім того, згода потерпілої сторони не може розглядатися як обставина, що виключає відповідальність, якщо внаслідок цього було порушено норми jus cogens;

2) контрзаходи - дії однієї держави, що вчиняються нею у відповідь на протиправне діяння іншої держави;

3) самооборона. Критерії законності самооборони передбачені ст. 51 Статуту ООН. Зокрема, такими критеріями є: має відбутися збройний напад, самооборона має бути застосована до застосування заходів Радою Безпеки ООН, про застосування самооборони має бути негайно повідомлено Раду Безпеки ООН;

4) форс-мажор та непередбачений випадок - порушення норм міжнародного права під дією непереборної сили чи непередбаченої обставини, які не піддаються контролю з боку держави чи міжнародної організації і зумовлюють неможливість виконання ними своїх зобов'язань;

5) крайня необхідність, тобто застосування шкоди правам та законним інтересам потерпілого суб'єкту з метою відвернення небезпеки, що загрожує правам та законним інтересам інших осіб, якщо ця небезпека не могла бути усунута іншим шляхом і при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності [19].

Обставини, що виключають застосування міжнародної відповідальності, не усувають протиправності вчиненого державою чи міжнародною організацією діяння, проте фактично унеможливлюють реалізацію відповідальності. До таких обставин, зокрема, відносяться припинення (ліквідація) потерпілого суб'єкта чи правопорушника, якщо у них немає правонаступників, втрата чи знищення майна, що є предметом реституції, якщо зміст відповідальності не допускає заміни цього майна подібним чи відшкодування у грошовій формі тощо [19].

2.2 Інститути політичної відповідальності як елементи системи стримувань і противаг

У правознавстві системи юридичних норм, що регулюють певні групи однорідних і взаємопов'язаних суспільних відносин, називаються правовими інститутами. У більш загальному плані соціальний інститут - це формалізоване (унормоване тим чи іншим видом соціальних норм) суспільне відношення. Виокремлення і групування інститутів є засобом систематизації правових норм. Одні інститути можуть складатися із двох-трьох норм, інші - із десятків і навіть сотень норм. Одні й ті самі норми можуть входити до складу різних інститутів.

У системі вищих органів державної влади, наприклад, можна виокремити інститути глави держави, парламенту, уряду та вищих судів - верховного і конституційного. Змістовно такі інститути виступають системами конституційно-правових (політико-правових) норм, що визначають статус кожного з цих органів. Статус органу державної влади, своєю чергою, охоплює його функції, повноваження і відповідальність.

Відповідно до зазначеного про політичну відповідальність і правові інститути можна дати наступне визначення інституту політичної відповідальності: інститут політичної відповідальності - це система політико-правових норм, яка передбачає настання негативних наслідків для суб'єкта політики у разі неналежного здійснення ним законодавчо визначених функцій і повноважень. Такими негативними наслідками виступають передбачені нормами конституційного права санкції, які застосовуються щодо суб'єкта політики. Ними можуть бути дострокове припинення повноважень органу публічної влади, скасування чинності чи зупинення дії виданого ним правового акта, усунення з поста посадової особи органу державної влади чи місцевого самоврядування, заборона діяльності політичної партії чи громадської організації тощо [25, С. 48].

Уведення до наукового вжитку поняття інституту політичної відповідальності дає змогу аналізувати політичні відносини під кутом зору відповідальності їх суб'єктів. Поки що таке поняття у політологічній літературі не використовувалося. У правознавстві віднедавна став використовуватися термін "інститут конституційної відповідальності". "В новітній час зусиллями вчених-конституціоналістів, - зазначає Л. Кривенко, - розгортаються дослідження одного з найскладніших, актуальних, мало розроблених питань відповідальності державної влади - інституту конституційної відповідальності. Винятково важливим є те, що даний інститут уже переступив стадію його розробки на рівні наукових статей. Останні два-три роки ознаменувалися появою праць монографічного характеру. Не дивлячись на те, що дослідження питань розглядуваного інституту ще тільки розгортається, воно вже показало високе соціальне значення" [26, С. 67].

Загальний інститут конституційної відповідальності державної влади, своєю чергою, складається з інститутів конституційної відповідальності кожного з вищих органів державної влади - президента, парламенту та уряду. Поняття інституту політичної відповідальності є більш загальним щодо інституту конституційної відповідальності, оскільки охоплює питання відповідальності не тільки органів державної влади, а й інших суб'єктів політики - органів місцевого самоврядування, а також політичних партій та громадських організацій - тією мірою, в якій вони причетні до здійснення публічної влади, наприклад, як суб'єкти парламентської та урядової діяльності (політичні партії) чи групи інтересів (громадські організації).

Інститути політичної відповідальності є невід'ємною складовою системи поділу державної влади. Поділ влади - це "система організації і функціонування державної влади, в якій функції законодавчої, виконавчої і судової влади здійснюються різними державними органами" [27, С. 349]. Основними такими органами є парламент, уряд та суди. Глава держави у більшості країн належить до гілки виконавчої влади, в деяких країнах - до гілки законодавчої влади або не належить до жодної із гілок.

Головна мета поділу влади полягає в тому, щоб уникнути зосередження влади в одних руках і зловживання нею. Необхідно, щоб органи законодавчої, виконавчої і судової гілок влади могли взаємно стримувати один одного. Таке стримування знайшло втілення у політико-правовому механізмі, який дістав назву системи стримувань і противаг. Змістовно система стримувань і противаг - це "інтегрована сукупність повноважень гілок державної влади в системі поділу влади, яка дозволяє їм урівноважувати та обмежувати одна одну" [27, С. 499].

Основними повноваженнями органів різних гілок державної влади, які дають їм змогу урівноважувати та обмежувати один одного, зокрема, є:

- право глави держави достроково припинити повноваження парламенту, тобто розпустити його;

- право парламенту усунути главу держави - президента з поста в порядку імпічменту;

- право глави держави прийняти рішення про відставку уряду;

- право парламенту висловити недовіру уряду, наслідком чого стає його відставка;

- право глави держави застосувати вето щодо закону, прийнятого парламентом;

- право органу судового конституційного контролю (залежно від прийнятої в країні моделі такого контролю - верховного суду чи конституційного суду) визнати неконституційним акт глави держави - президента, парламенту чи уряду, внаслідок чого він втрачає чинність [25, С. 49].

Наявність таких повноважень значною мірою залежить від того, якою є форма державного правління, - президентською, парламентарною чи змішаною.

Відповідні повноваження та конституційно-правові норми, що регламентують їх здійснення, становлять інститути політичної відповідальності вищих органів державної влади і водночас виступають основними елементами системи стримувань і противаг. Найбільше значення при цьому мають ті інститути політичної відповідальності, які урівноважують (збалансовують) відносини між президентом і парламентом, а також між парламентом та урядом.

У президентській республіці президент обирається на загальних виборах і є водночас главою держави і главою виконавчої влади. У класичній президентській республіці він не наділяється правом розпуску парламенту, але й останній не має права відправити очолюваний президентом уряд чи окремого його члена у відставку. Президент контролює законодавчу діяльність парламенту через своє право вето щодо законів, прийнятих парламентом, яке останній, однак, може подолати кваліфікованою більшістю голосів. Президента як главу держави і виконавчої влади парламент контролює через інститут імпічменту. Для ефективності останнього як інституту політичної відповідальності й елемента системи стримувань і противаг необхідно, щоб підставою для імпічменту конституційно визнавалися порушення президентом конституції і законів (а не тільки державна зрада чи інший тяжкий злочин), а для прийняття рішення про усунення президента з поста було достатньо кваліфікованої більшості у дві третини складу парламенту (а не, скажімо, три четвертих чи чотири п'ятих).

У парламентарній республіці президент обирається парламентом і здійснює свої повноваження під контролем уряду. Він наділяється правом розпуску парламенту, але в більшості випадків може використати його тільки із санкції уряду. Останній, своєю чергою, несе політичну відповідальність перед парламентом, який може відправити його у відставку.

Рівновага відносин між парламентом та урядом вимагає, щоб уряд, своєю чергою, мав засоби впливу на парламент, у тому числі через інститути політичної відповідальності. У багатьох країнах з парламентарною формою правління основним таким інститутом є право уряду поставити у парламенті питання про довіру йому. Якщо парламент відмовляє уряду в довірі, останній може ініціювати розпуск парламенту главою держави, фактично - розпустити його [25, С. 49].

Так, Основний закон ФРН 1949 року передбачає: "Якщо звернення Федерального канцлера про висловлення йому довіри не зустрічає згоди більшості членів Бундестагу, то Федеральний президент може за пропозицією Федерального канцлера протягом двадцяти одного дня розпустити Бундестаг" (ч. 1 ст. 68) [28]. В Естонії у разі висловлення парламентом "вотуму недовіри Уряду або Прем'єр-міністру Президент Республіки може протягом трьох днів призначити за пропозицією Уряду позачергові вибори до Державних Зборів" (ч. 4 ст. 97 Конституції Естонії 1992 р.) [29]. В Японії згідно з Конституцією 1947 року "Якщо Палата представників приймає проект резолюції про недовіру або відхиляє проект резолюції про довіру, Кабінет повинен піти у відставку у повному складі, якщо протягом десяти днів Палата представників не буде розпущена" (ст. 69). Розпуск Палати представників здійснює "Імператор за порадою і зі схвалення Кабінету" (ст. 6) [28]. Це означає, що розпуск Палати представників фактично здійснюється урядом.

У деяких країнах з парламентарною формою правління уряд може ініціювати розпуск парламенту і без відмови йому парламентом в довірі: "1. Голова Уряду після обговорення Радою Міністрів і під свою виняткову відповідальність може запропонувати розпуск Конгресу, Сенату або Генеральних кортесів, який здійснюється декретом Короля" (ч. 1 ст. 115 Конституції Іспанії 1978 р.) [28]; "2. 1°. Палата представників повинна скликатися і розпускатися Президентом за порадою Прем'єр-міністра" (ст. 13 Конституції Ірландії 1937 р.) [28].

Інститут політичної відповідальності парламенту перед урядом у тій чи тій формі використовується і в деяких країнах зі змішаною формою республіканського правління. Так, у Литві Сейм може бути розпущений президентом "за пропозицією Уряду, якщо Сеймом безпосередньо висловлюється недовіра Уряду" (п. 2 ч. 2 ст. 58 Конституції Литви 1992 р.) [29]. В Росії "Голова Уряду Російської Федерації може поставити перед Державною Думою питання про довіру Уряду Російської Федерації. Якщо Державна Дума в довірі відмовляє, Президент протягом семи днів приймає рішення про відставку Уряду Російської Федерації або про розпуск Державної Думи і призначення нових виборів" (ч. 4 ст. 117 Конституції Росії 1993 р.) [30].

За відсутності в уряду інституціональних засобів реалізації політичної відповідальності парламенту він стає заручником розкладу у парламенті партійно-політичних сил, міжпартійних домовленостей і навіть настроїв окремих парламентаріїв і не може стабільно працювати, про що наочно свідчить досвід України.

Конституція України запровадила інститут подвійної політичної відповідальності уряду - перед президентом і парламентом: "Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України" (ч. 2 ст. 113) [31].

Конституція передбачає, що "Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України" (ч. 2 ст. 87), "Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України" (ч. 4 ст. 115), "Прем'єр-міністр України зобов'язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри" (ч. 6 ст. 115) [31].

Водночас Кабінет Міністрів не має правових чи політичних засобів упливу на Президента чи Верховну Раду. За парламентарної форми правління найважливішим правовим засобом контролю урядом глави держави виступає інститут контрасигнатури - скріплення акта глави держави підписом прем'єр-міністра та міністрів, без якого акт не набирає юридичної сили. Інститут контрасигнатури означає фактичне підпорядкування глави держави уряду. Однак в Україні такий інститут, передбачений Конституцією (ч. 4 ст. 106), має суто формальний характер через цілковиту залежність Прем'єр-міністра іміністрів від Президента - вони контрасигнують будь-який акт глави держави, інакше були б відправлені у відставку.

Найважливішим політичним засобом упливу уряду на парламент виступає постійно діюча парламентська більшість, на основі якої він формується і діє. Однак такої більшості у Верховній Раді юридично не існує, що зумовлюється позапарламентським способом формування уряду та формуванням самої Верховної Ради за мажоритарно-пропорційною виборчою системою, яка не сприяє її політичному структуруванню.

Подвійна політична відповідальність Кабінету Міністрів і відсутність у нього засобів зворотного впливу на Президента та Верховну Раду вкрай негативно відбивалися на діяльності уряду, дестабілізували його роботу. За десять років після прийняття у червні 1996 року нової Конституції в Україні змінилося сім прем'єр-міністрів: П. Лазаренко, В. Пустовойтенко, В. Ющенко, А. Кінах, В. Янукович, Ю. Тимошенко, Ю. Єхануров.

Конституційні зміни від 8 грудня 2004 року формально зберегли подвійну політичну відповідальність уряду: "Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією" (ч. 2 ст. 113), однак унеможливили його відставку за рішенням Президента - він міг тільки поставити питання про відповідальність уряду перед парламентом: "Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як однієї третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України" (ч. 1 ст. 87) [32].

Такі зміни у поєднанні з переходом до парламентського способу формування уряду - коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді, до складу якої входило більшість народних депутатів України, сприяли співпраці Верховної Ради й Кабінету Міністрів, стабілізації діяльності останнього. Однак відносини між парламентом, особливо між парламентською опозицією, та урядом залишилися далекими від прийнятих у демократичних державах.

Збалансуванню відносин між Верховною Радою та Кабінетом Міністрів, на думку Малкіної Г. М. сприяло б конституційне запровадження інституту політичної відповідальності Верховної Ради перед Кабінетом Міністрів у формі права уряду поставити у парламенті питання про довіру йому з можливістю наступного розпуску парламенту, як це робиться в країнах з парламентарною формою правління [25, С. 51].

Незбалансованими залишилися й повноваження Президента України та Верховної Ради України щодо реалізації їх взаємної політичної відповідальності. Конституційні зміни від 8 грудня 2004 року посилили політичну відповідальність парламенту перед главою держави: якщо раніше Президент міг достроково припинити повноваження Верховної Ради лише "якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися" (ч. 2 ст. 90) [31], то тепер до цієї підстави розпуску парламенту додалися ще дві: якщо "1) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій... " і якщо "2) протягом шістдесяти днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано персональний склад Кабінету Міністрів України" (ч. 2 ст. 90) [32].

Водночас конституційні зміни не торкнулися інституту імпічменту Президента України як найважливішого засобу реалізації його політичної відповідальності перед Верховною Радою України. Як і раніше, "Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину", а "Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховою Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу... " (ч. 1,6 ст. 111) [32]. Як уже зазначалося, реально інститут імпічменту діє як стримувальний чинник лише в разі, якщо підставою для порушення процедури імпічменту визначено порушення президентом конституції і законів держави, а для усунення його з поста достатньо двох третин складу парламенту [25, С. 51].