Специфіка становлення сучасної української політичної еліти

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Специфіка становлення сучасної української політичної еліти

Вступ

Роль правлячої політичної еліти надзвичайно важлива в будь-якій державі й особливо актуалізується на етапах становлення або трансформації тієї чи іншої системи. Саме тому дослідження правлячої політичної еліти особливо цінне в Україні, відносно молодій державі, яка переживає перші етапи розвитку власних політичних інститутів. В Україні, виходячи з особливостей її історичного розвитку, традицій, низки проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж довгого часу, сформувався власний набір чинників, які вказують на параметри правлячої політичної еліти і, звісно, потребують детальнішого аналізу. Інтегральне поєднання дії всіх чинників призвело до можливості констатації правлячої політичної еліти України як певного системоутворюючого ядра політичної еліти і політичної системи загалом. Дослідження цього ядра та оцінка його значущості є ключовими для оцінки стану державності України.

Політична еліта - внутрішньо згуртована, складова меншість соціальна спільність, яка виступає суб'єктом підготовки і прийняття найважливіших стратегічних рішень у сфері політики та володіє необхідним для цього ресурсним потенціалом. Її характеризує близькість установок, стереотипів і норм поведінки, єдність (найчастіше, відносне) поділюваних цінностей, а також причетність до влади (незалежно від способу і умов її здобуття). Використовувані політичною елітою ресурси як правило різноманітні і не обов'язково мають характер політичних. Для характеристики ресурсного потенціалу політичних еліт ефективно використання концепції багатовимірного соціального простору П. Бурдьє. Найважливішою її характеристикою є спосіб легітимації влади, який зумовлює механізми вироблення і прийняття політичних рішень, а також трансляції прийнятих рішень на рівень масової свідомості та поведінки. Існує три основні підходи до процедури виділення політичної еліти в загальній елітарної структурі суспільства: позиційний, що полягає у визначенні ступеня політичного впливу тієї чи іншої особи на основі займаної ним позиції в системі влади; репутаційний, заснований на виявленні рейтингу політика на базі відомостей, що подаються про нього іншими завідомо пануючими особами; заснований на участі у прийнятті стратегічно важливих політичних рішень. Відмінність останнього, згідно з яким політична еліта включає осіб, що приймають стратегічно важливі рішення, в тому, що в його основі не вивчення феномену політичного лідерства (вихідних з розуміння влади як здатності впливати на осіб, визначати їх дії), а використання уявлень про природу політичної влади в суспільстві як здатності впливати на прийняття рішень.

Метою дослідження є проблеми становлення, розвитку, механізмів формування, функцій і ролі політичної еліти в сучасній Україні. Реалізація цієї мети досягається через концептуальне вивчення еліти, з'ясування загальних та специфічних функцій і характерних рис української еліти, виявлення основних шляхів її поповнення. Гіпотеза дослідження полягає у тому, що український народ як політична нація, а Україна як держава будуть процвітати лише за умови, якщо буде сформована соціально відповідальна еліта, яка зможе на рівних конкурувати з елітами інших держав і народів світу.

1. Особливості формування політичної еліти у період незалежності Україні

політичний еліта український

Розробка елітарної теорії в українській політичній думці пов'язана з іменами Дмитра Донцова і В'ячеслава Липинського. Д. Донцов у своєму творі "Націоналізм" виділяє "ініціативну меншість" (еліту) і "пасивного чинника нації" (народ). Він зазначає, що "ініціативна меншість" повинна не тільки формулювати певну ідею, а й мобілізувати народ на її здійснення, застосовуючи "творче насильство" меншості над більшістю. На думку Д. Донцова, для досягнення могутності нації і створення національної державності політичній еліті дозволено застосовувати будь-які засоби.

Інший український дослідник цього питання В. Липинський зазначав, що процес постійного відновлення аристократії є характерною рисою історії різних часів і народів. Концепція національної аристократії В. Липинського виходить з того, що ні етнографічна маса людей як така, ні тип і характер, ні мова і окрема територія самі по собі автоматично не творять нації. Це робить активна серед цієї етнографічної маси група, що об'єднує всіх навколо політичних цінностей, на ґрунті чого формується нація.

Роль правлячої політичної еліти надзвичайно важлива в будь-якій державі й особливо актуалізується на етапах становлення або трансформації тієї чи іншої системи. Саме тому дослідження правлячої політичної еліти особливо цінне в Україні, відносно молодій державі, яка переживає перші етапи розвитку власних політичних інститутів. Незважаючи на численні наукові роботи, присвячені аналізу політичної еліти України, дослідження чинників, що визначають її виміри та функції, здебільшого залишаються поза увагою вчених. Разом з тим вони відрізняються у стабільних, сформованих і тривалий час існуючих системах та в таких, що проходять етапи трансформації. В Україні, виходячи з особливостей її історичного розвитку, традицій, низки проблем та суперечностей, що накопичилися впродовж довгого часу, сформувався власний набір чинників, які вказують на параметри правлячої політичної еліти і, звісно, потребують детальнішого аналізу. Інтегральне поєднання дії всіх чинників призвело до можливості констатації правлячої політичної еліти України як певного системо-утворюючого ядра політичної еліти і політичної системи загалом. Дослідження цього ядра та оцінка його значущості є ключовими для оцінки стану державності України і ще не отримали належного розгляду. У науковій літературі не висвітлені повною мірою як сама суть того, що таке правляча політична еліта України у досліджуваний період, так і етапи її становлення, розвитку та чинники, що її визначили.

Значна частина лівої політичної еліти, на відміну від своїх колег із реформованих комуністичних партій країн Центральної Європи та Балтії, не сприйняла ідеї незалежності України, побудови демократичної держави та ринкової економіки, орієнтуючись на відновлення СРСР та соціалістичного ладу.

Час був утрачений здебільшого на боротьбу різних політичних сил за владу, яка диктувалася переважно економічними інтересами та точилася навколо питання про те, яка група політичної еліти контролюватиме доступ до розподілу економічних і фінансових ресурсів країни і здійснюватиме приватизацію національного надбання. На думку М. Міхальченка, сучасна українська політико-управлінська еліта розподіляється на три групи, це:

* прихильники ідеалів радянського суспільства;

* прихильники інтеграції до західного суспільства;

* новітні політичні діячі, які не пов'язані ні з першими, ні з другими. Отже, роль еліти в політичній діяльності кожного суспільства відображають її функції:

1) еліти відіграють найважливішу роль у визначенні політичної волі соціальних груп, усього суспільства і у виробленні механізмів реалізації цієї волі;

2) еліти покликані формувати політичні цілі своєї групи;

3) еліти регулюють діяльність із політичного представництва групи, дозуючи підтримку, посилюючи або обмежуючи її;

4) еліти є основним резервом керівних кадрів, центром добору й розміщення керівників на різних ділянках політичної діяльності та державного управління.

У процесі модернізації відбувається як перегрупування політичних сил, так і розмежування усередині політичної еліти. Не зумівши виконати свою місію розбудови справедливого суспільства на початковому етапі незалежності держави, стара еліта розпалася: одні її представники відійшли від активної політичної діяльності й поринули у бізнес, інші очолили клуби, фонди й асоціації, треті пішли на пенсію. Але значна її частина, квапливо "модернізувавши" свої погляди, залишилася у вищих органах державного управління. Як зазначає О.Крюков, успадкувавши від радянських часів генотип ідеократичного традиційного суспільства, українське суспільство всіляко прагне його зберегти, і в таких умовах "закономірним було неприйняття більшістю громадян України на перших стадіях трансформації системи ліберально-радикальних, соціал-дарвіністських методів управління суспільством". Деякі вітчизняні політологи вважають, що сучасна політична еліта, яка виникла після розпаду Радянського Союзу, сформувалася як "номенклатура", а також має певну "клановість". Д. Видрін та Д.Табачник так оцінюють українську політичну еліту: "Молода Україна - держава без політичної еліти. Здобувши державну незалежність і суверенітет 1991 р., Україна виявилася, напевне, найбільшою у світі країною, яка не мала політичної еліти. Владний конгломерат із колишніх партійних функціонерів, колишніх політичних дисидентів можна було б назвати переделітою. Рівень політичної кваліфікації, загальної і правової культури, характер професійного і життєвого досвіду і т. ін. не дозволяють віднести ранній український істеблішмент до класу повноцінної еліти". Важливою ціллю будь-якого сучасного демократичного політичного режиму є прагнення сформувати систему таких базисних цінностей, які б відповідали демократичним нормам, і зорієнтувати на них більшу частину суспільства.

Таким чином, невідповідність сучасних суспільних цінностей українського соціуму міжнародним демократичним стандартам та не сформованість демократичної політичної культури в Україні становить загрозу розбудові демократичного політичного режиму, проголошеної Конституцією державним курсом. Однак, щоб подолати відстань від авторитарного політичного режиму до справжнього народовладдя, необхідно мати правильні орієнтири - контури та обриси майбутнього демократичного суспільства, адже кожен політичний режим - від тоталітарного до демократичного стабільно функціонує лише тоді, коли відповідні засадничі цінності визнаються (сприймаються) переважною більшістю громадян та тривалий час залишаються в суспільній свідомості непорушними.

Сучасна політична еліта України має ознаки закритої підсистеми, яка є характерною для класичних, авторитарних і тоталітарних суспільств. Під час розпаду Радянського Союзу значна частина сучасної правлячої політико-управлінської еліти залишилась при своїх посадах у центральних та місцевих органах державної влади. Це призвело до прояву так званої "номенклатури", оскільки зміна політичного режиму не призвела до зміни політико-управлінської еліти. Можна визначити кілька етапів формування політико-управлінської еліти за період української незалежності:

* частина радянської "номенклатури" отримує статус нової політико-управлінської еліти, обіймає посади в органах законодавчої, виконавчої, судової влади. Трансформація відбувається природним шляхом;

* частина представників радянської еліти змінюють статус політико-управлінської в економічний простір, набуваючи приватну власність, скуповуючи потужності виробничих підприємств тощо;

* господарська еліта, що отримала статус підприємців, адаптувалася до нових ринкових умов, і поступово почала трансформуватись у політичну.

У житті кожного суспільства є фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, і має визначати його еліта. Серед таких цінностей особливо виділяються діалектично суперечливі цінності, а саме: свобода і необхідність; держава і ринок. Образно кажучи, чим більше держави, державного регулювання, тим менше ринку і свободи. Це аксіома, хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід. Принципово важливо, що політична еліта в Україні - це еліта не стільки політична, скільки економічна, еліта ділових кіл.

Україна нині не має системної відповіді на кадровий виклик часу і це є однією з причин зростання соціально-політичного напруження в суспільстві. У країні відсутня система національного відбору талановитих кадрів для державного управління на різних рівнях. Натомість створено кланово-корпоративну ротацію. Варіантом виходу з такої ситуації може стати ширше залучення інтелектуальної еліти до управління країною та участі в політичних процесах. Вкрай важливо створити можливості самореалізації для талановитої молоді.

Нинішня система управління в Україні потребує яскравої, енергійної, рішучої особистості управлінця, мало пов'язаної зі старою ідеологією, вважає М. Пірен. В активі таких елітарних управлінців будуть сучасні вітчизняні потреби державотворення, справді спрямовані на користь українському суспільству. Сучасний управлінець повинен мати репутацію професіонала - розумного й порядного, здатного до боротьби за правду, готового до виправданого ризику, інновацій, людини, яка здатна швидко перекваліфіковуватись, вивчати іноземні мови і світовий досвід управління. Там, де на історичну сцену виходить справжня еліта, починають діяти інші, відмінні від законів кількості, якісні характеристики. У новій політиці управління все визначатиме якість, професіоналізм, громадянська позиція щодо держави й народу. Суттєвими для формування ціннісних орієнтацій елітарного управлінця є риси характеру, притаманні сильній, творчій особистості, а також типологія характеру, на що слід звертати увагу в процесі праці. Усі серйозні політичні сили України на сьогодні являють собою великі політичні системи. Таким чином, у людини, яка починає свій шлях у політиці, виникає потреба адаптуватись до цієї політичної системи або бути відкинутою нею.

2. Політична еліта сучасної України

В сучасній політології є два основні підходи до визначення поняття „політична еліта” та її ролі в суспільстві - функціональний і цілісний. Перший пов'язаний з формальним соціальним статусом представника еліти в суспільстві. Другий визначає еліту на основі своєрідного духовного аристократизму, культури, освіти, волі тощо. Іншими словами, поділ еліти України на регіональну і національну можливий, передусім, за компетенцією, функціональними її особливостями, діапазоном конкретних питань, які їй доводиться вирішувати. Тут цілком можна погодитися з думкою В. Бакірова, який зазначає, що коли певні рішення „мають загальнонаціональне значення й від них залежить подальша доля народу, країни, то йдеться про національні політичні еліти. Коли ж рішення мають загальнорегіональне значення, маємо справу з регіональними елітами”. Звичайно, розподіл на еліту регіональну і загальнонаціональну можна здійснювати і за істотними відмінностями між загальнонаціональною (столична, обласна) і регіональною (провінційна) елітами. Тут маємо брати до уваги такі ознаки: рівень освіти, інтелекту; функціональний вплив на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні (ступінь можливостей і реальних дій).

Неважко помітити, що в багатьох випадках регіональна еліта, маючи специфічні риси й особливості, повноваження, разом з тим багато в чому копіює загальнонаціональну (столичну) еліту. Хоча заради істини треба вказати і на те, що з роками регіональна еліта України (особливо в колишніх високо-індустріальних центрах) стає все більш досвідченою, самодостатньою у вирішенні конкретних соціально-економічних, політичних та інших проблем, тобто - мало поступається еліті загальнонаціональній.

Постійно дається взнаки і те, що як регіональній, так і загальнонаціональній еліті України притаманна надто швидка трансформація за політичними уподобаннями і орієнтаціями. Саме тому еліта (особливо загальнонаціональна) надто строката, динамічна, часто абсолютно непрогнозовано переходить з одного політичного табору до іншого. Прикро і те, що демократичні сили в Україні за всі роки незалежності так, на жаль, і не спромоглися поставити загальнонаціональні інтереси вище від партійних, поступитися політичними амбіціями на догоду національному інтересу. Перехід від мажоритарної до пропорційної системи виборів ще більше загострив цю проблему і, на нашу думку, консолідації національної еліти аж ніяк не посприяв і не посприяє. Зрештою, якщо дотримуватися точки зору італійського соціолога й економіста В. Парето щодо кругообігу еліт, де існують два типи еліт: „левів” і „лисиць”, то в сучасній Україні домінує саме другий тип („лисиці”), які є майстрами політичної мімікрії, обману, ведення політики шляхом маніпуляцій, хитрощів тощо. Це природно, оскільки нестабільне суспільство якраз і потребує еліти прагматичної, мінливої, спроможної „вибити” із суспільства максимум вигоди.

Тепер щодо питання про українську еліту загалом, про основні проблеми її формування і функціонування. Визначаючи сутнісні, якісні характеристики української еліти новітньої доби, без поділу її на національну чи регіональну, варто відповісти на запитання: яку власне еліту маємо сьогодні: тоталітарну (еліту монопольної авторитарної влади); ліберальну (еліту демократичного розподілу влади); домінантну (еліту демократичної орієнтації); демократичну (сильна законодавча влада, виконавча, судова, їх розподіл і зрівноваженість) - чи якусь іншу? За усіма ознаками в сучасній Україні домінуючою за ціннісними орієнтаціями, реальними діями є, на нашу думку, тоталітарно-ліберальна еліта. До першої відносимо колишніх функціонерів, до другої - еліту, безпосередньо пов'язану з соціально-ринковою, підприємницькою діяльністю, бізнесом. Впевнені, що аналіз складу Верховної Ради, місцевих органів влади у цьому контексті наочно підтвердить запропоноване твердження. Чому маємо так багато проблем з формуванням національної української еліти нового гатунку взагалі? Тут досить слушною видається думка українського вченого-управлінця Г. Щокіна, який зазначає, що після зруйнування тоталітарної системи кадрова робота в Україні взагалі була занедбана, людей було кинуто у вир недорозвинутого політичного ринку, коли на хвилі популізму, використовуючи демократичні процедури, до влади подекуди прийшли демагоги, які виявилися спритнішими за колишніх представників компартійної еліти. Великі надії в Україні з перших років незалежності покладалися на „нову” українську еліту. І саме тому, що вона почала було формуватися переважно як носій національно-культурних ідей і цінностей. За таких обставин потенційно наріжним каменем творення новітньої української держави мала стати тисячоліттями незреалізована національна ідея. Так, одначе, не сталося. Поступово на ключові посади, в тому числі й президентську (Л. Кучма), прийшли лідери господарського, економічного типу, підприємці, власники, банкіри.

Про яку б еліту - загальнонаціональну, регіональну - в Україні не йшлося, вихідними були й лишаються дві проблеми. Перша, основоположна: формування конче національної еліти, забезпечення її спроможності не просто самореалізуватися, а й максимально прислужитися власному народові, державі, а вже затим самій собі. Поки що українська еліта об'єктивно такого прагнення не демонструє; корпоративні, власницькі інтереси у її діях були і є домінуючими. Друга проблема пов'язана з неузгодженістю дій еліти загальнонаціональної і регіональної, що суттєво посилює федералістські настрої, тенденції, а відтак ставить під загрозу національну єдність унітарної української держави.

Вади української (особливо загальнонаціональної) еліти багато в чому визначаються її гіпертрофованим прагматизмом, одномірністю. Багато представників еліти „дориваються” до влади як до самомети, але, лише здобувши її, намагаються зрозуміти, а для чого вона їм потрібна? Отож серйозні невдачі, прорахунки, помилки стають закономірним результатом майже тотальної неспроможності розпорядитися владою найперше в інтересах народу, до якого представники української еліти майже суцільно апелюють. Для сучасної української еліти будь-якого рівня властивий києвоцентризм з поділом на київську, донецьку, дніпропетровську і трохи харківську еліту, суттєву різницю між якими все ж помітити майже неможливо. Якщо колишній компартійний еліті (України, СРСР) були притаманні такі риси, як комчванство, самовпевненість, відірваність від народу, невміння спілкуватися з ним, то в цьому плані мало чим відрізняється від неї сучасна українська еліта.

В житті кожного суспільства є фундаментальні цінності, співвідношення яких, власне, і має визначати його еліта. Серед таких цінностей особливо виділяються такі діалектично суперечливі цінності, як: свобода і необхідність; держава і ринок. Образно кажучи, чим більше держави, державного регулювання (втручання), тим менше ринку і свободи. Це аксіома, хоча стовідсотково відкидати державне регулювання аж ніяк не слід. Принципово важливо, що і загальнонаціональна і регіональна еліта в Україні - це еліта не стільки політична, скільки економічна, еліта ділових кіл. Це не важко зрозуміти, бодай ознайомившись з останнім складом Верховної Ради України та місцевих органів влади.

Означена вище ситуація є реальною, закономірною, однак небажаною. Справа в тому, що перші романтики - інтелігенти, що представляли фактично молоду еліту України, на жаль, поступово від політики не просто відійшли, але й були відтиснуті. Найяскравішим підтвердженням цього є фактичний розпад НРУ, розпорошеність націонал-демократичних сил. І це тоді, коли ще у 1990-і роки нова українська еліта починала формуватися найперше з представників гуманітарної інтелігенції, яку „відтерли” від реальної влади прагматики-господарники, бізнесмени, люди, які ще зовсім недавно жодного відношення до практичної політики, політичної діяльності не мали. Усій українській еліті нині бракує, передусім, державницької відповідальності за практичні дії, а також і політичної культури. Ще В. Липинський наголошував, що політична культура - це глибоке усвідомлення елітою свого не просто класового, але національного інтересу і активна творча діяльність з його реалізації в процесі служіння своїй державі та в здобутті політичної влади. Для багатьох представників нинішньої української еліти здобуття влади є самометою, егоїстичним, але не державницько-національним прагненням. Багато проблемних питань щодо української еліти виникають у контексті демократії, очікуваної демократизації українського суспільства. Історичний досвід засвідчує, що будь-які розмови про якусь ідилічну, „безмежну” демократію як особливу форму народовладдя не що інше, як ідеалізована конструкція у головах егалітаристів. Свого часу М. Бердяєв писав: „Влада не може належати всім, не може бути механічно рівною. Влада має належати кращим, обраним особистостям, на яких лягає велика відповідальність і які покладають на себе великі обов'язки. Однак ця влада має бути іманентною народові, його власною потенцією, але не чимось нав'язаним йому ззовні, поставленою над ним”. Безумовно, влада не може належати усім. Це марксистсько-ленінський утопізм, який себе майже за століття повністю не лише дискредитував, але й завдав величезної шкоди: людям втлумачили, що влада меншості - то велика біда, то - нереальність, хоча в демократичних країнах владу має і нею розпоряджається в інтересах більшості краща меншість.

Висновок

За роки незалежності в Україні не була сформована певна "аристократія", яка прагнула б стати провідником для суспільного об'єднання та відродження України. Тому надзвичайно актуальним завданням подальших наукових досліджень є розв'язання проблеми формування національно та політично свідомої еліти, здатної створити й ефективно впроваджувати українську національну ідею. Політична еліта сучасної України не є, як того потребує забезпечення суспільного розвитку країни, позакласовою соціальною групою, що виражає інтерес суспільства в цілому. Це - верхівка панівного класу, що здійснює керівництво суспільством в ім'я підтримки соціальної системи, яка і ставить цей клас у привілейований стан.

Нинішня українська еліта своїми рисами, якостями, формами багато в чому антинародної діяльності потужно спричиняє народження і відповідної української бюрократії, яка, за висловом ще К. Маркса, вважає себе кінцевою метою держави і виражає сукупний інтерес панівного класу, тобто тієї ж еліти. Глибокий і вражаючий суспільний парадокс України, як і більшості нових (на пострадянському просторі) держав, полягає в тому, що нова еліта так і не з'явилася - ринковими трансформаціями, соціальними змінами управляють здебільш ті ж колишні компартійні лідери, що завели величезну і найбагатшу у світі на природні ресурси країну у глухий кут. Коли акцентуємо увагу на досить низькому рівні української політичної еліти, то пригадується цікавий вислів Платона, який застерігав, що „ні для держави, ні для громадян не буде кінця нещастям, доки володарем держави не стане плем'я філософів”. Якого рівня „філософи” керують українською державою зрозуміти не важко. Проблема турботи про загальне благо - одвічна проблема суспільного розвитку, коли громадськість не лише відповідно апелює до своєї правлячої еліти, але й коли еліта відповідає чи ні такій потребі. Для України, стосовно її еліти, це найгостріша проблема. Чудово сформулював цю думку М. Бердяєв: „Питання в реальній дійсності полягає лише в одному: торжествуватиме хороша меншість - аристократія чи погана меншість - охлократія”. Коли в цілому замислитися про сутнісні параметри і характеристики сучасної української еліти як цілісного феномена, що радикально впливає на життя і долю України, то, на жаль, назвати її меншістю першого гатунку досить проблематично.

Список використаної літератури

1. Ашин Г.К., Понеделков А.В., Игнатов В.Г., Старостин А.М. Основы политической элитологии: Учеб. пособие. - М.: „Издательство ПРИОР”, 1999.

2. Бердяев Н.А. Философия неравенства. - М.: Политиздат, 1990.

3. Головатий М.Ф. Політична психологія: Навч. посіб.- К.: МАУП, 2001.

4. Головатий М. Ф. Соціологія політики: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. - К.: МАУП, 2003.

5. Платон. Государство. Соч. Т. 3. Ч. 1. 473 Д.

6. Бабкіна О.В. Політологія : навч. посіб. / О.В. Бабкіна, В.П. Горбатенко. - К. : ВЦ, 2006.

7. Михальченко М. Пошук лідерів: чесних, талановитих, справедливих / М. Михальченко // Політ. менеджмент. - 2006.

8. Пірен М.І. Публічна політична діяльність : навч. посіб. / М. І. Пірен. - К. : НАДУ, 2009.

9. Крюков О.І. Політико-управлінська еліта України як чинник державотворення : монографія / О.І. Крюков; за наук. ред. Е.А. Афоніна. - К. :Вид-во НАДУ, 2006.

10. Луговий В.І. Державне управління в Україні: реалії та перспективи : зб.наук. пр. / В.І. Луговий, В.М. Князєв. - К. : Вид-во НАДУ, 2005.

11. Цимбал Д. Політична еліта чи протоеліта Україні? / / Українська правда. 2008. № 2.

12. Фесенко В. Політична еліта України: протиріччя формування і розвитку / / Поліс. 2005. № 9.

Размещено на Allbest.ru