Політична еліта сучасної України: генеза й особливості формування

17

Реферат з політології

ПОЛІТИЧНА ЕЛІТА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ:

ГЕНЕЗА Й ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ

Центральними питаннями державотворчого процесу в Україні, як відомо, є становлення нових політичних структур та нової системи економічних і соціальних відносин. Кінцева мета цих процесів -- створити максимально сприятливі умови для самореалізації особистості кожного громадянина, забезпечити йому відповідний цивілізований рівень свободи, реалізацію особистого потенціалу, прискорити формування демократичного, громадянського суспільства.

Окрім бажання більшості українського загалу жити у справді демократичній, правовій державі життєво необхідною є потреба мати лідерів, політиків, здатних прискорити процес розбудови такого суспільства. Отже, домінуючою вихідною постає проблема формування сучасної української еліти, її спроможності не просто самореалізуватися, а й служити власному народові, державі.

Політичну еліту утворюють політичні лідери -- люди, які більше за інших підготовлені до такої діяльності, мають реальну владу, завдяки якій здійснюють легітимний вплив на певну частину або й на все суспільство. При цьому мільйони громадян добровільно, з надією і сподіваннями делегують політичним лідерам певну, а то й досить велику частину своїх політико-владних повноважень і прав. Такими політичними лідерами є державні діячі, керівники політичних партій, об'єднань, громадських організацій, блоків тощо.

Найчастіше політичних лідерів поділяють на правлячих і опозиційних; революціонерів, реформаторів і консерваторів; формальних і неформальних; кризових і рутинних; великих і малих; пролетарських, буржуазних і дрібнобуржуазних; загальнонаціональних, регіональних тощо. Типологія політичного лідерства багато в чому подібна до типології лідерства взагалі.

З-поміж політичних лідерів виокремлюють політичну еліту. Це верхівка соціальної групи, політичної сили, яка безпосередньо здійснює політичне керівництво суспільством, стоїть біля керма державного управління.

Перші спроби осмислення проблеми політичного лідерства, а відтак і суті політичної еліти знаходимо в античних філософів, істориків -- Геродота, Плутарха, Тита Лівія та ін. Вони помітили, що в будь-якій спільноті людей обов'язково з'являються свої лідери досвідчені, активні люди, спроможні вести за собою інших.

Пізніше проблему політичного лідерства намагалися осмислити Платон, Н. Макіавеллі, Т. Карлейль, Р. Емерсон, Ф. Ніцше, Г. Торд. У наш час поняття політичного лідерства, політичної еліти сформулювали (хоч і дещо по-різному) Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс та інші філософи, політологи, політичні психологи.

Еліта політична (від франц. -- краще, відбірне, вибране) меншість суспільства, що становить собою достатньою мірою самостійну, вищу, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними і політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні і здійсненні рішень, пов'язаних з використанням державної влади або впливом на неї.

В Україні, як ніде, були і є тисячі геніальних, видатних людей, які уславили нашу націю, народ, державу у найрізноманітніших сферах діяльності. Нібито не бракує таких людей і нині. Тоді чому ж десять років розбудови самостійної, демократичної, соборної держави, про яку мріяли покоління наших співвітчизників, стали для нас такими болісними, вкрай складними, а з багатьох питань викликали навіть загрозливе тупцювання на місці? Думок і тверджень з цього приводу існує чимало. Але головна проблема, на нашу думку, все ж полягає в особливостях формування української еліти взагалі, у її історичній генезі.

Українське суспільство практично пережило чотири неоднозначних періоди формування і діяльності власної еліти загалом і політичної зокрема.

Перший період був найтривалішим -- майже триста років (XIII-XVI ст.). Саме в цей час формувалася етнічна і конфесійна ідентичність українства, його еліта.

Другий період також був досить великим -- півтора століття з 1648 р. до кінця XVIII ст. Особливість цього періоду зумовлена тим, що еліта вийшла фактично з козацтва, з молодої української демократії часів Хмельниччини. На цьому етапі польська еліта на певний час полишила Україну і вакуум, що виник, заповнила молода українська демократія.

Третій період формування української еліти, у тому числі й політичної, був коротким -- фактично близько вісімдесяти років -- і закінчився крахом Гетьманщини (1918 р.) і УНР (1919 р.)

Четвертий період починається з 1917 р. від народження так званої радянської еліти і закінчується в Україні фактично в 1991 р. Окремі вчені, зокрема А. Пахарєв, поділяють його на три підетапи:

1917-1941 рр. ; закінчується винищенням української (як власне і всієї в СРСР) еліти в результаті сталінських репресій 30-х років та початку Другої світової війни;

1943-1953 рр. (тривав до початку так званої відлиги);

1955-1991 рр. (тривав до проголошення незалежності України).

Глибокий аналіз суті, особливостей кожного із зазначених періодів формування української еліти--то окреме питання, але в контексті цієї книги варто сказати кілька слів, що характеризують особливості формування еліти саме з моменту революції 1917 р.

Поваливши самодержавство і усунувши приватну власність, більшовики широко відкрили шляхи формування особистості, яка аж ніяк не несе відповідальності за себе, свою долю, як, до речі, і за загальні справи у державі. Бо все зводилося здебільшого до удаваної колективної діяльності, яка до того ж утримувалася силовими методами.

З 1917 р. у Росії (в Україні) з'явилося багато яскравих і не тільки комуністично заангажованих політиків. Серед них треба виокремити насамперед тих, хто справді був гідний називатися національним політиком не просто від народу, а своєю глибинною сутністю пов'язаний зі своїм народом. Загалом з 1917 р. у Росії зміна еліт відбувалася надто динамічно. У пореволюційні роки політичні еліти були більш романтичні, заполітизовані, ніж еліта сучасної, скажімо, України. Нині еліта стала більш прагматичною, однозначною.

На перший погляд прагматизм політичної еліти -- то не така вже й погана риса. Однак звернімо увагу на деякі особливості цього прагматизму.

Багато політичних лідерів, особливо на найвищому рівні, і нині відчувають, що треба робити, однак серед них надто мало тих, хто розуміє, як треба робити і вміє це робити. Нерідко для політичних лідерів досягнення влади -- то кінцева мета і про те, як використати владу політичний лідер думає тоді, коли він вже досяг її. А це, у свою чергу, призводить до серйозних невдач, помилок, прорахунків.

Винятковий інтерес у теоретико-практичному плані становить класифікація, визначення особливостей політичної еліти в сучасній Україні.

Багато авторів, зокрема В. Полохало, доводять, що в сучасній Україні треба вести мову не про еліту, а про так звану псевдоеліту як явище, притаманне саме тоталітарним і неототалітарним суспільствам. З такою точкою зору важко не погодитися, оскільки фактично багатьох політиків у нашій країні не можна розглядати як носіїв певної інноваційної організаційної культури, яка, врешті, є головним елементом конкретних системних змін у суспільстві.

За визначенням відомого історика О. Субтельного, з 1991 р. в Україні сформувалися і діють кілька типів або груп політичних еліт. Це правляча еліта, опозиційна еліта, молода еліта (яка лише формується), регіональна і міжрегіональна еліти.

Не вдаючись до кількісного і якісного аналізу кожної з цих груп, зазначимо, що ступінь і ефективність їх впливу на суспільно-політичні процеси в Україні загалом, на окремі державотворчі процеси, на політику за межами держави суттєво залежать від соціально-політичних підмурків: оточення у суспільстві, яке їх підтримує; владних повноважень і можливостей впливу на суспільний загал; підтримки окремими соціальними групами і регіонами тощо.

Політичну еліту в Україні сьогодні можна також поділити на дві головні групи: політики, які працюють у вищих ешелонах влади, починаючи з Президента України і закінчуючи найвпливовішими лідерами партійних організацій; політики -- вищі керівники економічного рівня, провідні підприємці країни.

Тривалий час в Україні еліту поділяли також на "східняків" і "за-хідняків" і ретельно зберігали пропорцію між ними. Так, з часів Л. Брежнєва в Києві та й в усій Україні господарював дніпропетровський клан, що здебільшого представляв інтереси воєнно-промислового комплексу. Потім, за часів М. Горбачова, республікою фактично керували вихідці із Слобожанщини, а з обранням Президентом України Л. Кравчука була зроблена спроба встановити правління представників еліти Західної України. Однак до влади на найвищому рівні швидко прийшов Л. Кучма як представник того ж дніпропетровського клану.

Певною мірою існує й спадкоємність у політичній еліті. Для сучасної української еліти, наприклад, характерний києвоцентризм з наявністю значної частки дніпропетровської еліти.

Політична еліта сучасної України надто строката. Це еліта класів, прошарків, різних соціальних груп населення; еліта політичних партій, громадських організацій, об'єднань; еліта державних інституцій (Верховна Рада України, Адміністрація Президента України, Кабінет Міністрів України, судові органи, міністерства і відомства тощо); еліта регіонів та ін.

Загалом до політичної еліти в Україні можна зарахувати сьогодні не більше трьох -- п'яти тисяч лідерів, активістів, державних і громадських діячів.

Політичну еліту в Україні умовно можна поділити на "стару" і "нову". Домінуючою при цьому за кількістю, обсягом влади, повноважень є саме "стара" еліта -- колишні партійні лідери, державні службовці, комсомольські працівники й активісти. Ця частина еліти і дотепер має вагомі переваги перед "молодою" елітою, тією, що лише формується, насамперед завдяки своїй теоретико-практичній підготовці, а понад усе -- досвіду організаційно-господарської роботи.

"Стара" еліта (номенклатура КПРС, КПУ) з самого початку економічних реформ фактично розкололася на дві нерівноцінні частини. Перша швидко зреклася ідей та ідеалів, які сама ж пропагувала, а потім так само швидко прихопила і нову владу, і власність. Друга, що раніше займала пости нижчого рівня -- на міському, районному рівнях, виявилася обійденою і сьогодні фактично не просто опонує першій, а й звинувачує її в усіх негараздах.

Важливо мати на увазі й те, що "стара" еліта України, сформована в умовах тоталітаризму, була спроможна вирішувати здебільшого проблеми регіональні, а не загальнодержавні, загальнонаціональні. Ця влада притаманна багатьом представникам української політичної еліти.

Принципове значення для соціального статусу, авторитету і дієвості "нової" української еліти мас те, що вона, особливо з часу проголошення незалежності України, формувалася як носій головним чином національно-культурних ідей і цінностей. Однак поступово до ключових постів, починаючи з президентського, прийшли лідери господарського економічного типу. В усіх гілках влади починаючи з Верховної Ради України прихильники національно-культурних ідей (діячі культури, науки, літератури і мистецтва) дедалі більше поступаються підприємцям, банкірам тощо.

Формуючи виборчі списки на березневі (1998 р.) вибори, політичні партії вперше в історії України вдалися до активної спроби вплинути на виборців, залучивши їх на свій бік за рахунок авторитету і популярності людей, на які Україна ніколи не була бідна, яких любила, якими пишалася і пишається. Серед них чільне місце посідали саме діячі науки, культури, літератури та мистецтва. Це був унікальний феномен у політиці України.

Тоді у перших десятках кандидатів у тридцяти партіях з'явилися відомі діячі літератури і мистецтва -- Ада Роговцева, Ірина Калинець, Валерія Заклунна, Софія Ротару, Володимир Бистряков, Ніна Матвієнко; вчені -- Петро Толочко, Дмитро Мельничук, Микола Михальченко; релігійні діячі -- Петро Лебідь та ін.

Другою помітною особливістю "нової" політичної еліти є те, що на етапі боротьби за незалежність України, її самостійність ця еліта була висунута нагору саме масами, громадянством, а не певними владними структурами, партійно-бюрократичною верхівкою, як то бувало раніше. Вона й нині має великі переваги (це особливо помітно демонстрували рухівські, національно-демократичні лідери ще три -- п'ять років тому), головна з яких -- уміння швидко і результативно вирішувати існуючі політичні проблеми. Водночас "нова" політична еліта потерпає від браку організаторсько-господарського досвіду, який нині конче необхідний у процесі здійснення ринкових реформ.

"Нова" еліта поки що не стала правлячою, вона ще не має підтримки більшості українського загалу і тому часто потрапляє до численних пасток, які їй розставляє "стара" еліта. Наприклад, ще не так давно "нова" еліта завойовувала авторитет у пересічного громадянина за рахунок критики бюрократизму, формалізму, роздутих апаратів управління. За вісім останніх років у цьому плані відчутних змін на краще в Україні не спостерігається. Те саме можна сказати про критику корупції, колишніх привілеїв старої номенклатури. Значна частина еліти, що прийшла до влади, нині має привілеї незрівнянно більші, ніж її попередники. І "новій" еліті цим постійно дорікають: мовляв, ви так нічого на краще й не змінили.

Дедалі нагальнішою за такої ситуації стає необхідність поділу влади, запровадження справжнього політичного плюралізму, який сприяв би відкритому змаганню політичних еліт саме на тлі вирішення доленосних для України проблем формування державності, а не заради лише задоволення дріб'язкових політичних амбіцій.

Серед української еліти найкомфортніше сьогодні почуваються ті її представники, які встигли не лише прихопити власність, а й забезпечити свою сім'ю, влаштувати дітей на навчання чи проживання за кордоном, їхнє майбутнє вирішене і гарантоване на відміну від проблем вкрай потрібної нині інтелектуальної еліти -- вчених, діячів культури і мистецтва.

Українська політична еліта має досить вагому частку так званої політичної контреліти, мета якої -- послабити владу панівної еліти і поступово перебрати її функції на себе.

Та хоч би якою була контреліта, вона проте контролює правлячу еліту, обмежує зловживання владою, порушення законності. Найменш розмита і більш організована контреліта утворює опозиційні сили, працює в їх середовищі.

Контреліта в сучасній Україні досить неоднорідна, однак умовно єдиним показником для неї є іноді нестале, тимчасове несприйняття влади, окремих її гілок, діяльності окремих діячів з правлячої еліти. Представники цієї частини політичної еліти завжди готові зайняти місце правлячої еліти, як, до речі, і представники регіональної і міжрегіональної еліти. Останні, зазвичай, мають значно більший авторитет і вплив на електорат у регіонах, ніж навіть правляча еліта, яка у цьому плані завжди очікує підтримки регіональної та міжрегіональної еліти.

Особлива складність формування сучасної української еліти, зорієнтованої саме на позитивні державотворчі процеси, зумовлена неоднозначністю історичного минулого нашої політичної еліти. Десятиліттями українська еліта змушена була боротися проти когось, а не за щось, змушена була руйнувати, бо можливості будувати, і насамперед власну державність, вона була позбавлена.

Сучасна "нова" еліта в Україні і, на жаль, навіть її краща частина, яка спробувала започаткувати нове, справді демократичне суспільство і свято вірила в це, стоїть перед загрозою, хоч як це парадоксально, якщо не перетворитися на тоталітарну еліту, то набути рис деспотизму, відірватися від власного народу. І однозначних рецептів для запобігання цій ситуації практично не існує. Цьому може зарадити широка відкритість суспільства, гласність і свобода слова, які б нікому не давали переваг у володінні засобами масової інформації.

З кінця XIX ст., коли у багатьох країнах сформувалися політичні партії парламентського типу, почала створюватися і така особлива група політичної еліти, як партійно-парламентська еліта.

В Україні, зрозуміло, така еліта почала формуватися фактично з 1990 р. її як феномен розглядають у своїх працях такі політологи, як А. Білоус, Б. Гаєвський, М. Слюсаревський, В. Литвин, А. Пахарєв та ін.

Генеза партійно-парламентської еліти в Україні досить своєрідна. Фактично вже в 1990 р. після виборів до Верховної Ради України XII скликання така еліта складалася з комуністів (85 %) і безпартійних (15 %). Через п'ять років (1996 р.) у Верховній Раді XIII скликання з 420 депутатів 259 вже представляли різні політичні партії, а в 1998 р. (Верховна Рада XIV скликання) партійно-парламентська еліта ще більше різнилася за партійною ознакою. Найчисленнішими в парламенті були представники Комуністичної партії України, Руху, Громади, НДП, Соціалістичної партії України.

Процеси, що відбуваються нині в Україні, суттєво відрізняються від тих, що спостерігаються в інших посттоталітарних країнах Європи, у колишніх республіках СРСР, а відтепер суверенних державах. Значну роль у цих процесах відіграє в нашій державі не правлячий клас чи певна політична сила, а саме політичний лідер, особа як головна фігура, що визначає перебіг найважливіших політичних процесів. І це природно, оскільки Україна, не применшуючи при цьому ролі всього українського загалу, фактично завжди була суспільством лідерського типу. Князі, гетьмани, полководці, провідні політики здебільшого відігравали домінуючу роль у виборі шляхів суспільно-політичного розвитку країни.

Політичних лідерів сучасної України фактично можна поділити на два типи:

"поступливий" лідер, тобто той, хто під відповідним тиском намагається зберегти раніше існуючу систему в країні, або лідер консервативного типу;

"інверсійний" лідер, якого визнають і якому сприяють не так завдяки наявності у нього відповідних особистих заслуг, як внаслідок переслідування його владою чи через критику ним інших лідерів або політичних сил.

Лідерів, які обстоюють ідеї справді революційних (у найкращому розумінні цього слова і явища) перетворень в Україні, сьогодні ще надто мало.

Аналізуючи феномен сучасного політичного лідерства в Україні, неможливо щодо багатьох лідерів однозначно відповісти, є вони лідерами загальнонаціональними чи регіональними (інтереси яких соціальних груп вони обстоюють і захищають, яке їх ставлення до існуючого суспільного ладу -- функціональне, дисфункціональне чи стабілізуюче). Іншими словами, не бракує так званих розмитих лідерів, які діють адекватно суспільно-політичним змінам і колізіям. А тому ситуація, коли з'являється дедалі більше лідерів популістського характеру, загрозлива для України, Відтак в українському суспільстві сьогодні постала гостра потреба в сильних лідерах, спроможних взяти на себе всю повноту відповідальності за долю нації, а не лише за долю тих, хто віддав за них голос на виборах.

Досягненням молодої української демократії багато фахівців вважають політичний плюралізм, багатопартійність -- утворення понад сто політичних партій різного ідейного спрямування. Втім, кількість партій ще не є запорукою існування сильної, консолідованої політичної еліти, та й сам процес зростання багатопартійності в Україні за своїми наслідками принципово відмінний від того, що спостерігаємо в інших країнах світу. Там провідні політики дедалі меншою мірою ототожнюють себе з відповідними партіями, а виборці роблять вибір саме між особами політичних лідерів, а не між партіями і їх програмами. Громадян цікавить лідер насамперед як особа, кандидат, якому можна довіритися і на якого можна покластися. Десятки ж лідерів в Україні, особливо на останніх березневих виборах 1998 р. до Верховної Ради та місцевих органів влади, образно кажучи, "сховалися" за партії, а не виграли вибори саме як особистості. Фактично за ними стоїть не електорат, а лише прихильники політичних партій. І це погано, оскільки політичний лідер повинен інтерпретувати і представляти загальнолюдські, групові, партійні, корпоративні інтереси, інакше він просто не матиме відповідної підтримки з боку громадян. До того ж багатьом політичним лідерам в Україні бракує вміння взагалі діяти, управляти саме з урахуванням особливостей соціуму своїх прихильників, громадян України.

Політичні партії є невіддільною складовою політичної системи будь-якого суспільства, оскільки виконують фактично такі чотири групи найважливіших функцій:

владні функції -- боротьба за владу, її розподіл, здійснення, участь у формуванні політичної системи суспільства, всіх ланок державного апарату, вплив на діяльність політичної еліти;

представницькі та легітимаційні функції -- представництво інтересів і захист прав виборців, легітимація цих інтересів, активізація та об'єднання різних верств населення;

* ідеологічні функції -- формування політичних доктрин та суспільної ідеології, утворення так званої політичної людини.

* внутрішні функції -- всі види внутріпартійної діяльності. Політичні партії суттєво стимулюють активну участь громадян у

політиці, впливають на політичну діяльність парламенту та уряду, сприяють здійсненню політичних прав громадян, забезпечують постійний політичний зв'язок між суспільством і державою.

Важливо враховувати й те, що успішна демократизація багатьох суспільств пов'язана з ефективною дією партійних систем, які сформувалися і функціонують в цих суспільствах.

Залежно від кількості політичних партій, які беруть участь в управлінні державою, партійні системи поділяють на одно- і багатопартійні. Найпростішою є так звана двопартійна система, для якої характерна наявність двох великих політичних партій, що ведуть боротьбу за виборні місця на всіх рівнях влади. Такими є партійні системи Великобританії (консерватори і лейбористи), США (республіканці і демократи) та ін. Наявні в цих та інших країнах інші партії об'єктивно не впливають на розстановку політичних сил і на відносини, рівновагу між двома основними партіями.

Справді демократичне суспільство існує тоді, коли партії виникають як волевиявлення рядових громадян і справді виконують роль посередника між владою і народом. Втім, більшість партій в Україні свого часу створювалися зовсім не з волі мас, знизу, а з волі, ініціативи одного чи кількох лідерів.

Наявність в Україні багатьох політичних партій, які при цьому аж ніяк не легітимно репрезентують інтереси громадян перед державою, спричиняє ситуацію, коли владні структури фактично опиняються віч-на-віч з доведеними до відчаю громадянами. Конфліктний потенціал у суспільстві надто високий, фактично кожен другий громадянин тією чи іншою мірою перебуває в опозиції до власної держави. Отже, неконтрольована соціальна енергія настільки велика, що може врешті призвести до соціального вибуху.

Багатопартійність в Україні аж ніяк не визначає економічної політики держави і практично не впливає на неї, хоча немає жодної партії, яка не декларувала б своїх програмних засад саме у соціально-економічній сфері, здебільшого керуючись власним корпоративним партійним інтересом.

Справжнє "обличчя" багатьох політичних партій в Україні за зазначених обставин впізнати і визначити нині важко. Наприклад, що є соціалістичним у двох соціалістичних партій, республіканським -- у трьох республіканських, християнським -- у християнських тощо. Тож не дивно, що більшість партій "розмиті", мають невелику кількість членів, первинних осередків.

Слабкість політичних партій безпосередньо пов'язана з інтенсивною соціальною стратифікацією (соціальним розшаруванням суспільства). При цьому посилання на необхідність мати вагому частку середнього класу у державі цілком об'єктивні. Середній клас забезпечує існування сильного центру, у тому числі й партій, які його підтримують. Ще Аристотель зазначав, що "ті держави мають хороший устрій, де середні люди представлені у найбільшій кількості... коли ж одні мають надто багато, а інші нічого не мають, виникає або крайня демократія, або олігархія у чистому вигляді, або тиранія саме під впливом протилежних крайнощів". Поки що, на жаль, така загроза в Україні існує, бо процес соціальної стратифікації суспільства тривалий, складний, болючий.

Політична діяльність завжди спрямована на завоювання і утримання контролю над таким специфічним ринком, яким є ринок влади. А тому точиться боротьба загалом за контроль над політикою та іншими сферами суспільної діяльності. Це об'єктивна реальність.

Політична боротьба -- явище закономірне, оскільки в суспільстві постійно стикаються інтереси різних політичних сил, які є суб'єктами політичних відносин. Це політики, політичні партії, об'єднання, блоки.

Різними є і форми політичної боротьби. Це може бути відкритий збройний конфлікт, збройне повстання, громадянська війна, страйк тощо. Все залежить від конкретної суспільно-політичної ситуації у країні, співвідношення, характеру і особливостей сил, що борються між собою.

Центристська сила у вигляді будь-якого структурного об'єднання не з'явиться доти, доки не переможе філософія здорового глузду, політика розумних компромісів. Центризм в Україні може бути сформований і на позапартійній основі. Хоча б тому, що жодна з існуючих партій поки що неспроможна стати ядром партійного центризму.

Об'єднана центристська сила в нинішній Україні має бути не просто силою намірів, а прогресивною силою творення.

Серед обставин, які прискорили б формування центристської сили, можна назвати саме бажану і необхідну юридичну перереєстрацію політичних партій. Вона потрібна тому, що більшість з них далекі від тих партій (за характером, суттю, діяльністю), які задекларували себе кілька років тому. Багато політичних партій так і не позбулися дитячої хвороби становлення та й авторитету відповідного не зажили. Фактично серед усіх партій в Україні сьогодні хіба що три -- НДП, РУХ, СДПУ(О) -- спроможні заявити: "Ми партія особистостей, що відбулися". Від десятків інших лишилися хіба що назва, лідер, гіпертрофована амбітність, претензії на месіанську роль. І не більше.

Невизначеність стратегічної лінії багатьох політичних партій, їх організаційна слабкість, брак авторитету цілком зрозумілі: більшість з них виникли не як потреба мас у реалізації власної ідеї, ідеології, а як противага єдиній -- комуністичній партії, яка донедавна була для всіх подразником, об'єктом критики. Додамо до цього й те, що більшість політичних партій взагалі не працюють відповідно до своїх організаційно-статутних, програмних засад. Вже це дає підстави порушувати питання про необхідність бодай юридичної їх перереєстрації, в результаті якої багато з них можуть залишитися просто зібранням громадян за інтересами або взагалі, вибачте, фікцією. Таким чином, в Україні є багато політичних партій, але немає багатопартійності в її класичному розумінні.

Позитивно проте, що окремі політичні партії, об'єднання, сили в Україні поступово усвідомлюють, що є потреба у блокуванні, об'єднанні зусиль заради загальнонаціональних, загальнодержавних інтересів. Симптом закономірний і оптимістичний. Він випливає з вивіреної світової практики. У країнах з так званими розвинутими демократіями переважна більшість політичних партій, громадських об'єднань, рухів об'єднуються на стратегічних засадах розвитку своїх держав, зберігаючи за собою право бути самостійними у тактичних кроках.

На жаль, нам до досягнення національної єдності ще далеко, і не тому, що нашим політикам, національній, насамперед політичній еліті бракує здорового глузду, щоб збагнути необхідність такої стратегічної єдності для всього українського загалу.

Нам, українцям, бракує усвідомлення того, що всі ми, незалежно від національності -- український народ. Ми живемо тут -- в Україні. Перед нами велика, хоч і драматична історія наших пращурів. Доки ми не усвідомимо, що без національного немає так званого інтернаціонального, космополітичного, загальнопланетарного, доти ми не визначимося як вільна, демократична нація, народ. Маючи хоч і складний, суперечливий історичний шлях розвитку, але прекрасні духовні набутки і традиції, виразну українську ментальність, нам це усвідомити нібито зовсім не складно. То в чому ж тоді проблема? Ризикнемо сказати: в тому, що сьогодні бракує громадянського розуміння необхідності виховання національної самосвідомості, чіткої громадянської позиції, патріотизму пересічного громадянина. Така ситуація загрозлива насамперед з огляду на потребу формування життєвих ідеалів і цінностей молоді -- нової генерації українства.

Дотепер, особливо у пресі, науковій літературі точаться хоч і потрібні, але малоефективні для нашого духовного єднання дискусії щодо національної ідеї, ідеології. Проте слід визнати, що за десять років здобути незалежність, затвердити основні атрибути державності -- Конституцію, Герб, Прапор, Гімн, прийняти численні закони, що утворюють правове поле нашої державності (нехай і недосконале), утворити основні гілки влади, політичні партії, численні громадські об'єднання -- це немало за такий короткий проміжок часу, щоб результативно рухатися вперед.

Період національної, політичної ейфорії в Україні давно минув. На тлі такої ейфорії виникли сотні партій, громадських об'єднань, організацій, фондів, рухів, ініціативних груп, зросла національна політична еліта, яка навряд чи поступиться елітам інших країн. Та лише її сконсолідованість, стратегічна єдність, виважена й активна громадянська позиція можуть активізувати і посилити процеси творення України як суверенної, демократичної, соборної держави.

Використана література

1. Абизов В. С, Кремень В.Г. Політичне рішення: механізм прийняття. -- К., 1995.

2. Актуальні проблеми політики: 36. наук, праць. -- Одеса, 2001. -- Вип. 10-11.

3. Білоус А.О. Верховна Рада України: розташування сил і перспективи партій // Нова політика. -- 1995. -- № 1.

4. Жулинсъкий М. Україна: формування духовної незалежності // Сучасність. -- 1995. -- № 5.

5. Кононенко П. Українці: хто ми і чого варті // Вечірній Київ. -- 1994. -- 11 січ.

6. Литвин В. Політична арена України: дійові особи і виконавці. -- К., 1994.