Політична розвідка як необхідний інструмент самозбереження політичної системи

На основі зазначених вище принципів, добування інформації здійснюється постійно легальними способами, а при недостатності отриманої цими способами інформації -- шляхом проведення таємних операцій.

Легальне добування інформації складається з вивчення й обробки різноманітних джерел: публікацій в ЗМІ, в наукових і популярних журналах, друкованих працях ВУЗів і науково-виробничих організацій, урядових (офіційних) видань, навчальних посібників.

Органи обробки інформації розвідслужб використовують практично усю відкриту центральну і місцеву друковану продукцію регіону (країни) перебування і об'єкта розвідки. Більшість фахівців вважає, що в сучасних умовах до 90% обсягу інформації розвідка одержує саме з відкритих джерел.

Інакше кажучи, найбільш цінну частину інформації приходиться як і раніше добувати нелегальним шляхом, у ході таємних заходів.

Технологія добування інформації однакова для розвідки і контррозвідки, оскільки методологічну основу розвідки і контррозвідки складає єдиний розвідувальний процес. Зазначена технологія передбачає три основних етапи:

1. організацію добування;

2. добування необхідних даних і інформації;

3. інформаційно-аналітичну роботу [25, c.28].

Організацією добування інформації займаються органи планування і управління розвідки (контррозвідки). Інформацію і дані добувають відповідні органи шляхом:

-- пошуку джерел інформації і її носіїв;

-- їхнього виявлення;

-- встановлення розвідувального контакту з ними;

-- одержання даних і інформації.

Кожна служба розвідки встановлює всередині організації спеціальний режим таємності - встановлений нормами права єдиний порядок поводження з інформаційними ресурсами держави, з відомостями, що складають державну і службову таємниці, для запобігання витоку закритої інформації по агентурних каналах.

На думку Г. Люти, в Україні немає єдиної політики стосовно інформаційних ресурсів держави, яка б базувалася на загальноприйнятих європейських нормах відкритості і доступності. Задеклароване десятками загальних і спеціальних норм різних законів право доступу до державних інформаційних ресурсів у значній мірі залежить від трактування цих норм різними відомствами і структурами, системами й апаратами. Але головна проблема сьогодні полягає в тому, що у вітчизняному законодавстві не визначено, до чого саме повинний бути доступ і чиї саме ресурси повинні бути відкриті [37].

Сьогодні монополістом в області збору й обробки інформації є держава, яка збирає й обробляє інформацію за рахунок платників податків. Однак, хоча Конституція України декларує право громадян на інформацію, вона здебільшого є для них закритою.

З питаннями правового закріплення інформаційних ресурсів, доступу до них тісно пов'язані питання державної, службової таємниці, обміну інформацією. Ще один аспект обігу інформації -- комерційні структури, що працюють на інформаційному ринку, які теж мають у своєму розпорядженні серйозні масиви інформації. Вони відрізняються від державних найчастіше тим, що інформація виходить, обробляється, аналізується, видається споживачеві не про якісь структури (заводи, комерційні структури, території), а про процеси. Тобто вона динамічно змінюється. Цієї інформації в державі чимало. Але, як вважає Г. Люта, сьогодні практично немає взаємодії між держструктурами-власниками інформації і недержавними компаніями, що володіють цінною для держави інформацією. Держава втрачає інформаційний потенціал. Його можна було б значно підсилити за рахунок інформаційного потенціалу комерційних структур і їхніх служб. У цьому плані можливою уявляється спільна реалізація багатьох проектів та створення спільних банків даних.

У СБУ інтелектуальним авангардом відомства, де вся зібрана інформація знаходить чіткі обриси, вибудовуючись в тенденції, напрямки, перетворюючись на соціальні і політичні прогнози, є Інформаційно-аналітичне управління. За словами керівника ІАУ Олександра Бєлова, прогнози, складені тут щодо ситуації в Україні, збуваються куди частіше, ніж пророкування досвідчених колег з іноземних спецслужб. Чому? Можливо, тому, що поряд з секретними фактами враховується ще одна деталь - менталітет, дух нації, народу України в цілому [40, c.14].

У процесі роботи з інформацією керівництво СБУ, як правило, дає якісь викладення і рекомендації, пов'язані з їх компетенцією. В них мова йде про розвідувальну діяльність іноземних спецслужб, корупцію, злочини у сфері економіки, організовану злочинність. З цих питань більшість пропозицій реалізується. Наприклад, у Сполучених Штатах задачі ставить президент, а механізм їхнього забезпечення - справа відповідних органів. Організація роботи повинна бути ретельно регламентована і продумана.

Постійними одержувачами розвідувальної інформації в підсумку є Президент, голова Верховної Ради, прем'єр-міністр, віце-прем'єри, міністри, комісії Верховної Ради. Дуже часто кількість копій документів, що розсилаються, набагато більше. Вона зростає в 2-3 рази, якщо якийсь документ вимагає узгодження.

Звичайно, як і у всіх цивілізованих країнах, є індивідуальна інформація, що йде до одного-двох адресатів. Як правило, інформація, що цікавить МЗС, доводиться до відома перших осіб міністерства, і потім вже вони вирішують, як цією інформацією розпорядитися.

Насамперед, СБУ цікавлять наслідки для безпеки країни тих результатів, що мають місце після розпаду економіки і виробництва. Їхній спектр надзвичайно широкий: від соціальних до екологічних наслідків втілення різних державних програм та проектів.

Як висновок, можна констатувати, що внутрішня розвідка як вид діяльності по забезпеченню державної безпеки, відкидаючи силовий вплив на суб'єктів суспільно-політичних відносин і всеосяжний контроль за політичною поведінкою громадян, являє собою гласну і негласну діяльність у конспіративній формі, покликану забезпечити безпеку громадян, інститутів державної влади, конституційного ладу країни.

Наявність закону, що чітко визначає межі цієї діяльності і обґрунтовує застосування конкретних оперативних методів і способів вирішення задач, наявність твердого парламентського контролю за діяльністю спеціальних служб внутрішньої розвідки - такий підхід відкриває реальну можливість перебороти небезпеку звуження внутрішньої розвідки до лише політичного розшуку.

3.3 Недержавна політична розвідка

У попередніх розділах вже було визначено, що розвідувальна діяльність припускає проведення таємного обстеження зі спеціальною метою. Ця діяльність є однією з функцій держави, її здійснює спеціальний державний орган - розвідка. Діяльність, спрямовану проти розвідки іноземної держави, здійснює інший спеціальний орган держави -- контррозвідка. В той же час в умовах зростання кількості суб'єктів політичного процесу на ґрунті політичного плюралізму і демократизації виникає питання: чи можливі розвідка і контррозвідка поза державним органом? На цьому доцільно зупинитись докладніше. Класифікацію розвідувальної діяльності можна зробити відповідно до різних сфер життєдіяльності держави і суспільства, у тому числі на рівні окремих елементів політичної системи: політичних партій, окремих політиків та кандидатів на державні посади.

Такий напрямок розвідувальної діяльності доцільно назвати недержавною політичною розвідкою і протидіючої їй недержавною політичною контррозвідкою.

Рушійним механізмом у даній сфері є конкуренція. Тут великого значення набувають способи одержання додаткових вигод і отримання бажаного результату, які не тільки є об'єктом пильної уваги, але і викликають в інших суб'єктів потребу у володінні ними [25, c.70].

Нерівність ресурсів, додаткові вигоди -- ось той ґрунт, на якому виникла таємниця, точніше -- інформація про те, якими способами можна одержати додаткові вигоди. Її втрата, природно, могла завдати шкоди суб'єктові політики, тому і з'явилася «закрита» форма захисту цієї інформації -- політична таємниця. Якщо поява додаткових вигод породила таємницю, то остання викликала потребу володіння нею через розвідку, тоді як у власників таємниці -- потреба збереження і захисту її від розвідувальних прагнень конкурентів через контррозвідку.

Такий механізм виникнення потреби в недержавній політичній розвідці і контррозвідці. Але якщо суб'єктом державної розвідки (зовнішньої і внутрішньої) завжди виступала держава, то суб'єктами недержавної політичної розвідки і контррозвідки в абсолютній більшості є приватні особи -- кандидати на політичні посади, урядовці, політики. Зазначена обставина дозволяє розглядати недержавну розвідку як приватну розвідувальну діяльність, а недержавну контррозвідку як приватну контррозвідувальну діяльність.

Сутність недержавної політичної розвідки полягає в організації і проведенні заходів, спрямованих на збір необхідної для успішного розвитку діяльності політичної структури інформації, у її грамотній обробці і точних висновках про можливості і задуми конкурентів та інших юридичних і фізичних осіб. Така розвідка включає три боки діяльності: організацію розвідки, добування розвідувальної інформації, її обробку. Усі ці елементи жорстко взаємозалежні, і виключення одного з них веде до повного припинення функціонування всієї системи. При цьому треба завжди пам'ятати: конкурентна розвідка має здійснюватися з легальних позицій, відкритими методами з відкритих джерел і в рамках діючого правового поля, і в той же час вона, як елемент латентної політики, прагне використовувати таємні, приховані дії. На практиці ширшим стає спектр внутрішніх та зовнішніх політичних небезпек, проти яких доцільно діяти прихованими методами. Організуючі, консолідуючі, інтегративні якості політики органічно поєднуються з конкуренцією та протиборством інтересів. І в свою чергу, боротьба за реалізацію специфічних інтересів завжди передбачає не лише відверті дії, але й такі, які в разі їх відкритої підготовки й здійснення можуть бути нейтралізовані або використані проти інтересів ініціюючої сторони. Таким чином, об'єктивна потреба безпеки та самозахисту, виживання суб'єктів політики вимагає її певної закритості [35].

Мета розвідувальної діяльності спрямована на виконання двох умов: на виключення появи несприятливих факторів для діяльності політичної структури і на забезпечення ефективного розвитку її діяльності у всіх сферах, регіонах і напрямках, у яких представлені інтереси даної структури. Процес же безпосереднього виконання конкретних задач, технології і т.п. у кожному конкретному випадку настільки індивідуальний, що його можна віднести до свого роду інформаційно-аналітичного мистецтва. Тому немає необхідності говорити при цьому якось узагальнено [37, c.9].

Отже, недержавна політична розвідка -- це сукупність погоджених дій по добуванню, інтерпретації, використанню і захисту інформації політичного характеру, корисної для недержавних суб'єктів на рівні окремих політичних елементів, що добувається цими суб'єктами легально, напівлегально і нелегально [25, c.71].

Легальне добування інформації не спричиняє ніякої відповідальності для суб'єкта недержавної політичної розвідки. Головний легальний спосіб добування інформації - це вивчення відкритої періодичної і спеціальної літератури, щоб так званим «методом мозаїки» складати аналітичні довідки, огляди, реферати з цікавлячих питань.

Напівлегальне добування інформації полягає в одержанні конфіденційної інформації через третіх осіб, а також з напівзакритих джерел (наприклад, призначених для службового користування). Цей метод не спричиняє іншої відповідальності, крім морально-етичної.

Нелегальне одержання інформації припускає використання таких методів, за які чинне законодавство передбачає кримінальну або іншу правову відповідальність. Наприклад, до числа подібних методів відноситься несанкціоноване проникнення в офіс конкурента з метою розкрадання (або копіювання) документів.

Виходячи з того факту, що головною причиною виникнення недержавної розвідки і контррозвідки є прагнення до досягнення конкурентної переваги, варто завжди пам'ятати про дві основні форми конкуренції: чесну і нечесну [42, c.212].

Чесна конкуренція в політиці -- це прагнення до досягнення бажаної мети шляхом створення найкращої передвиборчої програми і надання більш якісної допомоги виборцям, тобто боротьба в сфері організації передвиборчого процесу.

Нечесна конкуренція здійснюється шляхом шпигунства, корупції, несумлінної реклами, „чорного” ПР, використання компромату з метою підриву політичних інтересів конкурента або витиснення його з передвиборчої гонки.

Практика показує, що в сучасну епоху багато партій та політиків доповнюють чесну конкуренцію нечесною, причому остання нерідко стає нормою політики. Це значить, зокрема, що в області недержавної політичної розвідки починають переважати прийоми і методи, що підпадають під карне та інше правове переслідування.

В умовах передвиборчої конкуренції і соціальної непевності шпигунство стає ще активніше. Фахівці відзначають, що передвиборчі штаби політичних партій виявляють найбільшу зацікавленість до наступних питань у відношенні конкурентів:

-- маркетинг та менеджмент виборчої кампанії;

-- фінансові звіти і прогнози;

-- реальна постать кандидата, його якості та перспективи;

-- умови укладених контрактів;

-- плани щодо виборчої кампанії;

-- фінансове становище партій та кандидатів;

-- організаційна структура партій;

-- найважливіші елементи систем безпеки, кодів і процедур доступу до інформаційних мереж і центрів [25, c.80].

У сфері нечесної конкурентної боротьби політичні суб'єкти недержавної розвідки застосовують різноманітні форми і методи, у тому числі:

ѕ вивідування «у темну», коли опитувана особа не здогадується про дійсну мету співрозмовника;

ѕ переманювання на роботу фахівців, що працюють у конкурента;

ѕ несправжні пропозиції роботи таким фахівцям (тобто без наміру брати їх на роботу), з єдиною метою вивідати конфіденційну інформацію;

ѕ таємне спостереження за об'єктом (фахівцем, кандидатом, партією);

ѕ підкуп співробітників конкурента;

ѕ прослуховування розмов конкурента;

ѕ викрадення програм, планів, документів;

ѕ шантаж і різні способи тиску;

ѕ збір інформації через філії конкурента, партнерів;

ѕ впровадження своїх агентів до організації/партії конкурента;

ѕ одержання інформації через корумповані елементи в ешелонах влади.

Усі конкуруючі партії, кандидати повинні вивчати цільову аудиторію. Однак з погляду інтересів безпеки цих суб'єктів політики доцільно обмежитися при цьому збором відкритої інформації про конкурентів і їхню діяльність. Навряд чи кандидат досягне значних успіхів у боротьбі з розвідувальною діяльністю «супротивника», якщо відомо, що він займається тим самим.

У той же час співробітники контррозвідки партії повинні постійно стежити за діями персоналу власної партії. Само собою зрозуміло, що конкуренти широко використовують також технічні засоби добування інформації.

Здійснення розвідувальної та контррозвідувальної діяльності на рівні елементів політичної системи залежить від форми відносин, які складаються між суб'єктами політики. Насамперед - це:

Співробітництво. Воно включає широкі спільні дії декількох суб'єктів політики (безпартійних кандидатів, політичних партій, окремих політиків, депутатів) по досягненню мети та реалізації своїх цілей. Виявляється співробітництво в тісних ділових відносинах зі своїми партнерами, створенням блоків, фракцій тощо. Найкращим воно буває тоді, коли реалізуються загальні інтереси.

Інформаційні потреби партнерів задовольняються на основі широкого обміну інформацією, з необмеженим використанням результатів діяльності один одного. У процесі досягнення мети здійснюється спільна рекламна кампанія, сумісне позиціонування, висування вигідного для фракції закону. Ознаки співробітництва вказують на відсутність необхідності в здійсненні контррозвідувальної роботи [25, c.102].

Взаємодія. Ця форма відносин характеризується погодженістю дій по меті, місцю і часу для досягнення максимального ефекту і отримання бажаного результату при проведенні виборчої кампанії. Як правило, ці відносини тривають лише на час певного проекту, вигідного для обох взаємодіючих сторін.

При взаємодії здійснюється обмін профільною інформацією, тобто учасники відносин не ховають один від одного ту інформацію, що необхідна для досягнення даної конкретної мети, але не більше.

У рамках конкретного загального проекту очікувати розвідувальних дій від сторони, що співробітничає, не слід. Однак розвідка по інших напрямках не виключається, а після реалізації спільного проекту вона можлива й у широкому спектрі.

Суперництво. Цей вид відносин являє собою антагоністичні дії в досягненні переваги над конкурентом або супротивником. В політичних умовах ареною напруженої боротьби стало суперництво за голоси виборців, за стратегічну та таємну інформацію. Звідси й оптимальна стратегія: робити не те, що відносно дешево, а те, що в даний момент ніхто інший зробити не в змозі, а ефект від застосування таких дій буде максимальний.

Для відносин суперництва в сучасних умовах характерні відкрита ворожість і взаємна агресивність. У рамках суперництва можна розраховувати лише на досить обмежений обмін малозначимою інформацією. Вчасно виявивши ознаки (у тому числі через свою розвідку і контррозвідку), що вказують на суперництво, суб'єкти політики повинні розгорнути відповідну роботу по протидії розвідувальній діяльності суперника.

Конкуренція. Це боротьба за більш вигідні умови проведення рекламної кампанії, за одержання ресурсів (фінансових, інтелектуальних, матеріальних, соціальних, інформаційних). Досягнення мети тут може відбуватися різними шляхами.

Найбільш небезпечною є несумлінна конкуренція -- застосування методів, пов'язаних з порушенням прийнятих норм і правил. До їх числа входять: дискредитація конкурента, компромат на нього; зловживання службовим становищем, хабарі; таємна змова з іншими конкурентами; хибна інформація і несумлінна реклама, що вводить виборців в оману і т.д.

У рамках же сумлінної конкуренції суб'єкти політики постійно удосконалюють свій політичний маркетинг і рекламу, раціоналізують виборчу кампанію, поліпшують структуру управління, підвищують якість пропаганди та реклами.

У рамках конкурентних відносин інформаційний обмін відсутній, що і визначає необхідність розвідки. Механізми і результати передвиборчої діяльності конкуренти ховають один від одного, будь-які взаємовигідні відносини між ними відсутні. З великою імовірністю варто очікувати актів шпигунства. [25, c.103]

Протиборство. Це гостра антагоністична боротьба за завоювання і монопольне володіння електоратом. У рамках її застосовуються всілякі міри з метою нанесення конкурентам значного матеріального збитку, аж до фізичного збитку (ліквідація ключових фігур, руйнування приміщень, знищення інформації, майна і т.п.).

Для протиборства характерне: активне здійснення шпигунства, дезінформаційні дії і провокації, шантаж і підривна діяльність і т.п.

В організації розвідувального відділу політичної організації або партії слід враховувати наступні принципи розвідки, які лежать в основі змісту і структури розвідувальної діяльності та визначають її спрямованість [42, c.99]. Ці принципи були виокремлені ще керівником розвідслужби НСДАП В. Шелленбергом але можуть бути застосовані до сучасної розвідувальної діяльності:

1. Систематичне спеціальне навчання співробітників.

2. Завчасна підготовка поповнення. Мається на увазі, у першу чергу, природний збиток і прибуток кадрів. Варто враховувати, що кадри, що звільнилися, є носіями інформації, які представляють інтерес для конкурентів, тому не можна упускати їх з виду.

3. Своєчасні організаційні і кадрові зміни при збереженні основ організації. Принцип ясний: розвідка, як і всяка прикладна наука, не стоїть на місці. Вимоги часу впливають на структуру її апарату, вдосконалення напрямків діяльності та технологій.

4. Постійне відновлення ділової й особистої картотеки.

5. Створення кола «внутрішніх» і «зовнішніх» співробітників.

Практика переконливо підтверджує, що для ефективної роботи розвідки потрібна секретна агентура і спеціальні «уповноважені» помічники з числа співробітників апарата розвідки. «Внутрішні співробітники» -- це помічники, соратники, друзі, які не є інформаторами. До них пред'являються підвищені вимоги з погляду моралі.

До агентури ж, «джерел» відношення у розвідки було і є завжди негативне. Але без послуг «зовнішнього кола» розвідці не обійтися. І скільки існує людство, стільки існує агентура. У не настільки віддалені роки при Сталіні доносами займалася вся країна.

6. Виділення серед «довірених осіб» вузької групи «особливо уповноважених співробітників». У разі потреби вони створять свого роду «оперативний штаб», що діє відповідно до цільової вказівки керівника.

Цей принцип перегукується з попереднім: не тільки керівники спецслужб і політичних організацій, але навіть глави держав у групах своїх «довірених осіб» виділяють «кістяк» з метою підвищення ефективності управління.

7. Перебудова напрямків діяльності розвідки. Акцент повинен робитися не тільки на процесі добування інформації, а і на її аналітичній обробці. Саме аналітики, оцінюючи й обробляючи одержану інформацію і зіставляючи її з даними, отриманими по інших каналах, формують загальну картину подій.

8. Використання сучасної техніки як важливий інструмент розвідки.

9. Створення єдиної спецслужби політичної організації. В організаційному плані вона повинна займати незалежну самостійну позицію. Даний структурний підрозділ повинний підкорятися безпосередньо керівникові організації.

Як проміжний висновок, варто сказати, що чим детальніше та чіткіше налаштований приватний відділ, що виконує розвідувальні задачі, тим ефективнішою є його робота. При цьому важливо чітко сформулювати задачі, які недержавна політична розвідка повинна виконувати. До таких задач відноситься:

1. Вивчення й аналіз поточної інформації, що надходить з офіційних (усі види реклами, повідомлення в ЗМІ, Інтернет, локальні комп'ютерні мережі, матеріали ярмарків, конференцій і симпозіумів) і неофіційних (агентура) джерел:

ѕ Акумуляція, систематизація, вивчення й аналіз інформації про нові технології, що входять у сферу інтересів політичної партії, політичного діяча тощо. Надання керівництву аргументованої доповіді в лаконічній та зрозумілій формі. Вироблення рекомендацій у сферах контролінгу, безпеки і політичного маркетингу -- тобто всіх основних сферах «зовнішньої» і «внутрішньої» політики організації.

ѕ Складання і систематичне поповнення банку даних про суб'єктів політики, що входять до категорії «суперників».

ѕ Вивчення і моніторинг загальної політичної ситуації, дисципліни виконання договірних зобов'язань, а також морально-психологічного клімату конкурентів.

2. Планування і проведення заходів:

ѕ По оперативних іграх (включаючи матеріально-технічне забезпечення заходів, фізичну безпеку і збереження режиму таємності);

ѕ По відрядженнях і поїздках співробітників і керівників організації, по зустрічах делегацій (включаючи матеріально-технічне забезпечення всіх поїздок і рейсів, а також заходи безпеки, у тому числі заходи дезінформації).

3. Забезпечення режиму таємності в організації і комплексній інформаційній безпеці її діяльності. Виявлення ймовірних каналів витоку інформації, припинення спроб розголошення інформації прихованого характеру [42, c.130].

Як висновок, варто констатувати, що стимулом і рушійною силою у розвитку політичної розвідки на рівні окремих елементів політичної системи (політичних партій, окремих політиків та кандидатів на державні посади), окрім забезпечення потреби в безпеці та самозахисті, є конкуренція. І зазвичай, боротьба за реалізацію їх специфічних інтересів та політичних цілей передбачає не лише легальні відкриті дії, але й такі, які в разі їх відкритої підготовки і здійснення можуть бути нейтралізовані або використані проти власних інтересів. Тому недержавна політична розвідка, здобуваючи більшість інформації легальним шляхом, не нехтує і прихованими нелегальними методами, які навіть в сучасних демократичних політичних системах все частіше стають нормою.

ВИСНОВКИ

На основі проведеного аналізу вважається можливим зробити наступні висновки. Висунута на початку роботи гіпотеза підтвердилася, політична розвідка дійсно є особливим елементом латентної політики зі складною внутрішньою структурою, що включає специфічні механізми її здійснення на різних рівнях і напрямках політичної системи. В сучасних умовах, і в першу чергу завдяки пануванню тенденції демократизації політичного життя суспільства, на науковому рівні створилися необхідні умови і потреба у поглибленому пізнанні сфери закритої, невисвітлюваної політики. Політична розвідка є невід'ємною складовою латентної політики, специфічною за природою, структурою, функціями і методами реалізації. Ця специфіка, в першу чергу, обумовлена потребами безпеки та самозахисту політичної системи, безпеки різних учасників політичного процесу, їх боротьби за реалізацію суспільно значимих інтересів. З розгляду сутності та функцій політичної розвідки випливає, що розвідка існує не тільки на міждержавному рівні, а й на внутрішньодержавному та індивідуально-груповому та, окрім розвідувального напряму, існує ще контррозвідувальний. Традиційне уявлення про політичну розвідку як сферу лише міжнародної політики держави може бути суттєво розширене та доповнене з огляду на те, що, окрім зовнішніх небезпек, погрози можуть надходити і зсередини політичної системи. Отже, своєчасне забезпечення інформацією конфіденційного характеру щодо цих небезпек є однією з умов самозбереження політичної системи.

Діяльність розвідструктур багато в чому визначає динаміку світової політики. Розвідструктури зовнішнього та внутрішнього спрямування в державі здебільшого є відокремленими та належать до різних державних організацій. Однак, зовнішня розвідка, як правило, має більш прихований характер, оскільки її діяльність може тлумачитися як втручання у внутрішні справи суверенних країн або як підривні, протизаконні дії. В наш час, коли немає чітко визначених супротивників, проте існують державні інтереси, що іноді перетинаються з інтересами інших держав, розвідка так само є важливим елементом міжнародної політики. Розвідуправління різних держав співробітничають з багатьох питань та здійснюють взаємовигідний обмін інформацією. Та якщо раніше зовнішня розвідка орієнтувалася на здобуття інформації у воєнно-політичній сфері, то зараз її цікавить розстановка політичних сил, процеси прийняття й реалізації політичних рішень, боротьба з міжнародним тероризмом, яка стає широким полем для співпраці спецслужб світу.

Контррозвідка, як орган і функція держави, являє собою боротьбу з розвідкою іноземних держав, та як підрозділ розвідувальної служби недержавної політичної організації, спрямована на виявлення та подолання небезпек, що загрожують її безпеці та інтересам. Контррозвідувальна робота містить у собі комплекс специфічних заходів, як правило, конспіративного та прихованого характеру, що дозволяє забезпечити захист національних державних та приватних політичних інтересів.

Внутрішня розвідка як вид діяльності по забезпеченню державної безпеки являє собою гласну і негласну діяльність у конспіративній формі, покликану забезпечити безпеку громадян, інститутів державної влади, конституційного ладу країни. Окрім виявлення, попередження і припинення протизаконних, злочинних дій у внутрішній політиці держави, внутрішня державна розвідка збирає інформацію про стан політичної системи та об'єктивну картину політичного, соціального та економічного життя країни. Така інформація призначена для службового використання вищим керівництвом країни для прийняття правильних політичних рішень. В наш час функції внутрішньої розвідки в різних державах світу покладені на спеціально створені для цього державні організації, до обов'язків яких входить контроль за діяльністю місцевих екстремістських політичних груп, захист держави від підривних дій іноземних секретних служб, охорона державних секретів та забезпечення внутрішньої безпеки країни. Для переборення небезпеки звуження внутрішньої розвідки до функцій лише політичного розшуку необхідною уявляється наявність закону, що б чітко визначав межі цієї діяльності і обґрунтовував застосування конкретних оперативних методів і способів вирішення задач, а також наявність твердого парламентського контролю за діяльністю спеціальних служб внутрішньої розвідки. Отже, уявляється можливим порекомендувати державним установам приймати такі закони про розвідувальні органи, які б передбачали жорсткий контроль за діяльністю розвідслужб, регламентували процес збору розвідкою конфіденційної інформації та дотримання в процесі роботи норм політичної етики. Вимагає доопрацювання на законодавчому рівні також політика України стосовно інформаційних ресурсів держави, яка б базувалася на загальноприйнятих європейських нормах відкритості і доступності. У вітчизняному законодавстві повинно бути чітко вказаним, які суб'єкти політики та до яких саме інформаційних ресурсів мають доступ. Доцільним може стати співробітництво недержавних інформаційних агентств та державних розвідслужб, в межах якого можлива домовленість про взаємовигідну допомогу, торгівлю або обмін інформацією.

Суб'єктами недержавної політичної розвідки і контррозвідки на індивідуально-груповому рівні в абсолютній більшості є приватні особи -- кандидати на політичні посади, урядовці, політики, а також політичні партії та недержавні політичні організації й об'єднання. Зазначена обставина дозволяє розглядати недержавну політичну розвідку як приватну розвідувальну діяльність, стимулом і рушійною силою якої, окрім забезпечення потреби в безпеці та самозахисті, є конкуренція. Закономірністю в діяльності недержавної розвідки є те, що боротьба за реалізацію специфічних інтересів та приватних політичних цілей передбачає не лише легальні відкриті дії, але й приховані нелегальні методи, які часто стають нормою політичного життя. З огляду на це, політичним партіям та організаціям рекомендується створення внутрішньопартійної системи добування та захисту інформації конфіденційного характеру.

Подальша розробка проблем політичної розвідки та їх проекція на практику має сприяти більш впевненому прогресу в суспільному розвитку. Є підстави також вважати, що політична розвідка спроможна стати частиною навчального циклу з латентної політики для фахівців-політологів та державних службовців.

політична розвідка держава міжнародний

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

І. Документи

1. Конституція України. Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996р. - К.: Преса України, 1997 - 80 с.

2. Закон України «Про розвідувальні органи» від 22.03.01 //Відомості Верховної Ради. - 2001. - №19.

3. Закон України «Про Службу безпеки» від 25.03.92 //Відомості Верховної Ради. - 1992. - №27.

4. Закон Российской Федерации «О внешней разведке» от 8.01.95.

5. Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо подальшої демократизації суспільства і посилення громадського контролю за діяльністю правоохоронних і розвідувальних органів України» від 18.02.04.

ІІ. Література

6. Андрианов В.И. Шпионские штучки и устройства для защиты объектов и информации. - СПб.: Лань, 1996 - 272 с.

7. Асеевский А.И. ЦРУ: шпионаж, терроризм, зловещие планы. - М.: Политиздат, 1988 - 270 с.

8. Бадрак В. Под прицелом иностранных спецслужб. //Зеркало недели. - 2000. - 20 марта.

9. Бадрак В. Чтоб разведка доложила точно... //Зеркало недели. - 1998. - №36.

10. Бебик В.М. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. - К.: МАУП, 2001 - 384 с.

11. Берндорф Г. Шпионаж. Сб. „Сети шпионажа”. - Л., 1991 - 169 с.

12. Бороган И., Солдатов А. Продаються разведданные. Цена договорная. //Деловая хроника. - 2002. - 13 мая.

13. Брожко К. Спеціальні служби сучасної України. //Людина і політика. - 1999. - №3.

14. Будет ли российская контрразведка действовать в украинском тылу. //Зеркало недели. - 1998. - №41.

15. Гель А.П. та ін. Правоохоронні органи України: Курс лекцій. - К.: МАУП, 2000 - 233 с.

16. Герасимова Т. Тотальный контроль за политструктурами это миф. //Зеркало недели. - 2002. - 6 февраля.

17. Горбовский А., Семенов Ю. Без единого выстрела. Из истории российской военной разведки. - М.: Молодая гвардия, 1984.

18. Грамон, Санш де. История шпионажа. - Смоленск, 2002.

19. Даллес А. Искусство разведки. - М.: Международные отношения - МП «Улисс», 1992 - 288 с.

20. Дамаскин И.Л. 100 великих разведчиков. - М.: Вече, 2001.

21. Делутис Д. История итальянских спецслужб. - М., 1990.

22. Дорошенко А. Явище криміналізації правоохоронних органів і спеціальних служб. //Людина і політика. - 2000. - №6.

23. Дугин А. Конспирология. - М., 1993.

24. Журналистика и спецслужбы в Украине. //Украинский медиа-бюллетень. - 1997. - №1-2.

25. Землянов В.М. Своя контрразведка. - Минск, 2002.

26. Іванов В., Іванов Д. Загрози з'ясовано, час протидіяти! Про деякі аспекти інформаційної безпеки в Україні. //Людина і влада. - 2000. - №11-12.

27. История сыска в России. тт. 1-2. - Минск: Литература, 1984.

28. Карягин В.В. Дипломатическая жизнь за кулисами и на сцене. - М.: Международные отношения, 1994 - 320 с.

29. Кассис В.Б., Колосов Л.С. Из тайников секретных служб. - М., 1988.

30. Кассис В.Б., Колосов Л.С. За фасадом разведок. - К., 1988 - 304 с.

31. Ковалев А.Н. Азбука дипломатии. - М.: Интертранс,1993 - 240 с.

32. Киршин Ю.Я. Политическое содержание современных войн. - М., 1987 - 321 с.

33. Курілло В.Є. Елементи теорії латентної політики. /Наукові праці: Науково-методичний журнал МДГУ ім. П. Могили. - т. 25, вип.10. - Миколаїв, 2004.

34. Курілло В.Є. Латентна політика як соціальне явище. /Наукові праці: Науково-методичний журнал МДГУ ім. П. Могили. - т. 23, вип.10. - Миколаїв, 2003.

35. Курілло В.Є. Про деякі базові засади латентології як науки. //Політичний менеджмент. - 2004. - №1.

36. Любов В.Н. Военная хитрость: Из истории и теории. - М., 1992 - 435 с.

37. Люта Г. Мы могли бы служить в разведке... //Зеркало недели. - 2002. - №47.

38. Макаренко Г. У «таємної» служби головна ознака - відкритість. //Юридичний вісник України. - 2002. - №4.

39. Маклахан Д. Тайны английской разведки (1939 - 1945). - М.: Терра, 1997 - 365 с.

40. Мостовая Ю. Что такое контрразведка и информационно-аналитическое управление СБУ и так ли они всемогущи, как о них говорят? //Зеркало недели. - 1994. - №6.

41. Нечаева Е.Н. Внешняя разведка в период в поздней античности. Материалы 11-й международной конференции молодых ученых 27-30 декабря 2000 года. - Издательство Санкт-Петербургского университета, 2000.

42. Опыт военной разведки на службе в коммерческой фирме. - Мн.: Харвест, 2003. - 336 с.

43. Основи політичної думки. Курс лекцій /За ред. Б. Кухти - ч. 4. Міжнародні відносини - Львів: Кальварія, 1998 - 556 с.

44. Очерки истории российской внешней разведки. Под общей ред. Е.М. Примакова. - М., 1995 - 367 c.

45. Плэтт В. Информационная работа стратегической разведки. - М., 1958 - 341 с.

46. Плэтт В. Стратегическая разведка. Основные принципы. - М., 1997 - 311 с.

47. Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студентів вищих навч. закладів. - К.: Генеза, 1997 - 400 с.

48. Политология: Энциклопедический словарь. /Общ. ред и сост. Ю.И. Аверьянов. - М.: Изд-во коммерч. ун-та, 1993 - 431 с.

49. Політологія/ Упорядкув. та ред. М.І. Сазонова; Харк. держ. ун-т. - Х.: Фоліо, 1998 - 734 с.

50. Почепцов Г. Г. Информационные войны. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 2000 - 680 с.

51. Почепцов Г. Г. Коммуникативные технологии ХХ века. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 2000 - 352 с.

52. Почепцов Г. Г. Паблік рилейшнз: Навчальний посібник. - К.: Т-во ”Знання”, 2000 - 506 с.

53. Почепцов Г. Г. Паблик рилейшнз для профессионалов. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 2000 - 624 с.

54. Почепцов Г.Г. Профессия: имиджмейкер. - СПб: Алетейя, 2001 - 256 с.

55. Почепцов Г. Г. Теория и практика коммуникации. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 1998 - 324 с.

56. Почепцов Г. Г. Теория коммуникации. - М.: “Рефл-бук”, К.:”Ваклер”, 2001 - 656 с.

57. Рогозин Г. Политический сыск или внутренняя разведка? //Записки Президенту. - 2004. - №16.

58. Ронин Р. Своя разведка: способы вербовки агентуры, методы проникновения в психику, форсированное воздействие на личность, технические средства скрытого наблюдения и съема информации: Практ. пособие. - Минск: Харвест, 1997 - 368 с.

59. Россель, Чарльз. Курс лекций о разведке. - М.: Международные отношения, 1999.

60. Советская внешняя политика в годы «холодной войны» (1945 - 1985): новое прочтение. - М.: Международные отношения, 1995 - 512 с.

61. Сенченко М.І. Латентні структури світової політики: Нариси з конспірології. - К.: МАУП, 2003. - 312 с.

62. Судоплатов П.А. Спецоперации. Лубянка и Кремль. 1930 - 1950 годы. - М., 1997.

63. Томас Г. Проблемы внутренней разведки. //Америка. - 2003. - 27 октября.

64. Фокс Л. Антибондівський закон. //Політика і культура - 2003. - 18-24 січня.

65. ЦРУ: государственный терроризм США. - М.: Планета, 1987 - 254 с.

66. ЦРУ глазами американцев: Сб. мат-в заруб. прессы/ Соб. О. Кедров. - М.: Прогресс, 1977 - 238 с.

67. Череда М. Трудное время для российской контрразведки. //Зеркало недели. - 1997. - №24.

68. Черняк Е.Б. 5 столетий тайной войны: из истории современной дипломатии и разведки. - М., 1972 - 432 с.

69. Черняк Е.Б. Жандармы истории. - М., 1975 - 398 с.

70. Черняк Е.Б. Секретная дипломатия Великобритании. - М., 1975 - 318 c.

71. Черняк Е.Б. Химеры старого мира. Из истории психологической войны. - М., 1970 - 422 с.

72. Шелленберг В. Лабиринт. Мемуары гитлеровского разведчика. - М., 1991 - 188 с.

73. Шелленберг В. Секретная служба Гитлера: Мемуары начальника управления шпионажа и диверсий службы безопасности СД. - Киев: фирма «Доверие», 1991 - 213 с.

74. Шпионаж Дворца головоломок. - М.: Политиздат, 1990 - 221 с.

75. Эндрю К. КГБ: история внешнеполитических операций от «Ленина до Горбачева». - Лондон, Сидней, Торонто: “Nota bene”, 1992 - 767 с.

IІІ. Мережа Інтернет

76. Адашкевич Ю.Н. Агентурный метод в борьбе с преступностью в зарубежных странах. //www.agentura.ru

77. Брачев В.С. Богатыри русcкого политического сыска. //http://lib.align.ru - електронна бібліотека.

78. Кошель П. Политический сыск в России 100 лет тому назад. //www.agentura.ru

79. Система спецслужб России. //www.agentura.ru

80. Спецслужба і небезпечна, і важка, або Чим займається СБУ. //офіційний сайт СБУ - www.sbu.com.ua

Размещено на Allbest.ru