Размещено на http://www.allbest.ru/

Структурні елементи марксистської теорії

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Структурні елементи марксистської теорії
• 1.1 Матеріалістична концепція історії
• 1.2 Теорія революції
• Розділ 2. Основні варіанти інтерпретації марксизму
• 2.1 Критичний, соціал-демократичний марксизм (Д. Каутський, Е.Бернштейн)
• 2.2 Ленінізм як послідовне продовження марксисткою теорії
• Висновки
• Список використовуваної літератури

Вступ

Актуальність даної теми полягає в тому, що в Україні впродовж більш ніж сто років (з 90-х років XIX століття) марксизм залишався впливовим філософським вченням, а в радянський період виявився одночасно і пануючою філософією і ідеологією, причому останньою, цілком природно увійшов у всі сфери суспільних відносин. З кінця 1980-х починається процес рішучого переосмислення та перегляду визнаних цінностей марксистського вчення, а в 90-х - набуває обвального характеру. Пануюче раніше вчення щонайменше в своїй явній формі, отримує по суті маргінальний статус.

Насправді ж вплив марксизму і на політичне мислення, і, наприклад, на реальне становлення філософського процесу в Україні до цього дня залишається значним, як безпосередньо (в особі носіїв марксисткою традиції в її радянському варіанті), так і опосередковано (за рахунок впливів, через існуючу понятійну сітку, навик мислення тощо). Проте «залишковий» вплив супроводжується все більшою втратою знання і тим більшим розумінням сенсу і значення марксисткою теорії. Цьому багато в чому сприяв радянський період, коли відбувалася інтенсивна ідеологія марксизму, підпорядкування його - як і всякої ідеологічної системи - миттєвим і часто суперечливим вимогам конкретної політики, поєднання марксизму з чужорідними йому елементами. Марксизм, перетворившись в теорію для широких мас, неминуче деградував як філософська доктрина. На сучасному етапі негативне відношення до марксизму нерідко супроводжується майже винятковим незнанням його інтелектуальної спадщини, процесом відштовхування «від імен» як таких.

Дослідження проблематики основних засад теорії марксизму в аспекті матеріалістичної концепції історії та теорії революції, а також критики вчення Маркса займалися такі вітчизняні і закордонні вчені як: Блох М., Волков Ю.Г., Гуревич А. Я., Добреньков В.И., Донхем Д., Кравченко А.И., Израитель В.Я., Мостовая И.В., Попов П.В., Сычев C.B., Тош Дж., Фукуяма Ф.

Метою даної роботи є аналіз основних аспектів теорії марксизму, її вмісту, проблематики, напрямів розвитку. Для реалізації поставлено цілі необхідно вирішити наступні завдання:

- охарактеризувати матеріалістичну концепцію історії;

- проаналізувати теорію революції;

- розглянути критику марксизму;

- проаналізувати ленінізм як послідовне продовження марксисткою теорії.

Об'єктом дослідження виступає теорія марксизму.

Предметом дослідження є основні постулати теорії марксизму, її проблемні аспекти і вплив на подальший розвиток філософських, економічних і політологічних концепцій.

Розділ 1. Структурні елементи марксистської теорії

1.1 Матеріалістична концепція історії

марксистський теорія ленінізм

У ХІХ столітті, фундаментальним кроком в розвитку розуміння історії була поява марксистської матеріалістичної концепції історії. Хоча ця концепція історичного розвитку була створена Карлом Генріхом Марксом (1818 -- 1883) і Фрідріхом Енгельсом (1820--1895) ще в середині XIX ст., вона, безперечно, є вченням і сучасним. В матеріалістичному розумінні історії немало прибічників, причому не лише в колишніх «соціалістичних» країнах, але і далеко за їх межами. Останні десятиліття характеризуються зростаючою увагою вчених-суспільствознавців провідних капіталістичних країн до матеріалістичного розуміння історії. Особливо воно популярне серед етнологів (соціальних антропологів) і археологів. У країнах далекого зарубіжжя лише за останні 20 років опубліковано декілька десятків монографій і збірок (не говорячи вже про окремі статті в періодичних виданнях), присвячених використанню історичного матеріалізму в етіології (соціальній антропології) і археології. Досить назвати монографії: Дж.У.Уессмен «Антропологія і марксизм» [38], М. Блох «Марксизм і антропологія» [28], Р. Макгвір «Марксистська археологія» [32]; Д. Донхем «Історія, влада, ідеологія: Центральні проблеми марксизму і антропології» [30]; збірки: «Марксистський аналіз і соціальна антропологія» [32]; «Виробничі стосунки. Марксистський підхід в антропології» [36]; «У напрямку до марксистської антропології. Проблеми і перспективи» [37] «Марксистські перспективи в археології» [34]; «Перспективи в марксистській антропології в США» [35]; «Діалектична антропологія» [29]; «Марксистський підхід в економічній антропології» [33].

Високо оцінюють матеріалістичне розуміння історії і багато впливових західних істориків, що не належать до марксистів. Ось що, наприклад, говорив в 1982 р. відомий американський історик Бернард Бейлін в одному із своїх звернень як президент Американської історичної асоціації на щорічних її зборах: «Зрозуміло, марксисти створили могутній засіб для впорядкування матеріалу в історичних працях. Якими б не були їх слабкості, історики-марксисти шукали -- саме шукали -- серед всіх обставин і випадковостей зусилля і досягнення людства і зводили разом найрізноманітніші матеріали в єдину несуперечливу картину, яка показувала як сьогодення виростає з минулого. Вони виділяли основні сили, які як прямо, так і через «домінуючі ідеології» формували живі людські функції, і прагнули об'єднати базисні сили і структури соціального і культурного життя у всеосяжну схему, яка концентрувала увагу на критичних переходах. Погляд з позицій марксизму залишається потужною силою в усвідомленні минулого, який би не був підхід до історії...» [20]. Англійський історик Джон Тош в книзі «Гонитва за історією. Цілі, методи і нові напрями у вивченні сучасної історії» в главі «Історія і соціальна теорія» характеризує матеріалістичне розуміння історії як найкращу соціальну теорію зі всіх що нині існують. І далі майже всю главу він присвячує викладу основних положень історичного матеріалізму. «Мій тривалий аналіз марксистської історичної теорії, -- пише Дж. Тош, -- деякі читачі можуть розцінити як суб'єктивну прихильність автора радикалізму, що вийшов з моди. То хіба марксизм не виявився на звалищі історії тепер, після 1989 р., коли у всьому світі збереглися лише острівці марксистських режимів, а міжнародний комуністичний рух потерпів повний крах?... Зараз ще рано стверджувати, якими будуть довгострокові наслідки зрушення 1989--1992 рр. в інтелектуальному плані, але відразу по двох причинах можна передбачити, що марксизм навряд чи вдасться швидко списати з рахунків. По-перше, більшість істориків-марксистів мало цікавилися можливим впливом їх роботи на політичний процес у минулому і сьогоденні, дотримуючись думки про мінімальний зв'язок між історичною теорією Маркса і його революційно-політичним вченням. По-друге, ця теорія не має рівних по широті охвату і рівню наукового опрацювання. Поки історики визнають необхідність теорії, вони звертатимуться до марксистської традиції. Обґрунтованість цього прогнозу стане безперечною, якщо ми врахуємо порівняльну теоретичну бідність інших напрямів історії» [24].

Згідно з матеріалістичним розумінням історії, фундаментом, базисом будь-якого конкретного суспільства, тобто соціально-історичного організму, є певна система соціально-економічних (виробничих) стосунків. Існує декілька типів соціально-економічних стосунків і, відповідно, декілька якісно відмінних одна від одної їх систем або суспільно-економічних устроїв (рабовласницький, феодальний і тому подібне). Кожна така система соціально-економічних стосунків є суспільною формою, в якій відбувається процес виробництва. Виробництво, узяте в певній суспільній формі, є не що інше, як певний спосіб устрю (рабовласницький, феодальний і т. п.). Тому природним для марксизму є покладання в основу класифікації соціоісторчних організмів пануючого в них суспільно-економічного устрою або, що в даному відношенні те ж саме, способу виробництва. Соціоісторчні організми, в яких панує один і той же суспільно-економічний устрій, відносяться до одного і того ж типу. Соціоісторчні організми, в яких домінують різні способи виробництва, відносяться до різних типів. Типи соціоісторчних організмів, виділені за такою ознакою, отримали назву суспільно-економічних формацій. Останніх існує стільки, скільки існує основних способів виробництва. Суспільно-економічні формації -- не просто типи суспільства. Вони такі типи суспільства, які одночасно є стадіями розвитку людського суспільства. Всесвітня історія з такої точки зору є перш за все процес розвитку і зміни суспільно-економічних формацій. Теорія розвитку і зміни суспільно-економічних формацій виникла як своєрідна квінтесенція досягнень всіх суспільних наук свого часу, перш за все історіології і політичної економії. В основі створеної основоположниками марксизму схеми розвитку і зміни суспільно-економічних формацій полягала періодизація всесвітньої історії, в якій як світові епохи виступали давньосхідна, антична, середньовічна і нова. На той час, коли жили і творили основоположники марксизму, стало ясним, що епоха нового часу є періодом становлення і затвердження капіталістичного суспільства. Раніше ж капіталізму не існувало. Для епохи середніх століть були характерні соціоісторчні організми якісно іншого типу -- феодальні, засновані на іншому -- не на капіталістичному, а на феодальному способі виробництва. Але феодальний спосіб виробництва з'явився в будь-якому разі не раніше VI--VII ст.

В античному світі його не було. Античні соціально-історичні організми базувалися на рабовласницькому способі виробництва. Але і вони існували не завжди. Про античне суспільство можна говорити, лише починаючи з VIII ст. до н.е. Йому передувала історія більш ніж двотисячоліття країн Давнього Сходу. К. Марксу багато в чому був неясний характер соціально-економічних стосунків, що панували в давньосхідних соціоісторчних організмах. Але їх однотипність і в той же час якісна відмінність не лише від буржуазних і феодальних, але і від античних, рабовласницьких не викликала у нього сумніву. Тому ним був зроблений висновок, що на Давньому Сході існував особливий антагоністичний спосіб виробництва, який він назвав азіатським.

Азіатську суспільно-економічну формацію він розглядав як першу історичну форму класового суспільства. Класовому суспільству, як свідчили факти, покладені в основу уявлень про дикість як першу стадію розвитку людства, передувало суспільство первісно-комуністичне. Капіталізм Маркс розглядав як останню антагоністичну суспільно-економічну формацію, за якою повинна послідувати комуністична. Цю створену К. Марксом схему зміни суспільно-економічних формацій в основному приймала більшість прибічників марксизму. Єдиним спірним моментом в ній був азіатський спосіб виробництва і, відповідно, азіатська суспільно-економічна формація. Ідеологічним керівництвом всіх «соціалістичних» країн, а тим самим і їх офіційною суспільною наукою ці поняття категорично відкидалися. Всім вченим ставилося в обов'язок вважати суспільства Давнього Сходу рабовласницькими. У періоди відносної свободи думок проблема азіатського способу виробництва була предметом запеклих дискусій. Перша з таких дискусій мала місце в кінці 20-х -- початку 30-х років, друга -- в другій половині 60-х -- початку 70-х років.

Поняття суспільно-економічної формації -- одна з ключових категорій матеріалістичного розуміння історії. Проте, як це не дивно, їй менше всього приділялося уваги фахівцями з історичного матеріалізму (далі - істматчиками). У підручниках історичного матеріалізму (далі - істмат) 40 --50-х не було не лише глав, але навіть розділів, присвячених їй [11].

Поняття соціоісторчного організму із самого початку було відсутнє в понятійному апараті марксистської теорії суспільства і історії. І це з неминучістю заважало зрозуміти категорію суспільно-економічної формації. Визначаючи формацію як суспільство або як стадію розвитку суспільства, істматчики ніяк не розкривали сенсу, який вкладали при цьому в слово «суспільство», гірше за те, вони без кінця, самі абсолютно не усвідомлюючи того, переходили від одного сенсу цього слово до іншого, що з неминучістю породжувало неймовірну плутанину.

Кожна конкретна суспільно-економічна формація є певним типом суспільства, виділеним за ознакою соціально-економічної структури. Це означає, що конкретна суспільно-економічна формація є не що інше, як те загальне, що властиво всім соціально-історичним організмам, що володіють даною соціально-економічною структурою. У понятті конкретної формації завжди фіксується, з одного боку, фундаментальна тотожність всіх соціоісторчних організмів, що мають одну і ту ж систему виробничих стосунків, а з іншого боку, істотна відмінність між конкретними суспільствами з різними соціально-економічними структурами. Таким чином, співвідношення соціоісторчного організму, що належить до тієї або іншої суспільно-економічної формації, і самої цієї формації є відношення як окреме і загальне. Проблема загального і окремого належить до найважливіших проблем філософії, і спори довкола неї велися впродовж всієї історії цієї області людського знання. Починаючи з епохи середньовіччя два основні напрями в вирішенні цього питання отримали назви номіналізму і реалізму. Згідно з поглядами номіналістів, на об'єктивному світі існує лише окреме. Загального ж або зовсім немає, або воно існує лише в свідомості, є конструкцією людського розуму. Іншу точку зору відстоювали реалісти. Вони вважали, що загальне існує реально, зовні і незалежно від свідомості людини і утворює особливий світ, відмінний від плотського світу окремих явищ. Цей особливий світ загального, по своїй природі духовний, ідеальний, і є первинним по відношенню до світу окремих речей. У кожній з цих двох точок зору є істина, але обидві вони невірні, хоча і не однаковою мірою. Для вчених безперечним є існування на об'єктивному світі законів, закономірності, суті, необхідності. А все це -- завжди загальне. Загальне таким чином існує не лише в свідомості, але і на об'єктивному світі, але інакше, ніж існує окреме. І ця інаковость буття загального полягає зовсім не в тому, що воно утворює особливий світ, що протистоїть світу окремого. Немає особливого світу загального, суті. Загальне існує не само по собі, не самостійно, а лише в окремому і через окреме. З іншого боку, і окреме не існує без загального. Такий погляд можна назвати матеріалістичним ессенціалізмом (від латів. essentia-- суть). Він протистоїть як номіналізму, так і об'єктивно-ідеалістичному ессенціалізму (реалізму). Таким чином в світі мають місце два різні види об'єктивного існування: один вигляд -- самостійне існування, як існує окреме, і другий -- існування лише в іншому і через інше: в даному випадку в окремому і через окреме, як існує загальне.

Загальне між соціоісторчними організмами, що відносяться до однієї суспільно-економічної формації, зрозуміло, не вичерпується їх соціально-економічною структурою. Але об'єднує всі ці соціоісторчні організми, обумовлює їх приналежність до одного типу перш за все, звичайно, наявність у всіх них однієї і тієї ж системи виробничих стосунків. Все інше, що ріднить їх, є похідним від цієї фундаментальної спільності. Саме тому В.І. Ленін неодноразово визначав суспільно-економічну формацію як сукупність або систему певних виробничих стосунків. Проте в той же час він ніколи не зводив її повністю до системи виробничих стосунків. Для нього суспільно-економічна формація завжди була типом суспільства, узятого в єдності всіх його сторін [13].

Згідно з матеріалістичним розумінням історії К. Маркса, виробничі стосунки об'єктивні, матеріальні. Відповідно, матеріальною є і вся система, утворена цими стосунками. А це означає, що вона функціонує і розвивається за своїми власними законами, не залежними від свідомості і волі людей, що живуть в системі цих стосунків. Ці закони і є законами функціонування і розвитку суспільно-економічної формації. Введення поняття про суспільно-економічну формацію, вперше дозволило поглянути на еволюцію суспільства як на природно-історичний процес та зробило можливим виявлення не лише загального між соціоісторчними організмами, але одночасно і унікального в їх розвитку. Всі соціоісторчні організми, що належать до однієї і тієї ж формації, мають своєю основою одну і ту ж систему виробничих стосунків, неминуче повинні розвиватися за одними і тими ж законами. Як би не відрізнялися одна від одної сучасна Англія і сучасна Франція, сучасна Італія і сучасна Японія, всі вони є буржуазними соціоісторчними організмами, і розвиток їх визначається дією одних і тих же законів -- законів капіталізму. В основі різних формацій лежать якісно відмінні системи соціально-економічних стосунків. Це означає, що різні формації розвиваються по-різному, за різними законами. Тому з такої точки зору найважливішим завданням суспільної науки є дослідження законів функціонування і розвитку кожної з суспільно-економічних формацій, тобто створення теорії кожної з них. По відношенню до капіталізму таке завдання спробував вирішити К.Маркс. Єдина дорога, яка може привести до створення теорії будь-якої формації, полягає у виявленні того істотного загального, що виявляється в розвитку всіх соціоісторчних організмів даного типу. Цілком зрозуміло, що розкрити загальне в явищах неможливо, не відволікаючись від відмінностей між ними. Виявити внутрішню об'єктивну необхідність будь-якого реального процесу можна, лише звільнивши його від тієї конкретно-історичної форми, в якій вона виявилася, лише представивши цей процес в «чистому» вигляді, в логічній формі, тобто таким, яким він може існувати лише в теоретичній свідомості. Якщо в історичній реальності конкретна суспільно-економічна формація існує лише у соціоісторчних організмах як їх загальна основа, то в теорії ця внутрішня суть одиничних суспільств виступає в чистому вигляді, як щось самостійне що існує, а саме як ідеальний соціоісторчний організм даного типу. Прикладом може послужити «Капітал» Маркса. У цій праці розглядається функціонування і розвиток капіталістичного суспільства, але не якого-небудь визначеного, конкретного: англійського, французького, італійського тощо, а капіталістичного суспільства взагалі. І розвиток цього ідеального капіталізму, чистої буржуазної суспільно-економічній формації є не що інше, як відтворення внутрішньої необхідності, об'єктивної закономірності еволюції кожного окремого капіталістичного суспільства.

Як ідеальні соціоісторчні організми виступають в теорії і всі інші формації. Цілком зрозуміло, що конкретна суспільно-економічна формація в чистому вигляді, тобто як особливий соціоісторчний організм, може існувати лише в теорії, але не в історичній реальності. В останній вона існує в окремих суспільствах як їх внутрішня суть, їх об'єктивна основа. Кожна реальна конкретна суспільно-економічна формація є типом суспільства і тим самим те об'єктивне загальне, що властиво всім соціоісторчним організмам даного типу. Тому вона може бути названа суспільством, але у жодному випадку не соціоісторчним організмом. Як соціоісторчний організм вона може виступати лише в теорії але не в реальності. Кожна конкретна суспільно-економічна формація, будучи певним типом суспільства, є тим самим суспільством даного типа взагалі. Капіталістична суспільно-економічна формація є капіталістичним типом суспільства і одночасно капіталістичним суспільством взагалі. Кожна конкретна формація знаходиться в певному відношенні не лише до соціоісторчного організму даного типу, але до суспільства взагалі, тобто тому об'єктивному загальному, яке властиво всім соціоісторчним організмам, незалежно від їх типу. По відношенню до соціоісторчних організмів даного типу кожна конкретна формація виступає як загальне. По відношенню до суспільства взагалі конкретна формація виступає як загальне менш високого рівня, тобто як особливе, як конкретний різновид суспільства взагалі, як особливе суспільство. Кажучи про суспільно-економічну формацію К. Маркс ніколи не проводив чіткої грані між конкретними формаціями і формацією взагалі. Тим часом різниця існує і вона значна. Кожна конкретна суспільна формація є не лише типом суспільства, але і суспільством даного типу взагалі, особливе суспільство (феодальне суспільство взагалі, капіталістичне суспільство взагалі і тому подібне). Абсолютно інакше йде справа з суспільно-економічною формацією взагалі. Вона немає суспільства ні в якому сенсі цього слова.

К. Маркс вважав, що будь-яка конкретна суспільно-економічна формація включає два моменти: 1) вона -- конкретний тип суспільства і 2) вона ж -- суспільство взагалі цього типу. Тому поняття конкретної формації включене в два різні ряди понять. Один ряд: 1) поняття соціоісторчного організму як окремого конкретного суспільства, 2) поняття про ту або іншу конкретну формацію як суспільство взагалі певного типу, тобто особливе суспільстві, 3) поняття про суспільство взагалі. Інший ряд: 1) поняття про соціоісторчні організми як окремі конкретні суспільства, 2) поняття про конкретні формації як типи соціоісторчних організмів, виділених за ознакою соціально-економічної структури, 3) поняття про суспільно-економічну формацію взагалі як про соціально-економічний тип соціоісторчних організмів взагалі. Поняття суспільно-економічної формації взагалі, як і поняття суспільства взагалі, відображає загальне. Поняття суспільства взагалі відображає те загальне, що властиво всім соціоісторчним організмам незалежно від їх типу. Поняття суспільно-економічної формації взагалі відображає те загальне, що властиво всім конкретним суспільно-економічним формаціям незалежно від їх специфічних особливостей, а саме, що всі вони є типами, виділеними за ознакою соціально-економічної структури.

У теорії суспільно-економічних формацій К. Маркса кожна формація виступає як суспільство взагалі певного типу і тим самим як чистий, ідеальний соціально-історичний організм даного типу. У цій теорії фігурують первісне суспільство взагалі, азіатське суспільство взагалі, чисте античне суспільство і тому подібне. Відповідно зміна суспільних формацій з'являється в ній як перетворення ідеального соціально-історичного організму одного типу на чистий соціально-історичний організм іншого, більш високого типу: античного суспільства взагалі у феодальне суспільство взагалі, чистого феодального суспільства в чисте капіталістичне суспільство і тому подібне. Згідно з цим людське суспільство в цілому виступає в теорії як суспільство взагалі -- як єдиний чистий соціоісторчний організм, стадіями розвитку якого є суспільства певного типа: чисте первісне, чисте азіатське, чисте античне, чисте феодальне і чисте капіталістичне.

Але в історичній реальності людське суспільство ніколи не було єдиним соціально-історичним організмом. Воно завжди було величезною безліччю соціоісторчних організмів. І конкретні суспільно-економічні формації теж ніколи в історичній реальності не існували як соціоісторчні організми. Кожна формація завжди існувала лише як те фундаментальне загальне, яке властиво всім соціально-історичним організмам, що мають своєю основою одну і ту ж систему соціально-економічних стосунків.

Найважливішою справою в будь-якій науці є те, що прийнято називати інтерпретацією теорії. Вона полягає у виявленні того, як необхідність виступаюча в теорії в чистому вигляді, виявляється в реальності. Потребує такої інтерпретації і теорія суспільно-економічних формацій. У теорії, що претендує на відображення дійсності, будь-який реальний історичний процес виступає в чистому, ідеальному вигляді, у формі логічного процесу. Як вказував Ф. Енгельс, логічне є «не що інше, як віддзеркалення історичного процесу в абстрактній і теоретично послідовній формі; віддзеркалення виправлене, але виправлене відповідно законам які дає сам дійсний історичний процес, причому кожен момент може розглядатися в тій точці його розвитку, де процес досягає повної зрілості, своєї класичної форми» [27].

Теорія суспільно-економічних формацій претендує на віддзеркалення процесу розвитку людського суспільства в абстрактній і теоретично послідовній формі. Теорія кожної конкретної суспільно-економічної формації відображає об'єктивну необхідність розвитку всіх соціоісторчних організмів, що мають своєю основою дану систему соціально-економічних стосунків, всіх соціоісторчних організмів одного типу. Відповідно теорія суспільно-економічних формацій в цілому відтворює об'єктивну необхідність розвитку всіх взагалі соціоісторчних організмів, тобто людського суспільства в цілому. Але останнє положення потребує уточнення. У застосуванні до теорії тієї або іншої конкретної формації, кажучи про всі соціоісторчні організми даного типу, мається на увазі кожен з них, узятий окремо. Іншій інтерпретації бути не може. У відношенні ж теорії суспільно-економічних формацій, узятої, в цілому можливі дві різні інтерпретації поняття «все» в застосуванні до соціоісторчних організмів. Одна з них полягає в тому, що схема, яка претендує на те, що вона відтворює об'єктивну необхідність розвитку людського суспільства в цілому, тобто всіх існуючих і існуючих соціально-історичних організмів, є ідеальна модель розвитку кожного соціоісторчного організму, взятого окремо. Інша інтерпретація полягає в тому, що теорія суспільно-економічних формацій відтворює об'єктивну необхідність розвитку всіх соціоісторчних організмів лише разом узятих, але жодного з них, узятого окремо. І найважливіше питання -- яка з цих двох інтерпретацій теорії суспільно-економічних формацій вірна?

1.2 Теорія революції

Вивчати суспільство і не вивчати революцію неможливо. Сам термін «революція» широковживаний. Виділяють наукову, технічну, торгову, фінансову, аграрну, культурну революцію, революцію в моді тощо. Основний критерій визначення - вплив на суспільство.

Зрозуміло одне, революція невід'ємна складова частина соціального процесу взагалі і соціальних змін зокрема. Коли ми говоримо про її невід'ємність маємо на увазі те, що революція в широкому розумінні, являє собою особливий тип соціального конфлікту, а значить потенційно можливе проходження соціального конфлікту через стадію безпосереднього зіткнення (інтересів, мотивів, соціальних і політичних сил, політичних інститутів). Таке безпосереднє зіткнення буде мати вигляд революції в її вузькому розумінні. Але це не значить, що ця потенційна можливість має бути реалізована. Та як свідчить політична історія, будь-яке суспільство, яке хоче отримати вагомий соціальний досвід, має пережити свою революцію, а можливо і не одну. Саме тому, до вивчення революції, не тільки як конкретно-історичного, але і соціально-філософського і політичного явища долучались представники всіх соціо-гуманітарних наук.

Знання про революцію може існувати у вигляді теорії революції, концепції революції, ідеології революції. Під теорією революції розуміють весь комплекс ідей, накопичений соціо-гуманітарним знанням. Характерними рисами теорій революції (або точніше мега-теорії) є спроба сформулювати закономірності (а можливо і закони) революції; застосування наукового інструментарію для аналізу революцій (від історичного матеріалізму К. Маркса до математично-формалізованих інструментаріїв Д.Снайдера, Ч. Тіллі, Т. Гарра), у зв'язку з цим певна об'єктивність і обґрунтованість висновків щодо конкретної революції і явища в цілому.

Під концепцією революції розуміється набір поглядів, ідей, знань, які дозволяють використати знання про революцію як інструмент конкретних соціальних перетворень або змін. Концепція революції може дорівнювати поняттю технології революції. Концепція революції передбачає знання про конкретні прийоми, способи, формалізовані операції щодо революції, як соціальної технології. Концепція(-ії) знаходяться на озброєнні політичних сил, груп, лідерів, еліт і можуть бути реалізовані, враховуючи ті чи інші обставини.

Під ідеологією революції розуміються знання для так званого “широкого вжитку”, яке постійно циркулює в суспільстві на рівні різних соціальних і політичних груп. Характерними рисами ідеології революції є догматизм, апологетичність, спекулятивність, ілюзорність. Ідеологія революції використовується в різних умовах, для впливу на ті чи інші соціальні групи, класи, які виступають як рушійні сили революції. Часто ідеологія революції виступає як міф революції, направлений на формування “атмосфери революції”, “свята революції”, “права революції”, “справи революції”, “моралі революції” тощо.

Не вдаючись до ретельного аналізу теоретичного надбання в галузі дослідження революції, визнаємо, що революція на цей час є природною і фундаментальною частиною історії і сучасності більшості країн світу. Більшою мірою всім відомо про європейські революції. Але революційні рухи, явні і латентні, продовжуються і до цього часу, маючи впливи на розвиток суспільств у Латинській Америці, Африці, арабських країнах. Особливо важливими є знання про революцію для країн, які в своєму цивілізаційному розвитку повертаються до самого конфліктогенного типу суспільства, до капіталізму. Революція, поки що побіжно, але зачепила і Україну. Саме тому все більше українських дослідників звертаються до дослідження революції [7].

Аналіз явища революції неможливий без розрізнення явища соціальної революції і політичної революції. Цей аспект заслуговує на своє ґрунтовне дослідження. Зупинимось на аналізі витоків теорії політичної революції, сутність якої в захоплені політичної (державної) влади і докорінній зміні соціальних інститутів усіх сфер життя суспільства.

Сам термін “революція” (від лат. revolution - рух, обертання, колообіг) прийшов у словник суспільствознавців з астрономії. Відомий астроном і мислитель Я. Коперник у 1543 р. написав працю “Колообіг небесних сфер” (“De revolutionibus orbium coelestium”). В астрономії, цей термін означав обертальний рух, рух по колу небесних тіл. Тобто рух, в основі якого лежить принцип повернення рано чи пізно в ту саму точку, з якої починався рух. Тому, можливо, перша згадка про революцію в політичному житті, згадка про реставрацію (від лат. restautio - відновлення) політичного режиму [22].

Події в Англії в XVII ст. (1640-1653 рр.), їх аналіз змінили політичну сутність терміну. З кінця XVII ст. революція стала розумітись як сукупність радикальних змін, а також стає синонімом таким поняттям (відповідно і явищам) як “заколот”, “переворот”, “бунт”, “повстання”, “смута”, “насилля”.

Новим етапом у формуванні теорії революції стали дослідження, аналіз і написання історії французької революції 1789-1799 рр. У цьому етапі треба розрізняти два періоди. Перший період, це дослідження французької революції самими учасниками або сучасниками, свідками цих подій. Другий період починається в 30-40 рр. XIX ст., коли починає діяти принцип, за яким велич і ницість подій, їх наслідки можна побачити і зрозуміти через деякий час. Нове покоління дослідників робить свої висновки. Більше того революція XVIII ст. у Франції починає аналізуватись через призму і порівняння нового типу революцій, революцій XIX ст., в яких приймають участь нові політичні сили, класи і соціальні групи.

Оскільки революції відігравали в останні два століття таку важливу роль у світовій історії, не викликає подиву така кількість теорій, які намагаються пояснити їхню сутність. Деякі теорії було сформульовано ще на світанку історії суспільних наук; найважливішою з них було вчення Карла Маркса. Маркс, який жив задовго до здійснення в ім'я його ідей будь-якої революції, прагнув до того, щоб його поглядами скористалися не як аналізом умов революційних змін, а як засобами впровадження таких змін. Слушні чи неслушні, але ідеї Маркса мали величезний практичний вплив на соціальні зміни XX століття.

Марксові погляди на революцію ґрунтуються на його тлумаченні історії людства взагалі. За Марксом, еволюція суспільств позначена періодичними класовими конфліктами, які, за умови їхнього загострення, тяжіють до перетворення на процес революційних змін. Класова боротьба бере свій початок у суперечностях -- суспільних протиріччях, які неможливо вирішити. Головні причини протиріч можна віднести до економічних змін, або змін у виробничих силах. У будь-якому стабільному суспільстві існує рівновага між економічною структурою, суспільними відносинами та політичною системою. Із зміною у виробничих силах посилюється суперечність, що призводить до явних конфліктів між класами і, врешті-решт, до революції.

Маркс застосував цю модель як до розвитку феодалізму, так і до того, що він вважав ймовірною майбутньою еволюцією промислового капіталізму. Традиційні феодальні країни Європи спиралися на аграрне виробництво; виробниками були кріпаки, залежні від класу поміщиків-аристократів і дворянства. Економічні зміни в цих країнах дали поштовх розвитку великих і малих міст, де розвивалися торгівля й виробництво. Ця нова економічна система, створена в рамках феодального суспільства, загрожувала самим його основам. Замість того, щоб ґрунтуватися на традиційних відносинах "поміщик -- кріпак", новий економічний порядок заохочував промисловців виробляти товари для продажу на відкритих ринках. Суперечності між старою феодальною економікою та новоствореною капіталістичною системою врешті загострюються, набуваючи форми запеклих сутичок між новим класом капіталістів та феодалами-поміщиками. Результатом цього процесу була революція, найпоказовішою з яких є Французька революція 1789 року. Як стверджував Маркс, через такі революції та революційні зміни в інших європейських країнах класові капіталістів вдалося посісти панівне становище.

Однак, згідно з вченням Маркса, прихід промислового капіталізму тягне за собою нові суперечності, які зрештою призведуть до подальших революцій, продиктованих ідеалами комунізму. Під комунізмом Маркс розумів власність не окремих осіб, а цілого суспільства на засоби виробництва. Промисловий капіталізм -- економічний лад, що ґрунтується на особистій зацікавленості в прибутках та на конкуренції між фірмами, що продають свої вироби, створює прірву між багатою меншістю, яка контролює промислові ресурси, та зубожілою більшістю найманих робітників. Робітники й капіталісти втягуються в дедалі напруженіший взаємний конфлікт. Робітничі рухи й політичні партії, що репрезентують головну масу трудящих, врешті кидають виклик правлінню класу капіталістів і повалюють існуючу політичну владу. На думку Маркса, якщо позиції панівного класу особливо міцні, для проведення необхідних змін необхідне насильство. За інших обставин цей процес може відбутися мирним шляхом, через парламентські дії, необхідності в революції (у зазначеному вище розумінні) не виникатиме.

Отже, Маркс допускав різні форми класової боротьби. Він не заперечував значимість мирних форм боротьби в рамках профспілкового руху, але вважав, що реформістська боротьба, принаймні, в ранній період розвитку капіталізму, не вирішить проблему антагонізму, не призведе до подолання відчуження трудящих від засобів виробництва. Кардинальне вирішення проблеми він вбачав в соціальній революції.

Погляди Маркса на цю проблему, особливо їх еволюція досі глибоко не проаналізовані і не вивчені. Широко відомі його слова «революції - локомотиви історії» і в той же час не затребувані його думки про те, що революційну боротьбу важко регулювати, що її кінцеві результати часто виявляються мало схожими на декларовану революціонерами мету. А Енгельс прямо вказував, що «у будь-якій революції неминуче робиться безліч дурниць».

Головним питанням революції Маркс вважав питання про владу. Це дуже багатогранна проблема, яка аж ніяк не зводилася соціологом до ідеї диктатури пролетаріату, як це уявлялося в «радянському» марксизмі.

Маркс і Енгельс підкреслювали єдність громадянського суспільства і держави, вони прямо вказували, що перше виступає як зміст, а друге - як форма. При цьому Маркс і Енгельс відзначали, що власне державна влада, її монополія ніколи не забезпечить свободу, навпаки, справжня свобода можлива лише там, де є емансиповані громадянське суспільство, здатне диктувати свою волю державі.

Важливе місце в марксистській соціології революції займає ідея про «відмирання» держави, яка постійно коректувалася і шліфувалася. За Марксом, необхідним етапом на шляху до бездержавного самоврядування є встановлення політичної влади робітничого класу у вигляді диктатури пролетаріату. Однак на основі аналізу конкретного революційного досвіду Паризької Комуни Маркс усвідомив багато негативні сторони надто короткої практики диктатури пролетаріату, істотно переглянувши низку своїх колишніх міркувань. Для Маркса стало важливим те, що державна влада має складну, принаймні, подвійну природу: це не тільки інструмент, за допомогою якого економічно панівний клас стає також і політично панівним класом, але і механізм для виконання спільних управлінських завдань, що випливають з природи всякого суспільства.

Таким чином, якщо подивитися на Марксівську соціологію революції з різних часових координат, то в ній можна знайти і суперечності, і двозначності, і просто помилки. Частину з них, погодившись з мінливою життєвою практикою, виправив сам Маркс; щось скоректував після його смерті Енгельс, а щось просто не витримало випробування часом - абсолютизація соціально-класових антагонізмів свого часу, применшення ролі формального демократизму, трактування демократії як історично минущого явища та ін.

Соціальний розвиток, за Марксом, відбувається відповідно до певних законів, під якими він розуміє «внутрішній і необхідний зв'язок» між явищами. Маркс вірив в існування універсальних і незмінних історичних законів, що лежать в основі розвитку людства. Він вважав, що протиріччя, боротьба протилежностей є джерело рушійної сили розвитку. Сходження від абстрактного до конкретного у нього розглянуто як загальнонаукових метод пізнання.

З теорії революції, можна зробити низку безумовно важливих для усвідомлення процесу історичного розвитку суспільства висновків: прогрес без революції неможливий, дослідження прогресу приводить до дослідження революцій; революція - закономірна форма розвитку суспільства; революція - не є виключно політичним переворотом, що здійснюється за бажанням окремих осіб; революція є наслідком різного роду причин: економічних, ідеологічних, соціальних.

Розділ 2. Основні варіанти інтерпретації марксизму

2.1 Критичний, соціал-демократичний марксизм (До. Каутський, Е.Бернштейн)

Ідейні витоки соціал-демократії беруть початок з часів Великої французької революції і ідей соціалістів-утопістів. Але поза сумнівом є те, що вона отримала імпульс від марксистської теорії і під її впливом сформувалася в потужну філософсько-ідеологічну течію. При цьому головною стимул-реакцією затвердження і інстітуціоналізації соціал-демократії були формування і зростання в кінці XIX - початку XX ст. ролі і впливу робітничого руху в країнах з розвиненим капіталізмом. Спочатку майже всі соціал-демократичні партії виникли як позапарламентські партії, покликані відстоювати в політичній сфері інтереси робочого класу. Про це свідчить хоч би той факт, що у ряді країн (наприклад, у Великобританії і Скандинавських країнах) профспілки і понині є колективними членами цих партій. Соціал-демократія спочатку розділяла найважливіші постулати марксизму на ліквідацію капіталізму і корінне переоблаштування суспільства на початках диктатури пролетаріату, усуспільнення засобів виробництва, загальної рівності і так далі.

Деякі члени цих партій підтримували ідею марксистів про революційну дорогу ліквідації капіталізму і перехід до соціалізму. Але в реальному житті вийшло так, що соціал-демократія в цілому визнала існуючі суспільно-політичні інститути і загальноприйняті правила політичної гри. Партії соціал-демократичної орієнтації інституціоналізувалися, стали парламентськими партіями. З цієї точки зору всю подальшу історію соціал-демократії можна розглядати також і як історію поступового відходу від марксизму. Реальна практика змусила керівників соціал-демократії переконатися в безперспективності революційного переходу від старої суспільної системи до нової, в необхідності трансформувати, удосконалити її [3]. В економічній і політичній боротьбі тієї епохи вони переконалися, що багато вимог робочого класу можна реалізувати мирними засобами в процесі повсякденних і поступових змін. Мало не всі соціалістичні і соціал-демократичні партії ставили своєю метою "розрив з капіталізмом".

Їх програми кінця XIX - початки XX ст. не були революційними в повному розумінні цього слова, хоча і містили відомий набір радикальних гасел. Із самого початку для більшості соціал-демократичних партій було характерне поєднання революційних гасел з опортуністичною, прагматичною політичною практикою. Поступово в програмах більшості соціал-демократичних партій брали гору опортунізм, прагматизм, реформізм. Особливо прискореними темпами цей процес пішов після більшовицької революції в Росії, яка перед всім світом своїм прикладом продемонструвала згубність тієї революційної дороги, яка пропонувалася марксизмом (а в його крайніх формах - марксизмом-ленінізмом). Слід підкреслити, що по основоположних ідеях марксизму про революцію, непримиренну класову боротьбу, диктатуру пролетаріату в перші два десятиліття XX ст. позначився розкол в робочому русі і соціал-демократії. Але більшовицька революція і створений вслід за нею III Комуністичний інтернаціонал інституціоналізирував цей розкол. Соціал-демократія і комунізм, що виросли практично на одній і тій же соціальній основі і з одних і тих же ідейних витоків, по найважливіших питаннях світовлаштування виявилися на протилежних сторонах барикад. Причини таких подій коренилися в самій природі робочого руху і соціал-демократії. Як би передбачаючи можливість появи диктаторського соціалізму (згідно з марксистською ідеєю - диктатури пролетаріату), керівники крила реформістів соціал-демократії проголосили своєю метою побудову демократичного соціалізму. Спочатку з цього питання розвернулися досить гострі спори, в яких опоненти цієї ідеї приводили головний аргумент, що соціалізм не може бути недемократичним. Але історія, як мовиться, розпорядилася інакше, показавши, що поряд з демократичним бувають нацистський, більшовицький і інші варіанти тоталітарного соціалізму. Поняття "Демократичний соціалізм", мабуть, вперше було використано в 1888 р. Б. Шоу для позначення соціал-демократичного реформізму. Пізніше за нього використовував Е. Бернштейн, але його остаточному закріпленню сприяв Р. Гильфердінг.

В основі первинної концепції демократичного соціалізму лежала розроблена в середині XIX ст. Л. фон Штайном програма політичної, економічної і культурної інтеграції робітничого руху в існуючу систему. Для представників даної традиції із самого початку було характерне визнання правової держави як позитивного чинника в справі поступового реформування і трансформації капіталістичного суспільства [23].

Розробка основоположних постулатів демократичного соціалізму, орієнтованого на поступове реформування суспільства, була запропонована Е. Бернштейном. В аспекті визнання ідеї інтеграції робочого класу в існуючу систему і її поступовою трансформації еволюційним шляхом більшість сучасних соціал-демократів є спадкоємцями Е. Бернштейна. Головна його заслуга полягала у відмові від тих руйнівних установок марксизму, реалізація яких в Росії і низці інших країн призвела до встановлення тоталітарних режимів. Йдеться перш за все про установки на знищення старого світу в особі капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, непримиренну класову боротьбу, соціальну революцію як єдино можливий шлях скинення старого порядку і так далі Відкидаючи ідею диктатури пролетаріату, Е.Бернштейн обґрунтовував необхідність переходу соціал-демократії "на грунт парламентської діяльності, народного представництва і народного законодавства, які суперечать ідеї диктатури".

Соціал-демократія відмовляється від насильницьких, конвульсивних форм переходу до досконалішого соціального пристрою. "Класова ж диктатура належить нижчій культурі", - підкреслював Бернштейн. Він вважав, що "соціалізм не лише за часом, але і за внутрішнім своїм змістом" є "законною спадщиною" лібералізму. Йдеться про такі принципові для обох течій питання, як свобода особи, господарська самостійність окремого індивіда, його відповідальність перед суспільством за свої дії і так далі

Свобода, позв'язана з відповідальністю, говорив Бернштейн, можлива лише за наявності відповідної організації і "в цьому сенсі соціалізм можна було б навіть назвати організаторським лібералізмом". В очах Бернштейна "демократія - це засіб і в той же час мета. Вона є засобом проведення соціалізму, і вона є формою здійснення цього соціалізму". При цьому він не без підстав говорив про те, що "демократія в принципі передбачає скасування панування класів, якщо навіть не самих класів". Він же - і теж не без підстав - говорив про "консервативну властивість демократії". І дійсно, в демократичній системі окремі партії і сили що стоять за ними так чи інакше усвідомлюють кордони свого впливу і міру своїх можливостей і можуть зробити лише те, на що в даних умовах можуть розраховувати. Навіть у тих випадках, коли ті або інші партії пред'являють підвищені вимоги, часто робиться це, щоб мати можливість отримати більше при неминучих компромісах з іншими силами і партіями.

Це обумовлює помірність вимог і поступовість перетворень. Е.Бернштейн наполегливо підкреслював, що "демократія суть засіб і мета одночасно. Вона - засіб завоювання соціалізму і форма здійснення соціалізму". Як вважав Бернштейн, в політичному житті лише демократія є формою існування суспільства, придатною для здійснення соціалістичних принципів. На його думку, реалізація повної політичної рівності є гарантією реалізації основних ліберальних принципів. І в цьому він бачив суть соціалізму. У такій соціалістичній інтерпретації ліберальних принципів Бернштейн виділяв три основні ідеї: свободу, рівність, солідарність. Причому на перше місце Бернштейн ставив солідарність робітників, вважаючи, що без неї свобода і рівність при капіталізмі для більшості трудящих залишаться лише благими побажаннями. Тут перед соціал-демократією виникало питання: як добитися того, щоб соціалістичне суспільство стало суспільством найбільшої економічної ефективності і найбільшої свободи, одночасно не відмовляючись від рівності всіх членів суспільства? Головне завдання соціал-демократії Бернштейн бачив в тому, щоб вирішити це протиріччя.

Вся подальша історія соціал-демократії, по суті справи, і є історія пошуків вирішення означеного протиріччя. Очевидно, що пріоритет в розробці теорії демократичного соціалізму належить Е. Бернштейну і в його обличчі - німецькій соціал-демократії.

Важливий вклад внесли представники фабіанського і гильдейського соціалізму, посибілізм і інші течії реформістів у французькому соціалізмі. Слід назвати також австро-марксизм, особливо його ідейних керівників О.Бауера, М. Адлера, До. Реннера, що активно виступали проти більшовизму і ленінізму [26]. Були і такі національні соціал-демократичні рухи, які із самого початку розвивалися на основах суто реформістів і випробовували на собі лише незначний вплив марксизму. До них відносяться, зокрема, англійський лейборизм і скандінавська соціал-демократія. Відкидаючи революційну дорогу заміни капіталізму соціалізмом, вони в той же час декларували своєю метою побудову справедливого суспільства. При цьому вони виходили з тези про те, що, ліквідувавши експлуатацію людини людиною, необхідно залишити в недоторканості основні ліберально-демократичні інститути і свободи. Показово, що в програмних документах лейбористської партії Великобританії (ЛПВ) соціалізм як соціально-політична система взагалі не позначений. Лише у IV пункті статуту партії 1918 р. говориться про те, що ЛПВ прагне "забезпечити працівникам фізичної і розумової праці повний продукт їх праці і його найбільш справедливий розподіл на основі суспільної власності на засоби виробництва, розподілу і обміну і найкращої системи народного управління і контролю над кожною галуззю промисловості або сфери обслуговування". Шведські соціал-демократи ще в 20-і рр. нашого століття сформулювали концепцію так званого "функціонального соціалізму" і "промислової демократії", які не передбачали ліквідацію або одержавлення приватної власності. Істотною віхою в становленні сучасної соціал-демократії стала "націоналізація". Вже Е. Бернштейн поставив під сумнів правомірність тези Комуністичного маніфесту, згідно з яким "у пролетаря немає вітчизни". Як писав Бернштейн, "робітник, який є в державі, в общині та ін. рівноправним виборцем, а внаслідок того і співвласником суспільного багатства нації, дітей якої община виховує, здоров'я якої охороняє, оберігає від несправедливостей, має вітчизну, не припиняючись бути в той же час світовим громадянином". При цьому він твердо висловлювався за те, щоб німецькі робітники у разі потреби встали на захист національних інтересів Німеччини. Голосування німецьких соціал-демократів 4 серпня 1914 р. в рейхстагу за ухвалення закону про військові кредити було визнанням ними загального національного завдання, відкриту маніфестацію підпорядкування класових пріоритетів національним. Це означало, по суті справи, визнання німецькою соціал-демократією існуючої національної держави як позитивного факту історії. Війна внесла свої корективи у позиції лейбористів Великобританії. Був, зокрема, похитнений їх пацифістський інтернаціоналізм. У 1915 р. троє представників лейбористської партії увійшли до складу коаліційного уряду. Представники лейбористів були притягнені до участі в різних урядових комітетах, трибуналах і агентствах. Очевидно, що включившись в механізм управління країною, вони отримали новий статус. Цим німецькі соціал-демократи і англійські лейбористи демонстрували своє перетворення на лояльну політичну силу, що добивається своїх цілей в двоєдиному процесі взаємного суперництва і співпраці робочого класу і буржуазії в рамках національної держави. По цій же дорозі пішли соціал-демократичні партії інших країн індустріально розвиненої зони світу [14].

У дусі дискусій в німецькій соціал-демократії в російському легальному марксизмі також період, що передує ряду найважливіших положень класичного марксизму. Зокрема, П.Б. Струве поставив під сумнів Марксову ідею про "прогресуюче соціальне пригноблення і зубожіння мас населення". Виходячи з гегелівського діалектичного методу, Струве стверджував, що теза про "безперервність зміни" служить теоретичним обґрунтуванням швидше еволюціонізму, ніж революційності. "При обґрунтуванні соціалізму як історично необхідної форми суспільства, - писав він, - справа йде не про те, щоб відшукати... елементи, роз'єднуючі обидві форми, а, навпаки... шляхом безперервної причинності і постійних переходів що їх сполучають". Стверджуючи, що властивий ортодоксальному марксизму абсолютизм понять є протилежність діалектиці, Струве вбачав завдання розсудливих людей не в тому, щоб підготувати всесвітню катастрофу, утопічний стрибок в "царство свободи", а в поступовій "соціалізації" капіталістичного суспільства. Мабуть, певний потенціал розвитку по дорозі реформіста був закладений і в російській соціал-демократії, в тій її частині, яка була представлена меншовиками, особливо Г.В. Плехановим і його сподвижниками. Але перемогу в ній, як ми знаємо, взяли більшовики, що перетворили величезну країну на полігон для своїх революційних експериментів.