Формування етосфери в політичному житті суспільства
Етичні проблеми культурно-цивілізаційної кризи сучасності. Передумови виникнення наукової концепції етосфери. Морально-етичні принципи політичного життя суспільства. Етика влади та опозиції. Актуальні проблеми і перспективи формування етосфери в Україні.
| Рубрика | Политология |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 22.11.2010 |
| Размер файла | 85,4 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Відповідальність передбачає те, що суб'єкт здатний відповідати за свої дії, отже, необхідні дві умови. По-перше, суб'єкт повинен мати здатність вчиняти певні дії. По-друге, він повинен мати можливість, свободу це робити. Отже, існування відповідальності зумовлене наявністю свободи.
У сучасній Україні це поняття є надзвичайно популярним серед політиків та публіцистів, проте політологи вивчають його дуже мало. Втім, існує ґрунтовне дослідження одного з аспектів політичної відповідальності - відповідальності уряду перед парламентом. P. M. Павленко вважає, що вона має подвійну політичну й конституційно-правову природу. Щодо форм та механізмів парламентської відповідальності уряду, то автор демонструє їх залежність від форми правління. Наголошуючи на тому, що парламентська відповідальність уряду є атрибутом демократії, P. M. Павленко приділяє особливу увагу питанням встановлення процедур відповідальності в політичній системі України. Слід також зазначити, що поняття політичної відповідальності у зв'язку з поняттям конституційної відповідальності досліджується, головним чином, у вітчизняній юридичній науці [22, с. 5].
Слід зазначити, що вивчення поняття відповідальності у політичній сфері життя суспільства, є дуже актуальним в контексті формування етосфери. Тому що відповідальність влади перед народом є одним із головних аспектів формування гуманістичної політики, орієнтованої на моральні цінності.
Звернемося до поняття автентичності, як ще однєї необхідної складової формування гуманістичного політичного суспільства.
Етика автентичності - явище відносно нове, характерне саме для сучасної культури. Народжена наприкінці вісімнадцятого століття, вона спирається на ранні форми індивідуалізму, такі, як індивідуалізм звільненої раціональності, започаткований Декартом, згідно з яким - думка є надійним джерелом самопізнання, або політичний індивідуалізм Локка, що прагнув поставити особу та його чи її волю над соціальним обов'язком. Проте автентичність також певною мірою суперечила цим раннім формам. Розвиток етики автентичності можна описати, пов'язавши її відправний пункт з уявленням вісімнадцятого століття про те, що людські істоти наділені моральним почуттям, яке дозволяє їм інтуїтивно відрізняти правильне від хибного [52, с. 37].
В світі цього висловлювання, ми бачимо, що в деякій мірі автентичність теж є невід'ємною складовою формування етосфери. Уявлення про автентичність розвивається зі зміщення морального акценту у цій ідеї. За оригінальною точкою зору, внутрішній голос є важливим, бо він говорить нам, як правильно чинити. Зв'язок із нашими моральними почуттями тут має значення як засіб для досягнення мети чинити правильно. Зміщення морального акценту, відбувається, коли цей зв'язок набуває незалежного і вирішального морального значення. Він стає чимось, чого ми повинні досягти, аби бути справжніми і повноцінними людськими істотами.
Ідея автентичності надзвичайно підносить важливість контакту із собою, вводячи принцип самобутності: кожен із наших голосів має щось своє, має що сказати. Людина не тільки не повинна пристосовувати своє життя до вимог зовнішнього середовища, я й може навіть знайти поза своєю особистістю взірець, за яким жити. Його можна знайти лише у глибині свого єства.
Бути чесним із собою - означає бути чесним зі своєю самобутністю, яку лише сама людина може артикулювати й відкрити. Ця ідея лежить в основі сучасного ідеалу автентичності і мети здійснення себе або самореалізації, в якій він зазвичай втілюється. Ця ідея надає моральної сили культурі автентичності, зокрема й абсурдним та тривіалізованим її формам. Вона надає сенсу уявленню про те, що можна «робити свою справу», для того, щоб «відбутися».
Досягнувши розуміння самого себе, постає питання досягнення розуміння іншої людини, що є теж неодмінною складовою етосфери.
Фундаментальні теоретичні підвалини взаємовідносин людей опрацьовуються сьогодні у сфері багатьох гуманітарних наук, передовсім, психології, педагогіки, соціології, естетики. І це не випадково, бо всезростаюча соціальна мобільність, динамізм життя розширюють спектр людських взаємин [52, с. 46].
В сучасному суспільстві ми часто стаємо свідками неповаги до оточуючих, брутальних випадів дій нестримних хамів, розлючених високопосадовців, приниження слабких, жінок, чи дітей, потурання елементарних людських прав з боку державних чиновників тощо. Людська гідність не дозволяє миритись з такою навалою ганьби, а тому єдиним засобом опору стає самоповага. Адже з моральної точки зору в людини можуть відібрати лише те, із втратою чого вона вже згідна заздалегідь. Морально стійка людина ніколи не погодиться на приниження власної гідності, не дозволить себе ганьбити. Високий рівень самоповаги людини - це той бар'єр, який не зможе здолати нестримна брутальність і хамство.
Спілкування, маючи в своїй основі суб'єктний зв'язок, включає в себе не тільки обмін діями, вчинками, думками, почуттями з іншими людьми, але й звернення людини до себе - до власної душі, спогадів, совісті. Під час таких відносин людина не стільки прагне подолати відстань між собою та іншим, скільки ствердити себе.
Відчуваючи чужі потреби як власні ми не повинні втрачати відчуття і свідомість власного Я, адже мова йде про моральне розширення людського Я, а не про його розпад. Становлення особистості, її самовдосконалення одночасно являється і становленням іншого, до якого застосовується моральна оцінка. Саме тому, сокровенний світ людини ні в якому випадку не являється повністю ізольованим від інших людей, а суспільство в особі інших людей ніколи не являється індиферентним по відношенню до внутрішнього світу людського індивіда [11, с. 361].
Доречно в даному контексті згадати відомого російського філософа Г.Батіщева, який ввівши в своїй концепції поняття «глибинного спілкування», виводить суб'єкта на вищий, онтологічний рівень буття, на якому досягається стан спів-буття, визнається потенційна буттійна спільність між собою та іншим. Це входження в суб'єктивний світ іншого передбачає наявність «третього», який постає як мірило, з яким співставляється правомірність спілкування, як гарант розуміння з боку іншого і як ідеал, на тлі якого долається егоїстична частина суб'єктивності. Таким чином, зазначає мислитель, «прослідковується наша спорідненість між собою в Універсумі, усвідомлення та сприйняття світу іншого суб'єкта як свого власного» [14, с.116].
Отже, ці три поняття - відповідальність, автентичність та глибинне спілкування - є необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом. Стає очевидним, що людина, яка уособлює владу, відчуває свою соціальну відповідальність за свої вчинки, вміє інтуїтивно розрізняти «зло» від «добра», і також вміє поставити себе на місце іншої людини - буде людиною високоморальною, людиною, яка здатна внести свій внесок у формування етосфери.
2.3 Етика не насилля як принцип політичного життя суспільства в добу глобалізації
Цивілізованому XX століттю більше, ніж попереднім, «вдалося» сконцентрувати і гіпертрофувати зло у вигляді деструктивних процесів за допомогою сучасної науки і розроблених на її основі технологій. Науково-технічний прогрес забезпечив людство засобами ведення сучасних війн, руйнівний потенціал яких перевищує найфантастичніші уявлення. Агресивний імпульс проявляється у формі війн, революцій, тоталітарних режимів, расових безчинств, концтаборів, поліцейського свавілля, тероризму, злочинності, що швидко зростає, але найстрашніше ховається в глибинах людської природи.
З огляду на це неможливо не визнати, що насилля відносяться до найбільш серйозних проблем сучасного людства. Цим і визначається необхідність обґрунтувати й звести воєдино наукові концепції та гіпотези, щодо людської деструктивності як феномена людини і культури, розробити конструктивні підходи до її розв'язання. Саме з цих причин актуальності набуває етика ненасилля [46, с. 40].
Політологічний енциклопедичний словник 1997 р. подає визначення «ненасилля у політиці» як «концепції, що визнає необхідність, доцільність та виправдання відмови від застосування насилля (фізичного чи духовного), пригноблення, примусового впливу, зловживання владою, заподіяння матеріальної шкоди, незаконного застосування сили; соціально-політичний ідеал, що свідомо практикується людьми при вирішенні будь-яких громадських проблем, кладе в основу політичної діяльності принципи загальнолюдської моралі та гуманізму» [40, с. 223].
Ідея ненасилля як філософія, етика, політика і організований рух, зародилась у релігіях Давнього Сходу і стала складовою частиною різних релігійних течій. Вже згадуваний китайський мислитель VІ-V ст. до н.е., засновник даосизму Лао Цзи твердив, що головним принципом життя, котре є дуже важким і приносить багато лиха, повинно стати ненасилля. Зусилля суспільства, породжені цивілізацією, ведуть до протиріччя людини і світу, до дисгармонії, адже, «якщо хто-небудь прагне оволодіти світом і маніпулює ним, той зазнає невдачі. Оскільки світ - це священна посудина, котрою не можна маніпулювати. Якщо ж хто хоче маніпулювати ним, знищить його. Якщо хто хоче привласнити, втратить його» [47, с. 49].
Для правителя це означало припинення гноблення народу, надання йому можливості вільно розвиватися. Ненасилля приводить до спокою і щастя, воно не порушує природного порядку, тому володар не повинен втручатися у справи народу і може правити без примусу, урядового апарату і війська, спираючись на божественне походження своєї влади.
З часом концепція ненасилля стала випливати з усвідомлення неможливості здолати несправедливість насильницькими відповідними заходами.
Ненасильство - не просто відмова від насильства, альтернатива йому. І історично і в плані розгортання інтелектуально-психологічних можливостей людини воно слідує за насильницьким опором, після нього. Воно є позицією суспільних сил і індивідів, які цілком можуть практикувати насильницьке протистояння, більш того, в тій або іншій формі практикували його, але які здатні на більше і йдуть далі, відкривають нові - вищі - можливості історичного і особового розвитку. Якщо насильницьку боротьбу вважати виразом героїзму, то ненасильницьку боротьбу слід було б назвати надгероїзмом [46, с. 42].
Для розуміння ненасильства істотно не тільки те, що це - інший спосіб боротьби за соціальну справедливість. Йдеться про інше - ненасильницькому - способі вирішення тих суспільних конфліктів, які традиційно намагалися вирішувати за допомогою різних форм легітимного насильства. Ненасильство протистоїть не просто насильству, що цілком очевидно і само собою зрозуміло, воно протистоїть головним чином і перш за все так званому справедливому насильству.
У основі насильства лежать конфлікти граничної гостроти, коли протиборчі сторони осмислюють своє протистояння як боротьбу добра і зла. Оскільки кожна із сторін, що борються, розглядає себе як персоніфікацію добра і в протилежній бачить втілення зла, остільки у них не залишається ніякого іншого вибору як прагнути нейтралізувати (підпорядкувати собі, знищити) супротивника силою. Ненасильницька стратегія заснована на переконанні, що ніхто не може бути суддею в питаннях добра і зла, і тому пропонує відмовитися від того, щоб кваліфікувати міжлюдські конфлікти в цих категоріях.
В наш час ненасилля розглядається перш за все як адекватний засіб боротьби за справедливість. І справді, ненасильницька боротьба спричиняє до появи нового, такого, що відповідає ідеалам любові й правди, типу відносин між людьми. Прибічники ненасилля упевнені навіть, що навіть політика може бути докорінно перетворена на принципово ненасильницьких засадах.
Іншими словами, йдеться про надзвичайну складність впровадження, застосування етики ненасилля у реальному світі. Її принципи спонукають або до створення принципово нового, ідеального світу, паралельного нашому, або такого, який існує всередині нашого і є відмінним від нього. І тепер основною теоретичною проблемою етики є обґрунтування реалізовності принципу ненасилля, а її аргументами - практичні приклади ненасильницької діяльності [46, с. 45].
Отже, сьогодні, посилаючись на величезний відрив практичних дій у політичній сфері від усталених моральних критеріїв, знов багато говорять, і як правило справедливо, про розбіжність політики і моралі. Але коли виникає розрив між політикою і мораллю, і він зростає, розширюється, наступає момент, коли цей розрив стане, надто серйозним для існування соціального цілого.
З наведеного вище слідує, що тільки ті міжлюдські стосунки, які базуються на зворотному зв'язку і ґрунтуються на взаємному визнанні суб'єктивності, формують внутрішню духовну спільність учасників можна визначити як спілкування. А необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом, стають відповідальность, автентичність та глибинне спілкування.
Принцип ненасилля має під собою міцний як теоретичний, так і практичний етичний і філософський фундамент, світова спілка лише виграла б від впровадження його у менталітет.
Ненасилля не є ані якоюсь нормою, яку слід просто вживати у повсякденному житті, ані станом, якого можна якось досягти. Воно являє собою боротьбу, керовану любов'ю, проти зла і несправедливості, за виправлення відносин у самому собі і в своєму оточенні.
РОЗДІЛ 3 АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА З ТОЧКИ ЗОРУ ФОРМУВАННЯ ЕТОСФЕРИ
3.1 Етика влади та опозиції
Державна влада має загальний характер і поширюється на всю територію країни й суспільство в цілому; вона ґрунтується на нормах права, а норми права як засіб регулювання суспільних відносин і здійснення політичної влади передбачають наявність примусу щодо їхнього дотримання. Держава наділена монополією на примус членів суспільства до виконання її настанов. Державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу й судову і здійснюється за допомогою державного апарату на усій території, на яку поширюється державний суверенітет [54, с. 172-177].
Етика влади втрачає будь-який сенс за умов нелегальності та нелегітимності влади. Надалі ще будемо розглядати питання узурпації влади й державних переворотів, наразі зупинимося на таких важливих ознаках
політичної влади, як її легальність (юридична правомірність), легітимність (добровільне визнання громадянами), всезагальність (діяльність на основі права від імені всього суспільства). При формуванні етосфери в сучасному житті політичного суспільства ці складові обов'язкові. Звичайно, не йдеться про такий різновид легітимізації влади, як примус. Цікаво, що до одних з найголовніших проблем політичного життя в Україні та проблем політичної модернізації фахівці відносять проблему подолання кризи легітимності влади через створення механізмів суспільної саморегуляції (передусім на місцевому рівні) [51, с. 64].
Формування етосфери в житті політичного суспільства повинно унеможливити такі негативні явища, як владний деспотизм та узурпацію державної влади. За словами С. Франка, «деспотизм є пануванням людини над людиною, панування необмежене, що керується лише свавіллям того, хто панує» [55, с. 114]. У цьому плані важливо підкреслити, що деспотизм насамперед є, з одного боку, моральною, з іншого, правовою категорією, і політичний деспотизм - не виняток. Філософське обґрунтування деспотизму спирається на правомірність панування і підкорення, а ця правомірність пояснюється правомірністю нерівності щодо розподілу прав та обов'язків людей. Класичним взірцем обґрунтування деспотизму були погляди Аристотеля, від яких, зважаючи на сучасну добу, слід відмовитися. Головним етичним постулатом сучасності є принципова рівність людей, яка не припускає жодного виправдання деспотизму. Світогляд, який виходить із цього постулату, не припускає розуміння людини як знаряддя для здійснення волі іншої. Отже, в умовах етосфери панування перетворюється на опіку (виходячи із загального інтересу), що здійснюється виключно для блага того, ким опікаються [55, с. 116]. Але це також лише перший крок - повна демократія змушує відмовитися й від опіки.
Сутність деспотизму - в ідеї непогрішності, вона виправдовує так зване «примусове благо», але при тому принципово суперечить принципові «глибокої пошани до життя» А. Швейцера. В ідеальних умовах етосфери на перший план виходять моральні відносини між людьми, засновані на принципі рівноправ'я (або заповіті любити ближнього як самого себе). З цієї точки зору не має значення різниця між розумним і дурним, добрим і злим. Положення людей по відношенню до етичного ідеалу безсумнівно різне, різною є їхня цінність у сенсі відносної близькості до ідеалу, але це не повинно впливати на мораль відносин. За умов етосфери у владних відносинах на перше місце має вийти формула етичної справедливості: «мої інтереси (симпатії) як представника влади не мають жодного переважного значення порівняно з інтересами (симпатіями) інших, я повинен цінити та поважати всіх незалежно від їхньої близькості чи віддаленості від мене, їхньої згоди чи незгоди зі мною, їхніх політичних поглядів». Це буде визнанням рівних (але не однакових) обов'язків для кожної людини перед кожною людиною. Крім того, права кожної людини за умов етосфери мають стати на перешкоді виявленню можновладцями владних амбіцій.
Ідея нової суспільної моралі повинна перекреслити деспотизм як можливий феномен дій влади, надаючи водночас міцного обґрунтування ідеалам демократичного устрою суспільства. Демократію завжди критикували лише за те, що вона віддає владу й управління суспільством до рук нерозумного натовпу. Якщо вважати, що добро і зло в суспільному житті вже винайдені, встановленні, що владі залишається лише сліпо виконувати встановлений ідеал, тоді це буде правомірним. Але тоді зайве говорити про формування етосфери, яке передбачає зміну світогляду. Якщо ж ми визнаємо факт формування етосфери, слід дивитися на речі в іншій площині.
Необхідно зважити на те, що поза самими людьми та їхнім колективним самовизначенням немає жодної кращої або вищої інстанції, яка може непогрішно визначити, кому саме належить віддати владу та управління над людьми. Якщо ж неможливо відібрати наймудріших, слід надати можливість істині виробитися шляхом взаємних впливів різних поглядів, характерів, здібностей і т. п. У цьому плані недосконалість людської природи говорить на користь демократії, оскільки позбавляє сил усі плани політичного устрою в деспотичній формі, закликаючи суспільство до вирішення завдань здійснення суспільного блага, які неможливо вирішити окремій особі. Тому цінність демократії, зважаючи на сутність виборності, не в тому, що вона є владою всіх, а в тому, що вона є свободою всіх. Але незворотний перехід від деспотизму до справжньої демократії можливий лише на ґрунті етичного перевороту, внутрішньої, духовної еволюції, розвитку морально-філософського світосприйняття [55, с. 125-127].
В окремих країнах, в тому числі в Україні, важливою проблемою етики влади є переплетіння владних та бізнесових структур. Ринкова економіка країн, де більшість населення живе бідно, виконує зворотну функцію у формуванні суспільної моралі, деморалізуючи людей і суспільство, що проявляється в орієнтаціях на користь, успіх, на приватний, егоїстичний розрахунок (при цьому високі цінності добра, краси, досконалості стають другорядними), у розквіті бізнесового прагматизму («усе заради грошей»), у протиставленні моральності й доцільності, моралі й моральності (мораль віддаляється від моральності) [50, с. 131]. Звичайно, за таких умов формування етосфери неможливе. По-перше, влада (і політика в цілому) та бізнес мають бути розділені; по-друге, висока моральність повинна прийти як в бізнес, так і в політику. Для таких держав, як Україна, це набуває особливої ваги.
Відзначимо ще один важливий аспект етики влади - він стосується впливу влади на моральне обличчя людини. Давно помічено, що влада виявляє справжню сутність людини, як позитивні, так і негативні її риси. Наділена владними повноваженнями людина завжди на виду, вона приймає відповідальні рішення, що виразно проявляє риси її характеру та особливості поведінки. Помічено також, що влада посилює негативні риси людини, за словами Н. Мак'явеллі, розбещує її. Англійський історик і політичний діяч Дж. Актом (1834-1902 pp.) зазначав: «Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно» [43, с. 155]. Нажаль, в політику зазвичай ідуть далеко не найкращі в моральному плані люди, до того ж влада спричиняє на них негативний вплив; звідси виникає проблема захисту суспільства від деструктивного впливу на нього політиків і влади особливо. Механізмами такого захисту політологи вважають поділ державної влади на гілки, систему стримувань і противаг цих гілок, вибори, опитування, діяльність інститутів громадянського суспільства, контроль за доходами та майновим станом можновладців. При цьому не береться до уваги етичний аспект. Було б непогано, якби претенденти на владні крісла складали щось на кшталт морального іспиту, або хоча б тести на знання основ етики, питань формування етосфери і т. п. Звичайно, в окремих країнах (Великобританія, США тощо) діють певні етичні обмеження, але цього недостатньо.
Отже, головними етичними проблемами влади в цілому є можливість узурпації державної влади, втрата політиками морального обличчя, переплетіння владних та бізнесових структур, корупція та хабарництво. Ці проблеми мають бути подолані становленням етосфери в політичному житті.
Проблеми етики влади, в свою чергу, формують питання етики опозиції. Опозиція - це одна із форм політичної діяльності, яку використовують активні суб'єкти політичного життя. Поняття «опозиція» (лат. Oppositio - протиставлення, заперечення) у сучасній політологічній літературі визначається як «сукупність політичних сил, що виражають незгоду і чинять протидію офіційному державному курсу, політиці, яку проводить партія, що перебуває при владі» [37, с. 384]. Отже, це політична сила, яка протистоїть офіційній владі. У більш широкому значенні під опозицією розуміють усі безпосередні чи опосередковані вияви суспільного незадоволення існуючим режимом. Більш предметно опозицію слід розглядати як політичний інститут демократії, певний ряд політичних партій, рухів, інших політичних організацій, які в даний історичний момент є не при владі. Основними причинами формування політичної опозиції є соціальне розшарування суспільства, національна нерівність, недосконалість виборчої системи, розчарування населення (еліт) в ідеалах пануючого ладу, розкол еліт, амбіції окремих політичних діячів тощо [37, с. 387].
Опозиція є невід'ємною складовою демократично організованого суспільства. За умов розвиненої демократичної культури цілком природною є повага соціально-політичної більшості до опозиції, до її права на вільну критику влади, на боротьбу за легальну заміну в ході виборів правлячої еліти. Культура демократизму потребує визнання опозиції не як антиурядової, антидержавної сили (діяльності), чогось ворожого щодо існуючого політичного ладу, а як політичного механізму виявлення суперництва і змагальності в державному житті, що прагне набути помітної ролі у розв'язанні суспільних проблем [37, с. 419].
Етичність опозиції тісно пов'язана з етичністю влади. Насамперед етика влади вимагає від неї поважати владу й бути конструктивною. У тоталітарних суспільствах специфічним видом діяльності опозиції є антиурядові виступи, учасники яких вдаються до нелегальних, інколи терористичних замахів, виступів, актів громадянської непокори, прагнуть підірвати легітимність існуючої політичної системи, домагаються не лише зміни курсу, але й загального перевлаштування суспільства. Таку опозицію називають непримиренною, принциповою, конфронтаційною, безвідповідальною, деструктивною, позасистемною і т. п. Звернемо увагу на те, що діяльність такої опозиції йде врозріз із принципом «глибокої поваги до життя», часто загрожуючи нормальному існуванню суспільства. При формуванні етосфери така опозиція є неприпустимою.
Як відомо, державні органи влади формуються іноді не в процесі демократичних виборів, а внаслідок захоплення влади опозицією (в широкому розумінні цього слова) за допомогою насильства. Політологи визначають переворот (не слід плутати його з узурпацією державної влади) як форму насильницької зміни державної влади (неконституційним, неправовим шляхом), в результаті якої політичне управління країною часто переходить до рук армії [38, с. 446-447]. У минулому державний переворот свідчив про слабкість позиції державного лідера і означав перехід функції глави держави (монарха) від однієї особи до іншої.
Таким чином, етичність опозиції тісно пов'язана з етичністю влади. Етика опозиції вимагає від неї бути конструктивною, цивілізованою, культурною. Функціональне призначення опозиції в умовах етосфери повинно слугувати каналом висловлення соціального незадоволення, бути важливим чинником майбутніх змін та оновлення суспільства, виявляти та обмежувати зловживання владою (її надконцентрацію, корупцію), запобігати порушенню політичних і громадянських прав і свобод громадян.
3.2 Журналістська етика та етика ЗМІ
Останнім часом професійній етиці окремих фахівців-професіоналів приділяється значна увага. Феномен професійної етики пояснюють по-різному. Д. Авраамов найвдалішою вважає ту версію, яка випливає з наявності двох основ для виокремлення професійної етики: по-перше, це конкретизація загальних моральних потреб для всіх професій, по-друге, це виникнення специфічних моральних обов'язків для певних видів діяльності (журналістика, адвокатська діяльність, лікарська справа і т. п.) [9, с. 19-23]. Французький політолог Д. Корню під професійною етикою розуміє «сукупність обов'язків, що забезпечує регулювання практичної діяльності» [31, с. 9].
Для з'ясування того, чому ми розглядаємо журналістську етику в контексті політичного життя суспільства, розглянемо політичний контекст самих засобів масової інформації (далі ЗМІ). Цей контекст, як і правовий, значною мірою формується на підставі багатосторонніх та багатофакторних зв'язків між державою і організаціями, які продукують політичні новини. Часто те, що здається правильним для однієї складового держави (наприклад, якоїсь установи, партії), виявляється хибним для іншої (наприклад, суду). Отже, там, де в демократичному суспільстві існують громадські ЗМІ, держава постає, з одного боку, регулятором, з іншого - конкурентом щодо інших ЗМІ, які продукують політичні новини (хоча приватизація та скорочення бюджетних видатків робить громадські ЗМІ надто слабкими для реальної конкуренції) [33, с. 18]. Не секрет, що ЗМІ часто називають четвертою гілкою влади. Таким чином, розгляд питання про формування етосфери в журналістському середовищі є цілком доречним. Слід, однак, обмовитися, що в нашій роботі журналістська етика розглядається в контексті загальної етики ЗМІ, проте етика ЗМІ окремо як така не розглядається.
Нормативна журналістська етика (як зведення етичних правил) почала формуватися у другій половині XIX ст. внаслідок прийняття професійного статусу для журналістики. Сьогодні кодекси журналістської етики зазвичай відповідають трьом основним критеріям: 1) забезпечення людей точною, достовірною, повною інформацією, на яку вони мають право очікувати; надання захисту від правопорушень і відхилень; 2) захист інформаторів від усіх форм тиску (примусу), які б завадили їм оприлюднювати певну інформацію чи спонукали б їх діяти всупереч власній совісті; 3) щонайкраще забезпечення поширення інформації в суспільстві (відповідно до основної місії преси в умовах демократії). Третій критерій означає також вільний доступ журналістів - до джерел інформації відповідно до права народу знати, а також вільний доступ людей до вираження своєї думки через ЗМІ [31, с. 16-17].
Існують міжнародні та національні кодекси журналістської етики. У 1946 р. виникла Міжнародна організація журналістів (далі МОЖ), у 1954 р. у відповідь було засновано Міжнародну федерацію журналістів (МФЖ), що об'єднала усіх професіоналів Заходу і відкрила свій офіс у Брюсселі. На II конгресі МФЖ (Бордо, 1956 р.) було прийнято Декларацію обов'язків журналістів. Іншу Декларацію обов'язків і прав журналістів було прийнято 24-25 листопада 1971 р. в Мюнхені представниками профспілок і федерацій шести європейських країн (Франції, ФРН, Італії, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу), цей документ відомий як «Мюнхенська декларація (хартія)» [31, с. 19-21].
Кодекс професійної етики українського журналіста, прийнятий Національною Спілкою журналістів України, складається з 10 пунктів. З точки зору етології найбільш важливими його постулатами є наступні. «Головний обов'язок журналіста - сприяти забезпеченню права громадян на одержання оперативної інформації... Журналіст поширює і коментує лише ту інформацію, у правдивості якої він переконаний» [7, п. 1]. «При виконанні професійних обов'язків журналіст не може вдаватися до протизаконних, некоректних способів одержання інформації, використовувати своє службове становище в особистих цілях. Як тяжкий злочин сприймаються факти одержання ним за будь-яких обставин платні (хабара) за поширення брехливої або утаюванні, достовірної інформації...» [7, п. 2]. «Журналіст у своїй професійній поведінці не має права ставити особисті інтереси понад усе. Замовчування чи поширення ним інформації шляхом одержання незаконних винагород або подання її як такої, що містить наклеп, упередженість, необґрунтовані звинувачення - неприпустимі...» [7, п. 7].
В окремих країнах діють Ради з проблем місцевої преси. Наприклад, у США такі ради існують у вигляді регулярних зустрічей з керівництвом органів масової комунікації. Такі ради можуть бути суттєвим важелем впливу громадської думки на діяльність газет, журналів, радіо, телебачення [9, с. 35].
Було б, однак, замало сказати, що додержання тих чи інших кодексів (або рішень рад) відразу сприятиме формуванню етосфери в журналістському середовищі. Тому сформулюємо основні принципи журналістської етики таким чином, щоб вони відповідали принципам етосфери.
Громадськість має право на інформацію, тобто бути поінформованою про події та погляди, тому первинним обов'язком журналіста є забезпечити це право. Для його забезпечення журналіст повинен мати право на свободу інформації (вільне її отримання). Єдиними обмеженнями можуть стати визнання прав та свобод інших (на особисте життя, право честі), а також основні положення стосовно моралі, громадського порядку, національної безпеки й неупередженості судової влади. Ці обмеження етично виправдані, тому допустимі. В інших випадках право на свободу інформації реалізується через право на її повідомлення і друк, пошук, право на критику. Згідно з вищими етичними принципами журналіст особисто відповідає перед своєю аудиторією і загалом громадською думкою; особами, про яких розповсюджує інформацію; перед своїми особистими переконаннями, залежними від індивідуальної свідомості; перед редакційною ієрархією, яка, у свою чергу, звітує про роботу кожного журналіста перед видавцями чи власниками ЗМІ, рекламодавцями. Крім того, журналіст в окремих аспектах поділяє відповідальність своєї медійної організації.
При формуванні етосфери необхідно забезпечити незалежність журналістів і повагу до їхньої професії. Найголовнішими аспектами незалежності журналістів можуть стати абсолютна безкорисливість, можливість чинити опір тискові, захищеність від погроз і шантажування (особливо з боку влади), розпливчасті кордони між рекламою та зв'язками з громадськістю, - чітке дотримання найважливіших прав журналістів (в першу чергу права не бути примушеним виконувати свої професійні дії або висловлювати думку, якщо це суперечить особистим переконанням чи сумлінню), збереження редакційної таємниці [11, с. 365].
Солідність ЗМІ досягається достовірністю новин, чесністю прийомів їхнього опрацювання, точністю змісту. Правдива інформація подається повністю й без маніпулювання, її опрацювання ґрунтується на сучасних методиках перевірки фактів і контролю інформаційних джерел. Журналістська етика дозволяє журналістові оприлюднювати лише ту інформацію, походження якої однозначно відоме (у крайньому разі іншу інформацію можна подати з необхідними примітками), з іншого боку, суворо забороняє приховувати інформацію або спотворювати тексти й документи.
Право на пошук інформації не дає журналістові можливості використовувати задля цього будь-які способи, іншими словами, нечесні методи.
Важливим напрямком у журналістській етиці є неухильне дотримання прав людини. Сюди належить дотримання права на приватне життя, презумпція невинності, повага до жертв неправомірних дій і громадськості в цілому.
Таким чином, основними принципами високої журналістської етики є право громадськості на правдиву своєчасну інформацію та журналістська відповідальність за реалізацію цього права; свобода як умова існування інформації (свобода її пошуку і т. п.); істина як основна цінність інформації; обов'язкове дотримання прав людини.
3.3 Наукова етика
В останню чверть ХХ століття предметне коло етики науки визначилося як осмислення тих норм, які мають спрямовувати не лише стосунки вчених в межах наукового співтовариства або визначати вищі пізнавальні цінності науки, а й таких, що дозволяють або забороняють певне втручання науки в природу і людину.
Етичні проблеми виникають в реальному процесі наукового дослідження і стосуються результатів, які можуть вплинути на існування і розвиток людини, суспільства, культури, цивілізації. Останніми роками об'єктом етичних проблем вважають і біосферу в цілому - виникла екологічна етика. Етичні проблеми пов'язані з моральним вибором дослідника, вченого і передбачають відповідальність морального характеру - перед собою, науковим співтовариством, суспільством за той вплив, який спричинений його дослідженнями та їх результатами [10, с. 72].
Отже, реальна наука не є абстракцією. Якщо досліджувати «дійсну» науку, треба враховувати, що на мислення вченого впливають культурно-світоглядні і методологічні орієнтири, віра в ідеали наукового пізнання, соціальні орієнтації тощо.
За пророцькими словами Миколи Бердяєва, людина техногенної цивілізації хоче взяти на себе роль «творця», але при цьому очевидно, що вона має взяти на себе і величезний тягар відповідальності за наслідки своєї діяльності [29, с. 82].
Отже, в дійсній, а не абстрактній науці, вчений, з одного боку, прагне істини. Тобто, зміст наукових знань має визначатися безпристрасним ставленням до об'єкту. З іншого боку, дослідник - людина, наукове знання -результат людської діяльності. Тому, пристрасть наукового пошуку, віра в свою правоту, захоплення своїми чи певними теоретичними міркуваннями тощо суттєво впливають на хід і результати наукового дослідження. Тобто - суб'єктивні моменти є суттєвою складовою наукового пошуку. Таким чином, реальне наукове дослідження не може бути безпристрасним, але водночас воно має бути об'єктивним.
Людина, що входить в сучасну науку, дослідницький процес в якій часто стосується настільки складних речей, що пов'язаний з певним моральним вибором і моральною відповідальністю, повинна знати, що таке етика науки. І оскільки наука є головним принципом формування ноосфери, то етика науки - невід'ємна частина формування етосфери.
На підставі наведених обґрунтувань в етиці науки вводиться поняття відповідальності вченого. Академік В. Енгельгардт, який глибоко осмислював етичні проблеми науки, зауважував, що «вчений в своїй діяльності природньо несе відповідальність загальнолюдського характеру. Він відповідає за «повноцінність» отриманого ним наукового продукту: від нього чекають бездоганної вимогливості до достовірності матеріалу, коректності в використанні робіт своїх колег, логіки аналізу, обґрунтованості висновків». Це і є, за визначенням В.Енгельгардта, елементарна відповідальність вченого, його персональна етика [27, с. 251].
Персональна етика - це відповідальність за об'єктивність результату. Втім, за словами самого В.Енгельгардта, це лише - «елементарна етика», тобто - непорушне правило. Але лише ним не вичерпується етика науки.
В кінці ХХ ст. стало очевидним, що наука, техніка, технологія не лише спричинили бурхливий розвиток цивілізації, а й проявили себе як сила, спираючись на яку людина руйнівним чином вплинула на природу. Для європейської філософії цей висновок не є новим. Він яскраво обґрунтований в філософії М.Бердяєва, М.Хайдеггера, А.Швейцера, О.Шпенглера, Е.Фромма.
В сьогоденній цивілізаційній реальності, яка визначається існуванням глобальних проблем людського існування, кінечність людського роду стає очевидною не лише в теоретичному обґрунтуванні, а й в практичній визначенності.
В світлі вищерозглянутих проблем, постає питання, яким же має бути моральний вибір вченого в умовах формування етосфери? З одного боку, саме наука причетна до виникнення глобальних проблем. З іншого, зупинити науково-технологічний розвиток неможливо. Крім того, сучасний світ людини - це технологізоване середовище, де жорстко задається структура відношення до природи - як до об'єкта технічних і технологічних можливостей, до суспільства - через соціоекономічні і політичні програми розвитку, до людини - завдяки технології повсякденного життя, спілкування і, навіть, власне до себе, що є наслідком технологізованості духовного світу особистості.
Прямою відповіддю на питання - як людина повинна ставитися до науки в умовах формування етосфери, знову ж таки, є концепція благоговіння перед життям, запропонована А.Швейцером. Таке ставлення до життя включає три сутнісні елементи: покору, світо- і життєствердження і етику - як взаємопов'язані результати мислення. Етична концепція А.Швейцера може бути яскравим прикладом того, як питання наукової етики органічно переростають в більш широкі - філософсько-світоглядні. Принцип самоцінності життя ( життя взагалі і життя окремої людини) розглядається як засада нового світогляду - оптимістичного, який розвивається в умовах гуманної культури.
Окремим питання в етиці науки постає питання ставлення до природи у наукових дослідженнях. В 70-х роках ХХ ст. відомий американський вчений і гуманіст В.Р.Поттер окреслив проблематику і ввів в науковий обіг поняття біоетики, намагаючись нагадати людству про неможливість нехтувати «етикою живої природи». В.Р.Поттер наголосив на тому, що виживання всієї екосистеми є своєрідною перевіркою системи цінностей сучасного суспільства [42, с. 136].
Отже, як ми бачимо, що формування етосфери неможливе без формування наукової етики, в дусі «глибокої пошани до життя». Цей принцип стає головним саме в проблемах наукових досліджень, пов'язаних з природою взагалі, і людини зокрема. В відношення до живої природи наукова етика формує ще одне поняття - біоетику. Якщо аналізувати погляди на біоетику, то можна представити принаймні три шари:
· під біоетикою розуміють вроджену схильність людини розглядати певний спосіб дій і поведінки як справедливий або не справедливий;
· включення в сферу етичного відношення також і ставлення людини до природи, до живого. Тоді біоетика - це визначення міри, меж і заборон втручання в природу, в світ живого. Вона має визначити, що є моральним, а що - ні, в ставленні людини техногенного суспільства, до живого;
· медична етика. Якщо наука (природознавство) досліджує певні прояви людської природності, або в певних галузях наукове дослідження стосується людини як об'єкта лише опосередковано, то медицина вивчає людське буття в певних специфічних ракурсах - здоров'я і хвороби, норми і патології, поєднує соціальний і біологічний аспекти людського буття. Відповідно, біоетика як медична етика формує орієнтації досягнення цілісного, системного розуміння людини, здоров'я якої є станом органічного поєднання біологічних, соціальних духовних, етичних, культурно-цивілізаційних вимірів.
3.4 Перспективи формування етосфери в Україні
За умов етосфери етичні принципи мають стати головними регуляторами суспільного, в тому числі й політичного життя. Перехід до етосфери повинен покласти край тим кризовим явищам, які охопили сьогодні людство. Для її формування необхідно, щоб найголовніші етичні категорії вийшли на перший план. Такими фундаментальними категоріями є добро (ціннісні уявлення про світ, які відбивають позитивні трактування чогось щодо певного стандарту) і благо (позитивна здійсненність для людини буття). Необхідно переосмислити поняття відповідальності. Якщо звернутися до принципу «глибокої пошани до життя» А. Швейцера, основним обов'язком слід визнати не робити іншому того, чого людина не бажає, щоб зробили їй.
Чи можливий перехід до формування етосфери в умовах сучасного політичного життя України? Чи є якісь моральні засади трансформаційних процесів, що відбуваються в нашій державі? Всі визнають, що державне будівництво потребує гармонійного поєднання цілого комплексу чинників, але називати головним чинником мораль не наважуються. Формування ж етосфери передбачає, що мораль повинна стати найважливішою формою суспільної свідомості, пронизувати весь процес життєдіяльності суспільства, стати головним регулятором людської поведінки в усіх сферах життєвої активності. Наразі в Україні багато говорять про процеси політичної модернізації, про перехід, по-перше, від колоніального статусу на шлях самостійного розвитку і, по-друге, від тоталітарно-організованого державно-монопольного управління методами прямого розпорядництва до визначення державних пріоритетів соціально-економічного розвитку, виходячи із суспільних потреб [50, с. 315]. Як наслідок, в політології виникло поняття синдрому модернізації, під яким розуміють протиріччя між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції. Однією з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги й політичної стабільності в суспільстві на основі визначення природи процесів, що в ньому відбуваються. Політологи звертають увагу на різні умови вирішення проблеми, але про необхідність висунення на перший план моральних чинників, як правило, не говорять. І це тривожна тенденція.
У попередніх розділах нами вже розглянуто безліч етичних проблем політичного життя. Здавалось би, формування етосфери за таких умов неможливе. Але Україна не живе відокремлено від іншого світу. Світові тенденції будуть відображатися на ній. І якщо у світі цей процес набере обертів, Україна не залишиться осторонь. Крім того, за роки незалежності українці навчилися більше поважати себе. Є всі передумови, що основними моральними цінностями більшості наших співвітчизників стане розвинене почуття власної гідності, особистої незалежності, відповідальності за власні дії, що зорієнтує їх у суспільних відносинах на захист етичних цінностей. Тоді зміниться і етика політичного життя. Крім того, ми сподіваємося на збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування, вирішення протиріч у загальнодержавних, галузевих, регіональних інтересах (і визначення способів їхнього узгодження), вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу держави, пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення зіткнення традиційних цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами, налагодження системи постійного зворотного зв'язку й діалогу між представниками різних гілок влади, опозиції та населенням, розв'язання проблем політичної корупції.
Ми маємо перед собою два виходи. Перший - відмовитися від розуміння політики як по можливості моральної, окресливши її «брудним» феноменом. Тоді нам доведеться забути про етосферу. Другий - активно привнести мораль в політику у загальному незворотному процесі формування етосфери.
В українській політиці повинні щезнути кордони між сферою моралі і сферою політики. Цілком очевидно, що для цього повинен змінитися склад політикуму, можливо, деякі інституціональні установи. Принципи справедливості повинні впровадитися у правову систему. Тоді прийде час, коли щезне лінія розмежування між поняттями «політика», «держава», «право» з одного боку, і поняттями «етика», «моральність», «соціальна справедливість» - з іншого, коли між цими двома началами буде досягнуто синтезу, який стане онтологічною основою українського політичного світу.
Етичні проблеми влади, опозиції, парламентаризму в Україні стоять дуже гостро, особливо з огляду на те, що українській політичній культурі властивий досить високий рівень конфронтаційності. Представники влади полюбляють нею зловживати, а представники опозиції прагнуть підірвати легітимність влади. Моральне обличчя багатьох політичних лідерів, у т. ч. депутатів Верховної Ради, часто залишає бажати кращого. В парламенті існує тенденція не до їхнього розв'язання проблем, а до їхнього накопичення. Владні структури поєднані з бізнесовими, ми маємо вже досвід політичної корупції. Так само влада має досвід втручання в діяльність ЗМІ й тиску на них, а ЗМІ, у свою чергу, - різного роду неетичних маніпуляцій. Всі ці проблеми заважають формуванню етосфери в Україні.
ВИСНОВКИ
1. Масштаб, багатовимірність і динамізм наростання фундаментальних суперечностей у всіх сферах життя людства сучасної епохи змушують констатувати, що саме сьогодні, вперше в історії декількох століть гранично гостро постало питання про можливість виживання людини не тільки як біологічного виду, але й духовної істоти. Перебуваючи в ситуації антропологічної кризи, людство потребує нової «коперніканської революції», нового стратегічного, світоглядного, ціннісного, етичного, або, інакше кажучи, - метафізичного перевороту. У будь-якому разі, це зрушення повинно мати антропологічну основу, бути пов'язаним із фундаментальними характеристиками людини як багатовимірної істоти.
2. Наприкінці II світової війни В. Вернадським було сформульовано уявлення про еволюцію біосфери в ноосферу (як новий якісний стан біосфери), що відбувається завдяки змінам біосфери під тиском наукової думки людства. Ще раніше, на початку І світової війни А. Швейцер у своїй праці «Культура і етика» висунув принцип так званої «глибокої пошани до життя» як шлях морального оновлення людства. Ці дві концепції сучасними філософами було покладено в основу нового вчення про етосферу, яке фундаментально підвищує значення моралі для суспільного життя. Феномен етосфери розуміється як вища стадія розвитку біосфери Землі; це більш висока, ніж ноосфера, стадія, на якій етичні принципи, передусім найголовніший з них - принцип «глибокої пошани до життя» - перетворюється на основний регулятор усіх сутнісно важливих відносин між людьми, з одного боку, і між людьми (та всім людством) з живою природою та всіма організмами біосфери, з іншого. Формування етосфери є особливо важливим в добу тотальної глобалізації та глобальної технократизації життя на Землі. Це формування повинно відбуватися і в політичному житті, а політичне життя сучасного суспільства надзвичайно складний і динамічний феномен, що базується на вихідному понятті політики. Політика й мораль тісно між собою взаємопов'язані, але цей взаємозв'язок поки що розглядається традиційно: мораль визначає норми і принципи поведінки соціальних суб'єктів; політика пов'язана з реалізацією основних інтересів цих суб'єктів, з проблемою власності та влади, з домінуванням у ній прагматичних моментів. Політика, спираючись на закони, прагне до інституціоналізації (закріплення влади за допомогою державних інститутів); мораль узгоджує інтереси цих інститутів на основі неінституційних норм і принципів, які існують насамперед у свідомості людей. Формування етосфери, кардинально змінюючи світогляд людства, повинно повністю перевести нову політичну етику на більш чіткі домінуючі позиції моралізму.
3. Незмінними, інваріантними залишаються завжди головні принципи політики - визнання значущості й пріоритету моральних чинників у політиці, орієнтація на такі цінності як свобода, права людини, добробут людей у найширшому значенні цього поняття. Адже тільки завдяки ним політика здатна реалізувати свій моральний потенціал. І в даному разі не має значення, яку саме моральну систему використовує політик: секулярну, соціальну етику, моральний кодекс християнства, прагматичне правило «моральним бути вигідно», швейцерівське міркування про «живу етику» або ж докази сучасної соціоетики про те, що гени співробітництва, солідарності, взаємодопомоги і співчуття притаманні самій природі людини.
4. Бурхливий ритм сучасної цивілізації, невпинний розвиток електронних інформаційних засобів з'єднують людей різних країн, материків, різних національностей, конфесійних і культурних орієнтацій. Саме спілкування, а не просто комунікація, здатне поєднати людей у реальну живу спільноту. Спілкування не лише йде поруч з політичною та іншою діяльністю, але не рідко стає метою всіх дій. Людина дуже багато губить, якщо вона не може порівнювати себе з іншою людиною, обмінюватись з нею думками, орієнтуватись на неї. В той же час все більше претензій виставляють люди один до одного, все складніше стає задовільними їх взаємне очікування. Поняття - відповідальність, автентичність та глибинне спілкування - є необхідними складовими формування етосфери у політичному житті суспільства, і житті загалом. Стає очевидним, що людина, яка уособлює владу, відчуває свою соціальну відповідальність за свої вчинки, вміє інтуїтивно розрізняти «зло» від «добра», і також вміє поставити себе на місце іншої людини - буде людиною високоморальною, людиною, яка здатна внести свій внесок у формування етосфери.
5. На порозі XXI століття необхідність в узгодженій «людиновимірній», гуманістичній, морально відповідальній політиці стає загальнолюдською потребою, актуалітетом людської цивілізації. Саме тому актуальною стає етика ненасилля. Головна своєрідна особливість позиції прибічників ненасилля полягає у тому, що вони розуміють власну відповідальність за зло, проти якого борються, а власних ворогів поєднують із добром, за яке борються. І такий закон життя допомагає їм знаходити спільну мову з будь ким, водночас не залишаючись осторонь у конфліктних ситуаціях.
6. З точки зору етики влади формування етосфери має унеможливити такі негативні явища, як владний деспотизм та узурпацію державної влади, яка може бути бюрократичною і політиканською, подолати тісне поєднання владних та бізнесових структур, зламавши тенденцію розквіту як економічного, так і політичного прагматизму. За умов етосфери зміниться моральне обличчя людини-можновладця, стануть неможливими корупція і хабарництво, буде подолано конфронтаційну політичну культуру там, де вона є.
Подобные документы
Парламентська культура як складова парламентаризму. Морально-етичні засади діяльності влади. Актуальні проблеми вітчизняної депутатської етики. Особливості проходження державної служби в парламенті та основні етичні проблеми державно-службової діяльності.
дипломная работа [105,5 K], добавлен 14.09.2016Вивчення політичного популізму як форми відношення суспільства і влади, при якій законотворчість аргументується голосом народу. Популістські методи і аналіз соціальних чинників формування популізму. Демагогія і оцінка заходів щодо протидії популізму.
контрольная работа [23,1 K], добавлен 02.06.2011Зміст поняття політичного лідерства, його місце та роль в політичному житті суспільства. Становлення і функціонування політичного лідерства в Україні, його характерні риси і якості, виявлення сучасних тенденцій формування та розвитку даної категорії.
курсовая работа [54,4 K], добавлен 02.06.2010Поняття політичного режиму. Загальні концепції демократії. Форми організації державної влади. Принцип поділу влади, багатопартійність, наявність легальної опозиції, принципи взаємин цивільного суспільства з державою. Теорія тоталітаризму та авторитаризму.
реферат [25,5 K], добавлен 29.03.2011Виборча система України. Вибори - спосіб формування органу державної влади, органу місцевого самоврядування. Формування політичної еліти суспільства. Формування партійної системи держави. Вибори народних депутатів України. Виборча квота.
реферат [13,9 K], добавлен 08.03.2007Проблеми формування соціальної структури українського суспільства в радянський період і в умовах незалежності. Аналіз чотирьох громад українського суспільства — україномовних українців, російськомовних українців, росіян та всіх інших національностей.
статья [96,5 K], добавлен 18.08.2017Поняття громадянського суспільства, світовий досвід створення та діяльності громадських об'єднань. Правові основи створення, принципи діяльності, місце і роль суспільно-політичних організацій в державі. Поняття політичної опозиції та її права в Україні.
реферат [31,3 K], добавлен 25.04.2013Функції політичної діяльності в сучасному суспільстві. Закономірності структури, функції та розвитку політичного життя. Відмінності між кадровими та масовими партіями. Різноманітність визначення партійних систем, їх місця в політичному житті суспільства.
контрольная работа [20,4 K], добавлен 24.01.2012Сутність і зміст політичного лідерства, історія його виникнення та розвитку, значення в сучасному суспільстві. Основні типи лідерства за М. Вебером, їх відмінні ознаки та особливості. Авторитарні лідери та демократи, їх підходи до влади та суспільства.
презентация [560,4 K], добавлен 03.01.2011Розгортання системи суспільних інститутів як неодмінна умова становлення демократичних держав і формування націй. Характеристика демократичного, посередницького та виборчого громадянського суспільства. Проблема соціально-політичної стабільності в Україні.
реферат [34,8 K], добавлен 12.12.2010
