Сучасні політичні ідеології

Таким чином, представники класичного консерватизму, перш за все, протиставляли стійким традиціям соціальні інститути, які існували, протягом століть суспільні порядки, ідеям глибоких потрясінь, революційного падіння всього того, що накопичувалося віками. Крім того, основними ідеями консерватизму є:

- заперечення договірної природи держави, яка розглядається як породження неконтролюючого розумом природного руху речей;

- переконання, що держава не може звертати увагу на всі різноманітні соціальні проблеми і відносини і не може бути природним і ефективним органом керування. Тому бажаним є послідовне обмеження його втручання в регуляцію суспільних відносин, заміна його у цій функції такими факторами, як релігія, мораль, традиції, здібними до більш повного відображення соціального різноманіття;

- приверженість соціальної стабільності, тому що нема реальних гарантій того, що нові соціальні порядки можуть бути краще старих. Свідоцтво тому - досвід соціальних революцій. Виходячи з цих основних положень, консерватори проголосили і захищали окремі принципи, основними з яких є: історія, життя, закон, порядок, дисципліна, суспільна стабільність, традицій, сім'я, держава, нація, влада, релігія, ієрархія.

Неоконсерватизм. В період історичного розвитку консерватизм, також як і лібералізм, протерпів значних змін. З затвердженням буржуазних відносин консерватори стали на їх захист. Як і ліберали, консерватори почали виступати проти свободи ринка, конкуренції, вимог обмежити державне втручання в економіку. Протягом багатьох років консерватори відстоювали інтереси крупного капіталу.

Справжнє відродження консерватизму (неоконсерватизм) відбулося на Заході в середині 70х рр., коли почав набирати силу так званий новий консерватизм. Спочатку це виявлялося в швидкому рості популярності "нових правих" інтелектуалів. Нобелівськими лауреатами стають такі видні вчені -- прибічники консерватизму, як М-Фрімен, Ф.фон Хаєк; на неоконсервативні позиції переходять стовпи американської соціології Д. Белл, С-Лілсет та ін. В 70-80 роках в провідних західних країнах, на високі державні пости обрані такі консервативні діячі, як Р.Рейгану США, М.Тетчер у Великобританії, а тривалість їх перебування у владі (8 років і 1,5 років) свідчить про силу нової течії. В політичну лексику 80х років міцно ввійшли поняття "ренганоміка" і "тетчеризм" як символи неоконсерватизму.

Як же оцінюється консерватизм?

Існують дві крайні взаємовиключні оцінки: одна - це позитивний переворот по всій системі суспільних відносин, інша - місія неоконсерватизму цілком негативна, руйнівна. Звичайно, обидві крайні оцінки не можна прийняти. Неоконсерватори не стільки руйнували, скільки змінювали, не стільки зламували, скільки виправляли. "Рейганоміка" і "Тетчеризм" сприяли росту виробництва продуктивності праці, споживанню рівня життя.

Неоконсерватизм відбив такі глибинні суспільні процеси, як потреба економіки в ослабленні державного регулювання й заохочення підприємницької ініціативи, в розширенні сфери дії конкурентних ринкових відносин. Як ідеологія і, особливо, як політика він синтезував принципи лібералізму (ринок, конкуренція та ін.) с традиційними цінностями консерватизму (сім'я, культура, мораль та ін.).

Під дією неоконсерватизму сформувалася динамічна модель суспільного розвитку, яка базується на саморегуляції і дуже стійка до соціальних потрясінь. Соціальну базу неоконсерватизму складають "новий середній клас" зацікавлений в провадженні в економіку досягнень науково-технічної революції й групування так званого "молодого капіталу", які сформувалися в сучасних сферах економіки - електроніка, авіація та ін.

Аналізуючи різноманітні форми сучасного неоконсерватизму, політологи виділяють три його основні різновиди. Перша - ліберально-консервативна, яка чітко виражена в Великобританії й США, до злиття лібералізму і консерватизму повністю завершилася, і лібералізм представляє єдину партію, яка володіє однородною ідеологією і стійкою соціальною базою. Ця форма неоконсерватизму стверджує максимально тісні зв'язки між риночною економікою, індивідуальною свободою і владою закона.

Другий різновид - християнсько-демократична, в якій головний акцент ставиться на цінність християнського морального порядку. На відміну від ліберального консерватизму, християнська демократія схвалює державне регулювання поведінки людей, а концепція організованого суспільства зберігає більш уваги.

В останні роки спостерігається зближення двох різновидів.

Третім різновидом є авторитарний консерватизм, який відстоює могутню державу, необхідну для захисту консервативних цінностей. За державою визнається право втручання як в економіку, так і в діяльність окремих інститутів, оскільки ринок і особистість вважаються вираженням анархічного початку. Націоналізм і популізм у значно більшому ступені присутні саме цьому різновиду. Представниками цієї форми консерватизму вважаються ХСС у ФРГ, голлісти у Франції, Фіанна файл в Ірландії.

Незважаючи на явну прогресивність, неоконсерватизм не зміг виробити адекватний підхід до вирішення ряда головних проблем переходу від індустріального до постіндустріального суспільства. Соціальна диференціація в країнах Заходу продовжується заглиблюватися, що може побудити соціальні конфлікти; існуючий і зростаючий розрив в умовах життя між Північчю і Півднем стримує міжнародний розподіл праці і розширення ринків науково-об'ємної продукції, та інші. проблеми залишаються невирішеними в рамках ідеології неоконсерватизму. Разом з цим, неоконсерватизм залишається однією з впливових ідейно-політичних течій у країнах Заходу і в майбутньому можливе його сполучення з ліберально соціалістичними цінностями (права й свободи людини, демократія, соціальний захист та ін.).

Соціал- демократія. По оцінкам багатьох прибічників і противників ідеї соціалізму 20століття стало добою соціал-демократії. Західним європейським соціалістам і соціал- демократам до кінця 20ст. вдалося реалізувати на практиці багато ідей соціалістичного руху, з якими вони виступали на початку сторіччя.

Ідеї соціалізму виникли в глибокій давнині. У відповідності з цими ідеями будувалося життя ранніх християнських общин. Але своє теоретичне та ідеологічне оформлення ця течія отримала тільки в Нові часи в працях класиків утопічного соціалізму Т.Мора, Т.Кампанелла, Р.Оуена та ін. В середині 19ст. спроба дати наукове обгрунтування ідеології соціалізму спробували К.Маркс і Ф.Енгельс, на базі вчення яких сформувалася ідеологічна течія - марксизм. Протягом декількох десятиріч марксизм залишався ідеологією робочого класу і був пов'язаний з його рухом. Марксизм особливу увагу приділяв революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обгрунтуванню диктатури пролетаріату. Однак прибічники марксизму (пізніше марксизму - ленінізму) не вдалося вийти за межі філософії насилля і, відмежувавшись від всілякого спілкування з іншими системами, ідейно - політичним світоглядом марксизм прирік себе на витіснення з політичної арени.

Відрізняючись від марксизму, соціал-демократична ідеологія виходить з пріоритету поступовості історичної еволюції суспільства в бік соціалізму, зберігаючи при цьому соціальний і міждержавний мир.

Засновниками соціал-демократичної ідеології вважають Є-Берштейна й К-Кауцького. Вони рішуче поглянули найважливіші марксистські установки, які не відповідали, з їх точки зору, новим умовам боротьби пролетаріату за свої права; ввели поняття ''демократичний соціалізм", в якому акумулювалася система їх поглядів. В концепції "демократичного соціалізму" треба відкидати марксистське вчення про кризис капіталізму й бракування народних мас, а отже, і необхідність пролетарської революції. Сучасні ліберальні інститути настільки гнучкі, мінливі й здатні до розвитку, що вони потребують не викорінення, а лише подальшого розвитку. Соціалісти не бажають захоплювати владу насильно і будуть користуватися лише законними засобами її отримання. Слід відмовитися і від тези диктатури пролетаріату, бо класова диктатура належить більш низькій культурі В 1951р. у Франкурті- на- Майні відбувся Установчий конгрес Соцінтерна, на якому була проголошена офіційно доктрина під назвою "Демократичний соціалізм". Головними цінностями "демократичного соціалізму" визнавалися свобода, справедливість, солідарність. Реалізувати ці цінності можна лише за допомогою економічної, політичної й духовної демократії. В декларації соціалізм характеризується не як жорстка соціальна конструкція, а як процес постійного руху і реалізації згаданих вище цінностей, в збагаченні їх реального змісту. Соціалізм в декларації виступає більш як моральна категорія, ніж економічна, хоча соціал-демократія не відмовлялася в той же час від обгрунтування, обмежуючи його економічною доцільністю. Важливим моментом декларації є відмова соціал-демократії від єдиної ідеологічної основи свого руху. Своє прагнення до демократичного соціалізму кожна партія може обґрунтовувати чим завгодно: ідеями Платона, пророка Мухаммеда, поглядами Конфуція або вченням К.Маркса. Цим самим, соціал-демократам вдалося подолати доктринальну вузькість у визначенні стратегії, тактики, програмних цілей, принципів, яка присутня комуністичному рухові і яка привела до падіння його авторитету і впливу в світі Більше того, в Соцінтерні перестав діяти принцип обов'язкових рішень для партій, які входять до нього. Кожна партія самостійна і відповідає за свою діяльність лише перед власними членами і виборцями. До 70х рр. Соцінтерн об'єднував партії лише Західної Європи. Сьогодні Соцінерн об'єднує 139 партій з 120 країн Європи, Азії, Африки й Латинської Америки. Становлення соціал - демократії як світового руху сприяла еволюція в поглядах, яку вони проробили до цього періоду. Так, наприклад, соціал-демократи відійшли від підтримки "холодної війни" і антикомунізму; переглянули свої погляди на співвідношення еволюції і революції. Якщо раніше вони виступали лише за еволюційний шлях розвитку, то зараз вітали необхідним деякі типи революцій (національно-визвольні, національно - демократичні, демократичні визволення від диктатури наприклад в Португалії або Чілі). Але вони, як і раніше заперечували можливість соціалістичної революції. Важливою рисою на шляху розвитку соціал-демократії став ХУІІІ конгрес Соцінтерну 1989р., який прийняв ''Декларацію принципів", по суті, нову програму Соцінтерна. В цьому документі соціалізм був охарактеризован як рух за свободу, справедливість та солідарність. Соціал-демократи виступали за політичну та економічну демократію в глобальному масштабі. В економічній концепції соціал-демократії підкреслюються плюралізм форм власності. Приватна власність цілком може співіснувати з державою. Форма власності повинна відповідати характеру виробництва. Важливе місце в ідеології соціал-демократії займають проблеми екології. В останні часи соціал-демократи видвинули концепцію "Екологічного соціалізму", в якій відстоюється екологічно збалансований розвиток. Тільки те має право на існування, що не завдає шкоди людству та природі. Економічний зріст ради тільки економічного зросту непотребен; необхідно враховувати комплекс вирішення екологічних і соціальних проблем.

З часу свого виникнення соціал-демократичні партії, як партії трудового класу, до теперішнього часу претерпіли істотних змін. Це, пов'язано, перш за все, зі змінами в соціальній структурі суспільства: скорочення фабрично-заводських працівників, зростом висококваліфікованих працівників, службовців, прагненням лідерів соціал-демократії перетворити свої партії з вузько-класових в партії всіх працівників і навіть всього народу.

Соціал-демократи, особливо ті, які знаходяться у влади, внесли значний вклад у створення розвинутої системи соціальної захищеності, яка врегульовується державою. Ця система функціонує і тоді, коли соціал-демократів змінюють при владі партії консервативної або ліберальної орієнтації. Все це сприяє втягненню в соціал-демократичні партії і в співчуваючі їм не тільки працівників, але й службовців, селян, пенсіонерів - самих широких соціальних верств суспільства. В той же час ряд факторів серйозно підірвали вплив соціал-демократії, як ідеологічної течії.

Виявилися неістотними концепції "демократичного соціалізму" і "держави всезагального добробуту". Соціал-демократія виявила, що не в змозі дати адекватну оцінку ролі середніх верств, соціальних наслідків технологічного ривка в розвинутих індустріальних країнах. Важливу роль в ослабленні авторитета соціал-демократії відіграв і крах тоталітарних режимів, які розглядалися суспільною думкою як поразка близької соціал-демократії ідеології.

І тим паче більш ніж вікова діяльність соціал-демократії підтверджується, що вона постійно зв'язана з пошуком відповідей на виклики соціальної і політичної реальності, які складаються в різноманітних країнах і на світовій арені в цілому. Соціал-демократія намагається відповідати на ці виклики сучасними засобами, не втрачаючи тим самим суспільної актуальності.

Фашизм /від італ. Fascis-зв'язка, пучок, об'єднання/ - крайнє реакційний, антидемократичний, правоекстреміський, ідейно - політичний рух, спрямований на встановлення відкритої терористичної диктатури, жорстке придушення демократичних прав і свобод всілякої опозиції й прогресивних рухів.

Фашизм виник в 1919р. в Італії, а потім у Німеччині і в ряді інших країн /Португалія, Іспанія, Болгарія та ін. країнах Центральної і Східної Європи. Фашистська ідеологія була своєрідною реакцію на всебічний кризис, який охопив західне суспільство після Першої світової війни. Дегуманізація праці, масове переселення людей з сел в місто, політичний кризис у наслідку непристосування нових демократичних режимів, зловживання і корупція в демократичних державах, інтелектуальні і духовні кризи - все це сприяло для розповсюдження ідеології фашизму. У Німеччині, яка отримала поразку в Першій світовій війні, були додаткові причини для виникнення фашизму: приниження, яке відчувала нація в зв'язку з виплатою репарації країнам - переможницям за заподіяну їм шкоду, що розцінювалося як "велика ганьба" німецької нації. Саме в той час почали розповсюджуватися гасла, вчення, що Німеччина "вище всіх" і "вище всього" та швидко підігрівалися реваншистські настрої.

Російський вчений соціолог В. Ядов, підкреслив головні риси ідеології фашизму, які поєднуються з принципами їх практичного здійснення і покликані задовольнити окремі соціальні інтереси. До них відносяться:

- безумовна домінанта національного інтересу над одними або іншими, тобто інтернаціональними або загальнолюдськими;

- утвердження особливої місії цього народу в створенні справедливого порядку, або у всьому світі, або як мінімум, в зоні "геополітичних інтересів" цього народу. Звідси - принцип розподілу світу на сфери впливу, що складало важливий елемент відомого пакту країн фашистської "осі";

- відмова демократичної системи, як форми державного устрою на користь сильнішої диктаторської влади, яка в інтересах всієї нації забезпечує справедливий порядок і гарантує благополуччя всім верствам населення, включаючи малозабезпечених і непрацездатних /звідси - "соціалізм"/;

- встановлення особливого національного кодексу моральних принципів, рішуче заперечення яких-небудь загальнолюдських моральних норм;

- затвердження принципу використання сили /військової сили, репресивного режиму країни і в зоні геополітичних інтересів цієї нації/ для придушення інакомислення і тим паче опір встановленому порядку шляхом практичних дій;

- нестримана демагогія як стиль пропаганди, тобто звертання до повсякденних інтересів простих людей і позначення в залежності від ситуації національного супротивника /люди іншої раси, інших політичних поглядів, іншого віросповідання та ін./. Постійна фіксація уваги по окремому небезпечному супротивникові повинно сприяти згуртуванню нації;

- культ харизматичного лідера, вождя, який наділяється рисами прозорливості, яка надана з гори, безумовною відданістю національним інтересам, почуттям безумовної справедливості в межах національного кодексу моральних принципів (див. Політологія. Короткий енциклопедичний словник - довідник. Ростов-на-Дону "Фенікс", Москва "Зевс" 1997р, ст.535-536).

Маючи загальні подібні риси, фашистська ідеологія, в різних країнах, проявлялася разом з національними особливостями. Так, історії 20ст. відомі декілька різновидів фашизму: італійський фашизм, німецький націонал-соціалізм, португальський фашизм диктатура Салазара, іспанський фашизм генерала Франко та ін. Кожний фашизм відрізняється помітною своєрідністю в ідеології. Так, для італійського фашизму характерна ідея корпоративної держави, в якій, за словами Муссоліні, всі "працюють в згоді за допомогою однопартійної системи", а людина може виявити себе як громадянин, тільки будучи членом групи. Муссоліні ввів в політичну мову поняття тоталітаризм - фашистська держава тоталітарна, тобто не припускає ніякої асоціації або цінностей, крім себе.

Для націонал - соціалізму Німеччини, однією з центральних ідей є спроба перенести на суспільство права сильнішого, які панують в природі і в відповідності з законами природи виправдовується влада сильнішого над слабким. В цій ідеології вихваляється війна, яка веде до згуртування нації, виправдовуються територіальні претензії до інших народів, заохочується ідея завоювання "життєвого простору" та ін. Вождизм /принцип фюрерства/ означав єдність держави, втіленої у вожді. Фашизм приходить і йде не тільки у зв'язку з окремими умовами, які складаються в суспільстві, але і нерідко, разом з особою політичного лідера, який проповідував фашистську ідеологію. Однак і сьогодні в багатьох країнах збереглись або знов виникають різні групи, організації фашистського типу. Різновидом сучасного фашизму виступають - неофашизм, неонацизм та ін. Рішуча і послідовна боротьба з фашизмом - необхідна умова зберігання миру, як в середині кожної країни, так і міжнародної безпеки.

Література

Бодуен Ж. Вступ до політології. - К.,Основа, 2008.

Бодуен Жан. Вступ до політології. - Київ: “Основи”, 2007.

В.А.Мельник. Политология, Учебник. 3-е изд. - Минск, ВШ, 2009.

Василенко И.А. Политическая глобалистика : Уч.пос. - М.: «Логос», 2008.

Гаджиев К.С. Введение в геополитику. - М.: «Логос», 2007.

Гаджиев К.С. Введение в политическую науку. - Изд.2-е. М.: “Логос”, 2008.

Гаджиев К.С. Политическая философия. - М.: «экономика», 2009.

Ильин В.В. Политология. 2-е изд. - М.: Кн.Дом “Ун-т”, 2009.

Ирхин Ю.В., Зотов В.Д., Зотова Л.В. Политология. - М., Юрист, 2009.

Мухаев Р.Т. Политология: учеб.для вузов.-М.:»Приор», 2007.

Нартов Н.А. Геополитика: Учеб. Для вузов. - М. Юнити, 2007.

Общая и прикладная политология. Под ред. Жукова В.И. и Краснова Б.И. - М., МГСУ, Союз, 2007.

Основи політології. - К., Либідь, 2008.

Политологический словарь /Под ред. В.Ф. Халипова. - М.: «Высшая школа», 2005.

Политологический словарь. /Под общ. ред.В.И. Астаховой и Н.И.Панова.- Харьков: «Прапор», 2007.

Размещено на Allbest.ru