Доля політичної нації в поліетнічному суспільстві

Представником конструктивістського підходу в Росії є відомий учений В. Тішков, по переконанню якого “нація - це внутрішньогрупова дефініція, і вона не може стати чіткою науковою чи конституційною формою. Це ж стосується ще більш містичної категорії “етнос”. Тишков В. А. Этнический конфликт в контексте обществоведческих теорий // Социальные конфликты: экспертиза, прогнозирование, технологии разрешения. Вып. 2 . Ч. 1 - М., 1992. - С. 112.

Інший дослідник Д. Драгунський також вважає етнос фізично не існуючим, і розуміє це як довільний вибір особистістю референтної групи. Драгунский Д. В. Навязанная этничность // Полис- 1993 - № 5 - С. 27.

Щодо конструктивістського підходу необхідно звернути увагу на те, що його прихильники, незважаючи на інтерпретацію етнонації як соціального інструменту, визнають її існування в реальності, що здатна впливати на поводження людей, мобілізувати їх на досягнення визначених цілей. У процесі залучення членів етнічної групи до колективних дій, спрямованих на вирішення політичних, соціально-економічних задач, ключова роль приділяється еліті, лідерам, що, маючи власні цілі, не завжди відстоюють інтереси народу. Лисенко І.С. Теоретико - методологический аппарат исследования межэтнических отношений в советской и современной российской науке // http://sib-subethnos.narod.ru/p2005/Lisenko1.htm / 20.04.2006.

Кожний з розглянутих методологічних підходів щодо розуміння етнічності має як сильні позиції, так і слабкі. Однак усе більш очевидним стає те, що осмислити таку складну і різнобічну наукову проблему, як природа етнічного феномену, у рамках однієї методологічної моделі неможливо.

При цьому необхідно підкреслити, що переважна більшість українських дослідників у трактуванні природи етнічності віддає переваги примордіалістській парадигмі.

Детально розглянувши методологію нашого дослідження, варто зосередити увагу безпосередньо на методах, які використовувалися при аналізі поставленої перед нами теми.

Етнополітологія як наукова теорія базується на визначеній методиці, під якою варто розуміти арсенал наукових методів вивчення й аналізу функціонування відповідної сфери суспільства.

Сам метод як категорія в широкому розумінні слова означає спосіб пізнання, а “науковий метод” являє собою теоретично обґрунтований нормативний пізнавальний засіб.

У більш вузькому значенні поняття “метод науки” розглядається як сукупність підходів і принципів, правил і норм, інструментів і процедур, що забезпечують взаємодію суб'єкта (тобто вченого) з об'єктом, що пізнається для рішення дослідницьких цілей і задач.

Дослідники, що вивчають етнополітичні явища і процеси, активно використовують весь широкий арсенал методів з інших суспільних наук. Умовно методи етнополітології можна поділити на такі групи.

1. Загальнологічні: аналіз і синтез, індукція і дедукція, діагноз і прогноз, визначення і класифікація, порівняння й аналогія, абстрагування, моделювання, спостереження й експеримент, статистичний аналіз, логіко-математичні моделювання. Вони виступають універсальним інструментарієм осмислення етнополітичних явищ і процесів, суб'єктів і об'єктів етнополітики.

2. Теоретичні: системний, історичний, порівняльний (компаративістський), діалектичний, структурно-функціональний.

3. Емпіричні (біхевіористичні): безпосередній нагляд, контент-аналіз документів і інформаційних потоків, експеримент, анкетне опитування, інтерв'ю і т.п..

Розглянемо особливості використання деяких з цих методів, якими користувався дослідник для дослідження феномену політичної нації.

Серед об'єктивно-методологічних принципів дослідження найцікавішим для нас був системний підхід. Як відомо, цей метод одержав особливе поширення у другій половині ХХ сторіччя і зайняв одне з ведучих місць у науковому пізнанні. Передумовою його проникнення в науку став перехід до нового типу наукових задач. Насамперед, у цілому ряді галузей науки, у тому числі і гуманітарної, центральне місце належить проблемі організації і функціонування складних об'єктів. По-друге, сучасне наукове пізнання висунуло в центр вивчення такі системи, рамки, склад яких не завжди чітко просліджуються, і в результаті вимагають спеціальних досліджень у кожному окремому випадку.

Центральним поняттям системного підходу виступає визначений ідеальний об'єкт, що розглядається як складне цілісне утворення. Оскільки та сама система може досліджуватися під різними точками зору, системний підхід передбачає виділення, насамперед, визначеного системоутворюючого параметру, що визначає пошук сукупності елементів, мережа зв'язків і відносин між ними - її структуру. Зважаючи на те, що система завжди знаходиться у визначеному середовищі, системний підхід може фіксувати її зв'язки і відносини з оточенням. Тому другою вимогою цього підходу стає необхідність врахування того фактору, при якому будь-яка система є підсистемою іншої, більшої системи, і навпаки - виділяти в ній менші підсистеми (елементи), що в іншому дослідницькому контексті самі розглядаються як системи. Степан Вовканич “Інтелект у шатах духовності” // http://media-journal.franko.lviv.ua/N2/Unyk_apokal/vovkanych-intel.htm / 20.04.2006.

Застосування системного підходу дає можливість розглянути процес формування етнополітичної доктрини в Україні як цілісної організованої системи заходів держави, спрямованих на забезпечення рівноправних відносин і тісної взаємодії представників різних етносів, підтримка атмосфери толерантності, довіри і поваги у взаєминах між ними. Мнацаканян М.О. Об интегральной теории национально - этнической общности/ Социс 1999 № 9, с.65.

З позиції методологічних принципів системного підходу етнополітика виступає як структурний механізм, що включає в себе політику держави відносно: 1) нації; 2) політичної нації; 3) української та інших націй; 4) національних меншин, що є складниками українського суспільства.

За допомогою системного підходу дослідження пріоритетів і основних параметрів етнополітичного процесу в Україні виходять за межі політичної сфери і розкривають можливість розглянути цей процес у більш широкому контексті з активним використанням матеріалів інших наук - історії, правознавства, філософії, соціології.

Ключова роль в осмисленні етнополітичній сфери суспільства належить історичному підходу, що передбачає вивчення етнополітичних явищ у їхньому послідовно-тимчасовому розвитку, а також виявлення взаємозв'язку минулого, сьогодення і майбутнього. Цей підхід набув поширення і застосування у західній і вітчизняній етнополітологічній науці. Він є одним з найвідоміших і “найстарших” в етнополітології. Як принцип підходу до дійсності, що змінюється у часі і розвивається, він був висунутий і розроблявся у філософських системах Ф. Вольтера, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, І. Фіхте, Г. Гегеля, К. Сен-Симона, А. Герцена й ін.

Саме на цьому підході створена примордіалістська концепція етнічності, а також теорія етносу. Визначаючи роль історичного методу в етнографії, Ю. Бромлей писав, що метод необхідний “не тільки для розгляду змін, що відбуваються з окремими компонентами її об'єкта, а і для з'ясування генези і розвитку етносу в цілому. З цим дослідницьким аспектом зв'язано один з найважливіших напрямків етнографічної науки - етнічна історія; у межах даного напрямку вивчення окремих компонентів етносу в остаточному варіанті підлягало з'ясуванню його динаміки як цілісної системи. Головна задача розробки проблем етнічної історії - дослідження усіх видів етнічних процесів, у тому числі етносоціальних”. Бромлей Ю.В. Этнос и этнография. М., 1973. - С. 79.

Історичний підхід до аналізу етнічних та етнополітичних процесів передбачає врахування двох аспектів: розгляд цих процесів протягом всієї історії людства й окремих його етносів; вивчення їх на конкретно-історичному етапі власного розвитку.

У сучасних умовах, коли особливої актуалізації набули проблеми осмислення етнічного контексту в людській культурі і колективній психології, національного будівництва, причин етнонаціоналізму, взаємозв'язку етногенезу і державного будівництва, значення історичного підходу як методологічного методу значно зросло.

Необхідність застосування даного підходу у вивченні концептуальних основ формування етнополітики особливо в Україні. Мається на увазі насамперед тим, що у власній історії України, криється великий історичний досвід (позитивний і негативний), що неможливо обійти не тільки з теоретичної точки зору, а і з практичної сторони.

Також важливо звернути увагу на те, що вивчення цього досвіду здобуває надзвичайну важливість у контексті його зіставлення з міжнародним досвідом рішення етнополітичних проблем, придбаним насамперед західним світом.

У межах такого зіставлення відкривається можливість найширшого осмислення ступеня взаємопроникнення і взаємозв'язку вітчизняного історичного досвіду з досвідом, придбаним світовим співтовариством.

За допомогою історичного підходу етнополітика в Україні розглядається як у ретроспективі, так і в різні конкретно-історичні періоди існування українського суспільства, а також прослідковується еволюційний шлях становлення поліетнічного складу населення, виникнення і розвиток на території держави української нації як титульної, національних меншин.Цей підхід дає можливість знайти проблеми й основні пріоритети в етнополітичному процесі на різних історичних етапах, простежити внутрішні тенденції і системні зв'язки між етнокомпонентами українського суспільства в нових історичних умовах. Росенко М. Н. Нации в современном обществе: теоретико-методологический анализ // http://www.soc.pu.ru/publications/jssa/1999/4/rosenko.html / 14.03.2006.

Застосування історичного методу сприяє осмисленню процесу становлення полікультурного українського соціуму; специфіку культурної взаємодії на різних історичних етапах між українцями як титульним етносом та іноетнічним населенням; факторів збереження етнічними групами в умовах глобальної універсалізації і стандартизації самобутньої матриці етнокультурного розвитку; проблем державної етнонаціональної політики і політико-правових колізій в області етнокультурних відносин і шляхів їхнього подолання. Баграмов Э.А. Национальная идея: опыт историко-политологического исследования //www.ispr.ru/BIBLIO/JURNAL/Evra/eurasia050102bagram.htm / 04.03.2006

Провідне місце в етнополітологічних дослідженнях належить порівняльному (компаративістському) методу. Він є надзвичайно важливим, адже він насамперед дозволяє звільнитися від етноцентризму - світоглядного принципу, його представники, вважають етнос, до якого вони відносяться таким, що має визначені переваги перед усіма (чи багатьма) іншими етносами. Завдяки цьому методу є можливість максимально використовувати багатомірність етнополітологічного досвіду з метою перебування оптимальних моделей для порівняння з реальним станом українського поліетнічного суспільства.

У компаративістиці є безліч підходів у залежності від об'єкту дослідження - системний, політико-культурний, структурно-функціональний. В центрі уваги дослідника, як правило, знаходяться структури, процеси, функції різних політичних систем і режимів у різних національно-культурних та історичних умовах, їх специфічні особливості, відмінності і точки переплетіння. Бурдяк В. Теоретичні і методологічні проблеми політологічних досліджень: Навчальний посібник. Частина І. - Чернівці: Рута, 2005. - С.67. Для того, щоб зрозуміти істинну сутність, у нашому випадку, етноісторичної нації та політичної, необхідно вивчати передумови становлення різних націй, порівнювати, співставляти.

В Україні порівняльний метод здобуває усе більшої популярності у рамках становлення вітчизняної школи порівняльної політології. На сучасному етапі цю школу найбільше повно репрезентирують наукові студії, відкриті українським ученим Ф. Рудичем і іншими дослідниками на базі Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України.

Застосування у дослідженні етноплітики у зазначеному ракурсі порівняльного методу забезпечує по-перше, можливість здійснити компаративний аналіз відповідності законодавства України в етнополітичній сфері міжнародно-правовим нормам, по-друге, розробка пропозицій щодо шляхів гармонізації вітчизняного правового поля з міжнародним механізмом захисту прав національних меншин і прискореного процесу входження України в єдиний міжнародний правовий простір; по-третє, перебування загального й особливого в конституційно-правовому статусі етнічних груп як в Україні, так і в інших європейських державах; по-четверте, осмислення власного шляху етнополітичного розвитку на основі збереження традиційних цінностей і вибору найбільш прийнятних для нинішнього етапу елементів, що творить у державі, що існують у сучасному світі структур, систем, підходів у вирішенні етнонаціональних проблем. Лисенко І.С. Теоретико-методологический аппарат исследования межэтнических отношений в советской и современной российской науке // http://sib-subethnos.narod.ru/p2005/Lisenko1.htm / 20.04.2006.

Вагоме значення в осмисленні етнополітичних процесів належить діалектичному методу, що дає можливість визначити внутрішні розбіжності етнополітики як джерела її саморозвитку і рушійної сили етнополітичнх змін в українському поліетнічному соціумі.

Власне, даний підхід дозволяє здійснити аналіз етнічного, національного процесів етапу побудови Української держави в їхній діалектичній єдності і взаємозумовленості, знайти основні тенденції, пріоритети в етнополітиці, розглянути їх у динамічному розвитку, органічному зв'язку із соціально-економічною, політичною, духовно-культурною й іншою сферами.

Одним із ключових понять у даній роботі виступає “поліетнічне суспільство”.

Поліетнічне суспільство є нестабільною системою з високою чутливістю стосовно флуктуацій. Його розвиток не є поступовим, воно має альтернативи. У такій системі ускладнюються методи управління, що набувають новий характер, нове мислення і нову методологію.

Методологічна специфіка синергетичного аналізу поліетнічного суспільства полягає у тому, що він розкриває механізм розвитку, вказуючи на наявність у суспільстві шляхів його розвитку, а також показує, що розвиток носить незворотній характер. Звідси випливає неспроможність постановки питання відновлення та відтвореня минулого. Методологія вивчення суспільства, зокрема поліетнічного, не зводиться лише до синергетичної парадигми. Очевидно, що даний метод ефективно “працює”, якщо доповнюється діалектичним, інформаційним і принципом системності. Аршинов В. И., Буданов В. Г. Синергетика наблюдения как познавательный процесс // Философия, наука, цивилизация/ Под ред. В.В. Казютинского. М., 1999. С. 235.

РОЗДІЛ ІІ

Етноісторична та політична нація: теоретичні засади співставлення та диференціювання.

У першому розділі мова йшла про дослідження політичних націй. Розкривалася суть різних концепцій та теорій нації. Як бачимо вище, різні дослідники, які займалися даною проблематикою, трактують саме поняття “нація” у різних аспектах. Деяки вчені вважають надають націям етнічний характер, вважають її соціобіологічним утворенням. Інші ж науковці намагаються відстоюва протилежну точку зору, а саме - надають націям більш політичного арвлення, наполягають на важливості домінування у сучасному світі політичних націй. Суперечки та дискусії на тему політичної нації зараз особливо набувають широкого розповсюдження.

У цьому розділі ми не будемо відстоювати ту чи іншу теорію, спробуємо просто порівняти їх між собою, надати фактичну інформацію щодо плюсів і мінусів кожної з них.

Етноси, нації є соціальними, тобто колективними утвореннями. Вони, як продукт соціального солідаризму на ґрунті чи то спільного походження і культурних ознак, чи то спільного політичного і економічного інтересу, суттєво впливають, а то й примусово спрямовують поведінку своїх членів. Жодне суспільство, у тому числі й громадянське, не може сформуватися поза національними традиціями, цінностями, нормами. Майбутньому обличчю посткомуністичних суспільств також неминуче буде притаманна національна своєрідність. Будь-яка спроба прогнозувати їх розвиток буде невдячною справою без з'ясування тенденцій, які виникають у етносоціальній сфері. Той чи інший вектор подальшого національного розвитку слугуватиме симптомом того, які економічні й політичні відносини утверджуватимуться у тій чи іншій країні, якого роду ідеологія стане преферентною в очах її народів. Відтак національні дослідження на посткомуністичному просторі стають важливою складовою комплексного вивчення суспільств, які виходять із соціалістичного стану.

Напрям етнонаціонального розвитку центрально-східноєвропейських країн ще довго буде одним з індикаторів розвитку їх суспільств у цілому. Для країн з абсолютним переважанням у складі населення титульних етносів (Польща, Чехія, Угорщина, Болгарія) цей індикатор виявлятиметься в еволюції вже сформованої національної ідентичності. Значно складніше вирішуватиметься питання етносоціального розвитку багатоетнічних і багатокультурних країн. Їх “титульні нації”, навіть визнаючи, що вони не єдиний етнічний компонент у складі населення, тим не менш не відмовляються від переконання, що саме їхня ідентичність стала легітимною підставою для національного самовизначення і створення незалежної держави. Навіть якщо цю ідею підтримали інші етнічні сегменти.

З іншого боку, якщо питома вага “нетитульних” етнічних груп досить вагома, то ідентифікація нації з “титульним етносом” ставиться під сумнів. У такому випадку постає питання про сутність національного самовизначення - чи воно було самовизначенням вже існуючої “титульної нації” у формі створення незалежної держави, чи це було самовизначення поліетнічного і полікультурного населення як нової нації з новою ідентичністю. Інше актуальне питання: до якого типу має бути віднесена нація, що постала чи постає у тій чи іншій посткомуністичній країні?

Типологізація націй - одне з найбільш дискусійних питань націології. Здебільш полеміка точиться навколо питання про природу націй - те, з чого вона виростає або навколо чого формується, і має, власне, визначати тип нації. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - С. 72-78

Вітчизняна наука оперує типологізацією, за якою визначення нації грунтується на психологічній (“нація - це душа, духовний принцип”), культурологічній (“союз осіб, які однаково розмовляють”, “культурний союз”), етнологічній (спільність походження, самосвідомості та інших етнічних ознак), історико-економічній (спільність території, мови, економічного життя і традицій) та етатистській (спільні територія та уряд) теоріях. Горовський Ф., Картунов О., Римаренко Ю. Нація // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - С. 121-122.

На нашу думку, таку типологізацію можна значно спростити. По-перше, єдність психологічних і культурних рис можна вважати різновидом етнічної єдності, якщо згадати, що етноідентифікуючими ознаками є, крім всього іншого, спільність психічного та психологічного складу і культури певної соціальної спільноти. Навіть історико-економічна теорія, що визріла в утробі марксизму і в якій вкарбовано притаманний марксизмові пріоритет економіки над культурою, однаково використовує спільність економічного життя не більше, як доважок до суто етнічних ознак - спільності мови, території, психічного складу, культури. Тобто, крім етатистської концепції нації, всі інші, на нашу думку, є, по суті, концепціями етнологічними, такими, що пов'язують націю з певною етнічністю.

Виходячи з цього, напрошується поділ націй на ті, що виникли на ґрунті етнічної єдності, і на ті, що утворилися поза нею. Позаетнічним чинником утворення нації традиційно вважається держава - політичне утворення, що спонукає до поділу націй на два типи - етнічні та політичні. Близьку до цього типологізацію пропонують, зокрема, Я. Крейчі та В. Велімські: вони поділяють нації на політичні (ті, що мають державу, але не мають спільності мови), етнічні (ті, що мають власну мову, але не мають держави чи федерального статусу) і повномасштабні (такі, що водночас є і мовною спільнотою, і мають власну державу). Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - К., 1999. - С. 76-77.

Проте в цій типологізації викликає сумнів розмежування націй на “повномасштабні” та “етнічні”: адже в обох випадках йдеться про моноетнічну їх основу. Крім того, наявність у “повномасштабної” нації своєї моноетнічної держави, тобто політичної основи, робить її не менш “політичною”, ніж багатомовне населення у складі однієї держави. Непереконливим є і виокремлення “етнічної” нації на підставі того, що вона не має власної держави чи федерального статусу. Адже в цьому випадку йдеться про звичайний етнос і його ототожнення з нацією. Однак історія знає випадки, коли бездержавний етнос ставав нацією, пов'язаною з його політизацією, яка проявлялася у вигляді політичного руху за національно-державне самовизначення (поляки, українці у складі Російської імперії, греки у складі Оттоманської імперії). Будь-яка нація, на наше переконання, є феноменом іманентно політичним. Відповідно - типологізація націй, які усі є, по суті, політичними, мусить здійснюватися шляхом поділу їх за етнокультурним принципом. Відтак серед націй фактично можна виділити два типи - моноетнічні і поліетнічні. Такій типологізації не суперечать і ті випадки, коли етнічна та культурна ідентичність всередині нації не співпадають.

Нація як соціополітичний феномен залишається єдиною у реалізації своїх цілей і в тих випадках, коли різні частини одного етносу, який становить її основу, орієнтується на різні мовні і культурні зразки, і в тих випадках, коли багатомовність і багатокультурність нації зумовлена множинністю етнічних суб'єктів, з яких вона утворюється (приміром, жителі північноамериканських штатів, які повстали проти британського панування). Крім того, найефективніший націоінтегруючий чинник - держава, як правило, прагне впровадити єдину мову серед різних сегментів поліетнічної нації (приміром, британської).

Недостатня наукова операбельність вітчизняної типологізації націй проявляє себе, зокрема, у співставленні її з націологічними поглядами В. Липинського. Цей український політичний мислитель першої чверті ХХ століття вважається автором концепції “територіальної нації”, категоріальну основу якої становлять “Територія” або, у ще ширшому сенсі, “Земля”. Саме так серцевину націологічних поглядів В. Липинського розкриває Д. Чижевський - його інтерпретація викладена в окремій статті у “Малій енциклопедії етнодержавознавства”. Чижевський Д. Нація (концепція В. Липинського) // Мала енциклопедія етнодержавознавства. - К., 1996. - С. 123. Тип “територіальної” нації, введення якого приписане В. Липинському, стоїть осібно від уже загаданого типологічного ряду націй, поданого у тій же Енциклопедії.

Чим пояснити, що “територіальна” концепція нації В. Липинського проігнорована укладачами згаданого типологічного ряду? Якщо звичайною неуважністю, то в такому випадку необхідно виправити цю несправедливість і визнати “територіальну” націю окремим типом нації і поставити його у загальний типологічний ряд, яким звикла послуговуватися вітчизняна націологія.

Однак, перш ніж братися за виправлення цієї “несправедливості”, варто ще раз переглянути націологічні погляди В. Липинського. Справді, категорія “Землі” має сакральне значення у його поглядах на сутність феномена нації: “Нація для нас, - писав він у “Вступному слові” до “Листів до братів-хліборобів”, - це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної Держави, а не “пролетаріят” і не мова, віра, плем'я”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХІІІ

Водночас застосування категорій “Територія”, “Земля” відразу порушує питання про принципи їх просторового окреслення в реальному житті. Територія нації може окреслюватися або географічними (природничий принцип), або етнографічними (етнологічний принцип), або державними (етатистський, тобто політичний принцип) межами. Сам В. Липинський виразно стояв на етатистському, політичному принципі. У тому ж “Вступному слові” він недвозначно проголошує своє національне кредо: “Дух цієї книги: державництво і патріотизм”. У нього “поняття Нації ототожнюється з поняттям держави”. Розділення понять “нація” і “держава” було для В. Липинського “протиприродним”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХІІІ, 211.

Слід нагадати, що “Вступне слово” В. Липинський адресував тим, до кого він стояв у непримиренній опозиції, - соціалістам, які ігнорували націю взагалі, і тим націоналістам, які зводили національний зміст до суто етнічного. Тому “територіальна” концепція нації, висунута В. Липинським, інколи оцінюється оптимальною формою консолідації різнорідних соціальних складників. У цьому сенсі хрестоматійними стали слова В. Липинського: “Щоб могла повстати Україна… всі місцеві сили, що хочуть своєї держави, мусять відділитися од сил, п.іддержуючих держави метропольні… Це значить, що в українськім державницькім таборі мусять об'єднатися кращі і активніші частини всіх місцевих класів і всіх місцевих “націй”…”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. ХV.

Втім, “Вступне слово” писалося явно після завершення всієї книги. Під час же роботи над нею В. Липинський еволюціонував у своїх поглядах на якісні ознаки населення, що має стати основою нації.

У другій частині праці В. Липинський поки що віддає перевагу етнологічному розумінню соціального субстрату, якому належить стати нацією: “Ми маємо надзвичайно здібну, сильну, здорову народню масу з окремою мовою, окремою своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно означеній території. Маємо отже основні етатичні елементи нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для бажання перетворити їх в елементи динамічні: для сформування з нашої несвідомої етнографічної маси свідомої та зорганізованої державної нації”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 68.

Культурна спільність в очах В. Липинського є обов'язковою передумовою націотворення: “Без культури нема нації, без традиції нема культури. Без об'єднуючої спільної традиції і спільної культури не може істнувати група людей, біля якої має об'єднатися і зорганізуватися нація”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 70 Саме із спільної традиції і культури сукупно з спільним інтересом, вважав він, має випливати “політична лінія суспільної групи, що зорганізовується в націю”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 71

Етнологічні уподобання переважали у націологічних поглядах В. Липинського і в третій частині “Листів”, де він зазначає, що “…нація єсть формацією не тільки взагалі історії, а історичного наростання і розвитку серед певного етнічно-відмінного колективу іменно конструктивних, а не деструктивних політичних вартостей”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 129 І далі: “Доки такий людський колектив фізично існує і доки він на підставі оцієї вродженої йому зовнішньої подібності, на яку складається звичайно розмовна мова, спільна територія, зближений фізичний тип, характер і т. д., розвиває в собі свої власні індивідуальні об'єднуючі і організуючі політичні вартості - доти існує, живе і розвивається нація”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 130

Однак вже у цій, третій частині спостерігається зрушення у поглядах В. Липинського від етнологічного до громадянського розуміння нації. Пов'язуючи початок нації з початком власної окремої державної організації певної маси, яка живе на певній території, він зауважує, що приналежність до нації, яка народжується у цій спільній боротьбі, має визначатися критеріями спорідненості не по крові, а по території, по землі. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 211, 228

У наступному, четвертому розділі “Листів” В. Липинський остаточно пристає на громадянське розуміння нації, поєднуючи громадянство з такими національними ознаками, як територія, держава, закон. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 374 Тобто не саме спільне проживання на якійсь території робить людей нацією, а бажання мати на ній свою окрему державу: “З цієї свідомості і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців. Патріотизм - свідомість своєї території, а не сама територія - лежить в основі буття і могутності держав”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 375

Оскільки громадянство є атрибутом існуючої держави, то напрошується висновок, що націотворенню обов'язково має передувати державотворення, тобто обидва процеси розділенні в часі. Націологічна концепція В. Липинського передбачає взаємозв'язок цих понять, що грунтується на синхронному їх розвиткові. З одного боку, нація в його уяві - це продукт складних взаємостосунків держави і громадянства. Водночас “нація - це реалізація хотіння до буття нацією”. Виведена В. Липинським взаємозалежність між нацією і громадянством передбачає, що умовою появи нації не обов'язково може бути вже створена держава, а хоча б прагнення до неї, те, що сам він називав “національними аспіраціями”: “Якщо національні аспірації репрезентовані на даній території тільки такими громадянськими силами, які не в стані завоювати собі на своїй території політичну владу і створити на ній власну державу, або не здатні оцими своїми аспіраціями до такого завоювання іншій, політично дужчій, місцевій силі допомогти, то така нація перебуває в стадії недорозвиненій, в стадії виключно ідеологічній, яку треба називати народністю, а не нацією”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 387-388

Для нас цей вислів важливий наголосом на тому, що ознакою наявності нації обов'язково має бути політизований стан населення певної території. Причому політизація мусить мати своїм втіленням не просто ідеологізацію , а реальну політичну дію, яка в ідеалі має завершитися державотворенням.

В. Липинський, до речі, не позбувся повністю етнологічного підходу до визначення нації. Зокрема, він бідкався на “неусталеність раси” населення України і це вважав однією з причин її бездержавного стану: “Споконвічний брак расової єдності серед тієї людської громади, що живе на українській землі, сполучений з невиховуванням її в напрямі розвитку єдності політичної, спричинився до того, що основною прикметою українських людей є повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків”. Липинський В. Листи до братів-хліборобів. - С. 424 Але й долати цю хибу (хай вона і була “вітряком”, породженим реліктами етнологічних уявлень) В. Липинський пропонував не расовою нівеляцією населення, а визнанням національної приналежності за всіма громадянами незалежно від їхніх расових ознак.

“Територіальна” концепція нації В. Липинського по суті своїй є концепцією “етатистською”. Причому серед ознак нації він виділяв не тільки наявність держави, а й політичні дії для її здобуття. Збиральною ознакою нації, на наш погляд, можна визначити політизацію населення на грунті спільних суспільно значимих цілей, серед яких найважливішою є здобуття державного статусу.

Еволюція націологічних поглядів В. Липинського видається одним із аргументів на користь типологізації націй, у якій виділяються лише два типи - моно- і поліетнічна нації. У визначенні державотворчого субстрату він йшов від етнографічної маси до поліетнічного населення. Тобто такі ознаки нації, запропоновані ним, як національні аспірації, політична боротьба за державність, територіально-державне громадянство вчений застосував і до того, й до іншого субстратів. Те, що може бути розцінене як взаємозаперечення у націологічних поглядах В. Липинського, насправді відбиває врахування ним історичних реалій, коли одні й ті самі націоформуючі ознаки можуть бути притаманні й етнічно гомогенному, й етнічно гетерогенному населенню.

Націю полікультурного типу становлять сучасні етнічні українці, чия ідентичність не збігається з якоюсь однією мовно-культурною орієнтацією. Однак полікультурність української етнічної нації, як і поліетнічність населення України загалом, не заперечують того, що національне самовизначення українців 1991 року було самовизначенням насамперед титульної нації. Участь інших етнічних сегментів полягала тоді у виявленні солідарності з нею. Кресіна І.О. Подвійна етнонаціональна свідомість як феномен поліетнічних держав” // Історія 2005, №3. С. 2-5.

З іншого боку, ця обставина не може бути аргументом для консервування суто етнічного розуміння української нації, особливо в очах неукраїнських етнічних груп, які у більшості підтримали прагнення українського етносу, тобто стали разом з ним на шлях спільної політизації та етатизації.

Становлення єдиної нації на основі багатьох етнічних компонентів не має якогось одного зразка. В різних випадках вирішальну роль відігравало багато чинників, але завжди поліетнічні і полікультурні нації відрізнялися, з одного боку, збереженням у їх компонентів окремої етногрупової ідентичності, а з іншого - виникненням ідентичності, спільної для їх усіх. Феномен подвійної ідентичності став постійним супутником усіх багатоетнічних націй, історична витривалість яких визначалася якістю формули такої подвійної ідентичності, її збалансованістю і компромісністю. Балушок В. Нації етнічні, нації політичні, і перспективи етнонаціонального розвитку людства // Наука і суспільство. 1997 № 9-10. - С. 29.

Пошук такої формули для українських громадян утруднений складними історичними обставинами, етнорегіональною різницею, протилежними ідеологічними, конфесійними уподобаннями різних груп населення, зовнішніми чинниками тощо, дія яких робить перспективу формування української поліетнічної нації поки що досить невизначеною. Певною мірою прояснити стан формування загальнонаціональної ідентичності в Україні можна, придивившись до ситуації у тих сферах суспільного життя, де зосереджено головні проблеми міжгрупових взаємин. Антонюк О. Національно-державні інтереси України в етнополітичній сфері // Нова політика. - 2000. - №4. - с.21.

Насамперед необхідно придивитися до стану ідентичності української етнічної нації. Очевидно, що ця ідентичність переживає кризу і тим самим мусить полегшувати виникнення ідентичності української полікультурної нації. Втім, будь-яка криза має своєю альтернативою одужання і зміцнення суб'єкта, який кризу переживає. Криза ідентичності української етнонації - вияв загальної суспільної кризи. Подолання її залежатиме від інтеграції різних етнокультурних компонентів у єдиний самоусвідомлений соціум. Великою мірою успіх цієї інтеграції залежатиме від запобігання етнічним та конфесійним конфліктам. А це, у свою чергу, потребує повного знання про причини і чинники, що можуть спровокувати конфлікт такого роду.

Споріднена проблема -- забезпечення стабільного політичного розвитку в країні, створення і підтримання умов національної інтеграції, зокрема такої неодмінної умови, як державний суверенітет. Хоча міжетнічні конфлікти - справа внутрішньодержавна, але це не означає, що на її вирішення не можуть впливати зовнішні чинники. Досвід розв'язання кримськотатарської проблеми, яка суттєво перешкоджає інтеграції кримського соціуму, а відтак і всього українського соціуму, доводить позитивний вплив, що його здатні справляти міжнародні організації на узгодження спірних питань, які можуть виникати між етногрупами. Ідентичність полікультурної нації визначається спільною національною свідомістю, компонентами якої є спільна історична пам'ять, а також сукупність уявлень про своє історичне призначення, про свою стратегічну мету і перспективні завдання, тобто так звана національна ідея. Бадзьо Ю.В. Національна ідея та національне питання - 10 років невизначеності // Політична думка. 2001, № 1-2, С.6.

Зрозуміло, що проблеми такого роду потребують тривалих комплексних досліджень силами великих наукових колективів. Всебічне вивчення аспектів процесу національної інтеграції в Україні з позицій різних наукових дисциплін ще тривалий час залишатиметься однією з найактуальніших проблем українського суспільствознавства.

Проаналізувавши теоретичне бачення націй, як політичних так і етнічних в полікультурних суспільствах, різними дослідниками, хотілось би звернути увагу і на засади формування світових політичних націй. Про сучасний стан як української, так і світових політичних націй буде іти мова у третьому розділі. Зараз же маємо на меті дати коротку характеристику початків становлення всесвітніх великих націй, політичних націй.

Особливу увагу при розгляді даного питання заслуговують дві найпотужніші та найвизначніші нації світової історії, а саме - Еллінська та Римська політичні нації.

Греки (елліни) - один з найдавніших етносів у світі, спадкоємність та неперервність у розвитку якого спостерігається принаймні протягом останніх 4-4,5 тисяч років. Саме греки дали класичний приклад етнічного підходу до формування політичної нації. Такий підхід набуває особливого значення і в тому контексті, що він органічно був поєднаний із засадами демократії - цього величного принципу громадського співжиття давніх греків і, наразі, сучасного людства.

Зародком громадянського життя в античному світі був старогрецький поліс. Старогрецький поліс був єдністю міста, громадянської общини і держави. Але неодмінно треба зауважити, що всі ці елементи становлять не тільки єдність, але й мають відносну самостійність і принципово відмінні функції в обріях полісної структури. Більше того, функції полісу як міста і як держави постають другорядними, підпорядкованими серцевині його внутрішнього змісту--громадянській общині, або цивільній громаді. Про це свідчить історична практика та суспільна думка тієї доби. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. - С. 78.

Для старожитньої ментальності поліс уявлявся перед усе як певний гурт, або належним чином організована спільнота людей. Саме таку думку підтверджує Фукидід коли пише, що “поліс--це люди, а не мури і не порожні кораблі”. Суголосне твердження про те, що поліс є передусім колективом громадян зустрічаємо у Аристотеля. У розвиток цією тези він тільки уточнює: “Поліс є спільнота вільних людей”. Греко-римський світ - доба становлення громадянських ідей, інституцій, принципів // http://vesna.org.ua/txt/paskoi/grn/02.html#pgtop / 15.05.2006

Разом з тим, антична суспільно-політична думка ніколи не відокремлювала поліс як колектив від матеріальних умов його існування, а розглядала його саме як єдність громадянської спільності з матеріальними умовами, що забезпечували її функціонування. Тому, мабуть, визнання полісу як одного з типів громади, як цивільної громади, є цілком слушним. Але, в такому разі, перш за все постає питання про те чим цивільна громада, чи громадянська община принципово відрізняється від іншого типу громад (родової, сусідської, територіальної і таке інше).

Саме грецька держава почала запроваджувати найперші риси та, визначальні на майбутнє, особливості демократії, демократичного режиму. Традиції первісної демократії справили значний вплив на античну демократію. Яскравим прикладом античної демократії була Афінська республіка, яка являла собою:

· колективістську форму демократії, оскільки індивід легко ідентифікував себе з полісом і відчував себе вільним в якості органічної частки єдиного цілого. В суспільстві не існувало чіткого поділу на суспільну і приватну сферу. Держава була гомогенна (однорідна в класовому, етнічному, релігійному відношеннях);

· обмежену демократію, бо до політичної діяльності допускалися лише вільні громадяни-чоловіки; раби, жінки не розглядалися як суб'єкти політики;

· в афінському полісі панувала пряма демократія, головним інститутом влади якої були Народні збори;

· до певної міри афінську демократію можна назвати соціальною, оскільки створювалися сприятливі умови для забезпечення участі громадян в управлінні державою, тобто за рахунок використання праці рабів громадяни мали вільний час, незаможні отримували підтримку з державної казни платню за відвідування громадських заходів. Прокопчук І. Поняття і типології демократії // Людина і політика // http://lp-ua.info/2003/print_311.php 15.05.

Взагалі, слово демократія - дуже давнє грецьке слово. Йому понад дві з половиною тисячі років. Та все одно, кращого способу управляти державою, якщо вірити такому знавцю, як Уїнстон Черчілль, люди не придумали. Слово демократія -- народилося зі сполучення двох слів: “демос” і “кратейя”. “Демос” -- “народ”, “громадяни” (“епідемія” -- загальне захворювання), а “кратія” -- Влада”, “сила”. Разом -- влада громадян поліса. Що трохи різниться від народовладдя, як ми цей термін нині розуміємо. Кожне маленьке місто в Давній Греції складалося з багатьох (поллой) громадян, звідси його назва: “поліс”. Місто-держава. Середній розмір такої держави -- кілька тисяч громадян. Тому “демос” -- це не просто народ узагалі, а громадяни -- люди, які мають право голосу. У полісі всі громадяни зобов'язані були брати участь у політиці -- управлінні полісом. Як це в них виходило? По-перше громадян було небагато і вони могли всі разом зібратися, по-друге, на них працювали варвари -- не греки. Раби вивільняли їм час для політики, полеміки та риторики. Однак за такої всенародної (всегромадянської) участі антична демократія давала збої. До речі, сам Платон був не в захваті від такого державного устрою. Про це ж свідчить і давньогрецьке поняття “народний вождь”, буквально: “демагог”. Уявити, щоб у наш час усі державні питання прямо вирішувалися на загальній сходці громадян -- дуже складно. Хіба що за допомогою референдумів, але й тут думка населення більше залежить від уміло поставлених запитань. Махлін П. Демократія // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

Якщо звернутись до грецької традиції то помітимо, що вона виводила поняття громадянина з поняття полісу, громади. Згідно з нею, як ціле завжди мусить передувати частині, так поліс передує родині і кожному окремому індивідові. Тому Аристотель схиляється до функціонального визначення, підкреслюючи, що громадянами можна і необхідно вважати тих, хто бере участь у суді і народних зборах. Вияснити хто ж може брати участь у цих громадянських інституціях, допоможе розкриття суті відносин власності.

Відомо, що економічним підгрунтям будь-якої територіальної общини є земельна власність. Специфічною рисою цивільної громади є те, що земельна власність фігурує тут у бінарній формі: колективній і приватній. Цей феномен античної власності чудово усвідомлювався вже у ті часи. Питання про співвідношення власності полісу і власності громадянина не один раз торкався Платон, бо це завжди для нього слугувало прикладом відповідності первинної цілісності світової душі, світового розуму та єдиного добра з співпричетним і обумовленим нею реальною множинністю речей, що є разом з тим так само і єдністю. В своєму утопічному творі він просто підкреслює: “Хай здійсненим буде розподіл землі таким чином, щоб кожний, котрий отримав свою долю, вважав її загальною власністю всієї держави”. Блaвamcкaя Т. В. Греция в период формирования раннеклассового общества (XXX-XII вв. до и. э.) // История Европы. - Т. 1. Древняя Европа. - М.: Наука, 1988. - С. 145. Ментальність людини античного світу було притаманне відчуття зверхності і первинності полісу, її звичаєва свідомість завжди виходила з визнання беззастережного пріоритету права громади на сукупність землі та майна, як розподілених, так і не розподілених між громадянами.

Таким чином, маємо усі підстави вважати, що давньогрецький поліс за своєю глибинною сутністю не збігався ані міською общиною, бо далеко не усі мешканці міста мали громадянські права, ані з державою, бо політична організація полісу поєднувала у державну цілісність повноправних еллінів, напівправних метеків і безправних рабів. Поліс був, перш за все, громадянською общиною, або цивільною громадою - громадою земельних власників у межах і обріях полісної власності. Поліс як колектив громадян завжди виступав як верховний власник землі і як гарант земельної власності окремих громадян. Нерсесянц В.С. Политические учения Древней Греции. М., 1979. - С. 81.

Можемо констатувати, що поліс був першою в історії людства громадянського общиною. Проіснувавши декілька сторіч в якості універсальної форми суспільного життя античного світу полісна структура знайшла своє відображення в повсякденній і теоретичній свідомості не тільки своєї доби, а й усієї подальшої європейської історії. Можна погодитись з тезою В. Вітюка, що “не є тотожним зміст, який вкладається в поняття громадянського суспільства античними мислителями і сучасними політологами”, але викликає категоричне заперечення його твердження ніби “античній думці був в принципі невластивим поділ соціуму на державу і громадянське суспільство”. Махлін П. Демократія // http://www.zn.kiev.ua/nn/show/398/35147/ 15.05.2006

Антична духовна культура полісної доби спромоглася витворити такі образи і ідеї громадянського спектру, котрі були покладені в основу системи категорій загальноєвропейської традиції соціального мислення.

Це перш за все громадянська ідея. Ідея усвідомлення античним індивідом себе частиною, монадою, персоніфікацією громадянської спільноти. Понад те, усвідомлення доконечності використання своїх прав і виконання обов'язків, почуття громадської відповідальності, причетності до суспільного життя стали питомими рисами ментальності елліна і римлянина. Звичайно, що в перебігу століть ідея громадянства модифіковувалась, наповнювалась новими аспектами змісту, але ці моменти, мабуть, не варто перебільшувати. Навіть відверто негативні, з сучасної точки зору, риси античної форми цієї ідеї постійно відтворюються в історичному процесі і сприймаються сучасниками зовсім по іншому. Так, наприклад, сама проблема громадянства. Відомо, що поліс як громадянська громада не збігався з полісом як державою. До громадянської общини належали тільки вільні землевласники, але проблема громадянства зовсім не була тільки етнічним забобоном, чи площиною класової боротьби. Питома вага громадянського суспільства в межах держави завжди була, перш за все, мірою соціальної і політичної стабільності, мірою його здатності до самозбереження. Порушення рівноваги між власністю і громадянством було одним з важливіших симптомів кризи полісу.

Друга духовна вартість античного суспільства - ідея свободи. Зараз багато дискутують наскільки сучасне тлумачення свободи відрізняється від античного. Дискусія триває не перше століття. Так ще на початку XIX ст. Бенжамен Констан намагався підкреслити, що антична свобода полягала тільки у “колективному, але прямому здійсненні декількох функцій верховної влади, взятої у цілому: обговорення питань війни і миру, заключення угод з чужоземцями, голосування законів, винесення вироків, перевірки видатків і актів магістратів, їх оприлюднення. Новгородцев П.И. Теория государства и права. Лекции по истории философии и права. // Allpravo.Ru - 2006. // http://allpravo.ru/library/doc108p0/instrum5264/item5278.html

Але одночасно з yсім цим, що стародавні називали свободою, вони допускали повне підкорення індивіда авторитету співтовариства як сумісне з колективної формою свободи”. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений. М., 2001. - С. 476

Точка зору, що в античному суспільстві не мала місця свобода приватного життя, що індивід тут ще не підіймається до рівня особистості, що становлення справжньої людини noв'язане тільки з добою Відродження, є віддавна дуже поширеною в літературі. “Особиста незалежність не поширюється ані на думки, ані на заняття, ані тим більше на релігію... люди античності не мали йодного розуміння про індивідуальні права... в стародавньому світі індивід, майже суверенний у громадських справах, залишається рабом в суспільному житті”. Джон Гатчінсон, Ентоні Д. Сміт. Що таке етнічність// Націоналізм. Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - С. 468.

Безумовно, усі ці аргументи мають певний сенс. Найбільш поширеним розумінням свобода в античному суспільстві було розуміння її як свободи від тиранії. Але політична свобода поєднувалась з певною духовною свободою, невід'ємно від будь-якої демократії. Достатньо згадати софістів і Сократа, стоїків - такому розмаїттю морально-релігійних пошуків може позаздрити сучасність. Взагалі, такого роду оцінка стану свободи в полісному світі, протиставлення “негативного” колективного та “позитивного”' індивідуального, “ми” та “я”, народилася в ейфорії ренесансного світобачення і доби раннього лібералізму. Подальший перебіг подій в історії доводить, по-перше, що індивідуальна свобода або вільна індивідуальність стає можливою лише на підґрунті певної економічної структури - приватної власності. Історично першою формою такої власності стала антична індивідуально-суспільна земельна власність. Саме тому античне суспільство належить трактувати як ранню, ще далеко не досконалу, фазу розвитку громадянського суспільства, фазу усвідомлення і формулювання громадянської ідеї та ідеї свободи. По-друге, та сама історія засвідчує відсутність лінійного поступу від колективній до індивідуальних вартостей, тут скоріше проглядаються концентровані кола; крім того, індивідуальне не є альтернативним колективному, бо перше є умовою та засобом розвитку другого, і навпаки. История политических и правовых учний: Учебник для вызов / Под ред. Нерсесянца В.С. - М.: Изд-тво НОРМА, - 2001. - С.470.

Нарешті необхідно зазначити, що антична цивільна громада як така вимагала певних, відповідних власному змістові, політичних форм. Такими політичними формами стали грецька демократія і римська республіка. Республікансько-демократичні політичні системи, що були можливими і складалися лише на підґрунті саме цивільних громад, в свою чергу, виявилися необхідними умовами стабільного функціонування громадянського суспільства

Однією із найхарактерніших рис античного суспільства можна вважати політико-правовою підставою формування громадянського суспільства, тобто такого суспільства, у якому всі громадяни (без винятку) є рівними перед законом - з одного боку, а також рівними перед законом є громадяни і держава - з іншого. Свого часу К. Маркс писав про те, що в Греції держава є дійсно приватною справою громадян, дійсним змістом їхньої діяльності: “Тут політична держава як така є дійсно єдиним змістом життя і волі громадян”. Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. - Т. І. - М.-Л., 1955. - С. 255 Іншими словами, громадяни і є держава, а держава - і є громадяни. Як зазначав відомий антикознавець Ю. Д. Колпінський, “для давнього елліна активна участь у громадському житті міста, здійснення громадянських прав і обов'язків було властивою йому природною формою діяльності. Саме вона відрізняла його від раба, робила його членом суспільства і, отже, людиною”. Колпинский Ю. Д. Великое наследие античной Эллады. - М.: Изобразительное искусство, 1988. - С. 11.