Політична оцінка діяльності О. Лукашенко

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

1. Короткі біографічні дані про Олександра Лукашенко

2. Президентство О.Г. Лукашенка

3. Деякі аспекти зовнішньої і внутрішньої політики президента

Висновки

Список використаних джерел та літератури

Вступ

Білоруська проблематика небезпідставно користується посиленою увагою як широкого кола науковців, так і безпосередньо практичних політиків. І це зрозуміло, адже правлячий режим не має аналогів і є певною мірою унікальним. Для того щоб зрозуміти суть розвитку білоруського суспільства необхідно торкнутись такого важливого аспекту, що характеризує суть існуючого правління - взаємодія соціуму і влади. Запропоновану Олександром Лукашенком форму правління підтримує переважна частина громадян, а це важливо для розуміння ситуації в країні. Більшість науковців намагаються довести, що режим Лукашенко, який ще часто називають «лукашевізм» абсолютно приречений на гибель, оскільки ігнорує запровадження демократичних цінностей і принципів. З цим в деякій мірі можна погодитись, але ж більшість білорусів він влаштовує. Отже, таке правління відповідає ментальності нації. Дії президента часто суперечать нормам демократії, але вони багато в чому гармонічні з настроями громади, які не бажають щоб країною правила купка олігархів, щоб ігнорувались права і свободи пересічних громадян і щоразу підлаштовувались закони під ту чи іншу правлячу партію.

1. Короткі біографічні дані про Олександра Лукашенка

Олександр Лукашенко народився 30 серпня 1954 року у міському селищі Копись Оршанського району Вітебської області Білоруській РСРу бідній селянській родині. За походженням білорус. Його дідусь, Трохим Іванович, народився біля міста Шостка (нині Собечеве) Сумської області України. Мати Олександра Григоровича до війни жила в селі Олександрія Шкловського району Могильовській області, а після неї влаштувалась на Оршанський льонокомбінат. Народивши сина, повернулась у село і працювала дояркою. Про батька Олександр ніколи нічого не розповідав і ріс тільки з матір'ю через що мав проблеми з ровесниками у школі.

З 1961 по 1971 роки навчався у Олександрійській СШ, де у дев'ятому класі вступив у комсомол і очолював політмасовий сектор. У школі навчався непогано і активно займався спортом. З п'ятого по восьмий клас відвідував музичну школу, де грав на баяні.

Вищу освіту здобував у 1971-1975 роках у Могильовському Педагогічному Університеті на кафедрі історії. Паралельно працював секретарем ВЛКСМ у середній школі номер 1 міста Шклова. Закінчив ВНЗ за спеціальністю «викладач історії і суспільствознавства».

У 1975-1977 роках, служив у Прикордонних військах КДБ СРСР, де був інструктором політвідділу військової частини 2187 Західного прикордонногу округу у Бресті. Після армії почав трудову діяльність на посаді секретаря комітету комсомола міськїжторгу міста Могильова. У 1978 році став відповідальним секретарем Шкловської районної адміністрації Всесоюзної спілки «Знання» (біл. «Веды»). З 1979 року -- член КПРС.

У 1980 році знову іде служити в армію. Прослуживши там до 1982 року замполітом мотострілкової роти військової частини 04104, звільнюється і призначається замдиректором колгоспу «Ўдарнік» Шкловського району. У наступному році обіймає посаду замдиректора комбінату будівельних матеріалів у Шклові, де працює з 1983 по 1985 роки. За цей час він заочно отримує другу вищу освіту Білоруської Сільськогосподарчої Академії за спеціальністю «економіст організатор сільскогосподарчого виробництва». У 1985-1987 роках працює секретарем партійного комітету колгоспу ім. Леніна Шкловського району. У 1987 році стає директором радгоспа «Городець» (біл. «Гарадзец») Шкловського району Могильовській області, де одним із перших на область почав впроваджувати орендний підряд. Після перетворення збиткового колгоспу на прибутковий, Лукашенко став популярним у ЗМІ.

У себе в радгоспі влаштував окружне виборче зібрання і був висунений як кандидат у народні депутати СРСР. У 1989 році брав участь у виборах проте програв В'ячеславу Кебічу у другому турі з різницею у 1 %. Але вже в наступному році на виборах 4 березня 1990 був вибраний у депутати 12 скликання і з цього моменту починається його політична кар'єра.

Олександр Лукашенко був головою тимчасової комісії Верховної Ради Республіки Білорусь з вивчення діяльності коммерційних структур, які діють при республіканських і місцевих органах управління. Став відомий завдяки критичним виступам у бік Станіслава Шушкевича. 25 березня 1991 року у «Народній Газеті» опублікував статтю «Диктатура: білоруський варіант?». Пізніше у Верховній Раді Білорусі була сформована фракція «Комуністи за Демократію» (біл. «Камуністы за дэмакратыю»), і Лукашенко став одним з її лідерів. Фракція виступала за збереження СРСР у демократичній формі. Після подій 13 січня 1991 року у Вільнюсі, де від рук радянських військовослужбовців, підпорядкованих генералу Усхопчіку, загинуло 13 мирних жителів, що брали участь в демонстраціях протесту проти радянської окупації Литви, Лукашенко їздив на місце задля збору фактів.

У жовтні 1991 року на з'їзді оргкомітету була сформована нова політична партія, яка потім отримала назву Партія Народної Згоди (біл. Партыя Народнай Згоды). До неї увійшло багато представників фракції «Комуністи за демократію». Через сварки з іншими представниками, потім Олександр Григорович з неї вийшов.

Вважається, що Лукашенко був єдиним депутатом, який проголосував проти ратифікації Біловезьких Угод, проте пізніше було з'ясовано, що цим депутатом був Валерій Тихіня, котрий в подальшому став головою Конституційного Суду Білорусі. Пізніше Лукашенко казав що розпад СРСР «найбільша геополітична катастрофа ХХ-го століття».

Отримавши репутацію непримиримого борця з корупцією, в 1993 році Олександр Григорович отримав посаду головою Тимчасової комісії по боротьбі з корупцією Верховної Ради Республіки Білорусь, створеній для вивчення комерційних структур при владі. На цій посаді Лукашенко звинуватив ряд членів кабінету В'ячеслава Кебіча у корупції, а його самого назвав головою «примосковської мафії». У кінці 1993 року він звинуватив 70 членів Верховної Ради, у тому числі Станіслава Шушкевича у корупції та розкраданні державних коштів в особистих цілях. Станіславу Шушкевичу був винесений вотум недовіри, і він подав у відставку. Його вина ніколи не була доведена, проте це стало причиною втрати його популярності серед консервативних сил у Парламенті та майбутнього краху. 1 квітня 1994 року «комісія Лукашенка» була розпущена, «виконавши свою задачу з рослідування».

15 березня 1994 року була прийнята нова Конституція, згідно з якою повинні були відбутися перші президенські вибори.

2. Президенство Лукашенка

Лукашенко був молодим і перспективним політиком, а його критичні виступи і завзята боротьба з корупцією допомогли йому здобути популярність серед народу. Весь його передвиборчий штаб складався з таких же молодих і амбіціозних як він. Це були зокрема: Леонід Сініцин, Дмитро Булахов, Віктор Гончар, Валерій Цепкало, Олександр Федута,Михайло Сазонов, Юрій Малумов, Петр Капитуло, Віктор Терещенко, Іван Титєнков, Олександр Лукашов, Віктор Кучинскі, Володимир Ядренцев, Володимир Нистюк, Анатолій Лебедько, Микола Крпієвич і Віктор Шейман. На вибори Лукашенко йшов з лівими лозунгами та відстоював ідею зближення з Росією. Основним суперником Лукашенка був В'ячеслав Кебіч, і він вважався фаворитом. Результати першого тура були такими: Олександр Лукашенко -- 44,82 %, В'ячеслав Кебіч -- 17,33 %, Станіслав Шушкевич -- 10 %. За результатами другого туру, який відбувся 10 липня, Лукашенко переміг за результатом 80,1 %. Це були єдині президенські вибори в Білорусі, які були визнани демократичними як з боку СНД і Росіїтак і з боку США і ЄС.

Під час передвиборчої кампанії на Олександра Лукашенко був здійснений замах. Проїжджаючи повз міста Ліозно Вітебської області, автомобіль Mercedes, у якому знаходилися Олександр Лукашенко, Іван Тітєнков і Віктор Шейман був обстріляний з обігнавшего і притискавшого автомобіля Ford, причому одна з куль пролетіла у декількох сантиметрах від голови Лукашенка.[2] Жертв не було, однак у результаті розслідування КДБ і МВС були виявлені розходження між результатами балістичної експертизи і експертизи отвіру та показаннями Тітєнкова і Шеймана. Справа була призупинена, а з приходом Лукашенка до влади відновлена.

28 червня, коли Олександр Григорович направлявся до Дому Уряду, на вході його затримали троє охоронців і не пускали у будівлю. Коли Лукашенко все ж туди потрапив, вони жорстоко побили його завдавши йому легких тілесних ушкодженнь. Згідно з пояснювальною запискою працівників міліції, в ході інциденту Лукашенко відірвав гудзики і пошкодив форменний одяг співробітників міліції.

Після референдуму 1996 року п'ятирічний термін прибування Лукашенка на посту президента почався з нуля, тому вибори, які за старою Конституцією мали відбутись у 1999 році, були перенесені на 2001 рік. Серед інших кандидатів не було людини, яка могла б скласти конкуренцію Олександру Григоровичу. Він переміг у першому турі з результатом 75,65 %, у той час як друге місце зайняв Олександр Гончарик з результатом 15,65 %, що у п'ять разів менше ніж у Лукашенка.

Білоруська опозиція, ЄС та США не визнали результати виборів заявивши, що вони пройшли з численими порушеннями та не відповідали європейським демократичним стандартам.ОБСЄ також заявила що вибори не відповідали міжнародним стандартам. Спостерігачі від СНД у свою чергу заявили, що не виявили правопорушень, а результат виборів був «волею білоруського народу». Росія публічно привітала Лукашенка з перемогою.

Серед тих хто привітав Олександра Лукашенка був Володимир Путін, який зателефонував йому і запропонував співпрацю.[3]

У 2004 році у Білорусі був проведений референдум, за результатами якого президент може обиратися нескінченну кількість разів, тому ніщо не завадило Олександру Григоровичу балотуватися на третій термін. Як і на минулих виборах серед кандидатів не було жодного конкурента Лукашенку. Він переміг у першому турі з результатом 83 %.

Сполучені Штати не визнали результати виборів, а заступник держсекретаря США з країн Європи і Євразії Деніел Фрід заявив, що США вважають Білорусію «останнім форпостом тиранії» у Європі й у зв'язку із цим «інвестували 12 мільйонів доларів» на програми підтримки демократії в Білорусі. Європейський Союз і ОБСЄ також не визнав вибори. А СНД, Росія і КНР заявили що вибори були прозорими і демократичними, а міністр закордонних справ Росії Сергій Лавровзаявив що «Росія виступає категорично проти зовнішнього тиску на Білорусь».

У день оприлюднення результатів виборів на центральній площі Мінськ зібрався мітинг білоруських опозиціонерів, який отримав назву «Джинсова революція», яку підтримав Михайло Саакашвілі заявивши: «Білорусія -- не якась примха Грузії, це фундаментальне питання, і це питання буде вирішене звільненням білоруського народу й остаточним об'єднанням Європи. Я знаю, що точно такі люди, які б'ють демонстрантів у Мінську, створюють проблеми Грузії й усьому світу. Ці люди не пускають нас в Абхазію, каламутять ситуацію в Цхінвалі й Джаві».

19 грудня 2010 року відбулися четверті президентські вибори. Усього було зареєстровано 10 кандидатів, із яких тільки Лукашенко набрав більше 3 %. Вибори завершилися в один тур і Лукашенко переміг з результатом 79,65 %.

Ближче до вечора на Привокзальній площі почали збиратися протестуючі проти результатів виборів. Володимир Некляєв виступив зі словами що згідно з незалежними екзит-полами рейтинг Лукашенка складає 30,5 %. Спецслужбовці розігнали мітинг і арештували від 600 до 900 людей. Спостерігачі від ОБСЄ заявили що у порівнянні з минулими виборами відбулися покращення, хоча міжнародним нормам вони все одно не відповідають.Вибори відмовилися визнавати Чехія, Польща, Швеція та Німеччина. Євросоюз ввів низку санкцій, які забороняли в'їзд на його територію деяким білоруським чиновникам і Лукашенку особисто. Українависловила «стурбованість непропорційним застосуванням сили проти учасників акції протесту та журналістів, зіткненням представників опозиції з силами правопорядку і затриманням деяких кандидатів». ПАРЄ заявила про свій намір не відновлювати контакти з білоруською владою, висловивши жаль у зв'язку з арештами представників опозиції Білорусі. З перемогою Лукашенка привітали голова КНР Ху Цзіньтао, патріарх московський Кирил, Уго Чавес та Махмуд Ахмадінежад.

3. Деякі аспекти зовнішньої і внутрішньої політики президента

З першого президентського терміну Олександр Григорович говорив про Росію як про найголовнішого партнера Білорусі. У січні 1995 року разом із Борисом Єльциним був підписаний договір про створення платіжного та митного союзів. У лютому того ж року вони підписали договір про дружбу, добросусідство та співпрацю між Білорусью та Росією. У 1996 році був підписаний договір про створення Спільноти Росії та Білорусі, у 1998 році -- договір о рівних правах громадян обох країн.

Саме від нього йшла ініціатива створення Союзної держави, підтримана Єльциним. 29 квітня 1996 року -- договір про Парламентське Зібрання, 2 квітня 1997 -- договір про Союз Росії та Білорусі, проте при підписанні цього договору Єльцин відмовився підписувати білоруський варіант, що дозволило Лукашенку звинуватити Росію у «непідготовленності до об'єднання». 23 травня 1997 -- підпис Устава Союзу Білорусі і Росії, у січні 1998 -- про сумісну Телерадіомовну організацію Союзу, 8 січня 1999 -- про створення Союзної держави Росії і Білорусі. 26 січня 2000 після ратифікації парламентами обох країн Союзна держава почала існувати.

У 2002 році Лукашенко представив Путіну проект, за яким Союзною країною президенти мали б керувати по черзі, але підтримки у колеги не знайшов. Замість цього у серпні 2002 року Путін запропонував свій проект, згідно з яким у травні 2003 року мав пройти референдум щодо нового керівництва Союзної країни, у якому запропонував враховувати різницю у чисельності населення і економічній силі між країнами. Фактично, Путін запопонував Білорусі увійти у Російську Федерацію, на що Лукашенко відповів, що навіть Ленін і Сталін не додумались до такого -- роздробити Білорусь і включити у склад СРСР. У жовтні 2003 року Лукашенко заявив, що перехід на єдину валюту не має сенсу. Помаранчева Революція,Революція Троянд та інші так звані кольорові революції на пострадянському просторі змусили Лукашенка знову будувати свою політику на співпраці з Росією. У 2007 році МЗС Росіїнаправило Білорусі ноту, у якій казалося про те, що Росія не постачатиме Білорусі газ по внутрішнім цінам. 24 березня того ж року був підписаний цілий ряд важливих угод, серед яких торгово-економічна.

Після озброєного конфлікту з Росії з Грузією, Лукашенко не став визнавати Абхазію і Південну Осетію.

Західні країни відмовилися визнавати результати референдуму 1994 року і з того часу не визнавали жодних виборів у Білорусі. Країна втратила місце асоційованого члена в Асамблеї Ради Європи, а після інциденту в Дроздах стосунки Заходу і Білорусі погіршилися ще більше.
У 2008 році Лукашенко звернувся до члена Британської Палати Лордів, відомому PR-менеджеру Тімоті Беллу з метою покращення іміджу Білорусі за кордоном. З початку їх співпраці позиція Лукашенка стала більш лояльною до Європи, також він утримався від таких неоднозначних кроків як визнання Південної Осетії і Абхазії після конфлікту Росії і Грузії. Командою Белла був розроблений 32-сторінковий план покращення іміджу Білорусі, який оцінювався у $10 млн. (з них лише один був заплачений Беллу через розірвання контракту). У 2010 році співпраця лорда і президента несподіванно припинилась. Після виборів у Білорусі у 2010 році відносини с Заходом майже заморозились через невизнання виборів, переслідування політичніа опонентів Лукашенка і незаціклавленність білоруської сторони у переговорах. З боку ЄС були введені економічні санкції і заборона багатьом білоруським чиновникам в'їзду до країн ЄС.

Економічна політика Лукашенка зупинила економічну кризу і занепад, від якого потерпали постсоціалістичні країни, що трансформували свої економіки. Підприємства отримали державну підтримку і опіку та не зупиняли своєї роботи.

Під час правління О.Лукашенка в Білорусі були обмежені політичні і деякі особисті свободи. Знищувалась незалежна преса. Переслідувались політичні опоненти. Зникло кілька незгодних і особистих ворогів О.Лукашенка. Багато політиків і активної молоді були вимушені емігрувати за кордон (Литва, Польща, Росія, Україна, США).

Одним з пунктів програми Лукашенка було надання російській мові статусу державної. Під час його керівництва майже зникло книговидаництво білоруською мовою, кіностудії перестали фінансуватись через малі кошториси білоруських фільмів, теле- та радіоефіри заполонила російська музика, а білоруська мова майже зникла з ЗМІ, через що була занесена до списку «потенційно зникаючих мов» ЮНЕСКО. Це єдина державна мова незалежної пострадянської країни, яка отримала статус «потенційно зникаючої».

Західні країни різко критикували характер проведених виборів, а також придушення акцій протесту в Білорусі; країни Європи та США також бойкотували церемонію присяги Лукашенка. В кінці січня 2011 Європейський Союз та Сполучені Штати запровадили низку санкцій проти Олександра Лукашенка та інших офіційних представників Білорусі. Його активи в західних банках заморожено та запроваджено заборони на в'їзд до країн США і Європи для пана Лукашенка та ще 157 офіційних осіб

Паралельно зі знищенням свободи преси А.Г. Лукашенко згортає багато важливих ринкові перетворення, встановлює свій контроль над механізмом вільного ціноутворення товарів «першої необхідності». У Білорусі різко збільшуються асигнування на силові структури.

Референдум про визнання нової Конституції, значно розширює повноваження президента, проходив у листопаді 1996р. Напередодні конфронтація гілок влади досягла апогею : Лукашенко розігнав Верховна Рада , зняв з посади голови Центрвиборчкому Віктора Гончара , депутати і КС у відповідь підготували постанову про імпічмент президентові . Але завдяки втручанню російських політиків , які підтримали мінського диктатора , укладено 2 квітня 1996р договір з Росією про утворення Співтовариства двох держав , Лукашенко " згорнув голови" своїм опонентам і здобув повну перемогу . До кінця року останнє професійний уряд Білорусі припинило своє існування. Влітку у відставку пішли віце - прем'єри і міністр економіки; в листопаді , на знак протесту проти референдуму , пост прем'єра покинув Михайло Чигир . У відставку пішов глава КС Тихін . Вся повнота влади в Білорусі опинилася в руках Лукашенка , вчинила державний переворот.

У 1997р Лукашенко зробив атаку на нелояльних йому чиновників і політиків. Першою ластівкою стала голова Нацбанку Тамара Віннікова , що опинилася за гратами на початку січня. Формальним приводом її арешту стало «зловживання службовим становищем», але більшість аналітиків вбачає в цьому інше підгрунтя: Віннікова перешкоджала проведення окремих грошових операцій відомої своїми скандальними горілчано - тютюновими махінаціями фірми «Торгекспо», що діяла під патронажем керуючого справами президента Івана Тітенкова. Через десять днів до в'язниці вирушила ще одна жінка-керівник - завідуюча відділом реєстрації комерційних структур Солигорского міськвиконкому Людмила Шульга. Їй інкримінувалося «небезкорисливе сприяння підприємцям». У лютому наручники клацнули на руках екс -депутата Володимира Кудінова , одного з підписантів листа про імпічмент президенту. Його звинуватили у «замаху на дачу хабара». У червні був затриманий заступник голови Білоруського народного фронту Леонід Борщевський. Восени у в'язниці виявився «вчитель» Лукашенко - міністр сільського господарства Василь Леонов та Герой Соцпраці, керівник аграрного комплексу «Світанок» Василь Старовойтов.

Висновки

Нині у Білорусі ситуація не зовсім стабільна. Немає визначеності у відносинах із Росією, з Європою, яка дедалі жорсткіше ставиться до Білорусі. Те, що пропонує Білорусь, -- фактично рівноправна співпраця, -- неприйнятне для Росії, оскільки Росія не мислить у категоріях рівноправності: в нас може бути тільки статус молодшого партнера, адже в них економічний потенціал набагато вищий, чисельність населення не порівнянна з білоруськими десятьма мільйонами.

Олександр Лукашенко подає себе як деміург, спершу приречений на успіх, якому за великими вчинками ніколи панькатися з карликами. Немає сумніву, що у чергових виборах білоруський диктатор Олександр Лукашенко знову «виборе» собі право називатися президентом Білорусі. Тож дійсно можна зробити висновок про те, що режим О.Лукашенка є авторитарним.

Очевидність політики абсурду лукашенківського режиму вже давно є ясною для усього демократичного світу, але враховуючи настрої більшості населення Білорусії можна поставити під сумнів визначення країн Європейського Союзу та США щодо авторитарного, недемократичного режиму в Булорусії.

З точки зору Європейської громади - після заходу зірки югославського правителя Слободана Мілошевича Лукашенко залишається останнім диктатором у Європі.

лукашенко політика президент білорусь

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Акуленко Л. В. Вплив європейської політики сусідства на розвиток демократичних процесів та належного врядування в Білорусії// Л. В. Акуленко. - Режим доступу: http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Nvamu_upravl/2010_3/46.pdf

2. Козаков Ю. Л., Лойко П. О., Ходин С. Н. История Беларуси: Полный курс: Пособие для старшекласников и поступающих в вузы/ Ю. Л. Козаков, П. О. Лойко, С. Н. Ходин и др. Под ред. проф. О. А. Яновского и доц. А. Г. Кохановского. - Минск: ЧУП, Юнипресс, - 2005. - 416 с.

3. Новик Е. К. История Беларуси. С древнейших времен до 2010 г./ Е. К. Новик. - Минск: Высшая школа., 2011. - 526 с.

4. Остап'як В. І. Лукашенізм на марші// В. І. Остап'як. - Режим доступу:

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/slv/2012_13/st51.pdf

5. Руденков В. Развитие экономики Беларуси: модель и проблемы / В. Руденков. - Режим доступу:

http://evolutio.info/index.php?option=com_content&task=view&id=617&Itemid=54.

6. Федут А. Лукашенко - политическая биография/ Алексей Федут. - М.: Референдум, 2005. - 704 с.

Размещено на Allbest.ru