Становлення легітимної влади в Україні

З іншого боку, часте знехтування законами на користь справедливості також є шкідливим. Воно може призвести до правового нігілізму та недовіри громадян як до окремих органів державної влади, так і до влади в цілому. За будь-яких обставин державна влада повинна бути сильною і залишати за собою монополію на право застосовувати насильство, а це можливо здійснювати лише за допомогою чинного законодавства. Навіть у ситуації, коли в державі панує політична нестабільність у вигляді конфлікту політичних програм та ідеологій, потрібна сила, яка б за допомогою вольових рішень, підкріплених авторитетом закону, врегулювала цей конфлікт. Хто здатен впроваджувати право в життя, той доводить тим самим, що він покликаний встановлювати право. І, навпаки, в кого немає достатньої влади і сили захистити права та свободи громадян від посягання інших, у того немає і права наказувати їм[14].

Лише за умови, якщо більшість суспільства свідома того, що політичні рішення та закони чинної державної влади, за допомогою яких вони втілюються в життя, є несправедливими щодо них, ідея справедливості може стати тією силою, яка здатна призвести до зміни політичного режиму, так само, як і до зміни Конституції та інших нормативних актів. Однак і в цій ситуації основним завданням будь-якої революційної влади є відродження і підтримання порушеного революцією «спокою і порядку». Лише шляхом забезпечення законності революційна влада може зміцнити свою легітимність.

2.3 Легітимність державної влади та права людини

Говорячи про легітимність влади виключно у формально-юридичному змісті, слід мати на увазі, що і самі норми чинного законодавства, спираючись на які функціонує правляча влада, за своєю внутрішньою суттю мають не правовий (нелегітимний) характер. У цьому контексті слушною видається думка відомого російського теоретика права професора Р. Лівшиця про те, що легітимність має принаймні дві сторони: формальну і змістовну. З точки зору формальної, вона означає прийняття закону чи іншого нормативного акту компетентним органом чи усім народом у встановленому порядку. Якщо ця умова дотримана, то закон є формально легітимним. Однак, легітимність не може бути зведена до дотримання встановлених процедур, її також не можна зрозуміти у відриві від сутності закону, його змісту. Досвід України показує, що погані закони, будучи навіть формально легітимними, тобто прийнятими компетентними органами і у відповідному порядку, не знайшовши підтримки громадян, залишилися фактично нереалізованими, і в цьому сенсі нелегітимними.

Про недосконалість вітчизняного законодавства свідчить хоча б те, що у роки незалежності України було прийнято близько двох тисяч законів, з яких понад сорок відсотків - це закони про зміни і доповнення до інших законів. Деякі з цих законів за останні роки змінювались і доповнювались по двадцять і більше разів.

Таким чином, основним джерелом легітимності як державної влади, так і законів, на основі яких вона функціонує, є права людини. У цьому випадку мова йде про основні права людини, які традиційно поділяють на негативні та позитивні. Під негативними правами слід розуміти права, засновані на вимозі невтручання в певну сферу життєдіяльності людини. Зміст негативного права виражається у формулі «свобода від». Такі права визначають міру та обсяг свободи учасників суспільних відносин. Вони забороняють діяти таким чином, щоб поведінка одних людей була спрямована на шкоду іншим і, тим самим, встановлюють максимальну міру свободи. Це означає, що формально рівні учасники суспільних відносин наділені свободою у відносинах один з одним до тих пір, поки вони не призводять до їх загострення, що унеможливлюють подальше протікання вільного дискурсу[15].

До таких негативних прав представники класичного лібералізму традиційно відносили право на життя, право на приватну власність і право на свободу світогляду та віросповідання. Каталог цих прав значно розширився в останні десятиліття за рахунок права людини на ім'я, честь та гідність, права на свободу думки та слова, права на вільне пересування та вибір місця проживання, права на збереження конфіденційності інформації, яка стосується особи та його сім'ї, та ряду інших важливих прав. Ці права ще називають фундаментальними або абсолютними. Власне це ті права, які дають можливість людині захиститися від посягань на їх свободу з боку структур державної влади. Вони є невідчужуваними та невід'ємними. Це означає, що ніхто, у тому числі і держава, не може позбавити їх людину. Навіть сама людина не може від них відмовитися, оскільки це означало б перестати бути людиною. Порушивши ці права, державна влада втрачає свою легітимність, а разом з нею право на існування.

Для теорії легітимації не має принципового значення питання походження цих прав, тим більше, що його однозначне вирішення унеможливлюється через багатогранність світоглядних підходів до його вирішення. У самому загальному вигляді обґрунтування походження прав людини зводиться до необхідності раціонального осмислення індивідом необхідності їх існування, власне це той стан, який відрізняє цивілізовану людину від первісної. Однак людина є істотою не лише індивідуальною, або висловлюючись термінологією І. Канта самодостатньою, але й суспільною і політичною. Тому важливо, щоб існування індивідуальних прав визнали інші індивіди. Саме таке визнання надає їм реального змісту.

Варто зазначити, що для забезпечення легітимності державної влади права людини не можуть залишатися лише ідеями, намірами, постулатами, предметом теоретичного та політичного обговорення. Як зазначає вітчизняний дослідник філософії права С. Максимов, для того, щоб бути визнаними принципово, а не в силу сприятливих обставин, права людини повинні бути інституціалізовані і стати складовою частиною чинного законодавства. Цей процес носить назву позитивування. В рамках цього процесу права людини втрачають характер чистих принципів легітимації і перетворюються в основи законності.

Сучасна конституційно-правова демократична держава не обмежується лише визнанням негативних прав, але й утверджує також права позитивні. Такі права людина набуває в процесі взаємодії із державою, перебуваючи у статусі громадянина. Особливе місце серед них займають політичні права. До останніх традиційно відносять право брати участь в управлінні державними справами, право обирати і бути обраним до представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, право створювати громадські об'єднання і брати участь у їх діяльності, право мирно збиратися і проводити збори, мітинги, демонстрації, маніфестації з метою підтримки чи критики діяльності органів влади та самоврядування чи окремих посадових осіб, право письмового чи особистого звернення до них, право на свободу засобів масової інформації. За допомогою цих прав людина може захищати свої фундаментальні свободи у організований спосіб і вимагати від влади їх дотримання. В процесі їх реалізації між громадянами налагоджується комунікація та взаєморозуміння, які є необхідною умовою формування розумної політичної волі.

В рамках теорії легітимації права людини можуть також розглядатися у якості незалежних стандартів, за допомогою яких можуть критикуватися закони, діяльність уряду та інших політичних та правових інститутів, тобто у якості критеріїв легітимації.

На завершення слід зазначити, що між державною владою та правами і свободами людини існує тісний взаємозв'язок. З одного боку, права людини набувають свого практичного втілення лише за умови їх визнання та дотримання чинною владою, з іншого боку, влада набуває своєї легітимності переважно серед тих громадян, права і свободи яких вона неухильно дотримується. На такий зв'язок вказував один з класиків французького лібералізму - Франсуа Гізо. Він, зокрема, зазначав, що «тою мірою, якою законна влада наділена правом на свободу людини, свобода має право вимагати від влади доказів її легітимності». Людина повинна захищати свою свободу від незаконної влади, а законну владу від власної свободи[16].

Нормативне закріплення цих прав, перш за все, на рівні конституції, є обов'язковим атрибутом сучасної правової демократичної держави. Державна влада, яка знехтує основними правами людини, втрачає свою легітимність, врешті, як і закони чи інші нормативні акти, видані нею. Для того, щоб зберегти повагу громадян до закону, владі необхідно, згідно з висловлюванням Р. Дворкіна, «серйозно ставитися до прав», саме таке ставлення відрізняє закон від упорядкованого свавілля, а легітимну владу від нелегітимної.

Таким чином, взаємозв'язок між правами людини та народним су-веренітетом полягає в тому, що, з одного боку, громадяни тільки тоді зможуть використати свої громадянські права, коли вони будуть володіти особистими правами і свободами. А з другого боку, вони лише тоді зможуть бути задоволені своєю особистою автономією, коли як громадяни держави зможуть гідно застосувати свою політичну автономію.

Важливою умовою легітимності державної влади є забезпечення громадянам права опротестувати дії нелегітимної влади. Громадянський протест - один з елементів народовладдя, який показує рівень довіри громадян до діючої публічної влади і є свого роду тестом на легітимність. Право громадян на проведення мирних зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій є важливим політичним правом, яке нерозривно пов'язане з особистими правами людини - правом на життя, свободу світогляду та віросповідання, свободу думки та слова і т. ін. Це право є одночасно гарантією захисту основних прав і свобод людини. Через акції публічного протесту громадяни мають змогу чинити тиск на владні структури, обстоюючи свої права. Таке право визнане на рівні міжнародного законодавства, свого нормативного закріплення воно набуло у ст. 21 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, який був прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН у грудні 1966 р. Це право визнане всіма демократичними державами світу. Українська держава також проголосила це право одним з основних політичних прав і закріпила його у ст. 39 Основного Закону. У законодавстві України також передбачена процедура проведення мирних зборів, мітингів, демонстрацій та маніфестацій, а також юридична відповідальність за неправомірні дії громадян під час їх проведення. Однак так і немає окремого закону, який би не лише передбачав санкції до тих, хто протестує проти нелегітимних дій діючої влади, але й встановлював нормативно-правові гарантії реалізації цього права. Прийняття цього закону безпосередньо пов'язане з демократичними трансформаціями, які відбуваються в нашій країні і є умовою її інтеграції в загальноєвропейський правовий простір[17].

Громадянський протест - це свого роду тест на толерантність державної влади до свого народу і народу до державної влади. Відносини між державою та суспільством завжди містить елемент соціально-політичної напруги і тому пов'язані зі співвідповідальністю. Так, існуюча влада навіть у період протистояння повинна дотримуватися певних правил, що дало б підстави розглядати її дії як легітимні. По-перше, для того щоб відновити довіру громадян до себе, владні структури повинні бути готові до діалогу з опозицією. По-друге, здійснення такого діалогу повинно об'єктивно висвітлюватися в ЗМІ. По-третє, сформована в процесі діалогу спільна позиція має знайти відбиття в законодавстві та рішеннях влади. По-четверте, влада повинна публічно визнати свої помилки. Натомість громадяни, публічно демонструючи своє незадоволення діями влади, повинні діяти в межах чинного законодавства, намагаючись на основі демократичної процедури його удосконалювати. Як зазначав І. Ільїн, пошук справедливості повинен відбуватися «за допомогою закону і на основі закону».

Таким чином, здатність громадян в організований публічний спосіб протистояти не завжди законним діям влади в межах чинного законодавства є свідченням високого рівня правосвідомості, тоді як готовність влади в межах публічного діалогу обстоювати свої позиції і вміти визнавати свої помилки є ознакою легітимності влади[18].

3. Легітимація влади в контексті забезпечення політичної стабільності сучасної України

Конституція України визнала принцип поділу державної влади, який було проголошено у свій час ще Джоном Локом та Шарлем Монтеск'є. За статтею 6 цього правового акту державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Відповідним чином і розбудовуються державні органи - Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, суди України. Для того щоб бути легітимною за Конституцією України, Верховна Рада України повинна бути сформована із народних депутатів, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, що достатньою мірою відповідає вимогам частини третьої статті 21 Загальної декларації прав людини, норма якої визначає, що воля народу повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні проводитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування. Обов'язковою умовою легітимності законодавчого органу України є вирішення віднесених до її повноважень питань у термін, визначений статтею 76 Конституції України з урахуванням змін, внесених до неї Законом України від 8 грудня 2004 року №2222. Строк повноважень Верховної Ради України становить п'ять років.

Незважаючи на те, що згідно зі статтею 76 Конституції України конституційний склад Верховної Ради України складає чотириста п'ятдесят народних депутатів України, вона є повноважною, тобто легітимною, за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.

Таким чином, парламент України є легітимним у випадку відповідності його формування Конституції України[6].

Основний Закон України визначає також порядок формування уряду. Якщо парламент отримує повноваження щодо здійснення влади безпосередньо від виборців - громадян України, то Кабінет Міністрів України як вищий орган виконавчої влади отримує необхідні повноваження від Верховної Ради України, оскільки він нею створюється і призначений виконувати закони України, які Верховною Радою приймаються, причому це не тільки ті закони, що визначають порядок діяльності уряду, але також і ті, які встановлюють його права, обов'язки та коло відання. Таким чином, Верховна Рада України делегує Кабінету Міністрів України частину повноважень, отриманих від Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу. Державно-владні повноваження у сфері виконавчої влади розподіляються разом із відповідальністю за їх здійснення і щодо інших суб'єктів виконавчої влади у порядку, визначеному Конституцією і законами України. Однак треба також зазначити, що громадяни України можуть також безпосередньо уповноважувати органи виконавчої влади на здійснення певних функцій державного управління, приймаючи закони шляхом референдуму. Отже, у першому випадку відбувається опосередковане делегування владних повноважень, у другому делегування є безпосереднім.

Легітимність судового органу залежить від дотримання закону і процедур його створення, визначених у законодавстві. При цьому тут важливе дотримання не тільки законодавчих актів Верховної Ради України, але й актів Президента України, адже згідно з пунктом 23 статті 106 Конституції України йому належить право утворення судів у визначеному законом порядку. Так, мережа та кількісний склад суддів місцевих судів визначені Указом Президента України №641/2001 від 20 серпня 2001 року. З цього приводу Президент не приймає нових указів, а лише вносить доповнення до цього правового акту. Не передбачені в цьому указі місцеві суди не можуть бути створені, а створені без урахування норм цього правового акту не будуть легітимними. Президент України видає також укази відносно безпосереднього створення конкретних судів як загальної юрисдикції, так і спеціалізованих.

Торкаючись легітимності влади посадових осіб, вважаємо, що в першу чергу потрібно зупинитись на питанні легітимності влади найвищої посадової особи - Президента України, оскільки він є главою держави. Президент України згідно зі статтею 103 Конституції обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування, а тому він є носієм влади, яка безпосередньо делегується йому Українським народом у межах, передбачених у цьому правовому акті, та при дотриманні усіх вимог його норм.

Особливий статус передбачає Конституція України щодо голови уряду України. Прем'єр-міністр України функціонує на основі норм розділу VI Конституції, які передбачають особливий порядок призначення цієї посадової особи. Ця посадова особа буде визнаватись такою, що діє легітимно, у разі дотримання конституційного порядку її призначення і виконання нею опосередковано отриманих від українського народу через Верховну Раду України повноважень згідно із законодавством України.

Оскільки в державному апараті функціонують різні посадові особи та існують різноманітні порядки їх призначення та види компетенції, в межах цієї статті розглянути особливості набуття ними легітимності повною мірою неможливо. Однак слід зазначити, що загальним правилом визнання легітимності влади за кожною посадовою особою є те, що вона і набуває повноважень на основі дотримання всіх вимог законодавства, і діє у спосіб, визначений в ньому[7].

3.2 Проблема легітимності державної влади в контексті теорії народовладдя

Легітимація реалізується у формі народовладдя, тобто за участі народу в здійсненні влади. Лише на основі процедури народовладдя державна влада набуває своєї реальної легітимності. Такий тип легітимності Ж.-Л. Шабо називає «демократичною легітимністю» '. Така легітимність є результатом дотримання формальної процедури і суттєвим доповненням онтологічної легітимності. Відповідно до такого розуміння легітимності народ є реальним носієм влади і лише він наділений правом обирати форму (безпосередню чи представницьку) здійснення народовладдя, визначати принципи функціонування державної влади, забезпечувати контроль за її діяльністю і врешті-решт змінювати владу, яка втратила свою легітимність. Отже, легітимність є наслідком легітимації, або, інакше кажучи, процесу трансформації волі народу в нову якість - суверенну волю держави, яка реалізується через справедливі, законні та доцільні рішення чинної влади.

Для того щоб народовладдя стало реальним джерелом легітимності, мають бути забезпечені щонайменше три умови. Зокрема необхідно: по-перше, залучати якомога більше громадян до всіх стадій демократичного процесу, починаючи від формування органів державної влади і аж до контролю за їх діяльністю; по-друге, забезпечити рівновагу між правами людини та народним суверенітетом, по-третє, гарантувати громадянам право опротестувати нелегітимні закони та рішення чинної влади.

Державна влада є настільки легітимною, наскільки повно вона відображає волю всього народу і захищає його інтереси. Ця теза набуває свого практичного втілення лише за умови активної громадянської позиції і безпосередньої участі в правовому та політичному житті держави якомога більшої кількості громадян. У зв'язку з цим можна простежити певну закономірність - чим вища активність громадян у політичному процесі, тим більша ймовірність того, що інтереси народу будуть повніше представлені в законах та рішеннях державної влади, а відтак і ймовірність легітимації суттєво зростає. Остання завжди пов'язана з інтересами різних верств суспільства. Але державна влада не може виражати інтереси абсолютно всіх, оскільки інтереси та потреби різних соціальних груп з огляду на обмеженість ресурсів та інших обставин можуть бути задоволені лише частково, повністю задоволені можуть бути потреби лише окремих груп. Легітимація державної влади в суспільстві не може мати всеохоплюючий, універсальний характер. Те, що є легітимним для одних, може вважатися нелегітимним для інших. Саме тому легітимність влади зв'язана не з підтримкою всього народу (це буває в дуже рідких випадках), а з визнанням її більшістю народу, з урахуванням вимог та захистом прав меншості[8].

Однак арифметична більшість не завжди може служити основою справжньої легітимності влади. Так, більшість німців у період нацистського режиму підтримала політику експансіонізму та, «очищення раси», що пізніше призвело до негативних наслідків для всього німецького народу. Відповідно не всяка оцінка більшості робить державну владу справді легітимною. Частими є випадки, коли воля більшості породжує квазілегітимацію. Поява цього суспільного феномену стає можливою, коли в ситуації насильства та обману, маніпуляції свідомістю громадян, переслідування опозиції та вільних ЗМІ, інших порушень, значна частина, а то й більшість населення несвідомо підтримує державну владу, яка задовольняє його деякі поточні інтереси на шкоду фундаментальним вимогам. Квазілегітимація або «несправжня легітимація» державної влади буде створюватися завжди, коли остання формується всупереч реальному, дійсному волевиявленню більшості народу. Тому, як слушно зазначає В. Чіркін, вирішальним критерієм легітимації є її відповідність загальнолюдським цінностям, сформованим на основі принципу справедливості[9].

Легітимація державної влади оцінюється не за словами вищих посадових осіб держави (хоча і це має значення), не за текстами прийнятих нею програм (хоча і це важливо), а за практичною діяльністю, за способами вирішення нею першочергових питань життя суспільства та кожної окремої людини. Народ завжди відчуває різницю між тими діями влади, які спрямовані на задоволення меркантильних інтересів окремих представників влади чи політичних кланів, і кожного окремого громадянина та суспільства в цілому. Розходження інтересів політичної еліти та більшості народу завжди містить у собі загрозу делегітимації влади. Воно суттєво знижує рівень довіри до вищих органів державної влади.

Легітимність не є сталою властивістю державної влади і тому вимагає постійного підтвердження. Ще на початку XIX ст. один з основоположників ліберально-правової теорії Ф. Гізо висловив таку думку: «Жодна влада над людьми не звільнена від обов'язку доводити свою легітимність… тією мірою, якою законна влада має право на свободу людини, свобода має право вимагати від влади доказів її легітимності». Влада є легітимною доти, доки її визнають такою ті, ким вона управляє. Легітимація - це постійний процес народовладдя, який не завершується на стадії делегування владних повноважень, а передбачає право та можливість громадян брати безпосередню участь у прийнятті важливих правових та політичних рішень, а також контролювати процедуру реалізації прийнятих рішень[10].

Висновки

Важливою ідеєю, яка в процесі розвитку політико-правової думки постійно асоціювалась з поняттям легітимності влади, виступила ідея природного права. Її було покладено в основу процедури оцінки публічної влади, а також відповідності продукованих нею законів загальним вимогам справедливості та суспільного блага. Це дозволило сформувати теоретичну основу для обґрунтування моделі раціональної легітимації влади, а також розробити теоретичні основи аналізу процесів делегітимації влади. При цьому одним з вирішальних аргументів на користь зміни нелегітимної влади виступав аргумент «дестабілізації політичних відносин», що дозволяє твердити про наявність серйозної історичної перспективи у проблемі взаємозв'язку між легітимністю влади та політичною стабільністю в державі.

Свого остаточного оформлення у вигляді цілісної наукової теорії ідея легітимності набула в дослідженнях М. Вебера. Розроблена М. Вебером модель визначення типів легітимного панування дозволила чітко окреслити теоретичний зміст цього поняття і розробити загальну концептуальну схему кореляції між конкретними типами легітимності та типами політичних режимів, а також рівнем стабільності політичної системи. Розробки М. Вебера активно застосовувались в процесі роботи над загальною теорією політичних систем (Д. Істон, Г. Алмонд, С.М. Ліпсет, П. Шаран, А. Лейпхарт, Е. Шілз, Л. Даймонд, К. Еванс, Д. Ептер, Д. Кошт, У. Мітчел та ін.). В XX столітті класичну теорію легітимності було суттєво збагачено за рахунок виділення в ній різних рівнів та типів легітимності.

Таким чином, легітимність та легальність - у більшому чи меншому ступені - невід'ємні сторони будь-якої державної влади. Влада легітимна, якщо вона узгоджується з уявленням людей про право і справедливість і тими цінностями та нормами, які лежать в їх основі. Будь-яка влада потребує легітимності, щоб бути дієвою силою впродовж тривалого часу. Легітимність означає визнання влади суспільством, виправданість та необхідність існування даної влади і її носіїв.

У свою чергу, легальність є тим фундаментальним принципом, на який спирається в своїй діяльності легітимна державна влада. Це та нормативна сила, яка надає принципу справедливості реального змісту. Лише справедливі за змістом і законні за формою дії державної влади можуть вважатися легітимними і такими, що відповідають вимогам правової держави.

Легітимність влади являє собою специфічний, динамічно змінюваний та соціально значущий внормований порядок взаємовідносин між владою і суспільством (громадянами), який ґрунтується на визнанні громадянами чинного порядку конституювання та функціонування влади справедливим, належним, доцільним, що зумовлюється як раціональними, так і афективно-емоційними причинами і має своїм результатом готовність громадян діяти відповідно до існуючої моделі панування. Натомість легальність є одним з важливих елементів легітимності, який за умови демократичних політичних режимів, входить у зміст поняття легітимності влади. Легітимність влади зазнає негативного впливу, якщо держава або її окремі органи порушують принцип законності.

Список використаної літератури

1. Баранов Н.А. Легитимность власти: политический опыт России/ Н.А. Баранов // Социально-гуманитарные знания. - 2010. - №1. - C. 18-29

2. Волинець В.В. Легітимність державної влади як основа її стабільності і демократизму // «Демократія та право: проблеми взаємовпливу і взаємозалежності» (Київ, 26 жовтня 2007 р.) - Харків: «Право», 2008. - С. 219-222.

3. Волинець В.В. Підтримання легітимності державної влади в контексті процесу раціоналізації політичного управління // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М. Корецького HAH України, 2008. - Випуск 40. - С. 663-672.

4. Волинець В.В. Політична участь як механізм легітимації державної влади // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. - К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького HAH України, 2008. - Випуск 41.-С. 723-732.

5. Голосніченко Д. Легітимність влади державних органів та посадових осіб // Вибори та демократія. - 2006. - №4. - C. 58-62.

6. Дибиров А.-Н.З. Устарела ли концепция легитимности М. Вебера? // Социально-гуманитарные знания. - 2002. - №3. - C. 258-268

7. Ковальчук В. Легітимність державної влади та права людини // Вибори та демократія. - 2010. - №1. - C. 60-63. - Бібліогр.: 8 назв.

8. Ковальчук В. Легітимність та легальність державної влади: теоретико-правовий аспект // Юридична Україна. - 2008. - №8. - C. 4-8

9. Ковальчук В. Проблема легітимності державної влади в контексті теорії народовладдя // Вісник Академії правових наук України. - 2008. - №2. - C. 232-243.

10. Ковальчук В. Проблема конституційності та легітимності публічної влади в умовах формування правової, демократичної держави: вітчизняний досвід // Право України. - 2008. - №6. - C. 35-40.

11. Косолапов Н. Легитимность в международных отношениях: эволюция и современное состояние проблемы // Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - №2. - C. 3-14

12. Манжола П. Взаємодія влади та громадян: практика легітимації інститутів влади у новітній історії України // Стратегічні пріоритети. - 2007. - №1. - C. 58-64.

13. Манжола П. До питання щодо науково-теоретичного розмежування сутнісного змісту категорій «легальність» та легітимність // Вибори та демократія. - 2008. - №3. - C. 40-42

14. Мірошниченко М. Ідентичність-легітимність-правопорядок: до проблеми реформування правової системи України // Право України. - 2003. - №5. - С. 31-35.

15. Рахманов О. Стан та динаміка соціальної легітимації підприємництва // Віче. - 2006. - №21-22. - C. 44-47

16. Сердюк В. Легітимність влади як один з її основних атрибутів // Юридична Україна. - 2006. - №11. - C. 10-15

17. Сидорчук А. Легитимность власти в Украине: две тенденции современности // Зеркало недели. - 2008. - №41. - C. 20

18. Чиркин В. Легализация и легитимизация государственной власти / В. Чиркин // Государство и право. - 1995. - №8. - С. 65

19. Шевчук С. Легітимність конституційного судді в умовах конституційної демократії // Українське право. - 2010. - №1. - C. 141-147

20. Петро Кравченко Легітимність влади та соціальна злагода в сучасній Україні ISSN 2075-1443. Філософські обрії. 2012. No 27.

21. Словник з Конституційного права України Л.Р. Наливайко, М.В, Беляєва

22. Наливайко Л.Р. Державний лад України: теоретико-правова модель: Монографія. - Х., 2009

Размещено на Allbest.ru