Взаємовідносини законодавчої та виконавчої гілок державної влади України

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

1.1 Теорія та історія взаємодії інститутів державної влади в Україні

1.2 Поняття державної влади та конституційне визначення її меж

1.3 Співвідношення законодавчої та виконавчої гілок державної влади в аспекті політичного режиму

РОЗДІЛ ІІ. ВЗАЄМОДІЯ ІНСТИТУТІВ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

2.1 Характеристика інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні

2.2 Взаємодія інститутів державної влади як принцип конституційного ладу України

2.3 Оптимізація взаємодії інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні у рамках парламентсько-президентської форми правління

РОЗДІЛ ІІІ. ПОЛІТИЧНА РЕФОРМА І ЗМІНИ В ПОЛІТИЧНІЙ СИСТЕМІ

3.1 Сучасна політична реформа як засіб подолання протистояння , між інститутами влади та зміцнення демократичних засад розвитку українського суспільства

3.2 Перерозподіл повноважень законодавчої та виконавчої влади

3.3. Проблема політичної реформи в Україні та її європейський вибір

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАННОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

В час коли Українська держава стала на шлях побудови незалежної, суверенної, демократичної держави виникає необхідність застосування принципу розподілу влад як одного з основних принципів демократичної держави. Значних зрушень зазнала Україна у цій сфері протягом невеликого, як для держави, відрізку часу.

Взаємодія інститутів державної влади забезпечує нормальне функціонування державного механізму в цілому, оскільки не дає можливості жодній з гілок влади узурпувати владні повноваження інших. Саме з цією метою засновники ідеї розподілу влад створили систему стримань та противаг. Для забезпечення дійсної незалежності однієї гілки влади від іншої потрібно, щоб кожна з них мала реальну можливість впливати на іншу. З допомогою розподілу влади правова держава організовується та діє правовими засобами.

Разом з тим принцип розподілу влади є не стільки жорстким розподілом функцій та компетенцій, скільки механізмом їх тісної взаємодії для вирішення проблем державотворення.

Взаємодія інститутів державної влади як принцип Конституційного ладу України є досить актуальною проблемою в наш час, оскільки наша держава лише починає розвивати такий інститут як інститут розподілу і взаємодії гілок державної влади, а отже і потребує якомога кращого вирішення нагальної проблеми.

Актуальність і ступінь дослідження. Корінна зміна основ політичного та економічного життя України, здобуття нею державної незалежності, демократичні перетворення, формування громадянського суспільства і побудова правової держави, однією з головних ознак якої є поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову, обумовили необхідність теоретичного переосмислення уявлень про державу і право, про конституційне закріплення основ конституційного ладу, про владу взагалі та про державну владу зокрема, про поділ державної влади та про відносини різних її гілок між собою.

Фундаментальною правовою базою цих процесів стали прийняті Верховною Радою України основоположні політико-правові документи: Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 p.), Концепція нової Конституції України (19 червня 1991 р.), Акт проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.), нова Конституція України (28 червня 1996 р.).

В українській конституційно-правовій науці суттєва увага приділяється проблемам організації і функціонування органів державної влади, взаємодії владних структур. Разом з тим стан цих розробок свідчить про те, що існує гостра необхідність у нових поглиблених дослідженнях зазначеної проблеми. Такого дослідження вимагає статус інститутів законодавчої, виконавчої і судової влади, їх місце в державно-правовому механізмі з точки зору теорії поділу влади, роль інститутів президентства, конституційної юстиції, інших державних органів у вирішенні проблеми державотворення, механізм їх відносин між собою. Необхідними умовами забезпечення нормального функціонування державних структур у режимі консенсусу є чітке правове регулювання цих відносин, створення єдиного внутрішньо узгодженого, стабільного законодавства, яке повинно базуватися на нормах Конституції України. Потребує вдосконалення конституційно-правовий механізм взаємовідносин різних гілок державної влади, який не лише забезпечуватиме реальний розподіл функцій та компетенції різних інститутів державної влади, а й сприятиме встановленню тісної взаємодії між ними.

Водночас сьогодні відсутня теорія взаємовідносин різних інститутів державної влади як самостійного інституту конституційного права, що існував би поряд з конституційно-правовим інститутом поділу державної влади в Україні. Немає спеціальних комплексних досліджень з цієї проблеми. До цього часу в основному розглядався державно-правовий статус кожної з гілок влади окремо. Це, насамперед, стосується аналізу правової природи і місця в державному механізмі органів законодавчої, виконавчої гілок державної влади та президента, що досліджують у своїх наукових працях українські вчені: І. Болясний, В. Копєйчиков, Л. Кривенко, В. Погорілко, В. Речицький, І. Салій, Ю. Тодика, О. Фрицький, М. Цвік, В. Шаповал, Ю. Шемшученко, В. Яворський, інші відомі правознавці. Однак в їх наукових розробках висвітлюється правовий статус окремих державних органів і не достатньо аналізується стан та механізми їх взаємовідносин. Останнім часом у юридичній літературі детально досліджується правова природа Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, інститут президентства, їх роль і місце в системі державної влади. Разом з тим майже повністю поза увагою залишаються органи виконавчої влади, Конституційний Суд, Рахункова палата, інші державно-правові інституції, що відіграють істотну роль у забезпеченні оптимальних взаємовідносин та тісної взаємодії законодавчої і виконавчої гілок державної влади. В зв'язку з цим в українській науці виникає об'єктивна необхідність вивчення цих інституцій, дослідження їх місця і ролі в системі органів державної влади з метою розробки механізму оптимального співвідношення та взаємодії всіх владних структур. У роботі аналізуються основи і механізм взаємовідносин інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні. Ця наукова проблема ще не стала предметом ретельного дослідження, що свідчить про її наукову та практичну значущість, актуальність і перспективність.

Мета і основні завдання дослідження. Метою дослідження є обґрунтування необхідності вдосконалення статусу органів законодавчої і виконавчої гілок державної влади в Україні та забезпечення їх тісної взаємодії; обґрунтування існування конституційного принципу взаємодії владних структур у демократичній, правовій державі; теоретичне осмислення принципу поділу влади і взаємодії владних структур і на цій основі вирішення ряду теоретичних і практичних проблем організації державної влади в Україні.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються в процесі взаємовідносин інститутів законодавчої і виконавчої влади в Україні.

Предметом дослідження є конституційно-правовий механізм взаємовідносин законодавчої і виконавчої гілок державної влади в Україні.

Теоретична і практична основа дослідження ґрунтується на працях і висновках юристів - теоретиків у галузі конституційного права, а також на літературних джерелах з філософії, соціології, політології.

Робота в основному має характер теоретичного дослідження, емпіричну базу якого складає аналіз практики взаємовідносин Верховної Ради, Кабінету Міністрів та Президента України.

Методологічна основа. Дослідження державної влади, механізму її реалізації, проблем взаємовідносин законодавчої і виконавчої влади неможливе без розкриття суті цих державно-правових інститутів та аналізу їх розвитку. Саме це і визначило методологічну основу дослідження. В процесі роботи використовувався діалектичний метод, сучасні методи пізнання, засновані на філософії загальнолюдських цінностей. Із спеціальних методів дослідження в роботі застосовані історико-правовий, порівняльно-правовий, формально-логічний, системно-структурний і структурно-функціональний, статистичний, метод моделювання, прогнозування та інші.

Нормативну базу роботи складають Конституція України, чинні нормативно-правові акти Верховної Ради України, Президента України, що регламентують правовий статус, форми та методи взаємовідносин органів законодавчої і виконавчої гілок державної влади в Україні.

Наукове і практичне значення роботи полягає в тому, що вона доводить необхідність забезпечення взаємодії різних гілок державної влади.

Структурно робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку літератури.

У першому розділі розглядаються теоретичні основи взаємовідносин законодавчої та виконавчої гілок державної влади. У другому - взаємодія інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні, а в третьому - перерозподіл повноважень інститутів державної влади у світі політичної реформи.

РОЗДІЛ І ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ГІЛОК ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ УКРАЇНИ

1.1 Теорія та історія взаємодії інститутів державної влади

Теорія розподілу влад зародилась у Франції в середині XVIII століття і була пов'язана, передусім з боротьбою буржуазії проти феодального абсолютизму, боротьбою з системою, що гальмувала розвиток суспільства і держави.

Дж. Локк розвиває компромісну теорію розподілу влад на законодавчу, виконавчу і судову, діючи ізольовано одна від одної. Монтеск'є був впевнений, що, якщо монарх буде управляти не втручаючись в судові функції, а законодавчі органи будуть видавати тільки закони, але не управляти країною, всі основні прошарки феодального суспільства будуть задоволені, зокрема буржуазія перестане бути ворогом аристократичної знаті. В цьому питанні Монтеск'є подібно до Дж. Локка орієнтувався на так звану Славну революцію 1688-1689 рр. в Англії, заснованому на класовому компромісі між буржуазією і феодально-аристократичною владою. Про такий компроміс мріяв Монтеск'є і для Франції. Сама по собі теорія розподілу влад відігравала в часи Монтеск'є відому прогресивну роль, тому що в якійсь мірі обмежувала судову і законодавчу владу монарха. Але по суті вона страждала корінним недоліком, так як фактично вела до знищення єдності державної влади, робила виконавчу владу незалежною від законодавчих органів і по суті справи безконтрольною, а законодавчі органи перетворювала в заклади, які могли видавати закони але не мали права слідкувати за їх виконанням. Між окремими владами виникали конфлікти. Теорія розподілу влад типовий зразок компромісу французького просвітителя.

Пізніше теорія розподілу влад отримала сильний практичний і теоретичний розвиток. Передусім, необхідно згадати Ж.-Ж. Руссо. На відміну від Монтеск'є, Руссо вважав, що законодавча, виконавча і судова влади - особі прояви єдиної влади народу . Після цього тезис про єдність влади використовувався різними силами. Точка зору Руссо відповідала потребам часу і революційним процесам у Франції кінця XVIII століття. Якщо Монтеск'є намагався знайти компроміс, то Руссо обґрунтовував необхідність боротьби з феодалізмом. Як погляди Монтеск'є, так і погляди Руссо знайшли своє найбільш повне і послідовне відображення в Конституції США 1787 року. Преамбула до цього документу гласить: "Ми, народ Сполучених Штатів..." , відображаючи тим самим те, що народ є єдиним джерелом влади. Поряд з цим, в Конституції США проводиться досить чіткий організаційно правовий розподіл влад. Також в цьому документі знайшла своє відображення система "стримань і противаг": були передбачені процедура імпічменту, і вето президента, і багато інших інститутів, які є складовою частиною сучасного права.

Поява нової концепції була пов'язана з іменем Шарля Монтеск'є, людини, відомої не лише в якості прогресивного теоретика, але і як досвідченого практика державно-правової діяльності, який розуміє неефективність функціонування державних органів. В своїй фундаментальній праці "Про дух законів" (1748г.) Монтеск'є виклав результати довготривалого дослідження політико-правових встановлень декількох держав і прийшов до висновку, що "свобода можлива при будь-якій формі правління, якщо в державі владарює право, гарантує дотримання законності через розподіл влад на законодавчу, виконавчу і судову, які взаємно стримують один одного".(3, с.15 ) В XIII главі 5-ої книги “Про дух законів” Монтеск'є порівнює деспотичне правління з звичаями дикунів Луізіани, котрі, бажаючи дістати з дерева плід, зрубують дерево під самий корінь. Так діє і деспотичне правління, само підрубуючи крону, на котрій воно тримається.

Як видно, ціль теорії - створення безпеки громадян от зловживання влад, забезпечення політичних прав і свобод.

Звичайно, що теорія розподілу влад виникла не на порожньому місці, вона була логічним продовженням розвитку політико-правових ідей, що виникли в XVII столітті в Англії, теорія розподілу влад стала частиною теорії правової держави.

Розглянемо конкретніше основні положення теорії розподілу влад (за Монтеск'є). По-перше, існує три гілки влади: законодавча, виконавча і судова, які повинні бути розділені між різними державними органами. Якщо ж в руках одного органа сконцентрується влада, різна за своїм змістом, то з'явиться можливість для зловживання цією владою, а відповідно, права і свободи громадян будуть порушуватись. Кожна гілка влади здійснює певні функції держави. Основне призначення законодавчої влади - "виявити право і сформулювати його у вигляді законів, які б були загальнообов'язковими. Виконавча влада у вільній державі призначена для виконання законів, що встановлюються законодавчою владою. Задача суддів в тому, щоб рішення і вироки завжди були лише точним застосуванням закону.”(3, с.30)

По-друге повинна діяти система стримань і противаг, щоб влади контролювали дії один одного. Безумовно, зараз передбачений набагато ширший і різноманітніший механізм "стримань і противаг", ніж той, який ми бачимо в працях Ш.Монтеск'є, але вже в його роботах закладені основні принципи і інститути, завдяки яким взаємодіють органи державної влади. В наш час, як правило, законодавча влада обмежується референдумом, президентським правом вето, Конституційним Судом. Виконавча влада обмежена відповідальністю перед Парламентом. Але в конституційному проекті Монтеск'є недостатньо чітко проводиться ідея рівноваги влад. Законодавча влада - домінуюча, виконавчу владу Монтеск'є називає обмеженою, а судову - взагалі напіввладою.

Наступним положенням теорії розподілу властей є таке: визначена гілка влади повинна представляти інтереси конкретної соціальної групи. Судова гілка влади представляє інтереси народу, виконавча - монарха, верхня палата законодавчого зібрання - аристократії, нижня палата зібрання - інтереси народу. Таким чином, ми бачимо, що існувало бажання досягнути компромісу в боротьбі буржуазії і прихильників абсолютизму.

Поряд з цим доцільно було б звернути увагу на історію розвитку української Конституції, а саме на моменти, що передбачали розподіл державної влади. Історичний розвиток цього процесу проходив поетапно.

Розглянемо Конституцію Пилипа Орлика, прийняту 5 квітня 1710 року на Козацькій Раді у м. Бендерах. Проаналізувавши розділ VI цієї Конституції ми можемо побачити, що Пилип Орлик пропонує проводити державне управління розмежувавши повноваження і об'єднавши всі гілки влади в єдиний державний механізм: “Якщо в незалежних державах дотримуються похвального і корисного для публічної рівноваги порядку, а саме і під час війни, і в умовах миру збирати приватні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких і незалежні володарі у присутності Його Величності не відмовлялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і радників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрасного порядку?”. Далі слідує, що першість в країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковуються Полковники, що за характером обов'язків прирівнюються до радників. Щодо законодавчого органу, то від кожного полку повинні були бути обрані декілька знатних ветеранів “досвідчених і вельми заслужених мужів”, що повинні були складати публічну раду. Ясновельможний Гетьман (так називає Пилип Орлик в Конституції гетьмана України) за Конституцією прирівнюється до президента у республіці з президентською формою правління. Взаємовідносини в державному механізмі визначаються так: “Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому Ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо і про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися...”. Після обрання гетьмана повинні бути обрані три Генеральні Ради.

Конституція УHР (Статут про державний устрій, права і вільності УHР), що була ухвалена Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року була однією з найдемократичніших конституцій того часу і одне з найважливіших джерел державотворення в Україні. Такі високі досягнення правової думки, які були зроблені в ті часи і за досить короткий термін, повинні дати хороший приклад сучасним політичним діячам, і навчити їх хоча б інколи вивчати історію українського конституціоналізму, бо як свідчать українські правові пам'ятки, Україна завжди прагнула до демократичних змін у державній, культурній, соціально-економічній сферах життя, і вже тоді, в 1918 році досягла більшого свого розвитку, аніж ми на сучасному етапі, маючи вже дев'ять років незалежності. Отже, за Конституцією УHР, а зокрема в статтях 22-25 ми можемо побачити, що державна влада в Українській Народній Республіці походить від народу. Здійснюється вона за принципом розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Верховним органом влади в Республіці є Всенародні Збори, що безпосередньо здійснюють вищу законодавчу владу. Вони ж формують органи виконавчої і судової влади. Вища виконавча влада належить Раді Народних Міністрів. Арбітром посеред цих двох влад є Генеральний Суд УHР. І що є дуже важливо, стаття 63 говорить: “Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи власті”.

Втілення принципу розподілу влад, як ми тепер переконуємось, пов'язане з ломкою усталених стереотипів, створенням принципово нових інструментів, яких у нас до цього часу не було. Hа заваді стоять об'єктивні та суб'єктивні фактори, головними з яких є важкий тягар недавнього колоніального минулого, відсутність демократичних традицій у сфері державного будівництва, політичні, соціальні, психологічні стереотипи.

Зрозуміло, що в системі влади найбільш вразливою і малоефективною є виконавча влада, головним призначенням і основною функцією якої є реалізація прийнятих рішень. Навіть хороший, досконалий закон нічого не вартий, якщо він не виконується або виконується аби як. Певна проблема полягає і в тому, що форма правління нині тісно зв'язана з організацією верховної влади, яка склалася з часів безроздільного панування Рад народних депутатів. Принцип “одновладного правління”, у відповідності з яким вся повнота влади належала Радам, обумовив особливості і форми функціонування системи представницьких органів, головним з яких було їх верховенство, принцип демократичного централізму, подвійне підпорядкування виконавчих органів, панування вертикальних зв'язків тощо.

Донедавна наша наука, в тому числі і наука конституційного права, активно заперечувала необхідність визнання і впровадження в життя принципу “розподілу влад”, і, відповідно, інституту президентства, які вважалися “шкідливими і безперспективними для радянської демократії, чужими і ворожими передовій соціалістичній формі народовладдя”. Не останню роль у “відмові права на життя” президентства відіграла теорія поєднання законодавчої і виконавчої влади у діяльності механізму владарювання.

Відкидаючи буржуазний парламентаризм, засновники молодої Радянської держави відкидали тим самим теорію і практику розподілу влад, яка, на їх думку, виконувала соціальне замовлення пануючої буржуазії, забезпечувала експлуатацію широких мас трудящих.

Поєднання в руках Рад законодавчих і виконавчих повноважень ось, на думку радянських ідеологів, ключ до вирішення всіх питань державного будівництва.

Найбільш яскраве втілення ця ідея знайшла в діяльності вищих органів влади і управління. Так Рада Народних Комісарів РРФСР здійснювала як законодавчі, так і виконавчі функції. ЦВК СРСР, ЦВК союзних республік і їх Президії поряд із законодавчою і управлінською роботою виконували функції і повноваження глави держави. До речі, це свідчить проте, що вони не були організаційно чітко визначені й відокремлені, а їх компетенція в багатьох випадках була досить умовною. Про це говорить, наприклад, той факт, що після 1936 року функції колегіального президента в СРСР і в союзних республіках були покладені на відповідні Президії, але зі справжнім президентством спільного тут нічого не було. Президії не мали також повноважень не тільки за суттю, але й за формою: вони на рівні Основного Закону не констатувалися, а практика була вкрай непослідовною і бідною.

Іншими словами життя засвідчило:

1) непридатність і навіть шкідливість теорії “поєднання влад”, “одновладного правління”;

2) необхідність розподілу влад як єдино можливої форми організації діяльності верховних владних структур.

Крапку в цій боротьбі поставила Конституція України, яка закріпила в ст. 6 принцип розподілу влад: “Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.”

Звідси важливий висновок: з огляду на історичний досвід та світове надбання людства, треба створювати принципово нову, незнану у нас в Україні до цих пір форму правління, яка б забезпечила ефективне функціонування всього механізму здійснення народовладдя. Адже без чітко від лагодженої системи державних органів в Україні не можливо створити ту правову державу про яку мріяли видатні сини Українського народу: Шевченко, Грушевський, Франко та інші.

1.2 Поняття державної влади та конституційне визначення її меж

В сучасних умовах державотворення в Україні важливого значення набуває з'ясування сутності державної влади, яка є одним з видів загально соціальної категорії «влада», і тому їй притаманні усі ознаки останньої. Під владою розуміється реальна здатність суб'єкта влади, структурні елементи якого взаємодіють між собою, забезпечувати стабільність існуючих суспільних відносин, з одного боку, а з іншого - втілювати у життя певні ідеї, погляди, переконання, власну волю, нав'язуючи їх, коли це необхідно, іншим суб'єктам суспільних відносин з метою зміни цих суспільних відносин та приведення їх у новий, заздалегідь визначений самим суб'єктом влади стан. Важливе значення має вказівка на необхідність взаємодії структурних елементів влади, оскільки лише за умови взаємодії тих, хто здійснює процес володарювання, забезпечується стабільність та ефективність влади в цілому.

Під державною владою розуміється реальна здатність державних органів, що організовані та функціонують на основі демократичних принципів та взаємодіють між собою, забезпечувати стабільність існуючих суспільних відносин, а при потребі змінювати ці суспільні відносини та приводити їх у новий, попередньо визначений стан. В умовах демократії органи державної влади формуються безпосередньо або через своїх представників народом, підконтрольні і підзвітні йому, виражають його інтереси та діють на основі правових приписів. При розкритті сутності державної влади з'ясовується: джерело її легітимності; зміст цієї влади; основоположні конституційні принципи її організації та функціонування; мета здійснення державної влади.

Державна влада є особливим різновидом соціальної влади. Якщо у первісному суспільстві соціальна влада має публічний (суспільний) характер, то в класово-організованому -- політичний. У державі ми маємо справу з політичною владою. В аналізі політичних систем суспільства влада посідає таке саме місце, як гроші в економічних системах: вона має міцні корені в суспільному і приватному житті громадян.

Державна влада -- публічно-політичні, вольові (керівництва -- підкорення) відносини, що утворюються між державним апаратом і суб'єктами політичної системи суспільства на підґрунті правових норм, зі спиранням, у разі потреби, на державний примус. Державна влада відносно самостійна і складає основу функціонування державного апарату.

Будь-яка державна діяльність потребує керівництва, керівництво -- влади, а будь-яка влада -- легітимності. Ознаки (риси) державної влади:

1) публічна влада -- виступає від імені всього суспільства (народу), має «публічну» основу своєї діяльності (казенне майно, власні прибутки, податки);

2) апаратна влада -- концентрується в апараті, системі органів держави і через ці органи здійснюється;

3) верховна влада -- юридичне уособлює загальнообов'язкову волю всього суспільства, має у своєму розпорядженні монопольне право видавати закони і спиратися на апарат примусу як на один із засобів дотримання законів та інших правових актів;

4) універсальна влада -- поширює владні рішення на усе суспільство: вони є загальнообов'язковими для всіх колективних і індивідуальних суб'єктів;

5) суверенна влада -- відділена від інших видів влади усередині країни (від партійної, церковної та ін., від влади інших держав). Вона незалежна від них і має виключне монопольне становище у сфері державних справ;

6) легітимна влада -- юридичне (конституційне) обґрунтована і визнана народом країни, а також світовою спільнотою. Наприклад, представницькі органи набувають легітимності в результаті проведення виборів, передбачених і регламентованих законом.

Нелегітимна влада вважається узурпаторською. Узурпацією є порушення правових процедур при проведенні виборів або їх фальсифікація. Зловживання легітимною владою, тобто використання її в протизаконних цілях на лихо суспільству і державі, перевищення владних повноважень, є також узурпацією влади. Стаття 5 Конституції України говорить: «Ніхто не може узурпувати державну владу»;

7) легальна влада -- узаконена у своїй діяльності, в тому числі у застосуванні сили в межах держави (наявність спеціально створених органів для утримання влади і втілення її рішень у життя). Легальність -- це юридичне вираження легітимності: здатність втілюватися в нормах права, функціонувати в межах закону. Діяльність легальної влади спрямована на стабілізацію суспільства. Нелегальна влада (наприклад, мафіозна, злочинна) діє поза рамками закону, вносить беззаконня і безладдя до суспільства. Яке співвідношення держави і державної влади? Поняття «держава» і «державна влада» -- близькі і багато в чому збіжні. У ряді випадків вони вживаються як тотожні, взаємозамінні. Але між цими поняттями є й відмінності. Поняття «держава» є місткішим: воно охоплює не лише владу саму по собі, але й інші інститути, органи влади. Державна влада -- це самі владостосунки (керівництво /панування/ -- підкорення).

Поняття влади є одним із центральніших у сучасній політології. Воно дає ключ до розуміння політичних інститутів, політичних рухів і самої політики. Визначення політичної влади, її сутності має найважливіше значення для розуміння природи політики та держави, уможливлює виокремлення політики й політичних відносин з усієї сукупності, соціальних відносин. Влада - це основний елемент, що зв'язує політичну систему суспільства в одне ціле.

Після проголошення державної незалежності України в 1991 році розпочалося створення нової системи державної влади відповідно до принципів ліберальної демократії. Важливою інновацією в усіх пострадянських країнах стало запровадження поста Президента держави, що свідчило про спрямованість на президентсько-парламентський різновид побудови системи влади. Особливістю стосунків законодавчої й виконавчої влади в Україні є, однак, те, що Президент лише пропонує кандидата на посаду прем'єр-міністра, а Верховна Рада затверджує чи відкидає запропоновану кандидатуру. Таким чином, відповідальність за призначення голови уряду розподіляється між Президентом і парламентом.

Конституція України, прийнята 28 червня 1996 року, закріпила механізм реалізації суверенної державної влади в Україні на засадах суверенітету народу (ст.5), принципів верховенства права (ст.8) та розподілу влади (ст.6).

Які ж можуть бути вихідні положення у процесі розкриття сутності державної влади, виходячи зі змісту Конституції України? На мій погляд, для виявлення згаданих положень треба з'ясувати такі питання:

який зміст цієї влади;

які основоположні конституційні принципи організації і діяльності державної влади;

що покладено в основу розмежування функцій здійснення державної влади;

яка система органів, що здійснюють державну владу;

яка мета здійснення державної влади.

Розкриття змісту цих питань дають змогу визначити основні елементи, складові державної влади в Україні, які у своїй сукупності і допоможуть сформулювати саме визначення цього конституційно-правового інституту. Розподіл влад - не застиглий стан відокремлених державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу погоджень і спеціальних правових процедур, передбачених на випадок конфліктних ситуацій. Власне, із законодавчого закріплення принципу розподілу державної влади і починається її організація.

Будучи суверенною, державна влада діє в певних рамках. Зокрема, Конституція України встановила нормативні та організаційні межі діяльності державної влади в Україні. Так нормативні обмеження означають функціонування органів державної влади в межах встановлених законом повноважень (ст.19). Притому слід нагадати про зобов'язуючу дію саме правового закону, тобто такого, який відповідає уявленням про справедливість, є визнаний суспільством і спрямований на дотримання чи реалізацію прав і свобод людини, що є найвищою цінністю і метою діяльності органів державної влади, держави в цілому.

Окремою категорією обмежень державної влади є обмеження її правами і свободами людини, які є головною метою діяльності цих органів (ст.3) і тому можуть бути визнані межею, яку державна влада не переступає. Здійснення державної влади обмежене суверенітетом народу, який є “носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні” (ст.5).

Керуючись принципом розподілу влади, на основі якого функціонує державна влада України (ст.6), кожна із трьох гілок влади - законодавча, виконавча і судова - діють незалежно, самостійно в межах визначеної законом компетенції і наділені певними засобами та способами впливу одна на одну (організаційно-функціональні обмеження), що має забезпечити ефективне виконання державних функцій та утримати органи влади від її узурпації.

Лише практичне втілення в державний механізм України принципів організації та функціонування державної влади на основі її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, оптимальне забезпечення чітких взаємовідносин між ними є реальним проявом реалізації народного суверенітету, забезпечення вільного розвитку інститутів громадянського суспільства, пріоритету прав і свобод людини.

1.3 Співвідношення законодавчої та виконавчої гілок державної влади в аспекті політичного режиму

Форми і методи взаємовідносин органів державної влади, і перш за все - законодавчих та виконавчих органів, органічно пов'язані з типом політичного режиму, як відповідної сукупності прийомів і способів здійснення владної діяльності. Сам термін «політичний режим» не отримав достатнього наукового визначення. На відміну від вітчизняної науки, переважна більшість представників якої під політичним режимом розуміють відповідну сукупність прийомів і способів здійснення державної влади, в зарубіжній теорії пропонуються й інші визначення та критерії класифікації цього феномену. Одні вважають його формою здійснення державної влади і, відповідно, виділяють президентські та парламентські політичні режими; інші, залежно від типу партійної системи, виділяють однопартійні, мультипартійні та інші види політичних режимів. Вказуючи на певні позитивні моменти такої класифікації, будемо притримуватися класичного поділу політичних режимів на демократичні та антидемократичні залежно від способів реалізації державної влади.

Однією з основних характеристик будь-якого політичного режиму є співвідношення повноважень законодавчої і виконавчої гілок державної влади. В умовах демократії воно має відображати певний баланс гілок влади, а при авторитарному режимі повноваження виконавчої влади значно посилюються за рахунок обмеження прав парламенту. Найбільш оптимальне і продуктивне функціонування державної влади, співпраця та взаємодія законодавчої та виконавчої її гілок можливі лише в умовах демократичного політичного режиму.

Реформування демократичної української державності, в основі якої є народовладдя і права людини, безпосередньо пов'язано зі становленням у країні демократичного політичного режиму, при якому всі гілки влади в своїй діяльності будуть орієнтуватися на демократичні форми і методи реалізації своїх владних повноважень.

Що ж таке політичний режим? З точки зору етимології цієї категорії, термін "режим" походить від французького regime -- управління, правління (73, с. 460) і розуміється в кількох значеннях: а) державний лад, форма правління; б) точно встановлений розклад життя; в) система правил заходів необхідних для певної мети (70, с. 697); г) система правління, будь-який систематичний контроль за його здійсненням . Слово "політика", яке сьогодні є однією з визначальних політико-правових категорій, походить від латинського роlіtіса (73, с. 310), що означає: а) діяльність державної влади, партії чи суспільної групи в галузі внутрідержавного управління та міжнародних відносин (70, с. 261); б) мистецтво та науку управління державою, суспільні відносини та суспільне життя в цій сфері . Звідси політичний режим -- це система правил, засобів, прийомів та методів їх використання органами державної влади Для ефективного управління державою та забезпечення оптимальних взаємовідносин держави та громадянського суспільства.

В юридичній науці під політичним режимом мається на увазі характеристика обставин, соціальної атмосфери здійснення політичної влади в державне організованому суспільстві. Цей режим як форма держави, об'єднує всі засоби, принципи, прийоми, способи здійснення і гарантії забезпечення державного керівництва суспільством (71, с. 103).

У політології цей термін вживається дещо в іншому значенні -- як сукупність характерних для певної держави правовідносин, норм права, що їх регулюють, засобів та методів взаємовідносин держави та громадянського суспільства, пануючих форм ідеології, соціальних та класових взаємовідносин, стану політичної культури (56, с. 296); як сукупність засобів і методів, якими пануюча влада, відповідне пануюче угрупування здійснює своє економічне і політичне панування, втілює спосіб політичної влади, дає, уявлення про суть державної влади, що існує в країні у певний період її історії(72, с. 96).

Як бачимо, існує багато визначень та розумінь поняття "політичний режим". Це значною мірою пояснюється тим, що названий термін має міждисциплінарний характер і міжгалузеве значення. У соціології, політології, юриспруденції він трактується по-різному. При цьому існують певні відмінності в розумінні політичного режиму навіть в різних галузях юридичної науки (в теорії держави та права, конституційному праві, адміністративному праві то-то). Разом з тим усі наукові теорії незалежно від їх галузевої спрямованості тісно пов'язують поняття політичного режиму з принципами, прийомами та способами здійснення державної влади, з методами управління державно-організованим суспільством, іншими словами -- з організацією та функціонуванням державної влади.

Слід також зазначити, що в юридичній науці немає єдиної точки зору і щодо співвідношення понять "політичний режим" та «державний режим».

Ці терміни тісно пов'язані з поняттям "правовий режим". Оскільки і політичний, і державний режими відбивають методи та способи здійснення державної влади, то буде науковою помилкою розглядати й аналізувати їх без правової основи, без співвідношення з правом. Будь-які державні категорії, тим паче такі, що безпосередньо зв'язані з державною владою, важко уявити без правового закріплення (тут під правом розуміється тільки позитивне право).

Визначившись із фундаментальними науковими категоріями, перейдемо до аналізу проблеми функціонування державної влади в аспекті політичного режиму.

До головних ознак демократичності політичного режиму, що існує в конкретній країні в конкретний час, майже всі вчені відносять: народний суверенітет, політичну свободу, повагу основних прав та свобод людини, забезпечення і гарантування особистих, громадянських та політичних прав і свобод, гарантії прав меншості та запобігання свавіллю з боку більшості, рівноправність, гласність, вирішення найголовніших політичних проблем згідно з волевиявленням більшості громадян з урахуванням позиції меншості, виборність органів політичної влади (як державних, так і громадських), існування різних гілок державної влади, рівності прав виборців та загальне виборче право, свободу волевиявлення при голосуванні, безперервний громадський контроль, прагнення держави та суспільства до попередження можливих конфліктів на всіх рівнях, їх реальна діяльність у цій сфері. Органи державної влади мають користуватися взаємною довірою, відносини між суспільством та обраними органами мають бути рівноправними, з гарантованою законом відповідальністю органів влади перед виборцями (71, с. 37; 93,с. 130; 56, с. 94).

Недемократичному політичному режиму притаманним є відсутність більшості зазначених (або ж подекуди і всіх) ознак. Таким режимам властиві: методи командування, здійснення влади обмеженим колом осіб, відсутність реального поділу влади, широкі повноваження її виконавчих органів (у тому числі і в сфері законотворчості), суттєві порушення гласності або її відсутність, обмеження громадянських, політичних та особистих прав і свобод громадян, відсутність гарантій їх здійснення тощо.

Таким чином, основні відмінності демократичних і недемократичних політичних режимів полягають у забезпеченні чи незабезпеченні прав та свобод людини і громадянина, а також у принципах та методах організації і здійснення державної влади.

В умовах демократичного політичного режиму вищі органи законодавчої гілки державної влади і Президент безпосередньо обираються і наділяються владними повноваженнями народом -- єдиним джерелом влади. Ці державні органи є рівними за своєю легітимністю, вони спільно беруть участь у формуванні інших владних структур -- органів вторинного представництва. Функції всіх органів державної влади спрямовані на охорону й розвиток головних принципів демократії. Державна влада існує як інструмент забезпечення різноманітних потреб усього суспільства та кожної людини зокрема. Людина вважається найвищою соціальною цінністю та сенсом усієї діяльності державних органів. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову забезпечує в умовах демократичного політичного режиму найбільш ефективне виконання функцій державної влади, надійну охорону і захист прав та свобод людини і громадянина, що є головним завданням усіх владних структур. При цьому поділ влади означає не тільки жорстке відокремлення функцій та компетенції кожної з гілок влади, а й їх тісну взаємодію і співпрацю.

Говорити про неефективність функціонування органів державної влади при недемократичному політичному режимі також було б помилковим. В умовах його існування державні структури діють досить злагоджено, організовано, цілеспрямовано. Проте, головне їх призначення -- забезпечити інтереси перш за все держави, що стоїть у центрі правового регулювання, та певного політичного угрупування, яке привласнило державну владу. Отже, органи державної влади існують і діють не для забезпечення прав та свобод громадян, а заради самої держави, виражають інтереси не народу, а певної (досить малочисельної) групи осіб, які здійснюють цю владу.

При цьому майже завжди обмежуються і порушуються основні права та свободи людини і громадянина. Немає рівноправ'я у взаємовідносинах різних гілок державної влади (при цьому законодавча та судова влада існують лише формально і виконують соціальне та політичне замовлення реальних носіїв влади). Держава проникає в усі сфери суспільного життя, детально їх регламентує.

Однак, незважаючи на всі перелічені риси недемократичних політичних режимів, давати останнім однозначно негативну оцінку не слід. Як свідчить практика, в конкретних історичних умовах, в конкретній державі застосування тих чи інших компонентів авторитаризму може призвести і до позитивних наслідків. Прикладом може стати історія розвитку не одної демократичної цивілізованої на сьогодні країни.

Однак, безперечно, найбільш оптимальне та продуктивне функціонування державної влади, співпраця і взаємодія всіх її гілок можливі лише за умов демократичного політичного режиму, головною соціальною цінністю якого є людина, її права та свободи. Тому завдання суспільства на сьогодні -- зробити все, щоб владні структури виконували свої функції демократичними способами. Конституція України 1996 р. дає для цього всі підстави. Важливо їх чітко реалізувати на практиці.

Аналізуючи відповідну сукупність прийомів та способів здійснення державної влади в Україні, приходимо до висновку, що на сьогодні існують певні проблеми з визначенням типу її політичного режиму. Основна проблема полягає в тому, що, незважаючи на демократичність фундаментальних принципів організації і реалізації державної влади, які закріпила Конституція України 1996 року, не завжди можна вважати, що всі державні інституції функціонують у межах конституційно-правового поля. Іноді у взаєминах між законодавчою та виконавчою гілками державної влади переважають позаправові методи впливу, мають місце безвідповідальні політичні заяви, взаємні звинувачення політичних лідерів, спостерігаються інші негативні явища, які не дають підстав визначати цей політичний режим як дійсно демократичний. Все це створює значні перепони для становлення в Україні розвинутої системи парламентаризму, успішної побудови демократичної, правової держави.

Метою реформування державного механізму України на сучасному етапі має стати демократизація реалізації владними структурами своїх повноважень, забезпечення ними прав і свобод особи. І саме цьому повинна слугувати правова реформа в Україні.

РОЗДІЛ ІІ. ВЗАЄМОДІЯ ІНСТИТУТІВ ЗАКОНОДАВЧОЇ ТА ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ В УКРАЇНІ

2.1 Характеристика інститутів законодавчої та виконавчої влади в Україні

Стаття 6 Конституції України 1996 р. вперше закріплює на конституційному рівні принцип поділу влади, який є важливою ознакою демократичної держави. У цій статті наголошується, що "державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову" (3).

Законодавча влада

Верховна Рада України: її структура та функції. «Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент -- Верховна Рада України». Так стверджує ст. 75 Конституції України. До складу Верховної Ради входить 450 депутатів, яких обирають безпосередньо виборці строком на 4 роки. Народні депутати України є повноважними та відповідальними представниками народу у Верховній Раді, покликаними виражати й захищати суспільні інтереси та інтереси своїх виборців. Народним депутатом України може бути громадянин України, не молодший 21 року на день виборів, який володіє виборчим правом і постійно проживає в Україні.

Депутатів Верховної Ради України обирають на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Вибори можуть бути черговими і позачерговими. Позачергові вибори до Верховної Ради проводять у разі дострокового припинення її повноважень. За Конституцією (ст. 90), це може статися, якщо впродовж ЗО днів чергової сесії пленарні засідання Верховної Ради не можуть розпочатися (через відсутність кворуму, відмову депутатів реєструватись для участі у пленарному засіданні, безрезультатність спроб обрати голову Верховної Ради, що свідчить про нездатність даного складу парламенту вирішувати організаційні питання). Тоді Президент достроково припиняє її повноваження та призначає нові вибори.

Робота Верховної Ради передбачає проведення двох щорічних сесій, які складаються з пленарних засідань, засідань комітетів і комісій. Перша сесія Верховної Ради нового скликання має відбутися не пізніше, ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів. Крім чергових сесій Конституцією передбачено можливість проведення позачергових сесій, які скликає голова Верховної Ради. Вимогу скликати позачергову сесію може висунути Президент України або третина конституційного складу Верховної Ради.

Верховна Рада України може розпочати свою роботу, лише якщо обрано не менше двох третин від її конституційного складу (тобто, не менше 300 народних депутатів). Український парламент працює у сесійному режимі і має дві сесії на рік -- весняну та осінню. Сесії складаються з пленарних засідань, засідань постійних комітетів та робочих груп Верховної Ради.

Усі свої рішення Верховна Рада може приймати лише на пленарних засіданнях (загальних зборах депутатів) шляхом голосування, яке може бути таємним чи відкритим. Депутат повинен брати участь у голосуванні особисто, він не може доручати голосувати від свого імені іншим депутатам. Рішення приймаються у формі законів, постанов та інших актів простою більшістю від конституційного складу Верховної Ради (не менше 226 голосів народних депутатів). Лише при вирішенні питань, пов'язаних із внесенням змін до Конституції та усуненням Президента України з поста в порядку імпічменту, рішення приймаються відповідно не менш як двома третинами та трьома четвертими від конституційного складу Верховної Ради.

Повноваження і функції Верховної Ради України. Повноваження Верховної Ради України за їх сутністю і призначенням можна поділити на декілька груп. Серед них найважливішими є такі: законотворення, визначення засад політики держави та програм суспільного розвитку, формування державних органів, організація адміністративно-територіального устрою країни, здійснення зовнішніх функцій держави, бюджетні та контрольні повноваження.

Як представницький колегіальний законодавчий орган Верховна Рада України виконує такі функції:

Репрезентація інтересів громадян. Виконання цієї функції повинно забезпечуватися перш за все завдяки порядкові виборів депутатів. Цей порядок має створювати можливості для обрання такого складу парламенту, який адекватно відображатиме інтереси якомога ширших верств населення. З 1997 р. депутатів Верховної Ради України обирають за змішаною, мажоритарно-пропорційною системою (її докладна характеристика - в розділі 11), введеною заради кращої політичної структуризації парламенту, створення динамічного балансу між правлячою більшістю та опозицією. Крім того, ця система надала значні важелі лідерам партій для залучення коштів багатих людей, які хотіли б бути включеними до виборчих списків і, окрім економічної, отримати ще й політичну владу.

Репрезентація інтересів громадян забезпечується також завдяки праву виборців звертатися до членів парламенту із запитами, скаргами, проханнями та пропозиціями. Народний депутат, у свою чергу, має виступити з депутатським зверненнями або депутатськими запитами до відповідних органів влади. Важливе значення для представництва інтересів має також обов'язок депутатів (особливо це стосується тих, хто обраний у мажоритарних виборних округах) регулярно зустрічатись з виборцями, звітувати про свою роботу. Певну роль у гарантування справедливого представництва та захисту прав виборців відіграє також омбудсмен -- Уповноважений Верховної Ради з прав людини.

Законотворення. Верховна Рада України уповноважена ухвалювати Конституцію України, вносити зміни до неї, приймати і змінювати закони України. Конституція (ст. 92) визначає широке коло питань, які можуть вирішуватися Верховною Радою винятково через прийняття законів. Це стосується: прав і свобод людини і громадянина та їх гарантій; засад використання природних ресурсів і освоєння космічного простору; зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності; утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації; місцевого самоврядування; територіального устрою України; основ національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку; бюджетних відносин, податків і зборів, статусу національної та іноземної валют на території України; одиниць ваги, міри і часу; порядку встановлення державних стандартів; амністії та ряду інших питань.

Здійснення державної політики. Поряд з державними законами, Верховна Рада України ухвалює інші рішення, що стосуються здійснення державної політики. Так, у сфері внутрішньої політики до компетенції Верховної Ради входить вирішення таких питань: визначення основ внутрішньої політики; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та міжнародне становище України; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; створення та ліквідація районів, встановлення та зміна меж районів та міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування та перейменування населених пунктів і районів; затвердження переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об'єктів права приватної власності.

У сфері міжнародних відносин і безпеки держави Верховна Рада має повноваження приймати рішення стосовно: визначення основ і головних напрямків зовнішньої політики; ратифікації міжнародних угод; оголошення за поданням Президента стану війни та укладення миру; затвердження рішень Президента про використання Збройних Сил України у випадку збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, направлення підрозділів Збройних Сил України в іншу державу чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України його указів про запровадження військового або надзвичайного стану на території України чи в окремих місцевостях, про загальну чи часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.