Виборчі системи в зарубіжних країнах

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курсова робота

Виборчі системи в зарубіжних країнах

Вступ

мажоритарний вибори державний влада

Актуальність. Одним із самих древніх інститутів людського суспільства є інститут виборів. Певна форма виборності існувала вже в родовому суспільстві, у рабовласницьких суспільствах Греції та Риму вибори також представляли найважливіший принцип державності. У феодальному суспільстві певні елементи виборності мали існування значення, особливо станові вибори в містах. Але особливо велике значення вибори набули з розвитком капіталістичних суспільних відносин і появою республіканської форми правління. Утворений на основі загального виборчого права вищий виборчий орган - парламент - найбільш адекватно відповідав суспільним відносинам нового капіталістичного ладу. Вже в цей період виборча кампанія активно використовувалася як ефективний інструмент політичної боротьби, як показник популярності тих чи інших політичних груп і їх представників.

У більшості сучасних держав вибори є невід'ємним елементом суспільно-політичного життя. Від їх характеру багато в чому залежить ступінь демократизму політичного режиму. Обмеження принципу виборності представницьких органів, запровадження необгрунтованих виборчих цензів, фальсифікації результатів голосування, як правило, означають перехід до авторитарних методів здійснення влади.

У сучасних демократичних державах вибори являють собою основну форму волевиявлення населення, форму реалізації народного суверенітету як одного з основних конституційних принципів. Участь у виборах є найважливіше засіб, за допомогою якого виборці мають право і можливість здійснювати контроль (прямо чи опосередковано) за формуванням та діяльності як законодавчих, так і виконавчих органів влади (президента, парламенту, уряду), органів місцевого самоврядування, певної категорії посадових осіб, які отримують свій пост в результаті виборів.

Вивченням виборчої системи та виборчого права в країнах Європи займались вчені, юристи такі, як: С. Гелей, І.Г. Дробінка, Т.М. Кришталь, Ю.В. Підгорецький, Ф. Кирилюк, М. Обушний, А. Коваленко, О. Ткач, В. Штанько, Н. Чорна, Т. Авксентьєва, Л. Тіхонова, Л.М. Герасіна, В.С. Журавський, М.І. Панов, В.М. Піча, Н.М. Хома, Б.А. Старушін та інші.

Метою дослідження в курсовій роботі є дослідження виборчої системи та виборчого права в країнах Європи та аналіз чинного законодавства.

Визначена мета дослідження зумовила постановку і розв'язання таких основних завдань:

- проаналізувати виборчу систему: поняття, ознаки та принципи;

- дослідити вибори як легітимний спосіб формування органів державної влади;

- надати загальну характеристику мажоритарній системі за досвідом європейських країн: поняття, види та особливості;

- дослідити пропорційну систему на прикладі європейських країн.

Об'єктом дослідження в курсовій роботі є суспільні відносини, що виникають у зв'язку з реалізацією права на вибори та які виникають у зв'язку з виборами до представницьких та інші органи державної влади та місцевого самоврядування.

Предметом дослідження є виборча система та виборче право в країнах Європи.

Методологічною основою курсової роботи є спеціально-юридичний метод, який застосовується для аналізу змісту чинного законодавства і практики його застосування, догматичний метод, який застосовується у дослідженні, описі та узагальненні норм чинного права, наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико - правового характеру.

В роботі використовуються нормативно-правові акти Україні, статті, та публікації із інтернет-ресурсу.

Структура курсової роботи визначена метою і завданнями дослідження та включає в себе вступ, два розділи в яких об'єднано чотири підрозділи, висновків, списку використаних джерел.

1. Загальнотеоретичні засади та еволюція виборчої системи в сучасному світі

1.1 Виборча система: поняття, ознаки та принципи

Дослідженню окремих аспектів виборчого права та виборчих систем присвячені праці багатьох вітчизняних науковців, зокрема М.С. Горшеньової, О.В. Лавриновича, В.Ф. Погорілка, А.О. Селіванова, М.І. Ставнійчук, О.Ф. Фрицького, В.М. Шаповала, Ю.С. Шемшученка. Вагомий внесок у розробку виборчої проблематики внесли також відомі російські правознавці М.В. Баглай, Р.В. Єнгібарян, В.В. Лазарєв, В.В. Маклаков, Ю.О. Тихомиров, Б.М. Топорнін, В.Є. Чиркін та ін. [11, с. 61].

Поняття «виборча система» вживається у двох значеннях - широкому і вузькому:

1. Виборча система в широкому значенні - це весь організм формування виборних органів державної влади і органів місцевого самоврядування, включаючи організацію та проведення виборів, а також визначення їх результатів і відповідний розподіл депутатських мандатів.

2. Поняття «виборча система» у вузькому значенні охоплює лише частину змісту поняття «виборчої системи» у широкому значенні і означає певний спосіб підбиття підсумків голосування та їх оцінки [11, с. 61].

Виборча система - це сукупність передбачених законом виборчих процедур, пов'язаних з формуванням органів влади. Сучасні демократії застосовують найрізноманітніші виборчі системи (сьогодні налічується близько 350 їх різновидів) і кожна із них має певні переваги та недоліки. Основними типом виборчих систем є:

- система абсолютної більшості або мажоритарна -її різновидом є система відносної більшості або плюральна;

- система пропорційного представництва (пропорційна) - її різновидом є пропорційна система з преференціями;

- мішана (мажоритарно-пропорційна) система [4].

За порядком голосування і підрахунком голосів розрізняють такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна або пропорційно-мажоритарна) [4].

Виборчі системи в країнах Європи складалися різного часу, видозмінювались, відображаючи особливості історичного розвитку кожної з них. І все ж існують певні загальні характеристики цього складного і суперечливого організму виборних владних структур. Однією з таких характеристик є основоположні демократичні принципи виборчого права, на яких будуються виборчі системи. Як правило, в зарубіжних конституціях називають лише такі головні принципи:

- загальні;

- вільні;

- рівні;

- прямі;

- непрямі вибори;

- при таємному голосуванні [11, с. 61].

Решта правил детального регулювання виборчого права віднесені до прийняття спеціальних, звичайних або органічних законів. Однак у літературі існують й інші підходи до класифікації принципів виборчого права. Так, в одному з підручників з конституційного права до головних принципів виборчого права, на яких ґрунтуються виборчі системи, віднесені: загальність, вільна участь у виборах, обов'язковий вотум, рівність громадян на виборах, змагальність виборчого процесу, рівні можливості претендентів, гласність під час підготовки до виборів та їх проведення тощо [11, с. 61].

1. Принцип загальності виборчого права має особливо важливе значення. Згідно з цим принципом загальними визнаються такі вибори, від участі в яких усуваються лише особи, котрі не мають можливості свідомо здійснювати свої дії або керувати ними, тобто діти та особи з розладами вольової сфери психіки. При цьому виборча правосуб'єктність нерозривно пов'язується з цивільною правоздатністю особи. Водночас у деяких європейських країнах допускається введення певних цензів, тобто спеціальних умов, дотримання яких означає набуття відповідних виборчих прав. До кінця XVIII століття в Європі найпоширенішим видом обмежень виборчого права абсентеїзму були майнові цензи. Нині пріоритетними стали віковий ценз та ценз осілості [11, с. 62].

Віковий ценз для участі в голосуванні - активне виборче право - пов'язується з досягненням повноліття, хоча спочатку в більшості країн Європи він становив 21-25 років. У другій половині ХХ століття він був знижений майже повсюдно до 18 років. Нині таке виборче право мають громадяни числі й своїх віком 18 років і старші приблизно у двох прибічників, третинах країн світу [11, с. 62].

Проте в багатьох країнах існує розбіжність між віковим цензом для активного і пасивного виборчого права. Зокрема, на виборах до нижньої палати парламентів Білорусі, Ірландії, Польщі, Російської Федерації співвідношення вікових цензів для активного і пасивного виборчого права становить 18 і 21 рік, у Румунії - 18 і 23, у Бельгії та Італії - 18 і 25. На виборах до верхньої палати парламенту віковий ценз для пасивного виборчого права значно ви щий. Так, у Білорусі та Польщі він становить 30 років, у Румунії - 35 років [11, с. 62].

Ценз осілості полягає в тому, що право брати участь у виборах і бути обраним надається лише тим громадянам, які проживають у тій чи іншій місцевості протягом певного часу. Так, наприклад, для одержання активного виборчого права на парламентських виборах необхідно постійно проживати на території відповідного виборчого округу або адміністративно-територіальної одиниці у Бельгії та Франції - 6 місяців, у Фінляндії - 20 [11, с. 62]. Ценз осілості не слід ототожнювати з цензом громадянства, згідно з яким до участі у виборах допускаються лише особи, які є громадянами даної держави протягом законодавчо встановленого терміну [11, с. 62].

У європейських державах з президентською та змішаною формою правління для кандидатів на пост президента існують дещо інші, підвищені вимоги щодо віку та місця проживання. Так, в Азербайджані, Білорусі, Польщі президентом може бути особа, яка не пізніше дня виборів досягла 35-річного віку, в Естонії, Литві, Німеччині - 40-річного, в Італії - 50-річного. Стосовно цензу осілості кандидатів у президенти, то тут тривалість їх постійного проживання в країні сягає від 3 (Литва) до 10 років (Азербайджан, Білорусь). Поряд із віковим цензом та цензом осілості в деяких країнах існують освітній, моральний та інші цензи. Їх наявність не дає підстав вважати виборчу систему в тій чи іншій країні недемократичною. Водночас слід визнати, що надмірне або непродумане введення різних обмежень прав виборців, безумовно, звужує демократизм виборчого права [11, с. 62].

2. Принцип вільних виборів означає добровільну участь виборців у виборах, самостійність у вирішенні ними питання про використання активного і пасивного виборчого права, свободу волевиявлення виборців, що виключає втручання держави та будь-яких політичних сил у цей процес. Дотримання цього принципу є важливою умовою визнан ня виборів такими, що відбулися, дійсними, а обрані на цих виборах представницькі органи чи посадові особи - легітимними. У ході виборів може спостерігатися і небажання окремих виборців брати участь у виборах, навмисне ухиляння від голосування. Це явище одержало назву «абсентеїзм» (від латинського absentis - «відсутній»). Через негативне ставлення до участі у виборах громадяни можуть виражати незадоволення існуючим у країні становищем, розчарованість у політичній та практичній діяльності органів влади, програмах політичних партій, зневіру в чесне проведення виборів тощо [11, с. 62]. Практика абсентеїзму може мати організований характер, коли окремі політичні партії, не впевнені у своїй перемозі на виборах, закликають виборців, у тому числі й своїх прибічників, бойкотувати вибори, сподіваючись взяти реванш під час наступної виборчої кампанії [11, с. 62].

У деяких країнах запроваджено обов'язковий вотум - юридичний обов'язок виборців брати участь у голосуванні. Так, Федеральним законом Австрії від 27 листопада 1970 року про вибори до Національної ради передбачено, що кожний, хто без поважних причин ухиляється від виконання обов'язку брати участь у виборах, «вчиняє адміністративний проступок і карається грошовим штрафом у розмірі 3000 шилінгів, який накладається районним органом управління, а в разі несплати - арештом терміном до двох тижнів» [11, с. 63].

3. Принцип рівного виборчого права означає встановлені законом рівні можливості для виборця впливати на результати виборів та однакові можливості бути обраним відповідно до існуючого законодавства. Виборче право можна вважати рівним за таких умов:

- кожний виборець має рівне число голосів;

- у країні існує єдиний виборчий корпус, тобто всі виборці не поділені на соціальні або інші групи з неоднаковим, часто наперед фіксованим, представництвом;

- депутат обирається від рівного числа жителів або, як ведеться в деяких країнах, від рівного числа виборців. У багатомандатних округах необхідно дотримуватись пропорції мандатів і виборців, у єдиному загальнодержавному (національному) окрузі має діяти одна й та сама квота (виборчий метр);

- законом передбачені однакові вимоги щодо порядку висунення кандидатів та їх реєстрації, проведення ними передвиборної агітації, визначення результатів виборів [11, с. 63].

4. Пряме і непряме виборче право. Як і самі вибори, виборче право може бути відповідно прямим і непрямим. Пряме виборче право передбачає право громадян безпосередньо обирати своїх представників до органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також бути обраними до них. У такий спосіб у європейських країнах обираються майже всі депутати однопалатних парламентів, нижні палати двопалатних парламентів, ради громад та інші органи самоврядування. У багатьох країнах прямими виборами обираються верхні палати парламентів (Італія, Польща), президенти (Австрія, Білорусь, Болгарія, Росія), законодавчі органи в суб'єктах федерації, в автономних утвореннях. На відміну від прямих виборів, у деяких країнах виборче право передбачає, що їх громадяни мають право обирати той чи інший орган не безпосередньо, а через обраних ними представників, які вже потім обирають депутатів чи президента. Теоретично прямі вибори здаються демократичнішими, але непрямі можуть бути ефективнішими, якщо вони забезпечують якісніший підхід до заміщення посадових осіб у владних структурах. Усе залежить від конкретних умов країни, врахування всіх її особливостей, включаючи історичні, національні, релігійні тощо. Існує два різновиди непрямих виборів - опосередковані і багатоступеневі [11, с. 63].

5. Принцип таємного голосування означає, що голосування відбувається без зовнішнього спостереження і контролю, чим забезпечується справжня свобода волевиявлення виборця, свобода вибору. Порушення таємниці голосування карається законом. Цей принцип передбачає, що ніхто не має права вимагати інформацію про те, як голосував той чи інший виборець, або виймативкинуті у скриньку бюлетені до початку підрахунку голосів. Відповідальність за забезпечення таємниці волевиявлення виборців несуть дільничні виборчі комісії. Відкрите голосування в сучасних умовах відбувається дуже рідко, переважно на виборах нижньої ланки органів місцевого самоврядування [11, с. 63-64].

Охарактеризувавши поняття, ознаки та принципи виборчої системи, можемо підсумувати, що поняття «виборча система» вживається у двох значеннях - широкому і вузькому:

- виборча система в широкому значенні - це весь організм формування виборних органів державної влади і органів місцевого самоврядування, включаючи організацію та проведення виборів, а також визначення їх результатів і відповідний розподіл депутатських мандатів;

- поняття «виборча система» у вузькому значенні охоплює лише частину змісту поняття «виборчої системи» у широкому значенні і означає певний спосіб підбиття підсумків голосування та їх оцінки.

Принципами виборчого права є:

- принцип загальності виборчого права;

- принцип вільних виборів;

- принцип рівного виборчого права

- принцип прямого і непрямого виборчого права;

- принцип таємного голосування.

1.2 Вибори як легітимний спосіб формування органів державної влади

Принцип народного суверенітету виявляється і у змісті засобів представницької демократії, до яких насамперед належать вибори. Останні є не тільки формою реалізації ідей представницької демократії і способом формування такого органу, як парламент, а й виступають у ролі однієї з визначальних характеристик природи самого народного представництва. Водночас вибори є способом формування інших вищих органів держави, зокрема, в республіках обирається глава держави - президент [5].

Вибори бувають прямими і непрямими. Прямі вибори відбуваються за умов, коли виборці безпосередньо виявляють своє ставлення до кандидатів шляхом голосування. Прямими, як правило, є парламентські вибори і вибори до інших представницьких органів. Шляхом прямих виборів звичайно обирається глава держави у переважній більшості президентських республік і республік з так званою змішаною формою правління. На непрямих виборах волевиявлення виборців опосередковується спеціальною колегією вибірників (президентські вибори у США) або самим парламентом чи створеним на його основі зібранням (президентські вибори в парламентарних республіках) [5].

Прямі вибори за порядком організації і проведення багато в чому співвідносяться з референдумом. Головна ж відмінність між ними полягає в тому, що народне волевиявлення на референдумі є за своєю суттю безпосередньою владною діяльністю виборчого корпусу, а волевиявлення на виборах лише визначає того, хто буде уповноважений займатися владною діяльністю. Особливістю прямих виборів є те, що вони пов'язані з необхідністю узгодження волевиявлення виборців і відповідної діяльності обраних, тобто з певним сполученням їхніх воль. Волевиявлення виборців обмежується самим актом обрання і за умов прийнятого в розвинутих країнах вільного мандата практично не впливає на зміст конституційно-правового статусу парламентаріїв. Статус останніх визначається конституцією і законодавством, а не волею виборців [5].

Вибори у представницькі органи проводяться із застосуванням різних юридичних процедур. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. У деяких країнах відповідна діяльність законом віднесена виключно до політичних партій (Австрія, Португалія, Фінляндія, Швеція). В Італії, ФРН та в цілому ряді інших країн висунення кандидатів здійснюється не тільки партіями, а й самими виборцями. При цьому для реєстрації кандидатів потрібно, щоб відповідні документи були підписані певною кількістю виборців по кожному округу (наприклад, у ФРН - 200 виборців, в Італії - 350). Виборче право знає і порядок самовисунення кандидатів. Так, у Франції кожний громадянин, який кваліфікований законом як можливий кандидат у депутати, може самовисунутись на виборах у нижню палату парламенту за умови, що його реєстрація відбудеться не пізніше, ніж за три тижні до дня голосування. В англомовних країнах з парламентарними формами правління також прийнятий порядок самовисунення кандидатів та їх реєстрації за умови необхідної підтримки з боку виборців. До того ж така підтримка має, по суті, символічний характер. Наприклад, у Великобританії для реєстрації кандидата достатньо його власної заяви, письмово підтриманої десятьма виборцями [5].

Особливістю виборчого права країн, де встановлений порядок самовисунення кандидатів або формального їх висунення за ініціативою виборців, є наявність так званої виборчої застави. Виборча застава - це певна грошова сума, визначена законом, яку кандидат у депутати вносить у момент його реєстрації. Після закінчення виборів ця сума повертається йому лише за умови певної підтримки виборців, визначеної за результатами голосування. Зокрема, у Великобританії виборча застава у розмірі 500 ф. ст. не повертається, якщо кандидат зібрав менше, ніж 5% загальної кількості голосів, поданих у відповідному окрузі. В Нідерландах застава втрачається, якщо кандидат був підтриманий виборцями, голоси яких становлять менше, ніж 3/4 так званої виборчої квоти (середньої кількості голосів, необхідних для заміщення одного депутатського мандата за пропорційною виборчою системою). Подібна застава відома виборчому праву Австралії, Канади, Франції, Японії, країн Балтії та багатьох інших [5].

У реальному державно-політичному житті висунення кандидатів у депутати майже завжди здійснюється політичними партіями. У більшості випадків цю функцію беруть на себе керівні органи партії. Практично в кожній країні є округи, де в силу різних обставин забезпечена підтримка виборцями представників певної партії. За таких умов добір кандидатів наперед вирішує результат виборів. У свою чергу, існування надійних виборчих округів зумовлює так зване десантування, коли висувають кандидатів, які не мають з округом ніякого зв'язку, але їх обрання має велике значення для політичних партій. Звичайно на виборах у таких округах балотуються керівники партій [5].

Значними особливостями характеризується порядок висунення кандидатів у депутати й на виборні посади у США. Тут він практично завжди має суто партійну природу. Майже в усіх штатах законодавче визначена спрощена процедура висунення кандидатів від так званих встановлених партій. Ними визнані головні політичні партії США - демократична і республіканська. Інші партії набувають статусу встановлених лише після того, як під петицією про висунення їхніх кандидатів буде поставлена певна кількість підписів виборців. У різних штатах ця кількість визначена від кількох тисяч до десятків тисяч підписів. Для того щоб партії були визнані як встановлені, вони також мають одержати підтримку на самих виборах. Звичайно, це кілька відсотків загального числа виборців, що взяли участь у голосуванні [5].

Визначаючи парламентські вибори як форму реалізації ідей представницької демократії, слід також згадати встановлений законодавством окремих країн принцип обов'язкового голосування. Так, у ст. 48 Конституції Італії голосування на виборах розцінюється як громадський обов'язок. За ухилення від участі в голосуванні передбачається застосування так званих моральних санкцій: мер - голова представницького органу місцевого самоврядування - у відповідних випадках має право публічно висловити громадський осуд. Виборчі закони Австралії, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів і Туреччини передбачають грошові штрафи за неучасть у голосуванні. В Австрії і Греції як альтернатива штрафним санкціям припускається можливість адміністративного арешту [5].

Дослідивши вибори як легітимний спосіб формування органів державної влади, можемо підсумувати, що виборче право - один з найважливіших інститутів конституційного права, а самі вибори в більшості розвинених демократичних країн представляють собою арену гострої політичної боротьби, хоча й обмеженою рамками чинного законодавства і що склався політичною практикою. Тому під виборчим правом слід розуміти один з інститутів конституційного права, що складається з правових норм, санкціонованих законом правил і сформованих на практиці звичаїв, що регулюють порядок надання громадянам права участі у виборах і спосіб формування представницьких органів влади. Принцип народного суверенітету виявляється і у змісті засобів представницької демократії, до яких насамперед належать вибори. Вибори у представницькі органи проводяться із застосуванням різних юридичних процедур. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати. Основним і головним джерелом виборчого права, що закріплює його основні принципи, є конституція держави. Вона визначає коло суб'єктів виборчого права, основні засади, на яких воно має будуватися, умови надання та позбавлення громадян цього права. Вибори у всіх країнах світу легітимують владу. Через їх посередництво народ визначає своїх представників і наділяє їх мандатом на здійснення його суверенних прав. Тим самим реалізує одне з найважливіших прав людини і громадянина. За допомогою виборів формуються різні органи публічної влади - парламенти, глави держав, іноді уряди, судові органи, органи місцевого самоврядування.

2. Загальна характеристика окремих виборчих систем зарубіжних країн та їх конституційно-правові засади

2.1 Мажоритарна система за досвідом європейських країн: поняття, види та особливості

Виборчі системи, в основу яких покладений принцип більшості, називаються мажоритарними. Історично саме ці системи були запроваджені першими. Незважаючи на всю відмінність правил, що становлять зміст мажоритарних систем у різних країнах, розрізняють дві головні їх форми [1].

Однією з таких форм є мажоритарні виборчі системи абсолютної більшості, за якими обраним вважається той кандидат, який одержав 50% встановленої в законі або загальної кількості поданих в окрузі голосів і ще один голос, тобто той, хто користується абсолютною підтримкою виборців, які брали участь у голосуванні. У випадках, коли жоден з кандидатів не набере необхідної кількості голосів, питання про заміщення мандата або виборної посади залишається відкритим. Як свідчить зарубіжна виборча практика, така ситуація є ординарною. Для того щоб зробити вибори результативними, застосовують різні засоби. Наприклад, на повторне голосування (перебалотування) пропонуються дві кандидатури, які попередньо набрали найбільшу кількість голосів [5].

Недолік мажоритарних систем абсолютної більшості полягає в тому, що голоси, подані за переможених кандидатів, фактично пропадають. Хоча кількість цих голосів може наближатися до половини поданих в окрузі, волевиявлення відповідних виборців не матиме практичного значення [5].

За правилами мажоритарних систем відносної більшості, обраним у виборчому окрузі визнається той кандидат (або партійний список кандидатів), який набрав більше голосів, ніж кожний окремий його конкурент, хоча це і становить менше половини всіх поданих в окрузі. Така виборча система ще у XVIII ст. була прийнята на парламентських виборах у Великобританії. З часом вона була пристосована для політичних потреб ряду інших англомовних країн. Прихильники цієї виборчої системи розцінюють як її позитивну якість те, що вона сприяє утворенню стабільних парламентів і урядів. Однак така стабільність має штучний характер, не кажучи вже про те, що вибори в парламент можуть дати вкрай спотворене уявлення про дійсне співвідношення суспільно-політичних сил [5].

Мажоритарні виборчі системи відносної більшості завжди результативні. Водночас партія, яка завоювала більшість місць у парламенті, за загальною кількістю поданих за неї голосів може поступатися іншій партії. Така ситуація двічі складалася в післявоєнні роки у Великобританії. При застосуванні правил мажоритарних систем відносної більшості теоретично можливе і таке, що одна з партій в масштабах усієї країни одержить, порівняно з конкурентами, найбільшу кількість голосів, але разом з тим не здобуде жодного мандата [5].

Мажоритарні системи відносної більшості суттєво впливають і на політичну поведінку населення під час виборів. Наприклад, у Великобританії вважають, що у частини виборців існує так званий синдром втраченого голосу. Побоюючись, що в разі голосування за кандидатури «третіх партій» їхній вибір не відіб'ється на кінцевому результаті або об'єктивно полегшить обрання небажаного для них кандидата, потенційні виборці таких партій голосують за кандидата тієї з двох головних партій, програма якої ближче до їхніх поглядів. Іншими словами, частина виборців діє за принципом «обирати найменше з двох лих». Існування синдрому втраченого голосу посилює позиції двопартійної системи там, де вона склалась, або прискорює біполярне розмежування виборчого корпусу [5]. Вибори за мажоритарними системами, як правило, проводяться в одномандатних округах.

У багатьох європейських країнах її застосовують для заміщення місць в усіх виборних органах або для обрання окремих органів. Існують різні модифікації мажоритарної виборчої системи. Найбільш типові її моделі передбачають суперництво конкретних кандидатів, які представляють різні політичні партії або виборчі блоки та балотуються та блоки партій, які балатуються в одномандатних округах. Однією з них є англійська модель - мажоритарна система відносної більшості. Вона традиційно застосовується у Великобританії та інших країнах Співдружності і передбачає обрання того кандидата, який набирає голосів більше, ніж будь-хто з його суперників окремо [11, с. 64].

Друга модель - французька (мажоритарна система абсолютної більшості). Вона досить часто застосовується на президентських виборах, зокрема в Австрії, Російській Федерації, Франції та інших країнах. Для обрання президентом кандидатові необхідно набрати в першому турі виборів 50 від - сотків голосів плюс один голос виборців. Якщо жодному із кандидатів це не вдається, проводиться другий тур голосування, в якому беруть участь два кандидати, котрі мають найкращі результати в першому турі. Переможцем вважається той кандидат, який набрав відносну більшість голосів виборців. Коли ж голоси виборців поділилися порівну, то, наприклад, у Франції перевага віддається старшому за віком кандидатові. Аналогічна система застосовується в цій країні і при формуванні складу нижньої палати парламенту - Національних зборів. Для того щоб бути допущеним до другого туру голосування, кандидат має набрати не менше 12,5 відсотка голосів виборців, внесених до виборчих списків [11, с. 64].

Третьою, досить рідкісною моделлю є мажоритарна система кваліфікованої більшості, відповідно до якої кандидат має набрати законодавчо встановлене число голосів. Наприклад, кандидатові на пост президента Азербайджану необхідно одержати 2/3 голосів виборців, які взяли участь у голосуванні [11, с. 64].

Охарактеризувавши мажоритарну систему за досвідом європейських країн, варто підсумувати, що вона є результативною і проста у застосуванні. Водночас слід відзначити, що вона не відображає плюралізму суперечливих інтересів у суспільстві та політичних сил, які ці інтереси представляють. Мажоритарній виборчій системі надають перевагу великі за чисельністю партії та блоки партій, які домовляються про висування єдиних виборчих списків. Позитивною рисою мажоритарної системи є також і те, що виборець безпосередньо знає, за якого чи яких саме кандидатів він голосує. Практика застосування мажоритарної системи свідчить, що вона здатна забезпечити успішніше формування парламентів із стійкою (однопартійною) більшістю і меншою кількістю різнорідних партійних фракцій, що має велике значення для стабільності урядів. Водночас, очевидно, що мажоритарна виборча система серйозно звужує можливості на парламентському рівні відображати широкий спектр інтересів меншості, особливо дрібних і навіть середніх партій, деякі з яких часто залишаються без парламентського представництва.

Мажоритарна виборча система - порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців. Мажоритарні системи можуть бути:

а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу);

б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії);

в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ѕ). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

2.2 Загальна характеристика пропорційної системи на прикладі європейських країн

У країнах - членах Євросоюзу вибори проводять на національному та загальноєвропейському рівнях (до Європарламенту). Вибори до державних представницьких органів у кожній країні регламентуються виборчим законодавством [15]. У ньому закріплено відповідні виборчі процедури, якими визначається той чи інший тип виборчої системи. Попри те, що в країнах ЄС застосовуються три основні типи виборчих систем, домінує все-таки пропорційна: їй віддають перевагу у 18 з 27 країн [1].

У вітчизняній літературі функціонування виборчих систем у державах ЄС досліджується передусім з точки зору організації виборчого процесу та процедури підрахунку голосів. Значно менше уваги приділено аналізу виборчого законодавства, відповідно до якого функціонують пропорційні виборчі системи європейських країн. Під час формування нижніх палат парламентів чи однопалатних парламентів пропорційна виборча система застосовується переважною більшістю країн Євросоюзу. Їй віддають перевагу Австрія, Бельгія, Греція, Данія, Естонія, Італія, Іспанія, Кіпр, Латвія, Люксембург, Нідерланди, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Чехія, Швеція [12]. Голосування при цьому відбувається за партійними списками, які зазвичай (за винятком Іспанії) є відкритими.

У кожній країні пропорційна виборча система має особливості, тому фактично виступає родовим поняттям, що охоплює значну кількість варіантів [14, с. 4]. Зважаючи на різноманітність критеріїв, за якими можна класифікуватитипи пропорційної виборчої системи в країнах - членах ЄС, її подальший правовий аналіз доцільно провести відповідно до типу використовуваних партійних списків: закритих, преференційних чи відкритих. У разі застосування закритих виборчих списків порядок кандидатів у них визначається самою партією, а виборець не має можливості впливати на наявність у списку певних прізвищ і порядок їхнього розташування [14, с. 6].

Так, вищий законодавчий орган Іспанії (Генеральні кортеси) складається з двох палат - Конгресу депутатів і Сенату. Базове регулювання складу та порядку виборів до обох палат передбачене третім розділом Конституції країни, яка набрала чинності 29 грудня 1978 року. Відповідно до неї палати формуються одночасно на основі вільного, загального, рівного та прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Для обрання депутатів Конгресу, який згідно з ч. І ст. 68 Конституції складається мінімум із 300 осіб (максимум - із 400), застосовується система пропорційного представництва (ч. ІІІ ст. 68), а вибори сенаторів проводяться за мажоритарною системою [1].

Характерною особливістю іспанського виборчого права є значна міра його «конституціоналізації», тобто закріплення базових положень про вибори в самому тексті Конституції, що є гарантією правової стабільності [7, с. 14]. Поряд із Основним Законом регулятором виборчої системи Іспанії виступає Органічний закон про загальний виборчий режим від 19 червня 1985 року, який регулює проведення всіх видів виборів, що потребують загального голосування. Зокрема, він систематизує та деталізує всі електоральні положення щодо виборів депутатів і сенаторів Генеральних кортесів, членів муніципальних, регіональних та провінційних рад, а також депутатів Європарламенту. Окрім цього, Органічний закон передбачає, що кандидати в депутати можуть бути представлені політичними партіями, їх об'єднаннями, або незалежними особами, які не належать до жодної політичної партії. На відміну від деяких країн ЄС (наприклад, Польщі) виборче право Іспанії не створює особливих умов для незалежних кандидатів. Згідно із законом до останніх висувається низка вимог щодо надання системи гарантій, з-поміж яких - наявність відповідного соціального базису, внесення застави або представлення кандидатом певної кількості підписів виборців, котрі гарантують йому мінімальну підтримку населення [7, с. 36]. Прохідний бар'єр для політичних партій (їх об'єднань) та незалежних кандидатів в Іспанії є однаковим і становить 3% дійсних голосів, які подано в окрузі [7, с. 78].

Та, незважаючи на те, що виборче законодавство Іспанії є досить деталізованим, на практиці її виборча система має низку недоліків, які пов'язані з принципами пропорційного представництва, прозорістю системи підрахунку голосів та визначення переможців голосування, формуванням парламентської більшості. Деякі норми, прописані в Конституції Іспанії та Органічному законі, мають значні недоліки, які, у свою чергу, створюють умови для непропорційного представництва. Зокрема, застосування вже згаданої норми про обов'язковість обрання двох депутатів від кожної провінції, яка міститься в ч. ІІ ст. 68 Конституції країни та доповнюється відповідними положеннями Органічного закону, призводить до нерівномірного представництва громадян різних за чисельністю населення провінцій. У результаті провінції з незначною кількістю жителів можуть отримати «надмірне представництво», тоді як провінції з більшою кількістю населення - бути представлені непропорційно [1].

Пропорційна виборча система із застосуванням преференційних списків є найпоширенішою серед держав-членів ЄС (Австрія, Бельгія, Данія, Греція, Нідерланди, Швеція, Польща). У Польщі, приміром, для окремих громадян законодавчо закріплено можливість стати суб'єктами виборів нарівні з політичними партіями (блоками партій). Основними нормативно-правовими документами, що регулюють порядок підготовки та проведення виборів, є Конституція Республіки Польща, прийнята 2 квітня 1997 року, та закон «Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща» від 12 квітня 2001 року. Згідно з Конституцією держави вибори до Сейму, який складається з 460 депутатів та обирається на чотири роки, є прямими, рівними, загальними та проводяться шляхом таємного голосування за пропорційним принципом, а вибори до Сенату, що має у своєму складі 100 сенаторів та обирається на такий самий термін, є прямими, загальними і проводяться шляхом таємного голосування. У свою чергу, закон «Про вибори до Сейму Республіки Польща і Сенату Республіки Польща» уточнює, що Сейм обирають преференційним голосуванням, яке проводиться в багатомандатних округах за пропорційним принципом [1].

Отже, виборче законодавство Польщі створює величезні можливості для реалізації громадянами як активного, так і пасивного виборчого права. Пасивне виборче право значною мірою реалізується через принцип самовисування шляхом подання списків «незалежних» кандидатів нарівні з кандидатами від політичних партій. При цьому в списку може міститися лише один кандидат, поданий виборчим комітетом, і лише в одному виборчому окрузі. Тож можна говорити про існування державної підтримки всіх охочих випробувати свої сили в боротьбі з партіями. Водночас рівень змагальності для партій і самовисуванців (через виборчі комітети) є однаковим [1].

Відкриті списки - ще один тип партійних списків, який застосовується в країнах-членах Євросоюзу. На відміну від преференційних вони надають виборцеві право визначати власні політичні уподобання не в одному, а в усіх партійних списках, які конкурують між собою в межах виборчого округу. За таких умов можливості вибору є досить значними. По-перше, виборець може віддати свої голоси за кандидатів, зазначених у партійному списку. По-друге, - віддати їх одному кандидатові (цей феномен має назву кумуляції голосів). По-третє, - визначити кандидатів із різних партійних списків, тим самим створивши власний виборчий список [14, с. 7].

Відкриті списки застосовуються, зокрема, в Ірландії. Виборча система цієї країни належить до пропорційної та має специфічну назву: «система єдиного голосу, що передається» (англ.: single transferable vote, або так звана система STV). Її суть у тому, що кожен виборець має лише один голос, проте може виявити свої уподобання, позначивши найбажанішого кандидата в списку цифрою 1, менш бажаного - цифрою 2 тощо (обов'язковим є виявлення принаймні одного уподобання) [9, с. 80]. Отже, голос кожного виборця в багатомандатному окрузі за певних умов може переходити від одного кандидата до іншого [1]. Така система діє в Ірландії з 1922 року (тобто з часу набуття державою незалежності), послідовно забезпечуючи високий ступінь пропорційності різних за чисельністю політичних партій. Великі партії мають порівняно незначну перевагу перед нечисленними, чому також сприяє невисокий (2%) виборчий бар'єр. Водночас, як свідчить практика, перед Ірландією не постає проблема стабільності функціонування урядів (зокрема, й коаліційних), бо кожен із них перебуває при владі в середньому протягом трьох років [1].

Надавши загальна характеристику пропорційної системи на прикладі європейських країн, можемо підсумувати, що у 18 із 27 країн - членів Євросоюзу нині діє пропорційна виборча система, особливості якої визначено у виборчому законодавстві, зокрема в конституціях цих країн. Пропорційна виборча система (від лат. proportionalis - той, що має правильне співвідношення частин з цілим) - виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл кандидатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи:

а) з жорсткими списками;

б) з преференціями;

в) з напівжорсткими списками;

г) система панаширування.

Але пропорційні виборчі системи країн ЄС не є одноманітними й різняться здебільшого типами виборчих списків. Головна відмінність їх від мажоритарних виявляється в тому, що вони грунтуються не на принципі більшості, а на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів.

У країнах ЄС із пропорційною виборчою системою використовують три основні типи партійних списків: закриті, преференційні та відкриті. У закритих виборчих списках не допускається зміна розташування кандидатів, адже виборець голосує лише за список. У преференційних - виборець має право надавати преференції конкретному депутату із запропонованих партією. У свою чергу, відкриті списки надають виборцеві право виявляти власні політичні уподобання не в одному, а в усіх партійних списках, які конкурують між собою в межах виборчого округу. Застосування відкритих списків закріплено в законодавствах Ірландії та Мальти. Головною особливістю виборчого законодавства країн Євросоюзу є його конституціоналізація, тобто закріплення базових положень про вибори в текстах конституцій цих країн. Це сприяє стабільності виборчого права. А застосування переважною більшістю країн ЄС пропорційної виборчої системи (зокрема, системи з преференційними та відкритими виборчими списками) свідчить про високий рівень політичної та правової культури громадян, а також відповідальності політиків перед своїми виборцями.

Висновки

1. Охарактеризувавши поняття, ознаки та принципи виборчої системи, можемо підсумувати, що поняття «виборча система» вживається у двох значеннях - широкому і вузькому:

- виборча система в широкому значенні - це весь організм формування виборних органів державної влади і органів місцевого самоврядування, включаючи організацію та проведення виборів, а також визначення їх результатів і відповідний розподіл депутатських мандатів;

- поняття «виборча система» у вузькому значенні охоплює лише частину змісту поняття «виборчої системи» у широкому значенні і означає певний спосіб підбиття підсумків голосування та їх оцінки.

Принципами виборчого права є:

- принцип загальності виборчого права;

- принцип вільних виборів;

- принцип рівного виборчого права

- принцип прямого і непрямого виборчого права;

- принцип таємного голосування.

2. Дослідивши вибори як легітимний спосіб формування органів державної влади, можемо підсумувати, що виборче право - один з найважливіших інститутів конституційного права, а самі вибори в більшості розвинених демократичних країн представляють собою арену гострої політичної боротьби, хоча й обмеженою рамками чинного законодавства і що склався політичною практикою. Тому під виборчим правом слід розуміти один з інститутів конституційного права, що складається з правових норм, санкціонованих законом правил і сформованих на практиці звичаїв, що регулюють порядок надання громадянам права участі у виборах і спосіб формування представницьких органів влади. Принцип народного суверенітету виявляється і у змісті засобів представницької демократії, до яких насамперед належать вибори. Вибори у представницькі органи проводяться із застосуванням різних юридичних процедур. Ключовою стадією виборчого процесу є висунення кандидатів у депутати.

Основним і головним джерелом виборчого права, що закріплює його основні принципи, є конституція держави. Вона визначає коло суб'єктів виборчого права, основні засади, на яких воно має будуватися, умови надання та позбавлення громадян цього права. Вибори у всіх країнах світу легітимують владу. Через їх посередництво народ визначає своїх представників і наділяє їх мандатом на здійснення його суверенних прав. Тим самим реалізує одне з найважливіших прав людини і громадянина. За допомогою виборів формуються різні органи публічної влади - парламенти, глави держав, іноді уряди, судові органи, органи місцевого самоврядування.

3. Охарактеризувавши мажоритарну систему за досвідом європейських країн, варто підсумувати, що вона є результативною і проста у застосуванні. Водночас слід відзначити, що вона не відображає плюралізму суперечливих інтересів у суспільстві та політичних сил, які ці інтереси представляють. Мажоритарній виборчій системі надають перевагу великі за чисельністю партії та блоки партій, які домовляються про висування єдиних виборчих списків. Позитивною рисою мажоритарної системи є також і те, що виборець безпосередньо знає, за якого чи яких саме кандидатів він голосує. Практика застосування мажоритарної системи свідчить, що вона здатна забезпечити успішніше формування парламентів із стійкою (однопартійною) більшістю і меншою кількістю різнорідних партійних фракцій, що має велике значення для стабільності урядів. Водночас, очевидно, що мажоритарна виборча система серйозно звужує можливості на парламентському рівні відображати широкий спектр інтересів меншості, особливо дрібних і навіть середніх партій, деякі з яких часто залишаються без парламентського представництва.

Мажоритарна виборча система - порядок визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат, який одержав на виборах більшість (абсолютну чи відносну) голосів виборців. Мажоритарні системи можуть бути:

а) відносної більшості (обраним вважається депутат, який отримав найбільшу кількість голосів виборців, що взяли участь у голосуванні, а у випадку рівності голосів питання вирішується шляхом жеребкування або проведенням повторних виборів (Україна та більшість інших країн світу);

б) абсолютної більшості (обраним вважається депутат, за якого проголосувало більше половини виборців, що прийшли на вибори, тобто 50% + 1 голос. У разі, якщо жоден кандидат не набрав необхідної кількості голосів, організовуються повторні вибори, в яких беруть участь 2 кандидати, що набрали найбільшу кількість голосів (Франція, вибори Палати представників Австралії);

в) мажоритарна система кваліфікованої більшості (обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ѕ). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

4. Надавши загальна характеристику пропорційної системи на прикладі європейських країн, можемо підсумувати, що у 18 із 27 країн - членів Євросоюзу нині діє пропорційна виборча система, особливості якої визначено у виборчому законодавстві, зокрема в конституціях цих країн. Пропорційна виборча система (від лат. proportionalis - той, що має правильне співвідношення частин з цілим) - виборча система, при якій голосування за кандидатів проводиться за партійними списками. Розподіл кандидатів між партіями здійснюється відповідно (пропорційно) до кількості голосів виборців, поданих за кожний партійний список. За впливом виборців на розташування кандидатів у списку для голосування розрізняють пропорційні системи:

а) з жорсткими списками;

б) з преференціями;

в) з напівжорсткими списками;

г) система панаширування.

Але пропорційні виборчі системи країн ЄС не є одноманітними й різняться здебільшого типами виборчих списків. Головна відмінність їх від мажоритарних виявляється в тому, що вони грунтуються не на принципі більшості, а на відповідності завойованих партією депутатських мандатів кількості одержаних нею на виборах голосів.

У країнах ЄС із пропорційною виборчою системою використовують три основні типи партійних списків: закриті, преференційні та відкриті. У закритих виборчих списках не допускається зміна розташування кандидатів, адже виборець голосує лише за список. У преференційних - виборець має право надавати преференції конкретному депутату із запропонованих партією. У свою чергу, відкриті списки надають виборцеві право виявляти власні політичні уподобання не в одному, а в усіх партійних списках, які конкурують між собою в межах виборчого округу. Застосування відкритих списків закріплено в законодавствах Ірландії та Мальти. Головною особливістю виборчого законодавства країн Євросоюзу є його конституціоналізація, тобто закріплення базових положень про вибори в текстах конституцій цих країн. Це сприяє стабільності виборчого права. А застосування переважною більшістю країн ЄС пропорційної виборчої системи (зокрема, системи з преференційними та відкритими виборчими списками) свідчить про високий рівень політичної та правової культури громадян, а також відповідальності політиків перед своїми виборцями.

Перелік використаної літератури

1. Батура С. Порівняльно-правовий аналіз пропорційних виборчих систем країн - членів Європейського Союзу [Електронний ресурс]: С. Батура. - Режим доступу: http://www.viche.info/journal/3294/

2. Білоус А. Виборча система України: проблеми й перспективи вибору / А. Білоус // Політологічні читання. - 1992. - №2. - С. 46-52.

3. Білоус А. Виборчі системи: світовий досвід на українському ґрунті / А. Білоус // Трибуна. - 2000 р. - №8-9. - С. 22-28.

4. Вибори і виборчі системи [Електронний ресурс]. / - Режим доступу: http://referat-ok.com.ua/politika-politologiya/vibori-i-viborchi-sistemi

5. Виборче право і види виборчих систем у зарубіжних країна [Електронний ресурс]. / - Режим доступу: http://ua-referat.com

6. Виборчі системи для місцевих виборів: європейський досвід та українське законодавство [Електронний ресурс]. / - Режим доступу: http://www.parlament.org.ua/index.php? action=publication&id=8&ar_id=1374&iar_id=721&as=2