Місце і роль політики та політології як науки в житті суспільства

Використання біхевіористського методу в науці про політику полягає в тому, що політика як суспільне явище характеризується передовсім індивідуальним виміром, а всі інші соціальні форми діяльності вона виводить саме з аналізу поведінки індивідів, між якими існують групові зв'язки. Такий підхід бере за спонукальний мотив участі людини в політиці її психічну орієнтацію, яка пов'язана з її відчуттями, емоціями, волею, темпераментом тощо. Ось чому участь людей у політиці накладає на неї неповторний відбиток. Біхевіористські методи дослідження ще недостатньо використовуються у вітчизняній політології і не тільки через їхні об'єктивні недоліки, а ще й тому, що в недалекому минулому їх не визнавала радянська наука, а відтак і вивчення цих методів було цілком зайвим.

З-поміж методів політичної науки порівняльні методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються в політичних дослідженнях. Ними користувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск'є, а також К. Маркс, М. Вебер, В. Парето та інші видатні мислителі нової та новітньої доби. Значне поширення цих методів пов'язане з неможливістю широкого застосування експерименту в науці про політику і потребою спостерігати політичні явища та процеси в їхньому природному стані. Надзвичайно велика складність застосування порівняльного методу випливає зі складності самого вибору явищ, які порівнюватимуться в наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об'єктів (або їхніх частин), які мають спільні характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, у чому полягає схожість досліджуваних об'єктів (або їхніх частин) і чим саме вони відрізняються один від одного.

Порівняльний аналіз уможливлює комплексне осмислення проблем цілісного, взаємозв'язаного та взаємозалежного світу й спонукає до пошуків не тільки відмінностей, а й подібності в його розвитку. Порівняльному аналізу піддають такі функції політичних систем різних суспільств, як збереження стабільності й цілісності, розв'язання конфліктів, захист державної незалежності, задоволення очікувань та вимог громадян тощо.

Надзвичайно актуальною проблемою в політології є встановлення об'єктивних показників для порівняння різних систем. Так, наприклад, для порівнювання розвитку демократії в різних країнах таким показником можуть бути масштаби реального залучення громадян у політичні процеси. Дуже цікавим є вибір критеріїв для порівняльного аналізу діяльності політичних партій, зокрема: інтереси яких класів, соціальних верств чи груп населення виражає партія; які її ідейно-теоретичні цінності й настанови; основні функції політичного керівництва; принципи відбору та просування лідерів на політичні та державні посади і контролю за їхньою діяльністю; розробка та реалізація внутрішньої та зовнішньої політики держави, участь у цих процесах тощо.

Зараз у політології широко застосовуються емпірико-соціоло-гічні методи, методи соціальної психології, статистики, моделю-вання. Основним об'єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб'єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості та культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв'ювання); письмові опитування (анкетування); безпосереднє спостереження за об'єк-том, що вивчається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, необхідно враховувати можливості типізації об'єктів, що вивчаються.

Крім вищезазначених загальних методів у політології розробляється й конкретна методика політичних досліджень, яка полягає у використанні в належній послідовності та взаємозв'язку сукупності певних технічних прийомів. Ці прийоми майже нічим не відрізняються від тих, якими користуються в інших галузях емпіричних досліджень. Їх можна розділити на три основні групи. До першої групи належать ті, які зв'язані з отриманням початкової інформації, наприклад спостереження, вивчення документів, опиту-вання, обстеження і т. п. Другу групу становлять прийоми, що використовуються з метою обробки й аналізу вихідних даних: описування, класифікація, типологізація, статистичний, генетичний, математичний аналіз і т. п. До третьої групи входять такі прийоми, які дають змогу здійснити перевірку наукової гіпотези. До неї слід віднести передовсім соціальне експериментування й моделювання.

У сучасній політології емпірико-соціологічні методи набули значного поширення. Фактично на Заході склалася прикладна політологія, орієнтована на практичне застосування результатів дослідження, цього специфічного інтелектуального товару, замовником і покупцем якого є центральні та місцеві органи влади, політичні партії, державні установи, приватні фірми.

3. ФУНКЦІЇ ПОЛІТОЛОГІЇ ЯК НАУКИ

Характер політології як науки найбільш повно виявляється в її функціях. Однією з найважливіших функцій політології є теоретико-пізнавальна. Ця функція реалізується через вивчення, систематизацію, пояснення, аналіз, узагальнення й оцінку політичних явищ. Політологія в цій функції презентує себе як сукупність взаємозв'язаних теоретичних концепцій, що спираються на виявлені закономірності суспільного розвитку.

Теоретико-пізнавальну функцію пов'язано з розробкою основних концептуальних ідей, які пояснюють характер розвитку суспільства на його різних етапах. Історична практика нашого недалекого минулого переконливо свідчить, що неспроможність колишніх теоретичних настанов, зокрема щодо повної і остаточної перемоги соціалізму, стати по-справжньому науковими політичними концепціями зумовлювалася не тільки тим, що вони були відірвані від реального суспільного життя, а й тим, що вони базувалися на негнучкій економічній, соціальній, політичній та духовній основі (неподільне панування державної власності, негативне ставлення до несанкціонованих форм соціальної активності, однопартійне політичне керівництво, нетерпимість до інакомислення).

Відмовившись від старих політичних концепцій, українська держава поки що не взяла на озброєння нові політичні доктрини. Така ситуація не могла не вплинути негативно на стан держави й суспільства, який нині характеризується політичною й економічною нестабільністю, зростаючою регіональною відчуженістю, соціальним, моральним та психологічним напруженням. Але це зовсім не означає, що політичні процеси в нашій державі відбуваються взагалі без будь-якої теоретичної основи. Події останнього часу, особливо прийняття нової Конституції України, переконливо свідчать про те, що на роль однієї з таких теоретичних доктрин безумовно претендує концепція політичного плюралізму, яка давно вже міцно утвердилася в розвинутих західних країнах. У нашій державі, як і в інших країнах СНД, ідея плюралізму також усе активніше заявляє про себе. Навіть короткий період розвитку України як незалежної держави показує, що процес реалізації цієї ідеї в політичному житті відбувався досить бурхливо: від плюралізму думок - до плюралізму дій, від плюралізму дій - до плюралізму організацій, від плюралізму організацій - до плюралізму суспільства в цілому. Основна привабливість ідеї політичного плюралізму для демократичного розвитку політичних процесів у державі полягає в тому, що вона не тільки протистоїть ідеї авторитаризму й тоталітаризму, а й відкриває широкі перспективи для участі різних груп населення в політичному житті суспільства.

Поява політичного плюралізму - це відносно нове явище для України. А тому його ствердження й поширення неминуче пов'я-зане з певними труднощами. Так, у нашому суспільстві відчувається помітний вплив анархістських тенденцій. Як свідчить історична практика, анархізм завжди і всюди спекулював на свободі особистості та на її постійному прагненні самореалізації. Те, що в останні роки досить поширеним явищем стала масова неповага до закону, до розпоряджень державної влади з боку різних структур, верств населення та посадових осіб, - наочне підтвердження небезпеки для суспільства цього процесу. Не може не турбувати також значне поширення в Україні регіонального та міжконфесійного егоїзму. З'явившись як природна реакція на дії адміністративно-командної системи, регіональний, міжконфесійний та груповий егоїзм (якщо в суспільстві не буде знайдено відповідних засобів для його подолання), може перерости (практика всеукраїнського страйку шахтарів це підтверджує) у широкомасштабну конфронтацію з украй негативними для держави й суспіль-ства наслідками. Особливо необхідно наголосити на небезпеці для нашої держави автаркізму, регіональної відособленості та замкненості, які призводять до дезінтеграції суспільства і заважають становленню справжнього політичного плюралізму.

Важливу роль у політології відіграє методологічна функція, яка визначає порядок аналізу закономірностей, методів, способів і принципів теоретичного дослідження політики та практичної реалізації отриманих знань. Методологічна функція політології полягає в тому, щоб озброїти людину ефективними засобами пізнання політичної реальності. Ефективність цих засобів залежить від того, якою мірою політологія спирається, з одного боку, на загальнофілософські принципи, закони й категорії, що застосовуються в усіх галузях наукового знання, а з іншого - на специфічні прийоми та засоби, що їх розроблено представниками конкретних наук у процесі емпіричного аналізу різних явищ при-родного та суспільного життя.

За допомогою світоглядної функції стверджуються цінності, ідеали, норми цивілізованої політичної поведінки, політичної культури соціальних суб'єктів, що сприяють досягненню певного консенсусу в суспільстві, оптимальному функціонуванню політичних інститутів. Вивчення політології дає змогу зрозуміти, чиї інтереси виражають ті чи інші партії, суспільні групи, їхні лідери та державні структури. Ця функція впливає на розвиток політичного мислення, уміння оцінювати політичні події в контексті їхніх зв'язків з історичними умовами, які реально існують у даний конкретний період.

Говорячи про практичне значення політології, слід мати на увазі два тісно пов'язані між собою аспекти. Перший аспект стосується посилення прикладного значення політології. Він полягає насамперед у зверненні політичної науки до самого політичного життя, у постійному реагуванні на потреби політичної практики. Свій вияв прикладний характер політології знаходить також в її конструктивно-критичній спрямованості. Треба зазначити, що радянське суспільствознавство, включаючи й політологію, іще зовсім недавно весь свій запал використовувало тільки для боротьби з буржуазною ідеологією, не помічаючи проблем власного суспільства. У науці тоді повністю панувала жорстко нав'язана «згори» адміністративно-командною системою відверта апологетика радянської системи.

Прикладний характер політології виявляється також у підвищенні значущості її професіональних працівників. Нині велику потребу в політологах-професіоналах мають вищі та середні спеціальні навчальні заклади, а також загальноосвітні школи, де попит на викладачів політології значно перевищує пропонування. Необхідність у політологах відчувають і науково-дослідні інститути, центри та лабораторії, причому не тільки суто політологічного, а й психологічного, соціологічного, юридичного, історичного, міжнародного та інших профілів. На політологів чекають представницькі й виконавчі органи влади, внутрішньополітичні та зовнішньополітичні установи та служби, численні засоби масової інформації та комунікацій, комерційні підприємства тощо.

Не менш важливим показником практичної функції політології є також інший її аспект, який виявляється у взаємовідносинах політичної науки та її представників зі владою. Тривалий час партійно-державні можновладці свої взаємовідносини з представниками гуманітарних наук будували за принципом феодально-васальної залежності: ученим у цих стосунках приділялася роль лише слухняних виконавців та коментаторів директивних вказівок керівництва. А тому нині, за умов радикальних змін у функціонуванні політичної системи, ці відносини ще не можуть набрати адекватного цивілізованому суспільству характеру. Сьогод-ні в нашій державі, як і в інших посттоталітарних країнах, відбуваються активні пошуки такої моделі співробітництва між політологами-теоретиками і політиками-практиками, яка б зробила неможливими і будь-які форми адміністративного тиску, і некритичне вихваляння «державної мудрості» можновладців. Таке співробітництво має бути спрямованим на розробку практичних рекомендацій щодо шляхів, механізмів реалізації політичних знань та раціональної організації політичних процесів. Для цього необхідно забезпечити вивчення та облік ефективності політичних рішень, що ухвалюються, постійно аналізувати стан суспільної думки, ставлення громадськості до політичних структур та інститутів.

Важливу роль у житті сучасного суспільства відіграє прогностична функція політології. Суть цієї функції полягає у спрямованості політології на передбачення напрямків розвитку політичних процесів, різних варіантів політичної поведінки. Це необхідно для розробки механізму раціональної організації політичних про-цесів, урахування ресурсів політичної влади, особливо таких її різновидів і форм, як авторитет, контроль, вплив, примус і т. п.
У процесі оновлення нашого суспільства зростає роль прогнозування політичної поведінки соціальних суб'єктів як у центрі, так і в різних регіонах країни, передбачення наслідків певних політичних акцій.

За сучасних умов прогностична функція політології використовується, по-перше, для визначення поточних цілей та віддалених перспектив розвитку суспільства, а по-друге, для своєчасного проведення наукових експертиз найбільш важливих політичних рішень з погляду реальності очікуваного від них ефекту. Усім нам в Україні відомо, наприклад, що за кількістю рішень та законів, що ухвалюються нашими парламентаріями, ми значно випереджаємо багато країн світу. Однак добре відомо й те, що більша частина цих рішень та законів залишається нереалізованою. Причин такої ситуації є багато, але одна з найголовніших - брак попередньої експертизи політичних рішень, законів та указів.

Прогностична функція політології має полягати, по-третє, у моделюванні політичних процесів і відносин. Сьогодні треба відверто сказати про те, що саме цей аспект прогностичної функції політології ще не набув належного розвитку в нашій державі. Це можна пояснити тим, що процес залучення гуманітарних наук до забезпечення науково-технічного прогресу відбувається дуже кволо, а науково-технічне забезпечення самих цих наук є вкрай поганим. Значну негативну роль у цьому процесі відіграла також і поширена в минулому в нашому суспільстві ворожість до формалізації політичних явищ. Але, як свідчить політичний досвід цивілізованих країн, можливості моделювання політичних процесів як національного, так і глобального характеру надзвичайно великі. Яскравим доказом високої ефективності моделювання політичних процесів є діяльність Римського клубу, а також інших урядових та неурядових організацій багатьох країн світу. Підбиваючи підсумок, треба дати відповідь на цілком законне запитання: що саме ця наука дає суспільству і окремій людині? чому в західних країнах як державні, так і приватні організації витрачають на неї великі кошти? На це можна відповісти так.

Поширюючи політичні знання, політологія сприяє формуванню політичної культури народу, створенню громадянського су-
спільства. Наука про політику відіграє велику роль у становленні та збереженні гуманізму й людяності у відносинах між державою і громадянським суспільством.

Політологія має й велике виховне значення. У цивілізованих країнах підготовку людей до виконання відповідальних обов'яз-ків громадянина зосереджено в руках політичних партій, церкви, школи, молодіжних організацій тощо. В Україні, як і в інших країнах СНД, політичне виховання людини здійснюється школою, засобами масової інформації, а у вищих навчальних закладах цю місію покладено на систему суспільних наук, і передовсім на політологію.

Отже, теоретико-пізнавальна, методологічна, світоглядна, прак-тична, прогностична й виховна функції політології відбивають її зв'язок з життям, свідчать, що політологія є наукою живою, діючою, такою, що постійно й динамічно розвивається.

4. ПОЛІТИКА ЯК МИСТЕЦТВО

Суть політики визначається «двоїстим» характером цього явища. По-перше, політика - це наука, оскільки вона базується на законах суспільного розвитку, а відтак має розглядатися крізь призму об'єктивної логіки цих законів, категорій і методів. Отже, політику не можна розглядати як щось свавільне, віддане на відкуп окремій особі, соціальній групі або навіть цілому класу.

Необхідною умовою, що сприяє ліпшому розумінню об'єк-тивних процесів, що діють усередині політики та поза нею, є вивчення історичного досвіду, необхідність уважного ставлення до його уроків та врахування в політичній діяльності всієї багатоманітності чинників, які на неї справляють вплив. Наявність об'єктивного елементу в політиці, її залежність від попередніх подій створюють можливість для науково обґрунтованих прогнозів, передбачень і навіть для відповідного моделювання політичних процесів, хоча, звичайно, це можна зробити лише з певною мірою вірогідності.

По-друге, політика - це не тільки наука зі своєю системою категорій, закономірностей та методів, а й мистецтво, яке полягає в умінні використовувати наявні можливості, приймати правильні й продумані політичні рішення як на підставі теоретичних знань і перевірених історичною практикою логічних висновків, так і з допомогою уяви, інтуїції, творчої сміливості та фантазії.

Політика як мистецтво - це необхідний компонент дійового і емоційно-вольового життя політики, що істотно визначає її ефективність, характер методів, вибір тактики та професійне покликання політичного діяча. Наближення політики до мистецтва пояснюється ймовірнісним характером політичного процесу (непов-нотою інформації про його вихідні умови, можливістю появи непередбачених чинників, невизначеністю кінцевих результатів і т. п.). Оскільки політичний процес ніколи не може бути повністю раціональним, а неконтрольовані процеси в політиці небажані, то за організації і здійснення політичного процесу і взагалі будь-якої політичної дії виникає подвійне завдання: якось компенсувати брак точного знання і водночас утриматися в межах раціонального, щоб не допустити безвідповідальних рішень та дій.

Розв'язання першого завдання пов'язане зі знанням техніки політичних відносин, співвідношення сил, знанням людей і їхніх інтересів, слабких та сильних сторін, логіки та психології поведінки мас, груп, окремих осіб і т. п. Саме воно визначає політичну тактику, спосіб прийняття конкретних політичних рішень, можливість точного маневрування на основі правильного психологічного розрахунку, уміння перетворювати наміри в дії, вести гнучку політичну гру, коли тактична техніка та вміння маневрувати переходять у більш значні стратегічні дії. Коли ж мистецтво підміняють спритністю, інтригою, маніпуляцією людьми й принципами, що, на жаль, частенько трапляється, можна говорити про переродження політики в політиканство.

Друге завдання - залишатися у сфері раціонального - роз-в'язується завдяки вмінню втримуватися від усього необдуманого, випадкового, від забобонів та пристрастей, зведення особистих рахунків і т. п.

Розв'язання цих двох завдань зближує інтелект політика з його емоційною сферою. На межі між ними, в інтуїтивній сфері, що близька до підсвідомості, виникають яскраві імпровізації, прозріння, вдалі здогадки, рішення про вибір близьких за духом та за складом характеру партнерів. На межі знань та інстинктивного вибору політика може досягти справжнього артистизму, піднятися від виснажливої праці до емоційного осяяння [14].

Як свідчить історична практика, політика, як і мистецтво, залежить не тільки від об'єктивних, а й від суб'єктивних обставин, котрі неможливо логічно проаналізувати. Ця обставина потребує постійної готовності творчо мислити й відповідного ставлення до політичної діяльності. Не можна абсолютизувати значення минулого досвіду, раніше відомих і перевірених колись схем політичної поведінки, звичних старих прийомів вирішення проблем. Як зазначав З. Фрейд, «… у політиці необхідно діяти одразу і правильно, тут немає можливості перевірити гіпотезу, поставити питання, щоб повернутися до нього пізніше і т. п. Якщо проблему встановлено, мету визначено - треба діяти» [15].

Треба постійно пам'ятати про те, що політичні події обов'я-зково несуть на собі «відбиток» тих людей, які беруть участь у політичному житті, віддзеркалюють культурне, емоційне середовище, в якому вони сформувалися. Багатоманітними є умови та напрямки будь-якої політики і так само багатоманітні її засоби. Необхідний вибір саме цих засобів і конкретний момент їх застосування - це найважливіші вияви мистецтва політики, бо вони потребують високої міри раціональності й винахідливості в прийнятті та реалізації політичних рішень.

Політиці притаманний особливий стан: постійний розвиток і плинність. Ось чому політичні процеси, дії, відносини, події ніколи не залишаються однаковими й незмінними навіть протягом короткого часу. Обставини, які постійно змінюються, вимагають від політичних суб'єктів нових підходів, нових рішень, нових зусиль для їх реалізації. Це дає нам змогу зробити два важливі висновки. По-перше, здійснення політики є не одномоментним заходом, а процесом, причому вже на початку політичних дій несподівано можуть виникнути нові, непередбачені обставини та чинники, які не тільки вплинуть на кінцевий результат, а й стануть вирішальними. Саме вміння спрогнозувати й передбачити нові обставини й моменти розвитку політичних процесів у суспільстві і робить політику мистецтвом, тобто таким видом діяльності, характерною рисою якої є уява, інтуїція, творча сміливість і фантазія.

Другий важливий висновок полягає в тому, що не можна ставитися до фактів політики як до статичних, незмінних. Політичні процеси перебувають у постійному розвитку та становленні. А це робить вибір моменту, місця й часу включення людини в політичний процес великим мистецтвом, що може прийти лише з досвідом. Не випадково одна з порад великого політичного мислителя Н. Макіавеллі полягає в тому, що «всі мудрі государі по-винні мати на увазі не тільки теперішні ускладнення, а й майбутні і з усією енергією вживати заходів проти цих останніх. Якщо передбачати їх раніше, то неважко буде боротися з ними; якщо ж чекати їхнього наближення, то лікування буде вже несвоєчасним, бо хвороба стала невиліковною» [16]. Як свідчить політична практика, впливати на політичні процеси, контролювати їх на ранніх етапах розвитку набагато простіше, ніж на завершальній стадії. Мистецтво політика виявляється в тому, щоб політичні рішення приймати не тільки правильно, а й своєчасно.

Політичне мистецтво означає, таким чином, поєднання раціональних, інтелектуальних та інтуїтивних (підсвідомих) чинників та почуттів людини. У цьому синтезі за певних умов і обставин може виникнути й політична харизма (дар божий), а саме: уміння політика породити довіру людей до себе, довіру, яка може перерости навіть у містичне поклоніння. Однак необхідно пам'ятати про те, що мистецтво політичної боротьби, політичного компромісу, політичної роботи з людьми та прийняття рішень, як і мистецтво здійснення всіх інших форм політичної діяльності, ніколи не повинно домінувати над теоретико-раціональними засадами політики. Треба також мати на увазі, що нічим не обмежена політика - це великий ризик виродження справжньої політики в брудне політиканство, у панування лише особистих амбіцій та властолюбства.

Ось чому мистецтво політика полягає в дуже складній праці з узгодження різнобічних властивостей політики, у вмінні ніколи не впадати в крайнощі, не абсолютизувати будь-які різноманітні політичні аспекти. На превеликий жаль, на таку абсолютизацію ми постійно натрапляємо, коли «велику» й «малу» політику часто обмежують суб'єктивними діями як окремих осіб, так і певних замкнених груп, відкидаючи будь-які раціональні підходи до аналізу політичних процесів.

Список використаної літератури:

1. Політологія. Навчальний посібник /За ред. О.В.Бабкіної. - К., 1998.

2. Шляхтун П.П. Політологія. - К., 2002.

3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібник. - К., 2004.

4. Політологія. Навчальний словник-довідник. - К., 2001

5. Политология /Под. ред. Сазонова - К., 2001