В’ячеслав Липинський і Дмитро Донцов: дві концепції української державності

Актуальність дослідження. Україна отримала незалежність досить недавно, а до того переживала довгий період, протягом якого не мала досвіду державного будівництва. Тому, у той час, коли більшість європейських держав змогла виробити таку модель, що історично була оптимальною для них, Україна й досі перебуває в пошуках. Спроби запозичити готові моделі державного управління на Заході скоріше показали, що те, що добре для Франції, для України може не підійти. У цьому контексті важливим є вивчення концепцій державності, запропонованими саме українськими вченими. Доробок В. Липинського та Д. Донцова мають, на мою думку, важливе значення ще й тому, що вони, на відміну від переважної більшості мислителів того часу висловлювали ідеї устрою саме для України як незалежної держави, а не автономії у складі великої імперії.

Об'єктом дослідження є концепції побудови української держави.

Предмет дослідження - альтернативні концепції української державності В. Липинського та Д. Донцова.

Метою дослідження є описати та порівняти дві концепції української державності, сформовані на початку ХХ ст. В. Липинським та Д. Донцовим.

Завдання дослідження

Основним ідеологічним твором В. Липинського вважаються "Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму". Саме за нею і розглянемо його концепцію влаштування української держави.

Перш ніж говорити про свою концепцію, В. Липинський критикує ту, що її спробували втілити в життя діячі Центральної Ради. По-перше, він зазначає, що "весь перший період Центральної Ради в унутрішній політиці пройшов - як було сказано - під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, а з самостійниками несоціалістами зокрема. Ми українські самостійники несоціялісти хотіли тоді негайного проголошення незалежности України, миру з Центральними Державами та війни з Керенським, якого ми вважали ставленником анонімного міжнароднього фінансового капіталу. " Липинський В. К. Листи до братів хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму. - Нью-Йорк: Булава, 1954 - с.11. Натомість діячі Центральної ради об'єднались з Керенським і продовжили наступ проти Центральних Держав, в результаті, на його думку, Україна втратила реальний шанс встановити самостійність з допомогою військ Центральних Держав, оскільки ще була достатньо сильною Там само, с. 11. Це перетікає у наступну його тезу проти Центральної Ради та решти демократів - не знаючи ідей демократів європейських, вони замінили боротьбу національну на боротьбу класову, що призвело до того, що народ почав сприймати гетьманів як зрадників та відмовлятись від свого славного минулого, від своїх традицій, що є найбільшою трагедією і вірний знак, що нація починає вмирати Там само, с. 12-14. Підсумовуючи, В. Липинський пише, що перемога інтелігентської української демократій означала "з боку ідеольогічного - мішанину російського брошуркового соціялізму з українським театральним козацьким жупаном; з боку політичного - шукання здеклясованою інтелігенцією, яка раптом опинилась в ролі державних будівничих а не політичних посередників і опозиціоністів, того, чого нема - творчої ідеольогії здекласованого селянства, ідеольогії пів-пролєтаря, пів-хлібороба... Врешті з боку державного перемога української демократії означала олігархію соціялістичних партій, що держатись могла тільки при допомозі якоїсь чужої сили. " Там само, с. 14. До того ж, зазначає мислитель, українському руху бракувало якоїсь високої ідеї, спільної для всього народу, був лише національний меркантилізм "Україна - десятина... Бери й бий! Не дай і бий!" Там само, с. 15-16. "Досвід історії дійсно підтвердив, що нації, де переважають "нейтральні" чи то у внутрішній, чи то в зовнішній боротьбі, неминуче засуджені на смерть і рабство. Боязливе полювання у внутрішній боротьбі на чужу перемогу робить кожну таку перемогу неповною й тому всякий внутрішній лад нетривким; а в боротьбі зовнішній все й безумовно кінчиться поневоленням тих, хто на чужу перемогу рахує.

Між іншим, і наше історичне поневолення в певній мірі пояснюється тим, що ми під час "Руїни", в боротьбі між Москвою й Польщею, будували свою будуччину не на власній перемозі, а на перемозі то одного, то другого сусіда…. В результаті нація наша опинилась у залежності і від Москви й від Польщі; всі наші войовничі елементи спольщились та помосковились, а при українстві лишились самі нейтральні пацифісти - вічно покривджені. …. Отже, кожному, кому дорога будуччина нашої нації, не вільно в тій домашній війні, яка тепер на Україні розгорілася, оставатися нейтральним. Навіть якщо ця нейтральність випливала з глибокого патріотизму і щирої любові до всіх Українців. В таких хвилинах, коли важиться доля нації, історія не вирізняє поміж нейтральних боягузів і політичних спекулянтів від чесних і щирих патріотів. " Там само, с. 4 - зазначає В. Липинський. У той же час, зазначає він, що на момент написання "Листів..." (доба української революції) ідеологія українських інтелігентів розділилась на ці самі руйнівні течії, лаючи, при цьому Гетьманів, що чинили так само Там само, с. 23. Останнім недоліком української демократії за В. Липинським треба вважати нездатність створити армію та вести війну, що могла б об'єднати українську націю та допомогти їй здобути самостійність: "Кожна демократія в чистім виді, така, як наша сучасна демократія українська - це організм без спинного хребта. Спинний хребет кожної державної, отже й державної демократичної організації - армія, не твориться "виборами", ані демократичною, найбільше "народолюбною" політикою. Армія твориться силою, зверху вниз, а не знизу вверх - монархічними, коли ж монархія в даний мент неможлива - то аристократичними, хоча-б навіть більшовицькими - диктатурами. І наша Народня Республіка могла б армію сотворити тільки в такім разі, коли б у самім початку російської революції найшовся був український диктатор. Подібно як Хмельницький зумів сполучити українську "чернь" з українською шляхтою - так він мусів би сполучити соціяльний селянський фермент з творчим українським аристократичним елєментом у одній понадкласовій всенаціональній армії й армію цю кинути в війну - за оборону віри, за здобуття египетських пірамід, за світову соціяльну революцію, за захист цивілізації перед варварами, за священні права людини, за винищення "буржуїв" усього світа. Гасло це справа другорядна, аби армія й аби війна, бо без того ні одна держава в світі на руїнах революції повстати не могла й не може. А гасло само тоді напрохувалось - це війна за волю України з Росією временного правительства - з Керенським. За цим гаслом пішла б була вся "большовицька" Україна, пішли б були всі праві хліборобські й монархічні круги, що всяких "кадетів" російських не переварюючи, з хвилиною абдикації Царя могли вважати, що переяславська умова й злука Московщини з Україною перестала існувати. " Там само, с. 39-40.

Слід зазначити, що В. Липинський вважав себе представником класу хліборобів і захищав саме їх інтереси. На його думку, УНРівська демократія захищає інтереси лише здекласованого, обезземеленого селянства, а інтересам землевласників (хліборобів) їх ідеологія суперечить, а тому їм така демократія не потрібна Там само, с. 24-32.

Відкидаючи таку модель демократії, В. Липинський пропонує свою концепцію державності.

"Тільки єдиний хліборобський, до землі міцно прив'язаний і з рільничої продукції, а не з політики живучий клас заінтересований кровно - життям а не словами - в існуванню власної, незалежної Української Держави. Він по класовій своїй природі не може бути національним посередником між чужими урядами й "народом". Він українським може бути лише у власній державі, або мусить бути неукраїнським у державі чужій. І хліборобові - Українцеві нема життя ані під Лєніним, ані під Пілсудським. Нема життя навіть у тих "українських республіках", що під патронатом Москви і Польщі могли б на якийсь час появитись. Його жде там доля Петра Дорошенка, Науменка й інших, убитих українськими побічниками Москви, доля Миколи Устимовича, Болбочана й інших, убитих українськими побічниками Польщі. Отже, коли наш клас хліборобський національно організується, коли його активність національна, як це було за гетьманування Павла Скоропадського, зростає, то не заганяйте нас назад силоміць у "національні меншости", не руйнуйте земельної підстави, без якої нема й не може бути Української Держави, нема й не може бути Української Нації. " Там само, с. 41-42. Цей клас - носій українських традицій, єдиний не зіпсований демократичними ідеями клас, саме на його долю випадає будівництво Української Держави та відродження господарства, отже, держава має бути такою, що б відповідала його баченню держави, його психології Там само, с. 42.

Майбутню державу В. Липинський уявляє у формі трудової монархії, зі спадковим гетьманом на чолі, який повинен стояти над класами і партіями, над всією нацією, бути відповідальним перед своєю сім'єю, своїм сином-наступником та всією нацією, щоб і вони відповідали перед нацією Там само, с. 42. Гетьман - не перший серед певного класу, а охоронець спокою всередині держави, необхідного для праці, плоди якої розподіляються самі працівниками через їх професійні організації - "Ради" Там само, с. 43. Фабрики та села отримують повну свободу, вони самі вирішують свої справи, без панів та власників, але "Коли той фабрикант і той пан, по своїй працездатності й по своїм організаторським аристократичним здібностям потрібний - хай лишається й у купі з ними живе та працює; як ні - коли він тільки народолюбець-демократ, а фабрики чи господарства сам зорганізувати не вміє - хай собі йде геть" Там само, с. 43. На думку В. Липинського, хоча такої форми правління ніде ще немає, Україна має всі передумови стати першою державою, що її встановить, оскільки має міцне консервативне хліборобське селянство, півселянське робітництво, слаба республіканська фінансова буржуазія, нечисленна республіканська інтелігенція Там само, с.43.

Для В. Липинського свобода без авторитету - пустий звук; істинну свободу має гарантувати армія, створена Монархом Там само, с. 44.

Українська Держава має бути децентралізованою, а організатори цієї Держави добиратимуться з продукуючих класів особисто Монархом, як таким, що особисто зацікавлений у розвиткові держави, і така система добору забезпечить кращі результати, ніж вибори, оскільки виборна влада завжди пов'язана з партіями, які схильні більше працювати заради покращення свого власного становища і покращення становища своїх наступників Там само, с. 45. Демократична ж республіка завжди централізована і управляється непродукуючою інтелігенцією, що є вигідною для панівних буржуазних класів Там само, с.46. "Авторитет, влада й відповідальність у народу внизу, а свобода й безвідповідальність зверху - це державний принцип Народньої Республіки. Свобода внизу, а авторітет, влада й відповідальність зверху - це державний принцип Трудової Монархії" Там само, с. 46 - підсумовує він.

В. Липинський не вірить в демократичну, всенаціональну й всекласову ідею для об'єднання; він говорить, що об'єднати націю, відродивши традиції нації, може лише монархія: "Чи можна без монархії помислити собі: з'єднання Німеччини, Франції, Італії або відродження менших націй, як Болгарія, Румунія, Норвегія. Чому ми маємо бути винятком? Чи тому може, що національна свідомість у нас менша?" Там само, с. 47.

Демократія породила "триголову" українську культуру, що для мислителя є нонсенс; монархія має прибрати ці зайві гілки - полонофільство та москвофільство, що є лише наслідком перетворення мистецтва та культури на засоби партійної боротьби, а отже культура стане не партійним, а всезагальним благом Там само, с. 48.

Нарешті, В. Липинський протистоїть тим, хто вважає, що українська нація - демократична та республіканська - ніколи не сприйме ідею монархії. Він говорить, що навпаки - всі спроби встановити демократію врешті-решт вели до її повалення, і наводить приклад Норвегії, що після відділення від Швеції встановила республіку на певний час, проте швидко стала монархією приблизно з тих же причин, з яких монархія має бути встановлена і в Україні Там само, с.48-49.

В. Липинський виділяє три "основні методи організації" "національної аристократії": класократію, охлократію та демократію. Під національною аристократією він розуміє прошарок найкращих, тих, хто на даний момент стоїть на чолі нації, а методи її організації відрізняються співвідношенням раси активної та раси пасивної.

Класократія - співвідношення органічне, і саме його В. Липинський вважав найкращим, оскільки саме при класократії співвідношення між активною та пасивною частиною суспільства є оптимальним. Активна раса ("жовті") має дві основні прикмети: лицарство та войовничість та прагнення до матеріальної праці, що разом робить з них тих лідерів, що, завоювавши територію, не просто використовують те, що на ній вже було, а сприяють розвитку пасивної раси ("чорних") Там само, с. 216-220. Умовами такого органічного співжиття "жовтих" і "чорних" є обмеження поривів жовтих (обмеження світської влади духовною або спадкова монархічна влада, що сама по собі обмежена законом), сполучення "жовтих" з найкращими з "чорних", що мали витворитись на попередньому етапі розвитку Там само, с. 221- 223. Пасивний клас при цьому теж повинні мати чітко визначені прикмети: вони мають в зачатках ті прикмети, що їх мають "жовті" Там само, с. 223. Коли через кілька поколінь поступово відбувається таке об'єднання, з'являється територіальна єдність "жовтих" і "чорних", і так відтворюються спільні традиції, спільний монарх, і, врешті решт, спільна нація Там само, с. 227-228

В. Липинський передбачав, що можливе створення союзу "трьох Русей" (саме союзу, а не федерації), якщо у всіх трьох встановиться класократія Там само, с. 286-329.

Національна свідомість, за В. Липинським, залишилась лише у стихійному, неусвідомленому вигляді, а тому її не можна розвивати демократичними шляхами, оскільки кожна партія зі своїм власним розумом трактуватиме поняття нації так, як їй заманеться, в результаті чого може статись так, що залишаться нації московська і польська, а українська - лише партія; саме для того, щоб запобігти цьому, українцям необхідна держава з Монархом - Гетьманом, що є персоніфікованим образом української нації Там само, с. 84-85.

Висновки