Політична етика Н. Макіавеллі та її вплив на формування політико-правових доктрин Нової доби

Характер взаємодії владно-політичних і моральних чинників прагнули з'ясувати і такі світові авторитети теоретичної думки, як І. Кант і Г. Гегель. Згідно з вченням Еммануїла Канта, людина постійно перебуває в суперечливому стані вимог необхідності (суспільство, політика) і вимог свободи (моральність). її внутрішня свобода не потребує зовнішніх впливів з боку держави. Навпаки, в тій мірі, в якій існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, він є виправданим, виступає соціальним простором моральності. А взагалі, вважав І. Кант, моральне переконання не має ніякого відношення до будь-якої доцільності. У своїй поведінці людина повинна керуватися «чистими» моральними мотивами (обов'язок заради обов'язку, «голос совісті»), а не міркуваннями практичної потреби. В цьому полягає найхарактерніша відмінність моралі від права і, відповідно, від правової держави, адже останні застосовують заради забезпечення і відновлення справедливості примусові засоби. Оцінюючи форми політичного правління (деспотичні, автократичні, демократичні й республіканські), І. Кант віддає перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії за умов наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздати себе справедливістю» [8]. В цьому баченні «гарного правителя» І. Кант близький до платонівського государя-філософа. Втім, у видатного представника класичної політико-філософської теорії є спільні риси і з Н. Макіавеллі. А саме -- «засадничий суб'єктоцентризм», вихід за межі наявної системи людського досвіду [8].

За Кантом, людина може бути засобом тільки для досягнення відносної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі в собі й для себе, незалежно від походження, становища в суспільстві; втіленням чеснот (вічних правил моралі), правил, однакових для всіх часів і народів. Мета людства -- розвиток і здійснення свободи, громадянської рівності й справедливості, створення громадянського суспільства. Мета громадянського суспільства - щастя громадян, втілення принципу самоцінності кожної особистості. Мета держави - торжество ідеї права. Держава має бути правовою, де влада належить суверенному народу, але політичних прав у ній позбавлені «пасивні» громадяни (жінки, слуги, наймані робітники, підмайстри, матроси та ін.). Право не залежить від суспільних відносин, має у своїй основі природний всезагальний закон свободи, що є моральним законом, який повинні поважати всі, підпорядковуючись моральному обов'язку. Якщо ж особа керується іншими мотивами або нормами, такі дії будуть не моральними, а легальними - підпорядкованими праву, яке поділяється на природне і позитивне, публічне і приватне.

Форми політичного правління Кант поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні та республіканські, віддаючи перевагу автократії - абсолютній монархії за наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздувати себе справедливістю». Демократія - «дуже складна» форма політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але тільки за мирного реформування і дарування народу основного закону монархом. Поділ Влади на законодавчу, виконавчу і судову слід здійснювати на основі взаємопідтримки і координації владних гілок, а не на основі стримувань і противаг. Мирне реформування державної влади має проводити виконавча влада. Однак жодна з них не може бути власником, бо захопить се майно. Найголовніший обов'язок державної влади - охороняти приватну власність громадян.

Іншим був підхід до проблеми взаємодії політики і моралі Г. Гегеля. У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: суб'єктивний дух - об'єктивний дух - абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства в площині об'єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного.

Його вчення про співвідношення політики і моралі досить суперечливе. З одного боку, він ототожнює моральність і політичну дійсність, адже «те, що дійсне, те розумне». З іншого боку, на місце моральної доброчинності Г. Гегель ставить санкціоновану державою «добропорядність». Сильна сторона гегелівського розуміння взаємин політичних і моральних відносин у тому, що він прагнув, на відміну від І. Канта, дослідити конкретні соціальні форми, в яких відбувається моральна діяльність людини, її контакти з державою. У науковому доробку Гегеля найбільше значення для історії політичної думки мають праці «Філософія права», «Філософія історії», «Філософія духу», «Феноменологія духу», «Про виборчі реформи в Англії», «Звіт станового зібрання королівства Вюртемберг», «Компетенція Німеччини» та ін. Своє політичне вчення Гегель вибудовує за трьома аспектами діалектичного розвитку духу: суб'єктивний дух - об'єктивний дух - абсолютний дух; розглядає проблеми політики, права, держави, суспільства в площині об'єктивного духу, який аналізує з позиції духу абсолютного. Гегель, заперечуючи традиційні природно-правові схеми та концепції суспільного договору, висунув власне бачення особистості, громадянського суспільства, держави, міжнародних політичних відносин. Історія, за Гегелем, переслідує мету еволюції свободи особистості у громадянському суспільстві, внаслідок чого «світовий дух» починає уявляти себе абсолютно вільним, історія «стає прогресом» в усвідомленні свободи і поділяється на такі етапи: давньосхідній, коли народи знали, що свобода належить одному; давньогрецький і давньоримській, коли народи знали, що свобода належить групі людей; сучасний німецький, коли народи знають, що свобода належить усім. Людство проходить ступінь розвитку, де його природну єдність втілює сім'я. Виникнення великої кількості сімей покликало до життя громадянське суспільство. Найвищу природну єдність індивідів, що примирює і знімає всі суперечності, втілює держава. Народ, який не створив власної держави, є поза історичною людністю. Необхідна передумова її виникнення - зародження «народного духу».

Громадянське суспільство, на думку Гегеля, - це суспільство власників. До нього належать вільні індивіди, котрі взаємодіють між собою в процесі реалізації власних потреб та інтересів переважно в суспільно-економічній сфері. Громадянське суспільство поділяється на стани (корпорації), охоплює поліцію і судові установи. У ньому всі рівні юридично, за національністю, віросповіданням, але нерівні від природи, у соціальних взаєминах, у настроях, думках, обдарованнях, знаннях тощо. Нерівними є чоловік і жінка, тварина і рослина. Держава - вінець розвитку моральності. Як серцевина сім'ї та громадянського суспільства вона передує їм, втілює їх єдність, знімає суперечності. Як найцінніший продукт об'єктивного духу, а не суспільного договору, держава синтезує суб'єктивне й об'єктивне в народному русі, стає носієм абсолютного духу і відповідає змістові абсолютної ідеї. Держава не може бути засобом служіння громадянам і суспільству, бо вона є засобом панування, найвищою з усіх цілей. її авторитет має безумовний божественний характер.

Держава займається сферою політичної діяльності; загальнообов'язковими, об'єктивними і раціональними законами та власними інституціями забезпечує реалізацію прав і свобод громадян. Сутність держави - суверенітет, поділений між монархом і народом. Саме суверенітет дає їй змогу безмежно панувати над собою і над громадянським суспільством. Державна влада поділяється на законодавчу (депутати представляють і захищають інтереси станів), виконавчу (здійснюється урядом) та правлячу (втілює єдність законодавчої і виконавчої влади в особі монарха, який спирається на закон і поважає права та свободи підданих).

Значне місце Гегель відводив «зовнішньому державному праву», відкидав кантівську ідею «вічного миру», бо вів «розбещує націю», виправдовував війни, завдяки яким, на його думку, вирішують «суперечності суверенітетів», охороняють нації від «застоїв та загнивання». На цій підставі його вважають теоретиком німецької національної державності, апологетом прусського шовінізму, предтечею тоталітарних режимів XX ст., критикують за зверхнє ставлення до «нижчих» народів, у т. ч. слов'ян, тощо.

Ідеї Гегеля справили значний вплив на Карла Маркса (1818--1883) і Фрідріха Енгельса (1820--1895) -- німецьких політичних мислителів, основоположників однієї з найвпливовіших течій політичної думки в новітній історії людства -- марксизму. Стрижневі політичні ідеї марксизму: істинне народовладдя можливе за скасування приватної власності на основні засоби виробництва, їх усуспільнення та подолання всіх інших видів відчуження; досягнення в суспільстві повної соціальної справедливості, побудова його на соціалістичних засадах можливі або мирними засобами, або шляхом збройного повстання народу; визначальними в політичному розвитку людства е матеріальне виробництво, стан продуктивних сил і виробничих відносин, взаємодія базису і надбудови, соціальне буття, класова боротьба тощо; головною умовою перемоги революції та переходу до соціалізму є диктатура пролетаріату; авангардом робітничого класу має бути комуністична партія, мета якої -- завоювання політичної влади; робітничий клас і його партія у своїй діяльності повинні керуватися гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!», тобто принципом пролетарського інтернаціоналізму; не може бути вільним народ, який пригнічує інші народи; державні й правові відносини можуть бути зрозумілими з матеріальних відносин, не закон -- фундамент для суспільства, а суспільство -- фундамент для закону; громадянське суспільство -- це сама людина в її суспільних відносинах, воно складається не з окремих індивідів, а відображає сукупність зв'язків і відносин, у яких індивіди перебувають один щодо одного; держава -- механізм економічно наймогутнішого класу, який панує і політичне, але вона не є силою, зовні нав'язаною суспільству, а продуктом суспільства на певній стадії розвитку і прагне стати над суспільством; право -- прирівняна до закону воля правлячого класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя такого класу; політична влада -- організоване насилля одного класу для пригнічення іншого; буржуазний конституціоналізм, буржуазний парламентаризм, буржуазне всезагальне виборче право -- формальні, урізані, а часом і фіктивні, а тому непридатні для побудови нового суспільства; одне з головних завдань революції -- зламати буржуазну державну машину й організувати її за типом Паризької комуни, поєднавши в одному органі функції законодавчої і виконавчої влади; пролетаріат не задовольняється рівністю перед законом, бо потребує рівності громадянської, економічної, але не дрібнобуржуазної «зрівнялівки»; центральне питання будь-якої революції -- питання влади, революція е локомотивом історії, вищою формою класової боротьби і повинна бути перманентною, повстання -- є революційне мистецтво, скидаючи будь-яку стару владу, революціонери не можуть спиратися на старі закони; творцем історії є народ, а не герої, видатні особистості; комуністична суспільно-економічна формація має дві фази -- соціалізм і комунізм; у комуністичному суспільстві не буде приватної власності, експлуатації людини людиною, держава й право поступово відімруть, поступившись громадянському самоуправлінню, класи будуть знищені, згодом зникнуть національні відмінності, протилежність між розумовою та фізичною працею, містом і селом, праця стане першою потребою життя, запанує повна соціальна рівність і принцип «кожний -- за здібностями, кожному -- за потребами», людство здійснить стрибок з царства необхідності до царства справжньої свободи, де вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх.

Таким чином, ідеї й концепції Н. Макіавеллі, Ж. Бодена та інших мислителів епохи Відродження стали етапними в розвитку етнополітологічної думки, суттєво вплинули на погляди наступного покоління вчених-представників епохи Просвітництва.

Висновки

Політика і мораль -- вічні союзники і супротивники. Політика сприяє утворенню мережі соціальних зв'язків людини, групи, спільноти з державою. Мораль покликана здійснювати духовне єднання суспільства. Виникнувши як об'єктивно необхідні й споріднені регулятори суспільного життя, політика і мораль у процесі свого розвитку стали самостійними інститутами, почали діяти за власними законами. Мораль значно давніша, ніж політика. Якщо політика вимагає, то мораль переконує; якщо політика здійснюється за допомогою спеціальних інститутів та організацій, то мораль існує як природна й необхідна атмосфера. Можна визначити лінії перетину моралі і політики: мораль і політика відносяться до найбільш ранніх соціальних регуляторів громадського життя. Зближає їх те, що й та й інша відносяться до сфери соціального вибору, тому досить рухливі й мінливі; мораль і політика - це нормативні регулятори життєдіяльності індивідів. Упорядковану поводження людей здійснюється за допомогою моральних і політико-правових норм (загальних правил, еталонів, зразків поводження), які є загальнообов'язковими для всіх людей.

Гуманізм XV-XVI ст. не став рухом, що охопила широкі маси народу. Культура Відродження була надбанням щодо нечисленного шару освічених людей різних країн Європи, пов'язаних спільними науковими, філософськими, естетичними інтересами, які спілкувалися за допомогою загальноєвропейського мови того часу - латиною. Більшість гуманістів мали негативне ставлення до релігійних рухів, у тому числі реформаційних, учасники яких в свою чергу визнавали тільки релігійну форму ідеології і були ворожі деїзму й атеїзму.

Новаторська політична концепція Макіавеллі спиралася на глибоке осмислення історичних доль древніх держав, їх зльотів і падінь, але не в меншій мірі і на вдумливий аналіз досвіду сучасності, особливо важких випробувань, що припали на долю Італії у зв'язку з навалою іноземця. Заслугою його сталі оцінки особливостей політичного розвитку різних народів, уміння виявляти причинно-наслідкові зв'язки найважливіших подій минулого і сьогодення, прагнення визначити закономірності еволюції державних форм -- все це поза теологічним контекстом, характерним для середньовічної політичної думки.

Його заслугою явилося формулювання предмета і методу політичної науки. Предметом цієї науки він вважав владу в усіх її проявах, а методом - пряме спостереження за фактами: за поводженням лідерів і мас, за їхньою взаємодією. У його роботах поданий також весь набір методів, використовуваних сучасною політичною наукою: соціологічний, психологічний, антропологічний і т.д. З ім'ям Макіавеллі пов'язане завершення становлення політики в якості самостійної сфери людської діяльності В результаті його праці визначили провідну роль Макіавеллі в ренесансній науці про державу. Як політичний мислитель, він виробив переворот в сталій традиції, зробивши вчення про державу послідовно світським, звільнивши його від офіційної церковної моралі. Він зближував політику з наукою і мистецтвом на основі вивчення самої дійсності і відмови від її ідеалізації. Успіх будь-якого правителя залежить, на його думку, від того, наскільки ретельно і неупереджено вивчена ним конкретна ситуація, наскільки адекватна їй вироблена на цій основі тактика досягнення певної мети, яка має бути не лише збудована і продумана подібно до витвору мистецтва, але і артистично проведена в життя. Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до існуючих обставин. Ідеї Макіавеллі не тільки втілювалися у тогочасних політичних режимах, але й набули подальшого розвитку у працях його послідовників. Зокрема були покладені в основу теорій сучасного менеджменту та соціального управління, дали поштовх теоріям еліт, бюрократії, корупції, постіндустріального суспільства і політичного прогнозування, а також кантівській теорії «суспільного консенсусу». Отже, незважаючи на відомі розходження, політика і мораль доповнюють і взаємозабезпечують один одного. Політика й мораль різняться способом формування й засобами реалізації. До творчої спадщини Макіавеллі звертаються також і сучасні теоретики політики вважаючи, законодавцем, государем і національним лідером XІX ст. стоїть завдання правильно співвіднести традиції з вимогами розвитку, розподілити загальні соціальні ролі, своєчасно їх інтелектуалізувати політико-правовий аспект праць. макіавеллі етика політика правовий

Загалом мислителі епохи Ренесансу не лише відродили ідейну спадщину античності, а й збагатили її новими етнополітичними ідеями, які почали зароджуватись внаслідок переходу людства до індустріального суспільства. Основними серед них були: національна ідея, ідеї патріотизму інаціонально-визвольної боротьби, національної держави та інші. Політологія тісно пов'язана з іншими суспільними науками. Загальним для них всіх є те, що вони досліджують суспільство, суспільні зміни, причини того, як в ньому виникають ті чи інші соціальні процеси. Проте політологія вивчає суспільство з своєї точки зору - з точки зору влади, її цікавить, в першу чергу, політичне життя суспільства. Політологія - це наука про політичну систему суспільства та її різноманітні підсистеми. Жодна інша галузь наукового знання, яка досліджує політичну сферу суспільного життя, не робить це з такою системністю й повнотою, як політологія, і не має політичну систему суспільства в цілому як свій предмет. Політологія не може претендувати на вивчення всієї багатоманітності проявів політичного життя суспільства, однак вона є єдиною наукою, яка досліджує такі прояви в систематизованому вигляді.

Сучасна політологія виступає як наука і як навчальна дисципліна. Вивчаючи суспільство, як і інші науки, вона має свій предмет дослідження, свій категоріальний апарат, накопичує і використовує власні закони і закономірності розвитку суспільства. Суспільна і практична значимість політології залишається сьогодні дуже високою. Без певних знань в цієї сфері неможливе ефективне керування соціальними і політичними процесами в суспільстві і державі.

Перелік використаної літератури

1. Луман Н. Понятие общества // Проблемы теоретической социологии / Под. ред. А.О. Бороноева. - СПб.: Петрополис, 1994. - С. 25 - 42.

2. Аристотель Большая этика //Аристотель. Сочинения: в 4 т. - М.: Мысль, 1984. - Т.4 - 296 с.

3. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - М., 1989. - С. 214.

4. Макиавелли Н. Государь. - М.: Планета, 1990. - 80 с.

5. Баткин Л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - М., 1989. - С. 214.

6. Мак'явеллі З. Флорентійські хроніки. Державець. - К., 1998. -- С. 434.

7. Малахов В.А. «Біос політикос», нарис етичних проблем //Етика і політика. Проблеми взаємозв'язку.-К., 2001. - С. 21.

8. Гаджиев К. Введение в политическую науку: Учебник для высших учебных заведений. - М.: Издательская корпорация „Логос”, 1997. - 544

9. Політологія: Підручник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. - К.: Вид.центр, «Академія», 2003.-528 с.

10. Бебик В.M. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика: [Монографія]. - К., 2000.

11. Білоус А. Політико-правові системи: світ і Україна. - К.,1997.

12. Бодуен Ж. Вступ до політології. - К., 1995.

13. Брегеда А.Ю. Політологія: Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. - К., 1999 г.

14. Базар І.M. Політична етнологія як наука: історія, теорія, методологія, праксеологія.- К., 1994.

15. Гаєвський Б. Філософія політики. - К., 1993

16. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. - К., 1999.

17. Потульницький В. Історія української політології. - К., 1992.

18. Семенов В.Г., Шульженко Ф.П. Формування ідеї громадянського суспільства та правової держави в західноєвропейській філософії XVII--XVIII століть. - К., 1995.

19. Політологія (теорія та історія політичної науки) / Шляхтун П.П. К.: Либідь, 2002. - 576

20. Основи політології: Навч. посіб. / Кер. авт. кол. Ф.М. Кирилюк. - К., 1995. - 342 С..

21. Політологічний енциклопедичний словник. 2-е вид. - К., 2004. 7.

22. Політологія. Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. 2-е вид. - К., 2001.

23. Хлодовский Р. О Николо Макіавелі, секретаре Флорентийской республики, гуманисте, историке, - М., 1999

24. Українська та зарубіжна культура. - К.,1999

25. Історія політичних і правових вчень: підручник для ВНЗ/ред. Нерсеянца, В.С. - Москва, 1996

26. Кухта Б. З історії політичної думки. - К., 1994.

27. Політологія / ред. А. Колодій, В. Харченко. - К., 2000

28. Політологія. Підр. за ред. Кремень В., Горлач М. - Харків, 2002

29. Політологія: нав. посібник для вузів /ред. Сазонов М. - Харків, 1998

30. Політологія у запитаннях та відповідях: Навч. посіб. / За заг. ред. К.М. Лемківського. - К., 2003.

31. Пятигорский А.М., Алексеев О.Б. Размышляя о политике. - М.: Новое издательство, 2008. - 190 с.

32. Політологія. Підручник / За заг. ред. І.С. Дзюбка, К.М. Левківського. 2-е вид. - К., 2001.

33. Філософія в короткому викладі /В.Т. Кирильчук, О.О. Решетов та ін. - Кіровоград., - 2005.

34. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки): Підручник. К., 2002

35. Кравченко І.А. Макіавеллі: технологія ефективного лідерства. // Социс. - 1993. - N 6

Размещено на Allbest.ru