Політична система Перу

політичний диктатура демократія багатопартійність

2.1.1 Від військової диктатури до демократії

По іронії історії роль знищувача олігархічної держави дісталася військовій диктатурі. 12 років (1968-1980) при владі в Перу перебував військовий режим генерала В. Альварадо, який істотно відрізнявся від більшості правоавторитарних південноамериканських диктатур того періоду. Оголосивши головним гальмом розвитку країни панування олігархії й іноземного капіталу, перуанські військові спробували в першій половині 70-х років здійснити широкомасштабну програму соціально-економічної трансформації на основі етатистського, перерозподільного курсу. Вони провели радикальну аграрну реформу, яка практично покінчила з латифундистским землеволодінням, націоналізували сировинні галузі економіки й банки, спробували змінити режим власності в обробній промисловості, увівши обов'язкову участь робітників в управлінні й прибутках приватних підприємств. У політичних відносинах перуанський військовий режим були незрівнянно м'якше своїх аналогів у Бразилії, Аргентині, Чилі й Уругваї. Репресії не носили тут масового характеру, хоча діяльність основних політичних партій була офіційно заборонена, а засоби масової інформації поставлені під державний контроль. Військові проголосили "третій шлях", відкидаючий, на їхню думку, помилковий вибір між капіталізмом, заснованим на приватній власності, і комунізмом, що підкоряє економіку й суспільство тотальному державному контролю.

Відповідно до класифікації А. Степана, перуанський військовий режим на першому етапі (1968-1975) являв собою приклад корпоративізму "включаючого" типу, при якому державна еліта прагне відновити порушену в процесі модернізації рівновагу між державою й суспільством, інкорпоруючи сильні групи робітничого класу в нову економічну й політичну модель. Він відрізняється від "включаючого" корпоративізму, властивого країнам латиноамериканського Південного конуса тим, що припускає досягнення нової рівноваги між державою й суспільством головним чином шляхом примуса стосовно сильних груп робітничого класу, для того щоб покінчити з їхньою незалежною активністю й потім підкорити організаційно [3, 31]. По логіці "включаючого" корпоративізму, соціальна мобілізація повинна була здійснюватися "зверху". Вона припускала створення підконтрольних масових організацій, які могли б служити важелем проведених перетворень і засобом контролю держави над суспільством. Ці організації повинні були витиснути вже існуючі класові або популістські профспілки у відповідних галузях економіки.

Здійснення цієї політики мало двоякий ефект. З одного боку, були дійсно створені проурядові профспілки, особливо успішні в тих сферах, де попередній рівень організації був відносно слабким. Однак саме там, де військовому уряду вдалося створити найбільш масові організації, вони досить швидко вийшли з-під державного контролю та набули власну автономну логіку розвитку. З іншого боку, перетворення першої половини 70-х років викликали загострення всіх соціальних і політичних протиріч у перуанському суспільстві й, як наслідок, посилення активності й ріст чисельності незалежних від військового режиму організацій.

Підірвавши панування олігархії в соціально-економічній сфері, військовий режим уперше в історії країни створив умови для розширення цивільного суспільства, для включення в нього нових народних організацій, для подолання колосального розриву (по суті, прірви) між "суспільством" і "народом". У той же час, зруйнувавши політичні основи олігархічного панування - систему представництва, партій, засобів масової інформації, військовий режим здійснив "політичну революцію", відокремивши (знов-таки вперше в історії країни) владу від власності, і насамперед від власності на землю. Цей поділ був здійснений насильницькими, антидемократичними методами. Однак результатом стала демократизація як відносин власності, так і владних відносин, оскільки змінився характер зв'язків між суспільством і державою [25].

Суспільство в особі профспілок, селянських організацій, асоціацій учителів, осіб вільних професій, жителів міських кварталів знайшло небачену колись можливість впливати на політику держави.

Не дивно, що військові виявилися не готові до подібного розвитку подій. Замість контрольованого зверху процесу інтеграції суспільства вони зіштовхнулися з наростаючою хвилею масового руху, з вимогами подальшого перерозподілу й проведення соціальної політики на користь низів. До середини 70-х років режим почав зіштовхуватися й з негативними економічними наслідками власних реформ. Мова йшла про типові вади будь-якого етатистську-перерозподільного курсу: неефективність підприємств державного сектора, ріст дефіциту товарів першої необхідності, ціни на які контролювало державу: декапитализация часток підприємств, скорочення виробничих інвестицій, корупція чиновників. Одночасно змінилася ситуація у світовій економіці у зв'язку з нафтовою кризою 1973 року, яка також украй негативно позначилася на платіжному балансі Перу, різко звузивши можливості для соціального маневру.

З 1976 року нове військове керівництво відмовилося від подальшого продовження реформ, згорнуло всі соціальні програми, ліквідувало гарантії зайнятості в державному й приватному секторах і почало здійснювати погоджену з Міжнародним валютним фондом (МВФ) стандартну програму економічної стабілізації. В 1977-1978 роках, зіштовхнувшись із масовим невдоволенням економічною ситуацією й найбільшими в історії країни страйками, військові ухвалили рішення щодо передачі влади цивільному уряду [25].

Відхід військових від влади в Перу був у набагато більшій мірі результатом становлення цивільного суспільства й росту економічних протиріч, ніж задоволення демократичних вимог у вузькому змісті слова. Це істотно відрізняло Перу від таких країн, як Чилі, Уругвай, Аргентина й Бразилія, у кожній з яких існував потужний рух за повернення до демократії.

У Перу вимоги демократії соціальної й демократії політичної мали практично до самого кінця 70-х років різних носіїв. Перші асоціювалися з народними рухами, що перебувають на підйомі, у той час як другі були зв'язані переважно із традиційними політичними партіями правої й популістської спрямованості й з інтелігенцією, яка їх підтримувала. Разом з тим підсумки військового правління виявилися настільки розчаровуючими, причому в найбільшій мірі саме для тих прошарків, які спочатку покладали на військових найсильніші надії, що підсумок президентських виборів 1980 року став зовсім несподіваним: 45% виборців проголосували за повернення до влади людини, яку військові скинули в 1968 році, - лідера партії Народна дія Ф. Белаунде Террі. Політична ситуація в Перу, здавалося, повернулася назад [26].

Докорінно, однак, змінилася економічна ситуація. Колишня економічна модель, заснована на етатизмі й стратегії індустріального розвитку, орієнтована на заміщення імпорту, вичерпала свої внутрішні ресурси й перестала відповідати світовій економіці, яка змінилася. Головною проблемою й головним болем демократичних урядів Перу в 80-ті роки стала реструктуризація економіки. Зіштовхнувшись із падінням доходів від експорту, зі скороченням приватних капіталовкладень і колосальними витратами на обслуговування зовнішнього боргу, уряд спробував здійснити стандартну програму неоліберальної реструктуризації, але зробив це вкрай невдало. Центральний елемент програми - приватизація державної власності - провалився, дефіцит державного бюджету ріс, інфляція по досить скромних по тодішніх латиноамериканських мірках 60% в 1980 році піднялася до 125% в 1983 році й до 170% в 1985 році. Купівельна спроможність заробітної плати з 1982-го по 1985 рік скоротилася більш ніж на 35%. Частка повністю безробітних становила в 1985 році 11%, у той час як із проблемою часткової зайнятості зштовхнулося більше половини економічно активного населення [26].

В 1985 році президентом Перу був вибраний лідер АПРА А. Гарсія, особиста популярність якого забезпечувала величезний первісний запас політичної довіри. На відміну від попередника він наголосив на неортодоксальному врегулюванні - стимулюванні попиту й перерозподілі його. Контроль за цінами, заморожування обмінного курсу (після первісної різкої девальвації), обмеження виплат по зовнішньому боргу й збільшення державних капіталовкладень принесли позитивні результати в перші два роки. Однак цей курс досить швидко виявив свою неспроможність.

Провали в економічній політиці демократичних урядів мали руйнівні соціальні наслідки. Найважливішим наслідком перуанської соціально-економічної кризи 80-х років став бурхливий ріст неформального сектора - дрібного, незареєстрованного виробництва, дрібної роздрібної й оптової торгівлі, нелегальної сфери послуг, різних форм так званої самостійної зайнятості.

Настільки різкий вимір соціальної ситуації не міг не позначитися на процесах, що відбуваються в цивільному суспільстві, і на його взаєминах з державою. Класові професійні організації, що настільки успішно діяли в 70-ті роки, виявилися особливо уразливими в умовах економічної кризи, що підривало можливості колективної дії. Суспільні рухи 80-х років зіграли дуже важливу роль у структуруванні цивільного суспільства в Перу, незважаючи на те, що своєю появою вони були зобов'язані надзвичайним соціально-економічним обставинам. Нові форми соціальної організації не були, як у попереднє десятиліття, прямим або зворотним результатом політики держави. Навпроти, вони із самого початку розвивалися як автономні асоціації цивільного суспільства, причому саме в тих верствах населення, які традиційно існували поза суспільством. Як це ні парадоксально, але саме глибина кризи й нездатність державних інститутів упоратися з її соціальними наслідками стимулювали виникнення суспільних інститутів, що забезпечила канали участі й соціального громадянства для колись виключеного із цього процесу більшості населення Перу. Це відкривало певні можливості для співробітництва, об'єднання зусиль державних органів і громадських організацій на низовому рівні [26].

Таким чином, суперечливі процеси 80-х років сприяли якісному розширенню цивільного суспільства завдяки поширенню організації на широкі прошарки колись маргіналізованого населення й одночасно робили соціальну тканину більше "розрідженою", оскільки переважаючими стали слабко інституціолізовані форми асоціацій. У цих відносинах на новому рівні виявилася традиційна для Перу слабість як держави, так і цивільного суспільства [25].

Все це відбувалося в перше десятиліття після повернення Перу до політичної демократії, тобто в умовах, коли рівень соціальних очікувань і вимог, пропонованих до політичної системи, був дуже високим. Кричуща невідповідність результатів діяльності демократичних урядів очікуванням викликало кризу системи політичного представництва. Позначився очевидний і розрив, між цивільним суспільством, що розвивається, в особі нових соціальних рухів і політичним суспільством, представленим політичними партіями. Нові соціальні рухи, підйом яких був багато в чому пов'язаний з нездатністю держави впоратися з наслідками економічної кризи, справедливо критикували існуючу партійну систему. Це відносилося не тільки до правлячий у 80-ті роки правих і центристських партій, але й у зростаючій мірі до їхніх суперників зліва.

В 80-ті роки в Перу з'явилася нова сила, яка сильно вплинула і на політичну сферу, і на цивільне суспільство, -"Сендеро Луміносо". Ця ліворадикальна терористична організація була створена в 1970 році. Оскільки характер перуанського суспільства визначався "головою Гонсало" як "напівфеодальний", руйнуванню й фізичному знищенню підлягало все, що не укладалося в цю маоїстську концепцію: торгівля, місцева інфраструктура, а також всі, пов'язані з її підтримкою, - інженери, агрономи, антропологи. Нещадному переслідуванню піддавалися селяни, що робили будь-яке сприяння уряду; переслідувалися й ті, хто всупереч заборонам сендеристів брав участь у виборах. Із другої половини 80-х років відповідно до маоїстським канонам народної війни "Сендеро" перенесла її "із села в місто".

Державна влада, суспільство, основні політичні партії Перу виявилися абсолютно не готові до появи такого феномена, як "Сендеро Луми-Носо". Швидкість, з якою вона розширювала просторі свою військову й політичну присутність, була тим більше вражаючою, що мова йшла про організацію принципово сектантську, яка ні з ким не співробітничала й не визнавала ніяких союзників ні в країні, ні за рубежем [26].

Уряди Белаунде Террі й Гарсії спробували зупинити "Сендеро" зустрічною хвилею насильства. У результаті селянство андських районів, виявившись "між молотом і ковадлом", стало головною жертвою внутрішньої війни.

Таким чином, діяльність "Сендеро", що виявилася дивовижним породженням протиріч перуанської реальності, їхнього крайнього загострення в умовах економічної кризи, вчинила самий руйнівний вплив і на державу, і на суспільство.

У результаті внутрішньої війни й терору в країні утворилися гігантські політико-адміністративні порожнечі, зони, у яких державні інститути або повністю зникли, або були присутні тільки в особі армії. Алькальди, судді, поліцейські, що служать місцевих органів влади, учителі були вбиті або змушені бігти.

Фактор "Сендеро" став руйнівним і для більшості політичних партій Перу - як для правили в 80-ті роки - Народної дії й АПРА, так і особливо для лівих, для яких наявність ліворадикальної терористичної організації виявилася ще одним фактором розколу й політичної дискредитації.

У цілому в результаті внутрішньої війни рівень авторитаризму й насильства в політичній культурі Перу різко зріс. Ситуація, що зложилася в Перу напередодні президентських і парламентських виборів 1990 року, була. таким чином, досить близькою до катастрофічного. Економічна криза, що прийняла із середини 1988 року некерований характер, неконтрольована гіперінфляція; ще більше зубожіння переважної більшості населення; падіння ефективності державної влади і її зникнення на частині національної території; слабість і нестійкість інститутів цивільного суспільства; розкладання й розпад партійної системи; нарешті, поширення насильства як повсякденної практики й утома від нього - все це породжувало атмосферу розпачу, з одного боку, і пасивне очікування порятунку - з іншого. За 10 років демократії все, здавалося, було випробувано - і неолиберализм, і неортодоксальний популізм. У підсумку кожний наступний політичний діяч, на якого покладали такі надії, виявлявся гірше попереднього [14, 87].

2.1.2 Еволюція політичної системи Перу в 1990 рр.

Тому політики, що асоціювалися в суспільній думці з існуючими партіями, практично не мали шансів на президентських виборах 1990 року. У другому турі президентських виборів Фухіморі (лідер непартійної коаліції "Камбіо 90") здобув переконливу перемогу, набравши 57% голосів проти 35% у Варгаса Льоси.

Прийшовши до влади, Фухіморі, однак, дуже швидко, буквально в лічені дні перемінив свою лівоцентристську орієнтацію на протилежну й почав здійснювати програму стабілізації й структурної перебудови економіки, разюче схожу із програмою його суперника. Уряд одномоментно лібералізував ціни на основні продукти харчування й пальне, увів вільний обмінний курс, різко знизив митні тарифи й ліквідував обмеження на ринку капіталів. Надалі була здійснена фінансова реформа, скорочений персонал державних установ і підприємств, державний сектор і державні фінансові інститути були приватизовані, скасовані гарантії зайнятості й індексація заробітної плати, були проведені загальна лібералізація трудових відносин і приватизація системи соціального забезпечення [26].

Настільки різкий відхід політики нового президента від його виборчої платформи не був новиною в латиноамериканській політиці: подібні ситуації траплялися й в Аргентині, і й Болівії, і в Еквадорі. Цей феномен відбивав, з одного боку, відсутність реальної альтернативи неоліберальному економічному курсу, особливо очевидне на тлі провалів спроб неортодоксальної стабілізації в попереднє десятиліття, а з іншого боку - специфіку президентського правління в Латинській Америці, у більшості країн якої відсутні ефективні механізми горизонтальної підзвітності виконавчої влади.

Наприкінці 1991-го - початку 1992 року в країні склалася ситуація інституціонального й правового тупика, у якій президент оголошував себе виразником волі народу, що утомився від слабості й корумпованості традиційних державних інститутів і їхньої жахаючої повільності й неефективності [25].

5 квітня 1992 року Фухіморі, опираючись на підтримку збройних сил, оголосив про розпуск Національного конгресу, припинення повноважень судів, припинення дії ряду статей перуанської конституції й створення "надзвичайного уряду національної реконструкції". Його мета полягала в тому, щоб, по-перше, змінити конституційні положення, які стосуються представницьких органів і судової системи; по-друге, викорінити корупцію в судах і модернізувати застарілу бюрократію; по-третє, відновити мир і порядок у країні шляхом застосування самих твердих заходів внутрішньої безпеки проти сендеристів і каркоділків; по-четверте, здійснити ринково-орієнтовані економічні реформи й підняти рівень життя в країні.

"Самопереворот" Фухіморі не зустрів ніякого опору, якщо не вважати спроби членів розпущеного конгресу скинути президента. Прямо або побічно він був підтриманий переважною більшістю населення, яке прагнуло наведення порядку. Тільки частина політичної еліти - депутати й сенатори, лідери партій, інтелектуали й журналісти - виразила протест проти антиконституційних дій президента. Прагнення до порядку й мінімальної стабільності переважило й соціальне невдоволення одних, і демократичні переваги інших. Рівень підтримки Фухіморі у квітні 1992 року досягав майже 90%, а потім стабільно тримався на рівні 65% до президентських виборів 1995 року [26].

Звільнившись від стискавших його пут законодавчої й судової влади, Фухіморі зміг у короткий термін досягти своєї найважливішої мети - нанести нищівну військову поразка "Сендеро Луміносо" і іншій, більше помірній ліворадикальній організації - Революційному руху Тупак Амару. Успіхи забезпечили йому додатковий кредит довіри для здійснення наміченої реформи політичної системи.

У листопаді 1992 року були проведені вибори в Демократичний конституційний конгрес, що протягом року розробляв нову конституцію країни, прийняту на загальнонаціональному референдумі в жовтні 1993 року. Практично всі політичні партії бойкотували вибори 1992 року, але навіть у цих умовах організації, що підтримували президента, і безпартійні політики змогли набрати ледве більше половини голосів. Опозиції вдалося організувати широкий рух проти прийняття нової конституції, і президент, який розраховував, що референдум стане плебісцитом у його підтримку, змушений був задовольнятися 53% голосів, при тому, що в половині департаментів країни більшість виборців проголосувало негативно.

Проте нова конституція була прийнята. Вона істотно перерозподіляла повноваження на користь виконавчої влади, наділивши президента правом розпускати конгрес у випадку винесення ним вотуму недовіри двом складам уряду, і дозволяла переобрання діючого президента на другий строк підряд. Встановлювався новий порядок призначення суддів особливою Судовою радою, щоб виключити їхню політичну залежність від виконавчої й законодавчої влади; підсилювалася адміністративна централізація шляхом більшого підпорядкування органів влади в департаментах і муніципалітетах центральному уряду в Лімі, відмінялися гарантії соціальних прав, що містилися в попередній конституції. В 1993 році відповідно до нової конституції були проведені парламентські вибори, на яких Фухіморі зміг забезпечити собі стійку й слухняну більшість.

Таким чином, Фухіморі, за яким в 1990 році стояв лише строкатий конгломерат політичних аутсайдерів, вдалося за три роки радикальним чином перешикувати політичну систему Перу відповідно до власного авторитарного проекту, не тільки не зустрівши скільки-небудь ефективного опору, але й одержавши відкриту або мовчазну підтримку основних соціальних груп і прошарків. У Перу, по суті, обрушилися всі демократичні репрезентативні інститути, змінилася природа політичного ладу, який тепер став забезпечувати режим особистої влади, що функціонує в рамках формально демократичних процедур.

Таким чином, в 90-ті роки відбулися вирішальні зміни у взаєминах держави й суспільства в Перу. Ці зміни підбивають певний підсумок тим суперечливим тенденціям соціального й політичного розвитку, які діяли тут протягом усього XX століття. Процеси становлення цивільного суспільства, які здавалися дуже плідними в останні десятиліття і які значною мірою компенсували слабість держави, виявилися у високому ступені оборотними. Глибока економічна криза, яка стимулювала самоорганізацію й автономні тенденції в суспільстві, одночасно сприяла ослабленню соціальної тканини і її наростаючої атомізації. У той же час спочатку економічна криза, а потім неоліберальні економічні реформи вели до такої трансформації держави в Перу, при якій вона усе більше втрачала інституціональні зв'язки із суспільством. Можна зазначити, що під час президентського правління Альберто Фухіморі (з 1990 по 2000 рік) країна почала відновлюватися, але обвинувачення в авторитаризмі, корупції й порушеннях людських прав спричинили його відхід у відставку після виборів 2000 року.

Виконавча галузь влади в Перу представлена президентом. З 28 липня 2006 року й донині (наступні вибори намічені на квітень 2011 року) президентом Перу є лідер Перуанської апристської партії соціал-демократ Алан Гарсіа Перес, що раніше вже був главою держави й довів країну до значної кризи, після чого багато років провів в еміграції.

Президент одночасно виконує функції як глави держави, так і глави уряду. Уряд представлений Радою міністрів, що призначається президентом. Конституція 1993 року закріпила широкий спектр президентських повноважень. Відповідно до її положень, «президент обирається на 5 років і може бути переобраний на другий строк». Він має право приймати закони, вносити законопроекти в Конгрес, переглядати прийняті Конгресом закони, призначати послів і членів вищого військового командування без твердження Конгресом. Президент має також право розпускати вищий орган законодавчої влади, якщо останній висловить негативну думку про діяльність двох або більше членів кабінету, у противному випадку міністрам буде винесений вотум недовіри. Крім того, президент може своєю волею ввести режим надзвичайного стану на строк до 60 днів, протягом якого дія конституційних прав припиняється, а контроль за дотриманням громадського порядку покладається на армію [25].

Законодавча влада в країні належить однопалатному Національному конгресу, що складається з 120 членів, вибори яких проводяться по партійних списках одночасно з виборами президента строком на 5 років. Прерогативою Конгресу є прийняття бюджету, утвердження угод про позики й міжнародних договорів, розробка законопроектів і прийняття законів. Конгрес має право проведення розслідувань із питань, що мають суспільне значення, робити запити й виражати недовіру уряду (Раді міністрів) або окремим його членам [24].

Судова влада, офіційно вважається третьою галуззю влади, незалежною від двох інших. Після того як у квітні 1992 р. Альберт Фухіморі вчинив державний переворот, функціонування судової системи країни було припинено, потім вона була перебудована з розрахунком на більшу незалежність від впливу правлячої політичної еліти. Члени Верховного суду призначаються незалежною Національною юридичною радою. Конституційний суд, сім членів якого обираються Національним конгресом на п'ятирічний строк, має право, зі своєї сторони, скасовувати постанови уряду. За конституцією 1993 р. була відновлена страта за такі злочини, як тероризм і зрада у воєнний час [26].

Парламент - однопалатний Конгрес республіки Перу, 120 депутатів, що обираються населенням на п'ятирічний строк. Зараз, за результатами виборів квітня 2006, у парламенті представлені 7 партій:

· Союз за Перу (UPP) -- 45 депутатів (ліберально-центристська партія)

· Перуанська Апристська партія (PAP) -- 36 (лівоцентристська)

· Національна Єдність (UN) -- 17 (центристська)

· Альянс за Майбутнє (AF) -- 13 (права)

· Центральний Фронт (FC) -- 5 (центристська)

· Можливість для Перу (PP) -- 2 (центристська)

· Національне Відновлення (RN) -- 2 (центристська)

Крім того, є більше 10 легальних партій, не представлених у парламенті, не менш чотирьох комуністичних партій, а також кілька комуністичних партизанських угруповань: Сяючий путь, Революційний рух Тупак Амару, Революційний лівий рух [27].

2.2 Моделі політичної системи Перу

Відповідно до даного критерію класифікації політична система Перу відноситься, скоріш за все до європейсько-континентальної політичної системи. Президент є найважливішою фігурою в системі управління й життя перуанського суспільства, а конституціональна республіка несе основний вантаж політичної влади.

Розділ 3. Політичний режим Перу

Список використаної літератури

1. Бенетон Ф. Введение в политическую науку / Пер. с фр.- М.: Изд-во „Весь мир”, 2002. - 368 с.

2. Білоус А.О. Політико-правові системи: Україна і світ: Навч. посібник. - К., 1997. - 287 с.

3. Визгунова Ю.И. Гражданское общество и государства в Латинской Америке: от конфликта к согласию // Латинская Америка. - 2001. - №2.

4. Гелів С.Д. Політико-правові системи світу: навчальний посібник. - К.: Знання, 2006. - 668 с.

5. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політико-правові системи світу: навч. посібник. -- К. : Знання, 2006. -- 668с.

6. Гомеров И. Н. Государство и государственная власть: предпосылки, особенности, структура. - М.: ООО „Изд-во ЮКЭА”, 2002. - 832 с.

7. Дабагян Э.С. Электоральная панорама Латинской Америки // Латинская Америка. - 2006. - №2. - С. 4-13.

8. Давимука С., Колодій А., Кужелюк Ю., Харченко В. Політичні режими сучасності та перехід до демократії.. - Львів, 1999. - 124 с.

9. Давыдов В.М., Красильщиков В.А., Майданик К.Л., Окунева Л.С., Ворожейкина Т.Е. Латинская Америка: возвращение на авансцену мировой политики // Мировая экономика и международные отношения. - 2007. - № 1. - С. 84-95.

10. Кузнецов А. Перу: что ищем мы в краю далеком? // Международная жизнь. - 2004. - №6. - С. 74-84.

11. Лезгинцев Ю.М. Стимул развития Перу // Латинская Америка. - 2007. - №3. - С. 53-68.

12. Лісничий В.В. Політичні та адміністративні системи зарубіжних країн. Навчальний посібник. - К.: Професіонал, 2004. - 335 с.

13. Малинин А.В. Перу - El Peru. - М.: Международные отношения, 1991. - 206 с.

14. Петрова Т.П. Такие разные перуанцы // Латинская Америка. - 2007. - №8. - С. 85-93.

15. Сухарев А.Я. Правовая система стран мира / А.Я. Сухарев. М.;Норма, 2005. - 468 с.

16. Фісун О. Типології політичних систем: основні підходи // Політичний менеджмент. - 2005. - № 5 (14). - C.39-50.

17. Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века / Пер. с англ.- М.: Российская политическая энциклопедия, 2003. - 368 с.

18. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран.- М.: Юристъ, 1997. - 568 с.

19. Чумакова М.Л. Факторы политической стабилизации в переходный период//Латинская Америка. -1996. - №7-8.

20. Чумакова М.Л. Критерии политической модернизации //Латинская Америка. - 2003. - № 10 - 11.

21. Эволюция политических структур. - М., 1990. - 166 с.

22. Якушик В. Різновиди політичних режимів // Віче. - 1995. - № 9. - С. 21-28.

23. Ярош Б.О., ЯрошО.Б. Загальна теорія політики: Навч. посіб. для студ. спец. "Політологія" вищ. навч. закладів. - Луцьк: РВВ "Вежа" Волин. держ. ун-ту Ім. Лесі Українки, 2005,- 240 с

Інтернет - ресурси:

24. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%83 - Википедия - Перу

25. http://catalog.fmb.ru/per2.shtml - Страноведческий каталог "Econrus". Перу.

26. http://www.erudition.ru/referat/ref/id.48685_1.html - Государство и общество в Перу.

27. http://ru.wikipedia.org/wiki/Политический_режим - Википедия - Политическ http://www.uadream.com/tourism/America/Peru/element.php?ID=25406ий режим. - Государственное устройтсво Перу.

Додатки

Схема макроструктури політичної системи Перу

Схема складена на основі Конституції Перу

Додаток Б

Адміністративний поділ Республіки Перу

До 2002 року держава ділилася на 24 департаментри до утворення нових регіонів. 18 листопада 2002 р., відповідно до нового указу, територія була поділена на 25 регіонів. Ці регіони утворені із провінцій, які, у свою чергу, складаються з районів. Таким чином, у Перу 195 провінцій і 1833 райони. Місто Ліма, столиця, розташована в центральній частині узбережжя країни, входить в окрему провінцію. Особливість провінції Ліма у тому, що вона не належить числа всіх 25 регіонів.

Цифрами на карті показані регіони:

1. Амасонас

2. Анкаш

3. Апуримак

4. Арекипа

5. Аякучо

6. Кахамарка

7. Кальяо

8. Куско

9. Уанкавелика

10. Уануко

11. Іка

12. Хунин

13.Ла-Ла-Либертад

14.Ламбаеке

15.Ліма-Ліма-Метрополітана

16.Ліма

17. Лорето

18.Мадре-де-Мадре-де-Дьос

19.Мокегуа

20. Паско

21. Пьюра

22.Сан-Сан-Мартин

23.Пуно

24. Такна

25. Тумбес

26. Укаялі

Додаток В

Схема мікроструктури політичної системи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Схема побудована на основі конституції Республіки Перу

Размещено на Allbest.ru