Основи електронного урядування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Чернігівський національний технологічний університет

Кафедра менеджменту, інноваційної діяльності та державного управління

Контрольна робота

з дисципліни "Електронне врядування, інформаційні технології, ресурси та сервіси на державній службі"

Варіант №7

Виконав:

студент групи ЗДСВ-132

Ю.М. Гриценко

№ залікової книжки 136734

Чернігів 2014

Зміст

Вступ

1. Поняття та історія виникнення електронного урядування

2. Концепції розвитку інформаційного суспільства в Україні

3. Географічні інформаційні системи (ГІС) в державному управлінні

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

електронний урядування інформаційний суспільство

Наше сьогодення характеризується інтенсивним розвитком інформаційних технологій, які сприяють трансформації громадянського суспільства в інформаційне. Саме тому електронне урядування, стає сучасною глобальною тенденцією, що веде до істотних змін у суспільних відносинах, економіці та управлінні.

Впровадження електронного врядування вимагає низки соціально-політичних рішень, що відповідають трансформаціям в усіх сферах життєдіяльності, зокрема в процесах підготовки та прийняття рішень, в змісті та формах державного управління, в уявленнях про права людини, національну та особисту безпеку, в оцінюванні стратегічних ресурсів. При цьому нового змісту набувають і критерії розвиненості та конкурентоспроможності країн, що відображують нові форми взаємодії суспільства і влади на усіх рівнях.

Переваги електронного урядування доведені прогресивною світовою спільнотою. Це, перш за все, значне скорочення часу на процедури спілкування і прийняття управлінських рішень, відкритість державних послуг громадянам, інтерактивний режим спілкування.

В Україні електронне урядування знаходиться ще на стадії становлення, що робить актуальним вивчення методів та форм державного управління й державної політики в умовах інформаційного суспільства.

Впровадження у нашій державі сучасної концепції розвитку інформаційного суспільства, електронного урядування, новітніх інформаційних систем, зокрема географічних, сприятиме її євроінтеграційному курсу.

1. Поняття та історія виникнення електронного урядування

Електронне урядування це:

* форма організації державного управління, яка сприяє підвищенню ефективності, відкритості, прозорості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з використанням інформаційно-телекомунікаційних технологій для формування нового типу держави, орієнтованої на задоволення потреб громадян;

* оптимізація процесу надання адміністративно-соціальних послуг, політичної участі громадян у державній розбудові шляхом зміни внутрішніх і зовнішніх відносин за допомогою технічних засобів, Інтернету та сучасних засобів масової інформації;

* система взаємодії органів державної влади з населенням, що будується на широкому застосуванні інформаційних технологій з метою підвищення доступності та якості державних послуг, зменшення строків їх надання, а також зниження адміністративного навантаження на громадян та організації щодо їх отримання;

* електронне урядування є не лише модернізацією всієї системи державного управління, але й налагодженням активної взаємодії органів державної влади з громадянами за допомогою сучасних інформаційно-комунікаційних технології;

* використання інформаційних і комунікаційних технологій для підвищення ефективності, економічності, прозорості діяльності уряду та можливості громадського контролю над ним.

"Піонерами" в даній сфері прийнято вважати західні демократії. Ця обставина має глибокі історичні корені. У західному суспільстві ще з феодальних часів суспільні відносини між людьми традиційно оформлялися у формі контрактів - писаних документів. Європа наслідувала римські традиції писаного права і строгого визначення процедур - будь-які зміни в правовій системі фіксувалися на папері з усіма реквізитами: печатками і підписами.

Тому і сьогодні для більшості європейців зміни в житті - це строго регламентовані і письмово зафіксовані зміни-процедури. З такого підходу логічно виникає ідея автоматизованого керування суспільством за допомогою чітко прописаних і стандартизованих процедур - ідея "електронного уряду".

Саме поняття "електронного уряду" на Заході з'явилося на початку 90-х років, реалізовуватися ж практично воно почало тільки наприкінці 90-х. Проте першим у світі ідею урядового порталу реалізував Сінгапур. Портал не тільки надає інформацію про державні органи, але й дозволяє зробити деякі дії, для яких раніше населення було змушене відвідувати державні установи. Сервер підтримує кілька розділів: бізнес, оборона, освіта, зайнятість, охорона здоров'я, житло, правопорядок і т. д. У розділі "Сім'я" можна одружитися, у розділі "Правопорядок" - можна відправити в поліцію повідомлення про певну подію. Кожна державна установа підтримує свій сектор.

Законодавча система США пішла далі всіх у процедурному підході до фіксації змін у житті суспільства, тому не дивно, що саме ця держава стала однією з перших у розробці систем електронного уряду.

Ще в лютому 1997 року американська адміністрація виступила з ініціативою "Удосконалення урядової діяльності через нові технології", а в 2000 році стартував проект FirstGov, що об'єднав близько 20000 сайтів державних органів різних рівнів. Проект здійснювався в кілька етапів: до 2002 року проводилися нескладні операції (наприклад, оформлення водійських ліцензій, заповнення деяких електронних документів), з 2002 по 2005 рік - створювався єдиний сайт електронного уряду, що дозволив американцям спілкуватися в Інтернеті як із представниками федерального уряду, так і з органами урядування штатів і міст.

У Європі лідером є Великобританія - з 2000 року реалізується програма "E-citizen, e-business, e-government" ("Електронний громадянин, електронний бізнес, електронний уряд") у рамках проекту "Стратегічної структури для обслуговування суспільства в інформаційному столітті". Програма передбачає розвиток і використання всіх електронних видів державних послуг - вони можуть надаватися через Інтернет, мобільний зв'язок, цифрове телебачення, центри обслуговування викликів (кол-центри). Громадяни можуть одержувати в Інтернеті довідки і документи, подавати скарги і заяви, заповнювати податкові декларації, отримувати реакцію на свої запити в режимі он-лайн.

Отже, поява електронного урядування пов'язується з упровадженням наприкінці ХХ століття в багатьох розвинутих країнах змін у моделях державного управління, наблизивши їх адекватність до інформаційних, екологічних, економічних та соціальних наднаціональних викликів часу. Основними критеріями цих моделей були вимоги оптимального співвідношення професійних і технологічних основ в адміністрації.

Прийнято розглядати наступні етапи створення електронного урядування в більшості країн.

1. Електронне управління (е - управління) / е - Governance, "он-лайновий уряд" ("Government-on-line" (GOL)).

Сутність: управління, що здійснюється на основі використання інформаційно-комунікаційних технологій. Зміст заходів: впровадження засобів обчислювальної техніки на робочі місця державних і муніципальних службовців; розвиток електронної інфраструктури державного і муніципального управління. Результати: автоматизовано частину адміністративно-управлінської діяльності.

2. Електронний уряд "Electronic Government" або "e-Government". Сутність: інформаційна взаємодія органів публічної влади і суспільства з використанням ІКТ, "мережевий" етап трансформації інформаційного суспільства. Зміст заходів: реформування органів та систем державного управління з метою підвищення їх ефективності та відповідальності, введення децентралізації та елементів ринкових відношень, покращення управління ресурсами. Результати: адміністративні (скорочення чисельності держапарату та внутрішніх нормативних документів; впровадження адміністративних регламентів та стандартів якості); технологічні (застосування інформаційних технологій в забезпеченні державного управління).

3. Електронне урядування "e-governing". Сутність: взаємодії різних суб'єктів, таких як громадян, бізнес структур і урядових установ на місцевому, регіональному і глобальному рівнях. Зміст заходів: об'єднання двох компонентів "електронний уряд" та "електронна демократія".

Результати: вдосконалення взаємодії всього суспільства в процесах ухвалення державних рішень, державного регулювання і надання загальнозначущих урядових послуг.

Визначено п'ять етапів розвитку електронного уряду:

Перший етап. Особливості: виникаюча Web-присутність (emerging web presence) - зв'язаний з початком виходу урядових агентств в електронні мережні структури, в країні один або декілька офіційних урядових сайтів, що пропонують користувачам статичну інформацію і слугують інструментом для зв'язку уряду з громадськістю.

Другий етап. Особливості: посилена Web-присутність (enhanced web presence) - кількість урядових сайтів збільшується, в той час як інформація, що надається, стає динамічнішою, при цьому користувачі одержують спеціалізовану і постійно обновлювану інформацію через безліч урядових сайтів.

Третій етап. Особливості: інтерактивна Web-присутність (interactive web presence) характеризується інтенсифікацією можливості взаємодії між громадянами й урядовими структурами. Національний урядовий Web-сайт часто діє як портал, що прямо зв'язує користувача з міністерствами, департаментами й агентствами.

Четвертий етап. Особливості: транзакційна Web-присутність (transactional web presence) - користувачі мають легкий доступ до даних, пріоритетність яких визначається на основі їхніх потреб; існують трансакції, здійснювані онлайн (сплата податків, сплата реєстраційних зборів і мит тощо).

П'ятий етап. Особливості: повністю інтегрована Web-присутність (fully integrated web presence) - виділяється тим, що дозволяє урядові здійснювати всі послуги і зв'язки через урядовий портал, а користувачеві мережі дозволяє негайно одержувати будь-яку послугу.

Теорія нового державного менеджменту (new public management), головна ідеологами якої були М. Тетчер та Р. Рейган, знайшла найбільше практичне відображення в адміністративних реформах 80-90-х років у США, Великій Британії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії (англосаксонська модель). Її головною спрямованістю є підвищення ефективності (економічної, соціальні, організаційної) та результативності держаного управління, а також надання якісних своєчасних послуг населенню й бізнесу.

Основною причиною модернізації державного апарату були бюджетний дефіцит та зростання тиску на державні витрати комбінації факторів соціального порядку, обумовленої зростанням кількості пенсіонерів при катастрофічному зниженні економічно активного населення, зростанням безробіття та постійним збільшенням очікувань населення не тільки щодо загальних стандартів життя, але й відносно стандартів суспільних послуг, що надаються державою.

Теоретиками нового державного менеджменту Д. Осборном та Т. Геблером було сформульовано базові принципи концепції "мененджеризму": розвивати конкуренцію між органами влади щодо надання публічних послуг та можливості вибору для користувачів; розширювати права громадян щодо контролю за владаю та їх безпосередньої участі в державному управлінні; оцінювати роботу влади не за витратами, а за кінцевими результатам; керуватись цілями (місією), а не законами та правилами; перетворювати клієнтів у вільних користувачів індивідуалізованих послуг; випереджати виникнення проблем; заробляти більше ніж витрачати; застосування інформаційно-комунікаційних технологій; децентралізувати та підвищити гнучкість управління; надавати переваги ринковим механізмам, аніж бюрократичним; концентруватись не стільки на наданні послуг, скільки на стимулюванні інтеграції зусиль та дій усіх суб'єктів електронного урядування.

При цьому домінуючою тенденцією в рамках нового державного менеджменту є економічна - маркетизація, та організаційна - дебюрократизація. Маркетизація означає: впровадження в широкому сенсі ринкових методів та принципів в державне управління, спрямованих, насамперед на скорочення складу та обсягу державних функцій та передачі частки з них недержавному сектору, у тому числі, оперативних, зменшення навантаження на державні бюджети усіх рівнів в умовах нестачі державних ресурсів. Ті ж важливі для суспільства та держави функції, що передаються державою в приватний сектор економіки, держава залишає контролювати шляхом укладання відповідних контрактів з бізнесом (процес контрактизації). Крім того, в рамках цього напряму передбачається здійснення чіткого розмежування в структурі державного управління між визначенням політики та регулюванням, надзором та виробництвом послуг.

Основний акцент при реформуванні адміністративного державного управління на шляху до впровадження менеджеральних методів та структур робиться на децентралізації (делегування повноважень та відповідальності нижчим рівням управління) та деконцентрації (створення множини незалежних агентств та послаблення ієрархічних зв'язків).

Але цій концепції теж притаманна сукупність проблем, яка обумовила необхідність пошуку нових підходів до державного управління та удосконалення цієї моделі.

Одним з напрямів удосконалення цієї теорії є, так звана, концепція "Governance" або "Good governance", яка є складовою загальної концепції політичних мереж об'єднує як ринкові, так і демократичні механізми.

2. Концепції розвитку інформаційного суспільства в Україні

Офіційний поштовх пріоритетності розбудови інформаційного суспільства надано включенням України в сучасні міжнародні ініціативи з цього питання. У першому десятилітті ХХІ ст. сформовано законодавчі основи політики розвитку інформаційного суспільства України.

Основні контури цієї політики наступні.

Міжнародні документи:

1. Окінавська Хартія Глобального інформаційного суспільства;

2. Резолюція ГА ООН "Всесвітня зустріч на найвищому рівні з питань інформаційного суспільства";

3. рішення Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства (2000 року), Женевського (2003 рік) та Туніського (2005 рік) всесвітніх самітів з питань інформаційного суспільства;

4. Європейська стратегія взаємодії (2008 рік);

5. Рамкові європейські програми.

Українські акти:

1. Указ Президента України від 20.10.2005 №1497/2005 "Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій";

2. Постанова Верховної Ради України від 01.12.2005 3175-IV "Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні";

3. Закон України "Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" (та відповідний план заходів Уряду України).

4. Національна програма інформатизації, галузеві та регіональні програми тощо.

Законом України "Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" затверджені стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства:

1) прискорення розробки і впровадження новітніх конкурентоспроможних ІКТ в усі сфери суспільного життя, зокрема в економіку України і в діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування;

2) забезпечення комп'ютерної та інформаційної грамотності населення, насамперед шляхом створення освіти, орієнтованої на використання новітніх ІКТ у формуванні всебічно розвиненої особистості;

3) розвиток національної інформаційної інфраструктури та її інтеграція із світовою інфраструктурою;

4) державна підтримка нових "електронних" секторів економіки (торгівлі, надання фінансових і банківських послуг тощо);

5) створення загальнодержавних інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров'я, освіти, науки, охорони довкілля, культури;

6) збереження культурної спадщини України шляхом її електронного документування;

7) державна підтримка використання новітніх ІКТ засобами масової інформації;

8) використання ІКТ для вдосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, встановлення електронної взаємодії між органами державної влади та місцевого самоврядування і фізичними та юридичними особами;

9) досягнення ефективної участі всіх регіонів у процесах становлення інформаційного суспільства шляхом децентралізації та підтримки регіональних та місцевих ініціатив;

10) захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту інформації про особу, підтримки демократичних інститутів та мінімізації ризику "інформаційної нерівності";

11) вдосконалення законодавства;

12) покращання стану інформаційної безпеки в умовах використання новітніх ІКТ.

Якщо представити модель системи стратегічних документів із розвитку інформаційного суспільства у вигляді піраміди, то верхівку її займатиме - Стратегія розвитку інформаційного суспільства, далі іде Інформаційна політика (Закон України "Про інформаційну політику"), потім - Інструменти та механізми реалізації стратегії розвитку інформаційного суспільства (Загальнодержавна цільова програма побудови інформаційного суспільства в Україні), наступна сходинка - Основні напрямки розвитку інформаційного суспільства (Державні цільові програми + Створення інформаційної системи "Е-уряд" + Створення національного депозитарію інформаційних ресурсів), потім - Галузеві та регіональні програми та проекти інформатизації (Е-медицина, Е-освіта, Е-комерція тощо), Базові технології розвитку інформаційного суспільства (законодавчі акти щодо напрямків впровадження: центр обробки даних, мультисервісні мережі), далі - Основні формати та правила взаємодії (регламенти та стандарти) базові специфікації (розробка форматів, стандартів, регламентів: даних, послуг, взаємодії) та останнє - Фінансування (завдань , заходів, програм, проектів).

Стратегією розвитку інформаційного суспільства в Україні, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.05.2013 №386-р, визначено мету, базові принципи, стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства в Україні, завдання, спрямовані на їх досягнення, а також основні напрями, етапи і механізм реалізації цієї Стратегії з урахуванням сучасних тенденцій та особливостей розвитку України в перспективі до 2020 року.

Правовою основою розроблення та реалізації Стратегії є Конституція України та Закон України "Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки", інші нормативно-правові акти, відповідно до яких держава створює умови для розбудови інформаційного суспільства в Україні.

Україна має власну історію розвитку базових засад інформаційного суспільства: діяльність всесвітньо відомої школи кібернетики; розроблення на початку 90-х років минулого століття концепції та програми інформатизації; створення різноманітних інформаційно-комунікаційних технологій і загальнодержавних електронних інформаційно-аналітичних систем різного рівня та призначення.

Сформовано основні правові засади побудови інформаційного суспільства шляхом прийняття ряду нормативно-правових актів, які, зокрема, регулюють суспільні відносини у сфері сприяння розвитку громадянського суспільства, створення інформаційних електронних ресурсів, захисту прав інтелектуальної власності на такі ресурси, гарантій та механізму доступу до публічної інформації, розвитку електронного урядування та відкритого уряду, електронного документообігу, інформаційної безпеки тощо.

Суб'єктами господарювання прискорено застосовуються нові сучасні інформаційно-комунікаційні технології та рішення щодо створення інформаційних ресурсів і запровадження електронних технологій для підвищення конкурентоспроможності.

Активізується робота із запровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій у публічному секторі, зокрема освіті, науці, охороні здоров'я, культурі.

Громадяни активно включаються у глобальні процеси створення та використання світових інформаційних ресурсів.

Отже, національна інформаційна сфера перебуває у стані активного становлення, гармонійного включення у глобальний світовий інформаційний простір та є основою розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Суттєві позитивні результати розвитку інформаційного суспільства отримано на регіональному та місцевому рівні, у тому числі в Дніпропетровській та Одеській областях, мм. Вінниці, Львові, Славутичі.

Водночас рівень розбудови інформаційного суспільства в Україні не відповідає потенціалу та можливостям України.

З огляду на зазначене необхідно:

- удосконалити нормативно-правову базу з питань забезпечення розвитку інформаційної сфери та прискорити її адаптацію до європейських правових норм та стандартів;

- забезпечити належну координацію дій усіх заінтересованих суб'єктів під час запровадження інструментів е-демократії;

- удосконалити інституціональний механізм формування, координації та здійснення контролю за виконанням завдань розбудови інформаційного суспільства;

- підвищити рівень інформаційної представленості України в Інтернет-просторі та присутності в ньому українських інформаційних ресурсів;

- забезпечити прийняття системних державних рішень, спрямованих на стимулювання створення національних інноваційних структур для розроблення конкурентоспроможних вітчизняних інформаційно-комунікаційних технологій;

- підвищити на державному рівні значущість українського сегмента Інтернету як одного з найважливіших інструментів розвитку інформаційного суспільства та конкурентоспроможності держави;

- розробити на національному та місцевому рівні механізм ефективної громадської участі та громадського контролю за реалізацією пріоритету розбудови інформаційного суспільства.

Збільшується кількість проблем та ризиків, пов'язаних з інформаційною безпекою країни, а саме:

- зберігаються загрози національній безпеці, пов'язані з активним використанням Інтернету і мобільного зв'язку з метою пропаганди протиправної діяльності;

- збільшується частка використання інформаційно-комунікаційних технологій для вчинення злочинів, зокрема крадіжок, вимагань, шахрайства;

- актуалізуються питання захисту державних інформаційних ресурсів тощо.

Проблеми, що перешкоджають підвищенню ефективності використання інформаційно-комунікаційних технологій з метою підвищення якості життя громадян, забезпеченню конкурентоспроможності України, розвитку економічної, соціально-політичної, культурної та духовної сфери суспільства, вдосконаленню системи прийняття державних управлінських рішень, мають комплексний характер і не можуть бути розв'язані на рівні окремих державних органів або адміністративно-територіальних одиниць. Усунення таких проблем потребує значних ресурсів, скоординованого проведення організаційних змін і забезпечення узгодженості дій за відповідним напрямом.

Умовами розвитку інформаційного суспільства є:

- забезпечення координуючої ролі держави в реалізації національної інформаційної політики;

- концентрація ресурсів держави на пріоритетних завданнях розвитку інформаційного суспільства;

- розвиток національної інформаційно-комунікаційної інфраструктури та її інтеграція до світової інфраструктури;

- вільний доступ до інформації і знань, крім обмежень, установлених законом;

- удосконалення законодавства з питань регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері;

- підтримка вітчизняних суб'єктів індустрії програмної продукції;

- сприяння розвитку міжнародного співробітництва;

- постійне вдосконалення бізнес-клімату і розвиток конкуренції;

- становлення національної інформаційної індустрії;

- впровадження новітніх технологій у систему виробництва і споживання та розвиток високотехнологічного машинобудування.

Метою реалізації Стратегії є формування сприятливих умов для розбудови інформаційного суспільства, соціально-економічного, політичного і культурного розвитку держави з ринковою економікою, що керується європейськими політичними та економічними цінностями, підвищення якості життя громадян, створення широких можливостей для задоволення потреб і вільного розвитку особистості, підвищення конкурентоспроможності України, вдосконалення системи державного управління за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій.

Завданнями розвитку інформаційного суспільства в Україні є:

- сприяння кожному громадянинові на засадах широкого використання сучасних інформаційно-комунікаційних технологій у створенні інформації і знань, їх використанні та обміні ними, виробництві товарів та наданні послуг;

- забезпечення гарантій волевиявлення і самореалізації громадянина в інформаційному суспільстві, а також вільного доступу до інформації та знань, крім установлених законом обмежень;

- повномасштабне входження України до глобального інформаційного простору;

- прискорений розвиток інформаційного сектору економіки, який активно взаємодіє з іншими секторами економіки з метою підвищення темпів економічного зростання;

- впровадження новітніх інформаційно-комунікаційних технологій в усі сфери суспільного життя, діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування, у тому числі в процесі реалізації Ініціативи "Партнерство "Відкритий уряд" та електронного урядування;

- гармонізація національного законодавства з європейським, дотримання цілей і принципів, проголошених Організацією Об'єднаних Націй, Декларацією принципів та Плану дій, напрацьованих на Всесвітніх зустрічах на вищому рівні з питань інформаційного суспільства.

Основними напрямами реалізації Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні до 2020 року є розвиток таких сфер суспільного життя: інформаційної інфраструктури, доступу до інформації та знань, електронного урядування, е-економіки, е-демократії, е-освіти, науки та інновації, е-культури, е-медицини, охорони навколишнього природного середовища, інформаційної безпеки, міжнародного співробітництва.

Заходи щодо реалізації Стратегії, органи, відповідальні за їх виконання, та строки виконання таких заходів визначаються у планах заходів щодо її реалізації, насамперед у Національному плані дій щодо впровадження Програми економічних реформ на відповідний рік.

Реалізація положень Стратегії здійснюється також шляхом включення відповідних заходів до переліку завдань Національної програми інформатизації.

Моніторинг стану виконання заходів здійснюється органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Інститути громадянського суспільства контролюють діяльність державних органів, зокрема шляхом проведення громадської експертизи проектів нормативно-правових актів та концептуальних документів з питань інформаційного суспільства. Результати моніторингу можуть бути підставою для коригування планів заходів з реалізації Стратегії.

Фінансування заходів Стратегії проводиться за рахунок коштів державного і місцевих бюджетів, інвестицій підприємств та організацій, грантів міжнародних організацій, а також інших не заборонених законодавством джерел.

Обсяги видатків на виконання заходів уточнюються щороку з урахуванням можливостей державного та відповідних місцевих бюджетів, конкретизації завдань за підсумками виконання у попередні роки.

З метою поширення ідей розвитку інформаційного суспільства для кожного громадянина держава вживатиме заходів для організації та проведення конференцій, форумів, семінарів, засідань за круглим столом, сприяння залученню засобів масової інформації, використання нових медіа-ресурсів, створення та підтримки інформаційних веб-сайтів, видання буклетів, брошур, книжок, у тому числі на електронних носіях.

Для оцінки стану розвитку інформаційного суспільства в Україні та досягнення основних стратегічних цілей, що визначені Стратегією, використовуються контрольні показники та індикатори Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства, результати державних статистичних спостережень у сфері інформатизації та індекси міжнародних рейтингів розвитку інформаційного суспільства.

За результатами виконання Стратегії слід досягти контрольних показників згідно з таблицею:

Найменування індексу	Значення індексу за роками
	2013	2015	2020
1.Глобальний індекс конкурентоспроможності (WEF Global Competitiveness Index)	70 місце	65 місце	50 місце
2.Індекс технологічної готовності (WEF Technological Readiness Index)	80 місце	65 місце	50 місце
3.Індекс мережевої готовності (WEF Networked Readiness Index)	73 місце	65 місце	60 місце
4.Готовність уряду (Government readiness)	120 місце	90 місце	60 місце
5.Використання урядом інформаційно-комунікаційних технологій (Government usage)	73 місце	65 місце	55 місце
6.Рейтинг за електронною готовністю (EIU eReadiness Ranking)	63 місце	58 місце	50 місце
7.Індекс електронного уряду ООН (UN e-Government Index)	65 місце	60 місце	50 місце
8.Частка користувачів Інтернетом, відсотків	40	50	75
9.Частка електронного документообігу між органами державної влади в загальному обсязі документообігу, відсотків	25	50	75
10.Частка документів Національного архівного фонду, переведених в електронну форму, в загальному обсязі суспільно значущих документів, відсотків	5	15	30
11.Частка бібліотечних фондів, переведених в електронну форму, в загальному обсязі фондів, відсотків	5	20	50
12.Показник охоплення населення цифровим наземним ефірним телерадіомовленням, у тому числі телебаченням високої чіткості, відсотків	15	50	100
13.Частка адміністративних послуг в електронному вигляді, відсотків	10	40	50
14.Частка населення та суб'єктів господарювання як користувачів адміністративних послуг в електронному вигляді, відсотків	10	40	50

Оцінка ефективності реалізації Стратегії ґрунтується на результатах виконання планів заходів та планів дій з розвитку інформаційного суспільства, позиції України у міжнародних рейтингах, отриманих міжнародними організаціями, результатах статистичних спостережень Держстату, соціологічних досліджень та опитувань громадськості.

Реалізація Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні дасть змогу:

- підвищити національну конкурентоспроможність у результаті розвитку людського потенціалу, насамперед у високоінтелектуальних сферах;

- підвищити якість життя шляхом забезпечення економічного зростання, надання якісного доступу до послуг у сферах інформації, освіти, науки, охорони здоров'я, урядування та широкого використання інформаційно-комунікаційних технологій;

- створити нові робочі місця, розширити можливості населення щодо працевлаштування;

- підвищити рівень соціального захисту вразливих верств населення, зокрема осіб, які потребують соціальної допомоги та реабілітації;

- створити сучасну захищену інформаційну інфраструктуру та забезпечити створення умов для безпечного функціонування національної критичної інфраструктури;

- сприяти становленню відкритого демократичного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян щодо участі у суспільному житті, прийнятті відповідних рішень органами влади усіх рівнів.

3. Географічні інформаційні системи (ГІС) в державному управлінні

Географічна інформація завжди була важливим елементом життя людського суспільства і ключовим засобом вивчення навколишнього світу. Археологи свідчать, що географічні карти з'явилися значно раніше, ніж письменність. Це невипадково, адже і ми, і оточуючі нас об'єкти знаходимось в деяких точках простору, причому для вирішення більшості задач наше географічне положення є важливим і впливає на кінцевий результат.

У сучасних умовах, коли характерними ознаками суспільства стала загальна інформатизація, роль географічної інформації значно виросла. Географічна (або просторова, як її іще називають) компонента присутня в більшості даних про реальні об'єкти. Аналізи вчених показують, що від 60 до 90 відсотків інформації, яка використовується в галузі територіального управління, має просторову природу (в якості одного з компонентів є географічні координати і, таким чином, вони можуть бути прив'язані до земної поверхні). Цей факт дає можливість використовувати просторові дані як єдиний базис, на який може бути нанизана вся інформація про навколишній світ.

Під просторовою інформацією необхідно розуміти таку інформацію, у якої одним із суттєвих атрибутів є просторове положення даного об'єкта. Просторове положення може виражатися в координатах об'єкта, виражених в деякій вибраній системі координат (наприклад, географічні широта і довгота об'єкта), положенні об'єкта в просторі відносно других об'єктів, в адресній інформації тощо. Ось чому впродовж останніх років отримав розвиток такий клас інформаційних систем, як ГІС, або географічні інформаційні системи, що забезпечують збір, зберігання, обробку та відображення і розповсюдження просторової інформації.

Інформаційні ресурси відносяться до найважливіших ресурсів, без впровадження яких в принципі неможливо виконувати функції управління. Використання інформаційних технологій відображає структуру економіки, що все більше ускладнюється, зміну форм власності та кооперацію для вирішення цілого ряду соціально-економічних, природоохоронних та політичних задач. Обґрунтованість, вірність прийняття управлінських рішень залежить від рівня використання інформаційних ресурсів і застосування багатоваріантних оптимізаційних соціально-економічних розрахунків.

Для одержання та використання органами державної влади достовірної і повної інформації є спеціально організований збір, обробка і подання даних особам, які приймають або готують рішення. Іншими словами, необхідне створення інформаційної індустрії з потужною інфраструктурою, яка забезпечує розподілення видів та обсягів одержаної інформації, юридичну правомірність, повноту, достовірність, актуальність тощо.

Така інформаційна інфраструктура реалізується в формі географічних інформаційних систем, головною компонентою якою є цифрова топографо-геодезична та картографічна продукція.

Об'єктивна потреба в просторових даних про місцевість сприяє розвитку ринкових відносин в регіоні.

Разом з тим, треба зазначити, що в Україні ще не належному рівні виконується робота із створення банку географічних просторових даних. Негативними явищами, які впливають на збір, обробку, зберігання цих даних є такі:

· створення малопрофесійних структур картографічного та геоінформаційного напряму;

· несанкціоноване (піратське) використання державних фондів картографічних матеріалів та інших геоінформаційних ресурсів;

· посилення впливу відомчої продукції, "приватизація" картографічних матеріалів загальнодержавного призначення;

· дублювання картографічних матеріалів на одну і ту саму місцевість різними, в тому числі державними структурами;

· виконання робіт в різних форматах, несумісних між собою.

Внаслідок цього цифрові картографічні матеріали створюються без необхідного рівня уніфікації як за складом, так і за форматами, відсутнє організаційне та програмно-технічне забезпечення інформаційної технології актуалізації даних. Сучасний стан взаємодії різних інформаційних та географічних інформаційних систем характеризується відокремлюванням різних відомств, дублюванням картографічних даних та робіт, неможливістю акумулювання всієї інформації в єдиній структурі.

Планування та розвиток територій - найважливіше завдання органів державного управління різних рівнів. На базі ГІС можна раціонально спланувати розміщення різних об'єктів (промислових підприємств, дорожньо-транспортних мереж, магазинів, кінотеатрів, парків). Для вирішення цих проблем необхідно будувати нові і розвивати старі об'єкти промисловості, щоб забезпечити достатню кількість робочих місць в регіоні, розвивати транспортну інфраструктуру території, постійно приймати міри по наповненню бюджету за рахунок здачі в оренду об'єктів нерухомості. З другої сторони, не можна забувати про екологію, збереження нормальних умов для проживання людей, забезпеченням їх можливістю відпочинку. Чистий, красивий, добре спланований населений пункт є перспективним для інвесторів і туристів, в тому числі іноземних, тому його гарний екологічний стан та привабливий зовнішній вигляд сприятимуть підвищенню економічного добробуту та досягненню соціального благополуччя місцевої громади. Тим самим громада може вийти на шлях сталого розвитку, який націлений на досягнення й інтеграцію трьох груп цінностей - соціальних, економічних та екологічних. Це є можливим лише за інтеграції соціальної, економічної та екологічної інформації та точної просторової прив'язки до території населеного пункту, до земельної ділянки кожного землевласника та землекористувача.

ГІС дозволить інтегрувати всю необхідну, в даному випадку, інформацію, виконати аналіз і моделювання різних ситуацій на території, а також наглядно відобразити результати аналізу. Підрахунки показали, що використання ГІС для планування і розвитку територій міст дозволяє знизити витрати приблизно на 30%.

Географічні інформаційні системи, які зберігають дані про всі об'єкти нерухомості на території регіону, про права на ці об'єкти, кількісну та якісну характеристику земельних ресурсів та іншу інформацію, відіграють велику роль в управлінні регіоном. Необхідність у таких системах надзвичайно висока, оскільки вони:

· забезпечують державні гарантії прав громадян на землю і допомагають на практиці реалізувати земельну реформу в регіоні;

· сприяють економічному розвитку регіону, бо виконують інформаційну підтримку процесу іпотечного кредитування і створюють нормальний інвестиційний клімат;

· підтримують банківський та страховий бізнес достовірною інформацією про нерухомість;

· допомагають реалізувати справедливе оподаткування через механізми оцінки нерухомості;

· лежать в основі раціонального управління земельними ресурсами.

Створення і функціонування земельного кадастру та системи реєстрації нерухомості неможливо без використання ГІС, оскільки на базі ГІС не тільки фіксуються межі об'єктів нерухомості, але і виконуються різного роду операції з моделювання і аналізу, які необхідні для роботи цих інформаційних систем.

Швидкість реакції і раціональне розподілення ресурсів при дефіциті часу - головна складова, яка забезпечує ефективне управління в надзвичайних умовах. Інформаційна підтримка такої діяльності неможлива без використання ГІС-технологій. Географічні інформаційні системи дозволяють наглядно відобразити актуальну ситуацію про район, де виникла надзвичайна ситуація, на карті, планувати використання ресурсів на ліквідацію її наслідків, прогнозувати розвиток подій. Потужні моделюючі можливості ГІС дозволяють, наприклад, розмістити на території станції швидкої допомоги і пожежні команди, щоб мінімізувати час, за який відповідні бригади прибудуть на місце виклику.

Використання ГІС надзвичайно актуально при вирішенні транспортних задач, оскільки практично вся інформація, яка має відношення до транспорту, обов'язково складається з просторової компоненти (транспорт - це, перед усім, дороги, а дороги знаходяться в абсолютно конкретному місці земної поверхні). Крім цього, специфічною особливістю транспортної інформації є її динамічність, причому особливо просторова динамічність.

Найбільш важливі задачі в галузі управління транспортом, для яких використовуються ГІС, є управління транспортною інфраструктурою та її розвиток (інтеграція інформації про транспортні об'єкти з можливістю наглядного та швидкого відображення необхідних даних про всі об'єкти транспортної інфраструктури).

Історично перш за все ГІС почали застосовуватись в галузі екології. Це не випадково, тому що поточну екологічну ситуацію, локальні і глобальні екологічні процеси, результати екологічних прогнозів найбільш наглядно можна відобразити на цифровій карті. Для отримання вихідних даних про стан земної поверхні, а також ведення постійного екологічного моніторингу широко використовуються дані дистанційного зондування Землі, їх дешифрування і обробка разом з другими джерелами екологічної інформації, аналіз і моделювання середовища. ГІС забезпечують ефективне вирішення задач охорони довкілля.

У сучасному світі використання ГІС не вичерпується перерахованими сферами людської діяльності. ГІС надзвичайно ефективна у військовій галузі і інформаційній підтримці силових структур, плануванні бізнесу, у видобуванні нафти, геології та управлінні інженерними спорудами. Цей список можна ще продовжувати, але не це головне.

Самою головною ознакою ГІС є можливість наочного і лаконічного представлення інформації про території, які не може дати ніяка інша інформаційна система. При цьому значно підвищується ефективність інформаційної підтримки процедур прийняття рішення в різних сферах діяльності. В цьому і перевага ГІС. Тому справедливі слова: географічна інформація має критичне значення для економічного та соціального розвитку, покращання управління природними ресурсами і захистом навколишнього природного середовища регіону.

Таким чином, географічна інформація забезпечує реальну можливість вирішення задач регіонального значення. Практично усі задачі територіального управління, де суттєвим є положення об'єктів у просторі (а таких задач переважна більшість), потребують якісних геопросторових даних про відповідну територію. Останнім часом географічна інформація (перш за все, у вигляді цифрових карт) в усьому світі стає все більш і більш важливою при вирішенні різного роду завдань:

· спостереження за ситуацією на території;

· раціональне управління ресурсами території, в тому числі, земельними та нерухомим майном;

· планування та розвиток території (промислове та цивільне будівництво, проектування доріг та інших об'єктів тощо);

· охорона здоров'я та навколишнього середовища;

· боротьба зі злочинністю;

· управління в умовах надзвичайних ситуацій та проведення військових дій і антитерористичних операцій;

· підтримки оподаткування нерухомого майна і підвищення ефективності податкової політики;

· моніторинг ринку майна тощо.

Це далеко не весь перелік завдань, які вирішуються при використанні географічної (геопросторової) інформації, їх значно більше.

Коли роботи ведуться стихійно, відсутня належна координація зусиль учасників процесу з боку органів державного управління та органів місцевої влади, не витримуються встановлені стандарти, неминучі такі речі, як несумісність інформації про одну і ту ж територію, що створюється та зберігається в різних організаціях, дублювання робіт щодо створення баз географічних просторових даних (цифрових карт) і, як наслідок, марне витрачення коштів та уповільнення розвитку регіону.

Висновки

1. Електронне урядування - спосіб організації державної влади за допомогою систем локальних інформаційних мереж і сегментів глобальної інформаційної мережі, що забезпечує функціонування органів влади в режимі реального часу та робить максимально простим і доступним щоденне спілкування з ними громадян, юридичних осіб, неурядових організацій.

Головною складовою електронного урядування є електронний уряд - єдина інфраструктура міжвідомчої автоматизованої інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування з громадянами та суб'єктами господарювання. Він не є доповненням або аналогом традиційного уряду, а лише визначає новий спосіб взаємодії на основі активного використання інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) з метою підвищення ефективності надання державних послуг.

Поява електронного урядування пов'язується з упровадженням наприкінці ХХ століття в багатьох розвинутих країнах змін у моделях державного управління, наблизивши їх адекватність до інформаційних, екологічних, економічних та соціальних наднаціональних викликів часу. Основними критеріями цих моделей були вимоги оптимального співвідношення професійних і технологічних основ в адміністрації.

Етапи розвитку електронного урядування, характерні для всіх країн, де воно розвивається, такі.

· На першому етапі створюються веб-ресурси різних міністерств і відомств, що містять інформацію про їхню місію і напрямки діяльності. Сайти державних органів, як правило, не підтримуються централізовано і не об'єднуються в єдиний портал.

· На другому етапі з'являються перші елементи інтерактивності (наприклад, відправлення питань і одержання відповідей громадян за допомогою електронної пошти). Постійно публікуються новини про діяльність державних органів влади.

· Третій етап характеризує поява повноцінної інтерактивності - можливості здійснювати операції (сервіси) в режимі он-лайн (наприклад, сплатити штраф, замовити паспорт, продовжити дію деяких ліцензій і патентів тощо). Така конкретизація роботи електронного управління, що полягає вже не стільки в інформуванні, скільки в обслуговуванні, припускає створення спеціальних сайтів для підтримки цих сервісів не тільки для центральних, але і для міських і навіть районних органів влади.

· Четвертий етап - створення об'єднаних порталів різних відомств і служб, через які можна здійснювати будь-які види трансакцій, для яких раніше було потрібно звертатися безпосередньо в державний орган. Через регіональні портали стає можливою реєстрація підприємств, оформлення фінансових документів, легалізація іноземних документів тощо. З'являються регіональні портали, що поєднують у собі як увесь спектр державних послуг, так і послуги недержавного сектору.

· На п'ятому етапі відбувається створення електронної системи державного управління на основі єдиних стандартів, а також урядового порталу як єдиної точки доступу до всіх послуг - і для громадян, і для бізнесу. Більшість фахівців вважає, що найвищим ступенем розвитку електронної демократії є запровадження електронної системи волевиявлення (електронного голосування).

2. Основні контури концепції розвитку інформаційного суспільства в Україні наступні.

Міжнародні документи:

1. Окінавська Хартія Глобального інформаційного суспільства;

2. Резолюція ГА ООН "Всесвітня зустріч на найвищому рівні з питань інформаційного суспільства";

3. Рішення Окінавської хартії глобального інформаційного суспільства (2000 рік), Женевського (2003 рік) та Туніського (2005 рік) всесвітніх самітів з питань інформаційного суспільства;

4. Європейська стратегія взаємодії (2008 рік);

5. Рамкові європейські програми.

Українські акти:

1. Закон України "Про основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки" (та відповідний план заходів Уряду України).

2. Указ Президента України від 20.10.2005 №1497/2005 "Про першочергові завдання щодо впровадження новітніх інформаційних технологій";

3. Постанова Верховної Ради України від 01.12.2005 3175-IV "Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні";

4. Національна програма інформатизації, галузеві та регіональні програми тощо.

Стратегією розвитку інформаційного суспільства в Україні, схваленою розпорядженням Кабінету Міністрів України від 15.05.2013 №386-р, визначено мету, базові принципи, стратегічні цілі розвитку інформаційного суспільства в Україні, завдання, спрямовані на їх досягнення, а також основні напрями, етапи і механізм реалізації цієї Стратегії з урахуванням сучасних тенденцій та особливостей розвитку України в перспективі до 2020 року.

Основними напрямами реалізації цієї Стратегії є розвиток таких сфер суспільного життя: інформаційної інфраструктури, доступу до інформації та знань, електронного урядування, е-економіки, е-демократії, е-освіти, науки та інновації, е-культури, е-медицини, охорони навколишнього природного середовища, інформаційної безпеки, міжнародного співробітництва.

Національна інформаційна сфера перебуває у стані активного становлення, гармонійного включення у глобальний світовий інформаційний простір та є основою розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Реалізація Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні дасть змогу:

- підвищити національну конкурентоспроможність у результаті розвитку людського потенціалу, насамперед у високоінтелектуальних сферах;

- підвищити якість життя шляхом забезпечення економічного зростання, надання якісного доступу до послуг у сферах інформації, освіти, науки, охорони здоров'я, урядування та широкого використання інформаційно-комунікаційних технологій;

- створити нові робочі місця, розширити можливості населення щодо працевлаштування;

- підвищити рівень соціального захисту вразливих верств населення, зокрема осіб, які потребують соціальної допомоги та реабілітації;

- створити сучасну захищену інформаційну інфраструктуру та забезпечити створення умов для безпечного функціонування національної критичної інфраструктури;

- сприяти становленню відкритого демократичного суспільства, яке гарантуватиме дотримання конституційних прав громадян щодо участі у суспільному житті, прийнятті відповідних рішень органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

3. Географічна інформаційна система (ГІС) - це інтегрована сукупність апаратних, програмних і інформаційних засобів, що забезпечують введення, збереження, обробку, маніпулювання, аналіз і відображення (представлення) просторово-координованих даних.

Таким чином, ГІС - інформаційні системи, які від інших інформаційних систем відрізняються тим, що це, по-перше, автоматизовані інформаційні системи, орієнтовані на використання можливостей ЕОМ, по-друге, вони призначені для роботи з просторово-координованою інформацією, і, по-третє, ГІС здатні продукувати нове знання на основі використання досить широкого спектра аналітичних методів і процедур.

Будь-яка географічна інформаційна система складається з апаратного комплексу, програмного комплексу і інформаційного блока. У той самий час будь-яка геоінформаційна система забезпечує функції підтримки аналізу просторових даних. Процедури просторового аналізу і моделювання в ГІС реалізовані програмними засобами, тобто їх виконання є однією з функцій програмного комплексу ГІС. Однак з огляду на надзвичайно важливу роль аналітичних можливостей ГІС у виконанні ними їх функцій, а також широкий, але досить чітко обкреслений арсенал цих можливостей, уявляється доцільним виділення, принаймні при вивченні основ ГІС-технології, блока аналізу як четвертого обов'язкового компонента ГІС. Цілком виправданим, на мій погляд, є включення до складу компонентів ГІС і людей (розробників і користувачів), без яких неможливе існування останніх компонентів як системи. У цьому випадку ГІС є вже п'ятикомпонентними системами.

ГІС-технології - технологічна основа створення географічних інформаційних систем, що дозволяють реалізувати їхні функціональні можливості.

Застосування ГІС є ефективним в різноманітних сферах діяльності, де важливі знання про взаємне розташування та форму об'єктів у просторі (екологія, сільське господарство, управління природними ресурсами, земельні і майнові кадастри, комунікації, містобудування та ландшафтне проектування тощо).

У сучасних умовах, коли характерними ознаками суспільства стала загальна інформатизація, роль географічної інформації значно виросла. Географічна (або просторова, як її іще називають) компонента присутня в більшості даних про реальні об'єкти. Від 60 до 90 відсотків інформації, яка використовується в галузі територіального управління, має просторову природу. Тому географічні інформаційні системи в державному управлінні мають велике значення, активно розвиваються і поширюються.