Питання теорії мотивації

Для особистісних теорій мотивації основною задачею є виявлення та вивчення потреб людини. Вважається, що первинні потреби закладені генетично, а вторинні виробляються у ході пізнання та набуття досвіду як окремим індивідом протягом його життя, так і всім етносом протягом його становлення. У цих теоріях є спроби дати перелік всіх потреб або мотивів, здійснити їхню класифікацію.

У своїй об'ємній роботі Оллпорт і Одберг розглянули 18000 позначень особистісних рис, взятих з англійської мови. Вивчивши та доповнивши їх, після складної процедури багаторазового факторного аналізу Р.Б. Кеттелл скоротив їх кількість до 16 факторів, які він назвав "первинними базовими особистісними рисами". Структура особистості за Р.Б. Кеттеллом широко використовується у сучасній психології.

Як вважає X. Хекхаузен, одна з найбільш продуманих класифікацій належить Г. Мюррею. Останній виділяє 14 цінностей ("змістовних областей відносин "індивід - середовище"):

1) тіло, здоров'я;

2) власність, корисні предмети, гроші;

3) знання, факти, теорії;

4) прекрасне, чуттєві та хвилюючі образи;

5) світогляд, система цінностей;

6) афіліація, міжособистісні відносини;

7) сексуальність, у тому числі продовження роду;

8) об'єкти, які потребують допомоги, виховання дитини;

9) авторитет, влада над іншими;

10) престиж, репутація;

11) лідерство, керівництво;

12) джерела підтримки і допомога;

13) становище, рольові обов'язки і функції в групі;

14) група, соціальна система як цілісність.

Один з широко відомих авторів особистісних теорій Абрахам Маслоу застерігає від надмірного подрібнення мотивів [54]. Він виділяє п'ять типів потреб, які утворюють ієрархічну структуру, зображувану у вигляді піраміди (рис.1), причому потреби вищих рівнів не мотивують діяльність людини, доки не задоволені хоча б частково потреби нижчих рівнів. Таке твердження, як показали наступні дослідження, справджується не завжди. Віддаючи належне потребам нижчого рівня, А. Маслоу як засновник гуманістичної психології спрямовує свою увагу на потреби високого рівня (він називає їх потребами росту), особливо на потреби ціннісної самоактуалізації (самовираження, самореалізації).

Рис.1. Потреби, які викликають мотивацію праці

Маслоу критикує розбіжні переліки інстинктів та нижчих потреб за їхню спрямованість до минулого, коли людство животіло на рівні задоволення фізіологічних потреб. Людина з дитячого віку в онтогенезі, як все людство у своєму історичному розвитку, проходить шлях висхідної ієрархії мотивів.

Цікаві графіки зміни ролі мотивів за А. Маслоу в інтерпретації Д. Керча та ін. (рис.2). З розвитком особистості немовби рухаються хвилі мотивів, які витісняють одна одну. Кожен вищий мотив витісняє нижчий, а потім сам витісняється наступним у ієрархії мотивом.

Рис.2. Зміна ролі груп та мотивів за А. Маслоу із розвитком особистості у інтерпретації Д. Керча та ін. [105]

Роль самовираження не знижується ніколи. Це дає підставу А. Маслоу пропагувати розвиток групи потреб самореалізації, до складу якої входять прагнення до креативності, самостійності, відповідальності та інші важливі потенції людини.

Ідеї, близькі до теорії самореалізації А. Маслоу, розвивав видатний український філософ Г.С. Сковорода (1722-1794 pp). Він сповідував необхідність пошуку людиною свого призначення, культурно-історичного покликання, яке він називав "сродністю". Важливо знайти рідну для своєї душі діяльність, реалізувати себе в цьому, і тоді людина знайде щастя.

Наші уявлення про мотивацію розширює теорія К. Альдерфера [27, 41]). К. Альдерфер виділяє три ієрархічно розташовані групи потреб:

1) росту;

2) зв'язку;

3) існування.

До кола нижчих потреб - потреб існування - належать фізіологічні і, частково, безпеки за А. Маслоу. У групу потреб зв'язку входять соціальні та поваги за А. Маслоу, а також групової безпеки. Ця група потреб відбиває соціальну природу людини, її прагнення бути членом родини, мати колег, друзів, ворогів, начальників та підлеглих. Сукупність потреб росту, які займають найважливіше положення у ієрархії, є аналогічною до сукупності потреб самовираження за А. Маслоу, включаючи елементи прагнення до визнання.

Взагалі сам термін "потреби росту" є таким же важливим, як термін "самоактуалізація". Він підкреслює, що людині притаманне прагнення до розвитку, руху вперед, руху до деякої цілі.

К. Альдерфер, на відміну від А. Маслоу, вважає, що рух йде в обох напрямках - вгору, якщо задоволена потреба нижчого рівня, і вниз, якщо не задоволена потреба вищого рівня. За Альдельфером згадувана ієрархія відображає сходження вгору від більш конкретних потреб до більш абстрактних і сходження вниз від більш абстрактних до більш конкретних потреб. Рух вгору є результатом процесу задоволення потреб, рух униз - процесу фрустрації, тобто поразки в прагненні задовольнити потребу.

Девід Мак-Клелланд вважав за необхідне вивчати потреби вищих рівнів. Так, він розглянув потреби влади й успіху, які знаходяться десь між потребами у самовираженні і у повазі за Маслоу (див. рис.1).

Мак-Клелланд приділяв велику увагу мотивації досягнення. Ю. Козелецький її визначає так: "Ця мотивація є системою прагнень людини до оволодіння все вищими рівнями виробництва чи інтелекту, спрагою досконалості, у якій матеріальні блага як такі не відіграють принципової ролі" [38].

Люди з високою потребою досягнення прагнуть самостійно ставити перед собою цілі, обираючи такі задачі, які вони здатні вирішити. їм подобається приймати рішення і відповідати за їх наслідки. Співробітники, для яких більше значення становить сам процес досягнення, мають успіх у інноваціях. Мак-Клелланд вважає, що потреба досягнення може характеризувати не тільки окремих людей, але й певні суспільства. При цьому останні, як правило, мають ефективну економіку. В одному зі своїх досліджень Мак-Клелланд порівнював зростання виробництва електроенергії в 22 країнах із силою мотивації досягнення, визначеної за допомогою психометричних характеристик. Виявилося, що ріст прагнення до досягнення випереджав і певною мірою визначав економічний розвиток.

Люди, орієнтовані на неодмінний успіх, високоактивні в праці, але для них припустимим є лише помірний ризик. Їм властива висока самооцінка. Цю обставину повинен враховувати менеджер. Потреби досягнення, співучасті та володарювання в концепції Мак-Клелланда можуть співіснувати одна з одною.

Ю. Козелецький у своєму психологічному есе [38] розглядає губристичну мотивацію (від слова hubris - гордість, підтвердження власної цінності), під якою він розуміє стійке прагнення зміцнити та підвищити самооцінку (власної значимості). Виявити і особливо оцінити ефективність цієї мотивації важко, бо, будучи егоїстичною, вона, як правило, приховується суб'єктом або взагалі не усвідомлюється ним. Губристична мотивація тісно пов'язана з емоціями, вона є зростаючою. Хоча ця мотивація егоїстична, вона в багатьох випадках призводить до визначних результатів, корисних для суспільства.

Розглянута мотивація була використана під час організації соцзмагання, що спершу дало гарні результати. У подальшому виявилося звикання, той факт, що моральне стимулювання не підкріплювалося матеріальним, а також проявилися формалізм і сильна заорганізованість методу.

Губристична мотивація нерідко буває груповою, розповсюджуючись на трудові колективи, класи людей, нації, держави, причому часто вона не пов'язана із задоволенням об'єктивних потреб. Якщо людина не отримує високої оцінки своїм діям, вона застосовує паліативні засоби та замінники, як наприклад ілюзію безвиході, самоідеалізацію, міжособистісне оцінювання, аж до знищення супротивників та інші.

2. Високі цінності людини і пошук сенсу життя

"Гарні менеджери не тільки роблять гроші, але й створюють сенс існування для людей."

Е. Атос

З ряду особистісних теорій мотивації можна умовно виділити підгрупу ціннісних теорій, які вивчають високі потреби людини. До вивчення таких потреб нас уже підвели розглянуті раніше прагнення до самоактуалізації за А. Маслоу, пошук "сродності" у Г.С. Сковороди, прагнення до росту за К. Альдерфером та інші.

Корисно було б поговорити про мотивацію з погляду етики, деяких трансцендентних понять, які, інтеріоризовані психікою людини, стають могутніми мотивами поведінки людини, принаймні в історії нового часу. Тут, незважаючи на найменування об'єкта дослідження: "потреби", "цінності" чи "мотиви" - ми" поступово переходимо від власне особистісних явищ, таких як самореалізація, до співвідношення людини і соціуму.

Тут доцільно згадати вчення Еріха Фромма, яке автор називав "гуманістичним психоаналізом". Він розвивав ідеї 3. Фрейда з урахуванням соціальних факторів. Роботи Е. Фромма актуальні у наш час через критику авторитарних режимів, командно-бюрократичної системи управління, через підвищену увагу до творчих задатків людини, розгляд взаємодії людини і машинного середовища [100].

За Фроммом сутність людини виражається у його істинних потребах (рис.3). Першою з них є потреба у спілкуванні, міжіндивідуальних стосунках. Найбільш повною формою розкриття цієї потреби є любов. У ній людина віднаходить могутній душевний потенціал, гранично виявляючи власну сутність. Фромм розглядає любов як ключовий "образ-поняття".

Рис.3. "Істинні" потреби людини за Е. Фроммом

Другою потребою є прагнення до творчості як глибинної інтенції людини. Людині притаманні потяг до трансценденції, пошук ідеального. Вона прагне розсунути межі свого існування, створити світ нетлінних цінностей. Для цього вона використовує творчі сили, які присутні у кожному індивіді.

Третьою є потреба у відчутті глибокого коріння, яке гарантує міцність і безпеку буття. Це, зокрема, проявляється у пошуках кожною людиною родоводу. Вона бажає віднести себе до визначеного стабільного зв'язку.

Четверта потреба, виокремлена Фроммом, - це прагнення до ідентичності. У складному світі людині необхідна система орієнтації, яка дала б їй можливість ототожнювати себе з деяким визнаним образом. Щоб зрозуміти себе, потрібно співставити свої почуття з уявленнями про інші. Людина невгамовна у пошуках кумира.

П'ята потреба полягає у прагненні пізнання світу, розумінні змісту універсуму. Людина здатна піти на вогнище заради істини, і цього не можна пояснити з позиції раціональності. Неможливість реалізувати зазначені потреби призводить до трагічних наслідків, руйнування особистості.

Часто психологи замислювалися над тим, чим обумовлюється просоціальна поведінка людей, їх альтруїзм, тобто поведінка, яка здійснюється на благо інших людей без сподівання на винагороду. Тут можливі два випадки, які важко розрізнити: альтруїзм є рисою особистості або альтруїзм диктується етичними нормами.

Показовим у розгляді цих проблем є позиція класиків економічної науки. Здавалося б, вони повинні були обґрунтовувати суто економічні мотиви поведінки, але насправді це зовсім не так.

Альфред Маршалл пише [53]: "... економічні закони і докази є лише частиною матеріалу, який людській свідомості і здоровому глузду доводиться використовувати під час вирішення практичних проблем... Моральні мотиви також входять до складу тих сил, які економіст повинен брати до уваги... Завжди малося на увазі, що нормальні спонукальні мотиви її (людини) діяльності включають почуття прихильності до родини. Але якщо у ці мотиви входять і зазначені почуття, чому до них не слід віднести і всі інші альтруїстські мотиви діяльності, які так широко, всюди і за всіх часів розповсюджені серед усіх класів, що їхню наявність можна вважати загальним правилом?"

Такої ж позиції дотримувався Адам Сміт. Недарма він почав свою наукову діяльність як професор моральної філософії, причому центральна ідея А. Сміта про "невидиму руку" була вперше сформульована у "Теорії моральних почуттів", а не у більш відомій у нашій країні книзі про причини багатства народів.

Класифікація потреб людини за Е. Фроммом і висловлення А. Маршалла змушують нас уточнити деякі поняття, тим більше що це необхідно для пояснення результатів анкетних опитувань.

Психологи вважають, що "любов" у загальному значенні цього слова - "високий ступінь емоційно позитивного відношення, що виділяє його об'єкт серед інших і ставить його в центр життєвих потреб та інтересів суб'єкта" [72]. З цього можна зробити висновок, що любов, якщо не визначає, то, принаймні, підсилює деякі ціннісні орієнтації людини, забезпечує процес мотивації високою енергією. "Любов як культурно-історична універсалія є енергоінформаційною основою всіх культурних процесів. Жодне явище культури без любові відбутися не може", - говорять культурологи [109].

Івін стверджує, що види любові можна розташовувати у певній ієрархії, хоча вона і не є сталою. Ця ієрархія принципово відрізняється для колективістського суспільства (крайні прояви в новій історії - соціалізм сталінського типу і нацизм) та індивідуалістського суспільства (у новій історії - демократичне суспільство з ринковою економікою) [30].

На вищий ступінь індивідуалістське суспільство ставить любов до себе та еротичну любов. "Якщо хтось любить ближнього, але не любить самого себе, це доводить, що любов до ближнього не є справжньою. Любов заснована на ствердженні й повазі, і якщо людина не переживає цих почуттів по відношенню до самого себе, - адже Я врешті-решт теж людська істота і теж ближній, - то вони і зовсім не існують", - пише Е. Фромм.

Другий ступінь любові - це любов до ближнього: до дітей, батьків, братів і сестер і т.д. На думку багатьох філософів, така любов є кращою, перевіреною школою любові, "свого роду школою людяності" (Ф. Бекон). Третій ступінь - любов до кожної людини, четвертий - любов до батьківщини. Тут ми призупинимо розгляд (у Івіна - 9 ступенів), тому що решта не належить до теми нашого аналізу.

Рухаючись від першого ступеня любові до наступних, зменшується інтенсивність, емоційна складова, безпосередність і конкретність. Зменшується також кількість людей, підвладних цьому почуттю. З іншого боку, зростає соціальна складова любові.

У колективістському, наприклад соціалістичному суспільстві, ієрархія видів любові зовсім інша. На першому, вищому ступні стоїть любов до справи побудови нового досконалого суспільства, любов до батьківщини. Високо цінується абстрактна любов до людей взагалі. Засуджується любов до себе, яка ототожнюється з грубим егоїзмом. Любов до ближнього замінюється "любов'ю до дальнього". Останні слова належать Ф. Ніцше, що мав на увазі під "дальнім" людину майбутнього - сильну, яка володіє незвичайною волею, надлюдини.

Вимогу абстрактної любові до суспільства, людей взагалі критикував Гегель, який писав: "Любов до людей, яка повинна поширюватися на всіх, навіть на тих, про кого нічого не відомо, кого не знають, з ким не мають жодних зв'язків, ця всезагальна любов до людей є порожньою вигадкою, характерною для епох, не здатних обійтися без висування до задуманої речі ідеальних вимог, чеснот, і вихваляння у цих створених думкою образах своєю пишнотою, бо дійсність їх вкрай бідна".

При переході від першого і другого за Івіним ступенів до третього і четвертого любов стає настільки абстрактною, що вона ніби щезає і перетворюється у свою протилежність. Як відомо, сталінізм і нацизм відрізнялися зневагою до особистості й особливою жорстокістю до людини, за часів панування цих ідеологій були фізично знищені мільйони людей.

Правомірно стверджувати, що у континуумі цінностей: любов до себе, любов до ближнього, любов до кожного, любов до батьківщини, людського суспільства в цілому - існує певний раціональний баланс цінностей, їх консенсус. Не слід заохочувати ні крайній егоїзм, пріоритет суто фізіологічних потреб (хоча їх не можна виключати), ні відхід у далечінь, коли губиться реальний зміст і виправдуються будь-які засоби для задоволення, здавалося б, високої мети.

Дуже важливим для управління персоналом є інтерес багатьох людей до роботи як такої, їх трудоцентризм.

У Священному Писанні сказано: "... серце моє радувалося у всіх працях моїх, і це було моєю часткою від усіх праць моїх" (Еккл.2: 10).

А. Маршалл писав: "Прагнення до досконалості заради неї самої триває від Ньютона або Страдіварі до рибалки, який, навіть коли ніхто на нього не дивиться і коли він нікуди не поспішає, отримує задоволення від того, що він добре вправляється зі своїм суденцем, що воно добре побудоване і добре слухається його керування. Такого роду прагнення впливають на прояв вищих здібностей і народження найбільших винаходів" [53].

Взаємозв'язок мотивації й трудової діяльності докладно вивчався вітчизняними психологами [46, 48] та їх послідовниками за рубежем. Так, С.П. Рубінштейн писав: "... лише в міру того, як особистість предметно, об'єктивно реалізується в продуктах своєї праці, вона через них зростає і формується. Між особистістю і продуктами її праці, між тим, що вона є, і тим, що вона зробила, існує своєрідна діалектика".

Зв'язок між потребами і діяльністю досліджувався й економістами.А. Маршалл підкреслював, що "нові види діяльності прокладають дорогу новим потребам" [53]. І в іншому місці: "Заняття, за допомогою якого людина заробляє собі на життя, є об'єктом роздумів протягом переважної кількості годин, коли її розум ефективно працює; саме у ці години її характер формується під впливом того, як вона використовує свої здібності у праці, які думки і почуття ця праця в ній породжує і як складаються у неї стосунки з товаришами по роботі, роботодавцями або її підлеглими".

Любов людей до праці, прагнення до цікавої роботи, як і альтруїзм, можуть бути пояснені кількома причинами:

1) це є риса особистості;

2) цього вимагають етичні норми;

3) у праці людина шукає самореалізації;

4) у праці людина шукає сенс життя;

5) це зумовлено формуванням особистості в процесі праці, тобто впливом зовнішніх, об'єктивних факторів.

Розглядаючи високі цінності працюючої людини, проблему трудоцентризму, самореалізації в праці, не можна не зупинитися на енцикліці Папи Іоанна Павла II (в миру Кароля Войтили) про працю [108]. У посланні підкреслюється важливість цієї проблеми: "... людська праця є ключем, і до того ж, мабуть, найсуттєвішим ключем, до всього соціального питання, якщо ми намагаємося бачити його дійсно під кутом блага для людини. Якщо ж рішення, або швидше поступове рішення, цього соціального питання, яке постійно заново формується і заново посилюється, повинне йти так, щоб "людське життя зробити більш людським", тоді саме цей ключ - людська праця, набуває основного і вирішального значення".

Зазначено, що проблема праці повинна постійно переглядатися у зв'язку із змінами, що відбуваються у світі, зокрема з розвитком науки і техніки, інтелектуалізацією праці, розвитком всієї економіки і суспільства.

Акцентується увага на людині як суб'єкті праці, етичному значенні праці. "Це владарювання (мається на увазі владарювання над земними ресурсами відповідно до Біблії - прим. авт.) стосується суб'єктивної міри більше, ніж об'єктивної: ця міра обумовлює саму етичну сутність праці. Адже безсумнівно, що людська праця має свою етичну вартість, яка залишається прямо і безпосередньо пов'язаною з тим фактом, "що той, хто її виконує, є особистістю, є свідомим і вільним, тобто суб'єктом, що самовизначається".

Ще у посланнях Апостола Павла сказано: "Хто не хоче працювати, той і не їж".

У енцикліці відзначається, що, незважаючи на "важкі випробування у праці", усі знають, що праця є "загальним покликанням". "Праця - це благо людини, благо її людяності, адже через працю людина не тільки перетворює природу, пристосовуючи її до своїх потреб, але також реалізує себе як людина, а також, певною мірою, більше "стає людиною". Йдеться про "наскрізь позитивний і творчий, виховний і гідний характер людської праці". Виражається "найглибше переконання, що людська праця стосується не тільки економіки, але має також, і навіть насамперед, особисті цінності. Сама ж економічна система і процес виробництва виграють тоді, коли саме ці особисті цінності поважаються повною мірою".

Таким чином, стверджується самоцінність праці, її етичне значення, її важливість як засобу самореалізації.

Ще раз можна наголосити, що альтруїзм і любов до праці, потреба у творчості є важливими рушійними силами трудової діяльності. Поведінка, зумовлена цими мотивами, забезпечує повну самореалізацію особистості, високий ступінь задоволення людини своєю працею.

Розгляд ціннісних теорій мотивації неминуче вимагає філософських узагальнень. Так виникає питання про сенс життя.

"Здатність, яка формується протягом життя у деяких людей, осмислити життя у великому плані і розпізнати те, що в ньому дійсно вартісне, уміння не тільки віднайти засоби для вирішення випадково посталих задач, але і визначити самі задачі та ціль життя так, щоб по-справжньому знати, куди у житті йти і навіщо - це дещо нескінченно переважає усяку вченість, хоч би й остання володіла більшим запасом спеціальних знань, це дорогоцінна й рідкісна властивість - мудрість" [3].

Т. Пітере і Р. Уотерман так визначають одне із шести найбільш важливих спонукань людей, якими необхідно керувати менеджерам: "Ми вкрай потребуємо сенсу життя і готові на великі жертви заради тих інститутів, які наділять нас цим сенсом" [67].

Наскільки б абстрактним і далеким від наших насущних проблем не здавалося це питання, але перш, ніж думати про корпоративну культуру, потрібно вирішити для себе головне питання: для чого ми живемо, що є добро і зло. Згадаємо Т.Г. Шевченка:

"Один у другого питаєм,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? Чи то для зла?

Нащо живем? Чого бажаєм?."

Питання про зміст нашого життя і діяльності належить до вічних питань філософії, етики і психології. Так, його короткий аналіз міститься у популярному підручнику з філософії Спіркіна [87], а також у підручнику з етики В. Малахіва [51]. Ті чи інші аспекти цієї проблеми розглядаються багатьма теологами, філософами, соціологами і психологами.

Сенс життя - це регулятивне поняття, притаманне усякій світоглядній системі, яке витлумачує властиві цій системі моральні норми і цінності, показує, заради чого необхідна діяльність, що накладається для неї. Вважають, що сенс життя - це єдність протилежностей особистого і суспільного, їх міра, залежна від етапу історії.

У своїх працях А. Маслоу часто використовує образ драбини. Він пише: "Всі ці основні потреби (див. рис.1) можуть розглядатися як лише щаблі драбини, яка веде до самореалізації... ". І в іншому місці: "... складається враження, що у всього людства є одна-єдина цінність - далека ціль, до якої прагнуть усі люди. Різні автори називають її по-різному - самоактуалізацією, самореалізацією, інтеграцією, психологічним здоров'ям, індивідуалізацією, автономією, творчістю, продуктивністю - але всі вони сходяться у тому, що ця мета є реалізацією потенційних можливостей людини, усього, чим тільки може стати людина, тобто перетворенням його у повноцінну людину" [54].

Безсумнівний інтерес викликає концепція, запропонована В. Франклом - основоположником третьої Віденської психологічної школи.В. Франкл здобув надзвичайно широку для психолога популярність у 60-і роки, коли його книга "Людина у пошуках смислу" була видана загальним тиражем 2,5 млн. екз. На основі логічних висновків і об'ємної статистики Франкл доводить, що прагнення до пошуку і реалізації сенсу свого життя є вродженою мотиваційною здатністю людини як особистості, незалежно від її інтелекту, освіти, характеру, релігійності і т.д. Життя ставить перед людиною питання про сенс її існування, і людині доводиться щогодини відповідати на нього своїми діями. У структурі особистості є "ноетичний вимір", у якому локалізовані смисли. Цей вимір не зводиться до вимірів біологічних і навіть психологічних.

Смисл унікальний і неповторний, і можлива його змістовна оцінка через уявлення про цінності - деякі смислові універсали (останнім часом усе частіше говорять про "загальнолюдські цінності").

Тут доречно повернутися до А. Маслоу. У своїх останніх роботах він ввів у перелік мотивів "трансперсональні потреби" [54], тобто вимоги етики.

Людині властиво ранжувати потреби, ранжувати цінності. І це зрозуміло: те, що в даний момент і для цього конкретного індивіда є найважливішим, і буде найбільшою мірою мотивувати дію людини. Не можна не погодитися з А. Маслоу (про це говорять багато психологів, філософів, діячів науки та мистецтва) - це самореалізація, розкриття всіх можливостей людини. Однак тут чогось не вистачає. При підйомі описаною А. Маслоу драбиною суб'єктивних цінностей до самоактуалізації людина повинна враховувати моральні орієнтири, а також середовище, у якому вона знаходиться. Це дає підставу доповнити піраміду потреб. Насамперед це будуть не особистісні а, говорячи мовою А. Маслоу, "трансперсональні потреби", або, використовуючи термін В. Франкла, "ноетичний вимір", зокрема - це "потреба приносити користь людям", праця як етична норма.

Відомі слова Л.М. Толстого про те, що люди тільки роблять вигляд, що воюють, торгують, будують, головне ж, що вони роблять усе життя - це вирішують моральні проблеми.

І. Кант говорив: "Дві речі наповняють душу завжди новим і все сильнішим подивом і благоговінням, чим частіше і довше ми замислюємось над ними, - це зоряне небо наді мною і моральний закон у мені".

В даному випадку постулати великих релігій світу, міркування вчених і видатних письменників сходяться на платформі гуманізму.

Виникає спокуса, використовувавши піраміду А. Маслоу, зобразити символічно головні мотиви, які рухають людиною, як це показано на рис.4. Трансцендентну цінність - мораль - ми зобразили у вигляді сфери, бо сфера - символ досконалого. Вона не знаходиться усередині піраміди цінностей людини, не є просто найвищим щаблем у драбині цінностей, але лежить поза нею як вагома мета розвитку особистості поряд із самореалізацією. Особистість, розвиваючись, самореалізуючись, повинна співвідносити свої цінності та інтереси з моральними нормами (адже самореалізація може бути і у шахрайстві, мафіозній діяльності і т.д.). Але чи створює мораль лише обмеження у діяльності людини? Ні, поряд з цим вона створює і високі мотиви: усвідомлюючи, що вона чинить морально, наприклад, успішно працює для інших, людина активізується, працює більш ефективно.

Нагадаємо, що й у зображенні ієрархічної структури корпоративної культури загальна мораль, сенс життя були поставлені на верхнє місце. Як буде далі показано, це відповідає розумінню провідними компаніями світу своєї місії та їх основним принципам.

Рис.4. Система факторів, яка зумовлює поведінку людини

І все-таки сфера знаходиться не над вершиною піраміди, а певною мірою перетинається з її верхньою частиною, бо самореалізація людини має цінність сама по собі. Принципи системного підходу вимагають також, щоб на малюнку було зображене зовнішнє середовище.

Воно обмежене штриховою лінією; так підкреслюється умовність границі, що відокремлює частину середовища, з яким має справу людина і де можуть знаходитися зовнішні стимули її поведінки.

Очевидно, що запропонована схема є інтегрованою.

Вона враховує:

1) особистісні теорії (піраміда),

2) ціннісні (верхня частина піраміди і сфера),

3) ситуаційні (куб).

3. Мотивація як процес у певному середовищі та ситуації