Реабілітація осіб, що постраждали від насилля

На сьогоднішній день можна говорити про існування таких профілактичних заходів: медико-соціальні, організаційно-адміністративні, правові, педагогічні, економічні та політичні.

Не зважаючи на складність проведення соціально-профілактичних заходів, життєвий досвід багатьох поколінь наголошує на тому, що легше не допустити можливих проявів насилля, аніж долати його наслідки.

Висновок

Насильство, як випливає вже з етимології слова, є застосування сили, опора на силу, дія за допомогою сили. Проте не всяке застосування сили можна іменувати насильством. Про насильство можна говорити тоді, коли сила переламує силу. Але і тут потрібно уточнення, насильство має місце тільки у взаємовідносинах між людьми, оскільки вони мають вільну волю; воно в цьому сенсі громадське ставлення.

Зазвичай насильницькими вважаються дії одних людей, безпосередньо спрямовані проти життя і власності інших: вбивства, каліцтва, пограбування, напади, завоювання, погрози, розбої і так далі. Таке перерахування, хоча і надає проблемі емпіричну наочність, проте не розкриває її суті. У насильстві як специфічному акті міжлюдської комунікації істотно важливо розрізняти два аспекти. Один торкається цілей, контекстуального сенсу дій, того, заради чого дії робляться, другий - засобів, дій самих по собі.

Насильство розриває громадську комунікацію, руйнує її загальновизнані підстави, що отримали вираження в традиціях, звичаях, праві, інших формах культури. У цьому сенсі воно є завжди порушенням деякого договору, норми, правила, одностороннім виходом за прийняті рамки комунікації. Здійснюване у формі насильства руйнування людської комунікації не є тотальним. В процесі насильства одні індивіди (групи людей, співтовариства) нав'язують себе, свої цілі і норми іншим, прагнуть підпорядкувати їх собі. При цьому передбачається, що перші краще за других, що вони мають право так вчиняти. Насильство - не просто розриви комунікації, а такий розрив, який здійснюється як би за її власними законами; воно виправдовує себе тим, що нібито задає більш високу комунікативну основу. У цьому сенсі насильство є феномен культури і історії. Так, наприклад, воно, як правило виступає під прапором ідей загального блага і справедливості, оскільки саме ці ідеї є цементуючою основою людських відносин у рамках соціальних і політичних союзів.

Сьогодні насилля може проявити себе в будь-якій сфері суспільного життя: релігійній, економічній, політичній та навіть у сімейному колі. Воно може набувати найрізноманітніших форм та видів: фізичне, психологічне, економічне або сексуальне.

В наш час насилля набуває здатності до трансформації, це пояснює той факт, що його жертвою може стати будь-хто. Всі члени суспільства, не залежно від їх віку, раси, соціального положення, статі, віросповідання, можуть потрапити до групи ризику.

Причини насильницької поведінки приховані глибоко у підсвідомості людини. Так само як і жертвою, насильником може стати будь-яка особа, іноді навіть не навмисно. Головними особливостями, що включають особу до списку ймовірних насильників є: пережите раніше насилля, глибока емоційна або психічна травма, дія певних препаратів на свідомість і психіку людини, важкий психічний розлад, який унеможливлює адекватне сприйняття дійсності або спричиняє не вірні реакції на дії чи поведінку інших членів суспільства.

Враховуючи швидкість поширення проблеми насилля та її всеохопність постає нагальна проблема-боротьба з його наслідками. Останні залежать від виду скоєного насилля та його масштабів. Якщо мова йде про певні економічні збитки, матеріальні руйнації, то вирішення є очевидним-відшкодування, відбудова, відновлення. Однак, якщо мова заходить про завдану психічну та моральну шкоду вирішення ускладнюється.

Складність полягає у тому, що здорова психіка та гарний емоційний стан просто необхідні людині для успішного функціонування, діяльності, виконання покладених на неї соціальних функцій.

Після отримання шкоди для свого здоров`я та психіки, порушення звичного для людини перебігу справ, що відбувся в наслідок вчинення насильницьких дій, втрати життєвонеобхідних якостей і навичок, особа має потребу у повернені втраченого. Їй необхідна повторна соціалізіція, реінтеграція у здорове суспільство. З цією метою розробляються та впроваджуються в життя заходи соціально-реабілітаційної роботи.

Соціальна реабілітація - це комплекс заходів, спрямованих на відновлення зруйнованих або втрачених в силу яких-небудь причин громадських зв'язків і стосунків, соціально і особово значимих характеристик, властивостей і можливостей суб'єкта. Це усвідомлений, цілеспрямований, внутрішньо організований процес.

В процесі організації і здійснення діяльності по соціальній реабілітації важливо не лише допомогти людині або групі людей. Необхідно надати їм можливість активної життєдіяльності, гарантувати певний рівень соціальної стабільності, продемонструвати можливі перспективи усередині нового соціального статусу і сформувати відчуття власної значущості, потрібності і почуття відповідальності за свою подальшу життєдіяльність. Саме цим визначаються цілі і засоби процесу соціальної реабілітації.

До засобів соціальної реабілітації, які має в розпорядженні сучасне суспільство, можна віднести наступні системи:

- охорона здоров'я;

- освіта;

- професійна підготовка і перепідготовка;

- засоби масових комунікацій і масової інформації;

- організації і установи психологічної підтримки, допомоги і корекції;

- громадські і недержавні організації, працюючі в сфері вирішення специфічних соціальних і особових проблем.

Основні цілі соціальної реабілітації, можна охарактеризувати таким чином. По-перше, відновлення соціального статусу та соціальної позиції суб'єкта. По-друге, досягнення суб'єктом певного рівня соціальної, матеріальної і духовної незалежності. І, нарешті, по-третє, підвищення рівня соціальної адаптації суб'єкта до нових умов життєдіяльності.

Організовуючи свідомий і цілеспрямований процес досягнення цих цілей, необхідно пам'ятати, що часто об'єктом соціально-реабілітаційної діяльності виступає доросла людина, що сформувалася як особа, з системою потреб, що склалася, інтересів і ідеалів, із сталою системою умінь, знань і навичок. Ця обставина призводить до того, що, втративши звичні для неї можливості життєдіяльності, людина прагне до їх повного і абсолютного відновлення, причому в найкоротші терміни. Подібне прагнення може виражатися в тому, що вона відкидає спроби надати йому новий соціальний статус і нові можливості для самореалізації й життєдіяльності. Подібний опір є природною первинною реакцією людини на негативну зміну звичного образу і стилю життя. У подібних умовах, фахівець, організуючий процес соціальної реабілітації, повинен чітко уявляти собі наступне:

- в чому причина конкретної кризової ситуації, в якій опинився суб'єкт;

- наскільки актуальні і значимі для людини втрачені або зруйновані цінності і стосунки;

- які власні характеристики, потреби, можливості і здібності суб'єкта, на які можна спиратися, надаючи йому соціально реабілітаційну допомогу.

Залежно від характеру і змісту соціальних або особових проблем застосовуються наступні основні види соціальної реабілітації: соціально-медична, соціально-психологічна, соціально-педагогічна, юридична.

Кожен конкретний вид соціальної реабілітації визначає порядок і заходи по його практичній реалізації. Як би не відрізнялися між собою основні види соціальної реабілітації, проте, їх практичне здійснення припускає опору на ряд засадничих принципів:

1. Своєчасність і поетапність соціально-реабілітаційних заходів, що припускають своєчасне виявлення проблеми клієнта, організацію послідовної діяльності.

2. Диференційована, системність і комплексність, спрямовані на здійснення соціально-реабілітаційних заходів як єдиної, цілісної системи підтримки і допомоги.

3. Послідовність і безперервність в проведенні соціально-реабілітаційних заходів, реалізація чого дозволяє не лише відновити втрачені суб'єктом ресурси, але і передбачити можливе виникнення проблемних ситуацій в майбутньому.

4. Індивідуальний підхід до визначення об'єму, характеру і спрямованості соціально-реабілітаційних заходів.

5. Доступність соціально-реабілітаційної допомоги для всіх тих, що її потребують, незалежно від їх матеріального і майнового стану.

Кінцевою і основною метою процесу соціальної реабілітації є розвиток в людині прагнення до самостійної боротьби з труднощами, здібності до опору негативним впливам середовища і мобілізація своїх можливостей на створення власного «Я».

За для забезпечення безпеки, можливостей спокійного та гармонійного розвитку громадян та суспільства загалом, на національному, регіональному та міжнародному рівнях створюються програми захисту, впроваджуються новітні методи боротьби із проявами протиправної поведінки.

До найбільш відомих та ефективних законодавчих актів з питання забезпечення прав та безпеки людини відносяться:

1) Загальна декларація прав людини 1948 року;

2) Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року;

3) Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року;

4) Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року;

5) Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього 1948 року;

6) Міжнародна конвенція про ліквідацію усіх форм расової дискримінації 1966 року;

7) Конвенція про припинення злочину апартеїду і покарання за нього 1973 року;

8) Конвенція про ліквідацію усіх форм дискримінації у відношенні до жінок 1979 року

9) Конвенція про права дитини 1989 року.

До суто українських законодавчих актів, що забезпечують додержання загальнолюдських прав та свобод громадян можна віднести: Закон України «Про попередження насильства в сім`ї»; Кримінальний Кодекс України; Сімейний Кодекс України.

Розробка державних програм із соціально-реабілітаційної роботи з жертвами насилля, сприяння впровадженню нових, інноваційних форм та методів роботи в цьому напрямку має стати одним з провідних напрямків діяльності в сфері соціальної політики. Це пояснюється тим, що життя, здоров`я та благополуччя громадян є основною цінністю суспільства.

насилля жертва реабілітація профілактика

Список джерел

1. Бородин С.В. Квалификация преступлений против жизни. М., 1977.

2. Гаухман Л.Д. Борьба с насильственными посягательствами. М., 1969.

3. Гаухман Л.Д, Насилие как средство совершения преступления. М., 1974.

4. Григорьев С.И., Гуслякова Л.Г., и др. Теория и методология социальной работы. - М.: Наука, 1994.

5. Даль В. Толковый словарь. М., 1956.

6. Иванова В.Ф. Социология и психология конфликтов. М., 2000.

7. История теоретической социологии: В 4 т. М., 2000.

8. Кудрявцев В.Н. Право и поведение. М., 1978.

9. Коломинский Я.Л. Человек: психология. - М.: Просвещение, 1986.

10. Л.Д. Троцкий. Их мораль и наша. // Этическая мысль. 1991. Ред. А.А. Гусейнов.М.1992. С. 240.

11. Основы социальной работы: Учебник / отв. ред. П.Д. Павленок. - М.: Инфра, 2007. - 358 с.

12. Перлз Ф.С. Внутри и вне помойного ведра / Перлз Ф.С., Гудмен П. Практикум по гештальттерапии. - СПб.: Петербург - XXI век, 1995.

13. Скотт Дж.Г. Конфликты. Пути их преодоления. - К., 1991.

14. Социальная работа: теория и практика: Учебное пособие / Отв. ред. д.и.н., проф. Е.И. Холостова и др. - М.: ИНФА-М, 2004. - 427 с. - (Высшее образование).

15. Соціальні проблеми: оцінки й шляхи їх вирішення. - К., 1995.

16. Толстой Л.Н. Полн.собр. соч. в 90 томах Т. 28. С. 190-191.

17. Тетерский С.В. Введение в социальную работу: Учебное пособие. - М.: Академический проект, 2000. - 496 с.

18. Франк Л.В. Виктимология и всектимность. - Душанбе: Ифрон, 1972.

Размещено на Allbest.ru