Уява виникає на ґрунті потреби в передбаченні результатів дії: первісна людина не могла б виконувати дію, не усвідомлюючи її мети. Можливості задоволення такої потреби приховані, очевидно, в пам'яті. Саме уявлення пам'яті, які в образній формі закріплюють досвід взаємин людини з природою, створюють підстави для відображення очікуваного. Вже вони несуть у собі значення, користуючись якими людина будує образ світу, спочатку мимовільно, а потім і довільно оперуючи наочними образами реальності [18, с. 67].

Це шлях, на якому виникає здатність об'єднувати елементи образів інших об'єктів для задоволення потреби вже ширшого змісту - потреби в майбутньому, в образах того, що має бути. Він пролягає через особливості первісної свідомості, зокрема ті, що стосуються відображення зв'язку подій у часі. Так, первісна людина легко припускає, що одна й та сама істота може в один і той самий час перебувати у двох або кількох місцях, і вірить в безпосередній зв'язок між цими подіями. Очевидно, первісна свідомість, як і мислення дитини, синкретична, тобто така, в якій об'єкт дається у його нерозчленованих властивостях. Навіть кількісні відношення сприймаються нею як якісні цілісності: щоб полічити суму - одиницю за одиницею - вона спочатку розбиває її на групи, кожна з яких наповнюється містичними значеннями. Відповідно те, що є «тут і тепер», може водночас бути «там і колись» [20, c. 122].

Це там і колись і є тим наочним образом, в якому майбутнє синкретично пов'язане з минулим.

Історіогенез уяви полягає в порушенні синкретичності - співвіднесенні образу з подіями, що відбуваються в часі (в минулому, теперішньому, майбутньому).

Першими практичними діями, що виконували функцію такого співвіднесення, були магії. За принципом, покладеним в їх основу, предмети, які вже колись були пов'язані між собою, продовжують впливати один на одного і тоді, коли взаємодія між ними припинилася, Колективне уявлення про зв'язок між подіями конкретизується в дії, яка його реально утверджує, але вже тут має місце прагнення вплинути на перебіг подій, а отже, й на майбутнє. В Лаосі мисливець, ідучи полювати на слонів, забороняв своїй дружині стригти волосся або мастити тіло за його відсутності: якщо вона стригтиме волосся, то слон розірве сіті, якщо змащуватиметься, то тварина вислизне з пастки. Це синкретичний образ, у якому можливе майбутнє щільно пов'язане з теперішнім і минулим.

Проте такий зв'язок увесь час порушується, це вже виразно демонструє ритуал, за своєю сутністю спрямований проти фатальної зчепленості подій. Виконуючи ритуал, людина певна того, що акти, здійснені саме в цей час і в цьому місці, впливають на предмети і явища в Іншому місці і в інший час.

Це вже дія, що втілює образ бажаного, і перша форма уяви як компонента первісної свідомості [21, с. 123].

Школою подальшого історіогенезу уяви стає-первІсне мистецтво. На стіні печери Ле-Труа-Фрер у Франції було знайдено вирізану і пофарбовану в чорний колір загадкову фігуру, в якої були ноги і тіло людини, хвіст коня, лапи ведмедя, борода сарни, дзьоб сови, очі вовка, роги і вуха оленя.

Це витвір кроманьйонця, і він є виразним свідченням того, що, комбінуючи уявлення пам'яті, первісна людина створює образи, які лише віддалено нагадують дійсність, демонструє здатність виходити за межі чуттєвого досвіду й будувати образ можливого. Тут ми вже бачимо крок до виходу на якісно новий простір життя - простір ідеального перетворення реальності.

Цей вихід здійснюється, знову-таки, шляхом дії, в процесі якої ці образи виникають і завдяки якій отримують матеріалізовану форму існування (у вигляді того ж малюнку чи то прикраси). З ускладненням дії, розширенням стосунків людини з природою, вдосконаленням мовлення ускладнюються форми такої матеріалізації, їх носіями стають містичні значення, про що свідчать, наприклад, міфи.

Позбавившись безпосередньої залежності від дії, уява дістає власну логіку розвитку - вже як особлива внутрішня діяльність. Простір життя, відповідно, розширюється: у людини з'являється засіб для створення образу бажаного майбутнього. Потреба в майбутньому спонукає до втілення образу в дійсність [27, c. 145].

Цей простір розширюється стрімкими темпами. Людині знадобилися сотні тисяч років, щоб навчитися добувати вогонь, сіяти хліб, писати. Тисячоліття вона йшла від вітряка до парової машини, століття - від з'ясування властивостей електричного струму до його широкого застосування. Від появи ідеї про можливість ланцюгової уранової реакції до її втілення пройшло десятиліття. Нові моделі сучасних комп'ютерів розробляються швидше, ніж користувачі встигають опановувати попередні зразки. Уява, безперечно, є засобом творчості. За допомогою уяви людина змінює світ і саму себе.

Та все ж не уява, а діяльність, практика визначає розвиток людства. Хоч би яким віддаленим від дійсності був образ уяви, він будується за її законами. Підраховано, наприклад, що з 108 фантастичних ідей, які висунув у своїх творах Жуль Верн, нездійсненими виявилися (та й то виходячи із сучасних можливостей) тільки 10, а з 50 подібних ідей О. Беляєва їх було тільки 3. Отже, письменник, навіть не дбаючи про те, чи відповідають дійсності продукти його уяви, створює образи, відповідаючи на запити практики і виходячи зі свого чуттєвого досвіду, тобто джерелом історіогенезу уяви є діяльність людини, в ході якої постають і потреби, і засоби їх задоволення. Уява наче поєднує їх між собою, беручи «матеріал» для цього із дійсності, шляхом її ідеального перетворення. При цьому уява випереджає практику, хоч остання залишається критерієм її істинності. Напевно, тому принаймні двічі було винайдено паровоз, повітряну кулю, підводний човен, кондиціонер, монорельсову дорогу. Практика, звичайно ж в особі конкретних людей, чинить опір новому. Наполеон оголосив Р. Фултона шарлатаном, коли той запропонував замінити вітрильники на винайдені ним пароплави і підводні човни. Німецьке фізичне товариство звинуватило А. Ейнштейна, після оприлюднення ним теорії відносності, в «спекулятивних вигадках» [3, с. 57].

Отже, історіогенез уяви постає в межах стосунків людини зі світом, Поступово уява стає помітним чинником життя: відповідно до потреби в майбутньому людина створює образ бажаного і втілює його в дійсність. Це вже внутрішня діяльність, що збагачує діяльність зовнішню й стає необхідною умовою творчості.

1.2 Специфічні риси онтогенезу уяви

Онтогенез уяви (а це стосується й інших складових пізнавальної функції психіки) йде, загалом, тим самим шляхом, що й історіогенез. Справді, розвиток уяви у дошкільному віці супроводжує ускладнення процесів діяльності, про що свідчить, зокрема, динаміка гри.

Спочатку ігрові дії мають максимально розгорнутий характер і потребують матеріального опертя на предмети чи їх замінники. Тут дитина може будь-який предмет перетворити на що завгодно. Проте уява ще не виходить за межі її ігрового використання, а існує у формі відповідної предметної дії. Тільки у дошкільному віці діти починають оперувати ігровими замінниками реальних предметів. У цей час у структурі предметної дії з'являються операції: дитина тепер у змозі за допомогою рухів показати дорослому, як вона виконуватиме ту чи ту дію. В дії, таким чином, з'являється опосередковуючий її момент - попередня в плані уяви підготовка до дії. Гра відповідно ускладнюється [7, с. 90].

У зв'язку з розвитком мовлення ігрові дії позначаються, скорочуються, узагальнюються і вже менше потребують матеріального опертя. Характерно, що затримка в мовному розвитку зумовлює помітне зниження продуктивності уяви. Граючись, дитина здійснює «відліт» від дійсності, для чого абстрагується від реального значення предметів. Більше того, предмет отримує нове значення, зумовлене тією функцією, яку він виконує у грі.

Це вже продукт уяви, що виникає у межах гри. Проте дитина ще не уявляє ігрової ситуації, доки не починає грати. Тільки у грі предмет немов розпадається на його речові властивості та ігрове значення. Отже, не уява визначає гру, а гра робить необхідною і породжує уяву.

Подальший розвиток уяви відбувається у рольовій грі, яка взагалі ґрунтується на заміщенні реальних стосунків між людьми уявними. Відтак, царина оперування значеннями розширюється: це вже не речі, це явища ідеального. Змінюється й механізм уяви. Якщо до цього вона існувала у вигляді зовнішньої дії, то тепер - внутрішньої: тільки споглядаючи іграшки, а то й без них, старші дошкільники розігрують вельми складні сюжети в образному плані. Це вже власне уява - активне оперування образами, що обслуговує гру. Вона є складником цієї діяльності і визначає її особливості: знаючи про нереальність ігрової ситуації, дитина негативно реагує на спроби дорослого внести в неї реальні зміни. Дитина грає, послуговуючись уявою [24, с. 90].

Уява є й необхідною передумовою слухання дошкільником казок, перегляду «мультиків», повсякденного спілкування з дорослими. Взагалі, дошкільний вік - сенситивний період бурхливого розвитку уяви.

Чи не найяскравішим свідченням цього є дитячі малюнки. Дошкільник, як правило, багато і охоче малює, виявляючи в такий спосіб особливості свого бачення світу. Головна з них полягає у тому, що світ зображається не таким, яким дитина повинна була б його бачити, а таким, яким вона його знає. Стіни будинку вона малює в один ряд, а речі в ньому так, нібито стіни прозорі; одне око на обличчі може бути зображене у профіль, інше - анфас, а то й взагалі поза обличчям. Як і в грі, зображення мають мінливі значення: те, що було «людиною», може стати «машиною», «крокодилом». Крім того, від початку малювання і до нього завершення задум малюнка може змінюватися кілька разів.

Усе це дає змогу розглядати дитяче малювання як своєрідний вид творчості. За В.А. Роменцем, це образотворча модифікація гри з усіма властивими їй рисами: вживанням і перенесенням у ситуацію, наслідуванням, уявою. І якщо за змістом малюнок є грою, то за формою - естетичним освоєнням дійсності. Малюючи, дитина відтворює світ, у якому живе, і своє місце у ньому [26, с. 89]

Дослідження показують, що з віком розвиток уяви уповільнюється, поступається розвиткові мислення. Навіть складається враження, що її значення в подальшому житті індивіда неухильно зменшується. Про це свідчить закон (ефект) Рібо, за яким перша стадія розвитку уяви починається з трьох років життя дитини і охоплює дошкільний, підлітковий вік, юність. У цей час уява не залежить від мислення, але у зв'язку з формуванням останнього між ними виникають антагоністичні стосунки. Наступна стадія характерна послабленням ролі уяви і посиленням здатності міркувати. На третій стадії уява підпорядковується мисленню, тому у більшості людей вона занепадає і лише у деяких підноситься над мисленням, стаючи справді творчою силою [30, c. 88].

Якщо розуміти уяву лише як «відліт» від дійсності, то це справді так, У процесі навчання, як відомо, на зміну образним компонентам пізнавальної діяльності поступово приходять словесно-логічні, понятійні. Тепер вони виконують функцію абстрагування і побудови образу шуканого. Проте образ шуканого і образ бажаного - явища не тотожні. Якщо перший зумовлений задачею і підпорядкований умовам її розв'язання, то другий - потребою і є формою її задоволення. Завдяки уяві формується й мета діяльності, й ідеальні способи її досягнення. При цьому (і це істотно) сукупність різновіддалених цілей характеризує стратегію і тактику життя індивіда як особистості. Це вже специфічна функція уяви - обслуговування майбутнього.

З розвитком діяльності взаємовідносини уяви та інших пізнавальних процесів, у тому числі й з мислення, міняються, але від цього її роль у діяльності не зменшується.

Так, у навчальній діяльності уява бере активну участь у відтворенні умов задач і пошукові шляхів їх розв'язку. Є чимало задач, які потребують створення наочного образу шуканого. Особливо помітною є роль уяви в літературній і художній творчості, де вона безпосередньо визначає і виникнення творчого задуму, і процес його втілення. Надзвичайно важливою є уява і в професії актора, на чому наголошував К.С. Станіславський у праці «Робота актора над собою». Слід зазначити, що уяву він розумів як внутрішню активність, органічний елемент сценічної дії. Не є винятком і педагогічна діяльність: учитель має передбачати наслідки своїх дій і співвідносити їх з образом бажаного. Та й у начебто нетворчій діяльності уява безпосередньо відбивається і на її процесі, і на результаті. Для того щоб зробити якусь річ, спочатку потрібно створити відповідний наочний образ, від якості якого ця річ залежатиме. Ось чому будь-яка річ є, за висловом Т. Рібо, «кристалізованою уявою» [16, с. 156].

Виразно характеризує уяву наукове пізнання. Незважаючи на переважне значення мислення у цьому разі, уява нерідко є необхідним засобом побудови наукової гіпотези, проведення масленого експерименту, осмислення нових фактів.

Коли Е. Резерфорд (1871-1937) з'ясував, що а-частинки при бомбардуванні золотої фольги відхиляються від свого руху в середньому на 2-3°, а деякі з них - на 90°, то пояснити їх поведінку йому допомогло порівняння з поведінкою комети, що потрапила в поле тяжіння Сонця. Проте цей образ не давав можливості зрозуміти, як міг нейтральний атом золота діяти на позитивно заряджену а-частинку. Тоді вчений зробив наступний крок: уявив, що комета взаємодіє не з усією Сонячною системою, а лише з її центральним ядром - Сонцем. Звідси випливав висновок: причину того, що деякі частинки відхиляються на більший, ніж звичайно, кут, слід шукати у структурі самого атома. Так було створено планетарну модель останнього.

Уява виникає на ґрунті потреб індивіда і тому щільно пов'язана з емоціями. Уяву збуджує те, що відповідає потребам і має емоційний відгук. Коли представників племені, що загубилося в пустельних районах Австралії, привезли в сучасне місто, то найбільший подив викликали в них не багатоповерхові будинки та автомобілі, а звичайний сірник, запалений одним з присутніх. Південноамериканського Індійця, який вперше опинився в місті, не здивували досягнення технічної думки, але він не зміг приховати подиву, коли вперше побачив велосипед: «Дивовижно - біжиш і крутиш колесо», - вигукнув він. Захоплення у членів сім'ї Ликових, що з 1929 р. переховувалися від переслідувань за релігійні переконання у важкодоступній місцевості Західних Саян, викликав звичайний целофановий мішечок [32, с. 68].

Виникаючи на ґрунті потреб, уява змінює свої функції залежно від їх змісту. Якщо на рівні індивіда це потреба в освоєнні дійсності, то й уява обслуговує поточну діяльність, зокрема пізнавальну. На рівні особистості це потреби в самореалізації, самоствердженні, творчості тощо. Фактично, це складники потреби в майбутньому, яка спонукає людину розширювати простір свого життя. Уява стає тут самостійною діяльністю, життєвою силою, за допомогою якої індивід долає найскладніші перешкоди і досягає най віддаленішої мети. К.С. Станіславський писав уже згадуваний твір впродовж тридцяти років і до останнього подиху: він творив, втілюючи в нього і своє минуле, і своє майбутнє - свою особистість, У Д. І. Менделєєва ідея про можливість зіставлення хімічних елементів за їх атомною вагою виникла майже раптово, але цьому передувало 15 років щоденної виснажливої праці, її ж подальша конкретизація тривала до останніх днів життя вченого.

Отже, особистість використовує уяву як засіб творчості. Це творча уява, що має свої процесуальні характеристики, спільні і для літературної, і для художньої, і для технічної, і для наукової творчості. В усіх випадках вона бере участь у виникненні гіпотези та проведенні масленого експерименту - зіставлення образу і наявних можливостей його втілення. Все це характеризує творчу уяву як багатогранну живу модель світу, в якій «предмет пізнання ніби оживає, відкриває свою внутрішню суть.

Випадки розладу уяви вказують на те, що вона здійснюється конкретними фізіологічними механізмами. Так, хворий, що страждав правостороннім паралічем, але був спроможний повторювати почуті слова, розуміти їх і писати, не міг повторити фразу: «Я вмію добре писати моєю правою рукою». Він завжди міняв слово «правою» на слово «лівою», бо вмів писати тепер тільки лівою рукою. Дивлячись у вікно, він не міг повторити фразу: «Сьогодні йде дощ» або «Сьогодні погана погода», якщо це не відповідало дійсності. Хворий втратив здатність уявляти [19, с. 122].

Очевидно, переважно у лівій півкулі (а саме вона виявилась заблокованою у цьому разі) розміщені нервові центри, що відповідають за роботу механізмів уяви. З ними пов'язана гіпоталамолімбічна система, яка обслуговує емоції, адже емоції збуджують уяву, а уява зумовлює емоційні стани, в тому числі й такі, які відбиваються на роботі організму. Під впливом образів уяви прискорюються або вповільнюються серцеві скорочення, підвищується або знижується кров'яний тиск, посилюється або послаблюється потовиділення. Вони ж виявляються у м'язовій активності - постають у вигляді ідеомоторних (від гр. - ідея, образ і лат. motor - той, що рухає) актів - мимовільних рухів м'язів, що супроводжують уявлення про них.

Отже, уява не лише ґрунтується на роботі мозку, а й сама справляє вплив на його роботу, виявляючи себе як реальний чинник життя у всіх його проявах.

1.3 Сукупність різних видів уяви

Уява поділяється на види залежно від способів утворення нових образів. Відтак вона може бути пасивною та активною.

Пасивна уява - мимовільне або довільне створення образів, не призначених для втілення в дійсність. До цього виду уяви належать сновидіння, фантазування та ілюзії.

Сновидіння - певним чином організована система образів, що мимовільно виникають під час сну - стану, протилежного неспанню, ознакою якого є відключеність організму від зовнішніх впливів. Аналіз електроенцефалограм біоелектричної активності мозку показує, що у всіх людей, починаючи з дворічного віку, регулярно бувають сновидіння, при цьому більшість запам'ятовує їх зміст. Встановлено також, що спляча людина проходить через фази «повільного» і «швидкого» сну. Під час першої фази спостерігається пригнічення життєво важливих функцій організму (дихання, серцевого ритму, тонусу мускулататури), під час другої - їх активізація, яка охоплює й ті ділянки нори, де зберігаються сліди минулих вражень. Саме друга фаза супроводжується сновидіннями - фантастичними сюжетами, яким здавна приписується віщий сенс [28, c. 267].

Відомо чимало теорій, що пояснюють природу сновидінь. За І. М. Сеченовим, наприклад, сновидіння - небувале поєднання колишніх вражень, за І. П. Павловим - наслідок хаотичного розгальмування кори головного мозку. Предметом особливої уваги стали сновидіння для класичного та модифікованих варіантів психоаналізу [9, с. 190].

Сновидіння тлумачаться тут як робота, спрямована на символічне здійснення бажань індивіда, а їх аналіз - як шлях до несвідомого індивіда, його конфліктів. Проте в будь-якому разі сновидіння мають розглядатися в контексті життя конкретного індивіда. К. Юнг демонструє це на прикладі одного й того ж сновидіння, яке бачить молодий обережний та старий хворий чоловік авантюрного складу. У сні група людей скаче верхи на конях, сплячий очолює рух; він стрибає через канаву, наповнену водою, ї перестрибує її, інші падають. За Юнгом, в такий спосіб несвідоме розкриває перед людиною похилого віку, як вона жила, а молодій підказує, як потрібно жити.

У сновидіннях дійсно має місце не лише минуле. В силу спадкоємного зв'язку між минулим і майбутнім вони можуть мати і прогностичне значення. Образ сновидіння, як і уяви взагалі, це образ бажаного майбутнього, що несе в собі прагнення до втілення. Тому сновидіння може бути символічним задоволенням актуалізованих потреб індивіда у напрямку, накресленому несвідомим. Однак це може бути й продовженням роботи свідомості у стані неспання. Коли Д. І. Менделєєв, розклавши, нарешті, свій «хімічний пасьянс» у порядку зменшення атомної маси елементів, заснув, то побачив уві сні таблицю з кращим варіантом: розміщенням елементів у зворотному порядку. Прокинувшись, він записав її, внісши лише одну правку [33, c. 123].

Фантазування (від гр. - уява) - довільне оперування образами уяви, що має задовольнити потребу, на шляху реального задоволення якої є перешкоди. Тому фантазування є ілюзорним засобом задоволення потреби, створенням образів, що усвідомлюються як приємні, але нездійсненні. Ці образи узгоджуються з емоціями, відповідають певному змісту несвідомого і свідомості. Особливо часто фантазують у підлітковому та юнацькому віці. Для підлітка це спосіб «розшуку незвичайного за межами наявного», для юнака - «заперечення буденного» [9, с. 34].

Напевне, всім людям властиво фантазувати про приємне, але нездійсненне. Це характеризує уяву як явище, що дає можливість індивідові розширити обрії свого життя.

Ілюзії уяви мають місце у сприйманні об'єктів зі спотворенням окремих їхніх властивостей. На відміну від ілюзій сприймання, яке викликається особливостями будови об'єкта, ілюзії уяви є наслідком привнесення в образ змісту уявлень пам'яті. Так буває, коли індивід помиляється, вважаючи одну людину за іншу, або переймається емоцією страху. У останньому випадку він може сприйняти неживий предмет як живий і такий, що чимось загрожує. Причому ілюзорний образ ототожнюється з об'єктом сприймання і розцінюється як реально існуючий. Інколи ілюзії уяви виникають водночас у всіх членів спільноти під впливом таких характеристик спілкування, як зараження та навіювання [22, с. 124].

Активна уява - процес довільного створення індивідом наочних образів. Він має відтворювальний і творчий характер.

Відтеорювальна (репродуктивна) уява обслуговує сприймання та відтворення об'єктів, які потребують представлення у формі наочних образів. Діяльність, у межах якої функціонує цей вид уяви, має переважно репродуктивний характер. Це читання описів, креслень, розглядання малюнків, схем, тобто все те, що підпорядковане завданню в образній формі відтворити явище, якого немає в досвіді індивіда. Функцію засобу розв'язання такого завдання виконує й наочно-образне мислення, але уява доповнює його роботу, даючи змогу вийти за межі даних і створити наочний образ, значно «багатший» за чуттєвий. Якщо мислення дає образ схеми об'єкта, то уява насичує і доповнює цю схему додатковим, і не завжди зайвим, матеріалом.

Це саме стосується і сприймання. Візьмемо два описи одного й того ж малюнка, виконані третьокласниками. Перший; «Слони купаються. Слон викупався і пішов сохнути. Слониха почала купати слоненя». Другий: «Слоненя маленьке, його одного залишати в лісі не можна, слониха прийшла, взяла слоненятко і пішла. Слон також прийшов, зачепив хоботом за пальму, хотів слоненятку солодке дістати». Другий опис підкреслює «доповнювальну» функцію уяви і в процесах сприймання [6, с. 134].

Загалом відтворювальна уява є необхідним засобом, користуючись яким дитина створює ігрову ситуацію, школяр засвоює навчальний матеріал, дорослий вивчає результати діяльності інших людей.

Творча (продуктивна) уява - це створення нових наочних образів, які можуть бути втілені в оригінальних і суспільне цінних продуктах. За В.А. Роменцем, такі образи підкоряються принципові індивідуалізації - вони унікальні й самобутні, несуть в собі індивідуальність їхнього суб'єкта, суб'єкта з актуалізованою потребою у творчості - втіленні своїх здібностей.

Творча уява відзначається складністю процесуальних характеристик і функціонує на рівні всіх складників діяльності. В межах певної діяльності вона бере участь у формуванні задуму створення нового продукту, на рівні дій - у формуванні мети, на рівні умов - у пошукові способів (операцій) їх втілення. При цьому уява взаємодіє з іншими пізнавальними процесами, насамперед через мислення, без якого створення нового продукту було б неможливим.

Зразком творчої уяви є мрія - внутрішня діяльність, що полягає у створенні образу бажаного майбутнього. Змістом мрії є те, що пов'язане зі спрямованістю індивіда, позицією особистості [4, с. 19].

Зрозуміло, що мрії егоцентричної особистості пов'язані переважно з її добробутом, а мрії нормативної особистості - з майбутнім інших людей, людства в цілому. Мрія характеризує той ідеал, якого прагне особистість і який може стати ідеальним мотивом, що змушує наполегливо, всупереч перешкодам, боротися за її втілення.

Творча уява може бути художньою і науковою. Хоч такий поділ є певною мірою умовним, однак згідно з принципом індивідуалізації перша подає загальне як індивідуальне, а друга, навпаки, має справу з максимально узагальненим образом: індивідуальне в ньому лише підтверджує загальне.

Художня уява створює ефект присутності - перенесення у вигаданий світ. У науковій уяві має місце протилежний процес: заперечення ефекту присутності та обґрунтування незалежно від того, хто сприймає існування якогось явища. Проте в будь-якому разі «людина, яка творить і має в своїй уяві цілісний образ, обирає лише різні способи його викладу, надаючи людині, яка сприймає, можливість розуміти, образно відтворювати, доповнювати». Відтак на перший план виступає процесуальна характеристика уяви [2, с. 67].

2. Методичні аспекти дослідження та особливості використання уяви в психотерапії

2.1 Методичні засади дослідження уяви

Слово «психодіагностика» має в психології два основних значення. Одне з них співвідносить дане слово з назвою відповідної області наукових психологічних знань і досліджень, а інше вказує на специфічну область практичного застосування психологічних знань. Як сфера науки психодіагностика містить у собі принципи, процедури й способи перевірки науковості різних методів психодіагностики. Як область практики вона орієнтована на професійні знання й уміння, пов'язані із практичним застосуванням її методів. І в тому й в іншому випадку мова йде про способи оцінки психологічних процесів, властивостей і станів людини. Теоретична психодіагностика науково обґрунтовує, як те краще зробити, а практична психодіагностика показує, як це варто робити правильно й надійно.

У сучасній психології застосовується чимало різних методів психодіагностики, однак далеко не всі з них можна назвати науково обґрунтованими. Крім того, серед них є дослідницькі й властиво психодіагностичні методи. Остання назва ставиться тільки до тієї групи методів, які використаються в оцінних цілях, тобто дозволяють одержувати точні кількісні і якісні характеристики досліджуваних психологічних властивостей. Методи, які не переслідують дану мету й призначені тільки для вивчення психологічних процесів, властивостей і станів людини, звуться дослідницьких. Вони звичайно застосовуються в емпіричних експериментальних наукових дослідженнях, основна мета яких - одержання достовірних знань [10, с. 34].

Уява, або вторинний образ, - це відтворений суб'єктом образ предмета, що ґрунтується на минулому досвіді цього суб'єкта й виникаючий під час відсутності впливу предмета на його органи почуттів. Як і сприйняття, уява наочна. Однак від сприйняттів вона відрізняється меншою яскравістю, фрагментарністю (при наявності цілісного образа об'єкта в ньому можуть бути відсутніми деякі деталі), нестійкістю (їм властива мінливість, «плинність» деталей, властивостей). Образи уяви відрізняються від образів сприйняття також узагальненістю. Узагальненість образа може бути виражена в різному ступені, а саме від конкретного уявлення предмета в умовах приватного моменту до абстрактного образа цілого класу об'єктів. Високо узагальнена уява властива системі мислення.

Уява полімодальна, тобто містить у собі тактильно-кінестетичні, візуальні, слухові та інші складові. Однак у кожнім конкретному уявному образі якась модальність виявляється провідною: так, виділяються слухові, смакові й інші види уяви. Найбільшу роль у психічній діяльності людини грають зорова уява. Якщо уява інших модальностей відрізняються конкретністю, невисоким рівнем узагальненості, то зорова уява може відноситися до різних рівнів психіки: від конкретних образів пам'яті до абстрактних візуалізованих способів мислення. Зорова уява відрізняється стійкістю й різноманіттям. Між уявою різних людей завжди є розходження - по ступені яскравості, виразності, стійкості, повноти образа. Уява однієї людини може відрізнятися по цих якостях залежно від модальності. Уява - не механічна репродукція сприйнятого. Це мінливе динамічне утворення, щораз за певних умов створює знову й обумовлене відносинами суб'єкта й об'єкта [11, с. 89].

Уява є образами пам'яті в тому випадку, якщо в образі відтворюється колись сприйняте і якщо відношення образа до минулого досвіду суб'єктом усвідомлюється. Якщо ж уява формується безвідносно до колись сприйнятого, хоча б і з використанням його в більш-менш перетвореному виді, то уява є не образом пам'яті, а образом уяви. Уява є одночасно й відтворенням - нехай дуже віддаленим й опосередкованим, - і перетворенням дійсності. Ці дві тенденції - відтворення й перетворення, дані завжди в деякій єдності, разом з тим розходяться один з одним у силу своєї протилежності. Якщо відтворення - основна характеристика пам'яті, то перетворення - основна характеристика уяви. Основна відмінність пам'яті від уяви - в іншому відношенні до дійсності. Образи пам'яті несуть і зберігають результати минулого досвіду, образи уяви їх трансформують. На сучасному етапі розвитку науково-технічного прогресу підвищується значення дослідження вторинних образів. Здатність діяти по уяві, тобто вільно оперувати, розглядається психологами як одна з важливих якостей, необхідних для оволодіння багатьма сучасними професіями. Особливо важливу роль грає уява в різних видах операторської діяльності [25, c. 202].

Застосовувані при експериментальному дослідженні уяви методи можна розділити на дві групи: перша включає методи, що користуються даними самооцінки й самоспостереження випробуваного, а друга - методи, що не користуються такими даними. Методи першої групи можна назвати суб'єктивними, а методи другої - об'єктивними. При користуванні так називаними суб'єктивними методами висловлення випробуваного про його власну уяву (описи, що дають їм, або загальні характеристики уяви) розглядаються як безпосереднє відображення якостей самої уяви. При користуванні так називаними об'єктивними методами враховуються лише отримані в досвіді й зареєстровані експериментатором об'єктивні дані (словесні відповіді або малюнки випробуваного, кількісні результати досвіду й т. п.). Їх і розглядають як показники певних властивостей уяви. Головні труднощі при користуванні суб'єктивними методами полягають у суб'єктивному характері описів й оцінок випробуваного й у неможливості їхньої перевірки з боку експериментатора. Однієї з головних труднощів при користуванні об'єктивними методами є більш-менш проблематичний характер передбачуваного зв'язку між досліджуваними властивостями уяви і прийнятими в якості їхніх показників даними [17, с. 135].

Як приклад суб'єктивних методів можна назвати метод саморанжирування. Як приклад об'єктивних методів приведемо «Метод квадрата букв». Випробуваному протягом короткого часу показують великий квадрат, розділений на 9, 16 або 25 маленьких квадратів, у кожний з яких уписана яка-небудь буква. Потім випробуваному пропонують називати букви в різному порядку: ліворуч праворуч, зверху вниз і т.д. Думаючи, що виконання такого завдання вимагає наявності живого зорової уяви, уважають успішне виконання його ознакою зорового типу уяви.

2.2 Роль уяви в тренувальній психотерапії

В останні десятиріччя психотерапевти намагаються виробити у хворого навички саморегулювання та незалежності від лікаря. Доведено, що чим більше праці дитина або підліток вкладає в своє одужання, чим більше працює над собою та чим краще виконує рекомендації лікарів, тим більш стійкий ефект лікування.

В терапії психосоматичних розладів має велике значення використання методів «навчання» вегетативних систем. Відомо, що для того, щоб вплинути на вегетативні функції (які не піддаються довільній регуляції), дуже важливо тривалий час і багаторазово викликати уяву, направлену на дану функцію.

Різні автори визначають різні вікові межі для використання методик тренувальної психотерапії. Хоча є точка зору, що до 10-14 років більшість дітей достатньо не володіють волею та здатністю концентрувати увагу на чомусь настільки, щоб викликати у себе аутосугестивні феномени, інколи є можливим починати аутогенне тренування у дітей з 5-6 років. У віці 7-10 років можна використовувати аутогенне тренування, м'язову релаксацію, психотерапію погашення патологічного рефлексу в умовах патогенної ситуації та ін. Більшість з психотерапевтів приходить до висновку, що метод аутогенного тренування варто використовувати вибірково, враховуючи зрілість особи дитини [8, c. 45].

Аутогенне тренування

Аутогенне тренування базується на самонавіюванні, фракційному гіпнозі та йогізмі.

Як вказує В.А. Скумін (1984), підлітки з серцево-судинною патологією досить легко оволодівають кардіологічним варіантом аутотренінгу.

Аутогенне тренування за Шульцем включає два етапи, але у дітей використовується лише перший.

Завдання першого етапу направлені на навчання контролю соматичних функцій.

Хворий приймає одну з трьох поз: лежачи, напівлежачи або позу «кучера» і навіює собі основні 6 формул, між якими періодично повторює «Я абсолютно спокійний».

1. Моя права (ліва) рука тяжка. Моя права (ліва) нога тяжка.

2. Моя права (ліва) рука тепла. Моя права (ліва) нога тепла.

3. Серце б'ється спокійно і сильно.

4. Я дихаю спокійно.

5. Сонячне сплетіння випромінює тепло.

6. Мій лоб прохолодний [12, c. 176].

Пацієнт повторює першу формулу 7-8 раз, ніби переконуючи себе, що рука в нього тяжка. Після засвоєння першої формули можна переходити до другої - викликати почуття тепла в кінцівках. Хворий може уявляти, що його кінцівки стали теплі від того, що наче знаходяться в теплій воді, що судини на руках набухли, налились гарячою кров'ю. Третя вправа направлена на серцево-судинну систему: «Серце б'ється сильно, рівно, спокійно, ритмічно». Щоб краще контролювати серцевий ритм пацієнт може покласти руку на область серця. Після засвоєння третьої вправи тривалість сеансу зростає до 10 хвилин.

«Я дихаю абсолютно спокійно, рівно, плавно, безболісно», - навіює собі пацієнт. П'ята вправа направлена на покращання роботи органів живота, шоста торкається судин мозку, сприяє зменшенню гіпертонічних і ліквородинамічних проявів. Крім того, при аутогенному тренуванні лікар разом з пацієнтом підбирає терапевтичну формулу навіювання, включаючи в неї фрази, направлені на подолання симптомів захворювання, патологічних звичок.

У стаціонарних умовах або в спеціальному кабінеті психотерапії рекомендується модифікація аутогенного тренування в поєднанні з м'язовою релаксацією та дихальною гімнастикою. Якщо сеанс проводиться вранці, в ліжку, він закінчується формулою психотерапевтичного вмісту: «Стан розслаблення, дрімоти, спокою поступово покидає мене, я відчуваю себе впевненим, мені хочеться щось робити, виникає бажання рухатись, я відчуваю себе сильним, добре відпочившим». Хворий потягується, напружуючи всі групи м'язів. Такий сеанс повторюється і під час післяобіднього відпочинку. Перед сном сеанс закінчується формулою: «Зараз я засну та буду почувати себе добре» [38, c. 156].

Для засвоєння аутогенного тренування дітьми може використовуватись гетеросугестія, коли лікар декілька (2-5) сеансів вголос промовляє формули аутогенного тренування, а хворий повторює їх подумки. Частота таких сеансів 1-2 рази на тиждень, при умові, що хворий обов'язково займається крім того сам 2-3 рази на день [13, c. 25].

Аутогенне тренування груповим методом можна застосовувати з 7-10 років, використовуючи адаптований для дітей варіант. Бажано, щоб діти в групі були однієї статі, без значної вікової різниці. Проводиться заняття в тихій, дещо затемненій кімнаті. Діти розташовуються в зручних кріслах (розміщених півколом), знаходячись в полі зору психотерапевта. Кількість дітей в групі - від 6 до 10. Тривалість заняття 15-20 хв. На першому занятті лікар пояснює методику та формули самонавіювання i проводить сеанс. Діти подумки повторюють за лікарем формули самонавіювання. З 4-5 сеансу діти займаються самостійно під наглядом лікаря. Ця методика аутогенного тренування полягає у повторенні певного тексту:

«Я спокійний. Я нікуди не поспішаю (2-3 рази).

Мої руки розслаблені. права рука розслаблена. i ліва (3 рази).

Я спокійний. Я нікуди не поспішаю.

Мої ноги розслаблені.права нога розслаблена. i ліва (3 рази).

Я спокійний. Я нікуди не поспішаю.

Розслаблена спина. живіт. груди. розслаблена шия. приємно розслаблені м'язи обличчя.

Я спокійний. Я нікуди не поспішаю.

Мої руки важкі i теплі. права рука важка i тепла. і ліва рука важка i тепла (2-3 рази).

Мої ноги важкі та теплі. права нога важка i тепла. i ліва нога важка i тепла (2-3 рази).

Все моє тіло приємно розслаблене. Я нікуди не поспішаю.

Моє дихання вільне, спокійне (4-6 разів).

Серце б'ється спокійно, ритмічно. серце відпочиває (3 рази).

Відчуваю приємне тепло в ділянці живота (4-6 разів

Приємне тепло у всьому тілі. Я відпочиваю. Моє чоло приємно прохолодне».

Після того, як діти виконали основні вправи аутогенного тренування, настає час для індивідуального самонавіювання. Кожний член групи навіює собі словесні формули, які вони з психотерапевтом оговорили до групового сеансу і які направлені на подолання їх симптомів захворювання та зміну поведінки [14, c. 46].

Потім лікар пропонує дітям протягом 2-3 хвилин зосередитись на прослуховуванні музики та на процесі дихання. В кінці сеансу психотерапевт просить дітей повторити 5 раз фразу: «Я впевнений у собі, у мене все буде виходити». Закінчується сеанс тим, що діти подумки рахують до «п'яти», уявляючи нібито вони біжать на гірку. На рахунок «п'ять» роблять глибокий вдих, стискають кулаки i відкривають очі. Після сеансу лікар дізнається про самопочуття дітей i потім вони залишають кабінет психотерапії.

Метод Куе

Нансійський аптекар Еміль Куе запропонував методику самонавіювання. Хворий вранці і перед сном, перебираючи чотки 30 разів, навіює собі «З кожним днем я буду почувати себе все краще і краще». Крім уяви, яка найбільш важлива для ефективного користування цим методом, присутнє переконання, пряме і побічне навіювання. Метод може використовуватись при роботі з підлітками.

«Лице релаксанту»

Підвищення серцево-судинного компонента стресових реакцій в певній мірі обумовлено тонічним напруженням м'язів і цим можна пояснити застосування релаксаційних форм гімнастики. Про позитивні результати релаксації при лікуванні психосоматичних захворювань у дорослих свідчать роботи В.М. Васильєва (1991). Показано, що релаксація корисна для дітей з хронічними захворюваннями.

Хворий приймає зручну позу, закриває очі, злегка опускає нижню щелепу, ніби намагаючись проговорити звук «І», розслабляє всі м'язи обличчя, ні про що не думає, викликаючи в себе відчуття повного спокою. Тривалість сеансу 3-4 хвилини, повторюється сеанс 4-5 разів на день декілька днів чи тижнів.

Релаксація для лікування може використовуватись з 7-8 років

Медитація

Медитація є методикою аутосугестивного типу, яка має потенціал для індукування трофотропного стану шляхом концентрації уваги на об'єкті, що допомагає зосередитись і позбавлення всіх факторів, що розсіюють увагу. Процес медитації починається з рішення ні про що не думати і не робити ніяких зусиль. Людина, що медитує повністю розслабляється і дозволяє розуму і тілу вийти із потоку думок і відчуттів і спостерігати натиск цього потоку. Сеанс медитації груповим методом проводиться за тих же умов, що і сеанс аутогенного тренування. Психотерапевт пропонує хворим зручно сісти в кріслах, прикрити очі, зосередитись на процесі дихання, лічити подумки дихальні рухи після кожного видиху від одного до десяти, а потім в зворотному порядку - від десяти до одного. Після того вся увага концентрується тільки на процесі дихання і звуках музики. Слід уникати будь-яких думок протягом 10-15 хв. Закінчують так, як і сеанс аутогенного тренування. Крім занять в поліклініці хворий проводить сеанси самостійно вдома.

Показання для тренувальної терапії:

Тренувальні методики особливо ефективні при неврозоподібних розладах резидуально-органічного генезу. Крім того аутогенне тренування показано при неврозах (особливо неврозі нав'язливості), психосоматичних розладах, головному болю напруження. Є дані, що тренувальні методики можуть використовуватись для покращення імунітету. K. Olness et al. (1989), свідчить про достовірне зростання рівня IgА в крові (в порівнянні з контрольною групою) під час сеансу самогіпнозу у дітей з селективним імунодефіцитом.

3. Організація та проведення експериментального дослідження

Мета: розвиток уяви; опанування різних форм предметів.

Матеріал: заготовлюються макети кольорових ляпок різної форми.

Хід гри

Ведучий показує ляпки й просить сказати, скільки предметів дитина бачить у ляпці та які. Діти по черзі відповідають. Перемагає той, хто назвав побачені предмети останнім.

Ведучому краще записувати відповіді, щоб діти не повторювалися.

Скринька з казкою