Наукова психологія XIX століття

ЗМІСТ

Вступ

1. Наука та філософські засади оптимізму й песимізму

2. Дедал та Ікар. Суперечка Б. Рассела і Дж. Холдейна

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Серед психологів узагалі та істориків психології зокрема існує загальна думка, що за психологією філософською постає психологія наукова -- "без будь-якої метафізики", тобто філософії. Психологи мають прагнути надати психології статусу науки, яка мала б загальновизнані положення, сформульовані на принципі об'єктивності. Природничі науки стали для такої психології взірцем. Оперта на такі засади, психологія, зрештою, втрачає своє духовне коріння, ту основу людського життя, заради якої людина взагалі хоче жити, а не біологічно існувати. Вона сама себе створює, долаючи біологічний і соціальний фатум. Вона виражається в індивідуальному та історичному становленні, в життєвому й творчому шляху, як суб'єкт індивідуального та історичного розвитку. Це і є головним предметом дослідження в сучасній психології.

Принцип дії історично відповідає XIX й початку XX ст. Принцип післядії -- XX ст. Науковий підхід зберігається дійсним, доки психологія досліджує нижчі психічні функції. Цей підхід втрачає силу, коли психологія, озброєна "науковістю" XX ст., намагається застосовувати її до тлумачення вищих психічних функцій -- людської духовності. Тому "науковість" перетворюється на свій кризовий стан і стає „сцієнтизмом”. А цей останній повертає назад до засад філософії, що робить психологію людяною (гуманістичною), на яку людина може спертися й реалізувати своє життєве призначення.

Перестаючи бути психологією тільки науковою, вона стає дисципліною, потрібною кожній людині. Науковість, що стала сцієнтизмом, показує свою межу. Наукове -- це те, що повторюється. Людина ж прагне неповторного вираження своїх потенцій. Завдяки цьому ця тема є завжди актуальною для детального розглядання.

Ікар прагнув до "сонця" науки, злетів до нього, але спалив крила й упав на землю. Психологія з позицій культурологічних, а не суто наукових стає більш об'ємною, відображає справжню життєвість людини, вбачаючи її в багатовимірності творчої діяльності.

В роботі ми розглянемо історичний розвиток психології як науки на рубежі XIX й початку XX ст., а також розкриємо суть суперечки, що виникла на початку XX ст. між Б. Расселом і Дж. Холдейном, мала поставити, а може й розв'язати питання про наукові засади суспільного життя, про роль науки у вирішенні долі суспільства. Рассел (людина в літах і більш досвідчена) показує, як наука може привести до завершення життя на землі. Сили, які вона осідлає, стануть причиною її загибелі. У "великій мудрості" багато печалі, хто збільшує мудрість, той збільшує печаль. Книга Екклезіаста, своєрідне застереження щодо ролі науки в житті суспільства, породжує також застереження щодо "наукового" підходу до вирішення долі психологічних досліджень.

1. НАУКА ТА ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ОПТИМІЗМУ Й ПЕСИМІЗМУ

Науковий дух, що протиставив себе спекулятивним метафізичним дослідженням, почав широкий наступ, захоплюючи все нові й нові об'єкти пізнання. Це був ще не сцієнтизм, а просто науковий поступ. А вже з проникненням у сферу ідеології, свідомості епохи він абсолютизувався, став набувати духу сцієнтизму.

Вчений більше не називав себе філософом, як це було у XVII й XVIII ст. Знання поверталося не до з'ясування метафізичних начал causae finales. Наукові досягнення пов'язувалися насамперед із відкриттям узагальнюючих закономірностей, що виходили до зв'язку з практикою. Сама філософія мала бути лише узагальненим знанням [2, с. 107].

Якщо в Німеччині на початку XIX ст. ще не настав час наукового піднесення, ще панував інтерес до побудови й тлумачення великих філософських систем, Англія та Франція -- країни-суперниці -- змагалися не тільки у вирі військових і дипломатичних баталій, а й у лабораторіях. Учені відкривали нові закони діяльності розуму, духовності, відомості людської істоти та водночас відмовлялися від проникнення в сутність речей, від досліджень абстрактно-метафізичних ідей призначення людини тощо. Виникає психологія саме як наукова дисципліна.

Практичний бік науки був репрезентований економічним ученням А. Сміта про „Джерела багатства народів”, працею Мальтуса "Дослід про закон народонаселення'' (1798), яка вплинула на характер Дарвінівського вчення. З'явився трактат "Фізіологічні дослідження про життя і смерть'7 (1800) Біша, в якому вилучається питання про остаточні причини явищ. Відомий його вислів "Життя є сукупність функцій, що чинять опір смерті” протиставляється трансценденталізмові Що таке життя по суті -- пізнати не можна. Відкриваються та життєві властивості, які не пояснюються фізичними законам: винайденими в дослідженнях над мертвою природою. Біша визнає існування органічної чутливості, яка не сприймається, і тварини чутливості, яка усвідомлюється. Ф. Пінель (1745--1826) -- засновник наукової психіатрії -- замінив варварське ставлення до божевільних запровадивши м'які міри впливу на хворих [4, с. 220].

Дж. Бернал, указуючи на виникнення ідеалу чистої науки, відзначає панування ідеї "космічного песимізму'* в XIX ст. Незважаючи н великий успіх, який мали наукові ідеї в розкритті структури світу починаючи із зоряних туманностей і завершуючи людським мозком і всупереч грандіозній картині безперервного прогресу, яку показала теорія еволюції, до кінця цього періоду оцінка подальших перепекти науки стала глибоко песимістичною. Картина Всесвіту не була освітлені ніякою концепцією людства, яке свідомо поставило б собі завданні стати володарем природи для блага свого власного й наступних поколінь для збереження самої природи. -- В. Р.). Тому ця теорія мала схильність малювати картину сліпої долі, що, за залізними законами, веде до смерті, якої ніхто не може уникнути [6, с. 307]. Щоправда, І. І. Мечником створив наукову філософію оптимізму саме на ґрунті багатобічного вивчення людини. Однак ідея теплової смерті Всесвіту (ентропії), психоаналітичне уявлення про існування у людини потягу до смерті, що було висловлене в 1930 р. 3. Фрейдом, трохи раніше Шпенглерове та Юнгове передбачення другої світової війни -- все це зіштовхувалося в світоглядних екскурсах на ґрунті провідних наук.

Оптимізм і песимізм -- світоглядні орієнтації, що постають із відкриття природничих закономірностей і є вже позанауковими ідеями, виражають характерологічні риси людини-дослідника, її особистості. Дж. Бернал зазначав: наука, здавалося, мала свої межі. Окремі її галузі поєднувалися між собою. Світло, електрика, магнетизм, теплота злилися у велику електромагнітну теорію. Точка зору Лапласа (увесь світ складається з частин, рух яких можна було б при бажанні передбачити на вічні часи, варто лише визначити його в якийсь певний момент) ставала все більш панівною, але й більш похмурою, ніж стародавня ідея фатуму. Теорія Дарвіна приводила до висновку, що еволюція стала фаталістичним єднанням випадковостей і разом з тим безкомпромісної боротьби за існування.

Космічний песимізм певною мірою урівноважувався чуттям упевненості, якщо не благодушності у ставленні до сучасного стану й найближчих перспектив розвитку науки та суспільства. Щоправда, існували деякі дивні явища, відмічені природодослідниками, але вважалося, що гострий розум людини вирішить їх у світлі відомих наукових настановлень [6, с. 204]. Відкриття періодичної системи елементів указувало незаповнені місця, які можна просто заповнити.

К. Маркс із переможною посмішкою дивився на майбутнє ідеальне суспільство. Все, без сумніву, зрозуміло! Слід не просто пояснювати природу й суспільство, а змінювати їх. Час пасивного споглядання минув. Дотепер філософи лише пояснювали світ. Справа полягає в тому, щоб змінити його. Для цього треба побудувати відповідну теорію. Вплив французького матеріалізму, ідей Просвітництва виявився тут значним. Та оптимізм і песимізм до науковості не мають відношення. Щодо одних і тих самих закономірностей у біології, фізиці та інших науках можна зробити будь-який висновок. Так визначався загальний світоглядний характер наукового, технічного й технологічного руху.

Будучи в попередні віки заняттям окремих учених, наука тепер охопила велику кількість учасників. Створюються колективи вчених, наукові школи. Застосування в промисловості досягнень науки збуджує інтерес до неї. Від інженерів вимагають високого наукового знання.

Виникає позитивна філософія О. Конта (1798--1857). Він намагався дати раціональну класифікацію теоретичних наук, точний виклад наукового методу. Його концепція трьох стадій пізнання (теологічна, метафізична, позитивна, або наукова) набула значного поширення, охопивши також психологію. Позитивний характер науки виявлявся дедалі відчутніше [3, с. 344].

Ця проста система становлення людських знань, може, внаслідок своєї простоти визначила собою підходи в історії науки. Дж. Фрейзер застосував її для розуміння становлення людської думки. Історики психології ще й у XX ст. не можуть відійти від цієї, начебто правильної, але абстрактної ідеї, не бачачи того, що такий хід історико-психологічного знання ніколи й ніде не реалізувався. Поготів, коли йдеться про чітко визначені періоди. Зокрема, сучасна психологія стає чимраз більше філософською дисципліною.

Хоч О. Конт проголосив позитивну філософію, а отже, й таку саму науку, наукові кола все ж продовжували суперечку щодо наукових ідей, понять, перебуваючи між Сціллою й Харібдою телеології та механіцизму, не усвідомлюючи також тавтологічності таких понять, як усесвітнє тяжіння, потяг до життя та смерті тощо, висуваючи такі світоглядні уявлення (на ґрунті наукових теорій), як оптимізм і песимізм. Свобода волі й жорсткий детермінізм були також своєрідними паралогізмами в науковому й філософському мисленні XIX і початку XX ст. Було використано старовинні теорії щодо розуміння свободи як усвідомленої необхідності. Оптимізм і песимізм можна було однаково довести, поміняти їх місцями -- на одних і тих самих засадах.

У XIX ст. Джакомо Леопарді (1798--1837) пропонує читачеві моральні нариси, серед яких для історії психології найцікавішими є "Розмови природи і душі". Природа звертається до душі, називає її своєю донькою и водночас пророкує ш велике й нещасливе життя. Нещастя пов'язується з переживанням величі. Оскільки душа має животворити тіло, а люди народжуються й живуть нещасними, такою має бути й сама душа. Остання зауважує: якщо мати нещасливу долю, то й не треба народжувати людей. Природа вказує, що доля панує над нею і над душею. Але душа має переваги над Природою як рокована на нещастя.

Переважання однієї душі над іншими (що це за постулат? невідома звідки він узявся у Леопарді) дає напругу життя. Сильніше відчувати своє нещастя -- це й означає бути нещасним. Життєва напруга передбач» ще й самолюбство. Воно має велику жадобу блаженства. Звідси муки невдоволеності в разі відсутності цього блаженства. Природа зауважуй що гострота розуму, активність уяви роблять непідлеглою душі більш частку її самої. Людям важко переходити до дії через безконечні сумніви та бар'єри, що перешкоджають здійснити дію. Хто не звик усе зважувати, той не заглиблюється в себе самого, швидко і впевнено приймає рішення і працює плідно. Хто переможений думкою про власну велич, той виявляє нерішучість, яка пригнічує його. Такою« доля великої душі, тому й сама вона страждає. Нагорода їй -- слава, хвала, почесті, пам'ять нащадків.

Проте хто ж дасть великій душі таку нагороду? Небеса? Природа? Хто? Душа міркує, що вона не може спілкуватися з іншими душами звичайних людей і зневажатиме їхнє товариство, уникатиме їх.

Люди переслідуватимуть велику душу своєю заздрістю, презирством не бажаючи знати її. Лише після смерті прославлятимуть її, а що в цьому доброго? Слави немає за життя, а для кого ж буде слава після смерті?

Отже, перевага великої душі -- це і є її нещасна доля. Велике душа й благає Природу, щоб вона помістила її в найнедосконаліше створіння. Природа згодна це зробити, якщо сама душа відмовиться від безсмертя, для якого Природа її передвизначила. Душа просить взамін безсмертя прискорити її смерть, щоб позбутися страждань.

Тут ідеться про завершальну стадію мотиваційного періоду, коли вимагається перехід до "дії”, але вона здійсненою бути не може; та й у межах мотивації людина вже залишатися не може, адже вона її пройшла й побачила цілковиту марність навіть такої мотивації, яка є центральною в людині, тобто мотивації щастя та слави. Це заперечення минулого й це неприйняття майбутнього (як активності дії) залишає людину ні з чим і веде її до песимізму. А. Шопенгауер -- песиміст. Він тримався принципу волі як переходу до дії. Чому ж людина нітиться й зупиняється перед дією? Чи не через слабкість світоглядної позиції, неможливість прийняти багатство світу, яке розкривається перед людиною, включеною в дію? Це бачення лише одного боку -- занепад ідеалу як мотиваційного визначення. А як же бути з ідеєю трагедії творчості у М. Бердяєва, творчість якого належить до першої половини XX ст.? Чи не вигадана ця трагедія на основі неможливості переходу мети в засіб, тобто до справжньої творчості, яка є розробкою (творчою) засобу? Отже, будь-який песимізм є тупцюванням у сфері суб'єктивності. Визначне дослідження і з цього питання здійснив Дж. Селлі. Й т.п.

Та хоч би як сцієнтиетський рух позитивістськи заперечував філософію, пізнавальний акт людини завжди звертається до неї, коли йдеться про більш загальний смисл досліджуваних явищ. Дослідження природи без будь-якої метафізики -- це був початок "науковості”. Однак науковість виявилася збідненою, безглуздою, позбавленою сенсу. А сенс цей торкався насамперед призначення людини.

Наука в цілому мала витлумачити спрямування людської діяльності, а кожна наука окремо зробити свій внесок у цю справу. Поставало питання про наукову картину світу. Мова тоді мала йти про те, як досягти єдності людських знань. Невпинна й безконечна спеціалізація й диференціація наук вимагала інтегруючих зусиль. Однак спеціалізація вчених, що була засадою творчих успіхів (зокрема, у зв'язку з неосяжним зростанням інформації), разом з тим перешкоджала створенню єдиної наукової картини світу.

Слід було визначити провідну галузь людської науки, щоб знайти логічний епіцентр пізнавальних пошуків. Учені, культурні діячі, філософи звернули погляд до психології -- науки про людину. Людина -- в центрі світу. Ключ до цілісної наукової картини світу було знайдено. Проте її створення спочатку йшло шляхом віднайдення пріоритетних проблем. Тому не дивно, що вчені різних спеціальностей звертали свої думки до своєрідностей осередку людської діяльності, а саме -- до вчинку та всіх тих психологічних феноменів, що з ним пов'язані. Класифікація наук, протиставлена лінійній класифікації О. Конта, мала вигляд "трикутника”, де психології відводилося місце в його середині (Б. Кедров, Ж. Піаже), оскільки проблема психічного виявилася останньою, завершальною проблемою будь-якого наукового пізнання. М. Планк у праці "Динамічна й статистична закономірність” завершує свої "фізичні** роздуми як психолог філософського спрямування, відшукуючи в людській діяльності належне співвідношення детермінізму і свободи. Планк вважає нездійсненним потяг доконечно вивчити явища власного майбутнього з точки зору детермінізму й разом з тим ліквідувати поняття душевної свободи. Той, хто стверджував би, що дане свідомістю вільне самовизначення, не обмежене законами причинності, є логічно несумісним з абсолютним детермінізмом у всіх сферах душевного життя, той припустився б такої принципової помилки, як і згаданий фізик, котрий не дотримувався б зазначеної перестороги, або як фізіолог, який уявив би, що може вивчити природні Функції якого-небудь м'яза на анатомічному його препараті [2, с. 154].

Таким чином, наука, на думку Планка, ставить сама собі нездоланні межі. Однак людина в своєму невтомному потягу подолати ці межі мусить переступити через них, адже має потребу у відповіді на найважливіше питання свого життя: "Як я маю вчиняти?” Повну відповідь вона знайде не в детермінізмі, не в причинності й узагалі не в чистій науці, а в своїй власній моральній свідомості, в своєму характері й світоспогляданні.

Можливо, М. Планк відновлює ідею "паралогізмів чистого розуму”, підкреслюючи автономію моральних і психологічних проблем, але сама автономія лише підкреслює їхню важливість, більше того - їхнє основоположне значення для життя людини. Керівниками людини, які вкажуть їй правильний життєвий шлях не тільки в науці, а далеко за її межами, є добросовісність і вірність. Вони не приведуть до блискучих тимчасових успіхів, зате принесуть найвищі блага людського духу -- внутрішній душевний мир та істинну свободи .

Н. Бор виступає на наукових зборах у замку Кронеберг (1938), де відбувалася трагедія шекспірівського "Гамлета". Цей замок стоїть у м.Ельсінор на березі протоки Зука, яка відділяє Данію від Швеції.

Це були збори видатних представників антропологічної та етнографічноі наук. Тема, яку порушує Бор,-- це гносеологічний бік новітнього розвитку філософії природознавства та його відношення до загальних проблем людства. Його виступ мав назву "Філософія природознавства і культури народів". Промовець намагався через філософію дійти єдності природничих і гуманітарних наук. Ця єдність виражається хоча б у тому, що існує суттєва залежність будь-якого фізичного явища від точки зору спостерігача. Перегляд старих наукових догм дав багато для розуміння єдності й краси всієї нашої картини всесвіту. Навіть принцип причинності, що до цього часу був неодмінної основою для всіх тлумачень явищ природи, виглядав досить вузьким для того, щоб охопити закономірності, які керують індивідуальними атомними процесами. Розуміння поведінки атомних об'єктів залежить від засобів спостереження. Йдеться про принцип доповняльності.

Цей принцип, за Бором, має аналогію з характерними рисами проблеми спостереження в психології людини. Так, зокрема, при самоспостереженні неможливо чітко розмежувати самі явища від їх свідомого сприймання. Між психічними дослідами, для опису яких використовують такі слова, як "думки" й "почуття", існує доповняльне співвідношення, схоже на те, яке існує між даними про поведінку атомів, отриманими за різних умов досліду: отже, розв'язання простіших фізичних проблем може допомогти з'ясувати більш заплутані психологічні питання.

Бор знаходить "доповняльний" зв'язок між: типами поведінки живих істот на рівні "інстинкту'" й "розуму". Релятивістські точки зору можуть сприяти об'єктивнішому поглядові на співвідношення між людськими культурами. Точка зору доповняльності виступає як засіб вивчення людських культур, що відрізняються від нашої. Бор робить висновок, що різні людські культури доповняльні одна щодо одної.

Відбувається злиття культур, у результаті чого виникають нові. Змішування народів має значення для прогресу людської цивілізації. Поступове усунення марновірств є спільною метою всіх наук. З позиції принципу доповняльності можна зрозуміти сам учинок як взаємодію між людьми, яка не залишає їх у первісному вигляді, а приводить до суттєвих змін їхніх настанов у взаємному спілкуванні.

Н. Бор подає ідеї щодо єднання наук на гносеологічній основі для побудови наукової картини світу й разом з цим підводить до думки про ідею доповняльності для розуміння вчинкового принципу в самій психології, а також кваліфікує його як загальнокультурний принцип. Історичні відносини між датчанами й шведами дають широкий матеріал для розуміння цієї закономірності, зауважує Бор.

І. Павлов, обґрунтовуючи об'єктивний метод дослідження поведінки тварин і людей, теорію умовного рефлексу, вважав, що головне -- попереду. А цим головним є психіка людини. Дослідити її старими інтроспективними методами не можна. Як і все природознавство, психологія має бути об'єктивною наукою, й у цьому їй допоможе фізіологія. Та завершальна тема людської культури -- не фізіологічне, а психологічне. І головною проблемою для людини залишаються "муки її свідомості".

М. Бахтін досліджував "філософію вчинку" переважно в галузі літературознавства, але підняв цю проблему до загальнокультурного рівня, вкладаючи в неї насамперед моральний зміст. Про його філософію вчинку йтиметься окремо. Нам важливо тут підкреслити, що наука, створена людиною, хоч би який вона мала предмет, врешті повертається до проблеми людини, її існування, існування гідного, а в самій людині відшукує осередок її діяльності й називає його вчинком.

2. ДЕДАЛ ТА ІКАР. СУПЕРЕЧКА Б. РАС СЕЛА І ДЖ. ХОЛДЕЙНА

У зв'язку з ідеями оптимізму й песимізму щодо ролі науки в житті людства виступили Дж. Холдейн і Б. Рассел у брошурі "Дедал та Ікар (майбутнє науки)". Оптимізм першого та песимізм другого -- крайні позиції й разом з цим однобічні. Дух у своїй творчості вбирає в себе такі світоглядні спрямування, але не вміщується в них за своїм змістом, тому примушує піднятися над їхньою суперечкою.

Холдейн, молодший за Рассела на 20 років, бачить порятунок людства в розвитку природничих наук. Рассел указує на руйнівні тенденції у використанні науки, найбільше -- урядовою владою. Холдейн, указуючи на образ Дедала як на позитивні очікування щодо науки майбутнього, переказує, як і згодом Вінер, страшні видіння С. Бетлера -- англійського романіста, в яких людина стає додатком до машини, виробничої системи. Спираючись на міць своєї механічної тупості, машини захоплюють владу над усією планетою. Тоді можна спитати: чи є мислячий автомат, що відтворює отримані імпульси, метою та ідеалом, до яких прагне людство?. Холдейн заперечує такий ідеал. Щоб не трапилося гірше, він проголошує необхідність єднання науки й мистецтва. Зокрема, фрески на фронтоні фабрики збільшують продуктивність праці на 1,03%. Технічна естетика як синтез протилежних компонентів виникає з практичних потреб, а самі компоненти позбавляються своєї однобічності. Холдейн пропонує, Щоб поети ознайомлювалися з наукою та економікою, а науковці та економісти -- з поезією.

Але колишні наміри та діяння гетевського Вагнера мають місце, міркуваннях Холдейна. Одна з його заповітних поетичних мрій (одночасний -- який сцієнтизм!) -- ектогенез, що на буденній мові означає -- вирощувати ембріон поза організмом матері. Яку практичну мету мав на увазі Холдейа "Без ектогенезу рівень цивілізації мав би, зрештою, знизитися сам тому, що в більшості країн небажані елементи населення мають високу плодючість”. Це вже належить до моралі. Могутність людини, яка забезпечується науковими успіхами, має бути відповідною моральності. "Якщо це вдасться, то наука, справді, має засіб, який відкриває тернисті й круту стежку морального прогресу”. Тут слід зупинитися: а чи існує взагалі моральний прогрес? А чи існує інтелектуальний? Нагромадженнями знань не є прогресом інтелектуальним, як нагромадження вчинків не прогресом моральним, який стикається з хибним колом моральних відносин. І вже зовсім незрозумілою є залежність "морального прогресуючи від наукових знань”.

Привабливі перспективи, які малює Холдейн щодо майбутнього людства, яке буде ощасливлене досягненнями науки, Б. Рассел відкидає принципово у своєму есе "Наука і майбутнє”. Називаючи себе скептиком у ставленні до цих питань, він переконаний, що нова наука служитимеш посиленню влади панівних партій, а не покращенню добробуту. Ікар загинув через свою необачність і непоміркованість. "Боюся, щоб так ж доля не спіткала народи, які сучасна наука навчила літати”.

Сама природа людини, в якій переважають пристрасті та інстинкт над інтелектом (мотив досліджень психоаналізу), призводить "Ікарового падіння'' цивілізації. (Хіба не можна встановити всєлюдськадкий комплекс Ікара?) Войовничість людини не має меж. Особливо підкреслює Рассел інстинкт панування й суперництва. Праця людини підкоряється такому суперництву. І все це визначає поведінку людини.

Крім того, людина позбавлена можливості обирати: засоби суспільного тиску зробили свою справу. Психологія визначає соціальну поведінку людини. Тому наука не може заміняти доброчинність. Серце так само необхідне для доброго життя, як і голова. Однак цієї гармонії досягти людині не вдається. Переважає імпульсивний потяг шкодить іншим. Серце відсунуто на задній план.

Загальний підсумок своїх міркувань про місце науки в суспільному житті Рассел висловлює такими словами: "Наука не дала людству більшого самоконтролю, ні більшої доброти, ні більшої сили у стриманні своїх пристрастей при виборі тих або інших рішень. Суспільними організаціям вона швидше дала засоби для посилення колективних пристрастей. Та, зробивши суспільство більш організованим, вона ослабила вплив пристрастей індивідуальних. Колективні людські пристрасті є переважно джерелом зла; чи не найсильнішими з них є суперництво й ненависть до інакомислячих суспільних груп. Усе, що посилює колективні пристрасті, є лихом. Тим-то й наука становить небезпеку для нашої цивілізації”

Не знаходячи реального виходу з такої історико-суспільної ситуації, Рассел висловлює думку про благо, якого можна досягти з падінням нашої цивілізації. Це був час гострої критики її. О. Шпенглер указував на протилежність цивілізації культурі. 3. Фрейд підкреслював невдачу цивілізації з позицій психологічних: наявність протилежності біологічного та соціального, що призводить людей до неврозу.

ВИСНОВКИ

Дослідження в області психіки й психології, проводилися вже численними вченими, було відкрите поняття рефлекторної дуги й аналізатора, потім були досліджені практично всі основні психічні процеси, пам'ять і т.п., підведена наукова основа під поняття про гіпноз і підсвідомість, досліджені сни.

Дання робота дозволила зробити висновок, що в нашому столітті зі стало однієї із самих "впливових" наук, а знання системи психіки людини, його характеру, темпераменту й т.п. стало невід'ємною частиною вже виробничого, наукового й багатьох інших процесів, однак є ще багато непізнаного в людині, у його психіці, тому, дослідження в цій області повинні постійно тривати.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Адлер А. Практика и теория индивидуальной психологии. -- М., 2004. -- 547 с.

2. Анциферова Л. И., Ярошевский М. Г. Развитие и современное состояние зарубежной психологии. -- М., 2004. -- 428 с.

3. Блонский П. П. Избранные педагогические и психологические произведения. В 2-х т. -- М., 1999. -- 350 с.

4. Джемс У. Психология. -- М., 2001. -- 604 с.

5. Ждан А. Н. История психологии: от античности до наших дней. -- М., 2000. -- 428 с.

6. Роменець В. А. Історія психології.-- К.: Вища шк. Головне виднію, 1998. -- 452 с.

7. Ярошевский М. Г. История психологии. -- М., 2005. -- 370 с.

8. Маданес К.. Системная семейная психотерапия. -- М, 1999. -- 470 с.

9. Марцинковская Т .Д. История психологии: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений. -- М.: Издательский центр "Академия", 2001. -- 366 с.

10. Петровский А.В. Вопросы истории и теории психологии. 2008. --М., -- 228 с.

11. Петровский А.В. Ярошевский М.Г. История и теория психологии в 2-х томах. Т-1. -- М., 2004. -- 504 с.