Соціальний психолог як учасник соціальних змін

Соціальний психолог як учасник соціальних змін

Вступ

Дискусії про кризу західної соціальної психології, що розгорнулися в 70-ті роки, були викликані не тільки внутрішніми протиріччями розвитку самої науки. Важливу й, бути може, головну роль зіграли труднощі в рішенні прикладних завдань і пов'язане із цим падіння в суспільній думці престижу соціальної психології, визнання за нею нездатності ефективно вирішувати актуальні соціальні проблеми.

Як і ряд інших суспільних наукових дисциплін, соціальна психологія пройшла у своєму розвитку етапи скептичного відношення до неї в довоєнний період, безмежної поваги й завищених очікувань, що підкріплювалися необґрунтовано щедрими обіцянками соціальних психологів, у післявоєнний період до кінця 60-х років і, нарешті, з 70-х років вступила в етап гострої критики «праворуч» за практичну безпорадність, відхід в «камерні», чисто академічні проблеми, а «ліворуч» - за перетворення науки у слухняний інструмент соціального маніпулювання. Таким чином, висуваючи свою альтернативу, західноєвропейські соціальні психологи були змушені вирішувати, крім академічних питань, проблему соціальної правдивості їхньої науки.

Як вплинули теоретичні установки (моделі людини й суспільства, прагнення до системного аналізу соціального процесу, уявлення про предмет соціальної психології) на теорію й практику прикладної соціальної психології Західної Європи? Чи вдалося західноєвропейським соціальним психологам за допомогою нової методології зробити їхню науку ефективним засобом рішення соціальних завдань?

Для відповіді на ці питання необхідно розглянути відношення до цінностей як регуляторам прикладного дослідження; відношення теоретичної й прикладної науки; специфіку й відношення методів теоретичного й прикладного дослідження; основи нової парадигми прикладного дослідження; роль соціальних психологів у рішенні соціальних завдань.

1 Відношення до цінностей як регуляторам прикладного дослідження

У дискусіях 70-х років у Західній Європі був остаточно розвіяний міф про ціннісну нейтральність соціальних наук. Образ об'єктивного вченого, що безпристрасно дивить на соціум, зник зі сцени під впливом усвідомлення вирішальної ролі ідеології й ціннісних орієнтацій, що функціонують у суспільній, груповій і індивідуальній свідомості, у виборі й рішенні соціальних проблем. Як писав відомий англійський соціальний психолог Дж. Тернер: «Деякий клас соціальних явищ визначається кимсь як соціальна проблема», а потім передбачається, що соціальна психологія може поправити положення... на жаль, соціальні проблеми рідко визначаються на основі соціально-психологічних критеріїв; більш часто вони встановлюються, виходячи з політичних і ідеологічних ціннісних суджень».

Неважко догадатися, яка соціальна група ховається за мрячним «кимсь». Давно не секрет, що саме правлячі класи ставлять завдання перед прикладними науками й фінансують їхнє рішення. Вони ж оцінюють ефективність прикладних досліджень і блокують через систему відповідних соціальних інститутів дослідження «небезпечних» в ідеологічному відношенні проблем. Так, наприклад, соціальними психологами замічено, що безробіття повинна була досягти астрономічних розмірів, щоб стати об'єктом нечисленних прикладних досліджень.

Таким чином, ідеологічна регуляція при виборі соціальної проблеми, здійснювана ззовні замовником на соціально-психологічні знання, - явище досить відоме в академічних колах соціальних психологів Західної Європи.

Настільки ж широко усвідомлюється факт внутрішньої регуляції прикладного дослідження через ціннісні нормативи як академічних учених, що намагаються вирішувати реальні соціальні проблеми, так і практиків, що прагнуть обпертися на ту або іншу теорію.

Опираючись на ідеї И. Ізраела, Г. Брейкуелл у своїй книзі «Моделі в дії: використання теорії практиками» показала, як ціннісні посилки теоретиків, зафіксовані у відповідних концепціях, переломлюючись у діяльності практиків, реалізуються у фактичному рішенні соціальних проблем. По її вираженню, не практики використовують теорію, а «теорія використовує практиків».

Звідси досить своєрідні цілі всієї роботи: навчити практиків а) виявляти вихідні (у тому числі ціннісні) постулати, на яких заснована та або інша, обирана ними для керівництва теорія; б) усвідомлювати власні вихідні установки й ціннісні нормативи, що регулюють їхня діяльність.

Звертаючись до практиків, Г. Брейкуелл розкрила перед ними ціннісну, «упереджену» природу будь-якої теорії соціального поводження й соціального процесу. Вона попереджала, що за кожною теорією коштує певний світогляд, що задає якийсь спосіб мислення й сприйняття й може блокувати інші способи бачення явищ. На закінчення Г. Брейкуелл сформулювала десять положень, які, на її думку, дозволять практикам раціонально вибирати й плідно застосовувати різні теоретичні моделі.

1. Моделі не повністю описують явища, які покликані пояснити або пророчити.

2. Моделі пов'язані з явищами набором посилок, яких мають довільний характер.

3. Оскільки моделі соціальних явищ існують у соціальному світі, вони можуть змінити його так, що самі втратять пояснювальну силу.

4. Оскільки посилки (у силу їхньої довільності) не підлягають порівняльній оцінці, порівнювати моделі один з одним неправомірно.

5. Моделі повинні оцінюватися з погляду їхніх власних посилок, як якби інші моделі не існували.

6. Практикам необхідно вибирати з наявних моделей ту, котра щонайкраще відповідає актуальним практичним цілям.

7. Оцінка моделі щодо мети визначається знанням про можливі наслідки застосування моделі, тому апріорна пропаганда тієї або іншої моделі може створювати помилкове уявлення про її цінність.

8. Оцінки двох моделей щодо однієї й тієї ж мети не порівнянний, тому єдиний критерій порівняння - це суб'єктивне ціннісне судження про те, яке з відповідних двох практичних дій варто вважати успішним.

9. Кожний практик, ідучи від практичного рішення, може побудувати свою власну модель і тому стати теоретиком.

10. Практики не завжди вибирають модель за критерієм ефективності, оскільки вона може бути також засобом раціоналізації у фрейдівськом змісті, засобом демонстрації своєї прихильності груповим нормам і т.п.

У цитовані вище положеннях наочно виражена широко розповсюджена в прикладній соціальній психології тенденція до еклектичного застосування самих різнорідних теоретичних моделей. Ця тенденція зводиться тут в основний принцип з єдиною вимогою - усвідомлювати це, з огляду на довільність вибору моделі, що ґрунтується на такому суб'єктивно-ціннісному критерії, як успішність практичної дії.

Робота Г. Брейкуелл - типовий приклад сполучення традиційного прагматичного підходу з характерним для альтернативної парадигми увагою до цінностей як регуляторам наукового дослідження.

2 Відношення теоретичної й прикладної науки

У традиційній соціальній психології теоретичні й прикладні дослідження представляють дві відносно автономні частини цієї науки. Уперше положення про цьому «згубному розколі» було сформульовано американським соціальним психологом Р. Хельмрайхом. Відзначений розрив став предметом різкої критики. Учасники дискусії про соціальний правдивості соціальної психології пропонували як головний спосіб його ліквідації стимуляцію інтересу академічної науки до реальних соціальних проблем. Очевидно, представники теоретичної соціальної психології відгукнулися на цю пропозицію. У всякому разі, кількість досліджень, що йменуються прикладними, зросло й становить нині більше половини всіх публікацій у соціально-психологічних журналах.

Вся ця діяльність по підвищенню соціальної релевантності соціальної психології відбувається на загальному тлі, для якого характерний явний поворот (з різним ступенем глибини й щирості) психологічної науки до реальних проблем людського життя.

У цьому плані ілюстрацією може служити еволюція психології у ФРН у період 1960-1975 р. Вона виглядає в такий спосіб. Психологія у ФРН в 60-е роки через освоєння основних принципів неопозитивізму міцно закріпилася у своїй орієнтації на природниче-науковий підхід. Однак в 1968 р. з'їзд, психологів ФРН констатував, що знання, добуті відповідно до прийнятої орієнтації, практично не застосовні, не володіють зовнішньої валідностью.

З початку 70-х років психологія у ФРН систематично звертається до проблеми практичного додатка знань академічної науки. Кожні два роки готується «спеціальна доповідь» про положення психології, у якому розглядаються проблеми підготовки кадрів, ступінь участі психологів у практичному житті й т.п. Однак, на думку авторів огляду, це скоріше зовнішня, «вербальна» (по їхньому вираженню), реакція на вимоги практиків, деяких учених і студентів. В основному розвиток академічної науки йде по колишньому, неопозитивістському шляху.

Таким чином, по суті розрив зберігся. Переважна більшість соціально-психологічних досліджень не знаходить відгуку в реальному житті. Термін «прикладна» уживається скоріше для демонстрації того, що вчений також стурбований проблемами, над якими б'ється суспільство. Більша частина досліджень поставляє дані, які застосовні лише потенційно. Хто їх буде застосовувати, у яких умовах, з якими шансами на успіх - всі ці питання звичайно опускаються, оскільки дослідників більше хвилюють звичайні академічні проблеми: внести вклад у науку, опублікуватися в престижному журналі й т.п. У таких журналах майже не публікуються результати робіт реальних практиків. Більше того, із класифікації Р. Хельмрайха ця численна група випала зовсім. У результаті зміст самого терміна «прикладна» виявляється не зовсім певним і повним.

Така загальна картина, що складається з робіт західноєвропейських авторів двотомної колективної праці «Перед особою соціальних проблем». Вона піддається гострій і конструктивній критиці. Розглянемо як приклад статтю англійського соціального психолога Дж. Поттера «...Немає нічого практичніше гарної теорії: «Проблемне застосування соціальної психології». Основною причиною сформованого положення Дж. Поттер уважає так звану ідеологію застосування, що лежить в основі традиційного підходу. Ідеологія застосування тримається на постулаті про те, що наука соціально корисна, що завдяки їй створені багато речей, що поліпшують життя людини. У цьому постулаті закладені ще дві посилки; 1) про тісний зв'язок між чистою наукою й технологією матеріалізації отриманих нею абстрактних даних; 2) про континуум «академічне - прикладне дослідження», у якому від першого полюса до другого плавно «тече» добуте теоретиками знання.

Це уявлення не має нічого загального з реальністю, уважає Дж. Поттер. Насправді обидві частини науки розвиваються незалежно друг від друга. У соціальній дійсності практичні проблеми вирішують частіше самі практики, так званий «потік» знання блокується вже в третій фазі циклу: дослідження соціальної проблеми - публікація результатів - ознайомлення з ними практиків - застосування для рішення проблеми.

Для того щоб позбутися від традиційної «ідеології застосування» і нормалізувати відносини між теорією й практикою, Дж. Поттер пропонує відповісти на чотири питання: 1. У якому змісті могла б бути застосована соціально-психологічна теорія? 2. У якому ступені вона застосовується? 3. Яким образом розділені сфери теоретизування й практики і який обмін існує між ними? 4. Яким образом теорії трансформуються в процесі застосування?

Сам він із цією метою провів емпіричне дослідження - докладне інтерв'ю з анонімним провідним спеціалістом в області навчання навичкам спілкування, соціальним психологом, що досить добре розбирався у відповідних теоріях і які мають багаторічну велику практику. Результатом цього дослідження й аналізу літературних джерел з'явилися наступні висновки, які почасти відповідають на поставлені вище питання.

Обмін між теорією й практикою її застосування - менш звичайне явище, чим можна було б припустити, виходячи їхніх традиційних моделей застосування теоретичних знань.

Для того, щоб змінити традиційну ідеологію застосування, потрібні принципово нові методологічні рішення, на основі яких повинна зложитися нова парадигма прикладного дослідження, яка зніме протиріччя між ним і «чистою» наукою. Вказівки на ці фактори втримуються в роботах голландських соціальних психологів П. Стринджера - «Назустріч партиципативної психології», П. ван Стрина - «У пошуках соціальної психології, що емансипує» і ін.

3 Основи нової парадигми

Про те, що нові методологічні рішення вплинули на прикладні соціально-психологічні дослідження в Західній Європі, можуть свідчити підсумки порівняльного аналізу західноєвропейського й американського підходів в організаційній психології.

До цього можна було б додати, що людина в американській науці розглядається як пасивний об'єкт впливу, а в західноєвропейської - як активний суб'єкт соціальної дії. Наприклад, П. Стринджер, не коливаючись, уподобає реляційну модель біхевіоризму на підставі, що вона вірно фіксує такі характеристики людини, як активну участь у соціальній зміні, взаємозалежність його розвитку з розвитком соціальної групи, у яку він включений і т.д.

Зупинимося в цьому зв'язку на впливі Франкфуртської школи. Досить точну її оцінку дає П. ван Стрин у своїй роботі «У пошуках соціальної психології, що емансипує». Він пише: «Розглянувши відносини мислителів Франкфуртської школи і їхніх послідовників із широкою громадськістю, ми доходимо висновку, що їм не вдалося встановити активного зв'язку з якою-небудь конкретною соціальною силою в сучасному суспільстві. Вони залишилися на абстрактному, інтелектуальному рівні, увімкнувшись у багатослівні дискусії з іншими інтелектуалами».

Породженням цих дискусій стосовно до проблем прикладної соціальної психології з'явилися різні «критичні» і «радикальні» концепції соціальної психології, покликані виконувати функцію революційної ідеології. Прикладами можуть служити побудови И. Ізраела й К. Хольцкампа.

Відразу відзначимо їхню загальну характеристику, дану П. ван Стрином: «застревання» на рівні побажань і закликів проводити що емансипують (тобто «визвольні») дослідження, внаслідок чого цей напрямок залишається на стадії пропаганди неомарксистських ідей або на стадії проектів критичної соціальної науки.

Останнє особливо характерно для проектів І. Ізраела. На його думку, основна мета соціальної науки - критика апологетичної ідеології (тобто ідеології, що обґрунтовує й захищає пануючий лад), розкриття реальних цілей соціальної системи, можливих наслідків реалізації цих цілей. Критична соціальна наука «намагається застосувати критичний аналіз і саморефлексію до наукових процедур, а також науковим результатам. Вона настроєна на підвищену чутливість до миру, у якому ми живемо. Тим самим вона може сприяти розвитку теоретичних основ звільнення від існуючих небезпек. Дослідницький мотив критичної соціальної науки - є мотив звільнення».

Основна рекомендація Ізраела коштує в постійній орієнтації на критику критики нескінченно. Така теорія буде соціально релевантної в тому випадку, якщо вона буде орієнтуватися на постійну зміну, уникати догматизму, некритичного прийняття цілей суспільства.

Одним з найбільш видних соціальних критиків у психологічній науці Західної Європи вважається К. Хольцкамп. Дискусія навколо його книги «Критична психологія», що вийшла в 1972 р., триває донині. К. Хольцкамп широко цитує класиків марксизму, критикує основи сучасної психології в капіталістичних країнах. Набагато менш виразна його конструктивна позиція.

Залишивши на майбутнє докладний аналіз його концепції, розглянемо його розуміння соціальної релевантності. На думку Хольцкампа, дані психологічного дослідження, які можуть бути застосовані для забезпечення функціонування існуючих інститутів, тобто зовні вірні, є технічно релевантними. Однак, затверджує Хольцкамп, головна мета психолога, його «основне соціальне завдання - одержувати дані, які допомагали б людям скласти ясне уявлення про їх суспільні й соціальні залежності, і звільнятися від цих залежностей». Здатність науки вирішувати це завдання Хольцкамп визначає як емансипує релевантність. У цій же роботі він визначає її як соціально-критичну релевантність, основною характеристикою якої є «ступінь, у якій отримане знання служить інтересам прогресивних сил і перешкоджає реакційним силам у даному суспільстві».

Вирішальною умовою для одержання соціально-критичних релевантних даних у Хольцкампа виступає принцип історизму й усвідомлення двоїстого положення науки в капіталістичному суспільстві, що приховує від учених справжні цілі їхньої діяльності.

Перебуваючи під сильним враженням ідей Франкфуртської школи, К. Хольцкамп схильний приписувати (соціальної) психології пропагандистський і просвітительський характер. Так, виділяючи два класи залежностей людини: «первинні» і «вторинні», вона повідомляє місією «критичної психології» дослідження «вторинних» залежностей і викриття їх природи.

Таким чином, що відповідає характеристика в аналізі Кассема повинна бути щонайменше виправлена на «неомарксистську», та й то з істотним застереженням щодо її практичної значимості в сфері конкретних прикладних досліджень.

Визначати ідеологічну основу прикладної соціальної психології в Західній Європі як марксистську невірно ще й тому, що більшість соціальних психологів, що намагаються вирішувати практичні соціальні проблеми, слухняно додержуються вимог, заданим «кимсь», тобто державою, підприємцями й т.п. На відміну від представників «критичної, радикальної» орієнтації вони працюють у рамках традиційної парадигми, яку можна визначити як прагматичну. Її істота, обумовлена контекстом капіталістичного суспільства, було у свій час розкрите Марксом, що писав: «Тільки при капіталізмі природа стає всього лише предметом для людини, усього лише корисною річчю; її перестають визнавати самодостатньою силою, а теоретичне пізнання її власних законів саме виступає лише як хитрість, що має метою підкорити природу людським потребам, будь те як предмет споживання чи як засіб виробництва».

Прихильники прагматичної парадигми повинні вирішити деякі неминучі проблеми, серед яких найважливіше місце займає проблема відносини теорії й практики, академічної (теоретичної) і прикладної науки. Додамо, що ця проблема коштує перед представниками будь-якої ідеологічної й ціннісної орієнтації (у тому числі й самої радикально-критичної), як тільки вони переходять до матеріалізації своїх ідей.

Нижче ми спробуємо показати, що представники альтернативного, західноєвропейського підходу намітили деякі, які заслуговують уваги перспективи рішення згаданої проблеми й перейшли до розвитку нової парадигми прикладного соціально-психологічного дослідження.

Те принципово нове, що вносять західноєвропейські соціальні психологи, зводиться до пропозицій про зміну: 1) ролі тих, на кому (і нібито заради кого) проводяться прикладні дослідження; 2) напрямку потоку знань у обмін між теоретичною й прикладною наукою; 3) ролі самого дослідника; 4) методів прикладного дослідження; 5) джерел нових гіпотез і знань.

Головна ідея П. Стринджера полягає в тому, щоб зробити участь у дослідженні тих, у чиїх інтересах воно проводиться, обов'язковою умовою й тим самим забезпечити активність досліджуваних у практичному перетворенні дійсності. Ця ідея П. Стринджера заснована на наступних міркуваннях. По-перше, уважає він, відчуження, відсторонення широких мас людей від прийняття важливих рішень, бюрократизація суспільства викликали реакцію, що виражається у вимогах демократизації суспільства.

По-друге, модель прикладного дослідження ґрунтується на моделі людини, найбільш відповідному політичному й гуманістичному ідеалам: відповідно до неї людина - активний суб'єкт соціальної дії; його розвиток і розвиток суспільства - взаємообумовлені процеси; модель орієнтована на постійну зміну дійсності.

По-третє, модель намічає перехід від традиційного способу рішення соціальних проблем до більше демократичного: від раціонального (коли суспільству лише повідомляють, як можна досягти цілей, а самі мети не обговорюються) до консенсуальному (коли рішення відкрите приймається в інтересах тієї або іншої соціальної групи) і, далі, до партиципативному (коли рішення приймається в інтересах більшості індивідів і соціальних груп).

Партиципативна модель припускає системний аналіз інтересів, думок і цінностей всіх соціальних груп, у тому числі вартих на нижніх щаблях соціальної ієрархії. Відповідно до цим соціальні психологи повинні в прикладному дослідженні вивчати запити людей, життя яких мають намір змінити; вислухувати їхню думку; залучати до оцінки результатів; вивчати моделі людини, що регулюють їхнє уявлення про бажаному, належному й дійсний.

Новий підхід володіє, на думку П. Стринджера, що випливають трьома перевагами. По-перше, технічним: підключення до дослідження самих випробуваних дозволить по-справжньому зв'язати його з потребами й інтересами реальних людей, зробивши дослідження справді соціально релевантним. По-друге, перевагою соціально-політичним: співробітництво з людьми, проблеми яких досліджує соціальний психолог, забезпечить його тісну, природну інтеграцію в соціальний контекст, дозволить стати дійсним посередником між академічною психологічною наукою й психологією повсякденного життя. По-третє, перевагою моральним: тісний контакт із людьми, для яких працює психолог, розів'є в ньому здатність активного, безкорисливого служіння справі соціального прогресу.

Основним результатом застосування партиципативної моделі, думає Стринджер, буде в науковому плані - перетворення так званої прикладної соціальної психології в науку, насичену реальним соціальним досвідом, а в плані суспільно-політичному - її перетворення в інструмент поширення психологічних знань. У цій своїй якості, сподівається Стринджер, вона допоможе людям усвідомити потенціал прогресивного розвитку, що втримується у взаємодії індивіда й суспільства.

Ідеї П. Стринджера не можуть не імпонувати своїм демократизмом, гуманістичною спрямованістю, жагучим бажанням допомогти людям. Однак ці ж позитивні риси його концепції рельєфно підкреслюють утопічність її реалізації в сучасних умовах капіталістичного суспільства. Так само як утопичными виявилися ідеї так званої буржуазної демократії («батьками» якої були Ж. - Ж. Руссо й Дж. Стюарт Милль), що перетворився нині в ширму для капіталістичної плутократії, швидше за все залишаться нереалізованими й ідеї парцитипативної соціальної психології, хоча вони й представляють значний крок уперед у порівнянні із традиційної.

Інша слабка риса концепції П. Стринджера - не розробленість алгоритму застосування пропонованої моделі. Як конкретно організувати дослідження, які обмеження воно накладає на валидність одержуваних даних, якими артефактами може супроводжуватися, яких методів зажадає - всі ці питання Стринджер залишає відкритими.

Трохи більше конструктивна в цьому плані модель так званої соціальної психології, що емансипує, запропонованим іншим голландським соціальним психологом - П. ван Стрином. По його задуму, що емансипує соціальна психологія повинна сприяти усвідомленню знедоленими соціальними шарами своїх можливостей, інтересів і цінностей, а також росту готовності організовано боротися за їхню реалізацію. У цьому її головну відмінність від традиційної науки, що служить інтересам влада імущих.

Інша фундаментальна відмінність складається в схемі прикладного дослідження. Традиційна прикладна наука розвивається по логіці дедуктивного циклу: одержання в ході академічного дослідження деяких фундаментальних результатів - застосування цих результатів у прикладній соціальній психології. П. ван Стрин не тільки бере під сумнів логіку цього циклу, але й пропонує відмовитися від самого терміна «прикладна», що як мало відповідає дійсному положенню речей.

Коли перед практичним психологом ставиться завдання, воно на відміну від теоретика починається не з пошуку в сфері теорії якихось підказок. Для нього більше характерний інший підхід: процес рішення проблеми звичайно, починаючись із визначення цілей, включає діагностику конкретної ситуації, аналіз досвіду й рішення аналогічних проблем і прогноз можливого ефекту тих або інших заходів. Інша важлива відмінність практичної діяльності від діяльності теоретика пов'язане з регулятивною дією норм і цінностей, які виступають критерієм при оцінці одержуваних результатів.

Література

1.Паригін Б.Д. Соціальна психологія як наука. - К., 2004

2. Пеньков Е.М. Социальные нормы - регуляторы поведения личности. М., 1972.

3.Пенто P., Гравії, М. Методи соціальних наук. - К., 2002

4.Соснин В.А. Исследования социального конфликта в социальной психологии США. - М., 1979.

5. Узнадзе В.Н. Психологічні дослідження. - К., 2005