Боротьба за права православної церкви

На сеймі 1621 р., який скликав король через велику небезпеку з боку турків, православні обмежились тільки подачею твору архиєпископа Мелетія Смотрицького „Werificatia niewinnosci”. Твір цей мав метою відкинути й спростувати всі ті наклепи й неправди, які вигадували й ширили уніaти на шкоду православним [16, 41].

У той час українське козацтво, все ще не втрачaючи надії на легалізацію королем нової православної ієрархії, вкрило себе славою у час походу 1621 р. султана Османа на Польщу, коли в бою під Хотином урятувало Польщу від розгрому й спустошень турками та сприяло заключенню перемир'я між Польщею й Туреччиною. У бою під Хотином був тяжко поранений сам Петро Конашевич Сагайдачний, що знову був гетьманом Запорізького війська. Перед цим походом козаків проти турків Сагайдачний, з доручення козацької військової ради (в Сухій Діброві), вів переговори з польським урядом про признання православної ієрархії і подав укладену ним петицію королеві, яку Литовський канцлер Лев Сапіга назвав „найдорогоціннішим твором” [43]. Король усно запевнив, що вволить просьбу козацтва про ієрархію. Гетьман Сагайдачний „з великим задоволенням” від'їхав з Варшави просто на фронт боїв з турками.

Великий цей борець за свободу й права Української Православної Церкви так і помер, 10 квітня 1622 року, від ран, отриманих ним в бою під Хотином, не дочекавшись визнання державною владою православної ієрархії, відновленої для Української Церкви патріархом Феофаном. В передсмертному свому листі до короля Сигізмунда III гетьман Сагайдачний просив короля, аби „унія, за милостивим його Найяснішої Величности дозволом тепер з Русі через Святійшого Феофана Єрусалимського знесена, вперед в тій же Русі не відновлялась і своїх ріг не підіймала” [47].

Шляхетний гетьман вірив в королівську обіцянку визнати новоутворену православну ієрархію за знесення, ліквідацію в Польсько-Литовській державі самої унії. Поховано було гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного при братській церкві Київського Богоявленського Братства.

3.3 Боротьба за узаконення православного єпископату на сеймі 1623 року

Особливо енергійно й широко була поставлена справа легалізації українського православного єпископату на сеймі, скликанім королем на 24 січня 1623 року. Митрополит Іов Борецький, в формі прохання до короля, представив на цей сейм від імени всієї православної ієрархії книгу „Justificatia niewinnosci”, написану архiєпископом Мелетієм Смотрицьким. У ній доводяться історичні права й привілеї українського народу на свободу релігії та підкреслюється, що й сам Сигізмунд III давав присягу під час коронації, що буде шанувати всі права і вольності українського народу, між якими завжди було й право мати свою ієрархію в юрисдикції Константинопольського патріарха. Для членів Сенату, який був звичайно посередником між королем і посольською ізбою, видана була перед цим же сеймом 1623 року „Supplicatiа” від мешканців Корони і Великого Князівства Литовського, людей шляхетського роду, старожитної грецької релігії [16, 43]. Твір цей також був пера Мелетія Смотрицького.

„Supplicatiа” містить в собі великі матеріaли, які ілюструють безправ'я і утиски Православної Церкви в Польщі. „Вже 28 років, - говориться там, - ми доповідаємо й представляємо кожному сеймові великі несправедливості й переслідування, що робляться нам від наших апостатів-митрополита й владик, журимось, плачемо й просимо, щоб, за спільним вашим заступництвом перед його милістю королем, паном нашим, український народ був визволений від цього знущання, але й по цей день ми нічого не одержали…”. Наводяться далі порушення владою, коли вона так опікується унією, давніх прав православної людностi, особливо ж акту Люблинської унії 1569 року, і закінчyється проханням викинути „кістку незгоди” - унію, яка „замість єднання і єдности викликує тільки сварню, чвари і ненависть”, та переконати короля сповнити на цьому сеймі всі приречення, які він дав раніше православним [16, 44].

Шляхта по окремих воєвoдствах теж включає на сеймиках до інструкцій послам на сейм 1623 р. домагання заспокоїти врешті людей „грецької релігії” та внести привілей про це до збірки законів. Запорoзькі козаки делегують на сейм 1623 р. своє посольство та в інструкцію з 14 пунктів вставляють і вимоги церковно-релігійного характеру [64, 248]. В свідомості своїх недавніх великих заслуг перед державою, козаки сміливо ставлять домагання про усунення уніaтських владик та про признання відновленої православної ієрархії з поверненням Православній Церкві церков і мoнастирів, а також домагання про затвердження урядом Київського Богоявленського Братства і школи при ньому.

Уніaти з тривогою очікували сейму 1623 року, знаючи про широку активну підготовку до нього православних. Рим, з донесень своїх нунціїв в Польщі, також добре був обізнаний з положенням унії та з відношенням до неї українського козацтва. Для підтримки унії призначено було Римом в кінці 1622 року нового нунція до Варшави Ланцелоті. В інструкції, даній йому, вказувалось, що справа з українськими „схизматиками” тяжка й небезпечна, бо ж уніатські єпископи і священики зараз майже без пастви й у великому страху, як би не повиганяли їх з кафедр і не повідбірали від них церков. Сам папа Григорій XV підбадьорував тоді своїми посланнями уніатського митрополита Рутського [19].

На сеймі 1623 р., крім питання „заспокоєння грецької релігії”, була сильна опозиція супроти Сигізмунда III з боку самих поляків, незадоволених турботами короля більше про династичні інтереси, ніж про національні польські. Отже, опозиція уклала ряд „екзорбітанцій” (інтерпеляцій в справі порушення прав шляхти), до яких було включенно й питання: „Чому, проти конституцій 1607 і 1620 рр. про релігію грецьку, робляться порушення прав людей грецької релігії?” [16, 44]

У відповідь на це запитання король заперечив будь-які порушення названих конституцій, бо ж насильно навертати будь-кого до унії король не наказує, а в подаванні становища і маєтків церковних дотримує цих конституцій: бенефіції даються особам релігії грецької шляхетського стану. Так відповідаючи, Сигізмунд III, як не раз і раніше, під особами грецької релігії розумів уніатів (грецького обряду), як до уніатів відносив і самі конституції 1607 і 1620 рр. Тлумачачи так по-єзуїтському сеймові конституції, король в дальшому змісті своєї відповіді переходить в наступ проти православних та грає на національних, патріотичних і станових почуттях польської шляхти. Він каже, що якраз „супроти давніх законів і звичаїв, легковажні люди плебейського походження Борецький і Смотрицький з другими насмілились, без призначення й без відома королівської милости, прийняти висвячення на митрополію і владицтва, при живих митрополиті й владиках, від підозрілого чоловіка-чужинця, підданого турецького султана, який чоловік тут, у володіннях його королівської світлости, не мав жодної юрисдикції, і на те, видно, був посланий, щоб в час турецької війни збунтувати підданих його королівської милости...У володіннях же його королівської милости ніхто інший не може бути архиєпископом, єпископом, митрополитом і владикою, як тільки той, кого його королівська світлість благозволить призначити і подати” [46].

Так було ясно, що король не має наміру задовольнити прохання й домагання православних. Коли ж така його відповідь тепер цілком суперечила обіцянкам, даним Сагайдачному й козакам перед Хотинським боєм з турками, то щоб ослабити прикре враження від не дотримання королем слова, Сигізмунд III запропонував „людям грецької релігії” - православним і уніатам - відбути спільне зібрання, час і місце якого мали б визначити духовні обох сторін. На цьому соборі, „без більшого натовпу світських людей, які до цієї справи мають менше відношення”, в присутності призначених комісарів королівських, сторони обговорили б питання взаємного тривалого примирення [19].

Православні, цілком свідомі недоречності такого спільного собору, відмовились від нього. Тоді призначена була окрема комісія з сенаторів і земських послів, на чолі з католицьким архібіскупом Лаврентієм Гембицьким, до якої було запрошено і митрополита Борецького та архієпископа Мелетія Смотрицького. Комісія мала розглянути домагання і скарги православних. Архібіскуп Гембицький знову запропонував було на засіданні комісії спільний православно-уніатський собор, але православні від такого собору відмовились [46]. Домагання й скарги православних залишились без задоволення. Так широкі надії, що їх покладали на сейм 1623 року православні, не справдились.

Врешті була принята сеймом трафаретна конституція: „Заспокоєння роз'єднаних в грецькій релігії людей, з огляду на невідкладні справи Речі Посполитої, відкладаємо до будучого сейму, а нині заховуємо спокій з обох сторін, як для духовних, так і для світських людей усякого звання і положення”. До цієї конституції-загальника більш цінним був додаток, принятий сеймом після настирливого домагання православних. Згідно з цим додатком, скасовувались судові процеси, розпочаті урядом і уніатами, проти відновленої православної ієрархії та її прихильників. Цим скасовувались і королівські універсали з року 1621, в яких православні ієрархи запідозрювались у державній зраді та сказано було їх хапати [16, 45].

3.4 Вірність короля Сигізмунда III унії до кінця

Однак, і з цим сеймовим додатком 1623 р. сталося так, як не раз уже ставалося в історії відносин до Православної Церкви і православних в Польщі, - це розходження між законодавством і практикою життя. „Уніaти і чути не хотіли про припинення всякого роду процесів, декретів, банницій, секвестрів, відречень, що виникли з тої й другої сторони з-за розходження в релігії; вони, як і раніше, тиснули й переслідували православних, відбираючи в них церкви, присилюючи до унії, переслідуючи за твердість в православії духовних і світських осіб” [19].

На цей час якраз припадає фанатична діяльність уніатського Полоцького архієпископа Йосафата Кунцевича. Цю діяльність проводив Кунцевич у Полоцьку, Орші, Могилеві, Мстиславові, Вітебську. Його безоглядна фанатичність, проявлялась в утисках православних, обурювала навіть „друзів унії”, яким був, наприклад, литовський канцлер Лев Сапіга, що називав себе одним з творців унії 1596 року. В листі до Кунцевича від 12 березня 1622 р. канцлер Сапіга попереджав ревного ширителя унії. „У вас, - писав він, - земські суди повні, магістрати повні, трибунали повні, власницькі канцелярії повні - позвів, сутяг, доносів”. Сам католик, канцлер Сапіга, як державна особа, боявся вибуху, через жорстокість Кунцевича, народного гніву, небезпечного для спокою в державі, бо ж „за православ'я стоїть вся Україна, взагалі уся Русь, особливо ж козацтво”. Сапіга, боячись розрухи в державі через релігійні переслідування, писав уніатському митрополиту Рутському: „Треба оглядатись і на запорізьких козаків, щоб вони не зробили нам чого недоброго”. Архієпископ Йосафат Кунцевич переслідував православних на Білорусі до сейму 1623 р., продовжував те саме й після того сейму, всупереч принятій на ньому конституції. Особливо сильну ненависть викликав Кунцевич серед православних у Вітебську, де відібрав усі православні святині, так що православні білоруси поставили для богослужіння два намети за містом, куди й ходили для молитви. Врешті терпіння переслідуваних було вичерпане, і тоді стався сумний факт в історії міжхристиянських відносин: 12 листопада року 1623 уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича було у Вітебську замордовано. Страшну кару за це понесло вітебське православне міщанство: 93 вироків смерті, конфіскації майна, ціле місто було позбавлене Магдебурзького права [16, 45-46].

На сеймах в 1624, 1625, 1626 (два сейми), 1627, 1628, 1629 (два сейми) роках православні не залишали складати своєї петиції про заспокоєння грецької релігії, але з такими, як і попередньо, наслідками. На сеймах тих або зовсім не було постанов у відповідь на ці петиції, або постановляли відкласти розгляд і налагодження їх до сейму наступного, переважно „з браку часу”. 1630 р. в Україні вибухло козацьке повстання під проводом Тараса Трясила. Польський уряд справився з повстанням, але був занепокоєний настроями, що залишились у народі після повстання. Тому на сеймі 1631 р. була принята конституція: „Хоч ми завжди бажаємо, аби роз'єднані в грецькій вірі люди коли-будь могли бути заспокоєні, одначе, з огляду на важливі справи Речі Посполитої, на цьому сеймі не можна було дійти до цього; тому справу цю відрочуємо до наступного, Бог дасть, сейму, а нині, підтверджуючи попередні конституції, забезпечуємо цією конституцією спокій для обох сторін, як для духовних, так і для світських людей всякого звання і положення” [33].

Сейм 1631 р. був останнім при Сигизмунді III, на якому була постанова про „грецьку релігію”. Впродовж десяти років від смерті гетьмана Сагайдачного, до смерті 1632 р. короля Сигізмунда III, король не виконав обіцянок, даного українському козацтву: справа легалізації православної ієрархії так і не була налагоджена, хоч порушувалася православними на всіх 12-ти сеймах, які відбулись у 1623-1631 роках. В опіці над унією Сигiзмунд III до кінця життя був послідовний і твердий і проводив нищівну політику для Православної Церкви в Польсько-Литовській державі [39].

Смерть фанатика, єзуїтського вихованця Сигізмунда III, повернула події в житті й положенні Православної Церкви в Польсько-Литовській державі в інше русло. Зі смертю Сигiзмунда III для православних „повіяло весною”, бо його наступник і син Володислав IV був відомий, як прихильник ідей релігійної толеранції ще до вибору його на польського короля. Cаме він підписав “Статті для заспокоєння русського народу”, що узаконювало існування Православної Церкви в Україні [58]. Але, під тиском польської шляхти анулював деякі пункти цього акту.

ВИСНОВКИ

Отже, після Берестейської унії Православна Церква і її вірні опинилися у глухому куті. Польська держава розпочала активну політику, спрямовану на спольщення і перехід на унію як українську шляхту так і звичайне православне населення. У православних забирали їхні церкви, перетворюючи їх на уніатські, забороняли служити літургії. Хоча юридично визнавалася одна Церква, але фактично існувало дві. Тому православні не могли стояти осторонь цих подій, а тому почали боротьбу з утисками їхніх прав.

Ця боротьба здійснювалася у кількох напрямках. На політичному полі православні відстоювали свої права на сеймах і сеймиках. Вони навіть ішли на співпрацю з протестантами, шукаючи справедливості у релігійному питанні у польсько-литовській державі. Про це яскраво свідчить спільний Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р.

Велику роль в підтримці православного церковного життя відіграли організації мирян - братства. Вони виникли в останній третині XVI ст. як вияв давньоруської родової організації. Братства намагалися виборювати громадянські та релігійні права православних у судах та виборних представницьких органах влади - сеймиках та сеймах. На літературному полі православні розпочали гостру полеміку проти унії. У своїх полемічних творах вони відстоювали права Православної Церкви і її мирян на існування і безперешкодне сповідування своїх поглядів у Речі Посполитій.

На захист православ'я стало козацтво. Національно-релігійні й культурні інтереси українського народу, стали під охороною українського козацтва, головного борця за українську ідею в XVII в., коли в обличчі українськіої шляхти, з процесом спольщення її, народ майже зовсім втрачає своїх захисників. Завдяки ним здійснюється відновлення патріархом Феофаном ієрархії в Українській Православній Церкві. Це мало величезне значення в житті українського народу. Відновлення православної ієрархії вдарило по справі асиміляції українського православного народу з польським, католицьким. Як би не був простий народ відданий вірі своїх батьків, а врешті-решт під тиском життєвих обставин і силою всеминаючого часу забув би віру своїх предків, поступово латинизуючись, спольщився б. Але відновлення ієрархії надихнуло народ для дальшої боротьби з польськими намірами. Це також вирішило питання і з православними ієрархами.

Отже, відновивши церковну ієрархію, православні піднімали питання узаконення православної ієрархії на сеймах. Проте, враховуючи фанатичність Сигізмунда ІІІ у релігійному питанні і вірності його унії, поступки, отримані православними на сеймах не впроваджувалися у житті. Незначні зміни наступили лише після його смерті і підписанням його сином Владиславом IV “Статтей для заспокоєння русського народу”.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

І. Джерела

1. Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту. - б.м., 2001. - 1523 с.

2. Борецький Й. Протестація // http://litopys.org.ua/suspil/sus46.htm

3. Вишенський І. Послання до єпископів // http://www.ukrcenter.com/Література/Іван-Вишенський/26574-1/Послання-єпископам

4. Вишенський І. Твори // Електронна бібліотека української літератури

5. Грамота єрусалимського патріарха Феофана до всіх православних Речі Посполитої, 1620 // Архив ЮЗР. - К., 1872. - Т.5. - Ч.1. - С.9. з 3

6. Густинський літопис // http://litopys.org.ua/old17/old17_08.htm

7. Історія України в документах і матеріалах. / Відп. ред. С. М. Бєлоусов; Уклад. М. Н. Петровський, В. К. Путілов. - К., 1941. - Т. 3: Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569-1654 рр.). - 292 с.

8. Смотрицький Г. Ключ царства небесного // http://litopys.org.ua/suspil/sus11.htm

9. Смотрицький М. Тренос, тобто плач // http://litopys.org.ua/human/hum38.htm

10. Філалет Х. Апокрисис // http://litopys.org.ua/suspil/sus26.htm

ІІ. Література

11. Антонович. В. Предисловіе. // Архив Юго-западной Россіи. - К.,1871. - ч. 1. т. IV. - 856 с.

12. Антонович В. Нарис становища православної церкви на Україні від половини XVII до кінця XVIIІ ст. // Розвідки про церковні відносини на Україні-Руси XVI-XVIIІ ст. - Л., 1990. - Т.VIIІ. - С.87-96

13. Бартош А. Козацькі реліквії першої чверті ХУІІ ст. з фондів Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника // http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/40603/57-Bartosh.pdf?sequence=1

14. Варжель Р. Князь, захисник православ'я, просвітитель // Провінційка. - 2008. - 30.10-05.11. - №44. - С.3-9

15. Василь-Костянтин Острозький - фундатор незалежної України // Волинь. - 2008. - 29 лютого. - №8. - С.5-8

16. Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4т., 5 кн. - Нью Йорк, 1956. - Т.2. - 397с.

17. Возняк М.С. Історія української літератури. У двох книгах: Навч. вид. - Л., 1994. - Кн. друга. - 560 с.

18. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - К., 1992. - 192 с.

19. Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 томах (12 кн.). - Т.6. - http://litopys.org.ua/hrushrus/iur606.htm

20. Грушевський М. С. Острозька академія / М. С. Грушевський // Твори : у 50 т. / М.С.Грушевський ; гол. ред. П. Сохань. - Л., 2009. - Т.19 : Серія “Історичні студії та розвідки (1917-1923)”. - С. 214-223

21. Гуманіст, реформатор, державотворець // Календар знаменних і пам'ятних дат. - 2006. - №4. - С.98-104

22. Довбищенко М.В. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI - перша половина XVII ст.). - К., 2008. - С.129-142

23. Дорошенко Д. Нарис історії України в 2-х томах. -К.,1992. - Т.1.- 598 с.

24. Дудар В. Церковна життя на українських землях в XVIIІ ст. // Збірник наукових статтей. - Вип.28 - С.29-36

25. Єфименко А. Исторія украинскаго народа. - Санкт-Петербург, 1906. - 391 с.

26. Жукович П.Н. Сеймовая борьба православного западнорусского духовенства с церковной унией (с 1609 г.). - Санкт-Петербург, 1906. - Вып.3. - С.116-125

27. Захарків М.Р. Аспекти існування Православної церкви в Україні у XVIІ столітті // http://fd.snu.edu.ua/info/files_articles/collection_12/part_1/article24.pdf

28. Ісаєвич Я. Братства та їх роль у розвитку української культури XV-XVIIІ століття. - К., 1966. - 126 с.

29. Історія релігії в Україні: У 10-и т. - К.,1997. - Т.2 Українське православ'я. - 385 с.

30. Історія Русів / Пер. І.Драча. - К., 1991. - 318 с.

31. Історія України: Навчально-методичний посібник / В.Б.Атаманенко, М.Б.Близняк, Н.М.Лопацька та ін.; За ред. В.Б.Атаманенка. - Острог, 2009. - 205 с.

32. Кислашко О. Спроби примирення православних з уніатами та утворення патріархату в Руси-Україні в XVII ст.. // Історія. Філософія. Релігієзнавство. - 2009. - №1. - С.83-88

33. Колодний А.М. Історія релігії в Україні // http://libfree.com/104629126_religiyeznavstvoukrayinske_pravoslavya_mogilyanskoyi_dobi.html

34. Кралюк П. Василь-Костянтин Острозький : погляд крізь століття // Дивосвіт. - 2009. - №1. - С.41-44

35. Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні. У трьох книгах.- К., 1994. - Кн. 3 (кінець XVI - середина ХІХ століття). - 335 с.

36. Крип'якевич І. Історія України. - Л.,1990. - 520 с.

37. Криштапович Л. «Апокрисис» Христофора Филалета и «Берестейский собор» Петра Скарги // http://zapadrus.su/bibli/istfbid/2011-02-14-11-39-35/286-lr-l-r.html

38. Липа К. Митра і шабля. Як Сагайдачний врятував православну церкву // http://www.istpravda.com.ua/articles/2010/12/29/11200/

39. Литвин В.М. Історія України // http://pidruchniki.ws/13340203/istoriya/ukrayinske_kozatstvo_pravoslavya_rol_kozatstva_vidnovlenni_pravoslavnoyi_tserkovnoyi_iyerarhiyi

40. Макарий. История Русской Церкви. - Т.11. - СПб., 1910. // http://krotov.info/history/makariy/makar319.html#_Toc482500211

41. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України: навч. Посіб. - К.,2010. - 595 с.

42. Мицько І.З. Острозька слов'яно-греко-латинська академія (1576-1636). - К., 1990. - 139 с.

43. Огієнко В. Петро Сагайдачний - руський батько козацької України // http://www.istpravda.com.ua/digest/2010/12/22/10263/view_print/

44. Огієнко І. Українська Церква. Нарис з історії Української Православної Церкви. - Прага,1942. - Т.2. - 284 с.

45. Плохій С. Наливайкова віра: козаки та релігія в ранньомодерній Україні - К., 2005. - 494c

46. Полонська-Василенко Н. Історія України. У 2 т. - К., 1992. - Т.1. // http://studentbooks.com.ua/content/view/503/49/1/1/#719

47. Примачук Ю. Запорізький лицар без страху і докору // http://narodna.pravda.com.ua/history/4ae822d1d6cf4/

48. Сас П. Відновлення православної церковної ієрархії Київської митрополії (1620 р.) // Український історичний журнал. - 2010. - №4. - С.15-39

49. Семенина В. Полемічний канон Христофора Філалета (165-170) // http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/366/1/Semenuna.pdf

50. Сеник С. Українська церква в XVII столітті // http://www.ichistory.org/ukrsite/download/Kovcheh_1_3.pdf

51. Скабаланович Н.А. Об Апокрисисе Христофора Филалета. - Санкт-Петербург, 1873. - 118 с.

52. Скороход О. “Мало спав і не пиячив, в усяких розмовах був неговіркий” - Сагайдачного тричі скидали з гетьманства // Країна. - 2012. - 19.04. - №118. - С.7-9

53. Стратій Я. Вишенський Іван //http://litopys.org.ua/fdm/fdm06.htm

54. Субтельний О. Історія України // http://kampot.org.ua/history/praci_istorukiv/Orest_Subtelnuy/st_6.shtml

55. Сухарєва С.В. Полемічна проза Петра Скарги на захист Берестейської унії // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. - №21. - С. 34-36

56. Тимошенко Л. Не зовсім ювілейні нотатки. До 400-річчя від дня смерті князя Василя-Костянтина Острозького / Л. Тимошенко // Дзеркало тижня. - 2008. - 09.02-15.02. - №5 - С. 21-23

57. Українські Церковні Братства повели боротьбу проти Унії // http://pokrova-hram.org.ua/biblioteka/scho-prynesla-ukrajini-uniya/ukrajinski-tserkovni-bratstva-povely-borotbu-proty-uniji.html

58. Швидько Г. Статті для заспокоєння руського народу // http://movahistory.org.ua/wiki/%D0%A1%D1%82%D0%B0%D1%82%D1%82%D1%96_%D0%B4%D0%BB%D1%8F_%D0%B7%D0%B0%D1%81%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%BE%D1%94%D0%BD%D0%BD%D1%8F_%D1%80%D1%83%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83

59. Шкрібляк М. Реконструкція оцінок унії та уніатизму у працях митрополита Іларіона (Огієнка) // Релігія та соціум. - 2008. - №2. - С.28-33

60. Щербак В. Українське козацтво: формування соціального стану

61. Друга половина XV - середина XVII ст. // http://litopys.org.ua/coss1/shch06.htm

62. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIІІ ст. - К., 1997. - 380с.

63. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. // http://keenander.narod.ru/yakovenko/yak02.htm

64. Яковенко Н.М. Реформа грецької церкви: унія, оновлення православ'я // Українська культура XIII - першої половини XVII ст. - К., 2001. - Т.2. - С.524-529

65. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV - до середини XVII століття. Волинь і центральна Україна. - К., 2008. - 472 с.

ІІІ. Довідники

66. Енциклопедія українознавства / Під ред. Володимира Кубійовича Париж-Нью-Йорк, 1976. - Т.8 - с. 2805-3200

Размещено на Allbest.ru