Боротьба за права православної церкви

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. БОРОТЬБА ЗА ПРАВА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

1.1 Боротьба православних на сеймах і сеймиках і її здобутки

1.2 Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р.

1.3 Становище православних після унії

1.4 Православні братства в боротьбі з унією, окатоличення й спольщення православної української шляхти

1.5 Літературна полеміка проти церковної унії

РОЗДІЛ 2. ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ

2.1 Українське козацтво в обороні Православної Церкви

2.2 Приїзд патріарха Феофана, відносини з ним козацтва і організаційні заходи до відновлення православної ієрархії

2.3 Висвячення українських православних єпископів

РОЗДІЛ 3. БОРОТЬБА ЗА ЛЕГАЛІЗАЦІЮ ПРАВОСЛАВНОЇ ІЄРАРХІЇ У РЕЧІ ПОСПОЛИТІЙ

3.1 Справа Православної Церкви на сеймі 1620 року

3.2. Засоби уніатів в боротьбі проти новопосталої православної ієрархії

3.3 Боротьба за узаконення православного єпископату на сеймі 1623 року

3.4 Вірність короля Сигізмунда III унії до кінця

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. Період перебування українських земель у складі атеїстичної держави Радянського Союзу позначився і на обмеженості тем для історичних досліджень. Церковна проблематика була табуйованою темою, оскільки, в цей період вивчати її не було необхідності. Після відновлення незалежності України церковні відносини стають об'єктом спеціального дослідження істориків. Через усі ці фактори вивчення стану православної церкви після Берестейської унії є актуальною темою. Суспільну актуальність зумовлюють такі процеси нашого сьогодення як поширення ідей і здійснення дій щодо створення єдиної помісної церкви в Україні.

Історія вивчення проблеми. Історію дослідження нашої теми можна умовно поділити на два періоди. До першого - віднесемо праці сучасників цих подій, які для нас є джерелами. До них належить твори українського письменника І.Вишенського, який був активним противником церковної унії і своєю творчістю ставав на захист православ'я. Київський митрополит Іов Борецький написав „Протестація”, яка була спрямована на захист відновленої православної ієрархії, в ній захищалося право українців жити на рідній землі, сповідувати батьківську віру. Автор підносив козацтво, за допомогою якого відбувалося становлення ієрархії. Важливими для нашої роботи є й полемічні твори Г.Смотрицького “Ключ царства небесного”, М.Смотрицького “Тренос, тобто плач”, Х.Філалета “Апокрисис”.

У роботі також використано Грамоту єрусалимського патріарха Феофана до всіх православних Речі Посполитої, 1620, Густинський літопис та Історію України в документах і матеріалах, де поміщено палку промову Л.Деревинського на Варшавському сеймі 1620 р.

До другого періоду віднесемо праці істориків, які вивчали це питання пізніше. Серед ниих варто виділити В.Антоновича, М. Довбищенко, П. Жукович, П. Сас, О. Кислашко та інші. Також питання утисків і становища православних після Берестейської унії у своїх синетичних творах розглядали І.Власовський у другому томі “Нарисі історії Української Православної Церкви”, М.Грушовський у шостому томі своєї “Історії України-Руси”, Н.Полонська-Василенко у першому томі “Історії України”.

Об'єктом дослідження є релігійне життя в Україні в польсько-литовській державі.

Предметом дослідженняє стан і утиски православної церкви в Україні після Берестейської унії.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період з 1596 р. до 1632 р. Перша межа обґрунтовується укладенням Берестейської унії, а друга - смертю вірного захисника унії польського короля Сигізмунда ІІІ і підписанням його наступником, більш толерантним у релігійному питанні Владиславом IV “Статтей для заспокоєння русського народу”.

Мета і завдання. Метою роботи є дослідження становища і утисків православних після Берестейської унії. Досягнення поставленої мети передбачало розв'язання таких завдань:

· описати боротьбу православних на сеймах і сеймиках і її здобутки;

· розглянути Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р;

· проаналізувати становище православних після унії;

· з'ясувати роль православних братств в боротьбі з унією;

· охарактеризувати процес окатоличення й спольщення православної української шляхти;

· окреслити літературну полеміку проти церковної унії;

· простежити процес відновлення православної ієрархії і визначити місце козацтва в ньому;

· описати боротьбу за узаконення православної ієрархії у Речі Посполитій.

Структура роботи складається з вступу, трьох розділів - основної частини, висновків, списку використаних джерел і літератури.

РОЗДІЛ 1. БОРОТЬБА ЗА ПРАВА ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

Православна Церкви в Польщі, після проголошення церковної унії 1596 року, стала тепер недозволеною. Ті невеликі права, якими користувалася вона в Польській державі, перейшли до Уніатської Церкви разом з церквами, маєтностями, монастирями. З усіх ієрархів залишилися вірними їй лише два єпископи: Гедеон Балабан - львівський та Михаїл Копистенський - перемишльський, яких уніатський Берестейський собор низложив, а польський уряд не визнавав за єпископів [24, 32]. Якщо король Сигізмунд III не застосовував до них репресій для припинення їхніх церковно-ієрархічних і церковно-адміністраційних чинностей, то пояснення цього історики вбачають в тому, що королі давали за звичаєм єпископам грамоти на катедри „до їх живота”, тобто до смерти; порушення цього звичаю в даному випадку було б небезпечним загостренням і без того тяжкої ситуації, яка повстала з унією 1596 р. Вибори нових православних ієрархів на місце єпископів-апостатів не могли відбутися легально, бо польський король, польська державна влада не визнавали тепер самої Православної Церкви в Польщі [46]. Так розпочалась для цієї Церкви доба переслідувань.

Українці в тій давній Польщі повинні були витримати непосильну, здавалось, боротьбу з небезпечним ворогом, який мав намір позбавити їх віри прадідів, що в ті часи була найбільшим свідоцтвом їх окремішності, ознакою їх національної приналежності. Не зважаючи на великий занепад церковного життя в XVI ст., спричинений, політикою тієї ж польської державної влади, - в Українській Православній Церкві прокинулись внутрішні сили, що вже в часі Берестейського церковного собору 1596 р. розпочали боротьбу за свою віру й народність та повели її далі, впродовж двох століть, до самого падіння Польщі, як держави.

Під натиском озброєного в усі роди тодішньої зброї ворога як писав невідомий автор тогочасного твору „Ключ царства небесного” „хитався з неотесаною навіть іноді дубиною в руках мужик”[8], маліла в числі Українська Православна Церква, але треба підкреслити, що на українських землях навіть у цей важкий час православ'я ані на мить не перервало свого історичного буття. На думку відомого українського історика В. Антоновича „Головною помилкою ініціаторів унії було те, що вони не звернули уваги на засадничу рису устрою Православної Церкви - соборність, непризнання сліпого послушенства ієрархам в справах віри, відсутність централізації в самій ієрархії...Таким чином нерозуміння чи неґація соборної засади в Церкві були найхарактернішим явищем нової спроби, що викликало безперестанні заяви протесту. Міцно стоячи на цій засаді, православні витримували двовікову тяжку боротьбу за свободу свого релігійного сумління. Починаючи від князя Константина Острозького і кінчаючи поневоленими українськими сільськими громадами,... всі стани українського народу спираються в боротьбі за віру на засаді соборного устрою Церкви і в ній знаходять головну підтримку і невичерпану силу”[11,2-3]

1.1 Боротьба православних на сеймах і сеймиках і її здобутки

На Берестейському православному соборі в жовтні 1596 р. було передбачено, що король Сигізмунд III не задовольнить жодних прохань православних, а цілком підтримає уніатів, - тому було прийнято рішення добиватися прав Православної Церкви на сеймі, що мав зібратися 10 лютого 1597 р. В цей час сеймова боротьба православної української шляхти проти унії і за порушені прав Православної Церкви була найбільш характерним засобом протиунійної боротьби. Оскільки, перед сеймами питання, які мали бути предметом їх нарад і рішень, обмірковувались звичайно на повітових сеймиках, де давались інструкції послам, - то сеймики теж стали тереном боротьби православної шляхти і православних братств за порушені права православних горожан Польщі [19].

На сеймиках в грудні 1596 р. обговорювалась соборна грамота, розіслана від православного Берестейського собору, основний зміст якої зводився до того, щоб посли на майбутньому коронному сеймі у Варшаві домагались політичного засудження унії та заміни відступників митрополита і єпископів новими православними митрополитом і єпископами. З огляду на склад сеймиків, вони неоднаково віднеслися, до цієї Берестейської соборної грамоти. Були сеймики, що своїм послам дали інструкції цілком в дусі постанов Берестейського православного собору [23, 485]. Деякі, наприклад, Волковийський, Новогрудський і Вітебський, винесли постанови сприятливі унії. Найбільше на сеймиках було ухвал, аби посли домагалися встановлення на сеймі „процедури й екзекуції” Варшавської конфедерації 1573 р., якою гарантувалась релігійна свобода в Речі Посполітій; сеймові конституції в розвиток Варшавської конфедерації 1573 р. давали б права самоуправи і Православній Церкві, через що поставлені були б перепони унійним планам впровадження унії насильством.

Цього роду ухвали особливо перепроваджувала на сеймиках протестантська шляхта, на чолі з Віденським воєводою Христофором Радивилом, яка, підтримуючи православних, мала й свій інтерес щодо встановлення в Польщі толеранційних законів. На головному Литовському з'їзді в Слонимі, який звичайно збирався перед сеймом для узгодження і об'єднання постанов окремих сеймиків, справа порушення прав Православної Церкви Берестейською церковною унією була включена в загальну інструкцію, яку з'їзд дав литовським послам на сейм 1597 р.[16, 7].

Надії православних на сейм 1597 р. були одначе марні. Цей сейм тісно пов'язав себе з історією Берестейського собору, але не як захисник засад релігійної свободи і зневаженого права, а як прихильник насильства в питаннях віри, застосованого в інтересах Риму й Польщі. Князь Констянтин Острозький на сеймі 1597 р., в засіданні сенату 22 лютого, виступив з обвинуваченням короля Сигізмунда III, що він порушує закони, порушує стародавні права людей православної віри, зрадниками якої стали владики, а король їм протегує [14,6]. Православні посли кілька разів пробували поставити на обговорення сеймом питання про положення православної віри в державі, а врешті заявили, що не будуть займатися жодними справами на сеймі, доки не будуть мати православних владик з видаленням з катедр єпископів-відступників.

Король відповів, що унія переведена після згоди на неї самих же українців, а прохання про видалення єпископів, які прийняли унію, не може бути задоволене, бо тільки частина послів звернулась з цим до короля, а не ціла „ізба посольська” Посольська ізба - нижня палата сейму Речі Посполитої, що складалася з обраних шляхтою на сеймиках депутатів (послів).. Тоді ж, 7 березня, король затребував від князя К. К. Острозького, щоб на сеймовий суд представлений був протосинкел-екзарх Никифор, який був представником на Берестейському православному соборі [34, 42]. Засудивши екзарха Никифора, сейм 1597 р., цілком став на сторону уніатів.

Погрози православних послів зірвати сейм не злякали короля, бо політичні обставини в той час були такі, що Сигізмунд III не дуже потребував сесії сейму. Вимога православних послів, щоб були легалізовані постанови Берестейського православного собору, попала врешті тільки в реєстр „приватних” просьб від воєводств до короля, які представив йому сейм. Але й там вона не була навіть розглянена, а віднесена до справ, розгляд яких король залишив до наступного сейму [44, 53].

25 березня сейм 1597 р. був закритий, а 28 березня, наказом королівського декрету, екзарх Константинопольського патріарха Никифор був ув'язнений і вивезений до Магдебурзької фортеці.

Так Сигізмунд III з латино-унійною частиною сейму, яка знаходилась під впливом католицького духовенства та красномовства єзуїта Петра Скарги, закріпили на сеймі 1597 р. права уніатської церкви в Польщі, поставивши в безправне становище Православну Церкву, хоч прямого закону про це й не було постановлено, а виникало таке становище з непризнання ні королем, ні сеймом постанов Берестейського православного собору [19].

Не зважаючи на те, що сейм 1597 р. зовсім не виправдав надій на нього православної шляхти, вона й далі продовжує вести сеймову боротьбу за свободу й відновлення старожитних прав Православної Церкви: не було жодного сейму, на якому православні посли не виступали б і не домагались „заспокоєння грецької віри”, не вносили б скарг на насильства, переслідування, безправства в судах у відношенні до православних. На тлі цієї боротьби за релігійну свободу й маєткові права Церкви на політичному терені наступило зближення поміж православною та протестантською шляхтами в Польщі.

Підсумувавши ті здобутки, здійснення яких вдалося православним на політичному ґрунті сеймової боротьби, в безправному положенні їхньої Церкви за час від 1596 до 1620 р., то можна звести їх до наступного.

Сигізмунд III змушений був відібрати Київо-Печерський монастир від уніатського митрополита Іпатія Потія, якому він був наданий одночасно з поставленням Потія на київського митрополита. Правда, фактично Київо-Печерський монастир не перейшов до уніатів, бо православні не допустили до цього, боронячи навіть зі зброєю цю давню свою святиню [41, 73]. Характерно, що Сигізмунд III перед тим, як передати Печерський монастир православним, звернувся до Римського папи і просив його згоди на відібрання права на монастир з його маєтностями від митрополита Потія. Доля давньої, з XI віку, української релігійної й культурної святині, збудованої працею і коштом українського православного народу, мала б залежати, виходить, від Риму.

Грамотою від 22 лютого 1605 року король, на праві подавання, надав Київо-Печерський монастир православному архимандритові Єлисею Плетенецькому, за якого просив князь В.-К. Острозький, як вибраного на архімандрита (обирали його за давнім звичаєм ченці монастиря і місцева шляхта) [39]. Так ця святиня звільнилась від зазіхань на неї уніятського духовенства.

Сейм 1607 року прийняв конституцію відносно „грецької релігії”, згідно з якою духовне становище і церковні маєтки не мають роздаватися інакше, як в згоді з волею їх фундаторів і за давнім звичаєм попередніх королів, тобто людям з української шляхти і грецької релігії, без усяких перешкод і заборон у вільній відправі богослужінь за давніми обрядами; церковні маєтки, що були відібрані від Церкви, можна доходити на підставі відновленої конституції 1588 року; церковні братства грецької релігії залишаються при своїх правах і привілеях; припиняються судові позови та кари, які в будь-якому суді присуджені духовним особам в Короні і Великому Князівстві Литовському [26, 119].

Сеймова конституція 1607 р. була наслідком десятирічної боротьби православної шляхти і братств. Саме її прийняття свідчить, що польська влада була змушена визнати подальше існування в державі Православної Церкви і православних, тобто, змушена була зійти з позиції, занятої по Берестейському соборі 1596 р., що, ніби, нема вже православних, а тільки уніати, з'єднані з Римом, до яких перейшли і всі права, визнані колись Православній Церкві.

Правда, сеймова конституція 1607 р., як і тісно пов'язаний з нею королівський привілей 18 червня 1607 р., вживши термін „грецька релігія”, не відрізнили ясно православних від уніатів. Бо ж і уніати вважали себе сповідниками „грецької релігії”, тільки підпорядкованими Римському папі, тоді як православні „грецької релігії” визнавали себе в послушенстві у константинопольського патріарха. Уніатський митрополит Потій так і тлумачив, що конституція 1607 р. відноситься до уніатів та поспішив відкрити, на підставі її, уніатське Троїцьке батство у Вільні. Сам король так мав розуміти цю конституцію, коли під час того ж сейму віддав, 30 травня 1607 р., Луцьку єпископську катедру, що була вільною після смерти Кирила Терлецького, уніатові Малинському зі всіма маєтностями і з підпорядкуванням йому всього духовенства Луцької єпархії. Ця невиразність, явно намірена, конституції 1607 р., якої у відношенні до православних не виконувалось, викликала подальшу гостру боротьбу на сеймі 1609 р. (делегація від Віленського православного братства, інструкції послам Волинської шляхти) [22, 131].

Сеймова конституція про „грецьку релігію” 1609 р., що виникла, як говориться в ній, з огляду на вимоги людей „грецької релігії” більш основне заспокоїти цю релігію, - відрізнила вже православних від уніатів. В ній сказано, що через накопичення справ відкладається справа спорів і замирення людей грецької віри до майбутнього сейму. Але, заховуючи в цілості конституцію 1607 р., сейм постановляє, аби „духовні начальники, які прийняли унію з римським костелом, - тим, хто не бажає з'єднуватись з ними, а ці взаємно тим, що знаходяться в унії, - не робили один другому, ніяким способом і під жодним претестом, - утисків і дратування, залишаючись в спокої на владицтвах, при монастирях, церквах, в церковних маєтках як в Короні, так і в князівстві Литовськім. Хто вчинить щоcь протилежне цьому, карається штрафом в 10 тисяч злотих по суду, який відбувається в трибуналі” [26, 123]. Так в конституції 1609 р. ясно відокремлено „духовних, що в унїі з римським костелом”, від тих, що „не бажають з'єднатися з ними”, тобто православних.

1.2 Акт конфедерації православних і протестантів 1599 р.

1599 р. у Вільні відбувся з'їзд православної і протестантської шляхти. Була думка утворити навіть релігійну унію євангелицьких віровизнань зі східнім православ'ям. Але з боку православного духовенства було заявлено, що в питаннях віри воно не може ні в чому поступитися, як і погоджуватися, без відома і благословення константинопольського патріарха. Тому справа обмежилась політичним союзом православних з протестантами. 18 травня 1599 р. цей союз скріплений був актом конфедерації [46].

В акті цієї конфедерації найперше був стверджений сумний стан утисків і насильств над іншими віровизнаннями в Польщі з боку латинського духовенства і деяких католиків-мирян. Давні права і привілеї Православної Церкви знехтувані; генеральна конфедерація 1573 р. (Варшавська) про свободу віри в державі Генеральна Варшавська конфедерація 1573 р. - подія в історії Польщі та Великого Князівства Литовського, яка визначила засади релігійної терпимості знаті і вільних людей в Речі Посполитій, вважається формальним початком релігійної свободи в Польсько-Литовській державі., хоч і стверджена вона королівською присягою, - осміяна; церкви, монастирі, збори (протестантські) відбираються, спустошуються, руйнуються з доконанням грабунків, зневаження святинь, кровопролиття і вбивств; священики й пастори переслідуються: їх ображають, виганяють, позбавляють майна, б'ють; православних священиків змушують до послушенства владикам, які відпали від східніх патріярхів; людям грецької релігії не дозволяють мати зносин з патріярхами. В містах чинять насильства над міщанами через те, що вони не католики; не допускають їх до цехів, ремесла, торгівлі; позбавляють права бути свідками в судах; утискують при вступленні до шлюбу; навіть шляхта некатолицької віри, по закону рівна з католицькою, буває гноблена, позбавляється чести й хліба в Речі Посполітій, коли її не допускають до урядових становищ в державі, а в приватних справах чинять перешкоди та різні утруднення. Католицькі духовні підбурюють людей до знищення православ'я і протестантизму в Польщі. З огляду на таке положення різновірців, - говорить далі акт конфедерації, - вони заключають між собою оборонний союз для захисту релігійної свободи, захисту своїх святинь і духовенства [16, 9].

Православні й протестанти зобов'язуються енергійно підтримувати себе взаємно, - „грек других греків і євангеликів, а євангелик других євангеликів і греків” та домагатися своїх прав і покарання винних на сеймах, сеймиках, в установах громадських, перед королем. Свободу совісті, богослужiння, церковні маєтки протестанти й православні повинні захищати без страху й не жаліючи свого труду й засобів.

Акт конфедерації закінчується постановою, щоб для взаємної підтримки евангелики обов'язково бували присутніми на православних церковних соборах, а православна шляхта на протестантських. Для зносин і спільних дій було обрано на з'їзді у Вільні в кількості 121 чоловіка генеральних провізорів чи опікунів для охорони церков і зборів; в складі опікунів з боку православних був і князь К. К. Острозький [14,4].

Спільні дії на терені сейму православних і протестантів поволі почали розхитувати тверді позиції католицької реакції, з якою пов'язувався Сигизмунд III. Незадоволення релігійною політикою короля, в зв'язку, до того ж, iз політичними ускладненнями ззовні (боротьба з Швецією, Московська смута на початку XVII в.), починає ширитись і посеред самих католиків. Православні й протестанти зривають сейми 1601 і 1603 рр., не маючи задоволення своїх постулатів в ділянці релігійного життя. Шляхта, незадоволена королем, розпочинає „рокош” Рокош - офіційне повстання проти короля у Польській дердаві, на яке мала право шляхта для захисту своїх прав і свобод. (бунт), який проявляється в ряді з'їздів 1606-07 рр. (Стенжиця, Люблiн, Сандомир, Єнджеєв) [19]. На цих з'їздах, опозиційних королю і католицькій реакції, видне місце займали питання релігійної політики короля, релігійні переслідування католицькою партією правосланвих і дисидентів, що загрожувало внутрішньому спокою й порядку в державі.

На Люблінський з'їзд рокошан надіслав послання Перемишльський владика Михайло Копистенський. В посланні владика Михаїл писав, що досі православні терплять насильства не тільки у „вольностях і маєтностях”, але і в ісповіданні своєї віри; уніатський митрополит Потій добився привілею від короля, що хто не виявить покірності латинській церкві, не може бути владикою ні священиком; перемишльські пани силою підпорядковують священиків владі уніатського митрополита; сам Потій запечатує церкви, забороняє правити в них по давньому чину та чинить багато іншого насильства, від якого Перемишльський православний владика ніде не знаходить оборони, а тому й просить заступництва Люблінського з'їзду перед королем за пригнічених людей грецької віри. На рокошевих з'їздах приймались постанови і вироблялись проекти конституцій в справах релігійної свободи й привернення прав Православної Церкви; ці проекти мали б обговорюватись на сеймах.

1.3 Становище православних після унії

протестант унія окатоличення православний

Досягнення православних у сеймовій боротьбі проти мало допомогли людям „грецької віри” на місцях. Ревний опікун унії - король Сигізмунд III, з його єзуїтсько-католицькою політикою, змушений обставинами приймати сеймові конституції про відновлення прав Православної Церкви, не зупинявся навіть перед тим, щоб змінювати сеймові постанови на шкоду православним [61, 143]. Так була змінена редакція принятої сеймом 1609 р. конституції, згідно з якою сторони, в разі насильств і спричинення шкод, звертаються до трибуналу, в складі якого не повинно бути суддів - духовних осіб (загальний трибунал); в друкованому ж тексті конституції загальний трибунал змінено на „мішаний суд трибуналу”, в якому брали участь чотири світських і чотири духовних (римо-католицького духовенства), що явно сприяло вирішенню справ на користь уніатів [35, 67].

Через унію Православна Церква втратила деякі свої храми і володіння. Софію Київську у православних було відібрано. Папа Римський вважав, що і Києво-Печерська лавра мала перейти у володіння греко-католицького митрополита [32].

Свавілля, насильство у відношенні до православних на місцях продовжувались. Монастирі і церкви відбирались від православних і віддавались уніатам; православне духовенство переслідувалось різними судовими процесами; православна шляхта фактично обмежувалась в її правах; міщанство не допускалось до членства в магістратах, до торговельних і ремісничих цехів. Нема що казати вже про селянство, підвладне неправославному дідичеві, який був повним паном над селянином, часто змушував холопа до унії насильством і жорстокостями. Безперервно йдуть скарги православних на утиски. Це видно з інструкцій послам на сейм від цілого ряду сеймиків, від цілих воєводств, особливо від землі Волинської. Православні старші братства, як Віленське, Львівське, безпосередньо до сейму звертаються зі скаргами на релігійні переслідування, на порушення сеймових конституцій про „грецьку релігію” [16, 12].

Сейм 1618 р. пішов на зустріч домаганням православних послів і розглядав внесені скарги, але знов обмежився конституцією, щоб занятися повним „заспокоєнням грецької релігії” на найближчому сеймі, а тепер закликавав, щоб люди грецької релігії мали спокій, вільно відправляли свої богослужіння, до яких „нікого не можна силувати, чи тягнути судовими процесами”. Навіть і така конституція сейму 1618 р. була викликана зовнішніми небезпеками для Польщі, бо на півдні загрожували турки і татари, на півночі перемагали польське військо шведи, на сході польські війська були ще в Московщині, куди королевич Володислав вибрався здобувати московську корону [29, 234].

Найважче у православних на місцях було положення з єпископатом. 10 лютого 1607 р. помер єпископ Львівський Гедеон Балабан; на початку 1610 року помер єпископ Перемишльський Михаїл Копистенський. Після його смерті Українська Православна Церква в Польщі залишалась, протягом 10 років, з одним єпископом Єремією Тиссаровським, якому вдалось зайняти 1607 р. львівську кафедру тільки тому, що він таємно обіцяв королю перейти на унію. Пізніше, близько 1620 р., папський нунцій Торрес доносив Риму, що Єремія (в миру Євстафій) Тиссаровський засвідчив навіть, що „уніта єсть”, з огляду на такі свідчення Сигізмунд III і видав йому королівський привілей на львівську кафедру. Але перед висвяченням в єпископи Єремія Тиссаровський склав урочисту заяву про тверде сповідання православ'я. На Перемшльську ж кафедру король призначив уніата Афанасія Крупецького, який не знайшов ні одного уніата в цій єпархії. Перемишльській землі Крупецький був зовсім незнаний; проти нього безуспішно складала протести королю перемишльська шляхта. На прохання й домагання послів про відновлення православної ієрархії та усунення уніатських єпископів не зважали; в сеймових конституціях 1607, 1609 і 1618 рр. нема мови про вільне обрання й висвячення православних владик [19]. Тримати Православну Церкву в дезорганізованому стані було найвигідніше для польської влади.

Ця дезорганізація через відсутність церковної ієрархії найтяжче відчувалась в недостатку на місцях пастирів; не було кому висвячувати священиків. Правда, деяку допомогу в хіротоніях подавали східні ієрархи, що приїздили в Україну переважно за милостинею. Але ця поміч часто бувала сумнівною, бо ж ці мандрівні ієрархи ставили священиків без розбору і перевірки їхньої здатності й гідності моральної для пастирського служіння. Тому в цей час з'явились навіть так звані „попи наречені”, які насмілювались відправляти літургію, не будучи ще висвяченими.

1.4 Православні братства в боротьбі з унією, окатоличення й спольщення православної української шляхти

Боротьба української православної шляхти проти унії і за права Православної Церкви на сеймах у Варшаві мала своє коріння на низах, в тому релігійно-національному піднесенні по церковних громадах, міських і сільських, яке прокинулось з великою силою, піднялось на небувалу височінь, побачивши, до чого призводять унійні заходи польської влади, і на собі відчувши засоби впровадження унії. Церковно-громадська діяльність в Українській Православній Церкві проходила і в братських організаціях [27]. Після Берестейської унії число православних братств не зменшується, а збільшується. Братства виникають по містах, як в Києві (1615 р.), в Луцьку (1619 р.), і містечках; густою сіткою покривають вони землі з українською і білоруською людністю, охоплюючи своїми союзами й населення сільське. Первісний вузько корпоративний характер братських організацій з переважно міщанським складом уступає місце всестановому характеру братств з широкими їхніми завданнями [28,9].

В склад братств вступають членами, на правах старших братчиків, українські православні шляхтичі, що збільшує матеріальні засоби братств, а ще важливіше - братства, маючи в свому складі людей родовитих і багатих, набирають політичної ваги й значення, чого не мали раніше в обмеженому міщанському складі [31, 54 ]. „Ми (шляхта) в містах взагалі не мешкаємо, та нечасто, з огляду на віддаль, і буваємо, а тому доручаємо нагляд і покладаємо працю на молодих панів-братій наших, з тим, щоб вони у всьому посилалися на нас, як на старших, - і ми, як старші молодшим, повинні їм помагати, заступатися за них на кожному місці і в кожній справі”, - так говорить одна умова волинських панів з їх міщанськими співбратами. Навіть найвизначніші православні магнати, як князь В.-К.К. Острозький, не гордували співбратерством з кожемяками, шевцями, пекарями і тому подібне, такий був настрій в перші роки після унії [21,99]. І братства в першій половині XVII ст. розвинули широку діяльність. Що ж до боротьби з унією, то братства, як всецерковний громадський голос, складали протести проти неправних дій уніатів, їхніх протекторів і прихильників до судових актових книг, судились за церковне майно, подавали потрібні матеріали на сеймики для інструкцій сеймовим послам, складали петиції до самого сейму. Братства в справах оборони Церкви були у відносинах поміж собою та постачали зі своїх друкарень потрібну протиунійну літературу [57].

Роль братств в боротьбі з унією і в обороні православ'я все збільшувалась, коли верхи українського суспільства не дотримувались віри прадідів, покидали Православну Церкву, покидаючи одночасно й свою націю. В українській православній шляхті ще в другій половині XVI в. почались відступлення від православ'я [62].

Берестейська унія у перші роки після впровадження разюче вплинула на зріст відвернення від Православної Церкви представників шляхти; ще були навіть випадки повернення до віри батьків з різновір'я. Те покоління українсько-православної шляхти, при якому з'явилась церковна унія, не зважаючи на різні заходи польського уряду, якому ревно допомагали своєю роботою по „наверненню” єзуїти інколи все ж така залишилось вірним своїй Православній Церкві. До князя К. К. Острозького, чільного оборонця Православної Церкви надіслав 1605 р. послання сам папа, пробуючи нахилити його до унії, але ці прохання були даремні [15,7]. Немало представників шляхти брали активну участь в братських справах, боронили інтереси православ'я на політичному полі, підтримували Православну Церкву матеріально, будували монастирі.

Однак, робила своє і урядово-адміністративна польська політика, і єзуїтська пропаганда по школах, в церковних проповідях, в приватних зносинах. Король обдаровує чинами, посадами, сенаторськими кріслами, багатими староствами, різними бенефіціями виключно католиків, особливо тих, що на католицтво перейшли з православ'я. Православні шляхетські роди, бідніючи, часто не витримували і піддавалися єзуїтській пропаганді, скріпленій надією на матеріальні блага. По єзуїтських школах молодь української шляхти окатоличується і спольщується [64, 237].

Знаменитий оборонець і репрезентант православної віри, наділений константинопольським патріархом правами екзарха Вселенської патріархії, князь Василь-Костянтин Костянтинович Острозький помер 24 лютого 1608 року, а його син Януш ще за життя батька перейшов на католицтво [56,21]. Внучка ж князя Анна-Алоїза Ходкевич в Острозі, замість славної Острозької православної академії діда, відкрила єзуїтську колегію, проявила взагалі стільки фанатизму в переслідуванні православ'я і ширенні католицизму, що єзуїти вважали її „святою” [42, 84]. Поки живий був князь В.-К. Острозький, в його князівських володіннях, що обіймали 35 міст і містечок та біля 700 сіл, - значну частину Волині, деякі частини Київщини й Поділля, - існувало більш 600 православних церков і кілька монастирів, а поруч з ними усього два костели і жодної уніатської церкви [34, 44]. Не пройшло і 30 літ після його смерті, як внучка князя Анна-Алоїза Ходкевич у різних місцевостях поставила багато костелів та впровадила обов'язковий звичай, - щоб усі православні священики в унаслідованих нею володіннях Острозького дому приїздили до Острога на католицьке свято Божого Тіла. Спадкоємець другої частини маєтків князя Острозького, князь Володислав Домінік Заславський - видав розпорядження, щоб усі православні священики в його володіннях переходили на унію, а тих, хто не послухав його волю наказав старостам і урядникам карати [56, 24].

На думку митрополита Іларіона, запровадження Берестейської унії на теренах Київської митрополії було суцільним насиллям. Однак історичні джерела свідчать, що впродовж усього постберестейського періоду відбувалася серйозна структуризація суспільства просто не на користь православ'я. У середовищі української та білоруської шляхти активізувався процес окатоличення і як, не дивно, ідейними його натхненниками були представники впливових українських родів, зокрема роду князя Острозького [59, 31].

В.Антонович пише, що “православна шляхта покатоличилася в першій половині XVII ст. до того, що в другій половині цього століття вже не багато шляхетських родів держалися віри своїх предків. Вони чинили нікчемну меншість на провінційних соймиках, а в деяких країнах (наприклад, у Чорній Русі, в Подільщині) пропали майже зовсім” [12, 90].

Втрату для Церкви й нації українських аристократичних родів так оплакував Мелетій Смотрицький у відомому „Треносі, або ламенті” (плачі) Єдиної Вселенської Апостольської Східньої Церкви, творі, який наказав знищити Сигизмунд III: „Де тепер той безцінний камінь, блискучий як світильник, котрий Я (Церква Православна) між іншими перлами, як сонце між зорями, носила в короні на голові моїй, - де дім князів Острозьких, що сяяв більш за всіх інших світлом блискучим своєї старожитної віри? Де ж і інші дорогі й неоціненні камені тієї ж корони - доми князів Слуцьких, Заславських, Вишневецьких, Збаразьких, Чарторийських, Сангушок, Пронських, Ружинських, Соломирецьких, Головчинських, Масальських, Лукомських, Крушинських, Горських, Соколинських і інших, яких всіх довго було б вичисляти? Де давні, родовиті, сильні, славні по всьому світі доброю славою, могутністю і відвагою народу руського - Ходкевичі, Тишкевичі, Хребтовичі, Тризни, Горностаї, Мишки, Гойські, Сімашки, Сапіги, Воловичі, Гулевичі, Ярмолинські, Калиновські, Загоровські, Кердеї, Боговитини, Скумини, Корсаки, Войни, Зеновичі, Дорогостайські, Галецькі, Паци, Потії та інші?”[9].

Перелік цей включає прізвища майже всіх більших власників на Волині й Київщині. Заслуговує на увагу, що вищі панські українські роди переходили просто на католицизм, рідко на унію; католицьке стремління поширити свою віру робило великі спустошення в українському народі посеред провідної його верстви, бо ж, зрікаючись своєї Православної Церкви, ця верства разом з тим спольщилась і пропадала для своєї нації.

1.5 Літературна полеміка проти церковної унії

Церковно-релігійна боротьба навколо Берестейської церковної унії, яку провадила православна шляхта, протестанти, братства, боротьба в сеймі, сеймиках, позовами в судах, була переведена також на літературне поле, в полемічних творах. У Польщі тих часів існувала широка свобода писаного й друкованого слова, не було попередньої цензури творів, - отже і полемічна література вже в XVI в. (найбільше між католиками і протестантами) була сильно розвинена.

Література про Берестейську унію почала з'являтися вже безпосередньо після собору в жовтні 1596 р. Як захисники, так і опоненти взялися за перо, щоб боронити або поборювати її. Полемічний тон залишився в літературі про унію до сьогодні [50].

Полеміку в унійній акції розпочав єзуїт Петро Скарга в 1577 р. твором “Про єдність Церкви Божої під одним пастирем” [65, 2293]. Досвідчені в полеміці з протестантами, єзуїти, з проголошенням Берестейської унії, унійну й католицьку пропаганду широко вели друкованим словом, у формі проповідей, публікацій, брошур, послань, цілих науково-богословських творів. Писали в цей час Петро Скарга (особливо в обороні Берестейського унійного собору), Іпатій Потій (найбільш плодовитий автор в цьому часі з боку уніатів), Йосафат Кунцевич, Лев Кревза і інші. Ця література, написана й поширена серед освічених кіл, випробована в дискусіях супротивником, не могла залишитися поза увагою і православних,,ми, православні, в кінець розійдемося, у відступстві римського послушанія...”. Так постає православна полеміка з латино-уніатами, яка з кінця XVI в. тягнеться (з незначними перервами) до початку XVIII ст.

У цей час українська церковно-полемічна література створюється двох родів. Перший рід її - це твори, що не мають науково-богословського характеру, прості, близькі народньому розумінню, а ще більше народньому серцю.Оскільки, прості православні люди не стільки розумом, скільки серцем відчули неправду й несправедливість, нанесену унією їхній вірі, їхній прадідівській Церкві, - то такі твори були відповіддю на ображене релігійне почуття народу. Писали їх люди не вчені, але начитані в Святому Письмі, в церковно-богослужбових книгах, в тодішніх збірниках мішаного релігійно-морального змісту. На латино-уніатські напади вони відповідали не науково-богословськими трактатами, бо відкрито визнавали, що „риторського наказанія і ремесла не причасні і хитро-діялектичних засобів чужі”, - але силою свого переконання в правдивості віри батьків, глибокою відданістю традиціям православ'я в українськoмy народі, перенесенням часто предмету спору з областi умово-спекулятивної в область моральних поглядів і відносин, що відповідало й народним поглядам на речі. Ось тому ці твори були так близькі й дорогі масам українського православного народу та осягали свою ціль - охоронити православних від навернення їх на унію.

Серед полемічних творів цього православно-народнього характеру найвизначніше місце належить безумовно посланням українського афонського ченця Івана Вишенського. Справжнє прізвище його залишилось невідомим. Вишенським же чернець Іван прозваний в історії з тої причини, що походив він з Судової Вишні (місто в Галичині) і листи та послання свої підписував „Іоанн, мніх (монах) з Вишні”. Родився він між 1545-50 роками; походив, напевно, з міщанської родини. Є певні здогади, що Вишенський довгий час перебував на Волині, зокрема в Острозі, при дворі князя В-К. Острозького, де, якщо й не вчився в Острозькій школі, набув знання з Святого Письма та знайомився з іншою церковною літературою. Бував також у Луцьку, в Жидичинському монастирі. Аскетичні нахили Івана Вишенського привели його на Афон (на півдні Македонії на Балканах), який славився маностирями і суворим чернечим життям в них. Важко точно встановити, коли саме постригся там в ченці Іван Вишенський, але було це задовго до Берестейської унії 1596 року [53].

Широкий відгомін подій в житті українського народу, зв'язаних з впровадженням церковної унії 1596 р., донісся й до святої гори Афонської. В тій боротьбі, яка на рідних землях постала проти навернення народу до унії з Римом, прийняв участь палкими своїми полемічними листми з Афону й чернець Іван Вишенський. Як сильно його послання запалювали серця, яке глибоке враження робили на сучасників, наче голос біблійного пророка з Святої гори, свідчать про це благання православної України - і безпосередньо, і через патріaрха Мелетія Олександрійського - до Івана Вишенського, щоб прибув на Україну і став в рядах оборонців православної віри, як відомий вже і сильний своїм авторитетом в народі. Дійсно, Вишенський, після довгих вагань, залишив святу гору Афонську й прибув у 1605 р. в Україну. Кілька місяців він прожив в Угорницькому монастирі у свого друга, теж відомого ченця того часу, Іова Княгиницького. Потім перебував у Львові, де не зійшовся у поглядах з львівськими братчиками, через що відійшов до Уніва навесні 1606 р., а літом був у Манявському скиті Княгиницького, звідки під кінець того ж 1606 р. повернувся на Афон, де й проживав вже до смертi [53].

Є виправдані, судячи з певних думок Вишенського в його посланнях, здогади істориків, що суворому аскетові з Афону не подобались на батьківщині нові течії і в православному церковному житті, скеровані до поширення освіти, джерело якої не обмежувалось тільки старою „начитаністю” в церковних книгах. Властива Вишенському найперше моральна оцінка всього у житті вела його до крайностей реакційних поглядів, як, наприклад, „Чи не ліпше тобі вивчити часословець, псалтир, октоїх, апостол і євангеліє і бути простим боговгодником і життя вічне отримати, аніж достигнути Аристотеля і Платона і філософом мудрим в житті цім зватися, а - піти в геєнну, - розсуди! Мені ж видиться, що ліпше єсть ані аза не знати, тільки б до Христа дотиснутися” [3].

Життя Української Православної Церкви, у відношенні духовної освіти, не пішло дорогою цих вузько консервативних поглядів, бо ж краще бути і мудрим філософом і разом з тим глибоко віруючим християнином, а можна й „ні аза не знати та одночасно бути чужим Христові і взагалі моральним ідеалам” [3].

Поза цими помилковими поглядами на розум, даний людині Богом, та на освіту, на ґрунті яких поглядів Іван Вишенський, як думають, і розійшовся з провідниками тодішнього церковного життя в братствах Української Церкви, його послання, за словами історика М. Грушевського, „захоплюють нас своєю щирістю чуття, високим настроєм, гуманними гадками, які вибиваються з-під його аскетичної ризи і змушують забувати негативні наслідки, що випливали з його аскетичного реакціонерства. Своїми позитивними сторонами він являється предтечею Сковороди і Шевченка. В усій нашій старій літературі не знайдемо нічого рівного його огненним докорам єпископам-уніятам, що покинули стару церкву” [18, 70]. Ці палкі докори Івана Вишенського в його посланнях (дійшло їх до нас біля 20), особливо ж в „Посланні до єпископів” („вельможним їх милости панам арцибіскупові Михайлові, біскупам: Потієві, Кирилові, Леонтієві, Діонисієві та Григоркові”) [3], цілком стверджують характеристику єпископів-апостатів і причини переходу їх на унію ?

Як каже про Івана Вишенського один з українських істориків, - „наш афонит належав до тих, кому не треба було доказувати демократичних ідей, бо він носив їх в своїй крові і нервах” [25,239]. На церковному ґрунті цей демократизм не міг миритися з церковним абсолютизмом, найяскравішим виразником якого в історії християнської церкви є папство, що стало в супереч з ідеєю й засадами соборності в устрої Церкви. Стремління до церковного абсолютизму, при якому постає в житті Церкви різкий поділ на групу правлячих з повними правами і маси безправних підлеглих цій групі (нижче духовенство і вірні), бачить Вишенський і в тих єпископів, що пішли на унію з Римом з його доктриною папського монархізму і церковно-ієрархічного абсолютизму. Він показує в своїх посланнях практичні наслідки церковного абсолютизму в житті Української Церкви. Робить це в доступній для широких мас, образній формі, засуджуючи єпископів-уніатів.

Першим таким наслідком є розвинення на ґрунті абсолютиної влади в Церкві особистих матеріальних інтересів владних в Церкві, які зовсім нівечать ідею пастирства, пастирського служіння в Церкві. Подає це в таких образх Іван Вишенський: „Владики, архимандрити, ігумени в манастирях фольварки собі з святих міст починили, і самі з слуговинами і приятелями в них тілесно й скотськи перебувають; на містах святих лежачи, гроші збірають з доходів, на богомольців Христових наданих; дівкам своїм віно готують, синів зодягають, жінок прикрашають, барви справують, приятелів збогачують, карети справляють, роскоші свої поганські сповняють. А в монастирях не видно тих рік і потоків чернечої безупинної молитви, які б текли до круга небесного, нема й іночеського чину по закону церковному, та замісць безсонниці, співу й молитви й урочистости духовної, - пси виють, галасують і лікують” [3].

Другий практичний наслідок абсолютизму в церковнім житті - це гордовите ставлення ієрархії до мирян з нижчих соціальному станів. „Як же ви, - звертається Вишенський до єпископів-уніятів, - духовними й вірними зватися можете, коли брата свого, в єдиній купелі хрещення вірою від єдиної матері благодаті рівно з собою породженого, - підлішим від себе робите, принижуєте і ні за що бути вміняете, хлопаєте (прозиваєте хлопами), кожемякаєте, сідельникуєте, шевцями на поругання прозиваєте... Добре, нехай буде хлоп, кожемяка, сідельник, швець, але ж згадайте, що брат вам рівний у всьому єсть” [3]. „Те добре знаю, - продовжує з великою іронією Вишенський, - що ви, біскупи, у відповідь на це скажете: ті хлопи прості в своїх кучках і домиках сидять, а ми прецінь на єпископських столах лежимо; ті хлопи з одної мисочки поливку або борщик хлепчуть, а ми прецінь по кількадесять полумисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираємо; ті хлопи бецьким або моравським гермачком (свитиною) укриваються, а ми прецінь в атласі, адамашку і в соболіх шубах ходимо; ті хлопи самі собі і панове і слуги, а ми прецінь предстоячих барвяноходців (слуг в лівреях) по кількадесять маємо; перед тими хлопами ніхто славний шапки не здійме, а перед нами й воєводи здіймають та низько кланяються” [3].

Заодно з єпископами, що зраджували православну віру прадідів, шукаючи захисту своєї влади і розкошів життя в унії з Римом, докоряє Вишенський і тому українському панству, що через станові привілеї та матеріальні інтереси кидало православну віру і свій народ та переходило в ряди „папежників” латино-польської культури, теж з призирством відносячись до простого народу. „Питаю тебе, - звертається до таких старець з Афону, - чим ти ліпший від хлопа? Альбо ти не хлоп такий же, скажи мені, альбо не тая же матерія, глина і персть, ознайоми мені, альбо ти не тоє тіло і кров, чи ти з каменя витесаний?... А коли показати не можеш, що ти камяний, костяний, чи навіть і золотий, тільки такий же гній і тіло, і кров, як і всякий чоловік, то чим же ти ліпшим можеш показатися над хлопом?” [4, 109].

Стоячи на засадах противних церковному абсолютизму, Іван Вишенський не обмежується тільки засудженням негативних сторін абсолютизму в житті Церкви, а вказує в полемічних посланнях і позитивні сторони дотримання засад соборності, згідних з наукою про Церкву, як про тіло Христове, та з наукою про правдивий характер влади духовної в Церкві. „Коли б Христос, - пише Вишенський, - або ученик Його Петро, зовнішню владу носили, то Христос не допустив би Себе вбити, а ще б і слугами Себе оборонив би... І Петро не зовнішньою владою і силою панував над послідовниками, але владою духовною, себто вірою непохитною, терпінням хрестоносного життя і любов'ю всерушною... Питаю отже вас, чи годиться суд всякого пастиря слухати, який своє ім'я пастиря згубив і до овчарні не пастирськими дверима, від Бога покликаним і народом вибраним, входить? Питаю отже вас, чому і задля якої причини словесне стадо не має пастирів глядіти? Так знайте, що не тільки здорові очі можуть доглянути ока гнилого і владу мають, але й само тіло церковне, себто прості християни, по слову Христову, скверно-начальника осудити можуть” [4, 91]. „Всякого такого, - закликaє Вишенський, - хто на священичеський ступінь не по правилам свв. отець всходить, але плотськия ради похоті, маєтку і панства сам наскакує, - не приймайте і від короля даного, без вашого обрання, іжденіть і прокленіть” [4, 51].

В кінці послання до єпископів Вишенський пише, що противники його погрожують тюрмою, биттям і вбивством. Однак це не настрашить його. Замкнули в тюрмі в Мальбурґу Нікифора, щоб не побачив Кракова, Львова, Варшави і інших міст, але не можуть заборонити йому оглядати небесні палати. Даремні хвальби католиків, що вони мають силу та владу „православних мучити, катувати, біду творити та знеславлять”, бо насильством не зможуть перемогти терпіння православних, та втягти їх в іншу віру. Цього „від православних і для життя вічного призначених, східньої Церкви послушних синів, не надійтеся, папа, римські кардинали, арцибіскупи, біскупи та всяке фальшиве священство латинського почту. Не надійтеся, власть світська, королі та всякі наставники, і ти, кожний послушнику папи римського, бо з вами ні в чім погоджуватися православні не хочуть і папі поклонятися не зволять. Не надійтеся сьогодні, не надійтеся завтра, не надійтеся позавтра, в будущині і на віки віків” [17, 144-145].

Поруч з полемічними творами православно-народного характеру, найхарактернішими посеред яких були послання ченця Івана Вишенського, з'являються вже в перші роки після Берестейського собору ряд полемічних протиунійних творів, які визнаються за праці богословсько-наукового характеру. Бо і за літературною формою викладу в них, за науковим способам доказів своїх думок та критиці й відкиненні думок противників, за багацтвом різноманітного богословського й церковно-історичного матеріалу, ці праці стоять на рівні з тодішніми полемічними творами католицьких і протестантських авторів.

Наукові твори полемічної української православної літератури могли з'явитися у нас скоро після Берестейської унії 1596 р., бо ж ще й перед унією з'являлися такі твори проти протестантів; взагалі на полеміці католиків з протестантами, яка йшла в XVI в., знайомились з цим видом літературної праці і православні полемісти в Польщі, які виходили переважно з греко-словянських братських шкіл (Львів, Вільна), а також з Острозької академії. В полеміці з уніатами вони немало користувалися з полемічної протестантської літератури, звідки вони брали полемічні форми й способи, а також дані для закидів проти папізму. Але що торкається викладу в православних полемічних творах православної науки та науки про устрій Церкви, то православні полемісти залишались вірними традиціям Східньої Вселенської Церкви; відступлення могло бути в тих полемічних проти уніатів творах, православ'я авторів яких викликало поважні сумніви.