Іконоборство у Візантії

Християнізація південних та східних слов'ян відкрила перед Візантією нові простори й створила неочікувані можливості. У період іконоборчих суперечностей Візантія жила у вузькому колі своїх зацікавлень, та від часів Фотія, Константина і Мефодія це коло істотно розширюється Полякова С. Жития византийских святых. - Спб.: Corvus-Terra-Fantastica, РоссКо, 1995. - С. 359-360..

Услід за культурною експансією почалась політична і мілітарна експансія. Імперія, яка під кінець іконоборчого періоду була змушена відступити на суто оборонні позиції як у протиборстві з халіфатом, так із Болгарією, тепер, хай і після довгої та важкої боротьби, відсунула свої кордони далеко на схід, а відтак знову підпорядкувала собі цілий Балканський півострів. Відновлено візантійське панування і на Середземному морі, що в період релігійної кризи було зведено нанівець. Після смерті Феофіла культ ікон було рішуче відновлено. Відбулося це, як і попередня тимчасова реставрація культу ікон наприкінці VIII ст., із жіночої ініціативи. Син Феофіла, престолонаступник Михаїл (842 - 867 рр.) мав неповних три роки, коли його посадили на трон. Отож бути регентом припало вдові імператора Феодорій. Текля, найстарша з живих на той час сестер малолітнього імператора, офіційно ділила регентство з матір'ю, оскільки її зображення бачимо на монетах поряд із зображенням Феодори і Михаїла, а її ім'я згадується у придворних протоколах разом з їхніми іменами, одначе від влади вона трималася на віддалі Курбатов Г. История Византии. - М.: Прогрес, 1984. - С. 301.. Найближчими помічниками Феодори були її брати Барда і Петроній, магістр Сергій Нікетіат, ймовірно, дядько Феодори, передусім її фаворит, логофет двору Феоктисг. І справді, разом із поразкою іконоборства у Візантії було припинено великі релігійні конфлікти. У сфері взаємин між церквою та державою крах іконоборства свідчив про те, що спроба держави цілковито підпорядкувати собі церкву не вдалася Острогорський Г. Історія Візантії. - Львів: Літопис, 2002. - С. 78..

Та все-таки ні в той час, ані пізніше візантійська церква не досягла такої незалежності, якої добивалися для неї зилоти на чолі з Феодором Студитом. Тісна співпраця світської влади з церквою залишалася характерною ознакою візантійської політики, причому така співпраця здійснювалась у формі мало не всеохоплюючого опікування світської влади над церквоюБалух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - С. 141. .

Лад у державі завів імператор Лев III (717 - 741), засновник Ісаврійської династії, родом з Малої Азії. Він добув собі ім'я як стратег тим, що розбив арабів і визволив Константинополь від їх облоги. Перемога під Акроїнос у 739 р. дала Візантії на довгий час мир. Імператор Лев перевів реорганізацію адміністрації, великі провінції (теми) поділив на менші округи і віддав їх в управу військових командантів. Ці намісники були залежні прямо від Імператора. Лев зайнявся також соціальними відносинами й урегулював відносини малих, землевласників, на яких спиралося хліборобство. Як усі візантійські Імператори, втручався в церковні справи і викликав довголітню внутрішню боротьбу за вшанування ікон. У 726 р. він видав едикт, яким забороняв почитати образи святих. Цей імператорський наказ ішов назустріч орієнтальним ригористам, що пошану ікон уважали за ідолопоклонство. Але проти імператора повстали численні монастирі, в яких особливо почитали ікони й реліквії святих. Римські папи також осудили виступ імператора. Але Лев був не-уступливий і безоглядно нищив ікони, як також тих, що їх вшановували Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. - Львів: Видавництво «Тріада плюс», 2010. - С. 249..

Всякі кари, в'язниці, тортури, прогнання, навіть кара смертю - це були засоби, якими імператор добував собі послух. Ту саму політику вели цісарі Константин V (741 - 775) і Лев IV (775 - 780). Ці переслідування зупинила щойно імператорка Ірина (780 - 802), що на основі постанов Собору в Нікеї 787 р. привернула почитання ікон. За пізніших цісарів (Никифор (802 - 811), Михаїл І (811 - 813), Лев V (813 - 820), Михаїл П (820 - 829), Теофіл (829 - 842) у Візантії один раз перемагала партія іконоборців, інший раз прихильники ікон. Врешті Імператриця Феодора, що правила в імені малолітнього сина Михаїла ПІ (842 - 867), в 843 р. святочно обновила культ ікон Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. - Львів: Видавництво «Тріада плюс», 2010. - С. 250..

Серед цих внутрішніх міжусобиць Візантія втратила багато зовнішньополітичного часу на своєму великодержавному напрямку. Візантійські намісники з трудом обороняли Малу Азію від наїздів арабських ватаг, і не раз оплатою гарачу треба було купувати мир. На морі арабський флот блокував грецькі міста, а арабські пірати зі свого пристановища на Кріті запускалися часто під Константинополь Балух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - С. 249-250.. На Чорному морі появилася нова грізна сила - Русь - збройні флотилії варягів і слов'ян, що своїми швидкими набігами нищили всё побережжя. В 860 р. уперше вони облягли Константинополь. Через ці напади упадала морська торгівля, і тільки могутні мури боронили столицю від знищення. Великим ударом для візантійського імперіалізму було те, що Італія дісталася під вплив франкської держави та що у 800 р. Карл Великий обновив західноримське цісарство. Візантійські імператори ніколи не признавали західних цісарів, але фактично мусили ділитися владою з західними претендентами. Зате Візантія могла виказатися успіхами своїх впливів на півночі: грецька віра добувала все нових мирян серед болгар і слов'ян, а разом із тим поширювалася візантійська культура. В 864 р. охрестився болгарський цар Борис, а 863 р. великоморавський князь Святополк, який першим визвав до себе місіонерів братів Константина і Мефодія з Солуня Преподобный Иоанн Дамаскин. Три защитительных слова против порицающих святые иконы или изображения. - Москва: Св. Троицкая Сергиева Лавра, РФМ, 1993. - С. 91..

Висновки

Отже, деяка стабілізація візантійського держави відбулася у правління перших імператорів Ісаврійскої династії - Лева III (717 - 741) та Костянтина V (741 - 775). Це були талановиті і сильні правителі. Лев III - воїн, дипломат, реформатор, спираючись на знать і фемне військо, врятував країну від арабів. У 717 р. араби брали в облогу Константинополь. Арабський флот (1800 кораблів) увійшов в Боспор. Напад було відбито, а ескадра спалена грецьким вогнем. У 740 р. Лев III у битві при Акроіне здобув повну перемогу над арабами. Імперія стала витісняти арабів з Малої Азії і Сирії. Покращилося становище Візантії на Балканах і в Вірменії. Хоча в цілому велася оборонна зовнішня політика. При Лева III в 726 р. була видана коротка законодавча збірка "Еклога", де йшлося про зміцнення центральної влади і захист інтересів військово-служилої знаті.

Особливо широкий резонанс в країні мала релігійна реформи перших Ісаврів. У VIII IX ст. посилилася Церква, тому Ісаврії прагнули підняти престиж центральної влади і послабити вплив Церкви, через що вийшли з-під контролю церковних ієрархів і чернецтва. Цей рух вилився у форму ідеологічної боротьби проти шанування ікон - іконоборство. Серйозний удар по шануванню ікон означав розрив з ортодоксальної церквою та владою. Іконоборство було боротьбою військової землеробської знаті і частини торгово-ремісничих кіл Константинополя за обмеження могутності панування церкви і монастирів, за розподіл церковного майна тощо. Важливу роль у цьому русі відіграло прагнення світської знаті підпорядкувати церковну ієрархію державній владі імператора, у зв'язку із чим, його відкрито оголошували главою церкви. Очолили це ідеологічний рух імператори Лев III і Костянтин V, які були засновниками політики іконоборства.

Головним підґрунтям іконоборців стали східні провінції імперії: Передня Азія та Вірменія. Іконоборський рух в цілому підтримували одночасно різні єретичні рухи - несторіани, монофесити, монофеліти, павлікани. Проте, як виявилося, ця підтримка не була консолідованою. На стороні іконоприхильників стояла, як і раніше ортодоксальне духовенство, фанатично налаштоване чернецтво, константинопольський патріарх, а також десятки тисяч мирян в європейських областях Візантії. Одним із основних ревних захисників ікон був також і римський папа.

Патріарх Герман в 730 р. був повалений, з іконоборцем-іконокластом Анастасієм. В імперії розгорнулося боротьба, суспільство розділилося на іконодулів і іконокластів. Кульмінацією боротьби став іконоборчий собор 754 р., на якому було заборонено шанування ікон.

В цілому іконоборчий рух закінчився під час правління Ірини (780 - 797), що правила за Костянтина VI. У 787 р. в Нікеї відбувся наступний Вселенський собор, який остаточно засудив іконоборство, хоча іконоборці не змирилися, і боротьба тривала до 843 р., коли іконошанування було остаточно відновлено. Кульмінаційним фактом даного руху було досягнення компромісу між церквою і державою: церковно-монастирське землеволодіння було дуже обмежене, скарби церкви були на половину конфісковані, а церковні ієрархи підпорядковані світській владі. Візантійський імператор в кінцевому випадку став главою візантійської церкви. В цей же час посилюються і народні рухи, спрямовані проти гніту податкових складальників. Найпотужніше з них повстання під проводом Фоми Слов'янина (821 - 825 рр.), охопивши Малу Азію, безпосередньо вплинуло на реабілітацію культу ікон. У ньому брали участь, як араби так і слов'яни, що свідчить про масовий і різноетнічний характер руху за вшанування іконографічної традиції у візантійській культурі та збереження її архаїчної конфесійності.

Список використаних джерел та літератури

1. «Еклога»: Лев ІІІ та Констянтин V. - Москва: Алетейя, 2000. - 393 с.

2. «Книга царств» історика Генесія (середина Х ст.) про повстання Фоми слов'янина. - К.: Знання, 1991. - 423 с.+12 іл.

3. «Коротка історія» Никифора, патріарха константинопольського (806 - 814), про переслідування іконоборців за Лева ІІІ Ісавра. - К.: Друкарня Київської лаври, 1998. - 145 с.

4. «Хронографіїя» Феофана (814 - 818 рр.) про переслідування іконошанувальників за часів правління Василевса Константина V (741 - 775). - К.: Друкарня Києво-Могилянської академії, 2006. - 302 с.

5. Деяния Вселенских соборов. - Т. VII. - Петербург: Типография императорского общества, 1873. - 560 с.

6. Книга Правилъ святых, апостоловь, святыхь соборовъ Вселенскихъ и Поместныхъ, и святыхь Отець. - М.: Изд. Св.-Троице Сергиевой Лавры, 1992. - 278 с.

7. Постанови Сьомого Вселенського собору в Нікеї (787 р.). - Л.: Свічадо, 1999. - 178 с.

8. Хрестоматия памятников феодального государства и права стран Европы / Отв. ред. В. М. Корецкий. - М.: Гос. Изд. Юр. Лит., 1961. - 960 с.

9. Художествино-историчиская хрестоматия. Средние века. - М.: Политиздат, 1965. - 342 с.

10. Балух В Візантиністка: курс лекцій. - Чернівці: Книги, 2006. - 606 с.

11. Бибиков М., Красавина С. Некоторые особенности исторической мысли поздней Византии // Культура Византии. ХШ - первая половина ХV в. - М.: Наука,1990. - С. 280-297.

12. Болотов В. Лекции по истории древней Церкви. IV. История церкви в период Вселенских соборов. 3. История богословской мысли. - М.: Независимость, 1994 (репр.). - 634 с.

13. Бородин О. Византийская Италия в VI - VIII вв. - Барнаул: ЛАПС, 1991. - 317 с.

14. Виннер Р. История Византии. - К.: Православна друкарня, 1996. -

15. Жан-Клод Шейнэ. История Византии. - Астрель, 2000. - 296 с.

16. Искуство Византии в сборниках СССР: в 2-х т. - М.,1977. - Т. 1. - 923 с.

17. Искуство Византии: в 3-х томах. - М.: Искуство, 1967. - Т. 1. - 617 с.

18. Історія Візантії. Вступ до візантиністики / За ред. С. Б. Сорочана і Л. В. Войтовича. - Львів: Видавництво «Тріада плюс», 2010. - 502 с.

19. Карташев А. Вселенские соборы. - М.: Издательство Московского патриархата, 1994. - 566 с.

20. Крижанівська О., Крижановський О. Історія середніх віків: Вступ до історії західноєвропейського Середньовіччя. Курс лекцій. - К.: Либідь, 2006. - 368 с.

21. Культура Византии IV- первая половина VII вв. / Под ред. Ф. К. Добрынского. - М.: Искуство,1984. - 800 с.

22. Культура Византии: вторая половина VII - XIIст. / Под ред. И. Н. Заплогорской. - М.: Искуство, 1989. - 780 с.

23. Курбатов Г. История Византии. - М.: Прогрес, 1984. - 454 с.

24. Острогорский Г. Соединение вопроса о святых иконах с христологической догматикой православных апологетов раннего периода иконоборчества // Семинариум Кондаковианум. - Прага, 1927. - С. 30-56.

25. Острогорський Г. Історія Візантії. - Львів: Літопис, 2002. - 587 с.

26. Полякова С. Жития византийских святых. - Спб.: РоссКо, 1995. - 484 с.

27. Преподобный Иоанн Дамаскин. Три защитительных слова против порицающих святые иконы или изображения. - Москва: Св. Троицкая Сергиева Лавра, РФМ, 1993. - 140 с.

28. Прот. Ілля Галич. Шанування ікон та його основи (аналіз протиріч сучасних сект). - К.: Друкарня Золотоверхого Свято-Михайлівського монастиря, 1993. - 207 с.

29. Сюзюмов M. Первый период иконоборчества // История Византии. - М.: Издательство АН СРСР, 1967. - Т. 2. - С. 43-61.

30. Сюзюмов M. Проблемы иконоборчества в Византии // Ученые записки Свердловского Госуниверситета. - Вып. 4. - Свердловск: Б. в., 1948. - С. 100-136.

31. Успенский Л. Богословие иконы Православной Церкви. - М.: Б. в., 1989. - 177 с.

32. Шевченко М. История Візантии. - М.: Искуство, 1970. - 225 с.

Размещено на Allbest.ru