Місце та роль Української Греко-Католицької Церкви в процесі національно-духовного становлення Підволочиського краю

З приходом у вересні 1939 року радянської влади релігію в школі не викладали. Священиків переслідували. І все ж українська церква від таких заходів не тільки не ослабла, а міцніла. Її підтримувала велика релігійна і національна свідомість населення. Сильного удару зазнала церква вже після Другої світової війни в 1946 році в результаті Львівського псевдо-Собору, який став трагічною сторінкою в історії української греко-католицької церкви. Основна маса населення про цей Собор не знала нічого. Одержавши перемогу в другій Світовій війні, Сталін особисто прийняв рішення про негайну ліквідацію греко-католицької церкви, яка була незалежною від держави. Православних священиків російської православної церкви не вистачало, щоби забезпечити кожне село. Ті церкви, де не було священика, були знищені або перетворені на склади. Такої долі зазнала Кривецька, Зарубинецька, Новосілківська і багато інших церков. Церква в с. Городниця зберігалася завдяки наполегливості церковної управи, очолюваної Гевчуком Михайлом Ільковичем (Лебедою), та за сприяння тодішньої голови колгоспу Якушкіної Л.І. У село раз на місяць приїздив служити православний священик. Жителі села, які не визнавали акт "приєднання", сповідалися, хрестили і вінчали своїх дітей таємно в греко-католицького священика Юрика Юліана, який жив у м. Скалаті. Церковне майно, яке не відповідало обряду російської православної церкви, було змінено або знищено. Так в церкві був замінений вівтар і знищені вишиті хоругви. Більше п'ятдесяти років греко-католицька церква була в глибокому підпіллі. Велася таємна підготовка і висвячування духовенства. Проводились таємні богослужіння. З Божою допомогою Церква вистояла і відродилася.

Територія Скалатщини , яка тягнулася в сторону Тернополя мала менше церков греко-католицьких, бо там переважно проживали поляки. Є відомості короткі про с. Жеребки Шляхетські. Спільними зусиллями жителі Жеребків Шляхетських розпочали будівництво нової кам'яної церкви Покрови Пресвятої Богородиці. Кожна сім'я давала на її зведення все, що могла. Багато допомогли з коштами жеребківчани, котрі працювали в еміграції. 14 жовтня 1912 р. храм був освячений. Цей день став найбільш велелюдним святом за всю минулу історію села. Попередня дерев'яна церква, простоявши 105 років, була розібрана.

Цікаві відомості вдалося розшукати про становлення і діяльність церкви у двох сусідніх селах Оріховець і Чернилівка. Їх життя переплелося на протязі віків. Архівні документи свідчать, що церква в Чернилівці з давніх часів була Греко-Католицькою. Вона гуртувала українців навколо себе, і корінні мешкаці могли хоч якось вистоювати проти полонізаційної політики Речі Посполитої ще в доавстрійський період . Перша знайдена автором документальна згадка про церкву св. Великомученика Дмитрія, і що цікаво, як окрему парафію, зафіксована 1732 роком. Вона пов'язана із смертю пароха. Про це свідчить протокол генеральної єпископської візитації Львівської Галицької і Кам'янецької єпархії 1732-33 рр. Тоді церкви Чернилівки (Чернишівки), як також і Оріхівця належали до Гримайлівської протопресвітери (намісництва). Дата відвідання церкви не є достеменно відомою, однак візитація цих теренів здійснювалася наприкінці 1732 р. У документі стверджується, що місцевий священик помер 8 жовтня 1732 р. Тут не називається імені священика, ні часу його перебування на парафії. Проте, що дуже важливо, подається короткий опис церкви. На той час дерев'яна церква св. Великомученика Димитрія була під соломою. У церкві були усі відповідні образи, кивот і антимінс, вівтар у належному порядку, два дерев'яні та один прецесійний хрест, кадильниця з бронзи, дві прості хоругви, фелон з епітрахилем, три шовкові заслонки та дзвіночок при вівтарі. Із богослужбових книг згадано Апостол, Октоїх, Мінею, Цвітну Тріодь. Окремої дзвіниці тоді ще, очевидно, не було, бо три дзвони (вартістю 120 злотих) містились на бабинці (в притворі). Цвинтар мав огорожу . Наступний, вже набагато більший опис парафії Чернилівки зафіксований 1753 р., про який у Центральному державному історичному архіві України у Львові зберігся витяг з протоколу генеральної єпископської візитації від 10 березня 1759 р. Цей важливий документ засвідчив, що на той час у селі була дерев'яна церква з дахом, що потребував ремонту. Вимагала ремонту й підлога. Невідомо, коли і з чийого благословення церква була заснована. Про давність церкви говорить і те, що образ на вівтарі і кивот у ній були на час візитації вже дуже старими (!). На бабинцю було троє дзвонів в той час, як дзвіниця стояла невикінченою. Недалеко від церкви відмічено новозбудовану (станом на 1759 р.) резиденцію місцевого пароха, а його город знаходився за греблею над ставом, де ще в давніших часах стояв будинок священика .

У церкві були три мальовані обруси, реліквії розп'яття, дерев'яне розп'яття, чотири старі запрестольні образи, дві хоругви, одна мальована на полотні плащаниця, майстерної роботи хрест і образ. Цвинтар був огороджений парканом і межував з полями громади. Серед церковного майна відзначені: срібна незолочена чаша, дві цинкові чаші, три священичі шапочки, три фелони (ризи), один -- з китайки кармазиновий, другий -- з китайки голубий з червоною мантією і китайковим епітрахилем, третій -- з китайки червоний старий, а також одна тонка альба (білий священичий одяг). Із церковних книг названо: Євангеліє, Апостол, Октоїх (восьмиглас), Тріоді, часослов, служебник, требник, друкований псалтир, чотири метрики (хрещення, вінчання, смерті і спис парафіян).

Зберігався документ від Світлішого і Преподобного Лева Шептицького, Єпископа Львівського, Галицького і Кам'янецького, згідно з яким 1753 р. парохом села був призначений о. Григорій Гаевський, за рекомендацією власника села князя Августа-Олександра Чарторийського від 18 червня 1753 р. Подаємо переклад дещо пізнішого документа про призначення після смерті о. Григорія Гаєвського парохом о. Тому Тишецького, за презентою наступного спадкоємця-власника села князя Станіслава Любомирського.

"Ясновельможному Преосвященству Отцю Леву Шептицькому, Єпископу Львівському, Галицькому та Кам'янця-Подільського, Київського і усієї Русі метрополичого Архієпископства, а також Печерської Архімандрії коад'ютору, абату Мелецькому, моєму Вельможному Пану і Брату, засвідчуючи належну повагу і мою готовність послужити, повідомляю. Бажаю, щоб у добрах моїх ще більше укріплювалася і безперервно тривала хвала Божа. Щоб тутешні парафіяни через здійснення Святих Таїн мали ще більшу користь, надумав я до церкви під титулом св. Дмитрія Мученика у селі Чернишев, яке належить до Грималівського ключа, презентувати, зауваженого нами в науках, цнотах і побожності, поважного Тому Тишецького на звільнене місце після смерті велебного отця Григорія Гаєвського. Представляю його оцим сьогоднішнім листом, щоби він був призначений до згаданої Церкви. Прошу, щоби впроваджений тут [священик] мав душпастирство та здійснення Святих Таїн. Стверджую, щоби він із земель, наданих церкві, не змушувався до замкових повинностей, чиншів, данин, десятин. І цю презенту, зважаючи на її велику вагу і значення, для певності підписую власноручно при звичайній печатці.

Дано у Варшаві 2 липня 1767 року.

У документі за 20 лютого 1805 року записано, що в селі Чєрнилівці зареєстрована церква під титулом св. Великомученика Дмитрія і таке належне їй нерухоме майно :

1. Церква з дубового дерева під ґонтовим дахом, яка підлягає ремонту.

2. Дзвіниця дубова під ґонтовим дахом.

3. Школа і помешкання для дяка. Стіни на кілях і ліпляні, під солом'яним дахом.

4. Резиденція парафіяльна дерев'яна з коморою під солом'яним дахом.

5. Стодола дерев'яна дильована (з брусів) з коморою, з другої сторони -- шопа. Все покрито солом'яним дахом.

6. Стайня для коней, дерев'яна, покрита солом'яним дахом.

Тут зазначимо, що Оріховецька церква Покрови Пресвятої Богородиці відома ще з 1564 р., як про це згадано у списі галицьких парафій XII-XVI ст., укладеному проф. Іваном Крип'якевичем. Єпископська ж візитація 1732 р. засвідчує, що парохом у ній на той час був о. Теодор Ліпський, висвячений 1708 р. у Львові. Вже тоді церква була мурованою з покритою ґонтом крівлею. Серед іншого у ній містилися образи вишуканої майстерної роботи, два хрести (олов'яний та дерев'яний мальований),два ліхтарі, дзвінок при вівтарі, кадильниця й процесійний хрест, дві прості хоругви, чотири дзвони на бабинцю загальною вартістю 390 золотих. З богослужбових книг згадано Євангеліє, Октоїх, Апостол,обидві Тріоді. У храмі зберігалися метричні книги. Цілком можливо, що церква була збудована на початку XVIII ст.,бо в церковному інвентарі, який зберігається в селі, є запис, що на престолах були антимінси з 1715 та 1720 років. А може в цей час відбулася її перереєстрація як католицької. Адже саме в кінці XVII ст. був завершений перехід в підпорядкування Ватикану Львівської єпархії.

В церковних матеріалах знайшовся витяг з акту генеральної візитації парафії 1759 року, який зробив для церкви грималівський декан о. Гриневич 27 листопада 1798 року. В ньому докладно описані церковні землі та їх розташування.

На 1805 р. архівні документи подають перелік такого майна Оріховецької церкви:

1. Церква мурована, дах ґонтовий.

2. Дзвіниця дерев'яна дубова, дах ґонтовий.

3. Школа з помешканням для дяка; стіни на кілях, ліпляниця, під солом'яним дахом.

4. Резиденція парафіяльна дерев'яна дубова дильована під солом'яним дахом. Будинок старий, підлягає ремонту.

5. Стайня для коней і хлів для бидла, дильовані під солом'ним дахом.

6. Стодола кам'яна і дильована, під солом'яним дахом .

Відомо, що ще до середини XVIII ст. у Чернилівці при церкві була окрема резиденція для священика, а з початку XIX ст. - школа-дяківка і незалежна господарська частина.. Історія донесла до нас імена давніх священиків-парохів села. Від 1753 р., аж до своєї смерті (1767 р.), в Чернилівській церкві служив священик о. Григорій Гаєвський. У1767 р. до виконання душпастирських обов'язків був призначений о. Тома Тишецький (за публікаціями Івана Франка - о Тома Тишевський). Як пароха Чернилівки його згадано ще в 1800 р. Станом на 1787 р. Чернилівка належала до Скалатського деканату Львівської єпархії. В Оріховецькій церкві св. Покрови Божої Матері в цей час служив о. Яків Лівчанський. Дещо пізніше Оріховецька церква стала матірною, а Чернилівська -- дочірньою. І такий статус зберігався до 1-ої світової війни. Відтак Чернилівка числиться окремою парафією. Зауважимо, що священики були звільнені від повинностей на панщині та від сплати поміщикам данини.

Вже на початку XIX ст., як це фіксують церковні шематизми з 1832 р., в Оріхівці і Чернилівці на парафії виконували свій душпастирський обов'язок священики з родини Куницьких. Ця родина сягає своїм корінням від козацького полковника Лавра Куницького, який брав участь у боротьбі з турками в 1683 р. Це був шляхетський рід гербу Бонча, за походженням з Волині .Парохом Оріхівця і Чернилівки до 1842 р. був о. Стефан Куницький (народжений 1780 р., висвячений 1811 р., помер 1842 р.), який відзначався патріотизмом. У 1843-1876 рр. душпастером парафії був його син о. Матвій Куницький (народжений 1817 р., висвячений 1843 р., помер 1876 р.). Це за його душпастирства в Чернилівці і Оріхівці в 1848 і 1855 рр. виникла страшна пошесть -- холера. Усіх померлих о. Матвій Куницький хоронив сам. Широкому загалові на таких похоронах бути присутнім, очевидно, не дозволялося. З 1877 і до1910 р. в шематизмах зафіксований на парафії з підкресленням шляхетського стану о. Теофан де Бонча Куницький (народжений 1843 р., висвячений 1868 р., помер 1910 р.). Саме за нього були збудовані нові великі муровані церкви в 1889 р. в Оріхівці і у 1904 р. в Чернилівці. Після його смерті в 1910-1911 рр. парафією тимчасово завідував ієромонах Тит Куницький. Майно церкви не оподатковувалося. За даними шематизмів, від 1882 до 1911 р. за Оріховецькою і Чернилівською церквами разом числилося 83-83,5 моргів поля і 21-22,5 морґів сіножаті. Станом на 1924р. до Чернилівської церкви належало 35 мрґ. поля, 2 мрґ. городу і 9 мрг. сіножаті, до Оріховецької церкви -- 45 мрґ. поля, 0,5 мрґ. городу і 13,5 мрґ. сіножаті. У 1931-32 рр. Чернилівська церква мала 36 мрґ. поля, 2 мрґ. городу і 8 мрґ. сіножаті, а Оріховецька церква - 44 мрґ. поля, 0,75 мрґ. городу і 3 мрґ. сіножаті.

Багатолітнім парохом був о. Володимир Куницький - з 1912 р. аж до трагічної кончини в 1945 р.) За його душпастирської діяльності були чудово розмальовані церква в Оріхівці і, з особливою мистецькою вишуканістю, - в Чернилівці. Малярські роботи виконував художник з Винник, що біля Львова, Федір Гриневич. О. Володимир Куницький знав житейські проблеми усіх мирян. Його проповіді були гарячими, емоційними, під час яких плакали миряни, і не раз у самого отця наверталися на очі сльози. Він провадив уроки релігії в школі, сам був головою товариства "Просвіта" в Оріхівці. За його ініціативою в 1925 р читальня товариства відновила свою роботу в Чернилівці, а за його безпосередньою пропозицією першим головою було обрано Олександра Яворського. У 1935-36 рр. в Чернилівці при церкві було організоване Братство Найсвятіших Таїн, яке налічувало 74 члени і Братство Апостольства Молитви, що охоплювало 114 членів. Про церковне життя в селі Оріховець після 1939 року мало конкретних фактів.

Більшовики після приходу в Галичину заборонили викладання релігії в школах, конфіскували церковні землі. На священиків були накладені високі податки. Вони не могли брати участі в громадському житті, бо всі громадські організації були розпущені.

Лише після приходу німців влітку 1941 року церковне життя стало відроджуватися. Люди в Оріхівцях пригадують, що їхній парох о. В. Куницький ходив на богослужіння в сусіднє село Голохвасти і там займався відродженням українського життя (співали "Ще не вмерла Україна"). Разом з ним туди ходили дяк Григорій Перець та старший брат Федір Конопацький. Їх там добре запам'ятали агенти НКВД (їх мусило бути багато у цьому прикордонному селі) і після повернення більшовиків у 1944 році , Перець та Конопацький були заарештовані. Обом дали по 10 років ув'язнення з конфіскацією майна. Обох судили у Хмельницькому. Конопацький вже був старий і непосильної праці на шахтах в Караганді не витримав. Помер у тюремному шпиталі.

Отець В. Куницький був забитий в Підволочиськах випадково проїжджаючою військовою машиною. Про обставини цієї смерті розповідають по різному. Більшість сходяться на тому, що отець їздив фірою з їздовим Павлом Гуцалом у військкомат, щоб просити за звільнення від військової служби декого з церковної прислуги. Правил дорожнього руху не знали. При виїзді на головну дорогу фіру вдарила ззаду військова "полуторка". Віз перевернувся. Павло був покалічений, але отець потерпів найбільше і додому його привезли майже мертвого. Польський ксьондз Солецький уділяв йому останні духовні послуги, але о.Куницький був вже на шляху до вічності і ледве дихав. Після цього помер і був похований як належиться священикові. Ніхто за його смерть не відповідав, бо машина поїхала далі і жодних актів про пригоді ніхто не складав. Може й краще, що загинув і був похований біля своїх родичів. Бо через тиждень після похорону приїхали його арештувати енкаведисти з Волочиськ. Дружина показала рукою на цвинтар і відповіла, що звідти можуть його забрати. Один з енкаведистів, з'ясувавши ситуацію, відповів: "Матушка, не плачь, у нас єму било би хуже". Цей факт підтверджує, що смерть отця на дорозі не була спланованою.

Після о.Куницького завідувачем парафії став його зять о. Борис Ратич. Іриней Ратич, син о.Бориса Ратича, розповів, що після смерті о. Володимира на парафії стояв якийсь військовий штаб і родина не мала права зайти до більшої частини власної хати. Військові знищили весь домашній архів: чи то спалили, чи то забрали. Теж після них не стало цінних картин, які з давніх часів висіли в хаті. Військові довго квартирували в парафіяльному будинку, мінячись між собою.

О. Борис Ратич народився 11 травня 1913 року в Струсові. У 1933-38 роках навчався в Богословській академії у Львові, і 1938 року одружився з ровесницею Володимирою, дочкою о. Куницького з Оріхівця. Вінчав молодят в соборі св. Юра о. Леонтій Куницький. В кінці грудня 1941 року о Борис став священиком і до грудня 1942 року працював у духовній семінарії. 5 грудня 1942 року єпископ Микита Будка призначив його помічником пароха в с. Оріховець. Звідси 1 листопада наступного року митрополит А. Шептицький скерував о. Ратича завідувати парафією с. Рожиська. Там весною 1944 року пережив перехід фронту, коли совєтські солдати, розташувавшись на відпочинок у його господарстві, мало не вбили його. Родину врятувала негайна втеча з хати від п'яних "гостей" та переховування протягом трьох днів.

Отже, о. Ратичу після війни доводилося обслуговувати вірних 4 сіл: Рожиськ, Оріхівця, Чернилівки та Тарноруди. До кінця 1949 року мав своє поле, коней і з душпастирськими обов'язками справлявся. Але коли поле забрали до колгоспу, мусів коней продати і мусів ходити на богослужіння пішки. Однієї неділі правив у Рожиськах і Чернилівці, другої- в Оріховці та Тарноруді. У 1950 році влада забрала парафіяльну хату в Рожиськах і о Ратич переселився в Оріховець. Тут купив маленьку хату з двома кімнатами і кухнею. Звідси щоденно ходив на відправи у Рожиська, бо влада наприкінці 1950-х років залишила з 4 церков діючою лише цю одну. Отець Ратич був спокійної вдачі, але швидкий і рухливий. Виховував 3 синів Потім виїхав 1963 року до Львова. Там спочатку служив у церкві св. Андрія (вул. Варшавська), потім 7 років у селі Новий Яричів, а з 1976 року в церкві св. Дмитра (передмістя Збоїська). Помер 11 жовтня 1986 року і похований на Янівському цвинтарі. Дружина померла весною 1981 року.

Великий вплив на парафіян і незабутній слід у нашому краї на багато років залишив капелан резервних військ о. Остап Нижанківський, який був парохом сусіднього села Качанівки у 1899-1900 рр. (народжений 1862 р., висвячений 1893р. помер 1919 р.). Він був не тільки чудовим душпастиром, але й відомим композитором, визначним диригентом і громадським діячем.

1.3 Підволочиськ - тернистий шлях розвитку та становлення церковної громади

Поселення під назвою Підволочиськ відоме з 1545 року. Про австрійський Підволочиськ читаємо наступне:містечко, 185 км від Львова, 532 від Кракова на російському кордоні.До 1857 року рахувався присілком Староміщини. Після будівництва колії йому були передані окремі землі гміни Заднишівка, яка колись також належала до Староміщинського маєтку графа Ґолуховського. Існування потужної залізничної станції та митниці вимагало для Підволочиська самостійного ґмінного статусу. Відтак Галицький сейм видав відповідний Указ підписаний цісарем Францом Фосипом І. Він зокрема передбачав:

- виключення зі складу ґміни Заднишівка т. зв. Загребелля Заднішівського (тобто з лівого боку р. Самець);

- Підволочиськ з маєтку гр. Ґолуховських ( по тому Баворовських).

На цій основі творення окремої містечкової ґміни Підволочиськ., як головного ринку по торгівлі зерном з прилеглих губерній Російської імперії.

В кінці 19-го століття сюди почали приїзджати люди із західних країн. Це були майстри, торгаші та ін. Вони і розбудували Підволочиьск. Побудували підприємства. Євреї були і до цього напливу із Заходу. Росія була в той час дуже багата. Мала багато продуктів, живності і зерна, цукру. Підволочиськ зробився такою собі перевалочною базою. Залізну дорогу робили приїзджі люди, але і наші підключалися. Наші не дуже хотіли йти, бо мав господарку. В основному йшли бідніші, бо там давали інструменти, давали харчування. Дуже трудно було побудувати міст і за мостом, бо там треба було до 9-ти метрів тунель копати. То в цьому Росії почали допомагати австрійці. Як побудувалася залізна дорога Львів-Підволочиськ-Київ-Одеса, то Підволочиськ став торгівельним вузлом. В Підволочиську тоді було до 40-ка приймальних складів по яйцях. Кожного дня звітувалося до Берліна яка є кількість яєць і яка їх ціна. Була лабораторія, яка на той час вже відділяла білок від яйця. Непридатні яйця для торгівлі, для споживання перероблялися, а вже потім із сировини вироблявся клей.

Саме тут закінчувався гостинець Рогатин - Бережани - Тернопіль - Підволочиськ - Росія. Коли ж розпочався постійний колійовий рух (1871 р.), то тут почали масово селитися купці, промисловці, а на полі, що обабіч вокзалу збудовано готелі. Розпочалося масове будівництво будинків, а вже у 1880 році тут мешкало 1874 особи. У містечко прибули торгові агенти з Швейцарії, Франції та Німеччини. Місцеві готелі були переповнені торговими агентами.

Спочатку церква була тільки в Супранівці, тому шлюби, похорони уділялися тільки там. Пізніше побудували церкву в Староміщинні. Туди в ту парафію входили Підволочиськ, Староміщинна і Мислова. Резиденція священника була в Заднишивці. Той будинок залишився, але його десь два роки тому перебудували, але фундамент залишився. В Заднишивці більшовики в 1939 році розвалили церкву. Збудована була вона в 1881 році. Земельну ділянку на церкву офірував прадід Богдана Білика. Дарував землю Данило Білик і Гавриїл Брояківський.

Підволочиська греко-католицька парафія у 1879 р. мала 441 парафіянина та належала до Токівського деканату УГКЦ (включала Староміщину, Заднишівку та Підволочиськ). Зародження церковної громади, а відтак і купівля святого храму у Підволочиську припадає на початок XX століття. У попередніх століттях українці - греко-католики Підволочиська, Староміщини, Заднишівки, Мислови, Дорофіївки складали матірну парафію св. Миколая у селі Староміщина. Чисельність парафії становила у 1882 році - 2175 душ, у 1897 році - 2338 душ. Здійснювали духовні потреби парохи: о. М. Мощинський, о. І. Сохацький, о. С.Кобилянський. Когорту священиків, які духовно обслуговували парафіян продовжив о. Яків Шидловський, полонофіл, що одержав парафію завдяки впливам поляка, графа А. Голуховського (він, як дідич, мав право надавати "презенту" для призначенн священика А. Ґолуховський був намісником цісаря у Галичині, тобто серйозною особою).

Цей о. Яків продовжив благу і Богоугодну справу побудував спільно з громадою парафіяльний храм св. Миколая (1889 р), був членом товариств: св. ап. Павла та пчільничо-садівничого, організував у парафії роботу братств: Найсвятіших Тайн - 300 членів, Тверезості - 600 членів. Церква мала в користуванні орного поля 155-160 моргів, сіножаті 10,5-15 моргів.

Отець-парох читав катехизм у Підволочиській школі, яка мала 6 класів (окремо навчались хлопці і дівчата), мова викладання - польська, дітей обряду греко-католицького налічувалось 50, а також у приватній гімназії, що існувала до 1914 р. На той час у Підволочиську мешкало 480 українців, 600 латинників, 3000 жидів. Сотрудниками душпастиря, іменованого крилошанином, були о. А. Загорович, о. П. Тимчак,. о. Й.Грицай, якого люди любили і хотіли мати наслідником о. Якова. О. Грицай Йосиф - (1883-1941) священник, церковний діяч, 1907 р. - рукопокладений у сан, серед інших був душпастером у Заднишівці, о. Й. Грицай, якого люди любили і хотіли мати наслідником о. Якова. Більшовики розіп'яли його на дверях камери Тернопільської тюрми. Канонізований Папою Іваном Павлом ІІ. Але о. Грицай не був до вподоби дідичеві, і парохом став москвофіл о. І.Свистун, який під впливом оточуючого середовища став вірним духовним проводирем селян. Щодо москвофільства уніатського духовенства, то тут можна говорити дуже багато, але в міру того, що це не головним для нашого дослідження, то обмежимося лише кількома штрихами. У середовищі нашого кліру точилася гостра боротьба поміж двома течіями - одні стояли за більше наближення до римо - католицької обрядовості, навіть за те, аби перейти на загальнопринятий григоріанський календар, окремі йшли ще далі - були за заміну кирилиці на латинку ( в нашій історії ці спроби відомі, як „ війна абетки з абецадлом"), інші всіляко відстоювали візантійство, при тому мали за опору Росію, звідки щедро текли гроші на москвофільство. Були й такі, що творили "язичіє" - штучну, книжну мову, оперту на церковно-слов'янську. Всі вони ненавиділи хлопську мову та щиро вважали, що на такій мові треба говорити до худоби, а не до господа. Вони „ поїдом їли" дисидентів типу М. Шашкевича і то так тривало аж до того, як УГКЦ очолив митрополит Андрей (1901 р).

Зародження церковної громади, а відтак і купівля святого храму у Підволочиську припадає на початок XX століття. Аби витримати хронологію подій, варто сказати, що в 1909 році парафіяни А. Гуйда, Д. Навроцький, І. Гуйда, А. Щур, Ф. Ромілович, Г. Перчишин, І. Мельник, М. Навроцький, Т. Ромілович із Підволочиська відкупили у жидів костел латинський, збудований у 1883 році, на церкву. Історія цієї події була дуже не проста. Коли поляки побудували костел, то та церква їм не подобалася. Вона була маленька та архітектура не та. Коли костел був побудований, то поляки хотіли продати цю церкву, а українці її купити, але в них не було потрібної суми. Українці мали 5 тисяч крон, а потрібно було 15. Тому поляки не погодилися з українцями, а продали євреям. Церква побудована в 70-тих роках 19-го століття, а євреям продана в 90-му.Євреї хотіли зробити з неї склади, але рабін не позволив цього робити, бо казав, що це святе місце. Він сказав, що вони зможуть використовувати як склад, якщо викопають яму всередині глибиною 3 метри. Вони порахували, що це буде дорого і вирішили продати українцям. "Гуйда, Навроцкий, інший Гуйда, Ромолович, Процишин, Мельник, мій дідо. Разом 9 чоловік підписалося своїм маєтком під векселі, якщо за рік не віддати потібної суми євреям,то маєтки переходили у власність євреїв. Мій дідо мав 18, чи 19 моргів поля, то підписався. Мав восьмеро дітей, то бабуня ще кричала, що ти зробив таке. Але все вирішилось добре. Писали до Шептицького листа з прозьбою помогти. То він дав команду по церквах раз в місяць збирати тацу на придбання церкви, а євреї хотіли за неї 9 тисяч. До року з євреями розрахувалися і майно лишилося в їх власників." По всій Галичині були зібрані гроші на викуп, це мало і велике політичне значення - ми всім показали свою єдність та силу. Ті ж , що з українців насміхалися, були встиджені. У 1913 році утворено парафію Пресвятої Тройці, яка стала дочірньою парафії св. Миколая, налічувала 518 парафіян, духовні потреби здійснював о. Ізидор Свистун. В Підволочиську церква мала тільки 3 морги поля.

Після Свистуна священником в Підволочиську був Грицай, потім Салій, потім Ковч, потім Гульовський. Ковч був не довго, десь до року часу. Грицай був із Збаразького району, батько був шевцем. Крім душпастирських обов'язків, у дочірній парафії зорганізував братства: Найсвятіших Тайн - 196 членів, Тверезості - 120 членів. Отець Ізидор був справжнім апостолом тверезості, з великим завзяттям її проповідував. Його діяльність підхоплює, а пізніше очолює "Просвіта" з її різноманітною мережею гуртків та спортивно-руханкових організацій. Отець уділяв належну увагу роботі читальні "Просвіти", яка налічувала 50 членів, Народному дому - 40 членів, школі.„Просвіта" знаходилася у Заднишівці і на початку була москвофільською тов. Качковського. Проте вже з початком ХХ ст. позиції москвофілів дуже послабли. Велике значення мали кількаразові приїзди до Підволочиськ Івана Франка ( востаннє він тут був у 1913 році, коли читав в народному домі свою поему "Мойсей"), також тут бував і Михайло Грушевський, що мав за жінку сестру пароха з Богданівки о. Сильвестра Вояковського та інші видатні українці. Школа була шестикласна, окремо навчались хлопці і дівчата, мова викладання - польська, вчителів налічувалося 23 (із них 2 - греко-католицького обряду). Учнів греко-католицького обряду налічувалось 113, латинського - 210, жидів - 600. Проводив катехизацію молоді сотрудник пароха о. Микола Салій. У 1927 році о. І. Свистун відзначений званням крилошанина, у деканаті призначений шкільним комісаром. Отець Ізидор і отець Микола з великою посвятою старалися піднести свій народ не тільки релігійно, але також культурно й економічно зберігаючи його національну самобутність. Українська Греко-Католицька Церква в Галичині вже стала для народу рідною духовною твердинею.

У 20-х роках парафія Пресвятої Тройці стала самостійною, завідував нею парох Староміщини. Парафія Пресвятої Тройці стала дочірньою парафії Успення Пресвятої Діви Марії села Заднишівки. Мешкало 1924р. у Підволочиську 987 греко-католиків, 1502 латинники і 2515 жидів. Школа семикласна, окремо навчались хлопці і дівчата, мова викладання - польська, дітей греко-католицького обряду - 76, латинського - 235, жидів - 321.Парафія мала дотацію зі Староміщини землі - 19,8 га, городу - 0,3 га, сіножаті - 4,7 га у Мислові. Душпастирську працю провадив о. Михайло Патрило, уродженець с. Оріховець, який у 1925 році закінчив Львівську духовну семінарію, 6 квітня ц.р. у церкві Святого Духа у Львові був висвячений на священика і направлений на парафію в село Заднишівка. Це був високоосвічений душпастер і вихователь своїх парафіян, пробуджував у них духовну і національну свідомість, любов до свого народу, відданість Україні. Був надзвичайно активний у громадському житті селища. Ознайомившись з парафією, упорядкував церковні приміщення, очолив читальню, розпочав боротьбу з москвофільством, яке нуртувало між населенням, значно зріс просвітянський рух, активізувалась робота Народного дому, торгівельної кооперативи, яка успішно конкурувала з чужинською і випихала жидівських лихварів. Більша частина парафіян передплачувала "Місіонар", який поширював побожність і розвивав українське греко-католицтво. У 1932-33 роках в церкві здійснювався збір пожертв для голодуючих в Радянській Україні. На заклик Митрополита Андрея українці Галичини зібрали поважну допомогу для голодуючих, яку однак комуністичний уряд не дозволив прийняти, брехливо заявивши, "що голоду в Україні нема".

Отець Патрило у 1934 році започатковує у парафії братство Апостольства Молитви - 65 членів, продовжує працювати братство Найсвятіших Тайн - 47 членів. Отці-редемптористи у 1937 році проводять у Підволочиську перші Місії з метою духовної обнови української нації та її відродження. Не менш бентежними були відвідини Владики Микити Будки теренів Надзбруччя, де він народився і провів дитячі роки. Високого духовного гостя на залізничному дворці Підволочиська сердечно вітали духовенство деканату, представники влади, вірні парафії Пресвятої Тройці та релігійні громади сіл. Єпископ-помічник Митрополита Андрея Шептицького, Микита Будка виголосив слово вдячності, благословив вірних, проказував разом з усіма подячну молитву. Церковний хор, а разом з ним велелюдна громада вірних співали "Многая літа" на честь Владики. І далі кінний кортеж направлявся до села Добромірки. Владику вітали діти, молодь, батьки, священики, інтелігенція. У кожному селі, через яке він проїжджав до родинного села, відбувалися зустрічі.

Головним "бастіоном" національно-духовного життя була церква з 1939 по 1946 роки, в залежності від окупаційних режимів церковне життя занепадало, то на якийсь час знову відновлювалося. У парафії тривав радісний підйом духа, коли довідалися, що Митрополит А. Шептицький у погодженні з владою розіслав парохам обіжник про проголошення самостійної України (30.06.1941 року). На центральному майдані, святково прикрашеному, при великому здвизі народу, відбулося урочисте відчитання листа Митрополита, були промови, фестини. Та це тривало не довго. По трьох тижнях почалося невизнання і переслідування німцями українського уряду. Словом і ділом, а ще більше прикладом власного життя, о. Михайло, як парох, працював невтомно для добра церкви і народу. Працював і молився, бо відчував ту шалену бурю, що чорними хмарами зависла над нашою країною і залила край водою безбожництва. Його кілька разів викликали в НКВД і пропонували співпрацю, з переходом на московське православ'я, пропонували зректися УГКЦ. Отець Михайло був непохитним. У 1945 році, після завершення св. Літургії у парафії Пресвятої Тройці його заарештували і відправили у Чортківську тюрму. Тут почався його тернистий шлях: безкінечні допити з побоями, шантажем, провокаціями. Кидали у карцер, морили голодом, щоб зламати морально і фізично та заставити говорити те, що хотілося владі. За "слідством" наступило судилище. Військовий трибунал Тернопільської області позбавив волі на 10 років. Покарання відбував у таборах Казані. Зносив терпеливо, як людина великих чеснот. Після таборів у 1955 році повернувся у Львів із втраченим здоров'ям і тут закінчив своє життя непохитного ісповідника віри за святу Церкву. Похоронений на Личаківському цвинтарі міста Львова. Ім'я його закарбоване у Церкві Божій, у списках тих священиків і вірних, що заковані у кайдани, серед найтяжчих страждань раділи, що могли терпіти за Христа.

Рік 1946 був сповнений трагізмом. Так званий львівський "собор" заявив про ліквідацію Української греко-католицької церкви з насильним переходом у московське православ'я. Владики, священики, миряни, котрі боронили свою віру, зазнавали переслідувань, перебували на засланнях та каторжних роботах, багато з них загинуло мученицькою смертю. Так почався катакомбний період церкви.

УГКЦ церква переходить в підпілля. За радянського часу до церкви ходили тільки старші люди, а молодь переслідувалась. Вчителі слідкували біля церкви, хто до неї заходить. З 1941 по 1991 роки в Підволочиську було багато священиків. Останнім був Воробкевич. Але він не витримав переслідування і перейшов на московське православ'я. Спочатку він був арештований і відправленний на заслання в Норильськ, а вже потім його якось реабілітували і він перейшов на московське православ'я. Після нього в Підволочиську служив Семен Ліснейчук..

"Священики, які відмовились зректися УГКЦ і були не заарештовані, були позбавлені права відправляти у церквах Богослужіння. У день працювали на державних роботах, а вечорами при зачинених дверях підпільно відправляли святі Літургії, уділяли Святі Тайни. Все відбувалося дуже таємно, у присутності не більше 6-10 чоловік. В підпіллі в церві служили московські священники, тому багато людей до неї не ходили. В Підволочиську підпільних богослужінь по хатах я не пригадую, а в Заднишивці, можливо і були. Був там отець Шпинда, який працював на залізній дорозі. "

Духовну опіку вірним катакомбної нашої парафії надавали по можливості у недільні та святкові дні ревні Божі слуги: о. Йосиф Фаль ЧСВВ, о. Степан Яворський, о. Михайло Хрипа, ЧНІ, о. Володимир Баран ЧНІ. У кінці 80-х років святі Літургії відправляли о.Зиновій Гончарик та о. Михайло Валійон. Отці відправляли св. Літургії, уділяли Найсвятіші Тайни, проводили реколекційні науки у помешканнях панства Шпиндів, панства Гриців та б. п. с. Климентії, СНДМ. Вони знані з доброти серця та шляхетності Духа не жаліли трудів та жертви, а Господь вселяв у них свою волю для поширення Божого слова. Б. п. пан Іван Шпинда і пані Ярослава Гриців, як жертовні просвітителі, теж запалювали своєрідні свічечки духовності, які просвічували дорогу блукаючим. Серед тих важких обставин, в душній атмосфері загального недовір'я, а то й ненависті п. Іван та с. Климентія - пані Ірена, намагалися всякими способами, зберігаючи свою веселість та погідність вдачі, згуртувати вірних, були своєрідними координаторами духовного життя селища, вони знали, де і в кого треба хрестити дітей, вінчати подружжя, надавати різні духовні послуги, і відповідно приводили туди священиків. Вони допомагали мужнім пастирям, які не маючи впевненості чи гарантії у стабільності відроджуваних процесів, ні, зрештою жодної безпеки за себе, за свої священичі дії, сміливо і натхненно служили, першими дбайливо засівали у серця вірних зерна Христового вчення. З вдячністю і з доброю пам'яттю згадуємо про цю жертовну працю. Саме вони, немовби заклали камінь під нову будову нашого храму. Звісно, маємо на увазі воздвиження храму людських душ. Очевидно закладений ними камінь став наріжним. На ньому сьогоднішні парафіяльні пастирі продовжують це незвичайне будівництво. В 1988 році, у зв'язку з 1000-літтям хрещення України - Руси та новою політикою Горбачова на зближення з релігією наступив новий етап в житті християнських церков на терені СРСР. Так і у Підволочиському районі повсюди почали відкриватися колись зачинені большевиками храми. Комуністи не були б комуністами, якби тут же не прислали свої резолюції - негайно і повсюди відкривати православні парафії, аби не допустити виходу з підпілля та захоплення храмів греко-католиками. Особливо цей процес загострився у 1989-91 роках. В РК КПУ стали вимагати від КДБ активних втручань у дану сферу, на що тодішній начальник І. Волков заявив, "що він вже і так повідкривав свою аґентуру, а по декуди цього здійснити не може, бо там ініціативу захопив Народний Рух." НРУ справді став на бік Української Греко-Католицької Церкви з огляду на те, що в цей час автокефальний рух лише народжувався, і у районі головним чином заправляла московська патріархія, котра вкрай негативно ставилася до Української незалежності. Та свою чорну справу "кагебісти "зробили - їм таки вдалося розпалити у селищі міжконфесійний конфлікт. Головним у ньому стала боротьба за храми, у нас навколо церкви Пресвятої Трійці. У цей непростий час нашу парафію очолив о. Зиновій Гончарик. Він народився у серпні 1959 року у селі Магдаліївка Підволочиського району. Завдяки побожному вихованню батьків, відчув у собі покликання до священичого стану. Воно ще більше проявилося після зустрічі у Скалаті з сестрою Йосифою - ігуменею студиток (світське ім'я матері-ігумені Олена Вітер), яка всіляко сприяла духовному становленню юнака. Після закінчення підпільної духовної семінарії та священичих свячень о. Зиновій служив на парафіях Івано-Франківщини у селах Делятин, Яремче, Ланчин, Надвірна, Цуцилів та Тернопільщини - Тернопіль, Підволочиськ, Магдалівка, Сороцьке Теребовлянського району. Своєю жертовною працею у часи підпілля утверджував у нашому краї віру в Бога, у воскресіння Святої Церкви, сприяв відновленню духовного життя. Саме завдяки о. Зиновію і духовним його побратимам, найбільше о. Михайлу Валіону стали греко-католицькими багато парафій Підволочищини. З 3 вересня 1989 року о. Зиновій відкрито почав активне духовне відродження вірних нашого краю, формування у них релігійних і патріотичних почуттів. На вербну неділю 1990р. відбулася перша свята Літургія ,після виходу церкви з підпілля ,у храмі Пресвятої Трійці (цього року минуло 24 років відправи святої Літургії у нашій парафії). З душевним трепетом згадую я і свого дідуся, Василя Пилипчука який в свої 74 роки став дякувати разом з о. Зиновій , і разом з отцем вони започатковували і опікувалися парафіями сіл Токи, Голошинці, Староміщини, Гниличок. Наполегливою духовною працею організував о. Зиновій греко-католицьку парафію для вірних м. Волочиська Хмельницької області. Служив у пристосованих приміщеннях Святі Літургії, надавав духовні потреби вірним. У нашій парафії отець є духовним наставником братства Апостольства Молитви, Вівтарної Дружини, Старшого Братства, веде підготовку молодих пар до прийняття Тайни Подружжя, викладає катехитичну науку для молоді і старших парафіян, опікується парафіяльною бібліотекою релігійної літератури. Довгі роки сотрудником пароха є о. Володимир Івашків. Його батьки заклали у душу сина нетлінну віру у Господа Бога і любов до неньки-України. Духовному збагаченню юнака сприяла с. Йосифа - мати-ігуменя підпільного монастиря сестер-студиток, що існував у Скалаті. Закінчив підпільну духовну семінарію. Душпастирську діяльність проводив у підпільних парафіях Івано-Франківщини та Тернопільщини у постійних небезпеках, переслідуваннях, стеженнях. Однак Господь беріг його. Сьогодні є духівником монастиря сестер-студиток у Великих Гаях і у нашій парафії здійснює таку важливу і конче потрібну для спасіння людських душ Тайну Сповіді. Він дає людській душі не лише науку про спасіння, а й рятує своєю молитвою, покірністю, терпеливістю.

Розділ 2. Роль УГКЦ у культурно-освітньому розвитку населення Підволочиського краю

Відразу після унії 1596 р. духовенство відкрило так звані "уніатські школи" (пізніше парафіяльні, отців василіан), які діяли до 1939 р. Такі школи стали осередками української духовності. Унія створила передумови для розвитку національної інтелігенції. Формальне зрівняння з католицьким духовенством відкривало для українського духовенства можливість здобувати середню й вищу освіту. Польські, римські, а пізніше австрійські та українські духовні заклади готували не лише священиків: з них виходила церковна і світська інтелігенція, яка започаткувала й успішно здійснювала українське національне відродження і державотворення.

Унія, виникнувши як єдиний засіб порятунку нації, витворила українську національну церкву, бо тільки національне надає їй самобутності в католицькому і в православному світі, а тому здійснюване нею національне виховання віруючих є запорукою існування самої церкви, як продовжувача традицій київського християнства.

Політичні процеси, які вели до запровадження в Австро-Угорщині загального виборчого права, виводили громадське життя в Галичині за межі впливу нечисельної інтеліґентної верстви й надавали нового значення й ваги народові загалом. В цих умовах надзвичайно важливою ставала проблема підвищення загального освітнього рівня та національної свідомості українського простолюду, зміцнення його матеріального становища.

Наприкінці ХІХ ст. - початку ХХ ст. священики УГКЦ мусили констатувати, що основним критерієм їх оцінювання українцями, а відтак - запорукою збереження впливу й авторитету в суспільстві, була їхня активна громадсько-політична позиція.

Визначаючи свою позицію щодо участі духовенства в громадсько-політичному (зокрема, й читальницькому) русі галицьких українців, більшість греко-католицьких парафіяльних священиків входила у ХХ ст. з твердим переконанням, що духовенство має залишатись активним учасником національного життя свого народу, що розцінювалося вже не тільки як патріотичний, а все частіше як його душпастирський обов'язок.

Проте наголошувалося, що головним завданням такої роботи для священика є навчити парафіян будувати суспільно-політичне життя на християнських засадах. Один з дописувачів священицького часопису "Прапор" писав: "… слуги бо, що мають приказ: ідіть, научайте скрізь, - не сміють сісти собі і спати…, а приєднати зобов'язані народ, назад для Бога… Бо священство, не йдуче між народ, щоби йому служити, не навчаюче Божого закону, не бороняче своїх одновірців, не готове жертвувати себе самих за добра етичні, не має рації биту!

2.1 Священики при праці